Iphone
shpora.me - незаменимый помощник для студентов и школьников, который позволяет быстро создавать и получать доступ к шпаргалкам или другим заметкам с любых устройств. В любое время. Абсолютно бесплатно. Зарегистрироватся | Войти

* данный блок не отображается зарегистрированым пользователям и на мобильных устройствах

полит -11qwer

Зміст

#1. Основні школи (етапи розвитку) політичної економії.

#2.Предмет, функції та методи політичної економії

#7.Властивості товару. Продуктивність та інтенсивність праці, їхній вплив на вартість товару.

#9.Вартість товару, собівартість та ціна. Закон вартості і його функції в ринковій економіці.

#10. Виникнення та суть грошей. Основні функції грошей.

#11. Закони грошового обігу.

#12. Робочий день. Необхідний і додатковий робочий час. Додаткова вартість. Норма і маса додаткової вартості.

#13.Інфляція як макроекономічне явище: її сутність, причини виникнення, основні наслідки. Антиінфляційні заходи держави.

#15. Робоча сила як товар. Вартість робочої сили і чинники, що її визначають. Заробітна плата.

#16.Підприємство в ринковій економіці. Види підприємств.

#17.Кругообіг та обіг капіталу в промисловому виробництві.

#18.Основний та оборотний капітал. Амортизація. Норма амортизації. Види зносу основного капіталу.

#19.Суть та функції ринку. Структура та інфраструктура ринку.

#20. Охарактеризуйте ринок досконалої (вільної) конкуренції.

#21. Суть та основні види конкуренції.

#22.Попит, закон попиту, крива попиту. Цінові та нецінові чинники попиту.

#23.Пропозиція, закон пропозиції, крива пропозиції. Цінові та нецінові чинники пропозиції.

#24. Ринкова рівновага. Ціна ринкової рівноваги. Рівноважний обсяг товарів.Відхилення від ринкової рівноваги.

#25. Характеристика основних видів цінних паперів. Фондова біржа.

#33. Світове господарство і основні етапи його розвитку.

#33.Світова торгівля і її основні форми.

#34.Валюта, її види, курс. Міжнародні валютні відносини.

#35. Характеристика Бреттон-Вудської валютно-фінансової системи.

#39.Заробітна плата, її суть, форми та системи.

#40.Витрати і основні доходи підприємств.

#41.Валовий і чистий дохід підприємства. Прибуток і напрямки його розділу на підприємствах різних форм власності.

#42. Потреби, їх основні види. «Піраміда потреб» А. Маслоу.

1. Основні школи (етапи розвитку) політичної економії.

Економічна наука має досить довгу та багату історію. Її джерела знаходяться перш за все в намаганнях людини вирішити проблеми та труднощі своєї життєдіяльності. Проте на ранніх етапах розвитку суспільства мали місце лише розрізнені, окремі елементи економічних знань про ведення домашнього господарства, які ми вже знаходимо в працях вчених Античного Світу – Ксенофонта, Аристотеля, Платона тощо. І тільки в період подолання натуральної замкненості і становлення капіталістичних відносин виникає потреба в знаннях про народне господарство в цілому. І саме в цей час – наприкінці XV – початку XVI століття виникає самостійна, цілісна економічна наука – політична економія. Вперше застосував термін “політекономія” француз А.Монкретьєн в своїй праці “Трактат політичної економії” (1615 р.).

Перший напрям політекономії – меркантилізм. Меркантилісти – У.Стаффорд, Т.Мен, Г.Скаруффі, А.Монкретьєн, І.Посошков та ін. – предметом дослідження вважали сферу обігу, основною формою багатства гроші (золото та срібло) і стверджували, що воно нагромаджується за рахунок зовнішньої торгівлі. Поява меркантилізму стимулювалось загостренням проблем грошового обміну і необхідність їх теоретичного вивчення

Поступово, наприкінці XVI – на початку XVII століть, на зміну меркантилізму приходить класична політекономія. Першим представником цієї школи був Вільям Петті. Цей напрям науки був представлений теоретичними поглядами фізіократів у Франції

Фізіократи (Ф.Кене, Ж.Тюрго, В.Мірабо та інші) джерело багатства вбачали не в торгівлі, а у виробництві. Фізіократи помилково стверджували, що тільки в сільському господарстві створюється додатковий продукт, тобто тільки ця галузь суспільного виробництва є продуктивною і забезпечує реальне збільшення суспільного продукту.

В другій половині XIX століття відбулися реальні зміни в розвитку капіталістичного суспільства: воно досягло високого ступеня зрілості, центр в економічному розвитку поступово змістився з державного рівня на рівень фабрики, підприємства, загострилися протиріччя між двома основними класами – капіталістами та пролетаріатом. Це знаходить відображення в загальній схемі економічних поглядів, в виникненні марксизму,що отримало свою назву від його засновника Карла Маркса. Праця К.Маркса “Капітал”,стала однією з найвідоміших в історії політ.економії. Головним мотивом Капіталу є обґрунтування неминучості заміни сучасного суспільства комунізмом

Маржиналізм  — теорія, яка пояснює економічні процеси і явища, на основі  універсальної концепції використання граничних, крайніх величин, які характеризують не внутрішню сутність  самих явищ, а їхню зміну у зв'язку зі зміною інших явищ. Представники маржиналізму — К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас.

Інституціоналізм, або інституціонально-соціологічний напрям, представниками якого є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Г. Мюрдаль таін.,  розглядають економіку як систему, в якій відносини між  господарюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і правових, політичних, соціологічних і  соціально-психологічних факторів. Об'єктами вивчення для них є "інститути", під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, звичаї, менталітет, інстинкти людей і т. ін.

Кейнсіанство — одна з провідних сучасних теорій, на  противагу неокласикам, обґрунтовує об'єктивну необхідність  активного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання сукупного попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики. Засновником теорії є видатний англійський економіст Дж.М. Кейнс.

Економічна думка в Україні  формувалась в умовах розкладання відносин кріпосництва поширення та популярізації ідей класичної школи в Україні пов’язані з імям В.Вернандського, історичної школи Міклашевського . Марженалізм представлений роботами Бунге , Піхно. Корифеєм укр. І світової науки був економіст Туган-Барановський . З набуттям незалежності , Україна стала на шлях формування економічної системи . Однак розвиток реформ за рекомендацією МВФ , непродуманий механізм приватизації призвели Україну до глибокої кризи, вийти з якої країні не вдалось і на початку 21 ст.

2.Предмет, функції та методи політичної економії

Політична економія – це теоретична економічна наука, предметом якої виступають виробничі відносини, які виникають між людьми в процесі функціонування суспільного виробництва. Політекономія виконує такі основні функції:

1)    Теоретико-пізнавальну – полягає в розкритті сутності економічних законів та категорій і форм їх вияву, механізму їхньої дії;

2)    Методологічну – політекономія виступає як теоретичний фундамент комплексу економічних наук (галузевих, функціональних, стикових);

3)    Практичну – полягає в обґрунтуванні необхідності та шляхів вдосконалення економічних відносин, розробці науково-обгрунтованих пропозицій щодо покращення економічної діяльності людини;

4)    Виховну (її ще інколи називають світоглядна або ідеологічна) – вона покликана формувати новий тип економічного мислення, сучасний світогляд людини.

При вивченні процесів та явищ, які пов’язані з економічною діяльністю людини, з економікою в цілому, політекономія використовує певні методи. Важливе значення тут має метод наукової абстракції – свідоме спрощення досліджуваного об’єкту шляхом виключення з аналізу несуттєвих явищ та фактів. Такий підхід дозволяє встановити суть процесів, з’являється можливість формулювати наукові поняття, економічні категорії, закони. Процес дослідження повинен носити системний характер – він передбачає розгляд будь-якого явища як частку єдиної цілісної системи, вивчення внутрішніх структурно-функціональних, причинно-наслідкових, ієрархічних, прямих і зворотних зв’язків в ній. В економічних дослідженнях широко використовується метод аналізу і синтезу. Так, в процесі аналізу йде процес розумового або фактичного розкладання цілого на складові частини, а в процесі синтезу дослідження йде в зворотному порядку. В політекономії широко використовуються економіко-математичні і статистичні методи, що дає можливість аналізувати не лише якісні, а й кількісні параметри процесів, що вивчаються. Для вивчення схожості та відмінності господарських явищ використовують метод порівнянь, а також метод поєднання логічного та історичного підходів. Широко в економічній науці застосовується такий загально науковий метод, як індукція і дедукція. Індукція являє собою рух думки від одиничного до всезагального, від знання меншого ступеня спільності до знання більшого її ступеня. Дедукція – рух думки від всезагального до одиничного.Важливою складовою методу виступає суспільна практика – процес пізнання реальної дійсності починається з практики й завершується практикою, яка визначає істинність або хибність теоретичних положень. Значна роль в економічному аналізі належить соціально-економічному експерименту, в якому особливе місце відводиться економічним реформам.

7.Властивості товару. Продуктивність та інтенсивність праці, їхній вплив на вартість товару.

Ключовою категорією товарного виробництва є товар. Товар – продукт праці, що здатний задовольняти певні потреби людини і призначений для обміну.

Товар має дві властивості: споживну вартість та вартість.

Споживна вартість – це здатність товару задовольняти певні людські потреби (чи особисті – у їжі, одязі, побутовій техніці, чи виробничі – верстатах, обладнанні тощо).

Вартість- є формою ,зовнішнім проявом через мінову вартість.

Продуктивність праці — кількість продукції, виробленої за одиницю робочого часу. Продуктивність праці залежить від таких основних факторів: масштабів розвитку техніки, науки та впровадження її досягнень у виробництво, форм і методів організації праці, рівня освіти та кваліфікації робітників, природних умов тощо і визначається особливостями дії закону зростання продуктивності праці.

Праця здійснюється з різною інтенсивністю.

Інтенсивність праці — витрати праці за одиницю часу.

Зростання інтенсивності праці рівноцінне подовженню робочого дня. Інтенсивніша праця створює за одиницю часу більшу вартість, ніж менш інтенсивна праця.

9.Вартість товару, собівартість та ціна. Закон вартості і його функції в ринковій економіці.

Вартість товару –втіленя в товарі суспільно-необхідна праця товаровиробників та виробничі відносини між людьми, що виникають у процесі виготовлення продукту внаслідок суспільного поділу праці й здійснюються між ними на основі витрат праці.

Собівартість — сумарні, виражені в грошовій формі витрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції.

Ціна  — ринкова вартість товару, виражена в грошах; кількість грошей, що сплачуються за одиницю товару.

Важливим законом товарного виробництва є закон вартості, який виражає сталі і стійкі зв’язки між товаровиробниками з приводу обміну товарами. Сутність цих зв’язків характеризує еквівалентність, тобто обмін у відповідності до суспільно-необхідних витрат праці.

Через механізм цін закон вартості виконує такі функції:

1)    функцію стихійного регулятора виробництва – завдяки цінам, які постійно змінюються він сприяє переорієнтації товаровиробників на виробництво необхідної суспільству продукції та послуг;

2)    функцію рушійної сили розвитку продуктивних сил – обмін, у основі якого покладені суспільно-необхідні витрати праці, стимулює товаровиробників постійно зменшувати індивідуальні витрати виробництва. З цією метою товаровиробники постійно вдосконалюють виробництво, запроваджують нову техніку і технологію, поліпшують якість продукції. Все це сприяє розвитку продуктивних сил, зростанню суспільної продуктивності праці;

3)    функцію диференціації товаровиробників – ті товаровиробники, у яких індивідуальні витрати вищі за суспільні – банкрутують, виштовхуються з ринку, і, навпаки, ті, у яких індивідуальні витрати виробництва нижчі, ніж суспільні, розширюють виробництво, збагачуються особисто. Посилюється майнова диференціація, створюються умови для розвитку капіталістичного виробництва: неефективно працюючі товаровиробники поповнюють армію найманих робітників, а масштаби капіталістичних підприємств розширюються.

10. Виникнення та суть грошей. Основні функції грошей.

Гроші мають багатотисячолітню історію. Це складний і  найважливіший елемент ринкової економіки. Зрозуміти  економічну сутність грошей можна лише на основі всебічного розуміння причин їх виникнення та закономірностей розвитку. Існують дві основні концепції, що пояснюють причини виникнення грошей: раціоналістична та еволюційна. Раціоналістична пояснює виникнення грошей як результат  домовленості між людьми про  введення спеціального  інструмента (грошей) для здійснення обміну товарів. Еволюційна стверджує, що гроші виникли стихійно, незалежно від волі людей, у результаті тривалого еволюційного розвитку  суспільного поділу праці, товарного виробництва та обміну.

Розгляд попереднього питання дозволяє підійти до визначення сутності грошей:

·       Гроші – категорія товарного виробництва і товарного обігу;

·       Гроші виражають певні виробничі відносини між товаровиробниками з приводу обміну товарами та послугами;

·       Гроші – особливий товар, який виконує роль загального еквіваленту.

Прибічники еволюційної теорії, як і при визначенні сутності грошей, більш грунтовно підходять до аналізу функцій грошей і, щоб досягти комплексності їхньої характеристики, виділяють 5 функцій грошей:

1) Функція міри вартості – вартість усіх товарів виражається в єдиній системі оцінки в грошах, тобто гроші є загальним втіленням і мірилом вартості товарів: в Україні вартість товарів вимірюється у гривнях, в США – у доларах, в Європі – в ЕКЮ тощо;

2) Функція засобу обігу – при виконанні цієї функції гроші полегшують торгівлю, тому що приймаються в обмін на будь-які товари. Це дозволяє зробити торгівлю універсальною, рознести по часу факт продажу й використання виручених грошей для купівлі іншого товару.

3) Функція засобу платежу – у цій функції гроші забезпечують погашення боргового зобов’язання (при продажі товарів в кредит, сплати заробітної плати, квартирної та орендної плати, комунальних послуг тощо);

4) Функція засобу накопичення дозволяє нагромадити купівельну спроможність грошей у формі заощаджень, тобто за умов відсутності значної інфляції, у грошах можна зберігати багатство. На відміну від вкладень у нерухомість, золото, твори мистецтва, грошові накопичення в разі необхідності можна легко й швидко використати;

5) Функція світових грошей виконується грошима при обслуговуванні обігу між різними країнами. Якщо раніше цю функцію виконували золото і срібло, а згодом тільки золото, то за сучасних умов – конвертована валюта.

11. Закони грошового обігу.

Закон грошового обігу передбачає, що протягом певного періоду в обігу має бути певна, об'єктивно зумовлена грошова маса. Він з'ясовує внутрішні зв'язки між кількістю грошей в обігу і масою товарів, рівнем цін, швидкістю обороту грошей.

В сучасні економічній літературі, яка являє собою переклад західних розробок, часто використовується рівняння І.Фішера, яке по своєї суті виражає вже розглянуті залежності:

MV=PQ,

М – кількість грошей в обігу;

V – швидкість обігу грошей;

Р – ціна;

Q –кількість.

Грошова маса – сукупність всіх грошових засобів, які знаходяться в народному господарстві в готівковій і безготівковій формах і виконують функції засобів обігу, платежу і накопичення.

Закон бумажнокредитного звертання: Описание:  M = \frac{\sum PQ - \sum K + \sum \Pi - \sum B\Pi}{V} ,+ ДР

M —маса грошей;

ΣК —товари продані у кредит;

ΣП — загальна сума платежів, строк оплати яких настав;

ΣВП — сума платежів які погашаються шляхом взаємного зарахування боргів;

ДР- денежгіе резерві

12. Робочий день. Необхідний і додатковий робочий час. Додаткова вартість. Норма і маса додаткової вартості.

Робочий день - час доби, протягом якого робітник працює на підприємстві або в установі. Р. д. має фізичні кордони (визначувані для працівника необхідністю відновити свої сили) і моральні (визначувані необхідністю задоволення трудящим культурних потреб).

Необхідний робочий час — частина робочого часу, протягом якого створюється необхідний продукт, що використовується для задоволення матеріальних і духовних потреб працівника і членів його сім'ї, для відтворення фізичної і розумової здатності до праці.

Решта робочого часу називається додатковим. Праця, затрачена протягом Н. р. ч., є необхідною працею. Поділ робочого дня на необхідний і додатковий робочий час пов'язаний з розвитком суспільного поділу праці, збільшенням продуктивності, еволюцією відносин власності тощо. Н. р. ч. визначає вартість робочої сили як товару, а споживча вартість цього товару полягає у здатності створювати вартість більшу, ніж його вартість.

Додаткова вартість — це різниця між всією вартістю, створеною працівником протягом необхідного і додаткового часу, і вартістю робочої сили, яка визначається Н. р. ч. У зв'язку з дією закону зростання потреб, розвитку фізичних, розумових, творчих, організаторських здібностей працівника тощо зростає вартість його робочої сили, а отже і величина Н. р. ч.

Норма і маса додаткової вартості

Ступінь експлуатації робочої сили можна визначити за допомогою норми додаткової вартості - це відношення додаткової вартості до перемінного капіталу, виражений у відсотках: Описание: http://buklib.net/msohtml1/41/clip_image002.jpg

де t приб.- додатковий робочий час, t необх.— необхідний робочий час.

Норма додаткової вартості показує, у скільки разів робітник на капіталіста працює більше, ніж на себе. Це і є відносним показником.

Абсолютна величина експлуатації виражається показником «маса додаткової вартості». Її можна визначити декількома способами:

Описание: http://buklib.net/msohtml1/41/clip_image004.jpg

Під час визначення абсолютної величини експлуатації в суспільстві в цілому формула маси додаткової вартості набуде виду:

M =m1 x n;

де m1 - додаткова вартість, створена одним робітником,

п — кількість експлуатованих робітників.

Маса додаткової вартості буде тим більше, чим вище норма додаткової вартості і чим більше маса експлуатованої найманої праці.

13.Інфляція як макроекономічне явище: її сутність, причини виникнення, основні наслідки. Антиінфляційні заходи держави.

Важливою проблемою ринкових країн є інфляція. Під інфляцією розуміється підвищення загального рівня цін в економіці.

Для вимірювання інфляції використовуються різні індекси цін, тобто відносні показники, які характеризують співвідношення цін у часі. Найбільш розповсюдженим серед них є індекс споживчих цін. Індекс споживчих цін, або рівень інфляції, показує, як змінилися ціни в поточному періоді в порівнянні з попереднім (базовим), й розраховується так:

,

 

 

де споживчий кошик – фіксований набір товарів та послуг, які споживаються середньостатистичним громадянином.

Швидкість зростання цін, або темп інфляції, розраховується за допомогою індексів цін поточного (Іпот) і базового (Ібаз) років:

Описание: 22-2.

В залежності від темпу зростання цін економісти розрізняють:

·       Повзучу інфляцію – коли річне зростання цін не перевищує 10%;

·       Галопуючу інфляцію – річне зростання цін відбувається в межах 10‑200%;

·       Гіперінфляція – річне зростання цін перевищує 200%.

Економісти поділяють причини інфляції на внутрішні та зовнішні.

Серед внутрішніх причин виділяють такі:

1) помилкова грошова політика держави, що приводить до надлишків грошової маси в обігу;

2) падіння виробництва, в результаті якого зменшується пропозиція товарів на ринках;

 3) мілітаризація економіки, існування величезного військово-промислового комплексу негативно впливає на державний бюджет, приводить до його дефіциту, поглинає високоякісні матеріальні, інтелектуальні та інші ресурси, які можна було б використати для виробництва товарів народного споживання;

4) монополізація ринків обумовлює існування монопольних цін;

5) високі податкові ставки, які негативно впливають на розвиток виробництва, обумовлюють появу тенденції до зниження обсягів виробництва;

6) диспропорції у структурі народного господарства, в результаті яких виникає дефіцит споживчих товарів тощо.

 До зовнішніх причин відносяться:

1) зростання цін на імпортну сировину та енергоносії;

2) рух короткострокових капіталів у пошуках високого проценту.

Інфляція, як явище ринкової економіки, має свої механізми. Економісти виділяють та аналізують три їх основних види:

1) Механізм адаптивних інфляційних очікувань. Його дія розповсюджується як на покупців, так і на продавців, а формою його прояву є нарощування попиту та скорочення заощаджень, що провокує подальше зростання цін;

2) Механізм інфляції витрат. Цей механізм діє таким чином: в економіці, наприклад, відбулося підвищення цін, профспілки починають боротися за підвищення заробітної плати, а її підвищення, оскільки вона є складовою частиною ціни, викликає певні дії виробників. Щоб не втратити частину прибутку, вони починають підвищувати ціни;

3) Механізм інфляції попиту. В економіці з повною зайнятістю будь-який стрибок попиту обертається тривалим ростом цін, оскільки всі ресурси вже задіяні у виробництві і воно за даних умов не може збільшити виробництво товарів та послуг.

Інфляція, коли вона виходить за межі допустимого, має негативні наслідки для економіки. Знижується рівень реальних доходів населення, яке отримує фіксовані державою доходи. Знецінюються заощадження, зменшується кількість робочих місць.

Що стосується антиінфляційних заходів, то, безперечно, сукупність визначається багатьма чинниками: причинами, які спровокували інфляційний процес, рівнем економічного розвитку держави, ролі держави в регулюванні ринкових процесів тощо. До більш розповсюджених антиінфляційних заходів у ринкових країнах відносять: 1) обмеження кількості грошей в обігу за допомогою жорсткої монетарної політики держави; 2) послаблення інфляційних настроїв населення, при умові зростання довіри населення урядові; 3) зменшення бюджетного дефіциту, емісії грошей, як засобу його покриття, а також зменшення державних витрат; 4) підвищення курсу національної валюти, довіра населення до неї; 5) стимулювання вітчизняного виробника з метою збільшення товарності національної економіки, розвитку власного виробництва; 6) підвищення облікової ставки (ставки рефінансування); 7) удосконалення податкової системи та збільшення податкових надходжень до бюджету; 8) підвищення норми обов’язкових резервів; 9) скорочення державних видатків тощо.

15. Робоча сила як товар. Вартість робочої сили і чинники, що її визначають. Заробітна плата.

На певному етапі розвитку товарного виробництва, при наявності двох основних умов – юридичної свободи людини та відсутності у неї засобів виробництва і існування – робоча сила перетворюється в товар, формуються капіталістичні виробничі відносини. При капіталізмі основна маса товаровиробників представлена найманими робітниками, які створюють переважну частину суспільного продукту і в процесі його розподілу отримують частину продукту у вигляді заробітної плати.

Слід розуміти, що питання про сутність заробітної плати завжди привертало увагу економістів, було і залишається дискусійним. Дуже поширеним серед західних економістів і в значній мірі і вітчизняних науковців є визначення заробітної плати як плати за працю, яке вперше запропонував ще У.Петті. Різновидом цього підходу є і інші теорії, наприклад, теорія продуктивності праці. К.Маркс не поділяв цієї точки зору і аргументовано показав в “Капіталі”, що об’єктом купівлі-продажу є не праця, а товар робоча сила. Праця, за його думкою, не може бути товаром, оскільки вона 1) не має вартості, бо вартість будь-якого товару вимірюється саме працею; 2) праця не є товаром, бо на відміну від будь-якого товару не існує моменту його купівлі-продажу; 3) згідно з законом вартості обмін товарів здійснюється відповідно до суспільно-необхідних витрат на їх виготовлення. Це означає, що праця як товар не може стати основою для безеквівалентного отримання вартості. Отже, робітник на ринку праці продає свою робочу силу і вартість цього товару перетворюється в його ціну. Заробітна плата виступає як перетворена форма вартості робочої сили, як ціна специфічного товару. Цей підхід дає змогу відповісти на питання про рівень заробітної плати. Вартість робочої сили зводиться до вартості товарів та послуг, призначених для нормального відтворення робочої сили (а останнє можна визначити через споживчий кошик). Існує в економічній літературі і соціальна теорія заробітної плати, засновником якої був М.І.Туган-Барановський. За цією концепцією заробітна плата 1) не пов’язана з вартістю робочої сили, є суто розподільчою, є результатом розподілу суспільного продукту (це частина суспільного продукту, яка залишається після відрахування з нього витрат на використані засоби виробництва); 2) рівень заробітної плати визначається двома вирішальними факторами – продуктивністю суспільної праці та соціальною силою робітничого класу. Для останніх, сучасних підходів характерно поєднання існуючих в економічній літературі визначень суті заробітної плати. Так, українські вчені Г.Н.Климко та В.П.Нестеренко вважають, що заробітна плата виражає і вартість товару робоча сила, і оплату за працю, за витрати і результати її, що визнані ринком. Як бачимо, у цьому визначенні вихідною інстанцією при визначенні суті заробітної плати є все ж таки вартість робочої сили, величина якої зумовлена вартістю необхідних робітникові (і його сім’ї) матеріальних і духовних благ (послуг) у даний період, при даних природних і суспільних умовах життя.

Щоб забезпечити мінімальні умови для відтворення робочої сили держава встановлює мінімальну заробітну плату. В кожній країні існує своє власне законодавство стосовно мінімуму заробітної плати. В Україні мінімальна заробітна плата регулюється Законом України “Про оплату праці” (24.03.1995 р.), де вказано, що мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік при затвердженні Державного бюджету України з урахуванням пропозицій, вироблених шляхом переговорів, представників професійних спілок, власників або уповноважених ними органів, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладання генеральної угоди. Розмір мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів.

Для посилення якості економічного аналізу розрізняють номінальну та реальну заробітну плату. Під номінальною розуміють суму грошей, отриману робітником за певний термін (годину, день, місяць тощо). Реальна заробітна плата являє собою сукупність товарів та послуг, які можна придбати при існуючих цінах на номінальну заробітну плату. Між номінальною та реальною заробітною платою існує залежність, яка при певних умовах (наприклад, при незмінних цінах) полягає у збільшенні реальної заробітної плати при зростанні номінальної. Але в умовах дії інших чинників (наприклад, зростання цін) їх взаємодія буде призводити до інших результатів.

Рух реальної заробітної плати визначають за формулою:

Описание: 40-1

Заробітна плата виступає у двох основних формах: у вигляді почасової та відрядної плати. Почасова заробітна плата – це заробітна плата, яку отримує працівник за певний робочій час. Вона виникає в процесі становлення капіталістичних відносин і переважає на перших етапах становлення розвитку капіталізму. В подальшому на перше місце виходить відрядна форма заробітної плати, яка передбачає залежність заробітної плати від обсягу виробленої за певний час продукції. Ця форма широко застосовувалася тоді, коли рівень механізації був такий, що результат діяльності значною мірою залежав від інтенсивності праці робітників. Проте з розвитком продуктивних сил і суттєвими змінами в організації виробництва відбулися певні зміни у співвідношенні почасової та відрядної оплати праці. Сьогодні в найбільш розвинених країнах, таких, наприклад, як США, переважає почасова заробітна плата.

Названі форми певним чином комбінуються і у поєднанні із формами організації праці утворюють системи заробітної плати. Серед них можна виділити декілька найпоширеніших систем, а саме тарифні, преміальні, колективні. При тарифній системі величина заробітної плати визначається тарифними ставками, які диференційовані в залежності від розрядів і тарифних коефіцієнтів. Преміальні системи найчастіше застосовуються у тих випадках, коли характер роботи дозволяє чітко визначити внесок конкретного працівника. Одним із різновидів такої системи є відрядно-преміальна, яка передбачає сплату певної надбавки за виготовлену зверх норми продукцію. Ця система націлена на посилення інтенсифікації праці і найчастіше застосовується у тих випадках, коли підприємцю необхідно збільшити кількість виробленої продукції. Досить часто підприємство має складне устаткування і зацікавлено в його збереженні і сумлінному використанні, за цих умов використовується погодинно-преміальна система, премії встановлюються за дотримання технологічної дисципліни, його дбайливе обслуговування тощо. Особливе місце за сучасних умов займають колективні системи заробітної плати. Їх розповсюдження пов’язано з розвитком відносин власності, посиленням усуспільнення виробництва. Найпоширенішою формою колективного преміювання стали системи “участі у прибутках”. Вони націлені на зацікавлення працівників в кінцевій меті функціонування підприємства – одержанні прибутку. З цією метою його частка виділяється для створення преміального фонду, з якого працівники отримують винагороду за підвищення продуктивності праці, зменшення витрат виробництва, внесення раціоналізаторських пропозицій. Премії можуть видаватися у вигляді акцій даного підприємства. Це в певній мірі залучає його не тільки до участі в розподілі частини продукту, але й в управлінні підприємством.

16.Підприємство в ринковій економіці. Види підприємств.

Підприємство – це первинна ланка суспільного виробництва, яка виступає товаровиробником і забезпечує процес відтворення на основі принципів комерційного розрахунку (самостійності, самоокупності і прибутковості, самофінансування, матеріальної зацікавленості та економічної відповідальності). Підприємство створюється для здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. Для досягнення цієї мети здійснюється певна організація діяльності підприємства як господарюючого суб’єкта, визначається місія і мета підприємства, створюється трудовий колектив. Діяльність підприємства здійснюється за його статутом, який регламентує усі види його діяльності і визначає права і обов’язки як усього трудового колективу, так і окремих працівників. Підприємство як юридична особа має певні атрибути господарюючого суб’єкта: самостійний баланс, печатку, розрахунковий і інші рахунки в банку, найменування свого підприємства, а у випадку промислового виробництва ще й свій товарний знак.

Як первинна ланка суспільного виробництва підприємство характеризується такими рисами: 1) на підприємстві здійснюється процес поєднання робочої сили і засобів виробництва, виникають і реалізуються виробничі відносини; 2) тут відбувається процес виготовлення товарів та надання різноманітних послуг; 3) на підприємстві зосереджується основна частина суспільного капіталу; 4) виникають, поєднуються і взаємодіють усі види інтересів (індивідуальних, колективних, суспільних) тощо.

В економічній літературі виділяють дві основні функції підприємства, які в узагальнюючому вигляді характеризують його діяльність: 1) виробнича – полягає в створенні товарів і послуг для задоволення потреб суспільства та отримання прибутку та 2) відтворювальна – знаходить свій вираз в забезпеченні розширеного відтворення продукту, виробничих відносин і самого виробника. Слід розуміти, що для більш детального аналізу діяльності підприємства в межах названих основних функцій можна виділити багато напрямів, які в сукупності забезпечують їх виконання. Так, наприклад, виконання виробничої функції передбачає виконання таких підпорядкованих, або специфічних, функцій, як виробничо-технологічна (забезпечення процесу виробництва необхідними ресурсами; їх використання, запровадження нової техніки та технологій); економічна (керування процесами виробництва й збуту товарів, організація робіт, розподіл прибутку, розрахунок економічної ефективності, ціноутворення, вивчення ринку); соціальна (створення відповідних умов праці та відпочинку робітників, психологічного клімату в колективі, надання допомоги та пільг робітникам та членам їх сімей) та інші.

В умовах ринкової економіки функціонує багато видів підприємств. Для їх класифікації застосовуються певні критерії, за якими здійснюється розмежування. Одним із найважливіших критеріїв є форма власності та засоби виробництва. Згідно з законами України у відповідності до форм власності в нашій господарській діяльності могуть функціонувати слідуючи види підприємств: 1) індивідуальне підприємство – створюється і функціонує на базі приватної (особистої) власності громадян і виключно на індивідуальній праці власника; 2) сімейне підприємство – базується на власності і праці сім’ї; 3) приватне підприємство – засноване на приватній власності і функціонує на основі праці найманих робітників. При цьому законом України не обмежується ні розмір капіталу, який застосовує власник, ні кількість найманих працівників; 4) колективні підприємства – засновані на спільній власності фізичних, юридичних осіб, або власності тих і інших. В Україні за чинним законодавством колективні підприємства виступають у таких формах: колективне підприємство, що засноване на власності трудового колективу, кооператив, колективне підприємство, що засноване на власності громадської або релігійної організації. Всі вони мають одну основу – колективну власність; 5) державні підприємства – функціонують на базі державної власності, а управління ними здійснюється представниками держави. В нашій країні існує два типи державних підприємств: а) державні підприємства, що базуються на загальнодержавній власності і б) державні підприємства, засновані на комунальній власності; 6) спільні підприємства – створюються на базі поєднання різних форм власності – змішаній формі власності; 7) вперше в нашій державі законом дозволено відкриття та функціонування підприємств зі сто відсотковим іноземним капіталом. Їхня діяльність регулюється спеціальними законодавчими актами.

Окрім класифікації підприємств за формою власності, підприємства можуть бути згруповані і за іншими критеріями. Їх можна поєднати за характером діяльності. В цьому випадку визначаються виробничі, торгові, фінансові, посередницькі та інші підприємства. За ознакою характеру виробництва виділяють підприємства масового, серійного та індивідуального виробництва. З огляду на сферу діяльності підприємства можна визначити підприємства місцевого, національного і міжнародного рівнів.

З точки зору загальноекономічного аналізу має значення класифікація підприємств за розмірами та масштабами виробництва. З огляду на це виділяють великі підприємства, середні і малі. В Україні, згідно з Господарським кодексом до малих підприємств належать підприємства: в промисловості – з кількістю працюючих до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери – до 50 осіб; у невиробничій сфері – до 25 осіб; у роздрібній торгівлі – до 15 осіб. Малі підприємства створюються громадянами, підприємствами різних форм власності, а також можуть бути виділеними із складу підприємства, об’єднання чи організації. В цьому останньому випадку підприємство чи об’єднання, зі складу якого виділено мале підприємство, виступає його засновником.

Підприємства з метою підвищення ефективності своєї діяльності може утворювати об’єднання – це юридичні особи, що створюються на добровільних засадах підприємствами чи установами для спільної діяльності на основі самоуправління, самофінансування та господарчого розрахунку. Діють об’єднання на основі статуту або угоди. До основних форм об’єднань відносяться корпорація, концерн, асоціація та консорціум.

Велике значення в ринковій економіці мають господарські товариства, які діють на базі колективної власності. Господарські товариства – це підприємства, організації, установи, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. До господарських товариств (див. Закон України “Про господарські товариства”) належать акціонерні товариства (закритого і відкритого типу), товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

17.Кругообіг та обіг капіталу в промисловому виробництві.

Щоб підприємницька діяльність почала здійснюватися, необхідно мати певну величину капіталу у грошовій формі. Його наявність та цілеспрямований рух повинні забезпечити індивідуальне відтворення на рівні якогось конкретного суб’єкта господарювання. Індивідуальне відтворення – це безперервний процес виробничого поєднання факторів виробництва з метою створення товарів і отримання доходів. Вихідним моментом індивідуального відтворення є кругооборот капіталу.

Перш ніж дати загальне визначення поняттю “кругооборот капіталу”, необхідно в певній послідовності розглянути стадії його руху:

Перша стадія. Руху капіталу починається зі стадії обігу, на якій капітал виступає у грошовій формі (Г) і виконує функцію забезпечення виробництва засобами виробництва (ЗВ) та робочою силою (РС):

Описание: 34-1

Друга стадія. Після того, як вже створені умови для початку виробництва, починається рух капіталу безпосередньо на стадії виробництва (В). На цьому етапі капітал виступає у виробничій (або продуктивній) формі і виконує функцію виробництва товарів і створення вартості, невід’ємною частиною якої повинна бути додаткова вартість;

Третя стадія. Одержання підприємцем вартості та додаткової вартості неможливе, якщо капітал, тепер вже в новій функціональній формі – товарній, знову, як і на першій стадії, не пройде сферу обігу. Основною функцією капіталу в товарній формі є реалізація виробленого товару (Т') та отримання певної суми грошей (Г'), яка кількісно дорівнює Г (первісно авансовані гроші) та Dг, що і є, за визначенням К.Маркса, додатковою вартістю:

Т' - Г'.

Таким чином, послідовний рух капіталу, протягом якого він проходить три стадії (обігу, виробництва, обігу), набуває трьох функціональних форм (грошової, виробничої, товарної) і виконує певні функції, називається кругооборотом капіталу. Схематично він має такий вигляд:

Описание: 34-2

У цій схемі крапками позначено процеси закінчення попередньої стадії і перехід до іншої.

Рух капіталу не припиняється із завершенням одного кругообороту, вони постійно повторюються. Кругооборот капіталу, який розглядається не як окремий акт, а як постійно поновлюваний процес, називається оборотом капіталу. Він вимірюється часом і швидкістю.

Час обороту капіталу – це період, протягом якого ресурси проходять сфери виробництва та обігу і повертаються до вихідної (грошової) форми. Час обороту капіталу складається із двох частин: 1) часу виробництва та 2) часу обігу. В свою чергу, час виробництва включає в себе робочій період, перерви у процесі праці, час у виробничих запасах, а час обігу – час продажу продукції та час придбання факторів виробництва.

Швидкість обороту капіталу. Оскільки час обороту індивідуальних капіталів неоднаковий (у деяких галузях він потребує декілька років, а в деяких – значно менший і може триватися кілька місяців, тижнів або днів), то для здійснення аналізу швидкості обороту необхідно мати якусь загальну міру. Такою мірою прийнято вважати рік (360 днів). Швидкість обороту капіталу вимірюється кількістю оборотів за рік:

n=360/o ,

де      n – кількість оборотів за рік;

360 – кількість днів у році;

о – тривалість одного обороту.

Підприємці завжди намагаються скоротити час обороту капіталу або прискорити швидкість його обороту, оскільки це при одній і тій же величині авансованого капіталу дозволить отримувати більше прибутку.

18.Основний та оборотний капітал. Амортизація. Норма амортизації. Види зносу основного капіталу.

У відповідності до способу перенесення вартості на створений продукт капітал у виробничій формі поділяється на основний та оборотний.

До основного капіталу відносяться будівлі, споруди, машини, обладнання та ін. Вони багато разів використовуються у виробничих циклах і переносять свою вартість на готовий продукт частинами, в міру зносу.

До оборотного капіталу відносяться сировина, допоміжні матеріали, паливо та ін. Вони використовуються повністю за один виробничий цикл і протягом нього переносять свою вартість на готовий продукт. До оборотного капіталу належить також вартість робочої сили, яка набирає форми фонду зарплати.

Оборотний капітал у сукупності із капіталом обігу (це частина капіталу підприємства, яка перебуває у грошовій і товарній формах – грошові кошти, кошти в розрахунках, готові вироби) утворюють оборотні засоби.

Процес переносу вартості основного капіталу протягом його служби на вартість виробленого товару називається амортизацією. Щорічні амортизаційні відрахування, які утворюють амортизаційний фонд, здійснюються за спеціальними нормами, які у кожній країні встановлюють державні органи.

Норма амортизації – це відношення суми амортизаційних відрахувань (перенесеної за рік вартості засобів праці) до первісної вартості основного капіталу, що застосовується. Розраховується цей показник по формулі:

На=( А/ПВок )*100%

де      На – норма амортизації;

А – річна сума амортизаційних відрахувань;

ПВок - первісна вартість основного капіталу.

Амортизаційний фонд частково використовується на капітальний ремонт елементів основного капіталу, проте основна його частина нагромаджується в грошовій формі для того, щоб у майбутньому придбати нові машини, обладнання тощо на заміну тих, що зносилися.

Зношування основного капіталу відбувається під впливом двох факторів: 1) виробничого використання – в результаті нього засоби праці втрачають свою споживчу вартість, фізично зношуються; 2) технічного прогресу, розповсюдження досягнень якого обумовлює появу дешевших або досконаліших засобів праці, тобто викликає моральний знос основного капіталу, що використовується. За сучасних умов саме моральний знос обумовлює необхідність швидкого поновлення елементів основного капіталу, що, в свою чергу, приводить до впровадження в практиці господарювання ринкових країн різних форм прискореної амортизації. Як відомо, в Україні також з 1.01.1997 р. введені нові річні норми амортизаційних відрахувань на реновацію основного капіталу (для будівель, споруд та передатних обладнань – 5%; для транспортних засобів та інформаційних систем – 25%; для інших елементів основного капіталу – 15%), проте вони, як стверджують дослідники, за сучасних, нестабільних економічних умов, дуже часто не виконуються, фактичний строк амортизації основного капіталу складає 25-30 років, а його знос у промисловості становить більш ніж 60%.

19.Суть та функції ринку. Структура та інфраструктура ринку.

В економічній літературі мають місце різні визначення. Під ринком розуміють і договори купівлі-продажу; і сукупність ділових операцій, які здійснюються в певній сфері економіки або у певному місці; і місце зустрічі продавців і покупців тощо. Всі ці (як і інші) визначення ринка мають право на існування, оскільки характеризують ті чи інші сторони цього складного економічного явища. Проте для загальної характеристики ринка як форми організації суспільного виробництва такі визначення є спрощеними, “вузькими”, що не представляють в повній мірі суті складної та багатогранної системи економічних відносин. Що ж тоді необхідно розуміти під поняттям “ринок”? Ринок – це певна сукупність економічних відносин між суб’єктами господарювання та індивідами, які опосередковані товарами та грошима, це обмін, який ведеться за законами товарного виробництва і обміну. Ринкові відносини базуються на ціновій системі і конкуренції і існують за умов наявності приватної власності, свободи вибору економічних суб’єктів, існування вільного підприємництва.

Більш ґрунтовно суть ринку розкривається через виконувані ним функції. Розглянемо найважливіші з них:

1) Регулююча – ринок визначає структуру пропозиції і забезпечує розподіл і перерозподіл ресурсів у відповідності з попитом. Найважливіше значення при цьому відіграють ціни, а також конкуренція, яка впливає на рівень витрат виробництва товарів та послуг. Проте, аналізуючи дану функцію, треба відмітити, що сучасна економіка, окрім ринкових регуляторів, регулюється також державою за допомогою економічних (кредити, податки, ціни, які встановлюються державними органами) та адміністративних (державні замовлення, програми тощо) важелів, а також і самими товаровиробниками (вони заключають між собою угоди про ринки збуту, ціни, квоти тощо);

2) Ціноутворююча – ринок встановлює ціни, які віддзеркалюють суспільно-необхідні витрати виробництва, співвідношення між попитом та пропозицією, моди, смаки тощо;

3) Посередницька – ринок забезпечує умови, за яких економічно відокремлені товаровиробники знаходять один одного і здійснюють обмін результатами своєї діяльності;

4) Контролююча – ринок визначає значимість виробленого продукту і витраченої на його виробництво праці. Саме виконання ринком цієї функції забезпечує вплив споживачів на виробництво, оскільки саме вони визначають на ринку, наскільки необхідний суспільству вироблений продукт;

5) Стимулююча – ринок націлює виробників на зниження витрат виробництва, підвищення його ефективності на основі впровадження досягнень НТП, оскільки при здійсненні актів продажу стимулюються ті виробники, індивідуальні витрати яких нижче суспільно-необхідних;

6) Інформаційна – ринок безперервно інформує про стан економіки за допомогою цін, які постійно змінюються, процентних ставок за кредити, курсів акцій тощо;

7) Оздоровча – ринок по своїй суті досить жорстка система, яка націлена на ефективне функціонування. Завдяки дії ринкових механізмів (конкуренції, цін) погано працюючі товаровиробники банкрутують, а добре, ефективно працюючі – розвиваються;

8) Інтегруюча – ринок забезпечує взаємодію функцій, що перелічені вище, і веде до вибору ефективних рішень в діяльності кожного суб’єкта ринкового господарства. Ринок поєднує економіку в єдине ціле, розвиваючи систему ефективних горизонтальних і вертикальних зв’язків, у тому числі і зовнішньоекономічних.

Структура ринку – це внутрішня будова ринкових відносин, сукупність певних елементів ринку. Структура ринку є по своїй суті дуже складною, оскільки її можна класифікувати за численними критеріями. Найважливішими серед них є такі: 1) економічне призначення об’єктів ринкових відносин – у відповідності до нього виділяється ринок товарів (він складається з ринку товарів народного споживання, ринку засобів виробництва та послуг); ринок робочої сили (або праці, як його ще називають), фінансовий ринок та ринок валюти; 2) географічне положення – тут мова йде про місцевий, регіональний, національний та світовий ринки;       3) ступінь обмеження конкуренції – монополістичний, олігополістичний, вільний, змішаний ринки; 4) характер продажу – оптовий та роздрібний ринки та ін.

Визнано, що найбільш важливою з точки зору як теоретичного, так і практичного розгляду ринкових відносин є класифікація видів ринків за економічним призначенням об’єктів ринкових відносин, оскільки саме вона дозволяє дослідити якісний стан і розвиток кожного з елементів цієї структури, проаналізувати взаємозв’язки між ними, тобто визначити ефективність функціонування усієї ринкової системи.

Інфраструктура ринку – це сукупність різних установ та інститутів, державних та комерційних фірм, що забезпечують успішне функціонування ринкових відносин.

Інфраструктура товарного ринку представлена товарними біржами, підприємствами оптової та роздрібної торгівлі, аукціонами, ярмарками, посередницькими фірмами позабіржового характеру та ін. Інфраструктура ринку праці складається з бірж робочої сили (чи бірж праці, чи служб зайнятості), платних приватних агентств (контор) тощо. Інфраструктура фінансового та валютного ринків включає в себе фондові та валютні біржі, банки, страхові компанії та фонди.

Окрім основних елементів ринкової інфраструктури, які були названі – торгова мережа, біржі та банки, сучасне ефективне функціонування ринку неможливе без реклами, інформаційних, консультативних, аудиторських служб та ін.

20. Охарактеризуйте ринок досконалої (вільної) конкуренції.

Конкуренція (від лат. concurere – зіткнення) як форма економічних відносин між суб’єктами господарства є досить складним явищем ринкової економіки, виступає у різних формах, здійснюється різними методами.

Досконала конкуренція, яку досить ґрунтовно охарактеризував лідер неокласиків А.Маршалл, являє собою ідеальний вид конкуренції, при якій на ринку взаємодіють досить багато незалежних один від одного продавців та покупців з рівними можливостями та правами, існує вільний доступ на ринок та вільний вихід з нього. При цьому не один з продавців не може впливати на роздрібну ціну, оскільки частка кожного з них у загальному обсязі продукції незначна. Товари, які представлені на ринку вільної конкуренції, однорідні, ще не набули специфічних властивостей та якостей.

Необхідно розуміти, що досягти досконалої конкуренції в її повному обсязі неможливо. До неї можна тільки наближатися. Вчені-економісти з певними припущеннями вважають досконалою конкуренцією, яка існувала приблизно до середини-кінця XIX століття.

Об’єктивні зміни у суспільному виробництві, що почали відбуватися під впливом НТП у XIX столітті, обумовили динамічний процес концентрації виробництва, виникнення монополій, появу нових тенденцій у ринкових попиту та пропозиції. Все це привело до перетворення досконалих конкурентних відносин у недосконалі.

21. Суть та основні види конкуренції.

Конкуренція (від лат. concurere – зіткнення) як форма економічних відносин між суб’єктами господарства є досить складним явищем ринкової економіки, виступає у різних формах, здійснюється різними методами.

завдання конкуренції полягає у суперництві ринкових суб'єктів за реалізацію власних інтересів шляхом набуття економічних конкурентних переваг порівняно зі своїми суперниками.

Конкуренція може бути внутрішньогалузевою (між подібними товарами) та міжгалузевою (між товарами різних галузей). Конкуренція може бути ціновою та неціновою. Цінова передбачає продаж товарів та послуг за цінами, які нижче, ніж у конкурента. Зниження ціни можливо або за рахунок зменшення витрат виробництва й обігу, або за рахунок зменшення прибутку (останнє, як свідчить практика господарювання, можуть дозволити собі тільки великі підприємства). Нецінова конкуренція базується на продажу товарів більш високої якості, яка досягнута завдяки технічним перевагам виробництва, своєчасного поновлення властивостей товару відповідно до зміни моди, вдосконалення послуг, що супроводжують реалізацію тощо.

В залежності від того, яким чином конкурують проміж собою учасники ринкових відносин, розрізняють досконалу (вільну) і недосконалу конкуренцію та відповідні ринки: ринок вільної конкуренції та ринок недосконалої конкуренції. Чим менший вплив окремих виробників на ціну продукції, тим більш конкурентним (досконалим) вважається ринок.

Досконала конкуренція, яку досить ґрунтовно охарактеризував лідер неокласиків А.Маршалл, являє собою ідеальний вид конкуренції, при якій на ринку взаємодіють досить багато незалежних один від одного продавців та покупців з рівними можливостями та правами, існує вільний доступ на ринок та вільний вихід з нього. При цьому не один з продавців не може впливати на роздрібну ціну, оскільки частка кожного з них у загальному обсязі продукції незначна. Товари, які представлені на ринку вільної конкуренції, однорідні, ще не набули специфічних властивостей та якостей.

Необхідно розуміти, що досягти досконалої конкуренції в її повному обсязі неможливо. До неї можна тільки наближатися. Вчені-економісти з певними припущеннями вважають досконалою конкуренцією, яка існувала приблизно до середини-кінця XIX століття.

Об’єктивні зміни у суспільному виробництві, що почали відбуватися під впливом НТП у XIX столітті, обумовили динамічний процес концентрації виробництва, виникнення монополій, появу нових тенденцій у ринкових попиту та пропозиції. Все це привело до перетворення досконалих конкурентних відносин у недосконалі. Під недосконалою конкуренцією в економічній літературі розуміють відносини, за умов яких не виконується хоча б одна з умов вільної конкуренції.

Недосконалу конкуренцію можна поділити на три етапи: 1) монополістична конкуренція – на ринку продовжує залишатися велика кількість продавців та покупців, однак виникає нове явище – диференціація продукту, тобто наявність у продукту таких властивостей, що відрізняють його від подібних товарів конкурентів. Такими властивостями є висока якість продукту, певна специфіка споживчих якостей, високий рівень обслуговування тощо. Власник такого диференційованого товару в певній мірі стає монополістом і отримує можливість впливати на ціну. Оскільки обсяг продажу кожного продавця відносно невеликий, то підприємств-монополістів багато і кожне з них має обмежений контроль над ринковою ціною; 2) олігополістична конкуренція (з грецької oligos – кілька, poleo – продати) передбачає, що в окремій галузі народного господарства діє не одна, а декілька великих корпорацій, які конкуруючи одна з однією, зберігають монополію в межах певного співтовариства, що виробляє ідентичний товар. Саме наявність конкуренції всередині цього співтовариства й повна або часткова її відсутність зовні дає олігополії можливість ефективно функціонувати. На олігополістичному ринку ціни встановлюються по принципу лідерства. Це означає, що більшість продавців намагаються встановити приблизно таку ж ціну, як найбільш сильні на цьому ринку виробники. Явищем, яке є зворотним олігополії, є олігопсонія, коли на ринку діє декілька не продавців, а покупців; 3) чиста монополія існує на ринку у тому випадку, коли в його межах діє тільки один продавець, у якого нема конкурентів. Особливість чистої монополії полягає в тому, що продавець може змінювати ціну в дуже широких межах, а максимально висока ціна обмежується тільки платоспроможним попитом населення.

Бувають випадки, коли на ринку присутній тільки один покупець. Таке явище називається монопсонією (один покупаю).

Монополістичні тенденції, які проявляються за умов недосконалої конкуренції, приводять до значних негативних явищ у ринковому господарстві (про це ще буде йти мова у окремому питанні про монополії), заважають розвитку конкуренції як найбільш ефективному засобу організації функціонування економіки. Враховуючи це, держава прикладає зусиль, щоб протидіяти не оправданій монополії, сприяти розвитку конкуренції. В Україні, як і в усіх ринкових країнах, створені правові основи вищезазначених процесів. Особливе місце серед законодавчих актів займає Закон України “Про захист економічної конкуренції” (від 11 січня 2001 року, №2210-111), в якому визначені правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і який спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин.

22.Попит, закон попиту, крива попиту. Цінові та нецінові чинники попиту.

В умовах ринку бажання споживача отримати певний продукт трансформується у нове поняття – попит. Попит – це забезпечене грошима бажання придбати товар або послугу в даний момент часу, або платоспроможна потреба. Найважливішим фактором, який впливає на величину попиту, є ціна. Зворотна залежність між ціною товару й величиною попиту на цей товар називається законом попиту: за незмінюваності всіх інших умов зниження ціни зумовлює відповідне зростання величини попиту і навпаки. Цю залежність ілюструє крива попиту (див. рис. 1).

Описание: 25-1

Рис. 1. Крива попиту.

Кожна точка кривої попиту (а вона має вигляд кривої з від’ємним нахилом) показує, яку максимальну кількість товару згоден купити покупець при кожній ціні.

Необхідно розуміти, що існування закону попиту не означає, що він завжди, за будь-яких умов проявляє свою сутність. Є певні виключення з нього: 1) коли товари розраховані на снобів, тобто мова йде про високовартісні вироби, особливо престижні на даний момент. За цих умов зростання цін супроводжується збільшенням величини попиту. Цю “поведінку” величини попиту називають ефектом Веблена; 2) коли покупці не мають можливості судити про якість товару безпосередньо, а оцінюють його якість виключно по ціні. За цих умов зниження цін може привести до зменшення попиту на нього; 3) коли підвищується величина попиту на товар при підвищенні ціни на нього. Цей ефект описав ще в XIX ст. англійський статистик Р.Гіффен і показав, що він розповсюджується на товари першої необхідності за умов низького рівня доходів покупців. Так, наприклад, чим дорожче стає хліб, тим більше його будуть купувати бідні, не маючи змоги купувати м’ясо, фрукти тощо.

Крім ціни, яка визначає величину попиту, є ряд факторів, під впливом яких змінюється попит. Ці фактори в економічній літературі називають нецінові фактори. До них належать: 1) доходи населення та накопичені ними кошти; 2) кількість покупців; 3) смаки і переваги споживачів; 4) очікування споживачів; 5) мода, реклама; 6) ціни на товари, які взаємозамінюють або взаємодоповнюють один одного.

На графіку вплив нецінових факторів на попит можна показати за допомогою зсуву кривої попиту ( або праворуч уверх (у пропозицію П1), або ліворуч униз). Так, при незмінній ціні збільшення доходів покупців збільшить попит на даний товар і крива попиту зсунеться праворуч уверх, а при зменшенні, наприклад, кількості покупців крива попиту зміститься у позицію П2 (див. рис. 2).

Описание: 25-2

Рис. 2. Зміни попиту під впливом нецінових факторів.

Для взаємозамінних товарів (чай-кава) зростання цін на один товар приводить до збільшення попиту на інший. Для товарів, які взаємодоповнюють один одного (музичний центр – компакт диски), зростання цін на один товар веде до зменшення попиту на інший. Ці зміни, як і вище розглянуті, по тій же схемі ілюструють графічно.

23.Пропозиція, закон пропозиції, крива пропозиції. Цінові та нецінові чинники пропозиції.

Щоб охарактеризувати таку важливу ринкову категорію, як пропозиція, необхідно проаналізувати ринкову ситуацію з позиції продавця. Пропозиція на ринку – це результат виробництва, це кількість товарів та послуг, які представлені на ринку для продажу. При цьому в економічній теорії виділяють поняття величини пропозиції і пропозиції. Під величиною пропозиції розуміється та кількість благ, що може бути запропонованою на ринку при певному рівні ціни. Тобто, на величину пропозиції впливає виключно рівень цін. Залежність поведінки виробників від зміни цін на товар називають законом пропозиції: чим вища ціна на товар, тим більше товару буде вироблено й запропоновано на ринку, тобто збільшиться величина пропозиції, і, навпаки. Вигляд, який має ця залежність, графічно ілюструє крива пропозиції (див. рис. 3). Кожна точка на кривій пропозиції – величина пропозиції даного товару.

Описание: 26-1

Рис. 3. Крива пропозиції.

 

Крім ціни товару діють так звані нецінові фактори, під впливом яких змінюється пропозиція. На графіку зміни в пропозиції ілюструються за допомогою зсуву кривої пропозиції (чи праворуч униз, чи ліворуч уверх). До нецінових факторів належать: 1) ціни на ресурси (заробітна плата, вартість сировини, енергії, матеріалів, обладнання), які визначають витрати виробника; 2) податки та дотації з боку держави; 3) кількість виробників на ринку; 4) очікування виробників різного роду тощо.

Так, при незмінній ціні товару зниження цін на ресурси приведе до збільшення пропозиції, відбудеться зсув кривої пропозиції з позиції Пр в позицію Пр1, а збільшення, наприклад, податків приведе до зменшення пропозиції – зсуву Пр ліворуч до Пр2 (див. рис. 4).

Описание: 26-2

Рис. 4. Зміни пропозиції під впливом нецінових факторів.

 

Необхідно зазначити, що всі перелічені фактори, які впливають на кількість запропонованого на ринку товару, є зовнішніми детермінантами пропозиції, носять об’єктивний, тобто незалежний від виробника продукції, характер.

Нецінові фактори впливу на пропозицію

Технологічний прогрес. Застосування нових технологій, наприклад, у виробництві йогуртів дає змогу скоротити період визрівання продукту, продовжити термін зберігання ним  корисних властивостей, зменшити собівартість одиниці продукції. Це сприяє розширенню пропозиції йогуртів на ринку, відтак  крива SS зсувається праворуч.

Зміна цін на ресурси. Зростання цін на ресурси (за інших незмінних умов) призводить до збільшення витрат виробництва, зростання собівартості продукції, що змушує підприємця  скорочувати пропозицію свого товару. Тому крива пропозиції зсувається ліворуч.

Зміна цін на споріднені товари. Якщо, наприклад, ціна на маргарин зростає, а на йогурти залишається незмінною, то підприємець, що виробляє йогурти, шукатиме альтернативний спосіб застосування своїх ресурсів і, вірогідно, спрямує їх на  виробництво маргарину, зменшивши тим самим виробництво  йогуртів. При цьому крива SS зміститься ліворуч.

Зміни у бюджетно-податковій політиці. У випадку  зростання ставки оподаткування крива SS (за інших однакових умов) зміститься ліворуч. Якщо ж зростатимуть трансферти бізнесу, крива SS зміститься праворуч.

Очікування підприємців. Оптимістичні очікування  підприємців сприятимуть зсуву кривої SS праворуч, а песимістичні зумовлять її зміщення ліворуч. На зсув кривої SS можуть впливати і зміни моди, і релігійні традиції (у піст, наприклад, зменшується споживання м'яса та м'ясних продуктів) тощо.

24. Ринкова рівновага. Ціна ринкової рівноваги. Рівноважний обсяг товарів.Відхилення від ринкової рівноваги.

Якщо поєднати на одному графіку криві попиту та того ж самого товару, то отримаємо модель, яка ілюструє одночасно поведінку попиту, пропозиції цього товару. В економічній теорії така модель отримала назву моделі часткової ринкової рівноваги (рівноваги на ринку одного товару). При цьому вважається, що вона є моделлю функціонування вільного ринку. Точка перетину кривих попиту і пропозиції буде точкою ринкової рівноваги. Дуже часто цю точку зазначають буквою Е (від лат. equilibrium – рівновага). Ринкова рівновага (Е) тоді, коли кількість товару, яку покупці хочуть купити, дорівнює кількості товару, що продавці хочуть продати, і коли відсутня тенденція зміни ціни і кількості.

Ціна рівноваги (Це) – ціна такого рівня, при якому величина пропозиції дорівнює величині попиту (Те). Ціна рівноваги означає, що  покупці зорієнтовані продовжувати здійснювати закупівлю  товарів у тих обсягах, у яких виробники погоджуються  продовжувати постачати їх на ринок.

Модель часткової ринкової рівноваги представлена на рис. 5.

Описание: 27-1

Рис. 5. Модель часткової ринкової рівноваги.

Чи стійка така рівновага ринку? Якщо ціна стане вище рівноважної, наприклад, підніметься до рівня Ц1, то на ринку нашого товару утворюється надлишок товару – при надто великій ціні на ринку буде мало покупців, але багато продавців (Пр > П). Запаси, що не реалізуються, примусять продавців поступово знижати ціну. І це буде відбуватися до тих пір, поки надлишок не ліквідується, тобто ринок не попаде у стан рівноваги.

Якщо встановиться ціна нижче рівноважної (Ц2 < Це), то більша кількість покупців захоче купити дешевий товар, але менша кількість продавців захоче запропонувати товар за низькими цінами. Утворюється дефіцит товару (П > Пр). Знову почнуть діяти ринкові механізми, змінюватися ціни, у відповідності з цим буде змінюватися співвідношення попиту та пропозиції, поки ринок даного товару не попаде в стан ринкової рівноваги.

Проте слід розуміти, що дія розглянутого ринкового механізму в повній мірі проявляється тільки за умов досконалого (або вільного) ринку, тобто, коли численні виробники пропонують численним покупцям якийсь стандартний продукт. При цьому кожний виробник володіє малою часткою ринку і не може впливати на ціну, він тільки пристосовується до неї тощо. А оскільки такі умови є майже науковою абстракцією, то і модель часткової рівноваги, яка представлена на рис. 5, є в певній мірі ідеальною, теоретичною. В реальному житті, а особливо за умов сучасного, недосконалого ринку, завжди діють сили, які заважають вільному встановленню рівноважної ціни. Які ж чинники руйнують дію ринкового механізму? Це і монопольні утворення, і ціни, які встановлює (або фіксує) держава, податки тощо.

25. Характеристика основних видів цінних паперів. Фондова біржа.

Цінні папери — документи, що виражають майнові (боргові) зобов'язання.

Види цінних паперів

Акції (від лат. actio — дія, дозвіл) — цінні папери, випущені акціонерними товариствами, які засвідчують вкладення певної кількості капіталу і дають право їхньому власникові на  отримання певного доходу (дивіденду) з прибутку акціонерного  товариства (рис. 7.10).

Облігація (від лат. oblige — зобов'язання) — документ, що засвідчує передачу грошей у борг на певний строк із правом отримання щорічного фіксованого доходу та зобов'язання про повернення суми боргу у визначений строк.зобов'язання за встановленою законом формою, яке видається позичальником (боржником, векселедавачем) кредитору (век- селеотримувачу), що надає останньому право вимагати від  боржника повернення зазначеної у векселі суми в певний строк.

Варрант — цінний папір, що випускається разом з  облігацією чи привілейованою акцією і дає її власникові право на  додаткові пільги у визначений час.

Ваучер — майновий купон, що видається в процесі  приватизації державного майна для придбання акцій підприємств, які підлягають приватизації.

Сертифікат (депозитний) — фінансовий документ,  випущений банком, який засвідчує наявність грошового депозиту і  зобов'язання виплатити цю суму тримачеві сертифіката у певний строк. Це цінний папір на пред'явника. Процент за депозитні сертифікати сплачується щорічно або одночасно із погашенням боргу. Термін "сертифікат" походить від латинського certum, що означає "правильно", та facio — "роблю".

Коносамент (від франц. connaissement від connaitre —  знати, розуміти) — розписка, що видається агентом транспортного підприємства (судна, літака тощо) відправникові вантажу, яка засвідчує прийняття вантажу для перевезення і зобов'язання видати його в пункті призначення тримачеві коносаменту.  Передача коносаменту здійснюється за правилами передачі цінних паперів (іменний, ордерний або на пред'явника) і рівнозначна передачі самого вантажу.

Фондова біржа — організований ринок цінних паперів, що виконує функцію мобілізації грошових засобів для  довгострокових інвестицій в економіку та для фінансування державних програм.

33. Світове господарство і основні етапи його розвитку.

Світове господарство — внутрішньо суперечлива єдність національних економік, пов'язаних міжнародним поділом праці, торговельно-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв'язками.

Етапи розвитку світового господарства:

I — кінець XIX — початок 20-х років XX ст.; Для нього характерно абсолютне переважання зовнішньої торгівлі, відсутність стійких зв’язків і правової основи регулювання міжнародних відносин , нееквівалентність обміну і нерівноправність відносин

II — друга третина 20-х років — кінець 80-х років XX ст.; Його в учбовій літературі часто називають етапом зарубіжних інвестицій, оскільки в цей період починається активний процес руху капіталу між країнами у пошуках більш високої норми прибутку. В межах другого етапу вдосконалюються форми зовнішньої торгівлі (об’єктами купівлі-продажу стають інтелектуальна власність, патенти, інформація тощо), виникають нові форми зовнішньоекономічних зв’язків (міжнародна міграція робочої сили, науково-технічне співробітництво).

III — кінець 80-х — початок 90-х років XX ст. і  продовжується нині. етап економічної інтеграції. Міжнародна економічна інтеграція означає міцний взаємозв’язок, взаємопереплетіння національних економік і формування спільного економічного простору. Слід зазначити, що вчені-економісти, які аналізують даний процес, виділяють два його рівні – мікрорівень (спільні підприємства, спільне будівництво об’єктів ринкової інфраструктури тощо) та макрорівень (зони вільної торгівлі, митні союзи, загальний (спільний) ринок, економічний союз)

Світове господарство характеризується:

— зростанням інтернаціоналізації економіки на основі поглиблення міжнародного поділу праці;

— створенням багатогранної системи міжнародних  економічних відносин;

— формуванням міжнаціональних механізмів  регулювання економічних взаємовідносин між країнами.

33.Світова торгівля і її основні форми.

Світова торгівля — форма МЕВ, що ґрунтується на  глибокому МПП, спеціалізації певних країн на виробництві окремих товарів та послуг згідно з їхнім техніко-економічним рівнем, природними, географічними та іншими умовами.

Особливості сучасного етапу розвитку світової торгівлі:

— перевищення темпів зростання світової торгівлі над  темпами зростання ВВП;

— зміна структури товарообігу світової торгівлі за рахунок зростання питомої ваги продукції переробної промисловості; зниження частки сировинних товарів;

— щорічне оновлення більш ніж на третину асортименту продукції обробних галузей, насамперед електроніки;

— зростання частини взаємної торгівлі індустріально  розвинених країн;

— зростання темпів торгівлі машинами та обладнанням на базі поглиблення міжнародного виробничого кооперування;

— розвиток ринку наукомісткої продукції, патентів,  ліцензій, ноу-хау;

— множинність цін;

— зростання питомої ваги та значення світового ринку  послуг.

34.Валюта, її види, курс. Міжнародні валютні відносини.

Валюта в широкому розумінні — це грошова одиниця країни (гривня,рубль, долар і т. ін.);у вузькому розумінні -- це грошові одиниці іноземних держав.

Національна валютна система — форма організації  валютних відносин країни, що визначається національним  законодавством

Етапи розвитку міжнародної валютної системи (МВС)

І. Система "золотого стандарту" (рис. 21.4):

— золотомонетний стандарт (діяв із 1867 р. до початку XX ст.);

— золотозливковий стандарт (з початку XX ст. до Першої світової війни);

— золотодевізний (золотовалютний) стандарт (із 1922 р. до початку Другої світової війни).

Переваги:

— стабільність курсів валют сприяє розвитку торгівлі та зменшує ризики;

— жорстке саморегулювання.

Недоліки:

— відмова від самостійної грошової політики;

— залежність від видобутку золота.

II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)

Основні принципи:

— встановлення твердих обмінних курсів країн-учасниць до курсу долара;

— курс долара фіксований відносно золота;

—центральні банки підтримують стабільний курс  національної валюти відносно долара;

— організаційною ланкою виступають МВФ і МБРР.

III. Ямайська валютна система (створена в 1976 р.)

Основні особливості:

— заснована на кількох валютах;

— відмінено монетний паритет золота;

— основний засіб розрахунків — вільно конвертована  валюта, а також міжнародні кредитні гроші — СПЗ і резервні позиції МВФ;

— вільний плаваючий курс валют визначається попитом і пропозицією;

— центральні банки країн не зобов'язані втручатися в  роботу валютних ринків для підтримання фінансового паритету  національних валют;

— країна сама обирає режим валютного курсу (фіксований, плаваючий або змішаний).

35. Характеристика Бреттон-Вудської валютно-фінансової системи.

Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)

Основні принципи:

— встановлення твердих обмінних курсів країн-учасниць до курсу долара;

— курс долара фіксований відносно золота;

—центральні банки підтримують стабільний курс  національної валюти відносно долара;

— організаційною ланкою виступають МВФ і МБРР.

39.Заробітна плата, її суть, форми та системи.

На певному етапі розвитку товарного виробництва, при наявності двох основних умов – юридичної свободи людини та відсутності у неї засобів виробництва і існування – робоча сила перетворюється в товар, формуються капіталістичні виробничі відносини. При капіталізмі основна маса товаровиробників представлена найманими робітниками, які створюють переважну частину суспільного продукту і в процесі його розподілу отримують частину продукту у вигляді заробітної плати.

Слід розуміти, що питання про сутність заробітної плати завжди привертало увагу економістів, було і залишається дискусійним. Дуже поширеним серед західних економістів і в значній мірі і вітчизняних науковців є визначення заробітної плати як плати за працю, яке вперше запропонував ще У.Петті. Різновидом цього підходу є і інші теорії, наприклад, теорія продуктивності праці. К.Маркс не поділяв цієї точки зору і аргументовано показав в “Капіталі”, що об’єктом купівлі-продажу є не праця, а товар робоча сила. Праця, за його думкою, не може бути товаром, оскільки вона 1) не має вартості, бо вартість будь-якого товару вимірюється саме працею; 2) праця не є товаром, бо на відміну від будь-якого товару не існує моменту його купівлі-продажу; 3) згідно з законом вартості обмін товарів здійснюється відповідно до суспільно-необхідних витрат на їх виготовлення. Це означає, що праця як товар не може стати основою для безеквівалентного отримання вартості. Отже, робітник на ринку праці продає свою робочу силу і вартість цього товару перетворюється в його ціну. Заробітна плата виступає як перетворена форма вартості робочої сили, як ціна специфічного товару. Цей підхід дає змогу відповісти на питання про рівень заробітної плати. Вартість робочої сили зводиться до вартості товарів та послуг, призначених для нормального відтворення робочої сили (а останнє можна визначити через споживчий кошик). Існує в економічній літературі і соціальна теорія заробітної плати, засновником якої був М.І.Туган-Барановський. За цією концепцією заробітна плата 1) не пов’язана з вартістю робочої сили, є суто розподільчою, є результатом розподілу суспільного продукту (це частина суспільного продукту, яка залишається після відрахування з нього витрат на використані засоби виробництва); 2) рівень заробітної плати визначається двома вирішальними факторами – продуктивністю суспільної праці та соціальною силою робітничого класу. Для останніх, сучасних підходів характерно поєднання існуючих в економічній літературі визначень суті заробітної плати. Так, українські вчені Г.Н.Климко та В.П.Нестеренко вважають, що заробітна плата виражає і вартість товару робоча сила, і оплату за працю, за витрати і результати її, що визнані ринком. Як бачимо, у цьому визначенні вихідною інстанцією при визначенні суті заробітної плати є все ж таки вартість робочої сили, величина якої зумовлена вартістю необхідних робітникові (і його сім’ї) матеріальних і духовних благ (послуг) у даний період, при даних природних і суспільних умовах життя.

Щоб забезпечити мінімальні умови для відтворення робочої сили держава встановлює мінімальну заробітну плату. В кожній країні існує своє власне законодавство стосовно мінімуму заробітної плати. В Україні мінімальна заробітна плата регулюється Законом України “Про оплату праці” (24.03.1995 р.), де вказано, що мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік при затвердженні Державного бюджету України з урахуванням пропозицій, вироблених шляхом переговорів, представників професійних спілок, власників або уповноважених ними органів, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладання генеральної угоди. Розмір мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів.

Для посилення якості економічного аналізу розрізняють номінальну та реальну заробітну плату. Під номінальною розуміють суму грошей, отриману робітником за певний термін (годину, день, місяць тощо). Реальна заробітна плата являє собою сукупність товарів та послуг, які можна придбати при існуючих цінах на номінальну заробітну плату. Між номінальною та реальною заробітною платою існує залежність, яка при певних умовах (наприклад, при незмінних цінах) полягає у збільшенні реальної заробітної плати при зростанні номінальної. Але в умовах дії інших чинників (наприклад, зростання цін) їх взаємодія буде призводити до інших результатів.

Рух реальної заробітної плати визначають за формулою:

Описание: 40-1

2. Заробітна плата виступає у двох основних формах: у вигляді почасової та відрядної плати. Почасова заробітна плата – це заробітна плата, яку отримує працівник за певний робочій час. Вона виникає в процесі становлення капіталістичних відносин і переважає на перших етапах становлення розвитку капіталізму. В подальшому на перше місце виходить відрядна форма заробітної плати, яка передбачає залежність заробітної плати від обсягу виробленої за певний час продукції. Ця форма широко застосовувалася тоді, коли рівень механізації був такий, що результат діяльності значною мірою залежав від інтенсивності праці робітників. Проте з розвитком продуктивних сил і суттєвими змінами в організації виробництва відбулися певні зміни у співвідношенні почасової та відрядної оплати праці. Сьогодні в найбільш розвинених країнах, таких, наприклад, як США, переважає почасова заробітна плата.

Названі форми певним чином комбінуються і у поєднанні із формами організації праці утворюють системи заробітної плати. Серед них можна виділити декілька найпоширеніших систем, а саме тарифні, преміальні, колективні. При тарифній системі величина заробітної плати визначається тарифними ставками, які диференційовані в залежності від розрядів і тарифних коефіцієнтів. Преміальні системи найчастіше застосовуються у тих випадках, коли характер роботи дозволяє чітко визначити внесок конкретного працівника. Одним із різновидів такої системи є відрядно-преміальна, яка передбачає сплату певної надбавки за виготовлену зверх норми продукцію. Ця система націлена на посилення інтенсифікації праці і найчастіше застосовується у тих випадках, коли підприємцю необхідно збільшити кількість виробленої продукції. Досить часто підприємство має складне устаткування і зацікавлено в його збереженні і сумлінному використанні, за цих умов використовується погодинно-преміальна система, премії встановлюються за дотримання технологічної дисципліни, його дбайливе обслуговування тощо. Особливе місце за сучасних умов займають колективні системи заробітної плати. Їх розповсюдження пов’язано з розвитком відносин власності, посиленням усуспільнення виробництва. Найпоширенішою формою колективного преміювання стали системи “участі у прибутках”. Вони націлені на зацікавлення працівників в кінцевій меті функціонування підприємства – одержанні прибутку. З цією метою його частка виділяється для створення преміального фонду, з якого працівники отримують винагороду за підвищення продуктивності праці, зменшення витрат виробництва, внесення раціоналізаторських пропозицій. Премії можуть видаватися у вигляді акцій даного підприємства. Це в певній мірі залучає його не тільки до участі в розподілі частини продукту, але й в управлінні підприємством.

40.Витрати і основні доходи підприємств.

Здійснення підприємством притаманних йому функцій, про які вже йшла мова раніше, потребує певних витрат на придбання економічних ресурсів: землі, праці, капіталу, підприємництва, необхідних для виробництва і реалізації продукції (робіт, послуг). Економічні витрати – це ті виплати, які підприємство зобов’язане зробити, або ті доходи, які фірма змушена забезпечити постачальникам ресурсів, щоб отримати можливість використовувати їх у своїх виробничих цілях і не допустити їх використання в альтернативних виробництвах.

В економічній теорії (спочатку цей підхід почав застосовуватися в західній науці) економічні витрати розділяються на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні (або неявні) витрати – це неоплачувані витрати, витрати, пов’язані з використанням ресурсів, які перебувають у власності підприємства. Наприклад, неявні витрати мають місце тоді, коли підприємець буде використовувати приміщення, яке є його власністю, або застосовувати свій власний ресурс – підприємницькі здібності. Вартість внутрішніх витрат – це ті доходи, які могли б бути отримані за власні ресурси, якщо б вони використовувалися не у власному бізнесі, а в альтернативних виробництвах. Так, якщо б приміщення було передано в оренду, то його власник отримав би орендну плату. Таким чином, вартість внутрішніх витрат на приміщення обчислюється сумою неотриманої орендної плати. А використовуючи такий ресурс, як підприємництво у власному бізнесі, підприємець не отримує окладу менеджера, який йому виплатила б фірма, в би якій він працював за наймом. Отже, вартість внутрішніх витрат у цьому випадку – неотриманий доход менеджера. Сукупні внутрішні витрати у наведеному прикладі будуть становити – неотримана орендна плата + неотриманий доход менеджера.

Зовнішні витрати – це витрати підприємства на оплату ресурсів, що йому не належать. Ці оплачувані витрати, відбиваються в бухгалтерському обліку підприємства і називаються бухгалтерськими витратами. З метою посилення якості аналізу у короткому періоді (так називають період, протягом якого виробничі потужності підприємства є фіксованими, тобто обладнання, будівлі, верстати використовуються в незмінному обсязі) зовнішні, або бухгалтерські, витрати західні вчені поділяють на постійні та змінні. Постійні витрати (fixed cost) – це витрати, величина яких не залежить від змін обсягів виробництва. До них відносять амортизацію основного капіталу, орендну плату покриття банківських кредитів, плату службовцям тощо. Змінні витрати (variable cost) змінюються в залежності від обсягів виробництва. До них відносять заробітну плату робітників, платежі за сировину, паливо, напівфабрикати, електроенергію та ін.

В бухгалтерському обліку підприємства змінні витрати належать до прямих витрат на виробництво певного продукту: матеріальні витрати (сировина, матеріали), оплата праці виробничого персоналу тощо. Постійні витрати належать до непрямих або накладних витрат: амортизація основних засобів, орендна плата, оплата службовців тощо.

Сукупність постійних і змінних витрат є валові або загальні витрати підприємства (total cost). Приріст обсягу продукції призводить до зростання валових витрат, при цьому змінні витрати зростають, а постійні залишаються незмінними. Взаємозв’язок змін валових та змінних витрат особливо наочно виявляється в характері змін граничних витрат підприємства. Граничними витратами є збільшення (зменшення) валових витрат, пов’язане з ростом випуску продукції, на одну додаткову одиницю. Оскільки постійні витрати не змінюються в залежності від обсягів виробництва, їх граничний показник дорівнює нулю. Тому граничні валові витрати – це граничні змінні витрати (більш докладно, з використанням графіків , вищезазначені залежності, розглядаються в дисципліні “Мікроекономіка”).

Важливо обчислювати також середні витрати підприємства – витрати (постійні, змінні, валові) на одиницю продукції.

Розглянуті зовнішні витрати підприємства відбиває такий узагальнюючий показник, як собівартість продукції – грошовий вираз поточних витрат підприємства на виробництво та реалізацію продукції. При цьому необхідно розуміти, що витрати окремого підприємства не тотожні витратам суспільства. Сукупні витрати суспільної праці на виробництво продукту набувають форми суспільно-необхідних витрат, тобто виступають у формі вартості. За допомогою схеми це можна представити таким чином.

Описание: 35-1

Собівартість (в залежності від повноти представлених витрат) розраховується як виробнича (сукупність витрат на виробництво), як повна собівартість (вміщує виробничу собівартість, а також витрати на реалізацію продукції).

Собівартість продукції – один з найважливіших показників ефективності діяльності суб’єкта господарювання. ЇЇ зниження забезпечує підвищення прибутковості підприємства, а щоб цього досягти, необхідно визначати напрямки зниження собівартості, які в значній мірі залежать від структури витрат того чи іншого підприємства. Так, якщо в галузі значну частину собівартості складають витрати на сировину і матеріали (наприклад, в легкій промисловості), то важним резервом зниження собівартості продукції будуть заходи по економії матеріальних ресурсів.

5. Розгляд попереднього питання показав багатоаспектний зміст витрат підприємства, не менш багатоваріантні є і доходи підприємства. Важливо розрізняти валовий доход, середній валовий доход та граничний валовий доход.

Валовий доход – це виручка, одержана підприємством від реалізації продукції (робіт, послуг). Він являє собою добуток ціни одиниці продукції і кількості продукції. Більш докладний аналіз валового доходу потребує розгляду таких понять, як середній і граничний валовий доходи.

Середній валовий доход характеризує середню ціну одиниці продукції і вимірюється таким чином:

Описание: 36-1

Граничний валовий доход – це додатковий доход, що є результатом продажу додаткової одиниці продукції. Кожного разу, приймаючи рішення щодо збільшення обсягів виробництва, підприємець повинен аналізувати співвідношення граничного доходу та граничних витрат. Якщо при певному обсязі виробництва граничний доход дорівнює граничним витратам, не слід збільшувати кількість виробленої продукції. Та одиниця продукції, для якої характерна рівність граничного доходу і граничних витрат, є граничною одиницею продукції, відправним моментом виробництва.

Бухгалтерський прибуток – це надлишок валового доходу над бухгалтерськими витратами, або валовий доход мінус зовнішні (бухгалтерські) витрати. Економічний прибуток – надлишок валового доходу над економічними витратами (сукупності зовнішніх та внутрішніх витрат). Розраховується він таким чином: бухгалтерський прибуток мінус внутрішні витрати з урахуванням нормального прибутку.

В практиці господарювання широкого використання набув показник бухгалтерського прибутку, при цьому розрізняють балансовий прибуток і чистий прибуток.

Балансовий прибуток – це прибуток підприємства, обчислений як сума прибутку від реалізації продукції (робіт, послуг), прибутку від іншої реалізації (наприклад, від реалізації основних засобів), доходу або витрат (витрати вираховуються) від позареалізаційних операцій (наприклад, отримані підприємством штрафи додаються до загальної суми прибутків, а виплачені підприємством – вираховуються із суми прибутків). При цьому прибуток від реалізації продукції обчислюється за формулою:

 

Чистий прибуток – це частина балансового прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після виплат першочергових платежів (податків до бюджету, процентів по позиках банків та ін.)

Прибуток – це абсолютний показник діяльності підприємства. З точки зору економічного аналізу дуже важливе значення має такий відносний показник, як норма рентабельності (прибутковості). Слід знати, що економісти використовують різні показники рентабельності. Усі вони показують, скільки одиниць прибутку (балансового, чистого та ін.) отримують на одиницю реалізованої продукції (активів, виробничих фондів, власного капіталу тощо). Сукупність показників рентабельності всебічно відбиває ефективність виробничої, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства і відповідає інтересам суб’єктів підприємницької діяльності, оскільки дозволяє більш ґрунтовно підійти до оцінки складових господарської діяльності підприємства та оцінити їхній внесок (позитивний чи негативний) в кінцеві результати діяльності.

Наведений вище матеріал, по суті, являє собою загальну, кількісну характеристику прибутку як кінцевої мети функціонування підприємства. А що ж являє собою прибуток як економічна категорія? За економічною природою прибуток є перетвореною формою додаткового продукту, або, якщо вести мову про вартісний вираз останнього, чистого доходу. Внаслідок відхилення ціни товару від його вартості чистий доход кількісно не збігається з вартістю додаткового продукту. Джерело чистого доходу – додаткова і певною мурою необхідна праця.

Чистий доход є категорією розподілу і виражає відносини між власниками засобів виробництва, виробниками та споживачами з приводу його створення, реалізації й привласнення.

41.Валовий і чистий дохід підприємства. Прибуток і напрямки його розділу на підприємствах різних форм власності.

Валовий доход – це виручка, одержана підприємством від реалізації продукції (робіт, послуг). Він являє собою добуток ціни одиниці продукції і кількості продукції. Більш докладний аналіз валового доходу потребує розгляду таких понять, як середній і граничний валовий доходи.

Середній валовий доход характеризує середню ціну одиниці продукції і вимірюється таким чином:

Описание: 36-1

Граничний валовий доход – це додатковий доход, що є результатом продажу додаткової одиниці продукції. Кожного разу, приймаючи рішення щодо збільшення обсягів виробництва, підприємець повинен аналізувати співвідношення граничного доходу та граничних витрат. Якщо при певному обсязі виробництва граничний доход дорівнює граничним витратам, не слід збільшувати кількість виробленої продукції. Та одиниця продукції, для якої характерна рівність граничного доходу і граничних витрат, є граничною одиницею продукції, відправним моментом виробництва.

Бухгалтерський прибуток – це надлишок валового доходу над бухгалтерськими витратами, або валовий доход мінус зовнішні (бухгалтерські) витрати. Економічний прибуток – надлишок валового доходу над економічними витратами (сукупності зовнішніх та внутрішніх витрат). Розраховується він таким чином: бухгалтерський прибуток мінус внутрішні витрати з урахуванням нормального прибутку.

В практиці господарювання широкого використання набув показник бухгалтерського прибутку, при цьому розрізняють балансовий прибуток і чистий прибуток.

Балансовий прибуток – це прибуток підприємства, обчислений як сума прибутку від реалізації продукції (робіт, послуг), прибутку від іншої реалізації (наприклад, від реалізації основних засобів), доходу або витрат (витрати вираховуються) від позареалізаційних операцій (наприклад, отримані підприємством штрафи додаються до загальної суми прибутків, а виплачені підприємством – вираховуються із суми прибутків). При цьому прибуток від реалізації продукції обчислюється за формулою:

 

Чистий прибуток – це частина балансового прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після виплат першочергових платежів (податків до бюджету, процентів по позиках банків та ін.)

Прибуток – це абсолютний показник діяльності підприємства. З точки зору економічного аналізу дуже важливе значення має такий відносний показник, як норма рентабельності (прибутковості). Слід знати, що економісти використовують різні показники рентабельності. Усі вони показують, скільки одиниць прибутку (балансового, чистого та ін.) отримують на одиницю реалізованої продукції (активів, виробничих фондів, власного капіталу тощо). Сукупність показників рентабельності всебічно відбиває ефективність виробничої, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства і відповідає інтересам суб’єктів підприємницької діяльності, оскільки дозволяє більш ґрунтовно підійти до оцінки складових господарської діяльності підприємства та оцінити їхній внесок (позитивний чи негативний) в кінцеві результати діяльності.

Наведений вище матеріал, по суті, являє собою загальну, кількісну характеристику прибутку як кінцевої мети функціонування підприємства. А що ж являє собою прибуток як економічна категорія? За економічною природою прибуток є перетвореною формою додаткового продукту, або, якщо вести мову про вартісний вираз останнього, чистого доходу. Внаслідок відхилення ціни товару від його вартості чистий доход кількісно не збігається з вартістю додаткового продукту. Джерело чистого доходу – додаткова і певною мурою необхідна праця.

Чистий доход є категорією розподілу і виражає відносини між власниками засобів виробництва, виробниками та споживачами з приводу його створення, реалізації й привласнення.

Економічний прибуток — це надлишок від нормального прибутку, що є результатом ініціативи підприємця, його вміння знайти найкраще застосування і комбінацію економічних  ресурсів, здійснити нововведення, ризикнути. При його розрахунку можливі такі ситуації:

— економічний прибуток є від'ємною величиною, що  свідчить про необхідність пошуку вигідніших шляхів застосування наявних ресурсів;

— економічний прибуток є нульовим — це означає, що  підприємець отримує нормальний прибуток і альтернативне  застосування вкладених засобів не збільшить його дохід;

— економічний прибуток є додатною величиною, що  засвідчує ефективне використання ресурсів.

Виникнення економічного прибутку спонукає підприємців спрямовувати свої капітали в певну сферу суспільного  виробництва, що сприяє розширенню кола виробників і зниженню ринкових цін. Результатом останнього є зменшення  економічного прибутку, його зникнення, а відтак відплив капіталів в інші сфери бізнесової діяльності. Однак зменшення  кількості виробників підвищує ринкові ціни та спричиняє  зростання економічного прибутку і т. ін. Таким чином, коливання економічного прибутку в близькій перспективі є надійним  механізмом виявлення суспільних потреб та ефективного  задоволення їх на основі підвищення продуктивності праці,  запровадження нововведень у сферу техніки, технології та  організації виробництва. Існування надлишкового прибутку на довшому відрізку часу свідчить про наявність перешкод для ефективної конкуренції виробників на певному ринку. Монопольний прибуток —  прибуток фірми, яка займає монопольне становище на ринку. Засобами вимірювання прибутку є його маса (абсолютна грошова величина) та норма (якісний відсотковий показник).

Маса прибутку — це абсолютний обсяг прибутку в  грошовому вираженні.

Норма прибутку характеризує ступінь прибутковості  капіталу і визначається як відсоткове відношення маси прибутку до всього авансованого капіталу.

П' =—100%,

306

де П' — норма прибутку; П — маса прибутку; К — величина  авансованого капіталу.

Величина норми прибутку свідчить про ефективність  функціонування авансованого капіталу і залежить від багатьох  факторів, що діють у сферах виробництва, обігу та розподілу, в тому числі від швидкості обороту капіталу, маси прибутку,  ринкових цін, структури витрат, масштабу виробництва тощо. Соціально-економічна сутність прибутку найповніше виявляється в його функціях. До функцій прибутку належать:

— облікова, індикативна, що характеризує прибуток як найважливіший показник, критерій ефективності господарської діяльності фірми;

— розподільча, що характеризує прибуток як основне  фінансове джерело розвитку фірм і суспільства в цілому;

— стимулююча, що визначає прибуток як потужний  мотивуючий чинник, генератор економічного розвитку, здійснення інвестицій та нововведень.

Економічна роль прибутку в умовах ринку виявляється в таких рисах:

— прибуток є рушійною силою функціонування та розвитку економіки, основним спонукальним мотивом підприємницької діяльності;

— прагнення отримати прибуток сприяє ефективному  розподілу та використанню ресурсів, упровадженню досягнень  науково-технічного прогресу, скороченню витрат, поліпшенню якості продукції та її споживчих властивостей;

— прибуток є джерелом розширення суспільного  виробництва, примноження національного багатства

42. Потреби, їх основні види. «Піраміда потреб» А. Маслоу.

Потреба – це відчуття людиною необхідності певних речей, послуг, відносин, бажання володіти ними або відчуття незадоволеності за їх відсутністю. Потреби економічні – це частка суспільних потреб, задоволення яких пов’язано з функціонуванням суспільного виробництва. Процес задоволення потреб, пов’язаний з функціонуванням суспільного виробництва, в остаточному підсумку є рушійною силою розвитку людини й суспільства.

Існують різноманітні потреби. Вчені-економісти класифікують їх за різними критеріями. Великого значення при цьому надається градації потреб за ступенем їх нагальності. В межах цього підходу можна всі потреби умовно розділити на дві групи: базові, або першочергові, необхідні для підтримки життя людини як біологічної істоти (їжа, одяг, житло, безпека, здоров’я), та непершочергові, що обумовлені як рівнем розвитку даного суспільства, так і соціальним положенням у ньому самої людини – певний тип житла (будинок, квартира, хатина), рівень освіти, медичне обслуговуванням, проведення дозвілля та ін. Щоб більш детально ознайомитися з одним із таких підходів, необхідно розглянути аналіз ієрархії потреб А.Маслоу. Це теоретичне дослідження має практичне значення, його використовують при розробці систем мотивації праці.

За суб’єктами потреби поділяють на індивідуальні, колективні, суспільні. При цьому важливо, що вони розглядаються не як ізольовані елементи, а певна складна система, підпорядкованість в якій визначається низкою чинників (видом економічної системи, поточними та стратегічними задачами, які поставлені на тому чи іншому етапі тощо). З точки зору організації функціонування суб’єктів ринкового господарства досить важливою є класифікація потреб за ступенем реалізації. За цим критерієм розрізняють 1) абсолютні потреби (породжені сучасним рівнем розвитку світової економіки); 2) дійсні потреби (відповідають рівню розвитку економіки певної країни); 3) платоспроможні потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін. Останні являють собою особливу значимість, оскільки по суті мова йде про аналіз попиту, який є основною ринковою категорією. В економічних дослідженнях існують і інші, не менш значні, класифікації потреб.

Особливість людських потреб у їх безмежності. Задоволення одних спричиняє виникнення інших, більш різноманітних. Це відбувається за кількома причинами: 1) людина не може одноразово задовольнити свої потреби в споживчих товарах (наприклад, їжі); 2) людина завжди прямує до чогось нового, більш досконалого, ніж уже має; 3) на потреби в ринковій економіці впливає конкуренція виробників, що постійно пропонують нові споживчі блага, реклама тощо.

Продуктивні сили, невпинно розвиваючись, не лише створюють умови для задоволення потреб, які склалися, а й стають ґрунтом для виникнення нових потреб. Цей процес, як і сам процес суспільного виробництва, відбувається безперервно і свідчить, що в суспільстві діє об’єктивний закон зростання потреб.

Закон зростання потреб є законом суспільного прогресу. Він характеризує не просто зростання потреб, а й зміну їх структури, їх новий якісний рівень.

Задоволення потреб забезпечується в процесі реалізації економічних інтересів. Економічний інтерес – це мотив та стимул соціальних цілеспрямованих дій економічних суб’єктів з метою отримання певних результатів для задоволення різноманітних потреб.

Економісти досить ретельно вивчають сутність та види економічних інтересів, які обумовлюють включення людини у систему виробничих відносин. Це дає змогу зрозуміти механізм взаємодії носіїв економічних інтересів, осмислити протиріччя, які при цьому виникають, а також, у разі необхідності, визначити причини, які не дозволяють учасникам суспільного виробництва реалізувати свої економічні інтереси і тим самим спонукають їх на порушення встановлених у суспільстві “правил гри” (наприклад, людина починає орієнтуватися на тіньову економіку, ухилятися від сплати податків тощо).

Економічні інтереси в економічній науці класифікуються за різними критеріями. Найбільш важливою є класифікація інтересів за ознакою суб’єктності. У відповідності до цього підходу виділяються такі види інтересів, як особистий, колективний, державний, визначається їхня “вага” та роль у системі економічних інтересів, що склалися на тому чи іншому етапі розвитку суспільства.

В реальному житті ми маємо складну взаємодію економічних інтересів, оскільки, по-перше, кожна людина (а вона водночас виступає у різних іпостасях – індивіда, члена того чи іншого колективу, суспільства) є носієм сукупності економічних інтересів та, по-друге, якісна визначеність системи економічних інтересів на рівні кожного суб’єкту не є однаковою. Останнє визначається різними обставинами, проте найважливішою серед них є власність. Саме відносини власності на засоби виробництва найбільш суттєво визначають відмінності в економічному становищі системи економічних інтересів. Так, безперечно, інтереси та характер їхньої реалізації найманого робітника та підприємця будуть суттєво розрізнятися. Вдосконалення механізму узгодження інтересів, підпорядкування їх досягненню кінцевої мети суспільного виробництва є важливими передумовами підвищення ефективності функціонування усієї економічної системи.

 

Так, "піраміда потреб" А. Маслоу ілюструє стійку ієрархію переваг, відповідно до якої кожна наступна група потреб  виявляється та задовольняється після задоволення потреб  попереднього рівня (рис. 2.1).

"Людина — це піраміда потреб з біологічними в основі і  духовними на вершині, — писав А. Маслоу. — Причетність до  вищих, духовних цінностей дивним чином возвеличує і тіло, і всі його потреби. Якщо спрямувати людину до усвідомлення всіх своїх потреб, до актуалізації їх... то дуже скоро ми зможемо  спостерігати розквіт цивілізації нового типу. Людина стане більш відповідальною за свою долю, буде керуватися цінностями  розуму, перестане бути байдужою до оточуючого її світу... що  означатиме наближення до суспільства, побудованого на духовних цінностях"1.

Водночас критики "ієрархічної" класифікації потреб  звертають увагу на такі риси:

— зазначений підхід не враховує індивідуальні інтереси та потреби людей;

— концепція послідовного задоволення потреб не знаходить підтвердження на практиці;

— автори не визначають той мінімальний рівень потреб, який можна вважати достатнім для переходу до задоволення потреб наступного, вищого рівня.

Потреби задовольняються у процесі споживання. Засоби  задоволення людських потреб називаються благами.

 


Математические формулы. Шпаргалка для ЕГЭ с математики

Формулы сокращенного умножения

(а+b)2 = a2 + 2ab + b2

(а-b)2 = a2 – 2ab + b2

a2 – b2 = (a-b)(a+b)

a3 – b3 = (a-b)( a2 + ab + b2)

a3 + b3 = (a+b)( a2 – ab + b2)

(a + b)3 = a3 + 3a2b+ 3ab2+ b3

(a – b)3 = a3 – 3a2b+ 3ab2- b3

Свойства степеней

a0 = 1 (a≠0)

am/n = (a≥0, n ε N, m ε N)

a- r = 1/ a r (a>0, r ε Q)

m...

Русский язык и культура речи

перейти к оглавлению

1. ЭЛЕМЕНТЫ И УРОВНИ ЯЗЫКА

Характеризуя язык как систему, необходимо определить, из каких элементов он состоит. В большинстве языков мира выделяются следующие единицы: фонема (звук), морфема, слово, словосочетание и предложение. Единицы языка неоднородны по своему строению: простые (фонемы) и сложные (словосочетания, предложения). При этом более сложные единицы всегда состоят из более простых.

Самая простая единица языка – это фонема, неделимая и сама по себе...

Идеология

1.Идеология как социальный феномен, её сущность. Содержание идеологииСоциально-исторической системой представлений о мире стала идеология как система рационально- логического обоснования поведения людей, их ценностей, норм взаимоотношений, целей и т.д. Идеология как явление во многом сходна с религией и с наукой. От науки она восприняла доказательность и логичность своих постулатов, но, в отличие от науки, идеология призвана давать оценку явлениям действительности (что хорошо, что...

Политология. Универсальная шпаргалка

перейти к оглавлению

1. Место политологии среди гуманитарных наук

Политология развивается в тесном взаимодействии с другими гуманитарными науками. Их всех объединяет общий объект исследования — жизнь общества во всем многообразии ее конкретных проявлений.

Сегодня невозможно изучать сложные политические процессы, не учитывая взаимодействие общественных (гуманитарных) наук.

1) Политология тесно связана с экономикой. Экономика дает соответствующее обоснование реализации экономических...

законы диалектики

Основные законы диалектики.

1)Закон единства и борьбы противоположностей.

Этот закон является «ядром» диалектики, т.к. определяет источник развития, отвечает на вопрос, почему оно происходит.

Содержание закона: источник движения и развития мира находится в нем самом, в порождаемых им противоречиях.

Противоречие – это взаимодействие противоположных сторон, свойств и тенденций в составе той или иной системы или между системами. Диалектическое противоречие есть только там, где...