Iphone
shpora.me - незаменимый помощник для студентов и школьников, который позволяет быстро создавать и получать доступ к шпаргалкам или другим заметкам с любых устройств. В любое время. Абсолютно бесплатно. Зарегистрироватся | Войти

* данный блок не отображается зарегистрированым пользователям и на мобильных устройствах

2

Методи дослідження в мовознавстві. (чи методи і прийоми дослідження мовного матеріалу).

Метод – спосіб організації пізнавальної та дослідницької діяльності науковців з метою вивчення явищ і закономірностей певного об’єкта науки.

За метою дослідження мови виокремлюють описові, або дескриптивні і реконструктивні методи.

Описові методи. Ці методи оперують мовними фактами, які можна безпосередньо спостерігати. Вони призначені для переліку і класифікування досліджуваних мовних явищ. До описових методів належать:

- експериментальний метод: найбільше його використовують при дослідженні фонологічного рівня мови;

- дистрибутивний метод: полягає в класифікуванні мовних форм за їх розподілом у тексті одна відносно одної;

- статистичний метод: за допомогою спеціального математичного апарату досліджує кількісний аспект мовних явищ.

 

Реконструктивні методи. Вони дають змогу на базі мовних фактів, що піддаються безпосередньому спостереженню, відновити мовні факти, які неможливо безпосередньо спостерігати. До реконструктивних методів належать:

—        порівняльно-історичний метод: застосовують для відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому;

—        метод внутрішньої реконструкції: за відомими фактами певної мови дає змогу відновити давніші невідомі її факти.

Реконструктивними є практично всі методи вивчення мовної системи.

 

За шляхами досягнення мети виокремлюють індуктивний і дедуктивний методи дослідження мови.

Індуктивний метод. Він полягає в тому, що на основі окремих фактів формулюють загальні положення, роблять висновок про загальне.

Дедуктивний метод. Дає змогу на базі загальних положень, що мають достовірний характер (або сприймаються як такі),формулювати твердження, робити висновки відносно окремих фактів, інтерпретації їх.

 

За способом дослідження мови виокремлюють cинхронічний і діахронічний методи.

Синхронічний метод. Він забезпечує вивчення мови загалом чи окремих її компонентів на одному часовому зрізі.

Діахронічний метод. Полягає в дослідженні мови загалом чи її компонентів у процесі історичного розвитку і встановленні причинно-наслідкових зв'язків між попереднім і наступним станом досліджуваного явища.

--------------------------------------------------------------

Речення, як основна одиниця синтаксису, її ознаки та функції.

Найменшою одиницею спілкування є речення. Речення — це осмислене сполучення слів або окреме слово, граматично й інтонаційно оформлене як відносно закінчена цілість, що несе певну інформацію.

Наприклад, сполучення слів На порозі вже стоїть літо (О. Донченко) є реченням, бо несе думку, уявлення про певний факт. А цю функцію воно виконує тому, що слова в ньому об'єднані граматично за допомогою закінчень і службових слів відповідно до змісту висловлювання. 1 тому, що воно в усній мові вимовляється з певною інтонацією, а на письмі починається великою буквою й закінчується крапкою (крім того, у середині може мати різні розділові знаки). Основною функцією речення є комунікативна функція, тобто повідомлення інформації та вираження емоцій і волевиявлення мовця.

Речення від слова й словосполучення відрізняється трьома основними ознаками: комунікативністю, модальністю й предикативністю.

Комунікативність — це спрямованість висловлювання на слухача, яка виражається за допомогою інтонації (підвищення й пониження тону, інтонаційне виділення окремих слів тощо), вставних слів на зразок чуєте, знаєте, майте на увазі, уявіть собі, підсилювальних часток, звертань тощо. Той, хто говорить, хоче, щоб його слухали й реагували на його мову.

Модальність — це особисте ставлення мовця до власного висловлювання, яке (ставлення) виражається за допомогою інтонації (інтонація може бути стверджувальною й заперечною, серйозною й іронічною тощо); вставних слів на зразок на жаль, Мабуть, може, здається, безперечно, справді; часток, таких, як невже, авжеж, ніби, начебто, таки; способу дієслова (дійсний, Умовний чи наказовий). За допомогою цих засобів ми можемо адати своєму повідомленню різних відтінків, часом навіть протилежного значення.

Предикативність — це прив'язка висловлювання до дійсності, що виражається за допомогою часових форм дієслові (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та обставин місця й часу (просторова й часова віднесеність).

Неодмінним компонентом речення є інтонація. Вона виконує комунікативну (спрямовану на увиразнення висловлювання) і модально-емоційну (призначену для передавання відтінків різних почуттів) функції.

3

Генеалогічна класифікація мов

Кожна мова світу утворилася на ґрунті певної прамови. Оскільки мови, які походять від однієї прамови, є спорідненими, то спорідненість мов і стала основою найпоширенішої їх класифікації — генеалогічної.

Генеалогічна класифікація мов — групування мов за спорідненістю. Ця класифікація мов передбачає виокремлення мовних сімей — сукупності мов, основою яких є одна прамова.

Германська мовна група. До германської мовної групи входять:

західногерманська підгрупа. Вона охоплює англійську, німецьку, голландську (нідерландську), фламандську, фризьку, ідиш, бурську мови.

північногерманська підгрупа (скандинавська). До неї входять датська, шведська, норвезька, фарерська та ісландська мови

-----------------------------------------------------------------

Звукова будова мови. Фонетика як наука про звуковий лад мови.

Взагалі наша мова складається зі звуків. Фонема – це найменша одиниця звукової будови мови, яка є в певній мові носієм смислу і служить для розрізнювання слів і форм слів. Морфема — найменша значуща одиниця мови, виражена однією фонемою чи їх сполученням. ця мовна одиниця є компонентом слова, його будівельним матеріалом. Поєднанням морфем формується  не тільки матеріальний бік слова, а і його лексичне та граматичні значення.Матеріальним засобом реалізації мовлення є звук. Він породжується апаратом мовлення, передається з допомогою повітря, технічних засобів (наприклад, телефону) і сприймається органами слуху. Звук — найменша неподільна одиниця мовлення, яка утворюється апаратом мовлення, має фізичну природу і виконує в мові певну функцію. Фонетика є одним із найдавніших розділів мовознавства. Вона розробляється вже дві з половиною тисячі років і досягла за цей час значних успіхів. Фонетика— розділ мовознавства, що вивчає звуки мовлення і членування мовленнєвого потоку. Об'єктом дослідження фонетики є не тільки звуки, а і їх зміни, закономірності сполучення, склад, наголос та інтонація.

Оскільки мову можна вивчати як у синхронічному, так і в діахронічному аспектах, то розрізняють описову й історичну фонетику. Описова фонетика досліджує звуковий склад мови, звукові зміни на сучасному етапі її розвитку. Предметом вивчення історичної фонетики є формування і розвиток звукової системи протягом тривалого часу.

Дослідженням звуків за допомогою спеціальних приладів і методик займається експериментальна фонетика . В експериментальних дослідженнях звуків мовлення використовують ряд спеціальних приладів (осцилограф,  спектрограф, Інтонограф).  

Фонетичні дослідження мають значну практичну цінність. Вивчення іноземної мови починають із вступного фонетичного курсу: щоб оволодіти мовою, треба навчитися вимовляти її звуки. І для опанування рідної мови, зокрема правил нормативної, літературної вимови, теж потрібна фонетика. Дані з цього розділу мовознавства необхідні логопедам, щоб виправляти недоліки у вимові звуків, сурдопедагогам, щоб навчати звуковій мові глухонімих. Відомості з фонетики використовують зв'язківці для поліпшення пропускної спроможності телефонних ліній.

 

21. Аспекти вивчення звукової будови мови.

Вивчають звуки мовлення у трьох аспектах: фізичному, фізіологічному і лінгвістичному.

Ф і з u ч н u й (акустичний) аспект звука виявляється у його звучанні, завдяки якому мовлення може передаватися і сприйматися. Зважаючи на фізичну природу звука, його визначають як коливання пружного середовища (повітря).

Фізіологічний (біологічний) аспект включає репродуктивний компонент (творення звуків апаратом мовлення) і перцептивний компонент (сприймання звуків слуховим апаратом).

Лінгвістичний (соціальний, функціональний,  мовний аспект полягає у розгляді звуків з точки зору їх функціонального навантаження. Цей аспект звука (фонему) вивчає фонологія. Оскільки фізіологічний аспект дослідження звуків має два вияви — репродуктивний (артикуляційний) і перцептивний, деякі мовознавці розрізняють акустичну, артикуляційну і перцептивну фонетику.

Звуки реалізуються в усному мовленні, а для передавання їх на письмі використовують букви (літери). Проте звук і буква не тотожні. Літери пишуть, друкують і читають, а звуки вимовляють і чують. Букви жодного алфавіту не є точними відповідниками звуків. Для запису звуків застосовують квадратні дужки: [ ].

Акустичний аспект вивчення звукової будови мови.

Як фізичне явище звук мовлення утворюється внаслідок коливання голосових зв'язок та взаємодії надгортанних органів і порожнин під впливом струменя видихуваного повітря.Значно рідше звуки можуть вимовлятися на основі струменя вдихуваного повітря. У зв'язку з цим усі звуки мовлення поділяють на експірати (творяться при видиху) та ікспірати (творяться на вдиху). Експірати характерні для всіх мов, а інспірати утворюються тільки в окремих. Звуки людського мовлення, як і будь-які інші звуки, мають такі акустичні параметри: висота, сила, довгота, тон, шум, тембр.

Висота звука залежить від частоти коливань, тобто від кількості коливань голосових зв'язок за одиницю часу, і вимірюється в герцах (1 Гц — одне повне коливання за секунду). Людське вухо сприймає коливання від 16 до 20 000 Гц. Голосові зв'язки здатні утворювати звуки висотою від 80 (найнижчий бас) до 1300 Гц (найвище сопрано). Різні звуки мають неоднакову висоту. Завдяки зміні висоти звуків у межах складу в деяких мовах здійснюється наголошування. Такого типу наголос називають музичним.

Сила звука. Вона визначається амплітудою (розмахом) звукового коливання: чим більший розмах коливання, тим сильніший, інтенсивніший звук. Одиницею вимірювання сили (інтенсивності) звука є бел (Б), його десята доля — децибел (дБ). Ця одиниця логарифмічна, тому зростання сили звука на один дБ означає збільшення його інтенсивності в 1,26 раза. Чим голосніше говорить людина, тим вищою є сила звука.

Довгота звука. Залежить вона від часу його звучання. Довготу звука вимірюють у мілісекундах (мс) або сигмах (тисячних долях секунди). Звуки розрізняються довготою (тривалістю) в багатьох мовах. Довгота є супровідною ознакою динамічного наголосу. Так, в українській мові наголошений голосний у 2—3 рази довший від ненаголошеного. Довгота звука є також основою кількісного, або довготного, наголосу , який властивий, зокрема, індонезійській мові.

Тон і шум. Звукові коливання бувають рівномірними, тобто наступне коливання дорівнює попередньому, і нерівномірними. У результаті рівномірних коливань голосових зв'язок утворюються тони, або основні тони. Вони властиві звукам стійкої висоти. Неритмічні коливання, які виникають унаслідок подолання видихуваним повітрям певних перешкод у мовленнєвому апараті, є основою утворення шумів. Вони властиві звукам з нестійкою висотою. Чисто тональними звуками є голосні, чисто шумними — глухі приголосні, в утворенні яких голосові зв'язки участі не беруть. Існує ще дві групи звуків, у яких наявні водночас і тон, і шум: шумно-тональні звуки (дзвінкі приголосні, у яких шум переважає над тоном) і тонально-шумні звуки (сонорні приголосні, у яких тон переважає над шумом).

Тембр. Звук є складним утворенням, єдністю спектрів різних звукових коливань. Кожен звук складається з основного тону , який у різних людей є різним, а в різних звуках, що вимовляються однією людиною, — приблизно однаковим. Ще одним компонентом звука є обертони , або гармоніки , — нашарування на основний тон, вищі від нього в ціле число разів.  Обертони виникають внаслідок коливання частин голосових зв'язок (половина, чверть і т. д.) і завжди є слабшими за основний тон. Вивчення спектрів звука виявило, що, крім основного тону і обертонів, він складається з кількох (до чотирьох) додаткових тонів (формант, або формантних зон) — груп, областей частот звукових коливань. Додаткові тони звука утворюються внаслідок явища резонансу— посилення, відбиття основного тону у надгортанних порожнинах (резонаторах) апарату мовлення. Зміна форми та обсягу резонаторів і дає різні додаткові тони для різних звуків. У приголосних звуках до додаткових тонів додаються ще й шуми. Отже, тембром є своєрідне поєднання основного тону, його обертонів та додаткових тонів.

Висота, сила, довгота звука, тон і шум, тембр дають змогу з'ясувати фізичну специфіку кожного звука, акустично розрізняти їх. Ці параметри характерні для звуків усіх мов світу, але в різних мовах вони виявляються неоднаково. Апарат мовлення людини здатен утворювати звуки всіх мов, які вона опанувала, може породжувати не лише мовлення, а й спів, передавати різноманітні звуки природи.

--------------------------------

4

Мова і письмо. Основні етапи розвитку письма.

З винайденням вогню, прирученням тварин, виробництвом металів тощо спільноти почали об’єднуватися в племена, держави, які займали значні території. Тому виникла потреба у передаванні інформації у просторі і часі, яка була задоволена винайденням письма.

Перші примітивні способи графічного фіксування інформації належать до мадленської культури (20 тис. років до н. е.). Письмо не зразу стало таким зручним і надійним засобом фіксування і передавання інформації, яким є тепер. Воно удосконалювалося протягом тисячоліть у творчих пошуках і писемній практиці багатьох поколінь. Предметне письмо. Певні спроби дистанційного спілкування виникли ще в первісному суспільстві. В той час передавали повідомлення за допомогою предметів, які були спеціально для цього призначені і мали загальноприйнятий зміст.Залишки давнього предметного Спілкування збереглись у багатьох народів. В Україні, наприклад, існує звичай вручати гарбуз хлопцеві, що означає відмову дівчини вийти за нього заміж. Предметне спілкування розвинулося у досить розгалужені системи предметного письма. Його основою були однорідні предмети, що своїми розмірами, кольором чи конфігурацією символізували певний зміст. Предметне письмо — відображення мовленнєвої інформації за допомогою певних предметів.Формами предметного письма є:камінцеве -мішечок із камінцями, форма, розмір і колір яких виражали усталений зміст;—вузликове: письмо кіпу давніх інків у Перу. Інформацію передавали кольорами шнурків і кількістю та формою зав'язаних на них вузликів;—черепашкове: північноамериканське письмо вампум.Воно являло собою пояс із нанизаними черепашками, колір та розташування яких виражали певне значення.Загалом предметне письмо є обмеженою формою передавання інформації. Ним можна передати коротке конкретне повідомлення, проте абстрактні роздуми, поетичний твір ним зафіксувати неможливо. Предметне письмо практично не пов'язане зі звуковою матерією мови — воно передає тільки зміст. Виникнення предметного письма зумовлене спостереженнями людини за природою. Звукове письмоВелика кількість знаків ідеографічних систем викликала певні труднощі у їх засвоєнні. Це спричинило виникнення більш зручного письма — звукового. Створювали його понад 1000 років.Звукове письмо, або фонографія, — тип письма, в якому графічні знаки позначають склади або окремі звуки.Найдавнішою формою звукового письма є силабічне,у якому окремий знак виражає певну послідовність звуків, найчастіше склад. Саме греки завершили перехід від силабічного письма до літерно-звукового (алфавітного), у якому кожен знак виражає окремий звук. Вони запровадили знаки не тільки для приголосних звуків, як це зробили фінікійці, а й для звуків голосних. Це дало змогу повно і диференційовано відображати на письмі звукову матерію мови. Водночас греки, на відміну від фінікійців, почали писати зліва направо і обернули літери. Поширений нині латинський алфавіт було створено на основі західного варіанта грецького письма. Початок формування латини припадає на VIII ст. до н. є. Не набагато вищий відсоток збігів у грецькій і слов'янській системах письма. Слов'янське письмо виникло на базі східного (візантійського) варіанта грецького в IX ст. Старослов'янська кирилиця (43 літери) Точно повторювала форму і звуковий зміст 25 грецьких літер. Звукове письмо стало найзручнішою формою графічного відтворення мовлення. Нині основними завданнями розвитку цього письма є удосконалення форми букв; розроблення нових шрифтів для різних комунікативних і технічних потреб; встановлення повнішої відповідності у співвідношеннях літер і звуків,вилученяя з алфавіту(відповідно до фонетичних змін мови) букв,що стали зайвими,і запрвадження нових,якщо їх потребує звукова організація мови.

-------------------------------------------------

Лексикологія,її розділи та предмет вивчення.

Лексикологія-вивчення словникового складу мови. Багатоаспектна наука, яка вивчає природу і суть слова, його виникнення та зміну, визначення значення слів та їх уживання, структуру словникового складу мови, шляхи його поповнення та ін. У компетенції лекс-ії й сталі словосполучення. Розрізняють загальну, конкретну, історичну, зіставну і прикладну лексикологію. Загальна лекс.-встановлює загальні закономірності будови, функціонування й розвитку лексики. Конкретналекс. –вивч. словниковий склад однієї мови. Історична лекс. -займається історією словникового складу, причинами й закономірностями його зміни. Зіставна лекс.- досліджує словниковий склад 2-х чи більше мов із метою виявлення структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними або з метою виведення спільних семантичних закономірностей. Прикладна лекс.-вивч. пит. укладання словників, перекладу, лінгводидактики й культури мовлення.У вузькому значенні лекс-ія( власне лексикологія) –це розділ мов-тва , що вивч. Словниковий склад мови, в широкому знач.-це загальне позначення всіх розділів, які вивчають слово.До широкого знач. належать:1)власне лекс.- наука про словниковий склад; 2) семасіологія-наука про знач. слів; 3)ономасіологія-наука, яка вивч. процеси найменування; 4)етимологія-наука, яка досліджує походження слів; 5)фразеологія-наука про стійкі словосполуч.;6) ономастика-наука про власні назви, яка склад. з антропоніміки-наука про імена людей\топоніміки-наука про геграфічні назви; 7)лексикографія-наука про укладання словників.

6

Мислення — вищий ступінь людського пізнання, процесу відображення об'єктивної дійсності; воно умож­ливлює отримання знання про такі речі, які не можуть бути безпосередньо сприйняті на чуттєвому рівні. Чут­тєве сприйняття не дає повного відображення дійснос­ті. Мислення, оперуючи найвищими абстракціями, пе­реборює обмеження чуттєвого сприйняття й повнокров­но відтворює дійсність.

Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності, свідчать і такі факти:

1)мислення характеризується певною самостійніс­тю: воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предме­тів і явищ у дійсності (домовик, мавка, русалка тощо);

2)мова — матеріально-ідеальне явище, тоді як мис­лення — ідеальне;

3)мова — явище національне, мислення — інтер­національне;

4)будова і закони розвитку думки і мови неоднако­ві. Якщо основними одиницями мови є фонеми, морфе­ми, лексеми, словосполучення, речення, то основними одиницями мислення є поняття, судження й умовиво­ди. Не збігаються логічні й лінгвальні категорії, як, наприклад, поняття і значення слова, речення й су­дження. Так, зокрема, значення слова не зводиться до поняття, хоча має його передумовою. Поняття — це лише ядро мовного значення. Обсяги значення і понят­тя перехрещуються, але не збігаються. Значення слова ширше від поняття, поняття глибше від значення сло­ва. Значення може мати різні конотації, тобто емоцій­но-оцінні й експресивні відтінки. Крім того, існують слова (вигуки), які не передають поняття, а лише емо­ції. Нарешті, слова та їх значення — категорії націо­нальні, тоді як поняття — загальнолюдські.

Роль мови в процесах пізнання полягає в тому, що: 1) мова закріплює результати пізнавальної діяль­ності. О. О. Потебня справедливо зауважував, що «мова відноситься до всіх інших засобів прогресу, як перше й основне» 2) мова є основним інструментом пізнання. Засвоюю­чи мову, людина оволодіває й основними формами та законами мислення. Водночас мова дала змогу людині вийти за межі безпосередніх чуттєвих сприймань, які для тварин є основним джерелом інформації про зов­нішню дійсність. Не всі, наприклад, бачили айсберг чи ліани, але знають, що це таке, на основі того, що прочи­тали у словниках чи інших книжках.

За допомогою мови людина не тільки отримує уза­гальнені знання, а й членує явища дійсності на складо­ві елементи, класифікує їх. Членування явищ дійснос­ті відбувається за допомогою дискретних одиниць — слів, а класифікація — як за допомогою слів (родо-видові відношення та ін.), так і за допомогою грама­тичних форм (частини мови, суфікси тощо).

Якщо процес пізнання здійснюється, як правило, від конкретного спостереження до абстрактного мис­лення, то мова дає можливість спочатку ознайомитися з абстрактними поняттями, а потім переходити до їх конкретизації, що прискорює процес пізнання й розу­мовий розвиток людини загалом.

_________________________

Омоніми – це слова, які однаково звучать та пишуться, але мають різне значення. В народі омоніми часто не відрізняються від омографів та омофонів. Омоніми принципово відрізняються від багатозначних слів.

У випадку багатозначності одне слово має декілька пов’язаних між собою значень, у випадку омонімії маємо декілька слів, значення яких між собою не пов’язані: вони не мають спільних елементів смислу і асоціативних зв’язків.

Розрізняють повні і неповні омоніми.

Повні омоніми мають абсолютний збіг форм при їх змінюванні. При відмінюванні вони утворюють одинакові форми.

Неповні омоніми збігаються не у всіх формах.

За походженням омоніми поділяються на гомогенні та гетерогенні.

Гомогенні(етимологічні) омоніми – це омоніми, які виникли внаслідок розпаду одного слова на два. Такий розпад зумовлений втратою(розірванням) зв’язків між окремими значеннями колись багатозначного слова.

Перехід від полісемії до омонімії є тривалим і поступовим, через що словники такі факти трактують неоднаково.

Гетерогенні омоніми – це омоніми, які виникли внаслідок збігу етимологічно різних слів.

Крім власне омонімів існують суміжні з омонімією явища, до яких відносять омоформи, омофони й омографи.

Омоформи – це слова, в яких збігаються тільки окремі форми.

Омофони – це слова, які вимовляються однаково, але різняться написання.

Омографи – це слова, які пишуться однаково, але вимовляються по-різному.

Пароніми – це різні за значенням слова, що схожі за вимовою та в деяких випадках мають споріднені корені.

__________________________________________

Міжмовні омоніми

Існує також явище міжмовної омонімії- продукт взаємодії близькоспоріднених мов, сплутування однакових за звучанням слів, що позначають різні поняття у різних мовах. Це дало змогу називати міжмовні омоніми «фальшивими друзями перекладача», «підводними рифами у мовленні», «ключами, що відмикають зовсім різну дійсність». За словами І. Фаріон, «..різність супроти однаковості звучання - це згущений вияв окремішності кожної мовної системи на тлі спільнослов'янських закономірностей; це можливість крізь однакову форму побачити зовсім інший зміст; це, врешті, звукова омана, яка ніби навмисне приховує національно-мовні смисли, що властиві тільки тому, а не іншому народові».

Провокаційна близькість слів - однаковість (чи приблизна однаковість) звучання - створює проблему в міжкультурній комунікації, є причиною двозначних ситуацій або словесною пасткою під час перекладу.

Наведемо приклади з різних слов'янських мов, напр.: російської: пильний (від пилу) - пильний (укр., ретельний); наглий (раптовий) - наглий (укр., нахаб­ний); неделя (тиждень) - неділя (укр., день тижня); мешкать (бути повільним) - мешкати (укр., проживати); орать (кричати) - орати (укр., землю); рожа (морда, пика) -рожа (укр., мальва, троянда); человек (людина) - чоловік (укр., одружений); запамятовать (забути) -запам ятати (укр.) та ін.

7

Елементи мови за допомогою відношень (як фізичних, так і чистих) поєднуються у групи, тобто парадигми. Так, парадигму утворюють тверді й м'які приголосні, дзвінкі і глухі приголосні, форми словозміни певного слова, група пов'язаних між собою за значенням слів. Сукупність усіх похідних від слова брат становить словотвірну парадигму цього слова. Відношення, зв'язки між мовними елементами, що входять до складу однієї парадигми, називають парадигматичними .

Роль відношень в організації мови дуже велика. Тому можна стверджувати, що до складу мовної системи входять як елементи (одиниці мови), так і відношення між ними.

У характеристиці мови, крім поняття «система», лінгвісти часто використовують поняття «структура».

Структура— внутрішня будова чогось, взаємозв'язок складових частин цілого.

Оскільки в мові є чотири основні типи одиниць — фонеми, морфеми, слова і речення, то концепція О. Реформатського означає, що в межах мови існує чотири системи: фонологічна, морфологічна, лексична і синтаксична, які в сукупності утворюють чотириповерхову структуру мови. М. Кочерган, навпаки, вважає, що мова є системою, а структура — це її внутрішня будова, яка має чотири рівні: фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний, синтаксичний. На кожному рівні функціонує певна одиниця (фонема, морфема, лексема (слово), речення).

Найбільш прийнятним є визначення структури мови як побудови, що має п'ять основних рівнів (фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний, синтаксичний, текстовий) і три проміжні (морфонологічний, словотвірний, фразеологічний). Між мовними рівнями наявні відношення ієрархічного підпорядкування: кожен нижчий рівень обслуговує вищий, є для нього будівельним матеріалом. Кожен основний рівень має свій тип мовних одиниць: фонологічний — фонему, морфологічний — морфему, лексико-семантичний — лексему, синтаксичний — речення, текстовий — текст. Особливістю проміжних мовних рівнів є те, що вони існують на стику основних рівнів і в їх межах функціонують одиниці відповідних основних рівнів.

Термінами «система мови» і «структура мови» лінгвістика визначає основні ознаки організації мови. Обидва поняття є суттєвими для мовознавства, тому їх не слід ототожнювати.

_____________________________

  • Функції мови
  • 1. Комунікативна функція або функція спілкування. Суть її полягає в тому, що мова використовується як засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв'язок у суспільстві.
  • 2. Номінативна функція або функція називання. Усе пізнане людиною (предмети, особи, явища, властивості, процеси, закономірності) одержує назву і так під цією мовною назвою існує в житті і в свідомості мовців.
  • 3. Мислетворча функція. Мова є не тільки формою вираження і передачі думки, а й засобом формування, тобто творення самої думки.
  • 4. Гносеологічна, тобто пізнавальна, функція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не тільки з власного досвіду, а й через мову, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ.
  • 5. Експресивна або виражальна функція мови. Мова надає більше можливостей розкрити неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій людини. Кожний може впливати силою своїх переконань чи почуттів на інших.
  • 6. Волюнтативна функція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення тощо).
  • 7. Естетична функція. Мова фіксує в собі естетичні смаки й уподобання своїх носіїв. Естетика мови виражається у контексті мистецтва. Словесне мистецтво – це творення художніх образів у літературі, у публіцистиці, ораторському слові.
  • 8. Культуроносна функція. Мова є носієм культури народу-мовотворця. Оволодіваючи мовою, людина оволодіває і культурою народу.
  • 9. Ідентифікаційна функція мови полягає у тому, що мова виступає засобом ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення.
  • 10. Магічно-містична функція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі.
  • 11. Регулятивна функція виконує роль планування поведінки, вчинків тощо.

---------------------------------------------------

Синоніми (від грец. synonymos – однойменний) – слова, що співвідносяться з тим самим поняттям, мають одне загальне значення, але різняться відтінками лексичного значення, стилістичним забарвленням, сполучуваністю з іншими словами.

Синоніми, прикладитекти, пливти, плинути, бігти, линути, протікати, бурлити, дзюрчати, мчати, падати.

 

Синонімія – 1) повний або частковий збіг значень двох чи кількох слів; 2) подібність слів, морфем, фразеологічних зворотів, синтаксичних конструкцій за значенням при відмінності їхньої звукової форми.

Синоніміка – 1) сукупність синонімів певної мови; 2) розділ лексикології, що вивчає синоніми.

Синоніми за своїм спільним основним значенням об’єднуються в синонімічний ряд. Отже, синонімічний ряд утворює систему відтінків одного значення. У синонімічному ряді виділяється головне (стрижневе, опорне) слово – домінанта. Домінанта – носій основного значення, спільного для всього синонімічного ряду, стилістично нейтральне слово, найуживаніше. В словниках синонімів домінанта стоїть на першому місці: дружний – злагоджений, одностайний; дружній – братерський, приятельський, приязний, товариський, дружелюбний.

За різними принципами класифікації синоніми поділяються на кілька різновидів:

1) абсолютні, або повні, – неповні (останніх у мові переважна більшість);

2) семантичні – стилістичні – семантико-стилістичні;

3) загальномовні – контекстуальні.

Перша класифікація. Абсолютні синоніми – слова, тотожні щодо свого лексичного значення й емоційно-експресивного забарвлення: вік, століття, сторіччя; безмежний, безкрайній, нескінченний; тільки, лише.

0000000000000000000000

Друга класифікація. Семантичні (ідеографічні) синоніми відрізняються відтінками значення: виголошувати, проголошувати, промовляти, ораторствувати, зачитувати.

Стилістичні синоніми характеризуються закріпленістю за певним стилем та відрізняються емоційно-експресивним забарвленням: повідомити (нейтр.) – возвістити (книжн.) – доповісти, поставити до відома (ділов.); сліпий (нейтр.) – сліпорожденний (заст., книжн.).

Семантико-стилістичні синоніми відрізняються як семантичними відтінками, так і стилістичним забарвленням: товстіти (нейтр.), повнітипоправлятися, округлюватисяпухнути, розбухати (розм.).

Третя класифікація. Загальномовні синоніми – слова, синонімічні зв’язки яких не залежать від контексту. Синоніми, приклади: вислів, вираз, зворот, фраза; публікувати, друкувати, видавати, випускати; тьмяний, бляклий, блідий; потай, таємно, назирці.

Контекстуальні синоніми – слова, що вступають у синонімічні стосунки лише в певному контексті: надмір (нейтр.) – повінь (поет.), повноводдя (поет.), натовп (розм.). Надмір сил у кожнім русі, Кров жива в ударі кожнім (М. Рильський); …В погляді його була повінь гніву (О. Довженко); Повноводдя почуттів; Личко від натовпу почуттів та від сліз горіло (Панас Мирний).

Четверта класифікація. Залежно від функціонування на різних мовних рівнях розрізняють:

Лексичні синоніми – подібні чи тотожні за значенням слова: синява, синь, синизна, голубінь, голубизна, блакить, лазур; обмежений, недалекий, вузькоглядний, примітивний, вузьколобий, убогодухий.

Морфологічні синоніми – це варіанти форм слів на позначення того самого поняття: референтові – референту, знавцеві – знавцю; в щоденному – в щоденнім, на нинішньому – на нинішнім; одної – однієї, на семи – на сімох; читає – чита (розм.), говорить – говоре (розм.).

Синтаксичні синоніми – різні синтаксичні конструкції, вживані для вираження тієї самої думки: зважати на обставини – враховувати обставини – рахуватися з обставинами; розумітися на політиці, розумітися в політиці – розбиратися в політиці – знатися на політиці.

Словотвірна синонімія – наявність префіксально-суфіксальних утворень, наділених різними семантико-стилістичними відтінками: викривляти, перекривляти, скривлювати; доповідати – доповісти; бистрінь – бистрина; високий, височенний, височезний.

8

До основних одиниць мови, які виділяються в лінгвістиці і психолінгвістики, відносяться: фонема, морфема, слово, пропозицію і текст.

Фонема - це звук мови, який виступає в його смислоразлічітельную функції, що дозволяє розрізняти одне слово (як стійкий звукокомплексов і, відповідно, матеріальний носій значення) від інших слів [107 і ін.]. Смислоразлічітельную {фонемная) функція звуків мови проявляється тільки при знаходженні звуку в складі слова, причому тільки в певній, т. Н. «Сильної» (або «фонемной») позиції. Для всіх голосних звуків такою є позиція в ударному складі; для окремих голосних (голосні а, и) - також і в першому предударном складі. Для приголосних звуків загальної «сильною позицією» є позиція перед голосним в прямих складах; позиція перед однотипним згодним (дзвінкого перед дзвінким, м'якого - перед м'яким і т. д.); для Сонора і глухих звуків ще однієї «фонемной» позицією є кінцева позиція в слові.

-

Основний і універсальною одиницею мови є слово. Ця одиниця мови може бути визначена і як стійкий звукокомплексов, що володіє значенням, і як «фіксоване», «закрите» поєднання морфем. Слово як одиниця мови * виступає в декількох своїх якостях або проявах. Основними з них є наступні.

§ Слово являє собою лексичну одиницю мови (лексему), що володіє деяким числом значень. Це можна представити у вигляді «математичного» вираження: Лекс. од. = 1 + n (значень), наприклад для російської мови числова формула виглядає як 1 + n (2-3) **.

§ Слово як одиниця мови виступає і як граматична одиниця. Це проявляється в тому, що кожне слово-лексема відноситься до певного граматичному розряду слів (іменники, дієслова, прикметники, прислівники, числівники і т. Д.). Ставлячись до того чи іншого граматичного класу, слово має набір певних граматичних ознак (або, як прийнято визначати в лінгвістиці, - категорій). Наприклад, у іменників - це категорії роду, числа, відмінка (схиляння), у дієслів - категорії виду і часу і т. Д. Цим категоріям відповідають різні граматичні форми слів (словоформи). Словоформи, «утворені» морфемами, забезпечують найширші можливості різної сполучуваності слів при побудові мовних висловлювань, вони ж використовуються і для передачі в мові (РД) різних смислових (атрибутивних, просторових, якісних і ін.) Зв'язків і відносин.

Нарешті, слово як мовна одиниця виступає в якості «будівельного» елемента синтаксису, так як синтаксичні одиниці (словосполучення, речення, текст) утворені з слів, на основі того чи іншого варіанту їх комбінованого використання. «Синтаксично утворює» функція слова проявляється у відповідній функції слова в «контексті» пропозиції, коли воно виступає у функції підмета, присудка, доповнення або обставини.

-

Пропозиція представляє собою поєднання слів, в закінченому вигляді передає (виражає) будь-яку думку. Відмінними ознаками пропозиції є: смислова і інтонаційна завершеність, а також структурність (наявність граматичної структури). У лінгвістиці пропозицію відноситься до числа «строго нормативних» мовних одиниць: будь-які відступи від мовних норм побудови пропозиції, пов'язані з недотриманням його зазначених вище основних властивостей, розглядаються з точки зору «практичної граматики» як помилка або (за термінологією логопедії) як «аграмматізма» (186, 282 і ін.). Особливо актуально це для письмової форми реалізації мовної діяльності, хоча і для усного мовлення аграмматізма (особливо «структурний» або «синтаксичний») - явище негативне.

Пропозиція так само, як і слово, визначається в психолінгвістиці як основна і універсальна одиниця мови (139, 157, 246 і ін.). Якщо слово є універсальним засобом відображення в свідомості людини предметів навколишньої дійсності, їх властивостей і якостей, то пропозиція виступає в якості основного засобу відображення предмета речемислітельной діяльності - думки і, одночасно, в якості головного (поряд з текстом) засоби комунікації.

Одиницею реалізації мовної діяльності (в психології мови - одиницею мови) є мовне висловлювання. У типовому (мовному) варіанті реалізації РД мовне висловлювання «втілюється» у формі пропозиції. Виходячи з цього, цілком правомірним і методологічно обґрунтованим з психолингвистических позицій є виділення навчальної роботи «над словом» і «над пропозицією» в окремі, самостійні розділи «мовної роботи».

-

Текст визначається в лінгвістиці як макроедініци мови. Текст являє собою поєднання кількох пропозицій, у відносно розгорнутому вигляді розкриває ту чи іншу тему ( Виноску: Так склалося, що в мовознавстві ці рівні нерідко визначаються терміном-визначенням «лад мови» (наприклад, «лексичний / граматичну будову мови» та ін.)), . На відміну від пропозиції, предмет мовлення (фрагмент навколишньої дійсності) відображається в тексті не з якоюсь однією його боку, не на основі якого-небудь одного його властивості або якості, а «глобально», з урахуванням його основних відмінних рис. Якщо предметом мовлення виступає будь-яке явище чи подія, то в типовому варіанті воно відображається в тексті з урахуванням основних причинно-наслідкових (а також тимчасових, просторових) зв'язків і відносин (10, 72, 84 та ін.).

Відмінними ознаками тексту "як одиниці мови є: тематичне єдність, смислове та структурне єдність, композиційна побудова і граматична зв'язність.

------------------------------------------------------

Індоєвропейська мовна с і м ' я. Мовами цієї сім'ї розмовляє більше 2 млрд. осіб. До неї належать усі мови, що виконують функцію світових мов. У індоєвропейській сім'ї існують такі мовні групи: індійська, іранська, грецька, вірменська, італійська, романська, кельтська, германська, іллірійська, албанська, балтійська, слов'янська, тохарська, анатолійська.

Слов'янська мовна група. До неї належать:

східнослов'янська підгрупа. Представлена вона українською (45 млн.), російською (250 млн.) і білоруською (понад 8 млн.) мовами. Внаслідок жорсткої русифікації російською володіє ще приблизно 200 млн. осіб (переважно в країнах СНД), щоправда, з більшою чи меншою суржикізацією. Українська, російська і білоруська мови є нащадками давньоруської;

західнослов'янська підгрупа. Вона охоплює польську (43 млн.), чеську (10,6 млн.), словацьку (5,3 млн.), верхньолужицьку та нижньолужицьку (разом лужичан 100 тис.) мови, а також мертву полабську. Верхньолужицьку і нижньолужицьку мови нерідко розглядають як літературні форми єдиної лужицької мови (її називають ще серболужицькою або сорабською). У давніших мовознавчих працях до західнослов'янської підгрупи відносили кашубську мову, але докладніше її вивчення дало змогу з'ясувати, що вона є одним з діалектів польської мови;

південнослов'янська підгрупа. До неї входять болгарська (понад 9 млн.), македонська (майже 2 млн.), словенська (1,8 млн.), а також сербська, хорватська, боснійська та чорногорська, які утворилися після розпаду сербсько-хорватської мови, що функціонувала в Югославії до її поділу. До південнослов'янської мовної підгрупи належить і старослов'янська мертва мова, яка є найдавнішою літературною мовою слов'ян, її створили на базі солунських говорів давньоболгарської мови брати Кирило й Мефодій у IX ст.

МАКРОСІМ'Я́-Структурна одиниця в лінгвістиці, що включає у себе кілька мовних сімей

Ностратична гіпотеза

Спираючись на дослідження традиційного порівняльно-історичного мовознавства, а також ідеї, висловлені ще в кінці XIX ст. про єдність великої групи мов Європи, Азії й Африки, В.М.Ілліч-Світич і його послідовники в 50-60- х роках розробили гіпотезу про спорідненість мовних сімей Старого Світу.

Згідно з цією геолінгвістичною гіпотезою мови Європи, Азії й Африки знаходяться в далекій глибокій спорідненості.

Прамови великих відомих нам мовних сімей об’єднуються у так звану “ностратичну” суперсім’ю  мов, що в далекому минулому знаходились у спорідненні тому, що походили від однієї, “ностратичної” прамови.

Вважається, що спочатку ностратична суперсім’я розділилася на дві гілки

1.Характ-ся явищами внутрішньої флексії

2.х-ся яв. без внутр. флексії

Згодом перша гілка стала основою формування сім’ї індоєвропейської, семітської; друга – угрофінська, тюрської, монгольскої.

Спорідненість ностратичних мов підтверджується і зіставленням коренів численних мов різних сімей, і встановлення звукових відповідностей та фонетичних законів, що відображають історію кожного звука на шляху від праностратичної мови-предка до сучасних ностратичних мов-нащадків.

М.Сводеш

9

Мова як найважливіша етнічна ознака

Мова як найважливіша етнічна ознака. Мова, нація і держава 

У деяких мовах значення «мова» і «народ» виража­ються синкретично в одному слові. Так, ці два значен­ня експлікує російська мова (рядки О. Пушкіна «Слух обо мне пройдет по всей Руси великой, И назовет меня всяк сущий в ней язык: И гордый внук славян, и финн, и ныне дикий Тунгус, и друг степей калмык»), де слово язык означає «народ» і «мова». Це свідчить про те, що в свідомості людей поняття «мова» і «народ» тісно пов'язані: один народ — це ті, хто розмовляє однією мовою. Саме мова об'єднує народ і відрізняє його від інших народів. Таким чином, етнічний і мовний роз­поділ людей взаємопов'язані і, як правило, збігаються. Спільність мови, культури і самосвідомості є суттєвими ознаками нації.

Зв'язок мови з характером етносу чи не найкраще відчувають письменники, слово для яких є головним інструментом творення народних характерів, типажів, зображення самобутніх рис психології етносу. М. Го­голь зауважив: «І всякий народ, що носить у собі запо­руку сил, повний творчих здібностей душі, своєї яскра­вої осібності й інших дарів Божих, своєрідно відзна­чився своїм власним словом, що ним, висловлюючи яку тільки є річ, передає цим висловом частину влас­ного свого характеру» («Мертві душі»).

Болгарська поетеса Блага Димитрова вбачає залеж­ність мовної форми навіть від географічного ландшаф­ту, на якому проживає етнос, уважаючи, що географіч­ні умови суттєво позначаються на характері і мові етносу: «Коли я чую іспанську, чую в ній глибоке від­луння: цілий континент — Південна Америка — від­гукується Іспанія. За широкою, дактилічною плавною російською інтонацією відчувається безмежність ро­сійських степів, неосяжна сніжна рівнина, що перели­вається через край горизонту. Моя рідна мова стисну­та вузькими гірськими ущелинами. Слова усічені. Гор­танно, захлинаючись самі в собі, клекочуть її голосні, як бурхлива гірська річка, яка не встигає пропустити через своє вузьке русло напористу численну воду. її приголосні ніби скали, що чинять опір хвилям і розби­вають їх на дрібні бризки» («Страшний суд»)

Польсь­кий письменник Ян Парандовський, немовби розвива­ючи тезу В. фон Гумбольдта про мову як дух народу, пише: «У словах, у граматичних формах, у синтаксисі закарбовує свій образ душа цього народу; як сліди на закам'янілих пісках від води давно зниклих морів, зак­ріплені в ній прагнення, уподобання, неприязнь, віру­вання, забобони, первісні знання про світ і людину» («Алхімія слова»).

 

Проблема співвідношення мови й етносу охоплює безліч складних питань, серед яких передусім — мова і самосвідомість, доцільність функціонування багатьох мов тощо.

У питанні співвідношення мови й етносу в науці не­має одностайної думки. Деякі вчені без спільної мови не мислять собі етносу, інші заперечують обов'язко­вість спільної (єдиної) мови як необхідну основу ви­никнення етнічної спільності. Аргументом для них є мовні ситуації Швейцарії, де одна швейцарська нація користується чотирма мовами (німецькою, французь­кою, італійською і ретороманською); Канади, в якій ка­надська нація використовує дві мови (англійську та французьку); Бельгії (бельгійці розмовляють французь­кою та фламандською мовами), а також те, що однією мовою можуть користуватися декілька націй (англій­ською користуються англійці, американці й канадці, німецькою — німці, австрійці та швейцарці, іспансь­кою — іспанці, кубинці, аргентинці, венесуельці, ко-лумбійці, костариканці, панамці, парагвайці, чилійці та інші латиноамериканці, сербсько-хорватською — серби, чорногорці, хорвати, кабардино-черкеською — кабардинці і черкеси).  

------------------------------------------

Фактори формування і взаємовпливу у системі «мова-держав».  

Розглядаючи це дискусійне питання, потрібно вра­хувати всі чинники, що впливають на формування етносу — мову, культуру, спільність історії, психічно­го складу, спільність території, наявність державності, самосвідомості.

Найголовнішим чинником є самосвідомість: люди­на усвідомлює, що вона належить до певного етносу, і всі члени цього етносу усвідомлюють, що вони станов­лять етнічну спільність, відмінну від інших етнічних спільнот. Для усвідомлення окремішності народу най­головнішу роль відіграє мова. Мова поєднує людей біль­ше, ніж класова, партійна, релігійно-конфесійна належ­ність, більше, ніж історія народу (її не всі 

знають), а іноді навіть більше, ніж етнічне походження. Напри­клад, Агатангел Кримський, Марко Вовчок, Юрій Клен (Бургардт), Василь Вишиваний (австрієць Вільгельм фон Габзбург), В'ячеслав Липинський, Софія Русова, які не мали в собі ні краплини української крові, але укра­їнська мова духовно поєднала їх з українським наро­дом. «Ні прозвання, ні віросповідання, ні сама кров предків не робить людину належністю тієї чи іншої на­родності [. . . ]. Хто якою мовою думає, той до того народу належить», — писав син датчанина і німкені, але росій­ський учений, творець тлумачного словника російської мови В. Даль. Подібну думку знаходимо і в О. Потеб­ні: «Єврея, цигана, татарина, німця, зросійщених нас­тільки, що мовою їхньої заповітної думки стала росій­ська мова, ми не можемо зарахувати ні до якого народу, крім російського» [Потебня 1993: 186]. Однак, як заз­начають В. Іванишин і Я. Радевич-Винницький, «не слід ототожнювати в кожному випадку мовну ознаку людини з почуттям патріотизму, а в нашому — з по­чуттям українськості. Через різні обставини люди час­то не володіють рідною мовою, однак при цьому збері­гають щирі почуття до України» [Іванишин, РадевичВинницький 1994: 119]. Спільноти, утворені на основі єдності мови, виявились історично витривалішими, ніж державні утворення з їхньою політичною й еко­номічною єдністю, про що свідчить розпад Австро-Угорської та Російської імперій. Отже, після самосві­домості (генетичного коду, генної пам'яті) дуже важ­ливе значення для утворення етносу має мовний код (соціальна пам'ять). І чим вища форма організації спільноти, тим вагоміша роль мови в консолідації членів спільноти

Важливим чинником є і державна окремішність, самостійність, яка інколи перекриває мовний фактор. Так, коли населення СІЛА стало усвідомлювати себе окремою нацією, бажання національно виокремитися стало стимулювати виникнення й розвиток американ­ського варіанта англійської мови, який навіть зафіксо­ваний у словнику Уебстера. Можна нині стверджувати про різні латиноамериканські варіанти іспанської мо­ви, своєрідний австрійський варіант німецької мови. Можливо, всі ці варіанти з часом, за умови невтручан­ня інших зовнішніх чинників, переростуть у справжні окремі мови, як це маємо у випадку з болгарською і македонською, сербською і хорватською мовами (подіб­но було з румунською і молдавською). Але й тут остан­нє слово за самосвідомістю. Мови з найменшими від­мінностями — це різні мови, якщо їхні носії усвідом­люють себе різними народами, і, навпаки, віддалені діалекти, які суттєво перешкоджають комунікації, на­приклад, у Китаї чи Німеччині, вважаються однією мо­вою, якщо мовці не перестають усвідомлювати себе одним народом.

Чуття рідного слова є яскравим прикладом етнічно­го характеру мови. У всіх народів мова тісно пов'язана з національним почуттям і національною свідомістю.

Надзвичайна прихильність людини до рідної мови зумовлена тим, що кожному народові властиві непов­торні асоціації образного мислення, які закріплюють­ся в мовній системі і становлять її національну специ­фіку. Етнічна самосвідомість ґрунтується передусім на рідній мові. Якщо інтерпретувати літературу як самовираження народу, то справжнім самовираженням народу вона може бути лише тоді, коли створена рідною мовою.

Отже, чим вища етнічна організація, тим вагоміша роль мови в її життєдіяльності. Народність ще може розпастися на різні етноси, нація — ніколи. І тут най-міцнішим цементуючим чинником є мова.

Нація — найвища природна форма об'єднання лю­дей. Це та категорія, яка всупереч твердженням кла­сиків марксизму-ленінізму ніколи не зникне. «Можна й слід сподіватися,писав Микола Бердяев, — зник­нення класів і примусових держав у досконалому сус­пільстві, але не можна сподіватися на зникнення націо­нальностей [...]. Національність є позитивним збагачен­ням буття, і тому за неї слід боротися як за цінність. Національна єдність глибша від єдності класів, партій та всіх інших минущих утворень у житті народів [...]. І великий самообман — прагнути творити будь-що по­за національністю».

Жодна держава світу не сформувалася як безнаціо­нальна. Єдине консолідоване суспільство може ви­творитися лише на ґрунті спільної духовності, спіль­ної мови, позаяк саме мова є тим феноменом, який визначає самототожність нації. Мова забезпечує нор­мальне функціонування національного організму в усіх його виявах — політичному, економічному, куль­турному тощо, бо саме мова — головна ознака нації. Тому боротьба за державність української мови — це боротьба за українську державу. Втрата мови, денаціо­налізація народу призводить, як зазначав О. Потебня, до «дезорганізації суспільства, аморальності, спідлен­ня». У національній державі ототожнюються такі по­няття, як держава, нація і мова. Навіть така велика й багатонаціональна імперія, як СРСР, ототожнювалася в світі з російською нацією. Це добре розуміють усі, хто прагне побудувати свою державу. Так, скажімо, коли в 1947 р. утворилася держава Ізраїль, то її дер­жавотворці стали перед проблемою державної мови. Оскільки розпорошені до того часу по всьому світу євреї втратили свою мову, то вихід був один — воск­ресити мертву впродовж майже двох з половиною ти­сячоліть давньоєврейську мову іврит. Сьогодні це мо­ва єврейської держави, мова консолідації громадян цієї країни і євреїв усього світу.

Наступ шовіністично налаштованих політиків в Україні на українську мову — це боротьба проти укра­їнської державності; мовний чинник використовуєть-С-Я ЯК засіб дестабілізації українського суспільства, оскільки без української мови не буде української дер­жави.

-----------------------------

Як показує історія, людство вже з давніх пір намагалося знайти або створити міжнародну мову. У такій якості розглядались в різні періоди грецька, латинська, французька мови. Але усі вони не могли залишитися мовами міжнародними, оскільки кожна з них тісно пов’язана з національними особливостями, традиціями, історією народу. Поступово прийшли до переконання, що жодній з існуючих мов не судилося бути мовою міжнародною хоч би тому, що тоді один народ поглинув би інші. Внаслідок цього виникла ідея створення мови штучної – так званої нейтральної.

Мова світового значення — це, перш за все, мова, яка відповідає одному або кільком наступним критеріям:[8]

  • відіграє важливу роль у світовій політиці
  • має велике глобальне поширення
  • використовується як міжособистісна мова
  • має багато ораторів
    ---------------
    Штучні (наукові) мови створюються спеціально для вирішення певних завдань пізнання. Вони з'явилися як формалізовані мови науки - математики, фізики, хімії, програмування. Штучні мови - це допоміжні знакові системи, що створюються на базі природних мов для точної і економною передачі наукової та іншої інформації. Вони конструюються за допомогою природної мови або раніше побудованого штучної мови.
    Найвідоміші Ш.м.: воляпюк, есперанто, ідо,
    оксиденталь, інтерлінгва.
    --------------------------------

    Етимоло́гія — розділ знань, розділ порівняльно-історичного мовознавства, який вивчає походження слів мови; сукупність прийомів дослідження, спрямованих на з'ясування походження слова, а також сам результат цього з'ясування.

    Завдання й основна мета етимології – знайти й пояснити давні (первинні) значення та форми слів.

     

    Етимологічні дослідження спираються на такі наукові принципи:

    1) фонетичний — чітко й повно враховувати фонетичні закони (наприклад, підставу говорити про спорідненість слів гіркий, горіти, гарячий, жар дає наявність в українській мові чергування голосних о — і та о — а, г — ж);

    2) семантичний — враховувати можливість значеннєвої спорідненості слів, наявність у них спільної семи (наприклад, слова горіти, гарячий, гіркий, горно, гончар (від горнчар), горщик, горілка, горе і под., крім спільної зву­кової частини гор / гір / гар, мають спільну сему «пек-v ти» — отже, вони етимологічно споріднені);

    3) словотвірний — чітко виділяти морфеми (наприклад, походження слова щастя [шчас'т'а] стане зрозумілим лише тоді, коли правильно виділимо в ньому префікс ш-, який походить із колишнього с- (пор. написання в російській мові счастье, запозичене з церковнослов'ян­ської мови), корінь суфікс -й-, від якого зали­шилася тільки м'якість (пор. такий самий суфікс у слові пір'я [п'ірйа]), і закінчення -а — отже, дослівно воно означає «щось ніби частка, пайка»);

    4) генетичний — враховувати також значення й звучання споріднених слів інших мов, близьких за походженням (наприклад, шоб зрозуміти значення слова рука, зіставляємо його із спорідненим польським reka [рен'ка] «рука», потім із литовськими ranka «рука» і renkiu «зби­

    раю, згортаю» — отже, первісне значення цього слова «збирачка, згортачка»; це значення збереглося в українських словах горстка, пригорща);

    5) речовий — значення слова пов'язувати з дійсністю (наприклад, досліджуючи етимологію слова лебідь, його зіставляють із латинським albus «білий» на тій реальній підставі, шо лебеді білі; до речі, правильність такого зіставлення підтверджується і давньоверхньонімецьким

    словом albiz «лебідь»).

  •  внутрішня форма - це покладена в основу називання ознака при утворенні нового значення, яке відображає ту ознаку, за якою названо предмет. Внутрішня форма мотивує звуковий вигляд слова, вказує причину, за якою дане значення виражене саме цим словом.

  • більшість слів мають приховану (затемнену, забуту, утрачену) внутрішню форму. Втрату словом своєї внутрішньої форми, тобто етимологічних зв'язків із спорідненими словами (відповідно й первинного значення), називають деетимологізацією.

  • Народна (побутова) етимологія - етимологізування за першим випадковим співзвуччям, без врахування фонетичних законів, способів переходу значень, морфемного складу та його змін і переосмислення невідомого (незрозумілого) чи маловідомого слова за випадковою подібністю з відомим і зрозумілим, що призводить до хибного встановлення внутрішньої форми, а часто й до фонетичного "спотворення" слова. 
    10
    Філософія мови Вільгельма Гумбольдта. Морфологічна класифікація мов.

    Запропонував теорію поступового розвитку мов – кожна мова залишається в межах одного класу, але прагне до вдосконалення (тобто, наприклад, флективна мова не може перетворитися в аглютинативну).

    Умови виникнення мови допускають таке розмаїття його структури, що практично неможливо дати повну класифікацію мов. Труднощі створення такої класифікації Гумбольдт вбачає в тому, що не всі мови ще вивчені, тобто стан сучасного йому мовознавства не давало можливості встановити систему зв'язків між різноструктурними мовами. Розглянувши лад мов, Гумбольдт ділить їх залежно від форми на "досконалі" і "недосконалі". У всіх народів, що мають "недосконалі" мови, синтез внутрішньої форми мови та звуку або слабкий від природи, або придушується і спотворюється втручанням якої-небудь обставини.

    В основу своєї морфологічної класифікації Гумбольдт кладе структуру слова, бо " в слові мова дає завершений витвір", а також граматичний метод. Гумбольдт поділяє всі мови світу на чотири типи (або форми): флективні, ізолюючі (аморфні), аглютинативні та інкорпоруючі. Найбільш "досконалі", на його думку, флективні мови, оскільки в їх формі найповніше проявляється синтез зовнішньої та внутрішньої форми. Найближче до цього типу індоєвропейські (санскритські, за термінологією Гумбольдта) мови: єдність слова в них забезпечується зовнішньою і внутрішньою флексіями, тісною злиттям кореня і суфіксів, наголосом. До «досконалих» мов належать і семітські мови, в яких є найчистіша флексія. «Недосконалими» він оголошував мови аглютинативні (тюркські, фінські), інкорпоруючі і ізолюючі (китайська). Найбільш "недосконалою" названо китайську мову, бо в ній не виражені формальні відносини.
    -----------------------------
    Граматика складається з двох розділів: морфології й синтаксису.

    граматична форма слова — це засіб вираження граматичного значення, показник граматичних значень. Найчастіше виражає одне граматичне значення або й кілька якась одна морфема, наприклад: закінчення -и в іменника. Це може бути і родовий відмінок однини (дороги), і називний множини (батьки, дороги), а закінчення  виражає і родовий однини

    граматичним значенням називається таке абстраговане поняття, яке оформляє лексичне значення слова й виражає різні його відношення за допомогою граматичної форми. Наприклад, кількісну характеристику між предметами і явищами відображеної дійсності виявляємо в однині і множині граматичної категорії числа, якісна — виражається чоловічим, жіночим та середнім родом у граматичній категорії роду

    граматичні категорії — це найбільш узагальнені поняття, які об'єднують однорідні граматичні значення, виражені різними мовними засобами. Так, однина і множина становлять категорію числа, недоконаний і доконаний вид — категорію виду, дійсний, умовний і наказовий способи — категорію способу і т. д.

  • ГРАМАТИЧНА ПАРАДИГМА
     

    Сукупність словоформ певного слова, однієї і тієї ж лексеми, називається парадигмою даного слова (від грец. Paradeigma - "приклад, зразок"), а точніше - граматичної, або морфологічної, або словоизменительной, парадигмою.

    Розрізняються граматичні парадигми слів загальні (також відомими як повними, або великими) і приватні (або малі). Загальна парадигма слова являє собою сукупність всіх його граматичних форм. Так, наприклад, загальні парадигми більшості іменників сучасної російської мови налічують по 12 словоформ, загальні парадигми якісних прикметників включають до 29 словоформ, відносних і присвійних прикметників, що не мають коротких форм і форм ступенів порівняння, - по 24 словоформи. Найбільш складні парадигми у дієслів, що утворюють форми особи, числа, часу, способу, виду, застави, дієприкметників, дієприслівників, а також родові форми (в минулому часі, в умовному способі і у дієприкметників), відмінкові форми (у дієприкметників). Приватні парадигми є певні частини загальної парадигми слова, "певним чином організовані групи форм" даного слова. Наприклад, загальна парадигма іменника включає дві приватні парадигми - єдиного і множини; загальна парадигма якісних прикметників розпадається на приватні відмінкові парадигми чоловічого, жіночого, середнього роду та множини, родочісловую парадигму коротких форм і парадигми форм ступенів порівняння.

    Граматичні парадигми слова можуть бути повними і неповними, або дефектними. Повними є парадигми слів, що містять всі можливі в даній мові словоформи, наприклад, парадигми іменника будинок, прикметника веселий, займенники мій і багато інших. Неповними (дефектними) вважаються загальні парадигми, в яких відсутні окремі приватні парадигми, або ж парадигми (загальні і приватні), в яких відсутні одна або більше словоформ, наявних в аналогічних повних парадигмах. У російській мові неповними є, наприклад, парадигми іменників з речовим значенням: білила, дріжджі, коісерви, вершки, чорнило та ін. (Відсутні форми однини), збірних іменників: звірина, дітвора, студентство та ін. (Відсутні форми множини) , деяких іменників з оцінним значенням: оченята, глазеночкі, оченята і ін. (відсутні форми однини), листа (відсутні форми множини), іменників башка, імла, мрія, винагорода, благання і ін. (відсутній форм родового відмінка множини), зло (відсутні всі форми множини, крім форми родового відмінка), дровець, щец (єдино можливою є форма родового відмінка множини), парадигми займенників себе (немає форми називного відмінка), хтось (немає форм непрямих відмінків ), дієслів гнітити (немає форм минулого часу), грубити (немає форми 1-ї особи однини теперішнього часу), перемогти (немає форми 1-ї особи однини майбутнього часу) і т.д.

    У кожній граматичної парадигмі слова виділяється одна словоформа в якості головної, основної, вихідної. Всі інші форми, які стосуються цієї парадигми, розглядаються як похідні по відношенню до вихідної. У сучасній русистики вихідною формою схиляємо слів вважається форма називного відмінка. Для іменників - це форма називного відмінка однини (при відсутності у іменника форм однини - форма називного відмінка множини), для прикметників і слів інших частин мови, схиляємо за типом прикметників, - форма називного відмінка однини чоловічого роду (для займенники себе, у якого форма називного відмінка відсутня, - форма родового відмінка). Для дієслова в русистики вихідною формою вважається інфінітив, який визнається вихідною формою в різних сучасних європейських мовах. У семітології вихідною формою дієслова вважається форма 3-ї особи чоловічого роду перфекта (одного з минулих часів). Для латинської та грецької мов - це форма 1-ї особи однини теперішнього часу, для санскриту (одного з основних давньоіндійських мов) - форма 3-ї особи однини теперішнього часу.

    Вихідна форма являє слово (лексему) в словниках, вказується в заголовку словникової статті (тому називається ще словникової формою). Вона також представляє слово в лінгвістичних описах і в інших випадках, коли необхідно назвати слово без вказівки його граматичної форми.

    Порівняємо, наприклад, наступну витримку з вузівського підручника: "Перехідні дієслова можуть іноді вживатися без прямого доповнення ...: Він читає польську книгу, Він читає по-польськи, а тепер Він добре читає - в 2-му і 3-му прикладах, незважаючи на відсутність прямого доповнення, дієслово читати зберігає свою природу перехідного дієслова ". Порівняємо також наступний діалог з роману К. Федина "Незвичайне літо", де головний герой роману Петро Рагозін пояснює синові Вані значення слова "користь":

    "- Коли тобі хочеться зробити так само добре, як інші. Щоб твоєю роботою інші теж милувалися, як ти. Це і буде користь для них, а як же?

  • - Дивно як Архірей, - з насмішкою сказав Ваня.
  • - Це що ще за " архірея"? ".
  • За кількістю членів, що представляють морфологічні граматичні категорії, останні поділяються на двочленних, або бінарні (наприклад, категорії числа, виду в сучасній російській мові), тричленні (наприклад, категорії роду, особи, часу) і багаточленні (наприклад, категорії відмінка).

    § 183. При поясненні питання про одиниці граматики говорилося про те, що в якості граматичних одиниць, поряд з граматичними формами, часто розглядаються граматичні категорії. Погоджуючись з цим, можна стверджувати, що однією з найважливіших морфологічних одиниць є морфологічна граматична категорія, або, простіше, морфологічна категорія. Морфологічними є такі граматичні категорії, які, на відміну від синтаксичних, "закріплені за словами незалежно від їх положення в висловлюванні". У сучасному вітчизняному мовознавстві морфологічна категорія розглядається як "одна з основних узагальнених характеристик даного розряду слів, що має морфологічне вираження"; вона визначається як "система форм слова, що мають спільний граматичним елементом значення", як "система протиставлені один одному рядів морфологічних форм з однорідними значеннями".

    Морфологічні граматичні категорії розрізняються за різними ознаками. У сучасній лінгвістичній літературі вони найчастіше класифікуються залежно від можливості або неможливості вираження формами одного і того ж слова, в рамках парадигми даного слова. За цією ознакою вони діляться на дві групи: 1) граматичні категорії слів і 2) граматичні категорії словесних форм. Перші називаються ще лексико-граматичними категоріями, класифікуючими (класифікаційними) категоріями, категоріями классифицирующего типу або несловоізменітельнимі морфологічними категоріями, останні - власне граматичними категоріями, формообразовательнимі категоріями або словозмінна морфологічними категоріями. Граматичними категоріями слів є такі морфологічні категорії, члени (компоненти) яких представлені різними словами (лексемами) і не можуть бути представлені формами одного і того ж слова, наприклад, категорія членів речення, категорія роду іменників. До граматичним категоріям словесних форм відносяться морфологічні категорії, члени яких можуть бути представлені формами одного і того ж слова, наприклад, категорії числа і відмінка іменника, роду, числа, відмінка і ступеня порівняння прикметника, особи, числа, часу, способу дієслова та ін.
    11
     

    Вагомий внесок Потебні в граматичну теорію. Він опрацював теорію граматичної форми і граматичної категорії, вчення про частини мови. Вважав, що первісне слово не містить в собі граматичних категорій. Граматичні категорії слова є категоріями історичними. Граматичні категорії можуть змінюватися.

    Потебня розглядав питання теорії синтаксису. Визнавав речення основною мовною і структурно-смисловою одиницею. Погляди Потебні на суть структури речення:

    1. речення є граматична структура, і нічого окрім форми не містить;

    2. предикативність – найнеобхідніший елемент речення – здатність присудка поєднуватись із підметом для утворення речення.

    3. предикативність – ядро речення. Підмет може бути відсутній, дієслово ж – ніколи.

    4. лише присудок і дієслово як частина мови визначаються самостійно. Решта частин мови визначається за їх зв’язком з дієсловом.
    ---------------------------------------
     

    Історичні зміни в словниковому складі лексики. Причини історичних змін. Застаріла лексика: архаїзми, історизми. Неологізми.
    Є чотири типи змін у лексико-семантичній системі: 1) зникнення слів; 2) зникнення значень слів; 3) поява нових слів; 4) поява нових значень. Ці лексико-семантичні зміни відображені в таких поняттях, як архаїзми, історизми, неологізми і запозичення.

    Історична лексикологія - розділ мовознавства, який вивчає історію лексичного складу мови - його формування й розвиток, історію слів та їх значень, зміни в різних групах слів.

    З історичною лексикологією тісно пов'язана етимологія.
    12

    Фонетика (від. гр. Fonetikos — звуковий, голосний) — це розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови, його фонетичну систему. Фонетика вивчає звуки людської мови, їх фізичні властивості, способи творення звуків і їх функціонування, звукові зміни в мові й закономірності цих змін.

    Фонетика - це розділ мовознавства, в якому вивчається звукова система мови та різноманітні звукові зміни, що відбуваються у мовленнєвому потоці. (Караман Станіслав Олександрович)

    Предметом фонетики слугує вся фонетична теорія, теоретичне трактування фонетичних одиниць, засобів, процесів, їхніх функції, особливостей та закономірностей.
     

    Різниця між звуком і фонемой

    Якщо бути гранично коротким, то різницю між звуком і фонемою можна сформулювати наступним чином. Звук – це будь-яке коливання в пружному середовищі, яке сприймається органами чуттів (людини або тварин), а фонема – «первинна цеглинка», з якої будуються слова, які складають наш лексикон, тобто мінімальна звукова одиниця мови, вузьке, конкретне поняття, щось на зразок окремого випадку звуку.

    Одна буква зовсім не обов’язково дорівнює одній фонемі. Деякі голосні в українській мові (Я, Ю, Є, Ї) складаються з двох фонем. В інших мовах, як, наприклад, в англійській, одна фонема позначається двома або навіть трьома літерами (по-німецьки звук [Ш] записується так: SCH).

    У лінгвістиці існує розділ, який спеціалізується на вивченні фонем. Він називається фонологія. Точніше, цей розділ вивчає загальний звуковий лад мови і функціонування звуку в лінгвістичній системі.

     

    Три аспекти вивчення звуків мови.

    Вивчають звуки мовлення у трьох аспектах: фізичному, фізіологічному і лінгвістичному.

    Ф і з u ч н u й (акустичний) аспект звука виявляється у його звучанні, завдяки якому мовлення може передаватися і сприйматися. Зважаючи на фізичну природу звука, його визначають як коливання пружного середовища (повітря).

    Фізіологічний (біологічний) аспект включає репродуктивний компонент (творення звуків апаратом мовлення) і перцептивний компонент (сприймання звуків слуховим апаратом).

    Лінгвістичний (соціальний, функціональний, мовний аспект полягає у розгляді звуків з точки зору їх функціонального навантаження. Цей аспект звука (фонему) вивчає фонологія. Оскільки фізіологічний аспект дослідження звуків має два вияви — репродуктивний (артикуляційний) і перцептивний, деякі мовознавці розрізняють акустичну, артикуляційну і перцептивну фонетику.
    --------------------------
    Слова в мові існують не ізольовано. Вони об'єднані за спільністю значень у групи, мікросистеми. Кожне слово в своїй мікросистемі має певне місце, і його значеннєвість визначається цим місцем, бо семантичний зміст слова зумовлений відношеннями, які формуються в сітці протиставлень даного слова іншим словам цієї ж мікросистеми. Лексико-семантична система є найрухомішою серед усіх мовних рівнів. Однак, змінюючись, вона має здатність до саморегулювання, тобто такої перебудови, яка б не порушувала системності, що необхідно для постійної комунікативної придатності.
    Лексико-семантичне поле має ієрархічну будову. Воно складається з лексико-семантичних груп, а лексико-семантичні групи з менших за обсягом мікросистем - синонімічних рядів, антонімічних пар, гіперо-гіпонімів, конверсивів тощо. Так, скажімо, в темпоральному лексикосемантичному полі виділяються лексико-семантичні групи назв точних і неточних часових відрізків, а в межах цих лексико-семантичних груп виділяються мінімальні семантичні об'єднання: синонімічні ряди (час, пора; день, доба), антонімічні пари (день - ніч, літо - зима, вічність - мить). Найпоширенішими в лексико-семантичній системі є гіперо-гіпонімічні (родовидові) відношення (тюльпан, гвоздика, гладіолус
    13
     

    Основні правила української вимови такі:

    1. Усі голосні звуки української мови під наголосом вимовляються чітко: [ве'ч'ір], [го'лос], [ти'хо].

    2. Повнозвучно і ясно (відповідно до написання) вимовляються [а], [у], [і] в різних позиціях: [грама'т^ка], [в'і'с'т'і], [кучугу'ра].

    3. Українській літературній мові не властиве "акання", як і для більшості українських говорів. Наприклад, у словах дорого, болото, молоко звук о в усіх складах однаковий. Під наголосом він тільки довший від ненаголошених, напр.: [до'ро-го], [боло'то], [молоко'].

    4. Ненаголошений [е] наближається певною мірою до [и]. Голосний [и] в ненаголошених позиціях має вимову, наближену до [е]: [cеило'], [ве'леитеинь].

    Ненаголошені [е] та [и] у вимові часто зовсім не розрізняються. (Але: виразно вимовляються вони у таких випадках: а) коли виступають закінченнями іменників, прикметників, дієслів тощо, напр.: [са'ни], [по'ле], [шиеро'ке], [пиеса'ти]; б) коли [е] та [и] виступають сполучними звуками у складних словах: п'ятиріччя, полезахисний; в) на початку слів іншомовного походження: [етало'н].

     

    5. Збереження дзвінкості - одна з характерних ознак мови. Тому оглушення приголосних для української мови не характерне. Звичайно, усе залежить від темпу мовлення. Якщо темп повільний, то всі слова вимовляються чітко, а якщо пришвидшений, швидкий, то дзвінкі приголосні всередині слова або вкінці ледь помітно оглушуються, напр.: [ка'зка], [с'ад], [моро'з], [бли'з'ко], [зга'дка]. Повне оглушення спостерігається лише у словах: нігті [н'іхт'і], кігті [к'іхт'і], легко [ле'х ко].

    6. Губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф] вимовляються твердо майже в усіх випадках: [го'луб], [степ], [с'ім].

    7. Твердо вимовляються в українській мові і шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш], [дж]: [чеика'ти], [шо'стиj], [бджола'], [же'реиб], а в позиції перед [і] вони на пів пом'якшуються: [ж'і'нка], [ш'і'с'т'], [ч'і'л'ниj].

    8. Приголосний [р] вимовляється послідовно твердо в кінці складів і слів: [коса'р], [г'ірки'j]; якщо після [р] стоять і, я, ю, є, ь, то [р] вимовляється м'яко: [рґа'сно], [рґідки'j], [трґох].

    9. Два однакових приголосних звуки на межі префікса і кореня або кореня і суфікса вимовляються як один довгий звук: віддячити [в’ідґ:а'чиети], туманний [тума'н:иj].

    10. Українській мові характерне явище уподібнення звуків, яке відбувається у таких групах приголосних:

    а) [с] + [ш], [з] + [ш] = [ш:], [жш]: принісши [приен’і'ш:и], зшити [сши'ти] - [ш:и'ти], привізши [приев’і'жши].

    б) групи

    [ш] + [сґ], [ж] + [сґ], [ч] + [сґ] змінюються на : [с’:], [з’сґ], [ц’сґ ]: радишся [ра'диесґ:а], зважся [зва'з’сґа].

    11. Буквосполучення ст, нт перед суфіксами -ськ, -ств і перед ц у давальному і місцевому відмінках однини іменників жіночого роду спрощуються у вимові: аспірантський [асп’іра'н’сґкий], студентство [студе'нство], артистці [арти'с’цґі].

    Окремо слід зупинитися на звукові [ґ]. В українській мові цей звук вимовляється у невеликій частині звуконаслідувальних слів та у запозиченнях з інших мов. Це слова: ґава, ґазда, ґанок, ґвалтівник, ґелґотати, ґедзатися, ґедзь, геґзаметр, ґелґати, ґиґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт, ґоґоль-моґоль, ґрати (тюремні), ґречний, джиґун, дзиґлик, ґудзик, ґуля, аґрус.

    Словник-довідник слів з літерою ґ уклав Михайло Паночко (Львів: Кальварія, 1999). Однак незважаючи на значну кількість опрацьованої автором літератури, домінує і суб'єктивний підхід до укладання словника.

    Найкращим прикладом для вживання букви ґ може служити Правописний словник Г.Голоскевича, перевиданий Науковим товариством ім.Т.Шевченка у Львові 1994 року.

  • --------------------------------------------------
     

    Антоніми поділяють: а) у семантичному відношенні – на кілька основних класів за типом протиставлення; б) у формально-структурному – на різно- і однокореневі; в) у стилістичному – на загальномовні й контекстуальні.

    У семантичному відношенні виділяються:

  • градуальні антоніми (найбільший клас), що позначають два діаметрально протилежні (за мірою або ступенем вияву) видові поняття певного родового поняття. Це переважно поняття якості (хороший – поганий, багатий – бідний, жирний – пісний, яскравий – тьмяний, багато – бідно, холод – тепло, мороз – спека, дружба – ворожнеча, слава – ганьба, багач – бідняк, сміливець – боягуз, брюнет – блондин), кількості (багато – мало, надлишок – брак, все – ніщо, всі – ніхто, кожний – жодний, скрізь – ніде, завжди – ніколи), дії (палати – тліти, поспішати – зволікати, поспішати – відставати (про годинник), переспати – недоспати), ознаки дії або якості (дуже – злегка, надто – недостатньо). Таке родове поняття характеризується можливістю ступеневого зростання або спаду, відповідні антоніми не повністю покривають його, тому між його крайніми виявами можливі проміжні ланки (мезоніми) (холодний – прохолодний – теплий – гарячий, любов – приязнь – неприязнь – ненависть, всі – багато хто – дехто – ніхто), а заперечення одного з антонімів не є ствердженням другого: не багатий – не те саме, що бідний;

  • комплементарні (від латин. ‘доповнення’) – антоніми, що позначають два взаємодоповнюючі видові поняття, які разом становлять певне родове поняття, без проміжних ланок: живий –- мертвий, зрячий –- сліпий, присутній – відсутній, добровільний – примусовий, зовні – всередині, разом – окремо, мир – війна, рух – спокій, чоловік – жінка, брат – сестрадопускати – виключати (винятки з правила), є – немає, з (чим) – без (чого), так – ні, особливо в однокореневих антонімах: одружений – неодружений, платний – безплатний (заперечення одного з антонімів тут є одночасно й ствердженням другого);

  • векторні антоніми, що позначають дві протилежно спрямовані або взаємно зворотні дії, явища, ознаки, напрями, відношення тощо: підніматися – опускатися (спускатися), починати – кінчати, кращати – гіршати, арештовувати – звільняти, одружуватися – розлучатися, світати – смеркати, запитувати – відповідати, висхідний – низхідний, прибічник – противник, туди – звідти, вперед – назад, на лице – навиворіт, за – проти, до – від (чого, кого), віра – майна, особливо в однокореневих антонімах (зачиняти – відчиняти, полюбити – розлюбити, циклон – антициклон). До цього класу прилягають: антоніми із загальним значенням ‘дія або стан – їх припинення’: рухатися – спинятися, життя – смерть, шлюб – розлучення, марш! – стоп!;

  • координатні антоніми, що позначають дві протилежні точки певного просторового або часового відрізка: тут – там, цей – той, ось – он, верх – низ, правий – лівий, початок – кінець, північ – південь; перед – за (чим), колись – тепер, ранок – вечір, літо – зима, перший – останній, попередній – наступний, а також суміжні з цими полюсами поняття: старт – фініш, предок – нащадок, недолетіти – перелетіти. Тематично вони наближаються до векторних антонімів (порівняйте: перед – зад і вперед – назад, початок – кінець і починати – кінчати), а за структурою опозиції – можливою наявністю мезоніма (верх – середина – низ, ранок – день – вечір) – нагадують градуальні антоніми. Ці основні класи не охоплюють усіх антонімів, напр.: вітатися – прощатися, добрий день! – до побачення!, вздовж – упоперек, фас – профіль, на щастя – на жаль, безсумнівно – можливо (останні антоніми – у функції вставних слів).
     

    Загальномовні й контекстуальні антоніми

    Регулярне протиставлення антонімів один одному спричиняє те, що кожен із них викликає в нашій свідомості уявлення про свою протилежність: високий – низький, загубити – знайти, радість – журба. Це антоніми мови, тобто загальномовні, постійні (слова, антонімічні стосунки яких зрозумілі поза будь-яким контекстом). Такі антоніми зафіксовані у словниках української мови й регулярно відтворюються в подібних або однакових умовах.

     

    Поряд із загальномовними антонімами в антонімічні стосунки можуть вступати слова, які в звичайному вживанні не мають протилежних значень, і набувають їх лише в індивідуальному використанні, тобто в спеціальному контексті. Це антоніми мовлення, або контекстуальні. Вони тісно пов’язані з ознаками, властивими поняттям, вираженим загальномовними антонімами: “У душі моїй – Місця немає туманам. У душі моїй – Сонце червоне буя...” (В. Симоненко). У наведених рядках контекстуальні антоніми туман і сонце передають протилежні почуття, настрої, які в мові виражені антонімами сум, туга і радість, веселість.

    Таким чином, слова, ужиті в переносних значеннях, за певних умов можуть виступати контекстуальними антонімами.

  • 14
     

    1) Словосполучення і синтагма

    -Словосполучення – синтаксична одиниця, яка утворюється поєднанням повнозначних слів за допомогою підрядного граматичного зв’язку.

    -Синтагма – інтонаційно організовані чатсини, на які поділяється вже утворене речення. Вони мають лінійний характер, тобто не можуть бути розірваними

    Отже, синтагма є окремою мовленнєвою одиницею, відмінною від словосполучення і такту. Її виокремлення зумовлене інтонаційним оформленням речення.

    Речення – мінімальна комуніікативна одиниця, для якої характрені інтонаційна оформленість, організованість на основі структурної схеми, система синтаксичних категорій.
     

    Основною функцією речення є комунікативна функція, тобто повідомлення інформації та вираження емоцій і волевиявлення мовця.

    Речення від слова й словосполучення відрізняється трьома основними ознаками: комунікативністю, модальністю й предикативністю.

    Голосні та приголосні розрізняються і функціонально. Особлива функція голосних полягає в тому, що вони є вершиною складу, тобто складотворчими. Правда, ця ознака не є абсолютною. У деяких мовах складотворчими є й сонорні приголосні. Однак загалом голосні мають більшу складотворчу силу.

    Монофтонг — простий голосний звук. Всі голосні звуки в українській мові є монофтонгами. Поліфтонг – це сполучення кількох звуків, що виконують роль однієї фонеми.


Русский язык и культура речи

перейти к оглавлению

1. ЭЛЕМЕНТЫ И УРОВНИ ЯЗЫКА

Характеризуя язык как систему, необходимо определить, из каких элементов он состоит. В большинстве языков мира выделяются следующие единицы: фонема (звук), морфема, слово, словосочетание и предложение. Единицы языка неоднородны по своему строению: простые (фонемы) и сложные (словосочетания, предложения). При этом более сложные единицы всегда состоят из более простых.

Самая простая единица языка – это фонема, неделимая и сама по себе...

законы диалектики

Основные законы диалектики.

1)Закон единства и борьбы противоположностей.

Этот закон является «ядром» диалектики, т.к. определяет источник развития, отвечает на вопрос, почему оно происходит.

Содержание закона: источник движения и развития мира находится в нем самом, в порождаемых им противоречиях.

Противоречие – это взаимодействие противоположных сторон, свойств и тенденций в составе той или иной системы или между системами. Диалектическое противоречие есть только там, где...

Идеология

1.Идеология как социальный феномен, её сущность. Содержание идеологииСоциально-исторической системой представлений о мире стала идеология как система рационально- логического обоснования поведения людей, их ценностей, норм взаимоотношений, целей и т.д. Идеология как явление во многом сходна с религией и с наукой. От науки она восприняла доказательность и логичность своих постулатов, но, в отличие от науки, идеология призвана давать оценку явлениям действительности (что хорошо, что...

Математические формулы. Шпаргалка для ЕГЭ с математики

Формулы сокращенного умножения

(а+b)2 = a2 + 2ab + b2

(а-b)2 = a2 – 2ab + b2

a2 – b2 = (a-b)(a+b)

a3 – b3 = (a-b)( a2 + ab + b2)

a3 + b3 = (a+b)( a2 – ab + b2)

(a + b)3 = a3 + 3a2b+ 3ab2+ b3

(a – b)3 = a3 – 3a2b+ 3ab2- b3

Свойства степеней

a0 = 1 (a≠0)

am/n = (a≥0, n ε N, m ε N)

a- r = 1/ a r (a>0, r ε Q)

m...