Iphone
shpora.me - незаменимый помощник для студентов и школьников, который позволяет быстро создавать и получать доступ к шпаргалкам или другим заметкам с любых устройств. В любое время. Абсолютно бесплатно. Зарегистрироватся | Войти

* данный блок не отображается зарегистрированым пользователям и на мобильных устройствах

http://194.44.152.155/elib/local/sk718399.pdf -rjymnm

Мова і мовлення. Мовлення – це конкретне говоріння, що відбувається у часі і має звукову (зокрема і внутрішнє проговорювання) чи писемну форму. Мова реалізує свою комунікативну та інші функції лише через мовлення, під яким розуміють як сам процес говоріння (мовленнєва діяльність), так і його результати (мовленнєві твори). Мовлення активне і динамічне, суб’єктивне, є виявом вільної творчої діяльності індивіда, відображає його компетенцію. Мова значною мірою статична, відносно стабільна, належить суспільству, відображаючи досвід народу, його “картину світу”. Мовлення має певну мету, контекстно і ситуативно зумовлене, співвіднесене з об’єктивною дійсністю і може характеризуватися з погляду істинності чи хибності, у ньому можливі елементи випадкового. Мова – незалежна від обставин спілкування.

Голосний [о] в сучасній українській літературній мові, як і [а], вимовляється чітко, виразно не тільки під наголосом (молодь, чорний), а й у ненаголошеній позиції (молоко, порода). Проте ненаголошений звук [о] перед складом з постійно наголошеним [у] може наближатися до [у]:[оу], наприклад: [зо'зуля, г&лубка, ксУжух, поудушка]. Голосний [у] теж вимовляється виразно в усіх позиціях: дума, дубовий, документ, артикуляція. На початку слова ненаголошений [у] в позиції перед приголосним , якщ о попереднє слово чи попередній склад закінчується на голосний, змінюється у нескладовий звук [у]: \учйти, до учйтел ’а, була у нас, научйти\. Нескладовий [у] на письмі передається буквою в: вчити, вчитель, навчити, була в нас.

Варто також наголосити на тому, що приголосний [в] в українській мові ніколи не уподібнюється до [ф], зате на початку слова перед приголосним, у середині слова після голосного перед приголосним та на кінці слова звук [в] посилює свою звучність і переходить у нескладовий голосний [у]: [учора, унук, дау, знау, люббу] (пишемо вчора, внук, дав, знав, любов), а на початку слова може набирати такої звучності, що переходить у голосний [ у учора, унук.

Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють такі мовні норми:

  • 1) орфоепічні - регулюють правильну вимову звуків, наголошення слів;
  • 2) лексичні - встановлюють правила слововживання;
  • 3) граматичні - передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень;
  • 4) стилістичні - визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення;
  • 5) орфографічні - охоплюють правила написання слів та їхніх частин;
  • 6) пунктуаційні - регулюють вживання розділових знаків (табл. 1.1).

3. Основні етапи розвитку української мови. Українська мова є продукгом тривалого розвитку з VII ст. і до наших днів. У її історії виділяємо п’ять періодів. На різних етапах мову наших предків називають все іншими іменами.

1) Спільнослов’янська мова (III тис. до н.е. - VI ст. н.е.). Це наукова назва. Наші предки у ті часи користувалися племінними назвами.

2) Давньоруська мова. Становлення усної форми (VII - IX ст.).

3) Давньоруська мова (X - перша пол. XIII ст.).

4) Староукраїнська мова (друга пол. XIII - XVIII ст.).

5) Нова українська мова (XIX - XXI ст.).

П раслов’янська мова о б ’єднувала близькоспоріднені діалекти слов’янських племен. У системі вокалізму ця мова мала монофтонги й дифтонги, які були і довгими, і короткими, усі склади були відкритими, наголос був музичний, приголосні та голосні поєднувалися за законами сингармонізму. На початковому етапі приголосні не розрізнялися за твердістю й м ’якістю. На пізньому етапі розвитку праслов’янської мови виникли м ’які приголосні, серед них - шиплячі [дж], [ж’], [ч’], |ш ’]. Кількість приголосних зростала, виникло протиставлення між твердими і м ’якими приголосними. Відповідно зменшувалася кількість голосних: зникли всі дифтонги, не стало різниці між довгими і короткими голосними. Після розпаду слов’янської територіальної єдності в VI ст. розпалася і єдина праслов’янська мова. У мові східних слов’ян (протодавньоруській) упродовж VII - IX ст. відбулося чимало змін у фонетиці, що відрізняють її від західнослов’янських і південнослов’янських мов: 1) виникли повноголосні форми -оро-, -оло-, -ере-, -еле-: корова, голова, очерет, пеленати; 2) звукосполучення [йе] на початку слова змінилося в [о]: один, олень, осінь, озеро, осетр; 3) голосний ['Ь] (ять) перед складом з наголошеним [і] змінився в [і]: дітіна, сініца; 4) на початку слова короткий [а] змінився в [о]: Олексій, Олександр, Опанас, Овдін; 5) праслов’янський [ґ] змінився в [гі; голова, нога, гора (пор. зах.- слов. glowa, noga, gora). У цей період формуються галицьке-подільське та києво-поліське наріччя, які лягли в основу української мови. Українцями стали ті русичі, які залишилися на своїй прабатьківщині. В основу білоруської та російської мов лягла мова русичів, які колонізували землі балтів, фінів, тюрків, змішалися з етносом, що був носієм балтійських, угрофінських та тюркських 22 мов. У результаті мова русичів зазнала змін. Колонізаційний рух русичів був пов’язаний із впровадженням християнства на захоплених землях. Там вони ширили не розмовну давньоруську мову, а мову священних християнських книг - старослов’янську. Саме тому в російській мові так багато старослов’янських рис. На колонізованих землях формувалися російська та білоруська мови, у метрополії, на півдні - українська розмовна мова. Давньоруська мова - це писемна мова. Найдавніші її пам’ятки дійшли тільки з другої половини XI ст., але є всі підстави вірити, що ця мова була в державному вжитку протягом усього X ст., бо нею написані вміщені у “Лаврентіївському списку літопису” договори київських князів з греками 911, 944, 972 років. Утворення єдиної держави на базі 13 літописних племен супроводжувалося й інтеграцією племінних діалектів в одну давньоруську мову. Від цих племінних слов’янських діалектів (мова антів) були успадковані лексика, фонетичні й граматичні риси. Мова поповнювалася новими словами, що з’явилися в період Русі, поступово вироблялася у фонетичній системі та граматичній будові. Усна мова південної Русі розвивалася на основі діалектних наріч, а не писемної мови. Між усною народною та літературною мовою була велика різниця, бо давньоруська писемна мова позначена відчутним впливом старослов’янської та старогрецької літературних мов. В усній формі давньоруської мови XI - XII ст. відбулися зміни у фонетиці. Надкороткі голосні [ь] та [ь] у слабкій позиції зникли, у сильній вокалізувалися [ь] - [о], [ь] - [е]. Перестав діяти закон відкритого складу. Ці дві зміни повели за собою десятки нових фонетичних змін, які на різних територіях давали неоднакові результати, що прискорило процес витворення трьох східнослов’янських мов: української, російської та білоруської. Староукраїнська мова - це продовження давньоруської писемної, але в нових умовах, із дуже зміненим лексичним, фонетичним та граматичним інвентарем мови. Голосний [гЬ] (ять) змінився в [і]: сіно, літо, віно, хліб. Довгі голосні [ьі] та [і] змінилися в [и]: син, сила. Голосні [о], [е] давніх відкритих складів чергуються з [і] у нових закритих складах: воли - віл, семи - сім. Приголосний [л] у сполученнях [ьл], [ьл] між приголосними та у формах дієслів чоловічого роду однини минулого часу змінився на [у]: вьлкь- воук (вовк), ш ьлкь- шоук (шовк), ходиль- ходиу (ходив), носіль - носиу (носив). Фонетичні зміни відбулися і в коренях та закінченнях слів, а це вплинуло на їх словозміну. Фонетичні перебудови викликали морфологічні, зміни в морфології призвели до синтаксичних. Усе це відбулося в усному мовленні південної Русі. Літературна староукраїнська мова ще довго знаходилася під впливом давньоруської 23 писемної традиції, яка затримувала від творення фонетичних змін. У лексиці були й нові українські слова, хоч традиційно вживалися й давньоруські. Зберігався, як і раніше, сильний вплив старослов’янської мови, були лексичні запозичення з польської, латинської, грецької мов, а з середини XVII ст. відчутно впливала і російська мова. Крізь цю мовну строкатість все виразніше пробивалися живомовні українські народні елем енти - лексичні, ф онетичні, граматичні. Українською мовою перекладаю ть Святе Письмо (“Пересопницьке Євангеліє”, 1556 p.), пишуть грамоти урядових канцелярій, козацькі літописи, граматики, інтермедії тощо. Отже, староукраїнська мова - це мова літературних творів, державних документів, світського листування і навіть релігійних книг XIV - XVIII століть. Народ же у той час говорить інакше, ближче до сучасної української мови, про що свідчать українські народні пісні XVII ст. (“їхав козак за Дунай”, “За світ встали козаченьки”, “Ой не ходи, Грицю”), народні думи та ін. Писемна староукраїнська мова ще значно відрізняється від усної народної, але все активнішими стають тенденції до їх зближення. Староукраїнська літературна мова (писемна) була державною не лише на Україні, але й у Литві та Молдові. Нова українська літературна мова починається з “Енеїди” І.П.Котляревського, три частини якої побачили світ у 1798 році. Творилася нова літературна мова на зразках усної народнорозмовної мови Над дніпрянщини, Поділля, Галичини, Волині, Слобожанщини. Зачинателями цієї мови були І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка, П.Гулак-Артемовський. Основоположником нової української літературної мови є ТШевченко. Її збагатили протягом XIX - XX ст. Панас Мирний, Михайло Старицький, Леся Українка, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський, Іван Франко та сотні інших письменників зі всіх українських земель. її витворили не лише майстри художнього слова - письменники, а й науковці різних галузей знань, публіцисти й педагоги. Сучасна українська мова крім писемної форми, має й усну форму, яка не відрізняється від писемної ні фонетикою, ні граматичною будовою, але має дещо відмінні засоби комунікації, куди, крім мовних, входять ще й позамовні чинники виразності (екстралінгвальні), напр., міміка й жести. Загальнонаціональна українська мова має територіальні різновиди усного мовлення - діалекти. Є три наріччя: північне, південно-східне й південно-західне. Кожне з них ділиться на говірки. Північне має 3 групи говірок: східнополіські, середньополіські та західнополіські. Південносхідне наріччя ділиться на середньонаддніпрянські, слобожанські та степові говірки. Південно-західне наріччя має у своєму складі: подільські, 24 волинські, наддністрянські, буковинсько-покутські, гуцульські, бойківські, надсянські, лемківські, а також середньозакарпатські говірки. На великому просторі від Сяну до Дінця сучасна українська мова виявляє одностайну єдність. Представники різних говірок без труднощів розуміють один одного. Відбувається процес нівеляції діалектів, які все більше наближаються до норм сучасної української літературної мови. Цьому сприяють школа, преса, книги, радіо, телебачення. Сьогодні українська літературна мова є державною. Вона використовується у справоведенні й навчанні, законодавчих і виконавчих актах, в культурі й побуті. Проте кожна із мов народів, що живуть на Україні, має право на забезпечення з її допомогою національно-культурної автономії цих народів. Сама ж українська мова на власній її території в різні історичні періоди зазнавала заборон і обмежень свого функціонування. А саме: 1720 - Указ Петра І про заборону Києво-Печерській та Чернігівській друкарням друкувати книги українською мовою 6. 1729 - Наказ Петра II про переписання в Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську. 1763 - Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1769 - Указ Московського православного синоду про вилучення в населення українських букварів та церковних книг українською мовою. 1811 - Закриття Києво-Могилянської академії. 1 8 1 7 - Польський сейм заборонив викладання українською мовою в початкових і вищих школах Галичини. Вводиться викладання польською мовою. 1859 - Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорщини заборонило українську азбуку в Галичині та Буковині, замінивши її латинською. 1862 - Заборона українських недільних шкіл у російській імперії. 1863 - Валуєвський циркуляр заборонив друкування українською мовою наукових, релігійних та педагогічних праць. 1876 - Емський указ царя Олександра II про заборону друкування книг українською мовою в російській імперії. 1888 - Указ Олександра III заборонив вживання української мови в офіційних установах. 1892 - Заборона літературних перекладів українською мовою. 1895 - Заборона писати українські книги для дітей. 1906 - Закриття російською владою “Просвіти” в Одесі. 1907 - Закриття російською владою “Просвіти” в Миколаєві. 25 1907 - Початок мадяризації українських шкіл на Закарпатті на підставі закону міністра освіти А.Аппоньї. 1914 - Указ російського царя Миколи II про заборону української преси. 1 9 2 4 - Заборона російською владою святкувати 100-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка. 1922 - Російська більшовицька влада ліквідувала “Просвіту” на Кубані, в Зеленому Клину та інших українських поселеннях Росії. 1924 - На Буковині румунська влада почала румунізацію українських шкіл, яку завершила в 1927 р. 1 9 2 4 - Польський уряд прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в державному апараті. Початок полонізації українських шкіл. 1933 - Телеграма Сталіна про припинення “українізації”. З українського правопису вилучено букву ґ. 1938 - Посилення процесу полонізації українців Галичини. 1951 - Газета “Правда” виступила з викриттям національного ухилу в українській літературі. Критика Володимира Сосюри за його вірш “Любіть Україну”. 195 8 - Пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід українських шкіл на викладання російською мовою. 1964 - Підпал Державної публічної бібліотеки України в Києві. 1970 - У січні відбувся суд над авторами “Листа творчої молоді Дніпропетровська” з протестом проти російщення української культури. 1 9 7 0 - Міністерство освіти СРСР видало указ про захист дисертацій російською мовою. 1975 - Поновлення цензурування “Кобзаря” Т.Г.Шевченка. 1983 - Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про “покращення викладання російської мови в СРСР”. 1990 - Верховна Рада СРСР прийняла “Закон про мови народів СРСР”. Російській мові надано статус офіційної. Отже, українську мову дискримінували, обмежували, утискували, забороняли і в царській Росії, і в Габсбургській імперії, панській Польщі, боярській Румунії, хортистській Угорщині. Якщо українська мова вистояла в умовах ворожої політики, то лише завдяки тому, що вона мала патріотичний захист з боку рідного народу. Були й такі, що бусурманились, москалились, полонізувались, румунізувались та мадяризувались. Але це була та брудна піна, яка змивалася кипучим життям народним, яке протистояло всім ворожим актам, спрямованим проти рідної мови, постійно підносило її на новий щабель розвитку, ставило поряд з розвиненими мовами світу. У чинній Конституції України стаття 10 гласить: “Державною 26 мовою в Україні є українська мова. Україна забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя”. Цю статтю Конституції ми зобов’язані виконувати. Українська мова в Україні - державна і мова міжнаціонального спілкування.

ФУНКЦІОНУВАННЯ Роль рідної мови в житті й культурі народу надзвичайно важлива, бо мова є не тільки знаряддям спілкування, але й засобом мислення, пізнання та набуття знань з усіх галузей науки та мистецтва. Це “жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування...”1.3 її допомогою минулі покоління спілкуються з нами, а ми передаємо свої здобутки наступним поколінням. “Мова народу - це найбільший національний скарб, і ми всі маємо його берегти, в тому числі й авторитетними державними заходами, маємо наполегливо розвивати, оновлювати, збагачувати мову народну своєю літературною творчістю”2, - писав Олесь Гончар. В іншій статті цього ж автора читаємо: “Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе”3. П рактика безграм отного “сурж ику” приниж ує особу, яка ним користується. “Не може йтися про культуру мови там, де нехтують її закони, без пошани й любові ставляться до її лексичних і стилістичних надбань, не вболівають за її чистоту, не дбають про естетику мови”4. Треба нам всім пам’ятати, що “українська мова є однією з найбагатших мов слов’янських, це мова поетична, музикальна, живописна”, - писав І.Срезневський

Норма - це не сукупність правил. Правила, або регламентації, кодифікації, відбивають у нашій свідомості реальні мовні норми. Правила можуть і не відбивати літературних норм, нерідко навіть суперечити їм (напр., правила переносу й орфоепічні норми). Правила не можуть охопити всі норми - доказом цього є численні винятки з правил, які подають словники, правопис. Правила змінюються частіше, ніж норми - закономірне прагнення зробити правило ближчим до реальної мовної дійсності, врахувати її різноманітність, варіантність (паралельність). Норми, властиві літературній мові, обслуговують певне людське суспільство з усіма сферами його суспільної (виробничої, законодавчої, освітньої, духовної і т. ін.) діяльності. У межах норм літературної мови (літературна мова - це сукупність норм) можуть виділятися: хронологічні, регіональні, стилістичні норми (є норми й у кожному діалекті національної мови). Норма - одне з основних понять культури мовлення і стилістики. Головними ознаками її є: відповідність системі мови, стабільність, обов’язковість (норми вимови, лексичні, словотвору, відмінювання, 39 дієвідмінювання, синтаксичні норми). Засвоєння норм, які порушують систему певної мови, ще й сьогодні утруднюється вживанням двох, а часом і більше мов у практиці спілкування. Небезпеку появи т.зв. інтерферентних явищ, “суржику” повинні враховувати всі, хто причетний до вироблення навичок літературно-нормативного мовлення. Звичайно, літературна норма-це певна штучність (на відміну від норм розмовно-просторічних, діалектних, що відзначаються невимушеністю входження в мовну свідомість людини). Н орма - це зразок, яким необхідно користуватися. Щодо мовної системи, то мовна норма характеризується сталістю, певною “консервативністю”, а щодо стилістики вона є й категорією змінною - рухливість зумовлюється, у першу чергу, варіантністю. Основні тенденції змін норми, за визначенням М.М.Пилинського, такі: 1) норми переходять з одного функціонального стилю до іншого у зв’язку з суспільними причинами (незважаючи на їх розподіленість за основними стилями) - розширюється спільний фонд норм у зв’язку з розширенням суспільних функцій літературної мови; 2) відбувається зближення норм усної і писемної мови (і мовлення), зокрема в галузі слововживання, вимови, словозміни і т.ін.; 3) норми сучасної літературної мови дедалі більше орієнтуються на книжні стилі: науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, а не лише на художній, як це спостерігалося в час формування нової української літературної мови на народній основі; 4) триває все ж вузька стилістична спеціалізація варіантів норм, особливо варіантів регіонального або діалектного походження (див. у словниках позначки діалектне, застаріле, вузьковживане, рідко та ін.)3. Таким чином, нормативним є мовлення, яке: 1) відповідає системі мови, не суперечить її законам; 2) у якому варіант норми володіє новими семантико-стилістичними можливостями, увиразнює, уточнює контекст, дає додаткову й вичерпну інф орм ацію ; 3) у якому не допущ ено стилістичного (і стильового) дисонансу; 4) у якому доречно, обгрунтовано застосовані норми з іншого стилю; 5) у якому не допущено змішування норм різних мов під впливом білінгвальної мовленнєвої практики. Норма - явище суспільне, тому на неї можуть впливати як зміни у суспільному розвитку (у першу чергу на лексичні норми) і пов’язані з ними зміни в психології народу - носія мови, так і чинники суб’єктивні: якість критеріїв норми літературної мови, тобто мова яких письменників є авторитетним зразком, які саме їх твори беруться за визнаний зразок, що із мовної традиції визначається як норма, переконливість (безпомилковість, об’єктивність) статистичного критерію, відсутність суб’єктивного у виборі критеріїв тощо. 40 Отже, щоб говорити правильно, треба в першу чергу добре знати структуру мови, бо саме нею зумовлюються чинні норми. Але говорити правильно ще не значить говорити добре - для доброго мовлення необхідне вміння відібрати в конкретній ситуації спілкування найбільш доречний, стилістично й експресивно виправданий варіант (якщо він існує) літературної мови. Норма хоч і обов’язкова вимога, та якби вона не відзначалася рухливістю, то “зарежимила” б нашу мовленнєву практику, а мова була б архаїчною. Норма - це загальноприйнят ий звичай вимовляти, змінювати, записувати слово. Уміння вибрати з можливих варіантів літературної норми найбільш точний, стилістично доречний, найбільш виразний, естетичний варіант для даної ситуації мовлення і становить мовну майстерність. А звідси й характеризуючі параметри такого мовлення: добре - погане, точне - ще точніше, виразно - ще виразніше, доречно - найбільш доречно. Основою мовної майстерності є, звичайно, літературна мова, адже в ній синтезуються і культурні надбання народу, і здобутки майстрів художнього слова, і традиції та нові явища різних функціональних стилів. Проте не варто ігнорувати діалектне мовлення, де може виникнути підстава для перегляду чинних правил, норм та їх функціонально-стильових варіантів. Б. М. Головін пропонує розрізняти такі структурно-мовні типи норм4: 1) норми вимови - регулюють вибір акустичних варіантів фонеми або фонем, які чергуються (напр., можна [лекц’уа] - не можна [л’екц’уа], можна [час] - не можна [ч’ас]); 2) норми наголошування - регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (напр., можна адже і адже, завжди і завжди, не можна довільно атлас або атлас, бо перше означає зібрання карт , а друге - назва тканини); 3) норми словотворення - регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова (напр., можна материн, матерйнський, але не можшматеряний, можна спостерігач - не можна спостерігальник, спостережувач; можна прозовий - не можна (заст.) прозаїчний); 4) норми морфологічні - коригують вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами (напр., можна матерів, не можна доповідів (треба доповідей), можна по-українськи, не можна по-нашинськи (по-нашому); 5) синтаксичні норми - регулюють вибір варіантів побудови речень (простих і складних) (напр., можна: “Коли читаєш Шевченка, серце сповнюється болем за долю кріпака" - не можна: “Читаючи Шевченка, серце...’’, не можна: “Іхтіандр врятував дівчину від акули, з якою потім познайомився ", треба: “Іхтіандр врятував від акули дівчину, з якою потім познайомився ”); 41 6) норми лексичні - регулюють вибір слова відповідно до змісту й мети висловлення (напр.: можна декораційний і не можна декоративний, якщо йдеться про лаштунки на сцені; можна рятувальник і не можна рятівник, якщо мовиться про вид діяльності; можна мета і ціль, якщо слово в контексті вживається в однині, але тільки ціль, якщо контекст вимагає форми множини (цілі)', 7) норми стилістичні - коригують вибір слова або синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування і стилю викладу (напр.: розрізняти, а не диференціювати - в розмовному стилі; море дуже глибоке, а не глибоченне м оре- в науковому стилі; у зв ‘язку з тим, що..., а не бо... - в офіційно-діловому стилі). Зауважимо, що норми лексичні й стилістичні діють не так автоматично, а значить, і не так категорично - їх варіанти значною мірою залежать від волі мовця й підпорядковуються поставленій ним меті (тому оцінюються як доречні або недоречні). Кожен із названих структурно-мовних типів норм більшою або меншою мірою знайшов своє відображення у правилах слововживання, орфоепії (вимови), наголошування (зафіксовані у словниках), орфографії та пунктуації (зафіксовані в правописних кодексах літературної мови, орфографічних словниках).

Мовленнєва агресія і способи її подолання

Мовленнєва агресія, надзвичайно поширена сьогодні в різних видах спілкування, є серйозною перешкодою па шляху до ефективної комунікації. Термін "мовна агресія" в сучасних лінгвістичних і психологічних дослідженнях вживається стосовно до різноманітних мовним діям, дуже неоднорідним по мотивації учасників комунікативного акту, ситуаціям прояви, формам словесного втілення і цілям, які переслідують співрозмовники.

У найзагальнішому вигляді під речовий агресією розуміють: 1) грубе, образливе, образливе спілкування і 2) словесне вираження негативних емоцій, почуттів чи намірів в неприйнятною в даній мовної ситуації формі. Мовленнєва агресія виявляється в образи, погрози, грубому вимозі, грубому відмову, обвинуваченні, глум. Агресивні наміри приховано або побічно можуть виражатися в різноманітних формах: від ерничества і брані до доносів і пліток.

Ю. В. Щербініна, фахівець в області мовної агресії, виділяє кілька шляхів класифікації вербальної агресії:

  • - По інтенсивності: слабкі ("стерті", "розмиті") і сильні ("максимальні", "граничні");
  • - За ступенем усвідомленості дій мовця і мети впливу: усвідомлена і неусвідомлена;
  • - Але способом вираження: вираз агресії і у формі, і в змісті; вираз агресії виключно формальне; вираз агресії у змісті;
  • - За кількістю учасників: масова та соціально замкнута (групова, міжособистісна).

Якщо мова йде про міжособистісному спілкуванні, то традиційно в ньому виділяють такі типи мовної агресії.

1. Образа - це умисне приниження честі та гідності, виражене в непристойній формі. Структурна формула образи гранично проста: "(Ти - це) X", де X - будь емоційно-оцінне слово з від'ємним значенням. Друга частина образи (X) визначає змістове наповнення образливого висловлювання.

В якості найбільш поширених способів образи професор В. І. Жельвіс виділяє наступні: а) зіставлення імені адресата з обідніми (непристойними) найменуваннями; б) метафоричний перенос на адресата назви тварини (козел); в) звинувачення в порушенні соціальних норм (злодій); г) вживання зниженого слова або виразу для демонстрації негативного ставлення до адресата (морду від'їв).

2. Загроза - це обіцянка заподіяти адресату шкоду чи зло у випадку, якщо він не зробить або, навпаки, скоїть якесь дію. Структурна формула загрози виглядає наступним чином: "Якщо ти (не) зробиш X, то я зроблю тобі щось погане".

Загроза має різноманітні мовні форми: а) спонукальна пропозиція з підрядним умови ("Якщо ти ..., то я ...!"); б) складне речення, одна з частин якого містить наказовий спосіб ("Зроби ..., інакше ..."); в) складнопідрядне речення з підрядним слідства ("Ще раз ..., (то) ...!"); г) констатація майбутнього факту ("Ти у мене потанцюєш!"). Можливі також приховані або непрямі погрози, які втілюються у формі висловлювань, побудованих на прийомі умовчання або за допомогою натяку.

3. Грубе вимога - це грубе, виражене в рішучій, категоричній формі розпорядження. Структурно грубу вимогу практично завжди оформляється як спонукальне за метою висловлювання і восклицательное по інтонації пропозицію, смислове ядро якого містить наказову форму дієслова ("Крокуй звідси!";

"Бач давай!") Або форму дійсного способу в значенні наказового ("Швидко почала відповідати!"; "Замовк і сіл!", "Швидко пішли!").

  • 4. Грубий відмову - це виражений в неналежній формі негативну відповідь на прохання чи вимогу. Зазвичай ця форма мовної агресії не містить необхідних формул ввічливості (вибачте, будь ласка), супроводжується підвищеним топом і не містить пояснення причини відмови. Мовне втілення грубого відмови може бути різним: від простого непоширеного ("Обійдешся!"; "Розбігся!"; "Відстань від мене!") До складного пропозиції ("Тобі треба - ти і роби!").
  • 5. Вороже зауваження - це зауваження, яке зводиться до вираження негативної позиції до адресата або оточуючим ("Не виношу тебе!"; "Твоя присутність мені огидно!"; "Ти мене бесішь" і т.п.). Відмінною особливістю ворожого зауваження слід визнати його клішірованний (застиглу, неизменяемую) мовну форму. Так, за спостереженнями вчителів, для комунікації у вітчизняній середньої школи характерні такі ворожі зауваження: "Так не знаєш ти нічого!"; "Чого він до мене лізе ?! Набрид!"; "Ти мене дістав!"; "Дурниці говориш!"

Різновидом ворожого зауваження є прокляття: "Будь ти проклятий!", "Щоб ти здох!", "Та йди ти крізь землю!"

6. Осуд - це вираження несхвалення, засудження. За влучним зауваженням відомого лінгвіста Е. М. Верещагіна, можна виділити різні типи осуду в залежності від ступеня їх впливу на адресата: "мала - це докори, пропорційно інтенсивна - викриття, надмірно інтенсивна - распеканія".

Структурно осуд складається з звернення до адресата (зазвичай "ти", рідше - "ви") або називання його в третій особі та оціночного дієслова або синтаксично цільного словосполучення ("Ти нагрубив мені!", "Ви хаміте!"). Іноді осуд оформляється у вигляді риторичного запитання-вигуки ("Ти зовсім з глузду з'їхав ?!").

7. Насмішка (колкость) - це образлива жарт, висловлена в чиюсь адресу з метою сказати співрозмовнику неприємне, піддати його осміянню. Насмішка передбачає особливу мовну витонченість і дуже часто будується на підтексті або іронічному неспівпаданні сказаного з реальним. Прикладом колкості може послужити пропозицію звернутися за порадою до людини, яку тримають за дурня: "Давайте послухаємо, що скаже найрозумніший з нас!"

Мовленнєва агресія в глузуванню може проявлятися не тільки в змісті висловлювання, але і в його формі наприклад, в іронічній, уїдливою інтонації або особливому темпі мови (з навмисним, перебільшеним розтягуванням слів, з штучними паузами і т.п.).

8. Сварка - це складний мовний жанр міжособистісного спілкування, в якому найбільшою мірою проявляється мовна агресія.

Структурно сварка вистоюється як діалог, в якому відбувається періодична зміна ролей мовця і слухача. Якщо ж один з учасників такого діалогу претендує на домінуючу роль (найчастіше - "обвинувача"), то сварка набуває монологічний характер. Важливо помститися, що сварки не виникають на порожньому місці: один з учасників комунікації з самого початку розмови вже має якісь претензії до другого учасника і заздалегідь готовий реалізувати свої агресивні наміри.

Мовне втілення сварки різноманітне: невипадково словники синонімів російської мови призводять протяжний ряд схожих за значенням слів: свара, незгода, розбрат, розлади, сварка, распря, негаразди.

Психолінгвісти І. Н. Горєлов і К. Ф. Сєдов виділяють наступні тактики розгортання сварки.

  • 1. Тактика обурення - застосовується, як правило, на початку сварки як негативна емоційна реакція на вчинок співрозмовника.
  • 2. Тактика глузування - найчастіше будується па використанні іронії і може виникнути в будь-який момент сварки.
  • 3. Тактика колкості - будується на непрямому вираженні намірів мовця (натяк, підтекст).
  • 4. Тактика докору - має місце на будь-якій стадії розвитку сварки.
  • 5. Тактика демонстрації образи - невдоволення мовця висловлюється НЕ але приводу якої-небудь дії адресата, а з приводу його мовної поведінки, яка розглядається як образливе.
  • 6. Тактика образи - виникає зазвичай в кульмінації сварки і передбачає вживання образливої лексики.
  • 7. Тактика загрози - виникає найчастіше у вищих за напруженням стадіях сварки.

К. Ф. Сєдов пов'язує мовну агресію з типом особистості і виділяє так званих конфліктних агресорів (вони схильні до сварки, скандалу, з'ясуванню відносин) і конфліктних маніпуляторів (вони воліють використовувати мовні жанри догани, моралізаторство і т.п.).

Вимова голосних звуків.Евфонічність-Милозвучність

Типи орфоепічних помилок

Вивчення правильної вимови забезпечує уникання орфоепічних помилок. Виокремлюють фонологічні та фонетичні вимовні помилки.

Фонологічні вимовні помилки проявляються змішуванні фонем. Воно не тільки спотворює нормативну вимову, а й призводить до неправильного розуміння слова. Наприклад, при оглушенні кінцевих приголосних слово гриб сприймається як грип (хвороба), ніж – як ніш (родовий відмінок множини від слова ніша) тощо. До цієї групи орфоепічних помилок належить і заміна огубленого ненаголошеного звука [о] неогубленим [а]: масти'тися замість мости'тися, пора'ди – як пара'ди, воли' – як вали'.

Фонетичні вимовні помилки полягають у неправильному використанні варіацій фонем. Ці порушення не завжди змінюють значення слова і. як правило, спотворюють вимову. Прикладом фонетичних помилок є вимова шиплячого замість свистячого або свистячого замість шиплячого: ушакий, скарпетки тощо.

Відхилення від орфоепічних норм зумовлені сферою спілкування, законом мовної економії, який у повсякденній вимові приводить до скорочення фонетичного складу слів і сполук; впливом іншої мови, просторіччя, діалектів, орфографії, недостатнім знанням вимовних норм.

Сучасна українська літературна вимова ґрунтується на принципах евфонічності, які вимагають свідомого ставлення до звукового оформлення висловлювання. Орфоепічні норми охоплюють правила вимови голосних і приголосних, звукосполучень, слів іншомовного походження, наголошення слів.

Усі наголошені голосні звуки у СУЛМ вимовляються чітко. Тільки початковий наголошений [і] вимовляється з наближенням до [и]чи навіть змінюється на [и] з наближенням до [і]: іноді, інший, іній тощо. Цю норму вимови орфографічно закріпив Б. Грінченко, надрукувавши у «Словарі української мови» (1907 – 1909) з початковою літерою и велику групу загальних назв: идол, ижиця, икати тощо.

Ненаголошені голосні [а], [у], [і] зберігають чіткість. Голосні звуки [е] [и] [о] у ненаголошеній позиції внаслідок ослаблення напруженості вимовляються менш виразно, ніж наголошені, зазнають певних змін.

Ненаголошений голосний [е] майже завжди вимовляється із наближенням до[и],але ступінь такого наближення різний. Ненаголошений [е], на думку Н. Тоцької, вимовляється як [ие] перед складом з наголошеними [и'], [у'], [і']: ниесі'мо, ниесу', ниеси'. Як [и] перед складом з наголошеним [и'] при швидкому темпі мовлення: види' (веди'), вили'кий (вели'кий); як [еи] перед складом з іншими голосними, особливо з [е]: чеикати, меине, неисла, неисло, сувеиреність. М.Наконечний вважає, що при швидкій вимові ненаголошений [е] перед наголошеним [і'] вимовляється як [иі]: пиіч'іть (печіть). Між м’якими приголосними ненаголошений голосний [е] наближається до [і]: ока'йеіць (окраєць). У цій позиції, на думку М. Наконечного, допускається вимова [е] як [іе] чи [іи]: зайіець, зайіиць.


 

 

Для української мови характерна евфонічність, або милозвучність. Цю її ознаку помітив ще у ХІХ ст. російський філолог, етнограф Ізмаїл Срезневський. Він зазначав, що українська мова – це мова поетична, музикальна, живописна.

Евфонія – здатність фонетичної системи мови до мелодійного звучання, створення звукових образів у висловлюванні.

Під милозвучністю мови український мовознавець Іван Огнієнко розумів «її стремління до найбільшої простоти й легкості висловлювання». Гнучкість мови він вважав першою ознакою її милозвучності.

Евфонічність мовлення досягається за допомогою фонетичної будови слів, словосполучень, речень і тексту загалом, розташування звуків, особливо наголошених і ненаголошених голосних.

Більшість засобів милозвучності української мови стали нормативними і використовуються кожним мовцем незалежно від стилістичного забарвлення тексту.

До засобів евфонії належать:

А) 1.Спрощення у групах приголосних: випадання /д/, /т/ у немилозвучних сполученнях /ждн/, /здн/, /стн/,/стл/: тижня, проїзний, чесний, щасливий – пор.: тиждень, проїзд, честь, щастя;

2.Випадання /д/, /к/, /л/ у сполученнях /рдц/, /зкн/, /скн/, /слн/: серце, брязнути, плюснути, ремісник – пор.: сердечний, брязкіт, плюскіт, ремесло. 3.Спрощення характерне і для вимови слів іншомовного походження, в них воно не передається на письмі: гігантський;

Б) Вставні голосні. Для полегшення вимови часто між приголосними вставляють голосні /о/, /е/: вихор, капель замість вихр, капль;

В) Протеза– розташування звука на початку слова. Приставними бувають /і/, /в/, /г/: іржа, вівця, гайда;

Г) Евфонічні чергування. Уникнення збігу голосних або приголосних забезпечується чергуваннями /у/ - /в/, /і/ - /й/ зміни відбуваються за таких умов:

якщо перше слово закінчується на приголосний і друге починається приголосним, то між ними вживається /у/, /і/: забіг у школу, пам'ять і серце. Якщо перше слово закінчується голосним і друге починається голосним, то вживають /в/, /й/: росла в Одесі, Ольга й Андрій.

На початку слова і після паузи перед приголосним вживається /у/: учора, це було … у Києві, а перед голосним - /в/: в очах;

Незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними /в/, /ф/, а також перед звукосполученнями /л'в/, /св/, /тв/, /хв/ вживається /у/: сидимо у вагоні, бачила у фільмі, живе у Львові, одягнена у хвою.

Не відбувається чергування /у/ - /в/:

1) У словах іншомовного походження: уран, університет, увертюра, ультиматум;

2) У власних іменах: Вдовенко, Врубель, Владивосток;

3) У словах, що вживаються тільки з /в/ або лише з /: вдача, вправа, вступ (удача, управа, уступ – з іншим значенням, взаємини, власний, властивість; увага, ударник, умова, установа).

Чергування /і/ - /й/ не відбувається:

1) При зіставленні понять: війна і мир;

2) Перед словом, що починається звуком /й/: Ольга і Йосип;

3) Після паузи: Щось такеє бачить око, і серце жде чогось.

До евфонічних чергувань належать також чергування паралельних форм:

1) Прийменників від – од, з – із – зі, префіксів від- - од-, віді- - оді-, з- - із- - зі-: від села – од села, батько з сином – прийшов із батьком – зі мноювідчувати – одчувати; відібрати – одіслати; згризти – ізвечора – зістрибнути;

2) Постфіксів –ся – сь у дієслівних формах: земля вкрилася снігом – доборолась Україна до самого краю;

3) Часток б – би, ж – же: написала б тобі – написав би тобі; казала ж – казав же;

4) Сполучників хоч – хоча, щоб – щоби, ні – аніхоч надворі смеркалось – хоча й волі не було; щоб тих щасливих днів не загубити – щоби життя пролилось піснею; ні вітру – ані хмариночки;

5) Кінцевих –мо – м дієслівних формах: напишемо – напишем;

6) Кінцевих –ому – ім у прикметникових формах: на широкому – на широкім.



Орфоепічні помилки

Вивчення правильної вимови спрямовується на подолання помилок, серед яких насамперед вирізняються фонематичні та фонологічні.

Фонематичні помилки - це порушення, пов'язані зі змішуванням фонем, із заміною однієї фонеми іншою, наприклад:

вимова [с] замість [з]

ве[з]ти - ве[с]ти ка[з]ка - ка[с]ка вимова [т] замість [д]

ро[д]овий - ро[т]овий га[д]ка - га[т]ка приві[д] - приві[т]

Такі помилки спотворюють зміст слова. Інколи фонематична помилка зумовлюється пропуском однієї з фонем, наприклад: Правильно Неправильно

плутати путати

плутаю путаю

плутають путають

Дуже часто у мовленні замість фонеми [ф] вживають поєднання фонем [хв], а замість [хв] - фонему [ф];

Правильно Неправильно

факт хвакт

фарба хварба

фахівець хвахівець

феномен хвеномен

форматний хворматний

функціонувати хвункцюнувати

хвала фала

хвороба фороба

Фонетичні помилки - це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів звуків, наприклад: вимова [л'] замість [л] лекція - лекція телеграма - телеграма

вимова [і] замість [ш] у словах іншомовного походження

д[и]ректор - д[і]ректор т[и]раж - т[і]раж с[и]мпозіум - с[і]мпозіум ц[и]ркулярний - ц[і]ркулярний

Вимова голосних звуків Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно: постанова, гарантійний, витяг, видавець, мудрість.

В інших позиціях вимова голосних має такі особливості:

  • 1. Голосні /а/, [і], [у] - в усіх позиціях вимовляються виразно: [знати] - знати, [пунктуал'н'іс'т'] - пунктуальність, [зв'ітувати] -звітувати.
  • 2. Звук [о] вимовляється виразно й здебільшого не змінюється; лише перед складом із постійно наголошеним [у] вимовляється з наближенням до [у]: [тоУму] - тому, [зо^л'а] - зозуля, [п^лубка] -голубка.
  • 3. Звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко:

[ Пам'ятайте І

Українській літературній мові невластива вимова [а] на місці нена-[ голошеного [о]: [мажоритарна] - мажоритарна. Грубо порушує вимовну норму той, хто говорить: [ди°рёктар] - і директор, [харавМ] - хоровий._]

Вимова приголосних звуків

1. Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [народ] - народ, [наказ] - наказ, [чисмдуж] -чимдуж, [надто] - надто, [дов'ідка] - довідка.

Примітка. З усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [лехко] - легко, [н'Іхт'і] - нігті, [к'іхт'і] - кігті.

  • 2. Глухі приголосні перед дзвінкими у межах слова вимовляються дзвінко: [прбз'ба] - орфографічно просьба, [вогзал] - вокзал, [бород'ба] -боротьба.
  • 3. Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними: [с тобойу] - орфографічно з тобою, [сказати] - сказати.
  • 4. Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу мовлення): [розписка] і [роспйска] - розписка, [бемзпомнелк6виї] і [беИспоми*лк6виї] - безпомилковий.
  • 5. Губні [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячі [ж], [ч], [ш] (крім подовжених) та задньоязикові [г], [к], [х] в кінці слова та складу вимовляються твердо: [с'ім] - сім, [вели'ч] - велич, [пйшеиш] - пишеш, [позичте"] -позичте, [с'м'іх] - сміх.

Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [в'італ'ниї] - вітальний, [б'іограф'ійа] - біографія, [ш'іс'т'] - шість, [х'ід] -хід, [к'ілограм] - кілограм.

Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [роздор'іж':а] -роздоріжжя, [р'іч'.у] - річчю.

6. В українській мові слід розрізняти звуки [г] і [т]. Приголосний звук [г] вимовляється у власне українських словах,

а також зукраїнізованих словах іншомовного походження. Найповніший реєстр слів із літерою ґ, що позначає задньоязиковий зімкнений дзвінкий звук [т], подано в "Українському орфографічному словнику", яким варто послуговуватися, оскільки звук [т] вживається не лише віповідно до норми, а й на власний розсуд мовців. Подаємо найбільш уживані слова: ґазда, ґаздувати, ґанок, грати, ґатунок, ґречний, ґніт, ґрічно, ґречність, ґрунтовий, ґрунт, ґрунтозахисний, ґрунтдво-кліматйчний, ґрунтообробний, ґрунтознавство, ґудзик, ґрунтуватися, ґрасувати (розчищати).

7. Буквосполучення дж, дз можуть позначати один звук і вимовляються як африкати [дз], [дж]: [дзв6ни*к] - орфографічно дзвоник, [приссуджувати] - присуджувати, [в'ідр'аджеин':а] - відрядження, [нагор6джеин':а] - нагородження.

Роздільна вимова цих звуків [д]-[з], [д]-[ж] є порушенням орфоепічних норм. Як два окремі звуки вони вимовляються тоді, коли належать до різних частин слова, наприклад до префікса і кореня: [в'щ-зиевати] - орфографічно відзивати, [п'ідзв'ітниї] - підзвітний, [п'ід-жеину] - піджену.

8. Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] перед наступними м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко: [маїбут'н'е] -орфографічно майбутнє, [п'іс'н'а] - пісня, [горд'іс'т'] - гордість.

Вимова звукосполучень 1. Відповідно до закономірностей сполучуваності звуків у мовленні деякі орфоепічні норми випливають з асимілятивних змін у групах приголосних:

  • o -ться вимовляється як |ц':а|: [лиестуйец':а] - орфографічно листується, [учац':а] -учаться, [гн,і'вайуц':а] - гніваються, [обуриец':а] - обуриться;
  • o -шся вимовляється як [с':я]: [з'в'іт^йес':а] - звітуєшся, [в'ітайес':а] - вітаєшся, [розписуйес':а] - розписуєшся;
  • o -жся вимовляється як |з'с'а|: [зваз'с'а] - зважся, [неивр'із'с'а] -

не вріжся;

  • o -чся вимовляється як |и':а|: [неимор6ц':а] - не морочся;
  • o -жці вимовляється як [з'ц'і]: [кри'вор'і'з'ц'і] - криворіжці, [запор'і'з'ц'і] - запоріжці.
  • 2. Групи приголосних, що з'являються у словах унаслідок словотворення, спрощуються: проїзд + н(ий) -► [пройізнйї] - проїзний, контраст + н(ий) -> [контрасниї] - контрастний, баласт + н(ий) -► [баласниї] - баластний.

Отже, написання окремих слів не відповідає вимові: [ш'існад'ц'ат'] -шістнадцять, [ш'іс:6т] - шістсот, [ш'іздеис'ат] - шістдесят, [преизиеден'с,киї] - президентський, [агёнство] - агентство, [інте"л,іген,с'киї] - інтелігентський.

Увага!

У словах [пеистлйвиї], [хвастлйвиї]. [виспускнйТ] спрощення не відбувається у вимові й не передається на письмі. Також ніколи не спрощується звукосполучення [здр], [спр], [стр]: [здружитисс'а] -здружитися, [здр£°нивц'а] - здравниця, [сприймати] - сприймати, І [спрац'увативс'а] - спрацюватися, [страїкувати] - страйкувати, [страховії?] - страховий.

Вимова слів іншомовного походження

Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями:

1. Голосні [і] та [и] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [и], а не [і] перед наступним приголосним звуком: система, дипломатичний, цивільний, риторика, шифр, ратифікація, режим.

Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [и] вимова [і] є орфоепічною помилкою.

Правильно Неправильно

[іде"ал'но] - ідеально идеально

[ідейа] - ідея идея

  • 2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у] (навіть перед складом з постійно наголошеним [у]): корупція, документ, популяризація.
  • 3. Ненаголошені [и], [е] після приголосного вимовляються з наближенням до [е], [и]: [теинден,ц'ійа] - тенденція, [пеир,іодиезац'ійа] -періодизація, [сеиртисф'ікат] - сертифікат.
  • Функції наголосу

    Наголос має фонологічне значення. Він виконує конститутивну, Ідентифікаційну, синтагматичну, стилістичну, диференційну та парадигматичну (словорозрізнювальну і форморозрізнювальну) функції.

    Основною функцією словесного наголосу є конститутивна, тобто фонетичне об'єднання звуків у слово: навколо наголошеного складу групуються ненаголошені.

    Під наголосом голосні звуки чуються чітко і виразно, поза наголосом деякі з них змінюють свою кількість і якість. Кожне повнозначне слово, як відомо, має своє постійне наголошування, тобто наголос є індивідуальною (зовнішньою) ознакою слова і його форм. Якщо деякі слова навіть і функціонують у літературному мовленні з дублетним акцентуванням, то один із цих наголосів є основним, більш уживаним (у словниках він ставиться на першому місці), а другий - паралельним, допустимим. Службові слова (інколи й деякі самостійні, наприклад, односкладові займенники та ін.) у потоці мовлення не наголошуються, а передають, як правило, свій наголос повнозначному слову. ,

    Наголос - спосіб вимови слова, важливий засіб створення фонетичної цілісності, фонетичної єдності слова. Цю функцію наголос виконує незалежно від того, фіксується він на будь-якому складі, на будь-якій морфемі, чи ні, рухомий він чи нерухомий. Конститутивна функція покладена в основу всіх інших функцій словесного наголосу.

    Парадигматична функція притаманна слову як елементу системи мови. Вона характеризує окремі слова і класи слів щодо їх протиставлення одне одному. Парадигматичний аспект є і в конститутивній функції. Він виявляється у протиставленні наголошених повнозначних слів, самостійних у акцентному відношенні, ненаголошеним службовим, що підпорядковуються з погляду акцентної організації сусіднім самостійним словам.

    У мовах з різномісцевим наголосом, відповідно, і українській також, наголос у повнозначних словах є прикметою окремого слова чи класу слів і виконує таким чином словорозпізнавальну функцію. Це досить важлива функція словесного наголосу, завдяки якій наголос служить одним із формальних засобів системної організації лексики. Наприклад, різномісцевий наголос служить засобом розмежування слів з однаковим фонемним складом і виконує смислорозрізнювальну функцію: мука —мука, атлас — атлас і форморозрізнювальну: води - води; викликати — викликати.

    Синтагматична функція - це та функція, яка завжди наявна в мовленнєвому ланцюжку. До синтагматичної функції словесного наголосу можна віднести і слово-видільну.

    Слововидільну функцію виконує наголос повнозначних слів. Однак, оскільки службові слова щодо акцентної організації приєднуються до повнозначних, то наголос виділяє не саме повнозначне слово, а фонетичне слово (повнозначне слово з енклітика ми та проклітиками).

    В українській мові, як і в інших східнослов'янських, наголос може бути предметом вивчення і фонетики, і морфології. З фонетичного погляду він падає на якийсь певний склад слова, з морфологічного - на морфему, тобто це означає, що в структурі певної морфеми цього слова (словоформи) є наголошений склад. При характеристиці акцентуаційних особливостей частин мови вживаються терміни: кореневий (накореневий), префіксальний, суфіксальний і флективний наголос, а при акцентуаційному аналізі словоформ повнозначних (відмінюваних) частин мови - такі терміни, як на основний і флективний наголос.

    Якщо за допомогою наголошування розрізняється і лексичне, і граматичне значення слів, що збігаються за своїм фонемним складом, то в таких випадках наголос виконує семантико-граматичну функцію. Це здебільшого буває тоді, коли графемноідентичні слова належать до різних морфологічних класів; муки - муки, замок — замок, атлас - атлас, туга - туга, права - права.

    У фразі, отже, значеннєва, граматична та семантико-граматична диференціація фонемно однакових слів здійснюється за допомогою не тільки контексту, а й наголосу. Ось чому й у контексті роль наголосу завжди є значною, часом навіть провідною у вираженні думки і забезпеченні комунікації. Тим більше, що інколи можливі конструкції, які спричиняються до двозначності у фразі. Наприклад, у реченнях: Чи бачили ви такий замок?; Я не бачив цього кулика; Як мені набридло це варення незрозуміло, з якою семантикою вжито слова замок (фортеця чи пристрій для замикання), кулик (снопик чи птах), варення (процес чи продукт). Тому в таких випадках відповідні слова спеціально позначаються наголосами.

    Словесний наголос виконує ще й стилістичну функцію, коли він, будучи поставлений автором у тексті, несе певне функціонально-стилістичне навантаження. При цьому слово з цим наголосом (а він буває, як правило, змінений, деякою мірою незвичний) набуває якогось стилістичного забарвлення. Ось, приміром, яку функцію виконує поставлений письменником наголос у реченні - Ах, А й забула, що ви тут головний спец... знавець, - навмисне поставила наголос на "я", щоб показати, що вжила обрубане слово (П. Загребельний).

    Незважаючи на зміну місця наголосу в багатьох словах у зв'язку із словозміною і словотворенням, в українській мові наголошування характеризується сталою системою і яскраво вираженими закономірностями. Нормативне наголошування є необхідною ознакою культурного й грамотного мовлення (За В. Винницьким).

  •  

    Чергування-це закономірна зміна одного звука іншим (чи однієї фонеми іншою) у тій самій морфемі, напр.: гора -гірка, на гірці - чергуються звуки [г] — [г] і фонеми /о/—/і/ укорені слів, /кі/ц'/ усуфіксі; [ведена] — [ве'сеин] — у корені чергуються звуки [е] — ита фонема /е/ знулем фонеми; на батьківському— батьківськім (подвір 'ї) —у закінченні чергуються фонеми /о/ з /і/ та звуки [к] з [к'] у суфіксі. Отже, у словах чергуються звуки і фонема, відповідно розрізняють чергування фонетичні та історичні.

  •  

     

    б — 6л: любити — люблю,
    загубити — загублю;
    п — пл: купити — куплю,
    топити — топлю;
    в — вл: ловит и — ловлю ,
    мовити — м овлю ;
    м — мл: ломит и — лом лю ,
    гриміти — гримлю ;

     

    Фонетичні чергування - це чергування, що відбуваються в усному літературному мовленні й зумовлені його закономірностями. Це чергування звуків, що реалізують одну фонему - інваріанта і позиційного чи комбінаторного варіантів: гречка — [греи]чаний, берег — при[беи]режний -[е] [е];мести - [м 'і]тла - [м] -[м']

    До фонетичних чергувань належать також звукові зміни, пов'язані з асиміляцією приголосних (напр., чергування звуків [с] - [с'] у словах чесний -честь, щасливий щастя).

    Історичними називаються чергування, які виникли у давні періоди розвитку мови і зумовлені тими закономірностями, що діяли у той час. Історичні чергування — це чергування фонем, вони супроводжують словозміну і словотвір: сніп— снопа, школа — шкіл, вітер — вітру, вікно — вікон, книга у книзі, ріка — на ріці, козак — козаче, друг— друже (при словозміні) і гора — гірський, піч — пекар, мести вимітати, друг — дружба, просити запрошення (при словотворі).


     

    У сучасній українській літературній мові є чергування, які виникли у найдавніші періоди розвитку мови — в часи індоєвропейської чи спільнослов'янської мовної єдності. Такими є чергування голосних фонем, вони відображають давні чергування давніх наголошених і ненаголошених чи довгих і коротких голосних. З мови найдавніших періодів вони були, успадковані мовою пізнішого часу й увійшли в мову українську. На сучасному етапі ці чергування в українській мові відбуваються, як правило, в основі дієслів і є засобом розмежування довготривалої та короткочасної дії. Найпоширенішими серед найдавніших чергувань голосних фонем є такі:

    /е/ /о/: нести — носити, брести — бродити, молю молоти ( дієслова з /е/ називають протяжну, неповторювану дію, з /о/ - тривалу, багаторазову);

    /і/ - /а/: сідати садити, лізти - лазити, різати вразити;

    /о/ - /а/: ломити - ламати, гонити - ганяти, скочити — скакати (на рівні сучасної мови /а/вживається перед наголошеним суфіксальним /о/: ганяти, перемагати);

    /е/—/і/: мести замітати, летітилітати, пекти —випікати, наректи — нарікати (/і/ вживається перед наголошеним суфіксом -а-, заплітати, витікати, літати);

    /у/— /я/: трусити — трясти, грузнути — грязь;

    /у/— /и/—/о/— нуль фонеми: сухий висихати— висохлий, висохлий, духдихатидохлий-тхнути, натхнення;

    /е/— /и /— нуль фонеми: деруни — здирати — драти, терти витиративитру;

    /и /— нуль фонеми: дожидати ждати, засинати заснути;

    /о/— /и / - нуль фонеми: посол посилатислати;

    /і/—/и/: ліпити — липнути, віноквити.

    Названі чергування зберігаються також в іменниках, утворених від дієслів: злом, зломщик зламування; допомога помагач; сушкависихання; пекарвипічка.

    Це, чергування властиве усім східнослов'янським мовам. Виникнення його припадає на період давньоруської мови і пов'язане із занепадом зредукованих:

    Чергування відбувається у корені слів он — сну, день дня, весьвсього, все); в іменникових суфіксах (вінок - вінка, лікоть ліктя, садочок— садочка, хлопець хлопця).

    Таке саме чергування відбувається у словах на зразок вогонь — вогню, соснасосон, вузол вузла, сестра — сестер, пісня — пісень.

    Фонеми /о/, /є/, що чергуються з нулем фонеми, є новими.

    Примітка. Серед нових фонем /о/, /є/ розрізняють випадні- вони розвинулись із зредукованих ъ, ь у сильній позиції — і вставні,ті, що розвинулись після шумних приголосних перед сонорними /р/, /л/, /м/, /н.: ставок, сніжок, пес, кінець і капель, вікон, сестер.

    Чергування поширене при словозміні, при словотворі. Приклади останнього: сто— сотня, тьма темний, день дніти, днювати, сон— заснути, правдасправедливий, праведний.

    ЧЕРГУВАННЯ/о/, /е/ з /і/

    Це чергування властиве лише українській мові, досить поширене в ній. Супроводжує воно як словозміну, так і словотвір і відбувається убудь-якій морфемі, хоча найбільше поширене у корені:

    стіл — столовий, столи, осінь — осені, восени, проривати — прірва, батькова (книга) — батьків (зошит), Віталієва (внучка) - Віталіїв (онук), у вишневомуу вишневім садку, у твоєму - у твоїм (вислові).

    Фонетичною умовою чергування є вживання фонем /о/, /е/ у відкритому складі й зміна їх на /і / в закритому.

    Від фонетичної закономірності чергування фонем /о/, /е/ з /і/ є ряд відхилень, тобто фонеми /о/, /е/ вживаються у закритому складі, /і/ - у відкритому. Такі відхилення наявні:

    1) у звукосполученнях /оро/, [оло], [ере], [еле]: мороз, молот, берег, шелест;

    2) у звукосполученнях [ор], [ов], [ер] між приголосними у корені слова: морква, вовк, верхній;

    3) у словах, при зміні яких /о/, /е/випадають: палець (пальця), ставок (Ставка), день (дня), відер (відро);

    4) у словотвірних наголошених частинах слова воз, вод, нос. роб, ход: медоносний, хлібороб, водовоз,

    5) у префіксі воз-та суфіксі -тель, що походять із старослов'янської мови: возвеличити, мислитель;

     

    6) у суфіксах -ок, -еньк-, -есеньк-: вершок, маленький, гарнесенький, так само і в суфіксі -оньк-: голубонька, дівчинонька;

    7) у родовому відмінку множини іменників жіночого роду першої відміни (підлог, будов, стель, але борід, доріг) та віддієслівним іменників середнього роду (значень, пояснень, тверджень);

    8) в особових формах дієслів дійсного та наказового способів; винось, виходь, привозьте;

    9) у словах іншомовного походження: чек, портфель, пілот, організатор;

    10) у відкритому складі вживається /і/ за аналогією до закритого складу в
    інших формах цього самого слова чи в споріднених слова: щічка, ніготь,
    кілок 
    (як і в словах щік, нігтик, кіпка) голівонька, ніженька (які в голівка,
    ніжка).

    /є/, /о / після шиплячих та /й/

    У сучасній українській літературній мові після шиплячих /ж/, /ч/, /ш/, /дж/ та /й/ у корінних українських словах вживаються і голосна фонема переднього ряду /е/,і голосна заднього ряду /о/, причому серед слів із названими фонемами після шиплячих та /й/ можна виділити три групи:

    1) слова, які постійно вживаються з /е/: честь, челядь, щетина, щедрий, шелюга, шелест, джерело, ліжечко, Марієчка:

    2) слова, які завжди вживаються з /о/: чоловік, човгати, шолудивий, шовковиця, жовтий, бджола, його, гайок;

    3) слова, в яких відбувається чергування /е/—/о/після шиплячих, через що вони вживаються і з /е/, і з /о/: шестеро — шостий, женити — жонатий, вечеря, — звечора, вечори, пшениця — пшоно.

    Голосні /е/, /о/, що вживаються після шиплячих та /й/ у сучасній українській мові, походять із давньоруського /е/ — шиплячі в той час були м'якими, отже, голосні середнього, заднього ряду після них не могли вживатись. Вживання голосного заднього ряду /о/ після шиплячих стало можливим після того, як вони стверділи. На збереження /е/ після шиплячих та /й/ чи його зміну на голосний заднього ряду /о/ впливав наступний приголосний: якщо він був м'яким,голосний /е/зберігався, якщо твердим—після шиплячих та /й/ вживався голосний /о/. І в сучасній мові /е/вживається після шиплячих та /й/ перед наступним м'яким приголосним (честь, челюсті, щеня, шеляг), перед складом з голосними /е/ (щеміти, женіть), /е/ (шестеро, через, очерет, джерело), перед, складом з голосним /и/якому в російській мові відповідає /и/ (пшениця, женити, єдиний (/йе/диний)—рос. пшеница, женить, единственный), перед складом з іншими голосними за традицією (черговий, кочерга, щезнути, чепурний).

    Голосний /о/після шиплячих та /й /вживається перед твердим приголосним (жом, жовч, шов, шовк), перед складом з голосними /а/, /о/, /у/ (щока, звечора, чоло, чого, чому, його, йому, нічого, жолудь), а також перед складом з /и/, якому у російській мові відповідає /ы/ (чотири —рос. четыре).


Идеология

1.Идеология как социальный феномен, её сущность. Содержание идеологииСоциально-исторической системой представлений о мире стала идеология как система рационально- логического обоснования поведения людей, их ценностей, норм взаимоотношений, целей и т.д. Идеология как явление во многом сходна с религией и с наукой. От науки она восприняла доказательность и логичность своих постулатов, но, в отличие от науки, идеология призвана давать оценку явлениям действительности (что хорошо, что...

Русский язык и культура речи

перейти к оглавлению

1. ЭЛЕМЕНТЫ И УРОВНИ ЯЗЫКА

Характеризуя язык как систему, необходимо определить, из каких элементов он состоит. В большинстве языков мира выделяются следующие единицы: фонема (звук), морфема, слово, словосочетание и предложение. Единицы языка неоднородны по своему строению: простые (фонемы) и сложные (словосочетания, предложения). При этом более сложные единицы всегда состоят из более простых.

Самая простая единица языка – это фонема, неделимая и сама по себе...

Математические формулы. Шпаргалка для ЕГЭ с математики

Формулы сокращенного умножения

(а+b)2 = a2 + 2ab + b2

(а-b)2 = a2 – 2ab + b2

a2 – b2 = (a-b)(a+b)

a3 – b3 = (a-b)( a2 + ab + b2)

a3 + b3 = (a+b)( a2 – ab + b2)

(a + b)3 = a3 + 3a2b+ 3ab2+ b3

(a – b)3 = a3 – 3a2b+ 3ab2- b3

Свойства степеней

a0 = 1 (a≠0)

am/n = (a≥0, n ε N, m ε N)

a- r = 1/ a r (a>0, r ε Q)

m...

законы диалектики

Основные законы диалектики.

1)Закон единства и борьбы противоположностей.

Этот закон является «ядром» диалектики, т.к. определяет источник развития, отвечает на вопрос, почему оно происходит.

Содержание закона: источник движения и развития мира находится в нем самом, в порождаемых им противоречиях.

Противоречие – это взаимодействие противоположных сторон, свойств и тенденций в составе той или иной системы или между системами. Диалектическое противоречие есть только там, где...

Политология. Универсальная шпаргалка

перейти к оглавлению

1. Место политологии среди гуманитарных наук

Политология развивается в тесном взаимодействии с другими гуманитарными науками. Их всех объединяет общий объект исследования — жизнь общества во всем многообразии ее конкретных проявлений.

Сегодня невозможно изучать сложные политические процессы, не учитывая взаимодействие общественных (гуманитарных) наук.

1) Политология тесно связана с экономикой. Экономика дает соответствующее обоснование реализации экономических...