Iphone
shpora.me - незаменимый помощник для студентов и школьников, который позволяет быстро создавать и получать доступ к шпаргалкам или другим заметкам с любых устройств. В любое время. Абсолютно бесплатно. Зарегистрироватся | Войти

* данный блок не отображается зарегистрированым пользователям и на мобильных устройствах

Право модуль 1 -mike

2 Сімейне право

Лекція. Сімейне право України

   План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1.1.  Поняття сім’ї. Предмет і система сімейного права.

1.2. Джерела правового регулювання сімейних відносин. Сімейний кодекс України 2002 р.

1.3.  Права та обовязки подружжя. Шлюбний договір.

1.4.  Припинення шлюбу.

1.5.  Права та обовязки матері, батька та дитини.

1.6.  Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування.

1.1. Поняття сім'ї. Предмет і система сімейного права

Сім'я відіграє важливу роль у вихованні дитини, становленні особистості, її ролі  в суспільства. Розуміння поняття  сім'ї на кожному етапі розвитку суспільних відносин зазнавало змін. Багатогранність правової природи цього соціального явища обумовлює складність у формулюванні його дефініції.

Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та  обов'язки.   Сім'я  створюється на підставі шлюбу,   кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. (Ст. З Сімейного кодексу України).-

Отже, сьогодні на законодавчому рівні чітко закріплені конститутивні ознаки сім'ї, враховуючи реалії сьогодення, розширено і перелік можливих підстав її створення. Запропонований концептуальний підхід щодо правового поняття сім'ї має стати основоположним і для інших галузей(Галузь праваГалузь права) права.

Зважаючи на вагомість сімейних відносин серед інших суспільних відносин, вони регулюються не лише звичаями(Звичай), нормами моралі(Моральні норми),догмами релігії, угодами, але й нормами права (Норма права). Сімейні відносини регулюються "лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства" (пункт 3 ст. 7 Сімейного кодексу(Кодекс) України (далі СКУ). Тому поняття сімейних відносин ширше за поняття сімейних правовідносин.

Предметом правового регулювання сімейного права(Сімейне право) є відносини між подружжям, батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, рідними

братами і сестрами, бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком, а у випадках, визначених законом, між іншими членами сім'ї та родичами.

За правовою природою ці, відносини можуть бути особистого немайнового та майнового характеру.

Особливості сімейних відносим

►  специфічні Юридичні факти є підставами їх виникнення - шлюб, народження дитини,

усиновлення, договір патронату та інші

►  суб'єктами є лише фізичні особи ([?]Фізична особа|Фізична особа[/?])

►  сімейні права та обов'язки є невідчужуваними (їх не можна продати, подарувати,

заповісти)

►  в регулюванні цього виду суспільних відносин тісно переплітаються норми права з

нормами моралі, звичаями, релігійними канонами

Ці основі її особливості дають підставу для виділення сімейного права з поміж інших галузей із самостійним предметом правового регулювання.

Суб'єктами сімейних відносин є лише фізичні особи. Окремі елементи їх правоздатності(Правоздатність) в сімейному праві виникають не з моменту народження, а з досягненням певного віку (право на шлюб виникає в особи з досягненням шлюбного віку). Натомість до досягнення повноліття дитина може вчиняти певні юридично значимі дії самостійно, без згоди батьків чи інших законних представників (наприклад, з семи років давати згоду на зміну свого прізвища в разі зміни прізвища обома батьками, з десяти років давати згоду на визначення свого місця проживання і т.п.).

Систему сімейного права, його структуру складають окремі правові інститути(Інститут права ), норми, які перебувають у певній послідовності. Загальна частина містить норми, які стосуються усіх сімейних правовідносин, зокрема, щовизначають засади та джерела їх правового регулювання,коло учасників, підстави застосування до сімейних відносин цивільного законодавства, а також аналогії закону чи аналогії права, порядок реалізації сімейних прав, обов'язків та механізм їх захисту. Особлива частина включає інститути, наприклад, шлюбу, материнства (батьківства), правового режиму майна подружжя, батьків та дітей, аліментів, форм виховання дітей, що залишились без батьківської  опіки та ін.

Сімейне право - це система правових норм, спрямованих на врегулювання особистих немайнових та майнових відносин між подружжям, батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, опікунами, піклувальниками та підопічними, патронатними вихователями та їх вихованцями, інших сімейних відносин між членами сім'ї та родичами.

 

1.2. Джерела правового регулювання сімейних відносин. Сімейний кодекс України.

До джерел сімейного права(Джерело права) відносяться нормативно-правові акти, які в сукупності складають сімейне законодавство. Загальні засади правового регулювання сімейних відносин визначені Конституцією України.

Шлюб грунтується  на  вільній  згоді  жінки  і чоловіка. Кожен із подружжя мас рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.

Ст. 51 Конституції України

Основним регулятором усього розмаїття сімейних правовідносин став Сімейний кодекс України, прийнятий 10 січня 2002 р., який вступив в дію з 1 січня 2004 р. Розробка і прийняття нового Сімейного кодексу є вирішальним етапом реформування національного сімейного законодавства, в концепцію розвитку якого закладені принципи: демократичності, рівності, гарантування прав та свобод особи;

зміцнення сім "і та утвердження її ролі в суспільстві;

побудови сімейних відносин на паритетних засадах, почуттях взаємної любові та поваги, підтримки;  

виховання у дітей почуття обов'язку перед батьками та іншими членами сім'ї, а натомість   забезпечення  кожній   дитині  сімейного   виховання,   можливостей духовного та фізичного розвитку.

Новели, запроваджені цим кодексом, сформульовані із врахуванням практики застосування Кодексу про шлюб та сім'ю України 1969 р., положень законодавства зарубіжних країн, пропозицій, висловлених науковцями та практичними працівниками. Норми Сімейного кодексу відповідають реаліям сьогодення, європейським стандартам правового регулювання, узгоджені з положеннями міжнародних актів, насамперед Загальної декларації прав людини та Конвенції ООН про права дитини, ратифікованих Україною.

Належне місце серед регуляторів сімейних відносин зайняв Договір. Нові види своєрідних за своєю правовою природою договорів дозволять членам сім'ї вирішити важливі питання індивідуально для кожної життєвої ситуації.

Вперше задекларовано можливість вирішення окремих питань, керуючись звичаями. Запровадження таких унікальних правових інститутів(Інститут праваІнститут права), як заручини, сепарація відображає національні традиції, моральні та релігійні засади функціонування українського суспільства. Відлунням вимог практики стало і врегулювання відносин жінки та чоловіка, що проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, повернення в законодавство однієї із можливих форм виховання дітей - патронату.

Сімейний кодекс охоплює широке коло відносин у сфері сім'ї, регулює особисті немайнові(Особисті немайнові права) та майнові відносини між

подружжям, батьками і дітьми, усиновлювачами та усиновленими, бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком, іншими членами сім'ї, а не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником, іншими родичами.

За своєю структурою СК складається із семи розділів: І. Загальні положення; II. Шлюб. Права та обов'язки подружжя; III. Права та обов'язки матері, батька і дитини; IV. Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування; V. Права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів; VI. Застосування Сімейного кодексу України до іноземців та осіб без громадянства. Застосування законів іноземних держав та міжнародних договорів в Україні; VII. Прикінцеві положення.

До регуляторів сімейних відносин належить також низка законів, зокрема Закон України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р., Закон України "Про освіту" від 23 травня 1991 р., Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р., Закон України "Про органи реєстрації актів громадянського стану" від 24 грудня 1993 р. Підлягають застосуванню також окремі положення Цивільного кодексу України та Цивільного процесуального кодексу України. Важливу роль відіграють також і підзаконні нормативно-правові акти.

Поняття шлюбу. Порядок одруження. Недійсність шлюбу. Термін шлюб походить від старослов'янського ”слюбь „(обіцянка). Згідно ст. 21 Сімейного кодексу, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Право на шлюб органічно пов'язане із досягненням шлюбного віку на день реєстрації шлюбу (для жінок і для чоловіків - І8років). Судом право на шлюб може також бути надано особі, яка досягла 16 років, за умови відповідності такого рішення її інтересам. Право на шлюб не обмежується  максимальним віком або віковою різницею осіб, які бажають одружитися.

Увага! Права на шлюб не має особа, яка уже перебуває в іншому шлюбі (принцип моногамії). 

Шлюб є добровільним союзом. Ст. 51 Конституції України, як і ст. 24 Сімейного кодексу, передбачає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Ця вимога закону означає відсутність щодо них фізичного насильства та психологічного тиску з приводу укладення шлюбу, а також усвідомлення цими особами значення своїх дій та спроможність керувати ними на момент вчинення ними волевиявлення щодо одруження. Особа, визнана судом недієздатною, не має права на укладання шлюбу.

Свобода шлюбу включає право вступу в шлюб, вибір другого з подружжя, а також свободу розлучення. На укладення шлюбу особам, , що не досягай повноліття не потрібна згода батьків чи піклувальників. Але ст. 26 Сімейного кодексу встановлює і певні межі такої свободи: у шлюбі між собою не можуть перебувати родичі прямої лінії споріднення, рідні (повнорідні, неповнорідні), двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця, усиновлювач та усиновлена ним дитина.

Державна реєстрація шлюбу є вимогою для правозгідності шлюбу і виникнення прав та обов'язків подружжя.  Порядок реєстрації шлюбу регулюється, крім Сімейного кодексу, Правилами реєстрації актів цивільного стану, затвердженими наказом Міністерства юстиції України у новій редакції від 3 вересня 2002 р. Релігійний обряд шлюбу має такі ж правові наслідки лише у випадках, якщо він відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного етапу.

Увіага! Сімейний кодекс окремо регулює правовідносини між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Такі особи не вважаються подружжям.  З моменту подання заяви про реєстрацію шлюбу до будь-якого органу реєстрації актів цивільного стану особи вважаються зарученими. Заручини -- це домовленість про укладення в майбутньому шлюбу. Вона не створює обов'язку одружитися, але особа, яка її порушила без поважних причин, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати на весілля. Поважність відмови від шлюбу може бути обумовлена, зокрема, протиправною, аморальною поведінкою другої сторони, приховуванням обставин, що мають істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо).

Закон передбачає також можливість розірвання договору дарування, вчиненого у зв'язку з майбутнім одруженням. За загальним правилом, реєстрація відбувається через місяць після подання заяви у приміщенні державного органу реєстрації актів цивільного стану лише за особистої  присутності осіб, що одружуються. Представництво не допускається. В разі, якщо шлюб все ж таки був зареєстрований у відсутності одного або обох наречених, за рішенням суду запис про такий шлюб анулюється. Неукладений шлюб слід відрізняти від недійсного.

Недотримання вимог закону щодо правозгідності шлюбу є підставами для його недійсності. Враховуючи правову природу кожної із підстав, законодавець класифікував їх на три групи:

перша група об'єднує підстави, за наявності яких шлюб є недійсним, якщо

він зареєстрований з недієздатною особою або такою, що вже перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі, а також між родичами прямої лінії споріднення, рідними братом та сестрою. При наявності однієї із таких обставин за заявою заінтересованої особи орган реєстрації актів цивільного стану анулює актовий запис про такий шлюб;

до другої групи закон відносить відсутність вільної згоди та фіктивність шлюбу, при встановленні яких в судовому порядку шлюб визнається недійсним;

до третьої групи належать ті факти, за яких шлюб може бути визнаний недійсним у судовому порядку, а саме: недосягнення шлюбного віку, приховання тяжкої або небезпечної для членів сім'ї хвороби одним із подружжя, укладення шлюбу між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, двоюрідними братом та сестрою, тіткою, дядьком та племінником, племінницею.

Отже, презумпція дійсності (правозгідності) шлюбу може бути спростована в судовому порядку, і шлюб вважатиметься недійсним з моменту його укладення.

Загальні правові наслідки недійсності шлюбу є особистого та майнового характеру. Анулюються усі подружні права та обов'язки. Майно, набуте за цей і період, вважається таким, що належить квазіподружжю па праві спільної часткової власності. Одержані одним із квазіподружжя аліменти підлягають поверненню, але не більше ніж за три роки. Набуте у зв'язку із реєстрацією шлюбу прізвище підлягає зміні на дошлюбне. Також особа може бути виселена із житлового приміщення другої сторони. Щодо добросовісної особи, яка, вступаючи у шлюбні відносини, не знала і не повинна була знати про наявні перешкоди, закон містить особливі правові наслідки недійсності укладеного нею шлюбу, аналогічні наслідкам розірвання шлюбу, а саме:

поділ майна за правилами про поділ спільної сумісної власності подружжя;

залишається право на вибір прізвища ( набутого в шлюбі чи дошлюбного);

залишається право на аліменти та на житлове приміщення, в яке ця особа вселилася у зв'язку із вступом у шлюб.

1.3. Права та обов'язки подружжя. Шлюбний договір

Шлюб є підставою виникнення подружніх відносин особистого та майнового характеру, змістом яких є відповідні права та обов'язки. До особистих немайнових відносин належать право на материнство, батьківство, зміну дошлюбного прізвища, повагу до своєї особистості, на особисту свободу, спільне вирішення питань життя сім'ї та обов'язок піклування про членів сім'ї.

Майнові відносини подружжя регламентовані нормами Сімейного кодексу, Цивільного кодексу, Закону України "Про власність". На сьогодні розширено і можливості договірного їх врегулювання. Майновими є права та обов'язки жінки та чоловіка щодо володіння, користування та розпорядження спільним майном, а також щодо взаємного утримання.

Повноваження власника щодо особистого майна одружена особа реалізує самостійно, без згоди другого з подружжя, однак закон задекларував принцип врахування при цьому інтересів сім'ї. Сімейний кодекс містить вичерпний перелік майна, що може належати на праві особистої приватної власності кожному із подружжя. До нього належить майно, набуте до шлюбу, за договором дарування або успадковане кожним із подружжя, або набуте за особисті кошти, а також речі індивідуального користування, до яких, на відміну від норми Кодексу про шлюб та сім'ю 1969 р., віднесені й коштовності. Такий же правовий режим встановлено і для премій та нагород, одержаних за особисті заслуги, а також кошти, одержані за договорами особистого страхування та відшкодування моральної чи майнової шкоди.

Увага!  Для національного сімейного законодавства і надалі залишається основоположним принцип спільності набутого в шлюбі майна (ст. 60 СК). Аналогічний правовий режим встановлений і для майна, набутого жінкою та чоловіком під час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу (ст. 74 СК).        

Будь-які об'єкти права приватної власності, за винятком тих, що виключені з цивільного обігу, можуть перебувати у спільній сумісній власності подружжя. Сімейний кодекс вирішує і певною мірою дискусійне питання щодо моменту виникнення у подружжя права спільної власності на заробітну плату, пенсію, стипендію, інші доходи одного із них, визначивши таким момент внесення їх до сімейного бюджету або на особистий рахунок в банківську (кредитну) установу.

Особисте майно може бути визнане спільним, якщо за час шлюбу істотно збільшилась його вартість внаслідок трудових чи грошових затрат другого із подружжя або ж спільних (ст. 62 СК). І навпаки, майно подружжя може бути визнане особистою приватною власністю одного з них за умови, що воно було набуте ним, нею за час роздільного проживання та фактичного припинення шлюбних відносин (п. 6 ст. 57 СК).

Об'єктами спільної власності жінка та чоловік розпоряджаються за взаємною згодою. При укладенні договору одним із них діє спростовна презумпція щодо згоди другого на розпорядження спільним майном. Однак, при вчиненні угод щодо цінних речей та угод, щодо яких закон вимагає письмову форму з нотаріальним посвідченням, згода другого із подружжя має бути у письмовій формі. Недотримання такої вимоги є підставою для визнання договору недійсним. Жінка та чоловік мають право укладати угоди й між собою із дотриманням визначених Цивільним кодексом умов дійсності угод.

При поділі майна частки подружжя визнаються рівними, якщо інше не передбачено шлюбним договором чи іншою домовленістю між: ними.

Шлюбний договір — це угода між: подружжям, спрямована на встановлення, зміну чи припинення майнових прав та обов'язків між: ними.

Умови укладання шлюбного договору

 ► право на укладена мають наречені або подружжя

для неповнолітнього (-ої) нареченого (-ої) на його укладення необхідна згода батьків

 договір не повинен зменшувати обсягу прав людини

договір не повинен ставити одну із сторін у надзвичайно невигідне матеріальне

становище

повинен включати тільки майнові права й обов'язки подружжя одне до одного і щодо їхніх дітей

Основне призначення шлюбних контрактів у світовій практиці полягає у встановленні правового режиму набутого в шлюбі майна, відмінного від того, що встановлений законом, зокрема, таке майно можна вважати спільною частковою власністю подружжя або особистою власністю кожного з них. Може передбачатися порядок використання належного їм майна, користування житловим приміщенням однієї із сторін. Подружжя також має можливість обумовити на майбутнє відмінні від встановлених законом умови, порядок і строки сплати аліментів один одному.

У договорі може встановлюватися чинність його в цілому або окремих умов і після припинення шлюбу. Питання зміни його умов, розірвання чи визнання його недійсним врегульовані не лише нормами Сімейного, а й Цивільного кодексу України, як і будь-якої цивільно-правової угоди.

Наступну групу становлять майнові права та обов'язки подружжя щодо взаємного утримання. Правило утримання одними членами сім'ї інших випливає із самої суті сімейних відносин, які будуються не лише на почуттях взаємної любові та поваги, а й на взаємній матеріальній підтримці.

& Зобов'язанням по утриманню є таке зобов'язання, в якому особа за визначених законом чи шлюбним договором підстав зобов'язана надавати утримання членові своєї сім "і чи родичу, а останній має право вимагати виконання такого обов 'язку.

Особливості зобов'язань по утриманню

------підстави їх виникнення визначені законом чи   договором

------► сторонами можуть бути лише фізичні особи, які знаходяться між собою у

відносинах кровного споріднення, усиновлення, є або були подружжям, проживали або проживають однією сім 'єю

------► особистий характер. Неможливою є переміна осіб в цьому зобов'язанні, відповідні

права та обов'язки не успадковуються

------► триваючий характер. Особа, яка має право на утримання, може вимагати їх

виплати незалежно від часу виникнення у неї цього права

------► безвідплатність. Особа, яка отримала допомогу у вигляді аліментів, не зобов'язана

вчиняти відплатних дій

------► аліменти   мають   цільове   призначення,   а   саме   систематичне   утримання

управомоченої особи

Увага! Шлюбний договір укладається у письмовій формі та нотаріально посвідчується як під час шлюбу, так і до його реєстрації. У першому випадку він набере чинності з моменту нотаріального посвідчення, У другому - з моменту реєстрації шлюбу. 

Залежно від суб'єктного складу, виділяють зобов'язання по утриманню між подружжям, батьками та дітьми (синами, дочками), іншими членами сім'ї та родичами.

Ст. 75 Сімейного кодексу передбачає підставу виникнення загального зобов'язання по утриманню між подружжям, а саме, ^непрацездатність, Потребування матеріальної допомоги одного з них та спроможність іншого надавати таку допомогу. Непрацездатними закон визнає осіб, які досягли пенсійного віку (за загальним правилом, 60 років-для чоловіків, 55 років - для жінок) або є інвалідами 1, 11 чи III групи.

Особою, яка потребує матеріальної допомоги, є така, усі доходи якої в сукупності не складають прожиткового мінімуму, встановленого законом щороку.

Якщо на момент виникнення спору про утримання особи перебувають у шлюбі, то час виникнення непрацездатності значення не має, якщо ж на той час шлюб між ними розірвано, то до загальної підстави виникнення права на аліменти закон додає вимогу щодо встановлення непрацездатності ще до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня його розірвання. Зазначений строк не поширюється, якщо буде встановлено, що інвалідність чоловіка (жінки) є результатом протиправної поведінки під час шлюбу колишнього другого із подружжя. Якщо шлюб тривав не менше десяти років, один із колишнього подружжя з досягненням пенсійного віку (якщо він потребує матеріальної допомоги) може вимагати аліменти від іншого з них, спроможного надавати таке утримання, якщо після розірвання шлюбу йому залишилось не більше п'яти років до пенсії. Право на утримання припиняється в разі поновлення працез­датності аліментоуправомоченої особи, укладення нею повторного шлюбу, неспроможності платника надалі надавати матеріальну допомогу чи відсутності потреби у її наданні одержувачу.

Окремо Сімейний кодекс врегульовує засади існування спеціального обов'язку по утриманню, підставами виникнення якого є вагітність дружини, проживання дружини (чоловіка) із дитиною. Право на утримання в цьому випадку триває до досягнення дитиною трьох років, якщо дитина має вади фізичного чи психічного розвитку - шести років, якщо дитина-інвалід - протягом усього строку інвалідності. Це право не залежить від працездатності управомоченої особи, але існує за умови спроможності зобов'язаної особи надавати таку матеріальну допомогу.

Сімейний кодекс вирішив істотні для даних відносин питання, а також передбачив й нові види зобов'язань по утриманню між колишнім подружжям.

Зокрема, той з них, який є працездатним, але за час шлюбу виховував дитину, вів домашнє господарство, піклувався про членів сім'ї, хворів чи за інших істотних обставин не одержав освіту, не працював, має право вимагати утримання протягом трьох років з дня розірвання шлюбу, якщо інший з колишнього подружжя спроможний його надавати.

Утримання може надаватися не лише у грошовій, але й у натуральній формі. У примусовому порядку аліменти сплачуються, як правило, грошима і присуджуються рішенням суду від дня подання позовної заяви, або ж за минулий час, але не більше року, якщо платник ухилявся від добровільного виконання обов'язку, незважаючи на усі його спонукання одержувача. Розмір аліментів визначається судом у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя або у твердій грошовій сумі, враховується також можливість утримання від дочки, сина, батьків.

Примусове стягнення може грунтуватись не лише на рішенні суду, а й на виконавчому написі нотаріуса, який вчиняється у випадку невиконання аліментного обов'язку стороною договору, укладеного у письмовій формі та нотаріально посвідченого. Така угода подружжя про утримання має містити підстави, розмір, строки сплати коштів. Сімейний кодекс відкриває нові перспективи договірного регулювання відносин між членами сім'ї, насамперед між подружжям.

Подружжя, а також: особи, шлюб між якими було розірвано, мають право укласти договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати.

Ст. 89 Сімейного кодексу

Якщо така угода містить умову про передачу у власність саме нерухомого майна, то закон вимагає її нотаріального посвідчення і державної реєстрації.

т На жінку та чоловіка, що проживають разом, але без реєстрації шлюбу, Т поширюються загальні правила зобов язань по утриманню, розглянуті вище, *    за умови, що ці особи проживають однією сім 'єю тривалий час.

1.4. Припинення шлюбу

Припинення шлюбу - це припинення між: жінкою та чоловіком відносин, іцо виникли на підставі реєстрації шлюбу, у випадках смерті, оголошення померлим одного з них або розірвання шлюбу.

Отже, підставами припинення шлюбу є такі юридичні факти як смерть, оголошення одного з подружжя померлим, розірвання шлюбу.

У разі з'явлення особи, оголошеної померлою, а відповідне рішення суду скасоване, її шлюб з іншою особою поновлюється за умови, що ніхто з них не уклав повторного шлюбу. Розірвання шлюбу відбувається за заявою одного з них або спільною. Розгляд таких заяв віднесено законом до компетенції державних органів: місцевого суду та органу реєстрації актів цивільного стану.

Державний орган реєстрації актів цивільного стану розриває шлюб між подружжям за їх спільною заявою, за умови відсутності у них неповнолітніх дітей. Спільна заява подружжя передбачає їх взаємну згоду на розірвання, яка підтверджується особистою присутністю кожного з них або письмово.

В такому ж порядку шлюб розривається за заявою одного з подружжя, якщо другий визнаний судом безвісно відсутнім або визнаний недієздатним під час шлюбу, або засуджений до позбавлення волі на строк не менш, як на три роки. Державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову про . розірвання шлюбу після закінчення місячного строку з дня подання заяви, реєструє даний юридичний факт і видає відповідне свідоцтво. З дня винесення такої постанови шлюб вважається припиненим, в паспортах роблять відмітки про розірвання шлюбу. Такий порядок називають спрощеним. Майнові спори між подружжям не є перешкодою для його застосування, вони вирішуються у суді.

Якщо є взаємна згода осіб на припинення подружніх відносин між ними, але вони мають спільних дітей, то відповідну заяву вони можуть подати лише до суду. Питання розподілу обов'язків щодо подальшого виховання дітей, визначення місця їх проживання батьки зобов'язані вирішити шляхом укладення договору і представити його в суд. В такий же спосіб допускається врегулювання розміру аліментів на утримання дитини, однак, щодо такої домовленості Сімейний кодекс вимагає письмову форму з нотаріальним посвідченням. Після проходження місячного строку з дня подання заяви суд постановляє рішення.

В разі незгоди одного із подружжя на припинення шлюбу інший має право звернутися із позовом до суду, керуючись відповідними положеннями Цивільного процесуального кодексу України. Чоловік та жінка позбавлені такого права, а суд повинен відмовити їм у прийнятті позовної заяви в період вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини. Однак, це правило не застосовується, якщо один із подружжя вчинив злочин щодо другого з подружжя або дитини або якщо батьківство зачатої, ще не народженої дитини визнане іншою особою, або батьком дитини визнано іншу особу (ст. 110 СКУ).

На суд покладається обов'язок вжити заходів до примирення подружжя. З цією метою суд може відкласти розгляд справи на строк не більше шести місяців. Під час судового розгляду встановлюються також причини розлучення, переліку яких Сімейний кодекс не містить, для кожного випадку вони індивідуальні.

Найбільш поширені причини розлучення:

- негідна поведінка одного з подружжя

- фізіологічні причини (наприклад, 6езплідність)

- втручання батьків

-  невідповідність поглядів на релігійні питання, інші

Шлюб розривається, якщо подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

П. 2 ст. 112 Сімейного кодексу

Шлюб, розірваний у судовому порядку, припиняється з дня набрання чинності відповідним рішенням суду, але цей юридичний факт теж підлягає державній реєстрації в державному органі реєстрації актів цивільного стану. В паспортах ставлять відмітки про розірвання шлюбу.

Правові наслідки припинення шлюбу полягають у припиненні прав та обов'язків подружжя. Основним наслідком особистого немайнового характеру є право на залишення прізвища, набутого в шлюбі, або повернення дошлюбного прізвища, а майнового характеру - це припинення дії принципу спільності щодо майна, яке колишнє подружжя набуватимуть у майбутньому.

Увага!   Інститут припинення шлюбу в Сімейному кодексі теж містить важливі новели, зокрема, щодо можливості поновлення  шлюбу після його розірвання за умови, що колишні подружжя не укладали повторних шлюбів з іншими особами, а також щодо можливості  встановлення сепарації — режиму окремого проживання подружжя

Сепарація, відома світовій практиці як передумова виваженості рішення подружжя розлучатися чи ні, є, по своїй суті, фактичним припиненням шлюбних відносин, засвідченим актом державного органу. Встановлюється і скасовується такий режим тільки за рішенням суду. Правові наслідки сепарації чітко окреслені законом, а саме: =* майно, набуте в цей період, не вважається спільним;  після спливу десяти місяців з дня встановлення сепарації перестає діяти презумпція

батьківства;  на усиновлення дитини одним із подружжя не вимагається згоди іншого.

1.5. Права та обов'язки матері, батька та дитини

Відповідно до ст. 121 Сімейного кодексу права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану у встановленому законом порядку.

Для реєстрації народження дитини має бути пред'явлена довідка лікувального закладу про народження дитини, яка засвідчує, хто є матір'ю. В разі народження дитини поза межами такого закладу і без надання медичної допомоги при пологах народження може бути зареєстроване на підставі показань свідків, не менше двох.

Презумпція материнства: особа, записана при реєстрації народження матір'ю дитини, вважається такою, що її народила.

Щодо дітей, народжених від батьків, які перебувають у і шлюбі, діє і презумпція батьківства: чоловік одруженої жінки вважається батьком народженої нею дитини. Обидві презумпції можуть бути спростовані у судовому порядку. Дружина та  чоловік можуть подати спільну заяву про невизнання чоловіка  батьком дитини

Якщо батько та мати дитини не перебувають у шлюбі між  собою, то батьківство визначається за спільною заявою батьків, за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини, або за рішенням суду. Державний орган реєстрації актів цивільного стану видає свідоцтво про народження.

Правовий статус батьків та дітей визначається, насамперед, Конституцією України, Конвенцією ООН про права дитини, Сімейним кодексом, Цивільним кодексом України, Законом України "Про охорону дитинства", Законом України "Про освіту", іншими нормативно-правовими актами.

Особисті немайнові права батьків

------► на особисте виховання дитини, залучення до виховання дитини інших осіб,

передачу Ті на виховання фізичним і юридичним особам, вибір форм і методів виховання, які не суперечать закону і моралі

------► на безперешкодне спілкування з дітьми

------► на самозахист своєї дитини, звернення до суду, інших органів державної влади,

органів місцевого самоврядування за захистом прав своєї дитини як Ті законні представники

------► на визначення місця проживання дитини

------► на відібрання дитини у будь-якої особи, що утримує Ті незаконно

Мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки, як і повнолітні, і можуть їх здійснювати самостійно. До прав та обов'язків особистого немайнового характеру належать обов'язки забрати дитину із пологового будинку чи іншого закладу охорони здоров'я, зареєструвати народження дитини не пізніше одного місяця, визначити прізвище, ім'я та по батькові дитини. Однак визначальними є право та обов'язок батьків виховувати свою дитину, піклуватися про стан її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити здобуття нею освіти. Заборонені будь-які фізичні покарання дитини. Батьки мають право на самозахист своєї дитини, а також право представляти її інтереси та захищати права у відповідних державних органах. Реалізація батьками своїх прав та виконання обов'язків повинно

ґрунтуватися на повазі до дитини і ше суперечити її інтересам. Спори між батьками щодо виховання дітей вирішуються органами опіки та піклування,

судом.

 Особисті немайнові обов’язки батьків

- поважати дитину

- піклуватися про здоров'я дитини

- забезпечити отримання дитиною повної загальної середньої освіти

- виховувати дитину в дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї родини,   своєї Вітчизни

Ухилення батьків від виконання сївоїх обов'язків тягне правові наслідки,

визначені законом, зокрема, застосування сімейно-правових санкцій. За

рішенням суду обидва або один із бать»ків можуть бути позбавлені батьківських

прав за такими підставами:

- невиконання обов'язку забрати дитину з пологового будинку чи іншого закладу

охорони здоров'я і відсутність піклування нею протягом шести місяців;

- ухилення від виконання обов'язків щоді'о виховання;

- жорстоке поводження з дитиною;

- хронічний алкоголізм або наркоманія батьків;

- експлуатація дитини, примушуванні її до жебракування чи бродяжництва

- засудження за вчинення умисного злотину проти дитини.

Правові наслідки позбавлення батьківських прав передбачають втрату усіх прав щодо дитини, припинення усіх правовідносин, заснованих на спорідненості з нею, крім " обов'язку зі сплати аліментів. Надалі гака дитина може бути передана на виховання іншому з батьків, родичів, усиновлена або передана на опікування органам опіки та піклування. За рішенням суду батьківські права можуть бути поновлені, якщо дитина не була усиновлена.

Права та обов'язки майнового характеру стосуються набуття та управління майном в сім'ї, а також аліментів. Для визначення правового режиму майна батьків і дітей визначальним є принцип роздільності майна, але майно, набуте внаслідок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності. При управлінні майном дитини віком до чотирнадцяти років батьки діють від імені дитини, без спеціальних на те повноважень, зважаючи при цьому на думку дитини. В разі укладення від імені дитини угоди одним із батьків згода другого презюмується і може бути спростована у судовому порядку. Спори між батьками щодо управління майном дітей вирішують органи опіки та піклування чи суд. Дитина віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років або до укладення шлюбу розпоряджається своїм майном, але для укладання угод, що виходять за межі дрібних побутових, необхідна згода

батьків.

Важливим є обов'язок по утриманню батьками своїх дітей до досягнення ними повноліття. Утримання дитини може бути добровільним у натуральній чи грошовій формі або примусовим (?а рішенням суду) шляхом сплати щомісяця частки від заробітку (доходу) або твердої грошової суми. Присуджуються аліменти з дня подання позовної заяви, а у визначених законом випадках і за минулий час, але не більш як за три роки. Розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Ст. 182 Сімейного кодексу передбачає обставини, які суд враховує при визначенні розміру аліментів:

>  стан здоров'я та матеріальне становище дитини;

стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;

наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;

інші обставини, що мають істотне значення.

Аліменти на дитину є власністю того з батьків, з ким дитина проживає. Батьки можуть бути звільнені від виконання цього обов'язку, якщо дохід дитини набагато перевищує доходи кожного з них і забезпечує її потреби.

Зобов'язання по утриманню батьками дітей можуть бути врегульовані також і договором, у якому визначають умови, розмір, строки виплат. Така угода укладається у письмовій формі та нотаріально посвідчується. В разі невиконання її умов сума боргу стягується за виконавчим написом нотаріуса. Крім того, шляхом укладання договору у такій же формі, з дозволу органів опіки та піклування може бути припинено право на аліменти на дитину взамін на набуття дитиною права власності на нерухоме майно. Крім аліментів, з платника можуть стягуватись у такому ж порядку і додаткові витрати, викликані певними обставинами (хвороба дитини, розвиток її здібностей, інші).

Підставою стягнення з батьків утримання на повнолітніх синів чи дочок є непрацездатність, потреба у матеріальній допомозі для них та спроможність батьків надавати утримання. Така допомога повинна надаватися батьками і повнолітнім працездатним синам й дочкам, які навчаються, до досягнення ними двадцяти трьох років.

Підставою стягнення утримання з повнолітніх синів та дочок є непра­цездатність 'їхніх батьків та потреба їх у матеріальній допомозі. Крім того, можуть стягуватись і додаткові витрати. На зазначені відносини поширюються загальні правила, визначені законом для інших видів зобов'язань по утриманню.

1.6. Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування

Найбільш вдалим варіантом забезпечення нормальних умов розвитку дитині, позбавленій піклування її рідних батьків, є передача її на виховання у сім'ю.

 Усиновлення - це прийняття усиновлювачем дитини у сім'ю на правах сина чи дочки.

Питання передачі дітей на усиновлення, крім Сімейного кодексу, врегульовані також Порядком передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновителів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р.

Усиновленою може бути особа віком від двох місяців і до досягнення нею повноліття (дитина), а у виняткових випадках і повнолітня особа. За загальним

правилом, рідних братів та сестер при усиновленні роз'єднувати не можна. Внаслідок усиновлення встановлюються правовідносини, які повністю прирівнюються до батьківських, а правовідносини з рідними батьками припиняються, тому закон детально регламентує вимоги щодо особи усиновлювача, який, насамперед, має бути повнолітнім, повністю дієздатним і старшим від дитини не менш як на п'ятнадцять років.

Претендувати також на таку важливу роль у житті дитини не дозволяється особам, які обмежені у дієздатності чи визнаних недієздатними, позбавлених батьківських прав, перебувають на обліку або на лікуванні у психоневро­логічному чи наркологічному диспансері, зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами, страждають на деякі хвороби, небезпечні для дитини, а також тим, з яких повноваження усиновлювача уже були зняті за рішенням суду з їхньої вини. Переважне право серед інших стати усиновлювачем має громадянин України, в сім'ї якого дитина уже виховується певний час, який є родичем цієї дитини, чоловіком (дружиною) матері (батька) дитини, усиновлює кількох братів, сестер. Достатньою є наявність хоча б однієї з цих обставин. Подружжю надається перевага перед одинокими особами, оскільки все ж таки бажаним є виховання дитини у повноцінній сім'ї.

Згода па усиновлення

-  письмова, нотаріально засвідчена згода батьків дитини (вона не потрібна, якщо

батьки дитини невідомі, визнані безвісно відсутніми, недієздатними, позбавлені

батьківських прав, не проживають з дитиною, більш ніж шість місяців не

піклуються про неї)

- згода дитини (вона не потрібна, якщо за віком чи станом здоров'я дитина не

усвідомлює факту усиновлення або якщо дитина проживає в родині усиновителів

і вважає їх своїми батьками)

- письмова, нотаріально посвідчена згода чоловіка або дружини усиновителя

- письмова згода опікуна чи піклувальника дитини, а за відсутності такої згоди -

згода органу опіки і піклування

- письмова згода установи охорони здоров'я або навчального закладу (якщо дитина

там перебуває)

До умов усиновлення належить вимога щодо згоди на усиновлення рідних батьків дитини, самої дитини, опікуна (піклувальника) дитини, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, в якому перебуває дитина, а також згоди с   другого з подружжя на усиновлення дитини іншим з них.

Розгляд справи про усиновлення відбувається в судовому порядку і з набранням чинності рішення суду усиновлення вважається здійсненим. На підставі рішення суду про усиновлення можуть бути внесені зміни в актовий запис про реєстрацію народження дитини щодо відомостей про матір, батька, місце і дату народження, прізвище, ім'я, по батькові усиновленої дитини. З урахуванням цих змін видається нове свідоцтво про народження, а попереднє анулюється.

Над дітьми, які залишились без батьківського піклування, органом опіки та піклування або судом може також бути встановлена опіка чи піклування. Поряд із Сімейним кодексом порядок встановлення цих форм передачі дітей на виховання регламентований Цивільним кодексом і Правилами опіки та піклування, затвердженими наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р.

Правовідносини, що виникають між опікуном (піклувальником) і підопічним, частково прирівнюються до батьківських, насамперед, щодо виховання дитини і представництва її інтересів. Над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, встановлюється опіка, а над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років - піклування.

Опікуном чи піклувальником може бути повнолітня дієздатна особа, яка має здібності та бажання до виховання дітей, не зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, не позбавлена батьківських прав, інтереси якої не суперечать інтересам дитини.

Функції опікуна чи піклувальника виконує дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, в якому дитина постійно проживає. Опікун (піклувальник) повинен дбати про належний рівень виховання дитини, її психічний, фізичний, духовний розвиток, її здоров'я. Дитина, як правило, проживає у сім'ї опікуна (піклу­вальника), якщо не має власного житла. Якщо спілкування дитини з її родичами не суперечить її інтересам, опікун (піклувальник) не повинен цьому переш­коджати. Свої обов'язки він виконує безоплатно.

Опікун не має права без дозволу органів опіки та піклування, які здійснюють контроль за його діяльністю, укладати угоди, а піклувальник - давати згоду на їх укладення, якщо вони виходять за межі дрібних побутових. Такими є угоди, що вимагають нотаріального посвідчення, про відмову від майнових прав підопічного, поділ, обмін та продаж житла, видача письмових зобов'язань. Опікун не має права дарувати від імені підопічного.

Сімейний кодекс закріпив ще одну форму передачі дитини, позбавленої батьківського піклування, на виховання в сім'ю - патронат. За договором про патронат орган опіки та піклування може передати таку дитину на виховання у сім'ю патронатного вихователя до досягнення дитиною повноліття. За виховання дитини така особа отримуватиме винагороду, розмір якої визначатимуть сторони за домовленістю. Закон вимагає наявності згоди самої дитини на укладення такого договору. Патронатний вихователь набуває права діяти від імені та в інтересах дитини так само, як опікун (піклувальник).

Обов’язки патронатного виховання:

- забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням

- створити умови для навчання, фізичної   і духовного розвитку дитини

- захищати дитину, її права й інтереси як опіку чи піклування, без спеціальних на те повноважень

За бажанням дитини, що досягла 14 років, або вихователя договір про патронат може бути припинено, як і за взаємною згодою сторін чи рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх обов'язків.

 Договір про патронат може розриватися за згодою сторін або за рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх обов'язків або якщо між ним і дитиною склалися стосунки, що перешкоджають виконанню обов'язків за договором.

Резюме

 Сімейне право - це система правових норм, спрямованих на врегулювання особис­тих немайнових та майнових відносин між: подружжям, батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, опікунами, піклувальниками та підопічними, патронатними вихователями та їх вихованцями та інших сімейних відносин між членами сім’ї  та родичами.

 Загальні засади правового регулювання сімейних відносин визначає Конституція

України, а основним їх регулятором є Сімейний кодекс України 2002 р.

 Шлюб є підставою виникнення подружніх відносин особистого та майнового характеру, змістом яких є відповідні права та обов'язки. Призначення шлюбних контрактів-встановлення правового режиму набутого в шлюбі майна.

Шлюб припиняється внаслідок-смерті, оголошеним померлим одного з подружжя,

а також шляхом розлучення за заявою одного з подружжя чи за спільною заявою.

Майнові права й обов'язки батьків і дітей пов'язані з власністю і матеріальним утриманням. Подібно майну подружжя майно батьків і дітей може бути сумісним і роздільним. Майном неповнолітніх дітей управляють батьки.

Усиновлення - прийняття усиновителем у свою родину особи на правах сина чи дочки, здійснене на підставі судового рішення. Для виховання неповнолітніх дітей, що залишились з різних причин без батьківського піклування, для захисту їхніх прав і загальних інтересів встановлюються опіка, піклування, патронат.

3 Теорія держави права частина 1

Лекція.  Основи теорії держави і права (частина 1)

 План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1.1.  Виникнення держави і права.

1.1.1.  Організація життя людей у бездержавному суспільстві.

1.1.2.  Причини виникнення держави і юридичного права.

1.1.3.   Теорії походження держави.

1.1.4.   Особливості формування політичної організації суспіль­ства у різних народів.

1.1.5.  Роль держави та права в організації суспільного життя людей.

1.2.  Загальне вчення про державу.

1.2.1.  Поняття й ознаки держави.

1.2.2.  Форма держави.

1.2.3.  Функції держави.

1.2.4.  Механізм та апарат держави.

1.2.5.  Поняття та ознаки громадянського суспільства, право­вої та соціальної демократичної держави.

1.1 Виникнення держави і права

1.1.1. Організація життя людей у бездержавному суспільстві

Людина почала відокремлюватися від тваринного світу, за науковими даними, близько 3 мли. років до Р.Х. Протягом тривалого часу (епоха первісного ладу) люди жили у бездержавному суспільстві, не маючи уявлення про право у сучасному його розумінні. Уже тоді люди прагнули до колективних форм життя, що проявлялося у спільному здобуванні їжі, виробництві примітивної зброї, полюванні, виготовленні одягу зі шкіри тварин. Тогочасною формою об'єднання людей були невеликі групи - первісні стада.

Первісне суспільство проходить у своєму розвитку три етапи:

ранній етап

-   праобщина (стадія становлення);

-   середній етап родова община (стадія зрілості);

-    пізній етап протоселяиська община (стадія розкладанню).

У процесі співжиття люди поступово навчилися виготовляти досконаліші знаряддя праці, обробляти землю, одомашнювати тварин, будувати житло. Первісне стадо замінила досконаліша форма об'єднання людей - первісна родова община -рід, під яким розуміють спільноту людей, котра походить від одного пращура, веде спільне господарство. Рід був власником засобів виробництва, об'єднував членів роду для колеісгавної праці, виробляв матеріальні блага. Спільна праця породжувала спільну власність. У спільній власності первісної общини були певна територія, знаряддя праці, житло, а вироблені продукти розподілялися порівну між її членами. Відсутність додаткового продукту унеможливлювала використання чужої праці. Рівність соціального становища обумовлювала єдність інтересів і згуртованість членів роду.

Перехід від колективного до парного шлюбу(Шлюб), заборона шлюбів між членами роду призвели до активного спілкування між окремими родами, через що вони поступово об'єднувалися у:  фратрії,  племена,  союзи племен. Такі нові форми колективного співжиття людей базувалися на основі Умовної, економічної, територіальної, шлюбної спільності.

Праця людей у первісному ладі базувалася на примітивних засобах виробництва, давала мізерні результати, не задовольняла усіх потреб членів роду. Уся виробнича діяльність людей фактично зводилася до облаштування примітивної оселі, здобування їжі, вироблення одягу. На етапі первісного ладу роди і племена не мали добросусідських відносин між собою, що спричиняло збройні сутички, люди ставилися один до одного жорстоко. Людина у первісному ладі була майже беззахисною перед безжальною стихією, руйнівними явищами природи, а тому тривалість життя не була великою.

Первісному суспільству були притаманні також владні інститути, органи управління. Влада це здатність і можливість впливати на поведінку, діяльність людей за допомогою фізичних засобів волі, авторитету, насильства тощо.

Соціальна влада при первіснообщинному ладі існувала у формі потестарної влади (лат. роtestum - влада, могутність) і не знала майнових, кастових, станових, класових відмінностей і державно-політичних форм. її джерелом і носієм була вся община, а способом реалізації - первісне самоврядування. Потестарна влада не мала спеціальних примусових установ, але здатна була до ефективного примушування за порушення існуючого порядку і правил поведінки. Рід забезпечував захист своїх членів від зовнішніх ворогів за допомогою воєнної сили і звичаю кровної помсти. Крім воєнної, потестарна влада первісного суспільства виконувала функцію перерозподілу суспільного продукту, організуючу функцію (поступове запровадження ієрархічної системи управління), контрольну (контроль за ресурсами, обліком, торгівлею) тощо.

Увага!

Організація системи "керівник - підвладний (керований)" у додержавному суспільстві була зумовлена, насамперед, колективною власністю на засоби виробництва. У родовій общині управління здійснювали усі дорослі незалежно від статі на зборах членів роду (племені). Саме на таких зборах і обиралися керманичі вожді, старійшини тощо).   

Для регулювання різноманітних відносин між людьми ще у первісному суспільстві виникли суспільні норми. Вони були покликані забезпечувати порядок і стабільність. Були встановлені соціально бажані та небажані моделі поведінки, визначено умови, за яких ці моделі забороняються чи дозволяються, визначено суб'єкти, на які поширювалися конкретні правила, встановлені соціальними нормами.

Соціальними нормами у первісному суспільстві виступали мораль, Звичай, Традиції, сакральні (релігійні) норми, табу (заборони). Люди дотри­мувалися цих норм без спеціального примусу, як це є у державі, а виконували їх, маючи страх перед надприродними силами та богами.

Через простоту економічної, соціальної організації первісного суспільства публічна влада ще не потребувала особливого апарату управління та примусу, відокремлених від суспільства.

1.1.2. Причини виникнення держави і юридичного права

Поступово первісні люди почали переходити від привласнювального господарства (мисливство, збиральництво, рибальство) до виробництва. Виокремилися скотарство, обробіток землі, вирощування злаків, ремесло, торгівля.

Три великі поділи праці:

- відокремлення скотарства від землеробства

- відокремлення ремесла від землеробства

- відокремлення торгівлі від виробництва

Причини виникнення держави і права:

- три великі поділи праці;

- поява надлишкового продукту, приватної власності на засоби виробництва і, як наслідок, майнової нерівності;

- утворення суспільних економічних класів із протилежними інтересами, конфлікти між ними;

- неспроможність суспільної влади первісного суспільства управляти ним за наявності класових суперечностей.

 Прихильники теорії американського етнографа Л. Моргана вважають, що державно-правові інститути з'явилися в результаті розпаду первісного ладу ще до утворення класів. Марксисти вважали, що держава і право виникли як результат поділу суспільства на класи.

Можна визнати, що до розпаду первісного ладу і, відповідно, до утворення держави призвели розвиток засобів виробництва і зміна соціальної структури суспільства.

Право, як і держава, виникло з огляду на необхідність управляти суспільними процесами, вчасно корегувати їх.

У суспільства з'явилася потреба в такому регулюванні, яке:

по-перше, було б динамічнішим, ніж традиції і звичаї, що давало б змогу оперативніше реагувати на зміни, котрі відбуваються в суспільстві;

по-друге, було б менш догматичним, ніж релігійні норми;

по-третє, мало б під собою раціональне і логічне обґрунтування, що давало б змогу переконати в правильності запропонованої поведінки окремого індивіда.

Отже, таке пояснення появи права свідчить як про становлення людської особистості, так і про розвиток суспільства. Та оскільки уявлення про "правильне" в різних людей (їх груп) різне, до того ж воно залежить від їх становища в соціальній структурі суспільства, не виключена можливість конфліктів навколо понять справедливого і правильного. Щоб не допустити цього, суспільство почало виробляти те, що прийнято називати "право'", як приписи, забезпечені силою примусу.

Юридичне право - це задекларовані державою правила поведінки суб'єктів. Воно встановлюється чи санкціонується лише державою, тобто може виникнути лише за наявності держави.

Причини виникнення права: переростання первісних звичаїв, традицій в юридичні норми; правотворча діяльність компетентних державних органів чи посадових осіб; перетворення рішень судових органів щодо конкретних справ на загальну норму, що є обов'язковою для вирішення аналогічних справ (т.зв. прецедент).

Через право держава прагне впроваджувати в життя свою волю. Право, у свою чергу, встановлює межі державного втручання у життя громадян.

Юридичне право сформувалося разом зі створенням держави, воно слугувало інструментом регулювання загальносоціальних процесів і водночас захищало інтереси насамперед економічно й політично панівних класів. Щоб право діяло, його треба захищати, бо окрім тих, хто вважав ту або іншу модель поведінки правильною, були також люди, які вважали її неправильною і не хотіли додержуватися приписів права. Отже, водночас із виникненням права формувався механізм, що забезпечував виконання правових норм.

1.1.3. Теорії походження держави

Важливе значення у теоретичному і практичному аcпектах має вивчення походження держави(Держава). Були створені десятки найрізноманітніших теорій, висловлені тисячі різноманітних припущень. Зупинимося на основних теоріях походження держави.

Основні теорії походження держави:

- теологічна

- патріархальна

- договірна

- насильницька

- психологічна

- расова

- органічна

- соціально-екологічна

Теологічна (божественна) теорія виникла ще у державах Стародавнього Сходу, а саме: у Єгипті та Вавилоні жерці обґрунтовували ідею божественної природи держави, влади. У подальші етапи розвитку людської спільноти духовенство популяризувало цю теорію. Наприклад, на рубежі ХП-ХШ ст. у Західній Європі розвинулася теорія "двох мечів'', яка виходила з того, що засновники християнської церкви мали два мечі; один - схований у піхви, - залишили при собі (не гоже церкві самій оголювати меч), а Інший вручили правителям, щоб вони могли вершити земні справи. Основний зміст цієї теорії у тому, щоб утвердити пріоритет духовної органи цієї (церкви) над світською (державою) і довести, що нема держави і влади "не від Бога". Широковідомим с вчення Томи Аквінського, який стверджував, що процес виникнення І розвитку держави  аналогічний до процесу створення світу Богом.

Зауважимо, що релігійні вчення про походження держави і права зберігаються й до сьогодні.

Патріархальна теорія виходить із того, що держава утворилася ЗІ сім'ї, стала результатом її розростання. За Аристотелем, держава є не лише продуктом природного розвитку, а й вищою формою людського спілкування. Вона охоплює собою усі інші форми спілкування (сім'ю, поселення). У державі знаходить своє завершення політична природа людини. Державна влада, на думку прихильників цієї теорії, є продовженням батьківської влади; влада державця - це патріархальна влада глави сім'ї. Ця теорія в епоху Середньовіччя обґрунтовувала абсолютизм монархів.

Договірна теорія пояснює походження держави суспільним договором - результатом розумної волі народу, на підставі якого відбулося добровільне об'єднання людей для кращого забезпечення свободи та взаємних інтересів. Основою цієї теорії є положення про те, що державі передував природний стан. Умови життя людей і характер людських взаємин в природному стані змальовувалися по-різному: Т. Гоббс бачив природний стан у царстві особистої свободи, яке призводить до "війни всіх проти всіх":, Ж.Ж. Руссо вважав, що це є мирне, ідилічне царство свободи; Дж. Локк писав, що природний стан людини - у ЇЇ необмеженій свободі.

Прихильники природного права розглядають державу як результат юридичного акта суспільного договору, який породжений розумною волею народу.

Люди швидко здогадалися, що якщо вони будуть продовжувати користуватися своєю свободою, своєю незалежністю та нестримно віддаватися своїм пристрастям, то стан кожної окремої людини стане більш нещасним, ніж вона жила б самостійно; вони усвідомили, що кожній людині потрібно поступитися часткою своєї природної незалежності та підкоритися волі, яка являла б собою волю усієї спільноти і була б, так би мовити, спільним центром і пунктом єднання усіх їх воль і всіх їх сил. Таке є походження правителів Д.Дідро

Теорія насильства належить до відносно нових теорій держави та права. її представники {Л.Гумплович, К.Каутський, Е.Дюрінг) вважали, що держава виникає в результаті1 насильства, завоювання. Виникнення приватної власності, класів, держави, на думку представників цієї теорії, було результатом внутрішнього і зовнішнього насильства, тобто здійснилося шляхом прямої політичної дії.

За Л.Гумпловичем, держава утворилася у результаті підкорення слабкого племені сильнішим. Як наслідок -- виникає рабство: плем'я-переможець стає рабовласником. Рабство, у свою чергу, призводить до появи приватної власності та класів. Із приватною власністю пов'язаний й перехід від кочового до осілого способу життя.

Отже, не суспільний договір, не воля Бога, не раціоналізм людей, а лі іше груба сила, боротьба, підкорення одних племен іншими є основною причиною утворення держави.

Психологічна теорія виникла в середині XIX ст,; вона представлена, насамперед, Л.Петражицьким. Ця теорія визначає державу і суспільство як суму психічних взаємодій людей та їх різноманітних об'єднань. Суть цієї теорії полягає в утвердженні психологічної потреби людини жити в рамках організованої спільноти, у почутті необхідності колективної взаємодії.

Ця теорія намагається пояснити виникнення державно-правових явищ особливими психологічними переживаннями та потребами людей, таких як: потреба керувати в одних і потреба коритися в інших, усвідомлення необхідності послуху, покори певним особам у суспільстві, потреба виконувати їх накази. Психологічна теорія держави та права розглядає народ як пасивну, інертну масу, яка шукає підкорення.

Расова теорія бере свій початок ще у рабовласницьку епоху, коли з метою виправдання існуючого ладу розвивалися ідеї природного поділу населення на дві категорії людей-рабовласників і рабів. Найбільшого розповсюдження расова теорія набула наприкінці XIX у першій половині XX ст,; вона лягла в основу фашистської політики та ідеології. Зміст расової теорії складали тези про:

•    фізичну і психологічну неповноцінність людських рас;

•    вирішальний вплив расових відмінностей на історію,  культуру;

•    поділ людей на вищу та нижчу раси, де перша є будівничим цивілізації, покликана напувати у суспільстві та державі, а друга - повинна лише сліп», безвідмовно коритися.

Органічна теорія. Уявлення про державу як своєрідну подобу людському організму були сформульовані ще у Стародавній Греції. Наприклад, Платон порівнював функції держави зі сторонами людської душі; Аристотель вважав, що держава багато у чому нагадує живий людський організм І на цій підставі заперечував можливість існування людини як істоти ізольованої.

Суть цієї теорії така: суспільство і держава представлені як організм, і тому їх сутність можна зрозуміти із будови та функцій цього організму. Органічна теорія була сформульована у XIX ст. Г. Спенсером. Він твердив, що держава утворюється одночасно зі своїми складовими людьми - й існуватиме доти, доки існує людська спільнота.

Соціально-екопомічна (зокрема, класова) теорія виходить з того, що держава виникла насамперед з економічних причин: поділ праці, поява приватної власності, подальший розпад суспільства на класи з протилежними економічними інтересами. Як об'єктивний результат цих процесів виникає: держава, яка спеціальними засобами примусу й управління стримує протистояння цих класів, забезпечуючи переважно інтереси економічно панівного класу. Держава замінила родоплемінну організацію влади, а юридичне право -звичаї. Основні положення цієї теорії представлені у працях К.Маркса та Ф.Енгельса.

1.1.4. Особливості формування політичної організації суспільства у різних народів

Держава І право у різних народів формувалися не однаково. У виникненні держави у народів Стародавнього Сходу важливу роль відіграла організація громадських робіт під час спорудження мережі іригаційних каналів. Створенню держави народів Центральної та Південної Америки (інки, майя) сприяло рільництво. У східнослов'янських племен держава виникла внаслідок переродження органів військової демократії на державні органи. Особливістю виникнення державності у слов'ян та німців є те, що вона у них виникла як ранньофеодальна, проминувши рабовласницьку епоху. Так, історія Польщі свідчить про те, що виникнення кріпацтва і феодальних стосунків відбувалося тут суто економічним шляхом, без проміжних ланок. Аналогічні процеси мали місце в Київській Русі. Головного формою державного впорядкування у східнослов'янських племен були князівства. Спочатку - племінні угрупування, на чолі яких стояли військові вожді--князі, котрі об'єднувалися у військові союзи, пізніше поряд із племінними утворювалися І територіальні князівства - "землі". Держава і право Стародавніх Афін формувалися в результаті класових протиріч всередині родового суспільства. У Стародавньому Римі виникнення держави і права супроводжувалося постійною боротьбою між двома соціальними верствами - патриціями та плебеями.

Держава як особлива організація влади відрізняється від організації влади первісного суспільства. Населення держав уже поділялося за територіальною ознакою, а в первісному суспільстві існували кровноспоріднені зв'язки. Державу характеризує така важлива ознака, як суверенітет: для неї характерний особли­вий механізм управління людьми - особлива публічна влада, відокремлена від основної маси населення. Утримання влади в державі потребує значних коштів і здійснюється за кошти, отримані в результаті фіскальної діяльності держави. Головним знаряддям у руках держави для управління людьми є нормативні акти(Нормативно-правовий акт).

У первісному суспільстві, яке характеризувалося соціальною однорідністю, норми поведінки відображали інтереси і волю всіх членів роду, племені, забезпечувалися внутрішнім переконанням людей, їх звичками. Норми юридичного права, на відміну від соціальних норм поведінки у первісному ладі, виражають інтереси певних класів соціально неоднорідного суспільства. Норми юридичного права вже є загальнообов'язковими, формально визначені у і нормативних актах та інших джерелах права. У нормах юридичного права чітко розмежовуються права та обов'язки, тоді як у первісному суспільстві норми і поведінки були одночасно правами та обов'язками, тобто право та обов'язок не розмежовувалися.

На відміну від соціальних норм первісного суспільства, норми юридичного права були засобом, який держава використовувала для управлінця населенням. Вони виражають волю економічно та політично панівних верств населення, встановлюються або санкціонуються державою. На відміну від норм первісного суспільства, реалізацію норм права забезпечує держава.

Між правом як юридичним явищем і державою як організацією політичної влади існує тісний взаємозв'язок'.

 

 

 

Порівняльна характеристика взаємозалежності держави та права

Залежність права від держави

Залежність держави від права

-   право виникає завдяки держані, яка встановлю: чи санкціонує його норми, тобто юридичне право походить від держави;

-   право є більш-менш сталим завдяки охороні з боку держави;

-   право впроваджується у життя завдяки держав: та її органам;

-   авторитет та престиж права залежить від держави;

-   сутність права відображає соціальну сутність і призначення державної організації.

-   право дає дозвіл державній владі на певні дії;

-   право організовує побудову, структуру, удосконалення й розвиток державних органів, визначає їх функціонування;

-   право в демократичному суспільстві обмежує державну владу;

-   право надає державним органам престижу та авторитету.

 

1.1.5 Роль держави та права в організації суспільного життя людей

Роль держави в організації суспільства та здійсненні політичної влади зумовлена тим, що вона є центром, базовим елементом політичної системи (тобто системи усіх організацій у соціально неоднорідному суспільстві) Тільки держава володіє суверенною владою, що є верховною, самостійною, неподільною у межах її території, виступає офіційним представником усього населення чи його більшості. Тільки держава уособлює суверенітет народу та нації, здатна реалізувати права нації на самовизначення. На державу покладена охорона прав людини і громадянина, задоволення загально-соціальних і загальнолюдських потреб. З метою ефективного управління суспільством держава видає загальнообов’язкові для усіх правила поведінки у вигляді юридичних норм, а також індивідуально-юридичні приписи, необхідні для регулювання прав і обов’язків конкретних осіб у певних життєвих ситуаціях.

За допомогою права держава здійснює необхідний нормативний вплив на суспільні відносини. Право тісно співвідноситься з економікою, бо з одного боку, насамперед виробничі відносини в економіці визначають, яким має бути право, а, з другого боку, право й саме впливає на економіку (скажімо, через визначення платників податків, встановлення розмірів податків, мінімальної заробітної пласти, правил безпеки праці, тривалості робочого часу та часу відпочинку).

Право тісно співвідноситься й з політикою, бо те, яким воно є і буде, залежать від керівної частини суспільства, яка має державну владу й законотворчу функцію зокрема.

Резюме

Протягом тривалого часу люди жили у бездержавному суспільстві. У родієвій общині участь в управлінні брали усі дорослі.

Причини, які призвели до виникнення держави, буми такі: поділи праці; поява приватної власності і майнової нерівності; утворення суспільних класів із протилежними інтересами. Причинами виникнення права є: переростання первісних звичаїв, традицій в юридичні норми; нормотворча діяльність державних органів, посадових осіб.

Основними теоріями походження держави є; теологічна, патріархальна, договірна, насильницька, психологічна, расова, органічна, соціально-економічна.

Між правом і державою існує тісна взаємозалежність. Юридичне право походів ть від держави, впроваджується у життя завдяки державі та її органам. У свою чергу право упорядковує державну владу, дає дозвіл державній владі на певні <•)//', виконання певних функцій.

 Держава є центром, базовим елементом політичної системи; вона володіє суверенною владою, виступає офіційним представником усього населення країни чи його більшості. За допомогою права держава здійснює необхідний вплив на суспільні відносини.

 

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1. Якого була організація життя людей у бездержавні часи?

2. Які Ви знаєте первісні форми організації суспільної влади?

3. На чому базувалися соціальні норми первісного суспільства?

4. Які причини обумовили виникнення держави?

5. Чим відрізняється державна влада від публічної влади у родовому суспільстві?

6. З яких причин виникає юридичне право?

7.  Чим відрізняється юридичне право від обов'язкових правил поведінки у родовому суспільстві?

8. У чому проявляється зв'язок між державою і правом?

9. Яка роль належить державі та праву в організації суспільного життя людей1?

 

1.2. Загальне вчення про державу

1.2.1. Поняття й ознаки держави

Держава, як відзначалось, с основним інститутом політичної системи суспільства. Бона концентрує у собі владні відносини, які стосуються інтересів і потреб усіх членів суспільства.

Держави - це організація політичної влади домінуючої частини населення у-соціально неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку усього суспільства та здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї частини, а також - управління загальносуспільними справами.

Держава є організацією політичної влади, що існує на певній соціальній базі, виступає як офіційний представник усього суспільства і забезпечує за допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики.

У різних концепціях це фундаментальне поняття має неоднаковий зміст. Наприклад, представники юридичного позитивізму визначали державу як  правову форму для сукупного життя народу, як  "юридичне уособлення нації". Розробник соціологічної теорії держави Р.Ієрінг вважав, що держава -це соціальна організація примусової влади, яка на перший план ставить суспільні інтереси у порівнянні з особистісними. Анархісти визначали державу як організацію, яка обмежує свободу індивіда та будується на рабстві праці. Російський економіст і філософ П. Струве розглядав державу як надкласову силу, яка Інтегрує усі верстви та класи суспільства. О. Гамільтон вбачав у державі як правового гаранта власності та розвитку бізнесу, так й Інтегратора усього суспільства для досягнення загальнонаціональних цілей.

Держава є досконалим союзом вільних людей, укладеним для дотримання права й загальної користі.

Г.Гроцій

Держава є "сукупною особою", за дії якої зробила себе відповідальною велика кількість людей шляхом обопільного договору на те,  щоб ця "особа" могла використовувати силу і засоби цих людей так, як вважатиме за потрібне.

Т.Гоббс

Ознаки держави

Наявність системи суверенної політичної влади {законодавчої, виконавчої, судової). Суверенітет держави означає, що держана володіє найвищою та необмеженою владою над внутрішніми суб'єктами в межах своїх кордонів, а інші держави повинні визнавати це. Щоправда, поняття суверенітету держави зараз переглядається з акцентом на тому, що суверенітет країни не може бути чинником сприяння геноциду та масштабному порушенню прав людини в окремо взятій країні, а також не може вважатися недоторканним суверенітет тих країн, які підтримують тероризм, оскільки з цих територій походить глобальна загроза, яка ставить під сумнів міжнародну стабільність і безпеку людства.

Територія. Держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу. Територія включає землю, надра, повітряний та водний простори, посольства, консульства держави за її кордоном та деякі інші об'єкти.

Монополія на легальне застосування примусу. Для цього держава створює спеціалізовані органи примусу, які використовуються в ситуаціях, передбачених законом. Діапазон державного примусу простягається від обмеження волі до фізичної ліквідації людини, щоправда, в Україні 1999 р. введена заборона на здійснення смертної кари, а натомість з'явився такий різновид кримінального покарання, як довічне ув'язнення.

Наявність державної мови, якою визнається мова нації, котра складає більшість населення країни.

Апарат держави, тобто наявність системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади (управління, контроль, регулювання).

Наявність національної правової системи. Кожна держава функціонує в межах визначеної правової системи, яка закріплює встановлені та санкціоновані державою нормативні регулятори суспільного життя.

Населення. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, які перебувають у межах країни.

Держава - це організація, утворена однорідною владною верствою па умовах міцної централізації па відповідній території.

В.Гумбольдт

Держава - це об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законом.

І. Кант

Залежно від того, з кого складалась домінуюча частина населення, інтереси якої держава задовольняла першочергово, держави поділялись на  рабо­власницькі, феодальні,  буржуазні. Чимало нинішніх держав здійснюють перехід до так званого соціально-демократичного типу держави.

1.2.2. Форма держави

Важливою характеристикою держави є спосіб (порядок) організації державі юї влади. Він відображається поняттям "форма держави"1. Форма держави об'єднує три компоненти: форму державного правління, форму державного устрою та державний режим.

Отже, форма держави - це взяті в єдності способи організації державної І влади, її устрою і методів її здійснення. Це вироблена юридичною і політичною  науками категорія, що відбиває сукупність і взаємообумовленість трьох найважливіших сторін організації державної влади.

Державне правління - це спосіб організації та здійснення вищої державної влади. Традиційно виділяють такі основні форми державного правління, як монархія і республіка.

Монархія - це форма державного правління, при якій вища державна влада повністю або частково зосереджується в руках одноосібного глави держави І. зазвичай, передасться у спадок.

Форми держави:

         1)Форма державного правління:

а)Монархія: абсолютна; конституційна .

б)Республіка:    президентська; парламентська; змішана

         2)Форма державного устрою: унітарні; федерації; конфедерації.

3)Державний режим:: демократичний; антидемократичний - авторитарний і тоталітарний.

Історичними формами монархії є абсолютна та конституцІйна (обмежена) монархії. Абсолютна монархія характеризується повновладдям глави держави, а конституційна - обмеженням повноважень глави держави. Абсолютна більшість сучасних монархій конституційні. Різновидами конституційної монархії є дуалістична (монарх володіє виконавчою владою і частково - законодавчою) та парламентська (монарх володіє законодавчою владою і частково - виконавчою).

Республіка - форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, що обирається виборцями на певний строк.

Республіками с більшість сучасних держав. Основними різновидами республіки є парламентська, президентська та змішана.

Парламентська республіка. Верховенство в системі державної влади належить парламенту, який формує уряд. Парламент може висловити уряду вотум недовіри, наслідком чого є або відставка уряду, або розпуск парламенту та проведення дострокових парламентських виборів. Уряд володіє виконавчою владою, інколи-законодавчою ініціативою, а також парламенту. Функції президента в основному зводяться до представницьких.

Президентська республіка. Президент обирається народом, є главою держави та очолює виконавчу владу. Посади прем’єр-міністра немає. Членів уряду призначає і президент, однак у деяких державах ключових міністрів затверджує і парламент. Президент не має права розпустити законодавчий орган, а депутати парламенту не можуть вплинути на дострокове переобрання президента, окрім як через механізм імпічменту. Разом із президентом іде у відставку весь уряд.

 Змішана республіка. Глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, який обов'язково повинен затверджуватися парламентом. Президент обирається на всенародних виборах. Виконавчу владу очолює прем'єр-міністр.

Зазначимо, що в Україні функціонує президентсько-парламентська форма державного правління, але Президент України виступив ініціатором проведення конституційної реформи, яка передбачатиме й змії іу форми правління. 8 грудня 2004 р. Верховна Рада України прийняла закон, який перетворює Україну в парламентсько-президентську республіку.

Державний устрій - це поділ території держави на певні складові та розподіл влади між нею та цими складовими. Історично склалися дві форми державного устрою: унітарна держава та федерація.

Унітарна держава - це держава, окремі складові якої не мають суверенітету, усіх ознак державності. Верховна суверенна влада в унітарній державі повністю зосереджена в центрі, а складові держави (області, воєводства, провінції) не мають ознак політико-державної самостійності. Для унітарної держави характерна наявність єдиної системи централізованої державної влади, юрисдикція якої поширюється на усю територію країни. Існує єдине громадянство, єдина судова система, єдина конституція. Деякі унітарні держави (напр., Італія, Україна) включають автономні утворення.

Федерація - це союзна держала, яка складається із державних, утворень, які мають певну самостійність.

Принцип федералізму полягає у розмежуванні сфер компетенції федеральної, центральної влади та влади суб'єктів федерації. Цей принцип передбачає узгодженість та домовленість у прийнятті спільних рішень, рівне представництво в органах федеральної влади. Територія в політико-адміністративному відношенні не є єдиним цілим, а складається із суб'єктів федерації. Суб'єкт федерації наділяється установчою владою, має право притіняти власну конституцію, мати свого судову, правову системи. Федеральні закони мають безумовний пріоритет над законами суб'єктів федерації. У конституціях федерацій обмежується компетенція федеральних і місцевих органів влади. У складі федерації може бути різна кількість суб'єктів: у США -50, в Канаді 10, у Німеччині 16, в Австрії - 9 і т.д. До компетенції центральної влади у федерації належать питання розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації, оборони країни, зовнішньої політики, фінансів, оподаткування, організації структур і діяльності вищих органів влади.

Конфедерація - це союз суверенних держав, який створюється для досягнення конкретної спільної мети.

Принцип конфедералізму передбачає збереження повної юридичної та політичної самостійності держав-членів конфедерації, відсутність центральних органів влади, уніфікованого законодавства, єдиного громадянства, судової системи. Взаємини між суб'єктами конфедерації ґрунтуються лише на добровільних Договірних засадах для координації дій у розв'язанні спільних конкретних проблем. Конфедерація характеризується відсутністю єдиної податкової системи; фінанси центральних органів влади складаються із внесків, а не з податкових відрахувань. Члени конфедерації переділень в компетенцію союзу вирішення обмеженої кількості питань, найчастіше - у сфері оборони, зовнішньої політики, транспорту, зв'язку. Дискусійним є питання щодо існування сьогодні держав конфедеративного зразка. Наприкінці лютого 2003 р. припинила своє існування Союзна Республіка Югославія, парламент якої ухвалив рішення про утворення конфедерації - Сербія та Чорногорія.

Політичний (державний) режим - це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків міждержавною владою та суспільством, панівних форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства.

Зміст державно-правового режиму визначається взаєминами між двома політичними субстанціями - владою і свободою. Саме обсяг повноважень влади, способи і методи ЇЇ діяльності, ступінь свободи індивідів дозволяють належно оцінити характер існуючого у певній державі режиму.

У сучасних умовах державні режими найчастіше класифікують як демократичні, авторитарні, тоталітарні

Демократичний режим - це режим, який характеризується децентралізацією, розосередженням влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів; це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління та прийняття рішень у відповідності з волею більшості.

Авторитарний режим - це режим, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або обмеженої групи осіб, звуженням політичних прав та свобод громадян та їх об'єднань, суворою регламентацією їхньої активності, різким скороченням повноважень демократичних інституцій.

Тоталітарний режим - це режим, який характеризується повним контролем держави над усіма сферами людського життя, фактичною ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозицій інакодумців.

Характерні риси основних видів режимів

Демократичний режим

Авторитарний режим

Тоталітарний режим

- виборність найважливіших

- переважання методів

- відсутність легальної

органів влади;

-юридична рівність громадян;

-наявність політичного плюралізму;

- верховенство закону;

- розподіл влади:

-пріоритет прав людини над правами держави;

-визнання народу джерелом влади;

-високий ступінь реалізації прав людини.

командування, диктату в діяльності органів влади;

-наділення виконавчих органів широкими законодавчими

-відчуження народу від влади;

-готовність влади будь-коли застосувати масові репресії;

-обмеження чи заборона діяльності опозиційних до режиму об'єднань громадян;

-обмеження громадянських, політичних та інших прав та свобод, юридичних гарантій їх забезпечення.

опозиції;

-нетерпимість до політичного інакодумства;

-знищення громадянського суспільства;

-державний монополізм в економіці;

-ліквідація принципу поділу влад на три гілки;

-жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства та особи;

-наявність обов'язкової для  ідеології.

 

1.2.3. Функції держави

 Функції держави - це основні напрямки її діяльності, в яких відображаються й конкретизуються завдання і мета держави, проявляються ЇЇ сутність та зміст, а також соціальне призначення в соціально неоднорідному суспільстві. Термін "функції держави" застосовується для позначення основних напрямків діяльності держави. Виконання державою своїх функцій має за мету гармонізувати життєдіяльність суспільства і держави. У функціях держави визначаються її сутність та реальна роль, яку держава відіграє у вирішенні основних питань суспільного розвитку. Функції мають об'єктивний характер, обумовлений потребами суспільства, вони встановлюються залежно від основних завдань держави на певному етапі розвитку. Зміст завдань держави зумовлюється різними внутрішніми та зовнішніми чинниками. Функції держави можна поділити на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції держави

гуманістична (забезпечення, охорона і захист основних прав людини); Р екологічна  (охорона природного сере­довища);

 соціальна (охорона і відновлення здоров'я, соціальне забезпечення та іп.); культурно-виховна (освіта, виховання, підтримка культури, обґрунтування і пропаганда існуючого соціального устрою тощо);

господарсько-стимулююча (створення умов для розвитку виробництва на основі визнаний і захисту різних форм власності чи засоби виробництва);

господарсько-організаційна  (програ­мування   і   організація   виробництва   на державних підприємствах, розпорядження об'єктами державної власності),

науково-організаційна  (організація    і стимулювання наукових досліджень);

створення демократичних умов, інсти­тутів для вільного виявлення і врахування інтересів  соціальних  груп   суспільства, зокрема   для   діяльності  різноманітних політичних партій;

рівноправність корінної та всіх інших націй, що проживають на території держави (національно-забезпечувальна функція);

охорона і захист державно-конституційного ладу, законності та право­порядку (охоронна функція).

Зовнішні функції держави

участь у міжнародному забезпеченні і за­хисті прав людини;

допомоги населенню інших країн (у випадку стихійного лиха, кризових ситуацій тощо);

участь у захисті природного середовища екологічна функція);

участь у міжнародному культурному спів­робітництві;

участь у створенні світової економічної си­стеми на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва і праці;

участь у розв'язанні глобальних господарських та наукових проблем енергетичної, ви­користання Світового океану досліджень і освоєння Космосу тощо;

організація, підтримання і розвиток міжна­родних договірних відносин на засадах загаль­новизнаних принципів міжнародного права;

оборона своєї країни від зовнішнього напа­ду, анексії;

участь у забезпеченні ненасильницького миру в усіх регіонах планети;

участь у боротьбі з порушеннями міжна­родного правопорядку, в т. ч. із застосуван­ням  військових засобів.

Економічна функція держави. Держава в особі відповідних органів влади здійснює від імені народу право власника на природні ресурси, забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання, охороняє основне національне багатство - землю, забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, розробляє, затверджує і здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку держави, встановлює порядок утворення та функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний та міграційний режим, відмінний від загального.

Одним із проявів економічної функції є гарантування особі державою певної сукупності економічних прав: права на приватну власність, права на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; права на користування природними та іншими об'єктами суспільної власності.

Соціальна функція держави. Вона насамперед полягає у створенні гарантій реалізації соціальних прав: на працю, соціальний захист, достатній життєвий рівень, па охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування та ін.

Культурно-виховна (духовна) функція держави. Вона полягає у створенні гарантій щодо реалізації культурних прав та свобод людини і громадянина: на освіту; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості; права на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; свободу совісті та ін.

Порівняно новим явищем у конституційному закріпленні і регулюванні функцій держави є закріплення екологічної функції. Екологічна функція держави з'являється в середині XX ст. і пов'язана із глобальними впливами людини на природу, коли виникла загроза середовищу існування людини, її життю.

1.2.4. Механізм та апарат держави

Механізм держави - це система органів, організацій, інших інститутів держави, які складають її організаційну основу.

Механізми держави складають;

-            органи державної влади

-            громадянство

-            територіальний устрій

-            бюджетна, грошова, банківська системи

-            Збройні сили та інші військові формування

-            державні символи тощо

Пріоритетною складовою Механізму держави є її політична основа, зокрема органи державної влади.

Апарат держави - це система усіх державних органів, які здійснюють завдання та виконують певні функції держави.

Принципи державного апарату України

-            демократизм;

-            національна рівноправність;  законність;  суверенність;

-            поділ влади;

-            соціальна справедливість;  гуманізм і милосердя;

-            поєднання переконання і примусу;

-            гласність і відкритість, урахування громадської думки;  

-            пріоритетність свобод людини і громадянина;

-            професіоналізм і компетентність;  стабільність кадрів.

Систему органів державної влади України складають:

1. виконавчі органи - вищі (Кабінет Міністрів України, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим}, центральні (міністерства, державні комітети, інші органи центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом), місцеві (обласні та районні, міст Києва І Севастополя, районів у містах Києві та Севастополі державні адміністрації, очолювані головами цих адміністрацій, відділи та управління цих адміністрацій, адміністрації державних підприємств та установ); виконкоми та голови сільських, селищних і міських (міст районного та обласного підпорядкування) рад у частині виконання державних повноважень, що були їм делеговані органами державної влади;

2. судові органи - Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, які будуються на принципах територіальності та спеціалізації (ст. ] 24 і 125 Конституції України);

3. контрольно-наглядові органи - Генеральний прокурор та підпорядковані йому прокурори, податкові адміністрації, санітарні, пожежні, контрольно-ревізійні та інші держанні інспекції.

Первинною одиницею державного апарату є орган держави.

Орган держави — це окремий службовець (напр.. Президент України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини) чи структурно оформлений виокремленний, внутрішньо організований колектив державних службовців, наділений владними повноваженнями та відповідними матеріально-технічними засобами для виконання конкретних завдань і функцій держави.

 

 

Класифікація органів держави:

1) За місцем у системі державного апарату:

   а) первинні, тобто ті, які створюються через вибори усім населенням;

   б) вторинні, ті що створюються первинними органами.

 2) За змістом або напрямками державної діяльності:

   а) органи законодавчої влади

   б) глава держави

   в) органи виконавчої влади

   г) органи судової влади

   д)контрольно-наглядові органи

3) За способом утворення:

   а) виборні

   б)призначувані

4)За часом функціонування:

   а) постійні

   б) тимчасові

5) За складом:

   а) одноособові

   б) колегіальні

6) За територією, на яку поширюються їхні повноваження:

   а) загальні

   б) місцеві.

1.2.5. Поняття та ознаки громадянського суспільства, правової та соціальної демократичної держави

Громадянське суспільство - це сукупність усіх громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, котрі характеризуються високим рівнем суспільної свідомості, політичної культури, які перебувають за межами регулювання державою, але охороняються та гарантуються нею.

Громадянське суспільство розглядають як соціальне утворення, що

протистоїть державі. Його можна розуміти як плюралізм і організацію інтересів незалежно від держави. Громадянське суспільство відрізняється від суспільства тим, що залучає громадян до колективних дій в суспільній сфері для виражені своїх інтересів, ідей, обміну інформацією, досягнення спільної мети, висування вимог до держави і закликів до відповідальності офіційних осіб. Воно виступає посередником між приватною сферою життя людей та державою, об'єднує величезне розмаїття формальних і неформальних відносин.

Основні риси громадянського суспільства:

-   Наявність демократичної правової держави;

-   Самоврядування індивідів, добровільних організацій громадян;

-   Різноманітність форм власності;

-   Плюралізм ідеологій і політичних поглядів;

-   Доступ усіх громадян до участі в державних і суспільних справах;

-   Взаємна відповідальність держави та громадян за виконання демократично прийнятих законів;

-   Наявність розвиненої соціальної структури;

-   Розвинена громадянська політична культура і свідомість;

-   Цінування прав громадян вище за державні знаки;

-   Багатоманітні соціальні ініціативи;

-   Контроль суспільства за діяльністю державних органів.

Теорія громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автономності та індивідуальної свободи громадян і невтручання держави в життя громадянського суспільства. Однак саме держава має виступати гарантом прав людини, створювати умови, які сприятимуть реалізації цих прав громадян, всебічному вияву їх ініціативи, здібностей. Державні органи реагують на запити і потреби соціальних груп, приймають нормативно-правові акти, стежать за їх виконанням, запобігають появі та розвитку політичних конфліктів.

Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного суб'єкта, який усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства, наділеним певним комплексом прав і свобод, і у той же час несе відповідальність перед суспільством.

Зміст поняття "громадянське суспільство" передбачає сукупність неполітичних відносин у суспільстві, таких як економічні, духовно-моральні, релігійні, національні та ін. Громадянське суспільство виступає як сфера реалізації економічних, соціальних, етнонаціональних, культурних та інших громадських інтересів, які перебувають поза безпосередньою діяльністю держави, яка опосередковує їх взаємодію з Індивідами. Демократичність політичного режиму визначається не в останню чергу тим, наскільки держава визнає автономне буття спільнот, тим, наскільки громадянське суспільство може вплинути на дії держави. Ідея громадянського суспільства дозволяє провести межу між політичним, офіційним та приватним життям громадян. Підґрунтям громадянського суспільства є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності, відкритою комунікацією, структурованістю суспільства; багатопартійність; не директивно сформована громадська думка, вільна особистість із розвинутим почуттям громадянськості та власної гідності.

Громадянське суспільство  це люди, які думають і діють незалежно від держави.

Дж.Сорос

Окрім демократичної форми правління однією з найсуттєвіших характеристик відкритого суспільства с свобода різних асоціацій. Таке суспільство повинне заохочувати І брати під свій захист формування вільних співтовариств, кожне з яких має свої власні уявлення й уподобань.

 К.Поппер

Правового базою для формування громадянсь­кого суспільства в Україні є положення Консти­туції України, хоч у її тексті цього терміна немає. У нашій державі сьогодні відбувається поступо­вий процес становлення громадянського сусп­ільства, який ще дуже далекий під завершення. В Україні сформовані органи влади різного рівня, але громадянське суспільство характеризує не лише наявність "владної піраміди", але й ефек­тивність її функціонування, чого у нашій державі ще не спостерігається.

Для громадянського суспільства характерна система представництва інтересів різних груп населення у вигляді об'єднань громадян. В умовах громадянського суспільства партії виражають інтереси та формулюють політичні пріоритети певних соціальних груп, а в Україні партії ще не достатньо сприяють належному встановленню каналів зв'язку між дер­жавою та громадянами. Чимало партій - особливо під час виборчих кампаній намагають­ся показати себе представниками інтересів не певних соціальних груп, а всього народу, що є популістським недалекоглядним кроком.

Нерозвиненість громадянського суспільства в Україні простежується у загрозливо низь­кому рівні залучення громадян до організованої громадсько-політичної діяльності І дуже низькому рівні політичної ефективності (оцінка суб'єктом своєї змоги впливати на полі­тичні події та рішення). Для становлення громадянського суспільства в Україні необхідного є реструктуризація суспільства.

 

Основні риси правової держави

-   Конституційна юрисдикція

-   Верховенство права

-   Парламентаризм

-   Розвинена виборча система

-   Наявність гарантій дотримання права і законодавства

-   Пріоритет права людини над правами держави

-   Розвинена правова культура

-   Поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову

-   Орієнтація держави і права на людину як найвищу цінність

-   Тісний зв'язок національного права з міжнародним

-   Утвердження принципу людського виміру права.

 

Справжнє громадянське суспільство ніколи не відбудеться, якщо не буде досягнуте верховенство права та суспільство одночасно не станс правовим - правовим громадянським суспільством. С.Алексіс

Правова держава - це суверенна, політико-територіальна організація публічної і влади, яка базується па принципах поваги до особи й недоторканності її прав і '     свобод, верховенства права, дотримання закону.

Правова держава є системою органів та інститутів, які гарантують та охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства,

Згідно з ідеєю правової держави громадяни можуть робити все те, що не за­боронене законом, держава ж може робити тільки те, що передбачено законом, правосуддя має бути незалежним та має ґрунтуватися на презумпції невинува­тості. Для правової держави є характерним пріоритет прав людини над правами держави. Правову державу характеризує, багатопартійність, можливість легаль­ної діяльності як для правлячих, так і для опозиційних об'єднань громадян. Ви­моги нормативно-правових актів правової держави поширюються на діяльність усіх громадських і політичних інституцій, усіх громадян, усі сфери суспільства. Будь-яка суспільно важлива інформація у правовій державі є доступною для громадян, а засоби масової комунікації-максимально незалежними.

Правова держава ЗАБЕЗПЕЧУЄ

-   Верховенство права і закону

-   Максимальну гарантію прав і свобод громадян

-   Рівність усіх перед законом і судом

-   Взаємну відповідальність громадянина і держави

-   Судовий та інший захист

Правова держава Ґрунтується

-   На розподілі та балансі влади

-   На встановленні межі та міри влади

-   На політичному плюралізмі

-   На конституційному нагляді.

-   На широкому місцевому самоврядуванні

У правовій державі владі поставлено певні межі, які вона не повинна і не може переступити. Відмежування влади в правовій державі створене визнанням за особою невід'ємних, непорушних, недоторканних, невідчужуваних прав.

Б.Кістяківський

Правова держава не може не бути одночасно соціальною державою й державою соціально-демократичної орієнтації.

П.Рабіновнч

Соціальна держава - це держава, яка прагне до забезпечення коленому громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в Ідеалі - приблизно однакових життєвих шансів.

Під поняттям "соціальна держава" часто розуміють усе, що пов'язане зі зменшенням або усуненням розбіжностей у прибутках між різними групами людей.

Соціальна держава ЗАБЕЗПЕЧУЄ:

-         Рух до утвердження в суспільстві соціальної справедливості

-         Послаблення соціальної нерівності

-         Надання кожній людині роботи або іншого джерела існування

-         Збереження миру і злагоди в суспільстві

-         Формування сприятливого для людини життєвого середовища

Соціальна держава ГРУНТУЄТЬСЯ:

-         На демократизмі політичної системи

-         На достатньо високому рівні економічного розвитку

-         На розвиткові системи соціального партнерства та захисту громадян

-         На компромісі основних політичних сил відносно цілей і шляхів розвитку

-         На широкому місцевому самоврядуванні

  Соціальна держава передбачає:

- необхідний для людини прожитковий мінімум

- соціальну рівність

- соціальне забезпечення осіб, непрацездатних за віком чи станом здоров'я

- підвищення загального рівня добробуту

Постіндустріальний розвиток багатьох країн Заходу характеризується пріоритетом соціальних функцій, підпорядкуванням виробництва інтересам людини. Це розцінюється як еволюційний, прогресуючий процес. Головним досягненням соціальної держави в країнах Заходу є формування такого типу особистості, який вирізняється економічною та політичною активністю, упевненістю у своїх силах, самоповагою, здатністю самостійно приймати рішення. Соціальна держава керується уявленнями, відповідно до яких кожна людина має можливість і зобов'язана забезпечувати себе та утримувати сім'ю. Відповідальність суспільства настає лише тоді, коли вимоги людини не задовольняються державою належним чином, і надання соціальної допомоги не здійснюється повного мірою.

У ст. 1 Конституції України задекларовано, що це є соціальна і правова держава. Проте більш відповідним буде уявлення про те, що сьогодні Україна рухається у напрямку побудови правової соціальної держави. Вихідною базою для такого реформаційного процесу є положення Основного Закону, із ст. З якого проголошено: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави". До найгостріших проблем Української держави, з якими вона стикається при набутті рис держави соціальної та правової, можна віднести високий рівень безробіття і пов'язану з ним проблему зарубіжного заробітчанства, заборгованість із виплати зарплат, недосконалість систем медичного обслуговування та пенсійного забезпечення, недостатню увагу до людей із особливими потребами, житлову проблему та ін.

У 2001 р. в Україні було офіційно визнане існування бідності, що відобразилося у затвердженій Кабінетом Міністрів України "Стратегії подолання бідності". Зокрема у цілому документі бідність визначена як неможливість унаслідок нестачі коштів підгримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу.

 Головними  причинами виникнення та поширення бідності є зменшення рівня зайнятості населення, зростання рівня безробіття, низький рівень оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованість із заробітної плати і соціальних виплат, відсутність розвинутої системи страхування життєвих ризиків та адресної соціальної допомоги. З бідністю пов'язані також такі явища, як безпритульність і жебрацтво, низька народ­жуваність.

Добробут держави створюють не ті кошти, які вона щорічно надає пшонинкам, а ті, котрі вона щорічно залишає в кишенях громадян.

Й.Етвеш

Бідність - це найбільш поширене порушеним крон людини у світі, і порушують їх перш за все торгові й фінансові інститути, які пригнуть до збільшення обертів своїх капіталів.

Н.Міддлтон

Основою прав с можливість їх використання. Бідність сама по собі і порушення багатьох прав.

М.Робінсон

Резюме

Держава - це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку всього суспільства, здійснює управління загальносуспільними справами.

Важливою характеристикою держави є її форма, тобто спосіб організації державної влади. Форма держави об'єднує три компоненти: форму державного правління, форму державного устрою та державний режим.

Розрізняють внутрішні та зовнішні функції держави, які віддзеркалюють основні напрямки її діяльності, її сутність та призначення.

Механізм держави - це системи усіх організацій держави, а апарат держави - це система усіх наділених владними повноваженнями органів держави (тобто частина її механізму).

Утворення і розвиток громадянського суспільства, правової та соціальної держа­ви - це якісно новий етап всесвітньо-історичного розвитку людства в XXI ст.

4 Теорія держави і права частина 2

Лекція.  Основи теорії держави і права (частина 2)

 План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1.3.  Загальне вчення про право.

1.3.1.  Поняття та ознаки права.

1.3.2.  Спільні та відмінні риси права та інших соціальних норм.

1.3.3.  Джерела права.

1.3.4.  Норми права, їх види та структура.

1.3.5.  Поняття та елементи системи права і системи законо­давства.

1.3.6.  Поняття правотворчості(Правотворчість): види, суб'єкти, етапи.

1.3.7.  Поняття та структура правовідносин.

1.3.8.  Поняття, причини, види, склад правопорушення та його ознаки.

1.3.9.  Поняття, види, функції та цілі юридичної відповідаль­ності.

 

1.3. Загальне вчення про право

1.3.1. Поняття та ознаки права

Право, як і Держава, є результатом суспільного розвитку. Воно виникає в державно організованому суспільстві й розглядається як основний регулятор суспільних відносин. Із зародженням держави звичаї(Звичай), Моральні норми та Релігійні норми поступововідходять на задній план, поступаючись правовому регулюванню суспільних відносин.

У літературі існує багато визначень права. Щоб показати їх багатоманіття, наведемо лише кілька образних тлумачень права: 

Право - це сукупність умов, за яких сваволя однієї особи є сумісною зі сваволею іншої особи з огляду на всезагальний закон свободи (І. Кант).

Право - де все, що є істинним і справедливим (В. Гюго).

Право - це вираз загальної волі всіх учасників правового спілкування (Г.Пухта).

Право - математика свободи (В. Нерсесянц).

Юридичне право - це система загальнообов'язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою, які відображають волю домінуючої частини або усього соціально неоднорідного суспільства є спрямованими на врегулювання суспільних відносин і забезпечуються державою.

Отже: 

- право - це соціальне явище, без якого є неможливим існування цивілізованого суспільства;

- право повинне відображати вимоги загальнолюдської справедливості, служити інтересам усього суспільства, а не лише його частин;

- право є мірою поведінки, яка встановлена і охороняється державою.

Найбільш поширений погляд на право полягає у тому, що воно є нормою свободи. "Право є свободою, саме тією свободою, яку нам полишає громадянський закон ", - твердив Т. Гоббс.

Ознаки права:

- право встановлюється або санкціонується державою;

- право відповідає ідеалам справедливості та свободи;

- право має нормативний характер;

- право є виявленням волі, свідомості домінуючої частини або усього народу, тобто має інтелектуально-вольовий характер;

- виконаний права забезпечується можливістю застосування державного примусу; формальна визначеність права, тобто надання йому офіційної форми виразу через

- закони та інші нормативні акти;

- системність права.

Право побудоване на трьох "китах". Це мораль, держава і економіка. Право виникає на ґрунті моральності як відмінний від неї метод регулювання: держава надає праву офіційності, гарантованості, сили; економіка - основний предмет регулювання, першопричина виникнення права, оскільки це сфера, де моральність виявила свою неспроможність.

Мораль, держава і економіка - зовнішні умови, які спричинили право до життя як нове соціальне явище. Специфіка права полягає у тому, що в центрі його перебуває окрема людина з її інтересами і потребами, її свободою.

Принципи права - це керівні ідеї, які характеризують зміст права, його сутність і призначення у суспільстві.

Основні принципи права соціально-демократичної орієнтації:

- принцип поваги до прав людини(Права людини);

- принцип свободи;

- принцип гуманізму;

- принцип справедливості;

- принцип рівності;

- принцип   законності(Законність)   в   процесі   створення   то   реалізації правових норм;

- принцип демократизму;

- принцип єдності юридичних прав і обов'язків;

- відповідність права загальнолюдським цінностям;

- відкритість законів;

- логічність і несуперечливість норм права;

- принцип взаємної відповідальності держави й особи(Особа) та інші принципи.

Рівність і свобода  природні та незмінні основи людського єднання і, відповідно, необхідні та основні принципи будь-якого закону і будь-якої правильної системи управління.

К.Вольней

 

 

Соціальна цінність права

 - за його   допомогою забезпечується загальний стабільний порядок у суспільних відносинах

- правове регулювання спроможне охопити соціально корисні форми правомірної поведінки, відмежувати їх від свавілля

- право забезпечує можливість нормальних активних дій особи, бо не допускає незаконних втручань у сферу її правомірної діяльності

- право забезпечує оптимальне поєднання свободи і справедливості

Норми права відображаються у вигляді нормативно-правових актів. Здійснення норм права забезпечується державою за допомогою засобів заохочення, примусу, переконання.

Відмінність між правом і мораллю. Право і мораль не однаково оцінюють поведінку людей. Мораль оцінює вчинки з позиції доброти, справедливості, а право - з позиції законності, правомірності. Право діє вибірково і деякі сфери для нього є недоступними, напр., любов, дружба. Мораль не забезпечується державою як право. Але між правом та мораллю існує тісний взаємозв'язок.

Мораль не може вимагати порушення законів. Право не може закріплювати у своїх нормах аморальні вчинки. У цьому полягає взаємозв'язок права та моралі

Право поділяється на

-         суб'єктивне це закріплені в актах держави певні  можливості (свободи) людини, здійснення можливості (свободи) людини, здійснення яких залежить від її свідомості (напр.

-         об'єктивне  державно-обов'язкові правила поведінки, які мають загальний характер.

Функції права - це основні напрямки його впливу на суспільні відносини, Вирізняють регулятивну та охоронну функції права. Регулятивна функція по­лягає у запровадженні певних правил поведінки, а охоронна у застосуванні заходів юридичного захисту та юридичної відповідальності.

Обидві функції є проявом однієї властивості права - бути регулятором сусп­ільних відносин, оскільки при здійсненні охоронної функції суспільні відносини теж регулюються. Здатність права бути регулятором суспільних відносин-го­ловна його корисна властивість. Саме через наявність цієї властивості право має величезну Інструментальну цінність - воно є необхідним і корисним для сусп­ільства феноменом, важливою складовою нормативної основи його життя. Так, згідно зі от. З Конституції України, що визнає людину найвищою суспільною цінністю, права і свободи людей та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Право, регулюючи суспільні відносини, сприяє правильно­му поєднанню інтересів особи і суспільства в цілому.

Право, яке служить критерієм справедливості,  виступає як регулююча норма політичного спілкування.

Аристотель

Право та справедливість полягають у тому, щоб кожен мав і робив своє так, щоб ніхто не мав чужого і не позбавлявся свого.

Конфуцій

1.3.2. Спільні та відмінні риси права та інших соціальних норм

Для того, щоб людина могла жити у суспільстві, вона повинна додержуватися певних норм поведінки, які панують у ньому. Ці норми забезпечують найбільш доцільне І гармонійне функціонування суспільства відповідно до потреб його розвитку. Завдяки соціальним нормам упорядковується життя суспільства, забезпечується стабільність.

Соціальна норма - це загальні правила поведінки, які визнані у певному суспільстві як нормальні.

Система соціальних норм відображає досягнутий ступінь політичного і духовного розвитку людства, якість життя людей, історичні, національні особливості країни, характер державної влади. Соціальні норми виконують, поряд із регулюючими, й функції контролю, виховання, навчання.

Ознаки соціальних норм:

>   вони Є загальними правилами, тобто визначають, якою повинна бути поведінка суб'єктів певної групи чи усього суспільства;

>   соціальні норми діють безперервно в часі, наділені багаторазовою дією і звернені до невизначеного кола осіб (не мають конкретного адресата);

>   здебільшого вони виникають внаслідок свідомо-вольової діяльності людини; або в процесі цільової діяльності, або внаслідок багаторазових повторень певного зразка поведінки;

>   вони регламентують форми соціальної взаємодії людей, тобто спрямовані на регулювання суспільних відносин;

У вони виникають у процесі історичного розвитку і функціонування суспільства, відображають темпи його розвитку.

Види соціальних норм

- релігійні

- мораль

- звичаї,

- корпоративні  норми

- традиції 

- норми права

Завдяки переліченим ознакам соціальні норми є важливим регулятором суспільних відносин, активно впливають на поведінку людей і визначають моделі поведінки у різних життєвих ситуаціях.

Норми моралі-це сукупність поглядів, переконань, що склалися історично і визначають відносини людей між собою, їх ставлення до суспільства, держави. Головне у моралі - це уявлення про добро і зло. Моральними вважаються лише ті дії, які приносять добро. У соціально неоднорідному суспільстві такі норми мають, зазвичай, неоднозначний зміст.

Звичаї - це правила поведінки, які склалися історично і внаслідок багаторазових повторень увійшли в звичку людей,

Релігійні норми - правила, встановлені віросповіданнями й обов'язкові для віруючих; висвітлюються у релігійних книгах (Тора, Новий Завіт, Коран та ін.), у рішеннях духовенства та віруючих.

Корпоративні норми - це норми об'єднань людей, які випливають із мети, завдань цих об'єднань, закріплених у відповідних документах.

Норми права - це обов'язкові правила фізичної поведінки, які мають загальний характер, з метою регулювання суспільних відносин встановлюються або санкціонуються державою і нею забезпечуються.

Багато дослідників не обмежуються виділеними видами соціальних норм і додають, зокрема, такі: політичні, економічні, естетичні, організаційні, культурні, соціально-технічні та ін. Крім того, соціальні норми поділяють на усні та письмові, свідомі та стихійні тощо. Така широка палітра соціальних норм свідчить, що в арсеналі соціального регулювання завжди можна знайти засіб, найвідповідніший для регулювання певних відносин.

Отже, правові норми с різновидом норм соціальних. Вони мають усі ознаки цих норм, але характеризуються особливими рисами, які не притаманні іншим засобам соціального регулювання.

 

1.3.3. Джерела права

Правові норми мають бути загальновідомими, а тому вони доносяться до людей у певній формі (т.зв. джерелах права). Форми (джерела) права як поняття характеризують зв'язок права з державою, оскільки саме державна воля опосередковує зв'язок права з об'єктивно існуючими суспільними відносинами.

У юридичній літературі відзначається, що джерело права характеризується певними особливостями:

Види джерел права

-         правовий звичай        

-         нормативно-правовий договір

-         прецедент

-         нормативно-правовий акт

Правовий звичай санкціоноване державою правило поведінки, що склалося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей. Це найдавніше джерело права. Як приклади збірок таких звичаїв можна згадати "Руську правду “Закони XII таблиць", "Закони Ману".

Правовий прецедент - рішення державного органу (посадовця) з конкретної справи, якому надасться загальнообов'язкове значення при розгляді усіх наступних аналогічних справ.

Нормативно-правовий договір - добровільно узгоджені декількома суб'єктами загальні правила поведінки, як: забезпечуються державою (міжнародно-правові угоди, колективні договори).

Нормативно-правовий акт - письмовий документ компетентного органу держави, у якому закріплено обов'язкове правило поведінки загального характеру.

Нормативно-правовий акт є домінуючим джерелом права. Він має ряд переваг, а саме:

-         його можна оперативно видати і змінити у будь-якій частин,  що   дозволяє достатньо швидко реагувати на зміни у суспільстві;

-         нормативний акт, як правило, відповідним чином систематизується, що дозволяє легко віднайти потрібний документ для застосування та реалізації;

-         нормативний акт дозволяє точно фіксувати зміст правових норм, що не допускає їх довільного тлумачення;

-         нормативний акт підтримується та охороняється державою.

Закон:

1)  це акт законодавчого органу держави або самого народу;

2)  регулює найважливіші відносини;

3)  відображає волю й інтереси більшості народу;

4)  має вищу юридичну силу щодо інших нормативних актів;

5)  приймається в особливому порядку.

Демократичний закон є і суворим, і гнучким водночас; він дає надію, він відкритий для перегляду, хоч лише до певних меж. Д.Ельштейн

Народ повинен захищати закон як свій оплот, як свій оберігаючий мур. Геракліт

Та держави, в якій громадяни підпорядковуються законам,  є щасливою під чає миру й непохитною під час війни. Сократ

Особливим різновидом законів є Основний Закон - Конституція, який регулює усі аспекти життєдіяльності країни. Інші ж закони регулюють конкретні проблеми, напр., Закони України "Про відпустки", "Про вибори народних депутатів України".

За галузями права закони поділяються

- фінансові

- цивільні

- шлюбно-сімейні

- кримінальні

Підзаконні акти - це акти органів держави, які видаються на основі законів ; метою їх виконання. Вони теж мають юридичну силу, але не таку велику, як закони.

Види підзаконних актів в Україні:

1) укази Президента України;

2)  постанови Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим,

3)  інструкції та нормативні накази керівників міністерств та інших відомств;

4) розпорядження голів місцевих державних адміністрацій;

5)  нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів;

6)  нормативні накази й інструкції адміністрацій підприємств, установ, організацій.

1.3.4. Норми права, їх види та структура

Норма права є найменшою частинкою права, яка містить правило фізичної поведінки і встановлює покарання за його невиконання. Напр., умисне легке тілесне ушкодження карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до одного року" (ч.І.ст. 125 ККУ).

Норма права - це обов'язкове, встановлене або санкціоноване правило поведінки, яке охороняється державою і виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільства волю й інтереси народу, активно впливає на суспільні відносини з метою їх упорядкування. Норма права має певну структуру. Структура норми права являє собою її внутрішню побудову, для якої характерний усталений зв'язок компонентів, які її утворюють;

Гіпотеза - частина норми, в якій зазначаються обставини, за яких ця норма буде здійснюватися. Такими обставинами можуть бути дії людей чи події.

Диспозиція - частина норми, в якій зазначаються права чи обов'язки суб'єктів права.

Санкція - частина норми, в якій зазначаються заходи державного примусу у разі порушення диспозиції.

Наведемо приклад визначення структури правової норми:

Ст. 148 ККУ: "Підміна чужої дитини, вчинена з корисливий або інших особистих мотивів, карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк". Диспозиція "підміна чужої дитини", гіпотеза вчинена  корисливих або інших особистих мотивів", санкція - карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк".

Стаття закону та. норма права відрізняються. Іноді у етапі нормативного акта може бути сформульовано по кілька норм або лише частину норми. Порівняйте наведені статті закону:

•  "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава" (ст. 1 Конституції України):

•  "Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.

Права та свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст.21 Конституції України):

•  "Кожен має право па повагу його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, .жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без ЇЇ вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам" (ст.28 Конституції України).

Класифікація норм права:

-         за предметом і методом правового регулювання - конституційні, цивільні, трудові; адміністративні та ін.

-         за часом дії: постійні, тимчасові;

-         за територією дії:  загальнодержавні, місцеві (локальні);

-         за дією на коло осіб: загальні (поширюються на усіх суб'єктів), спеціальні (поширюються на частину суб'єктів).

1.3.5. Поняття та елементи системи права і системи законодавства

Право - це не механічна, хаотична сукупність правових норм, а внутрішньо узгоджена їх система. Під системою розуміють складно-організоване ціле, яке включає окремі елементи, об'єднані різноманітними зв'язками та взаємовідносинами. Елемент - це складова частинка складного цілого. Будь-яка система, у т.ч. й правова, передбачає внутрішню будову, структуру, зв'язки між її елементами.

Система права - це внутрішня організація чинних правових норм конкретної держави, яка передбачає наявність та певне взаємо розташування складових частин права, тобто поділ його на галузі, інститути та норми.

Галузь права - це сукупність юридичних норм, які регулюють певну сферу однорідних відносин.

Наприклад, галузь цивільного права регулює певні майнові та особисті відносини, галузь адміністративного права - відносини, які виникають у сфері державного управління і т.д.

Інститут права - це система юридичних норм, що регулюють певне коло однорідних відносин.

Вади інститутів права:

-         Галузеві, тобто ті, які стосуються лише однієї  галузей права         

-         Міжгалузеві   ті, які стосуються кількох галузь права (напр., інститут спадкоємства).

Система права пов'язана зі системою законодавства. Остання включає певним чином впорядковані закони та підзаконні нормативні акти.

Система законодавства - це усі упорядковані нормативно-правові акти держави; це сукупність законів і підзаконних нормативних актів, які виражають зміст правових норм, принципів, декларацій і спрямовані па регулювання суспільних відносин.

Якщо система права складається у суспільстві історично, то система законодавства створюється раціонально в процесі упорядкування нормативних актів, створення кодексів, збірників законів.

Систематизація нормативно-правових актів - це діяльність із упорядкування та удосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості шляхом створення збірників єдиних нормативних актів.

Розрізняють кодифікацію та інкорпорацію.

Інкорпорація - вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведені їх у збірниках і певному порядку без зміни тексту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрямок діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукових досліджень. Кодифікація - вид систематизації нормативних актів, які мають спільний предмет регулювання, що полягає в їх змістовій обробці (усунення розбіжностей і протиріч), створення нового зведеного нормативного акту.

Різновидності кодифікації.

Кодекс - кодифікований акт, який забезпечує правове регулювання певної сфери суспільних відношень і має структурний розподіл на розділи, підрозділи, статті (Кримінальний кодекс, Адміністративний кодекс, Кодекс про шлюб і сім'ю, Кодекс законів про працю).

Статути, положення - кодифіковані акти, в яких визначається статус певного виду державної організації та органу.

   1.3.7 Правовідносини - це врегульовані правовими нормами суспільні відносини, учасники яких (фізичні чи юридичні особи) виступають одночасно як носії юридичних прав та юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

Правовідносини та види класифікують за різними ознаками:

•    За галузевою ознакою                        

Конституційні цивільні, сімейні і т.д.;

•    За кількісним складом суб'єктів

Прості (лише між двома суб'єктами), складні (між 3 і більше суб'єктами);

• За характером дії зобов'язального суб'єкта

Активні, пасивні;

• В      залежності      від      функціонального призначення

Регулятивні, охоронні;

•    Залежно від обов'язків і розподілу прав між сторонами

Односторонні, двосторонні;

•    За характером тривалості часу

Одноактні (купівля, продаж речі) і триваючі (перебування в шлюбі);

•   Від обґрунтованості життєвих обставин

Реальні та уявні (презумпція - це закріплення в законодавстві припущення про наявність або відсутність юридичних фактів, яке може призвести до виникнення, зміни або припинення правовідносин).

 

 

 

Структура правовідносин (сукупність елементів правовідносин):

Суб'єкти правовідносин -   І. Правоздатні суб'єкти суспільного життя, носії суб'єктивних прав та юридичних обов'язків: фізичні особи (громадяни держави, іноземці, особи без громадянства). ІІ. Юридичні особи ( організації, установи, органи держави, держава в цілому та інші). Учасники правовідносин мають юридичні властивості (працездатність і дієздатність), тобто передбачену нормами права спроможність бути учасниками правовідносин.

Правоздатність - це передбачена нормами права можливість мати юридичні права та обов’язки. Дієздатність - це передбачена нормами права можливість особистими діями самостійно здійснювати свої юридичні права і створювати для себе юридичні обов'язки.

 Об'єкти правовідносин - це ті матеріальні або нематеріальні блага, з приводу яких склалися правовідносини. На їхню охорону направлені взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки (річ, ділова репутація і т.д.).

Види об'єктів правовідносин:

-         Фізичний стан людини;

-         Фізичні дії повноваженого суб'єкта;

-         Фізичні дії зобов'язального суб'єкта;

-         Стан природних об'єктів і явищ;

-         Речі (засоби виробництва, гроші і т.д.).

-         Духовні цінності;

-         Певні соціальні властивості;

-         Морально-психологічний стан людини;

Права та обов'язки суб'єктів правовідносин складають зміст правовідносин, який характеризується синтезом фактичного і юридичного.

Юридичний зміст - це суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто можливість дій зобов'язальних суб'єктів.

Фактичний зміст - це сама поведінка суб'єктів, їх діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права і юридичні обов'язки сторін.

IV.  Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, передбачені правовими нормами, які є основою для виникнення, зміни або припинення правовідносин.

Юридичні факти класифікують в залежності від критеріїв:

1. Щодо волі суб'єктів правовідносин юридичні факти поділяють на події, дії, бездіяльність, стан.

Подія - те, що відбувається незалежно від волі учасників правовідносин (стихійне лихо, закінчення строків, природна смерть тощо).

Дія - це активна поведінка суб'єктів з його волі. У свою чергу дії бувають: Правомірні - дії, що відповідають вимогам правових норм. Результатом правомірних дій можуть бути:

•         Юридичні   акти,   що   чиняться   з   метою виникнення юридичних наслідків (н., подача заяви про прийом на роботу),

Юридичні   вчинки   -   дії   які   не   мають спеціальної    мети    викликати    юридичні наслідки (н., знахідка скарбу).

Неправомірні - протиправні дії (наприклад, крадіжка):

•   Винні (злочини),

•   Безвинні, так звані правові аномалії.

 

 

Бездіяльність - стан абсолютної пасивності, відсутність дії. Вона теж може викликати певні правовідносини (наприклад, ненадання лікарем медичної допомоги хворому).

Станом юридичного характеру може бути сп'яніння, вагітність, громадянство тощо, за наявності яких можуть виникати певні правові відносини.

 

1.3.8. Поняття, причини і види правопорушень.

Правопорушеннями називаються протиправні, соціально шкідливі вчинки людей, скоєння яких передбачає юридичну відповідальність.

 

Основні причини правопорушень:

 

а) об'єктивні причини (не залежать від особи, вони зумовлені обставинами) – причини економічного характеру, соціальні причини, обставини родинного характеру, суперечність чинного законодавства основним правам людини, загальнолюдським моральним приписам, суттєві вади, недоліки законодавства, особливості оточення;_____

б) суб'єктивні причини (пов'язані із самою особою) - темперамент особи, незнання особою вимог закону, конкретні психічні відхилення, схильність до вживання алкогольних, наркотичних або токсичних речовин.________________________________

 

Кожне правопорушення має свою структуру. Елементи правопорушення (склад) сукупність вказаних в законі ознак, при наявності яких, небезпечне і шкідливе діяння визначається конкретним правопорушенням. Розрізняють:

1 .Об'єкт правопорушення - соціальні цінності чи конкретні блага, на пошкодження, позбавлення яких знищення яких спрямоване протиправне діяння (об'єкт - це те, на що посягає правопорушення, чому завдає шкоди; можуть бути різні матеріальні чи духовні цінності - власність, життя, здоров'я людини, державна безпека тощо).

2.       Об'єктивна сторона - включає протиправне діяння, його шкідливий або небезпечний результат. До об'єктивної сторони необхідний причинний зв'язок між протиправним діянням і шкідливим або соціально небезпечними наслідками. Таке діяння може бути виражене як в активних діях, так і в результаті бездіяльності, коли суб'єкт не виконує зобов'язуючих норм права. Юридична відповідальність настає лише за фізичні протиправні діяння. До об'єктивної сторони належать також місце, час, спосіб, засоби, обставини
здійснення діяння, яке суперечить нормам права.

3.       Суб'єкт правопорушення - повністю деліктоздатна фізична особа (людина) або юридична особа. Деліктоздатність для людини пов'язана з віком особи.

4.       Суб'єктивна сторона - виражається у психічному ставленні особи до скоєного, куди входять вина, мотиви, мета правопорушення.

         Мотив правопорушення - це усвідомлена спонука особи, яка викликала в неї  намір вчинити правопорушення.

         Мета (ціль) правопорушення - це бажання особи, яка вчиняє соціально небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків.

Всі правопорушення за ступенем соціальної небезпечності поділяються на:

- Злочин                                                      -   Небезпечні правопорушення

- Провини (проступки)                                -    Шкідливі правопорушення

 

 

 

Види правопорушень:

 

Дисциплінарні

Порушення виробничих, службових, військових, навчальних та інших обов'язків (дисциплінарна провина), за скоєння яких передбачається  дисциплінарна  відповідальність.

Цивільно-правові

Правопорушення, вчинені у сфері майнових і певних немайнових відносин, що регулюються цивільним, трудовим, сімейним, екологічним та іншими галузями права.

Адміністративні

Протиправні дії чи бездіяльність, які посягають на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління за які законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Трудові

Полягають у невиконанні, порушенні трудових обов'язків суб'єктами трудового права, заборонені нормами законодавства про працю.

Конституційні

Спричиняють шкоду порядку організації і діяльності органів державної влади й управління, конституційним правам громадян, проте не містять ознак злочину.

Кримінальні

Є найтяжчим за своїм характером і в законодавстві називаються злочинами. Злочином називається соціально небезпечне, винне і каране діяння (чи бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, її політичну та економічну системи, власність, особу, права та свободи громадян, а також інше передбачене кримінальним законом соціально небезпечне діяння.

 

 

1.3.9 Юридична відповідальність - це встановлений законодавством забезпечений державою юридичний обов'язок правопорушника –зазнати позбавлення належних йому певних благ, цінностей (позбавлення волі, позбавлення права мати певну посаду, позбавлення майна шляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін.).

Основні види юридичної відповідальності:

1)           Дисциплінарна відповідальність - відповідальність особи за порушення норм права, що регулюють відповідну дисципліну праці і застосування до порушника дисциплінарного стягнення.

2)     Цивільно-правова відповідальність (майнова) - це встановлені законом юридичні наслідки за невиконання  або неналежне  виконання  особою  обов'язків  зобов'язань,   що  пов'язані з порушенням суб'єктивних цивільних прав другої сторони. Полягає в накладенні цивільно - правових стягнень - неустойки, штрафу, пені, певних відшкодувань збитків на фізичну чи
юридичну особу за невиконання або невиконання зобов'язань.

3)      Адміністративна відповідальність - вид юридичної відповідальності громадян і посадових осіб, що полягає у застосуванні до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення (проступок), певного заходу державно-правового примусу - адміністративного стягнення, що створює для цих осіб неприємні наслідки особистого, майнового, організаційного характеру.

4)      Кримінальна відповідальність - це один з видів юридичної відповідальності, правовий наслідок вчинення злочину, який полягає у застосуванні до винної особи заходів державного примусу у формі кримінального покарання.

5)             Конституційна відповідальність (наприклад, імпічмент президента, відповідальність народного депутата за порушення своїх обов'язків).

6)      Кримінально-процесуальна відповідальність - (наприклад, у випадку порушення підписки про невиїзд заміна її на взяття під варту).

Особливим видом майнової відповідальності є матеріальна відповідальність у трудовому праві, яка має риси одночасно і майнової, і адміністративної відповідальності (відповідальність працівника за майнову (матеріальну) шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків).

Підставою для юридичної відповідальності є факт вивчення правопорушення, наявність у діяннях складу правопорушення.

Однак самого факту правопорушення приписи права, недостатньо. Майже завжди необхідною є вина особи в протиправному вчинку.

 

Вина існує в таких формах:

 

•    Намір (умисел):

•    Необережність:

Прямий - має місце, коли суб'єкт: усвідомлює протиправність свого діяння; негативних наслідків; бажає їх настання;

Протиправна самовпевненість - суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання його негативних наслідків, проте сподівається, що вони все ж таки не виникнуть;

Непрямий - має місце, коли суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до можливості їх настання.

Протиправна недбалість - суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання його негативних наслідків, хоча відповідно до рівня свого розвитку може це передбачити.

Мета юридичної відповідальності:

§         Компенсація потерпілому (у тому числі й державі) збитків правопорушення, включаючи моральну шкоду;

§         Позбавлення винного на деякий час можливості вчиняти нові правопорушення;

§         Вплив на винного та інших осіб, внаслідок чого у них відпало б бажання вчиняти нові правопорушення;

§         Надання винному можливості для пристосування до нормального життя в суспільстві.

5 Кримінальне право частина 1

Лекція. Кримінальне право України (частина 1)

 

План (логіка) викладу і засвоєння .матеріалу:

1.1.  Поняття кримінального права.

1.2.  Кримінальним кодекс України: його загальна характеристика.

1.3.  1 Поняття та підстава для кримінальної відповідальності.

1.4.  Поняття, ознаки, види та стадії злочину.

1.5.  Поняття та форми вини.

1.6.  Співучасть у вчиненні злочину та її форми.

1.1. Поняття кримінального права

Кримінальне право - Галузь права України, норми якої визначають загальні засади кримінальної відповідальності, вичерпний перелік діянь, які є злочинами, та покарання, що можуть застосовуватися до осіб, які їх вчиняють.

У науці кримінального права поняття "кримінальне право" розглядається у двох площинах:

- як галузь юридичної науки, яка вивчає чинне законодавство про кримінальну відповідальність і практику його застосування;

- як галузь законодавства України.

 Єдиним джерелом кримінального права, що визначає злочинність і караність діяння, є Кримінальний кодекс України.

Основні риси кримінального права України як галузі права

-----► його норми встановлюються лише Верховною Радою України

-----► воно проявляється лише у формі Кримінального кодексу України

-----► основними методами кримінального права є заборона, дозвіл, заохочення

Законодавство України про кримінальну відповідальність має відповідати  положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких для України надано Верховною Радою України.

1.2. Кримінальний кодекс України:  його загальна характеристика

Кримінальний Кодекс України (далі - КК України) був прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квітня 2001 р. і набув чинності з 1 вересня 2001 р. Він є єдиним джерелом кримінального права, яке визначає злочинність і караність діяння. У ньому репрезентовано усе кримінальне законодавство України.

Складається КК України з двох частин - Загальної частини, 15 розділів якої містять 108 статей, і Особливої частини, 20 розділів якої об'єднують 340 статей. Крім того, кодекс має "Прикінцеві та перехідні положення" і додаток, в якому є перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком. У Загальній частині містяться норми, які визначають загальні засади кримінальної відповідальності. В ній визначено: завдання КК України; підстава кримінальної відповідальності; чинність кримінального закону в часі, просторі та за йолом осіб; поняття злочину; класифікація злочинів; стадії вчинення злочину; особа, яка підлягає кримінальній відповідальності; поняття та форми вини; поняття: співучасті, повторності, сукупності та рецидиву злочинів; обставини, що виключають злочинність діяння; звільнення від кримінальної відповідальності; поняття покарання та його види; засади призначення покарання; звільнення від покарання та його відбування; положення, пов'язані із судимістю; особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

В Особливій частині КК України визначено, зокрема, вичерпний перелік діянь, які є злочинами, та покарання, які можуть застосовуватися до осіб, котрі їх вчинять, та визначається вид і розмір покарання, які можуть бути за них призначені.

Норми Особливої частини складаються з двох частин - диспозиції і санкції:

> Диспозиція дає ознаки забороненого діяння;

> Санкція визначає вид і розмір покарання, що може застосовуватися в разі, коли вчиняються діяння, визначені диспозицією.

Злочинність і караність діяння визначається законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння.

Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, зворотної дії в часі не має.

Закон, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набуття таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

Дія Кримінального кодексу поширюється на всю територію України. Злочин визначається як вчинений на території України, якщо І його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України. Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана |  Верховною Радою України, не є підсудні у

кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом.

Громадяни України та особи без громадянства, котрі постійно проживають в Україні, котрі вчинили злочини поза її межами, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.

Іноземці та особи без громадянства, котрі не проживають постійно в Україні, котрі вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України.

1.3. Поняття та підстава для кримінальної відповідальності

Кримінальна відповідальність - це вид юридичної відповідальності, що становить собою вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також визначених вироком суду позбавлень і обмежень особистого, майнового чи іншого характеру.

Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбачений чинним КК України (ч. 1. ст. 2 КК України)

Складом злочину визнається сукупність закріплених у кримінальному законі ознак, за наявності яких конкретне вчинене суспільно небезпечне діяння визнається злочином.

Об'єкт злочину - це охоронювані кримінально-правовими нормами суспільні відносини, на які посягає злочин.

Під загальним об'єктом розуміють усю сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом.

Родовий об'єкт — це певне коло однорідних чи тотожних суспільних відносин, які охороняються єдиним комплексом взаємопов'язаних кримінально-правових норм. Розміщення злочинів по розділах в Особливій частині КК провадиться саме за родовим об'єктом.

Склад злочину:

-- Об’єкт

            > загальний

            > родовий

            > безпосередній

-- Об’єктивна сторона

            > суспільно небезпечне діяння

            > злочинні наслідки

            > причинний зв’язок між суспільно-небезпечними діяннями і злочинними наслідками

            > час

            > місце

            > спосіб

            > обстановка

            > засоби

            > знаряддя вчинення злочину

-- Суб’єкт

            > фізична особа

            > осудна особа

            > особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності

-- Суб’єктивна сторона

            > вина

            > мотив

            > мета

            > емоції

Безпосередній об'єкт — це конкретні суспільні відносини, які поставлені під охорону відповідної статті чинного КК України і на які безпосередньо посягає той чи інший конкретний злочин.

У кримінальному праві виокремлюють основний та додатковий безпосередні об'єкти. Основний безпосередній об'єкт - це об'єкт, проти-якого головним чином насамперед спрямовано злочин, а додатковий - це об'єкт, шкода якому завдається у зв'язку з посяганням на основний.

Увага!  Об'єкт злочину необхідно відрізняти від предмета злочину. Предмет злочину - це матеріальний предмет, з приводу якого або шляхом дії (впливу) на який вчиняється злочин.

Об'єктивна сторона злочину - це зовнішній прояв злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням, суспільно небезпечними наслідками, причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечними наслідками та факультативними ознаками (місце, час, спосіб, знаряддя, засоби, обстановка вчинення злочину).

Ознаками об'єктивної сторони злочину є: 1) суспільно небезпечне (злочинне) діяння; 2) суспільно небезпечні (злочинні)9наслідки; 3) причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспільнонебезпечними наслідками; 4) факультативні ознаки: місце, час, спосіб, знаряддя, засоби, обстановка вчинення злочину. Склади злочинів, обов'язковою ознакою яких не передбачено настання певних суспільно небезпечних (злочинних) наслідків, називаються формальними, а склади, де суспільно небезпечні (злочинні) наслідки є обов'язковою ознакою, -матеріальними.

Злочинне діяння - це передбачені кримінальним законом дія чи бездіяльність, якими заподіюється шкода об'єкту злочину.

Злочинна дія це активна свідома, вольова, суспільно небезпечна, протиправна поведінка суб'єкта.

Злочинна бездіяльність - це пасивна свідома, вольова, суспільно небезпечна протиправна поведінка суб'єкта, яка полягає у невиконанні суб'єктом обов'язку діяти.

Суспільно небезпечні (злочинні) наслідки злочинуреальні шкідливі зміни, які відбуваються в об'єкті, що охороняється кримінальним законом, внаслідок злочинного діяння. Вони можуть бути, зокрема, виражені в нанесеній шкоді: матеріальній, фізичній, моральній, організаційній.

Причшншй зв 'язок між діянням та його суспільно небезпечними наслідками для наявності складу злочину має бути необхідним, оскільки інакше не можна виключати, що наслідки виникли не через діяння, яке ставиться у вину особі, а через якесь інше діяння або ж подію. Необхідний причиновий зв'язок між діянням і наслідками характеризується тим, що діяння:

- має передувати наслідкам;

- має бути умовою, без якої не було б наслідку;

- за своїми властивостями; як правило, має спричиняти саме такі наслідки, тобто

наслідки мають бути закономірним результатом вчиненого діяння.

Факультативними, тобто такими, що не є обов'язковими для більшості злочинів, ознаками об'єктивної сторони є: 1) місце - територія чи інше місце, де вчиняється злочинне діяння або настають його наслідки; 2) час - період, протягом якого вчиняється злочин; 3) спосіб - методи чи прийоми вчинення злочину; 4) обстановка - сукупність умов, за яких скоюється злочин; 5) засоби - предмети, документи, речовини, з використанням яких створюються умови для вчинення злочину; 6) знаряддя - зброя та інші предмети, документи, речовини, за допомогою яких здійснюється вплив на потерпілого чи предмет злочину або іншим чином полегшується досягнення злочинного результату.

Суб'єктивна сторона злочину відображає процеси, які відбуваються у свідомості особи у зв'язку з вчиненням нею злочину і свідчать про спрямування її волі та про її ставлення до суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Ознаками суб'єктивної сторони злочину є: 1) вина; 2) мотив злочину; 3) мета злочину; 4) емоції.

Основною та обов'язковою для кожного злочину ознакою суб'єктивної сторони є вина, її відсутність завжди означає відсутність в діях особи складу злочину, а отже і підстави кримінальної відповідальності. Заподіяння шкоди без вини називається казусом.

Мотив і мета є факультативними ознаками суб'єктивної сторони злочину. Мотив злочину - це ті внутрішні спонукання, якими керувався винний, вчиняючи злочин, а його мета - це той уявний результат, якого домагався винний, коли вчиняв злочин. Мотив і мета у разі передбачення їх у статтях Особливої частини КК України визнаються обов'язковими ознаками суб'єктивної сторони складу злочину.

В Україні немає колективної кримінальної відповідальності. Суб'єктом злочину не може бути юридична особа, а лише фізична особа (громадянин України, іноземець, особа без громадянства), осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності.

Суб'єктом злочину є фізична осудна,особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу України може наставати кримінальна відповідальність.

Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними . ч. 1 ст. 19 КК України

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи, за рішенням суду, можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру (ч. 2 ст. 19 КК України).

Не підлягає покаранню також особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до встановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і або керувати ними. До такої особи, за рішенням суду, можуть застосовуватись примусові заходи І медичного характеру, а після одужання така особа і  може підлягати покаранню (ч. З ст. 19 КК України).

1.4. Поняття, ознаки, види та стадії злочину

Злочин - це передбачене КК України суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Злочин завжди є діянням людини, що посягає на найбільш важливі суспільні відносини, які склалися і є визнаними та прийнятними в суспільстві, внаслідок чого вони охороняються кримінальним законом.

Злочин завжди суперечить інтересам суспільства, обмежує права чи й позбавляє таких прав одних на користь інших всупереч правовим приписам. При цьому, оскільки суспільні відносини та й саме суспільство постійно змінюються та розвиваються, змінюється та розвивається й саме поняття злочину.

Ознаки злочину

- Це діяння, вчинене суб'єктом злочину

- Це діяння суспільно небезпечне - воно спричиняє шкоду чи створює загрозу спричинення такої шкоди об'єктам, що охороняються чинним законодавством

- Це протиправне діяння, яке передбачено чинним   кримінальним законодавством порушення особою конкретної кримінально-правової  норми

- Це винне діяння, тобто таке, що вчинене умисно чи з необережності

- Це карне діяння, за яке чинним КК України передбачено певний вид і розмір г покарання

Не є злочином дія або бездіяльність, яка, хоча формально і містить ознаки в будь-якого діяння, передбаченого КК України, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній або юридичній особі, суспільству або державі (ч. 2 ст. 11 КК України).

Відповідно до того чи іншого критерію злочини можна поділяти на різні види. Так, залежно від форми вини злочини можна поділити на умисні та необережні,

а також такі, які можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності; залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності - на закінчені та незакінчені (готування до злочину, замах на злочин); за родовим об'єктом - на злочини проти основ національної безпеки, проти здоров'я особи, злочини проти волі, честі та гідності громадян та ін.; за мотивами вчинення - на корисливі, вчинювані з мотивом помсти, вчинювані з хуліганських мотивів та ін. Позитивним надбанням вітчизняного законодавця сщц вважати закріплення класифікації злочинів за ступенем їх тяжкості безпосередньо у кримінальному законі, а саме у ст. 12 КК України.

Види злочину за ступенем тяжкості:

—► злочин невеликої тяжкості - злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання

—► злочин середньої тяжкості — злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років

—► тяжкий злочин - злочин, За який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років

—► особливо тяжкий злочин - злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення  волі (ч.5 ст. 12 КК України)   .

Злочинами невеликої тяжкості є, наприклад, зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК України), незаконне розголошення лікарської таємниці (ст, 145 КК України) та ін.

Злочинами середньої тяжкості є, наприклад, фіктивне підприємництво (ст. 205 КК України), підміна дитини (ст. 148 КК України) та ін.

Тяжкими злочинами є, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК України), незаконне позбавлення волі або викрадення людини, вчинене організованою групою, або таке, що спричинило тяжкі наслідки (ч. З ст. 146 КК України), катування, вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 127 КК України) та ін.

Особливо тяжким злочином є, наприклад, диверсія (ст. 113 КК України), шпигунство (ст. 114 КК України), умисне вбивство (ст. 115 КК України) та ін.

Стадії вчинення злочину - це певні етапи готування і вчинення умисного злочину.

Готування є першою стадією вчинення злочину. При готуванні винний ще не виконує діяння, котре є необхідною ознакою об'єктивної сторони складу злочину.

Стадії вчинення злочину:

—► готування до злочину

—► замах на злочин

—► закінчений злочин

Законодавець у ст. 14 КК України  закріплює вичерпний перелік діянь, які є готуванням до вчинення злочину.

Готування до злочину

►  підшукування засобів чи знарядь для вчинення злочину

►  пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину

►  підшукування співучасників

► змова на вчинення злочину

►  усунення перешкод

►  інше умисне створення умов для вчинення злочину

Чинний КК України звільняє від кримінальної відповідальності за готування до злочину невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 14 КК України).

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі (ч. 1 ст. 15 КК України).

Види замаху на злочин

-         закінчений замах

-         незакінчений замах

Замах на злочин є закінченім, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі. Так, наприклад, винний придбав вогнепальну зброю з метою вбивства певної особи, сховався у засідці, вистрілив, але промахнувся чи лише поранив потерпілого.

Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця. Так, наприклад, злодій проник у житло, але не  встиг нічого викрасти, бо був затриманий.

Згідно з ч. 1 КК України закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України.

Надзвичайно важливим є визначення моменту закінчення злочину. Саме тут прийнято виділяти

- Злочини з матеріальним складом,

- Злочини з формальним складом

- Злочини з усіченим (урізаним) складом.

У випадку вчинення злочину з матеріальним складом закінченим злочин буде вважатись з моменту, коли настав вказаний у відповідній статті Особливої частини КК України суспільно-небезпечний наслідок. Наприклад, настання смерті особи при умисному вбивстві (ст. 115 КК України).

Злочини з формальним складом є закінченими з моменту вчинення відповідного діяння (дії чи бездіяльності). Так, наприклад, розголошення державної таємниці (ч. 1 ст. 328 КК України) є закінченим з моменту розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, шпигунство (ст. 114 КК України) - з моменту передачі або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній • організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю. Відповідальність за ці злочини настає незалежно від того, чи в їх результаті було завдано реальну шкоду державі, чи ні.

Злочини з усіченим складом - це різновид злочинів з формальним складом, тому вони також вважаються закінченими з моменту вчинення відповідного злочинного діяння. Особливістю їх є те, що законодавець переносить момент закінчення злочину на стадію готування до злочину чи на стадію замаху на злочин. Так, наприклад, бандитизм (ст.257 КК України) вважається закінченим з моменту організації озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації або на окремих осіб.

У кримінальному праві передбачено інститут добровільної відмови від доведення злочину до кінця.  Добровільною відмовою при незакінченому злочині є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця (ч. 1 ст. 17 КК України). Добровільна відмова від доведення злочину до кінця може мати місце з різних мотивів, наприклад, каяття, боязнь загрози кримінальної відповідальності, усвідомлення протиправності діяння і т.д. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

Ознаки добровільної відмови від доведення злочину до кінця

------►  остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин

------► відмова від вчинення злочину має настати з волі самої особи

------► наявність усвідомленої можливості продовжувати та довести злочин до кінця

Проте, якщо особа відмовилась від доведення посягання до кінця у зв'язку з фактичною неможливістю його успішного завершення, вона не може вважатись такою, що добровільно відмовилась від доведення злочину до кінця, оскільки тут матиме місце не добровільна, а вимушена відмова, замах на злочин. Так, наприклад, особа вирішила вбити знайомого, підшукала вогнепальну зброю та боєприпаси, але в момент пострілу рушниця дала осічку через несправність.

Добровільна відмова може здійснюватися на стадіях готування до злочину і замаху на злочин.

1.5. Поняття та форми вини

Відповідно до ст. 23 КК України виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої кримінальним кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Форми вини за кримінальним правом України

- умисел (ст. 24КК України)

            - прямий

            - непрямий

- необережність (ст. 25КК України)

            - злочинна самовпевненість

            - злочинна недбалість

Прямим є умисел тоді, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч.2 ст. 24 КК України).

Уже з самого визначення вищенаведеного поняття можна виділити о знаки, що є притаманні прямому умислу. Як і щодо всіх інших видів вини, для прямого умислу їх прийнято поділяти на інтелектуальні та вольові. Інтелектуальними ознаками є усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння (дії чи бездіяльності), а також передбачення його суспільно небезпечних наслідків. Вольовою ознакою є бажання настання суспільно небезпечних наслідків.

Непрямим є умисел тоді, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. З ст. 24 КК України).

Як і при прямому умислі, особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності) та передбачає його суспільно небезпечні наслідки. Воля особи при цьому не спрямована на досягнення суспільно небезпечного наслідку. Злочинець при цьому просто байдуже ставиться до наслідків свого діяння, свідомо припускає їх настання, тобто погоджується з ними.

Необережність є злочинною самовпевненістю, коли особа передбачала настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення (ч.2 ст. 25 КК України).

Злочинна самовпевненість характеризується двома інтелектуальними та однією вольовою ознаками. На відміну від умислу, при формулюванні поняття самовпевненості законодавець не дає чіткої вказівки на психічне ставлення особи до свого протиправного діяння (дії чи бездіяльності). Чи не найбільш обґрунтованою при цьому може бути думка, згідно з якою особа, діючи певним чином, усвідомлює фактичну сторону свого діяння, але не оцінює суспільну небезпеку своєї протиправної поведінки.

Іншою інтелектуальною ознакою є передбачення настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності). Діючи самовпевнено, особа передбачає як фактичні наслідки своїх діянь, так і їх суспільно небезпечний характер. При цьому можна говорити лише про абстрактне передбачення, а не про конкретні, окреслені наслідки.

Вольова ознака самовпевненості полягає в тому, що особа легковажно розраховує на цілком реальні, чіткі можливості (обставини), що можуть відвернути настання злочинних наслідків. Це можуть бути власні якості (сила, розум злочинця і т.д.), дії інших осіб, технічні властивості механізмів, зміна обстановки і т.д.

При цьому важливим є те, що розрахунок винного виявився легковажним, в результаті чого й виникли суспільно небезпечні наслідки.

Необережність є злочинною недбалістю, коли особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити (ч.З ст. 25 КК України).

Інтелектуальні о зі і а ми. Злочинна недбалість характерна тим, що винний не усвідомлює суспільної небезпеки свого злочинного діяння, а також не передбачає настання якихось суспільно небезпечних наслідків.

Вольова ознака злочинної недбалості полягає в тому, що особа, маючи реальну можливість передбачити суспільно небезпечні наслідки свого злочинного діяння, не докладає належних інтелектуальних зусиль для запобігання імовірним злочинним наслідкам.

Вина може проявлятися не лише у якійсь одній формі, а й у так званій складній (подвійній) формі. Наприклад, особа мала на меті умисне заподіяння лише тілесних ушкоджень, але з необережності це призвело до настання смерті потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК України).

Особливе місце в теорії та практиці кримінального права посідає випадок ("казус"). Особливістю казусу є те, що, хоча злочинні наслідки і перебували у причиновому зв'язку з діянням особи, але остання; однак, не тільки не усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння, не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків, але й не могла їх передбачити. Казус виключає кримінальну відповідальність особи за вчинені діяння. Так, наприклад, А., ідучи з друзями у своєму легковому автомобілі по засніженій дорозі, потрапив колесом у нещільно зачинений каналізаційний люк, присипаний снігом, внаслідок чого машина перекинулась, а один із друзів при цьому вдарився головою об дах і зазнав тяжких тілесних ушкоджень.

1.6. Співучасть у вчиненні злочину та її форми

Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст.26 КК України).

Безумовно, вчинення злочину у співучасті є більш небезпечним, ніж вчинення його однією особою. Розрізняють злочини, які вчинені:

> групою осіб;

> групою осіб за попередньою змовою;

> організованою групою;

> злочинною організацією.

Ознаки співучасті:

—► участь у вчиненні злочину двох чи більше суб'єктів злочину

—► діяння суб'єктів, об'єднаних спільною метою

—► вчинюваний злочин має бути лише умисним

—► всі суб'єкти, що є співучасниками злочину, діють умисно

Злочин вважається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.

Злочин визначається вчиненим групою осіб за попередньою змовою, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації або для  керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Залежно від функцій, покладених на співучасників злочинів, кримінальне право виокремлює: виконавця (співвиконавця), організатора, підбурювача, пособника.

Співучасники злочину:

—► виконавець

—► організатор

—► підбурювач

—► пособник

Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений КК України (ч.2 ст.27КК України).

Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також: є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації (ч. З ст.27 КК України).

Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину (ч. 4 ст. 2 7 КК України).

Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети або іншим чином сприяти приховуванню злочину (ч. 5 ст. 2 7 КК України).

На практиці досить часто трапляється збіг ролей співучасників, при якому 1 одна й та ж особа може відігравати роль одразу декількох співучасників злочину, в     наприклад, організатора та підбурювача, організатора та пособника,

організатора та виконавця і т.д.

Виконавець (співвиконавець) підлягає кримінальній відповідальності за статтею Особливої частини КК України, яка передбачає вчинений ним злочин. Організатор, підбурювач та пособник підлягають кримінальній відповідальності за відповідною частиною статті 2 7 і частиною статті Особливої частини КК України, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем (ч. б ст.27 КК України).

Одночасно КК України визначає, що не можна вважати співучастю необіцяне зазделегідь приховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів.

Не є також співучастю і обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину.

6 Кримінальне право частина2

Лекція. Кримінальне право України (частина 2)

 

План (логіка) викладу і засвоєння .матеріалу

1.7.  Обставини, що виключають злочинність діяння.

1.8.  Поняття і види покарання.

1.9.  Призначення покарання, звільнення від покарання та його

відбування.

1.10.  Судимість: строки погашення та умови її зняття.

1.11.  Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

1.12.  Кримінальна відповідальність за окремі види злочинів.

 

1.7. Обставини, що виключають злочинність діяння

У Кримінальному кодексі(Кодекс) України визначаються обставини, що виключають злочинність діяння, хоча зовні воно має ознаки кримінального злочину. Такі діяння спрямовані на захист інтересів громадян, суспільства, держави і тому вони визнаються суспільнокорисними і не є кримінально протиправними.

Обставини, які виключають злочинність діяння

-------►   необхідна оборона (ст.36 КК)

-------►   уявна оборона (ст.37 КК)

-------►   затримання особи, що вчинила злочин (ст.38 КК)

-------►   крайня необхідність (ст.39 КК)

-------►   фізичний або психічний примус (ст.40 КК)

-------►   виконання наказу(Наказ) або розпорядження (ст.41 КК)

-------►   діяння, пов'язане з ризиком (ст. 42 КК)

-------►   виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст.43 КК)

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом(Закон) прав та інтересів особи(Особа), яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає,шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК України).

Уявною обороною визначаються дії, пов'язані з заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання (ч. 1 ст. 37 КК України).

Увага!  Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутись за  допомогою до інших осіб чи органів влади  (ч. 2 ст. 35 КК України).  

Затримання особи, що вчинила злочин. Не визначаються злочинами дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи (ч. 1 ст. 38 КК України).

Крайня необхідність. Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що

безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності (ч. 1 ст. 39 КК України).

Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження (ч. 1 ст.41 КК України).

Фізичний або психічний примус. Не є злочинною дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками (ч. 1 ст. 40 КК України). Питання про кримінальну відповідальність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронним інтересам під впливом психічного примусу, вирішується за правилами крайньої необхідності (ст. 39 КК України).

Діяння, пов'язанні з ризиком. Не є злочином діяння (або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохорорнним інтересам, якщо це діяння було вчинено в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети. Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), що не є поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронним інтересам (ч. 1 і 2 ст. 42 КК України).

Ризик не визначається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Не є злочином (Злочин)вимушене заподіяння шкоди правоохоронним інтересам особою, яка, відповідно до закону, виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження розкриття їх злочинної діяльності (ч. 1 ст. 43 КК України).

Особа, вказана вище, підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного зі спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків (ч. 2 ст. 43 КК України).

1.8. Поняття і види покарання

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (ч. 1ст. 50 КК України).

Метою покарання є:

- кара за вчинений злочин

- виправлення та перевиховування засуджених;

- запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами

Особа вважається невинуватою у вчинені злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України).

У відповідності до ст. 52 КК України, покаранім поділяються на три групи:

=> основні - громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі;

=> додаткові - позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна;

=> змішані-такі, що можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові - штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною  діяльністю.

Ознаки покарання:

-         покарання є заходом примусу;

-          покарання застосовується від імені держави; ^ покарання застосовується лише за вироком суду;

-          покарання застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;

-          покарання полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого.

Штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК України.

Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів громадян, якщо статтями Особливої частини КК України не передбачено вищого розміру штрафу.

Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо його спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини КК України.

У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковувані мінімуми доходів громадян, але на строк не більше двох років.

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. У відповідності до ст.54 КК України, засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. У відповідності до ч. 1 ст. 55 КК України позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.

Громадські роботи у відповідності до ч. 1 ст. 56 КК України полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і тривають не більше як чотири години на день. Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої  групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

Виправні роботи у відповідності до ст. 57 КК України встановлюються на строк від шести місяців до двох років і відбуваються за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт здійснюється відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти /до двадцяти відсотків. Виправні роботи не застосовуються:

- до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною;

- до непрацездатних;

- до осіб, що не досягли шістнадцяти років;

- до осіб, що досягли пенсійного віку;

- до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Довічне позбавлення волі. Довічне позбавлення волі згідно із ст. 64 КК України встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку.

Службове обмеження для військовослужбовців згідно із ст. 58 КК України проявляється у позбавленні майнового характеру: в доход держави відраховується від десяти до двадцяти відсотків із суми грошового забезпечення засудженого; засуджений не може бути підвищений на посаді, у військовому званні, строк покарання не зараховується йому у строк вислуги років для присвоєння чергового звання. Воно застосовується на строк від шести місяців до двох років.

Покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього майна або його частини, що є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або вказати предмети, що конфіскуються. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, прямо передбачених в Особливій частині КК України (ст. 59 КК України).

Арешт є також новим видом основних покарань. За своєю природою він є різновидністю позбавлення волі на короткий строк (від одного до шести місяців), що полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і має провести на нього шоковий виправний вплив. Арешт допустимо застосовувати до всіх засуджених, в тому числі і до непрацездатних осіб, осіб пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби. Не можна застосовувати це покарання до вагітних жінок та жінок, котрі мають дітей віком до семи років (ст. 60 КК України).

Обмеження волі справляє двоякий вплив на засудженого: а) він обмежується в свободі пересування і виборі місця проживання; б) він обов'язково залучається до праці. Засуджені відбувають це покарання у кримінально-виправних установах відкритого типу без ізоляції від суспільства. За ними у встановленому порядку здійснюється нагляд. Обмеження волі є строковим покаранням - воно може призначатися судом на строк від одного до п'яти років.

Даний вид покарання не може застосовуватися до: а) неповнолітніх; б) вагітних жінок; в) жінок, котрі мають дітей віком до чотирнадцяти років; г) осіб пенсійного віку; д) військовослужбовців строкової служби; ж) інвалідів першої і другої групи (ст. 61 КК України).

Тримання в дисциплінарному батальйоні застосовується виключно до військовослужбовців строкової служби. Таке покарання є одним із видів основних покарань, що застосовується на строк від шести місяців до двох років. Покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні застосовується судом у випадках, передбачених чинним КК України, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років тримання у дисциплінарному батальйоні на той самий строк (ст. 62 КК України).

Позбавления волі - полягає в примусовій ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк у кримінально-виправну установу. Це основне покарання може застосовуватися на строк від одного року до п'ятнадцяти років виключно тоді, коли воно вказане в санкціях норми КК України, а також у порядку амністії чи помилування при заміні довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк. Також воно може застосовуватися, коли суд прийде до висновку про можливість незастосування довічного позбавлення волі.

1.9. Призначення покарання, звільнення від покарання та йогом відбування

Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Суд призначає покарання:

у межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

*   відповідно до положень Загальної частини КК України;

враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання (ч. 1 ст. 65 КК України).

Кримінальний закон передбачає призначення покарання як за сукупність злочинів, так і за сукупність вироків.

При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення  менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку,  встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.

Призначення покарання за сукупність вироків має місце тоді, коли засуджений після винесення вироку, але до повного відбуття покарання, вчинив новий злочин. У цьому випадку суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК України.

При призначенні покарання суд може визначити обставини, які пом'якшують або обтяжують покарання засудженого.

Обставини, які пом'якшують покарання

-----► з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину

-----► добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди

-----► вчинення злочину неповнолітнім

-----► вчинення злочину жінкою у стані вагітності

-----► вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин

-----► вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність

-----► вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного

неправомірними або аморальними діями потерпілого

-----► вчинення злочину з перевищенням меж: крайньої необхідності

-----► виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної

діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням

злочину у випадках, передбачених КК України

-----► інші обставини, які суд визнає такими, що пом 'якшують покарання

Обставини, які обтяжую покарання

-----►   вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів

-----►   вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частина друга або

третя статті 28 КК України)

-----►   вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або

розбрату

-----►   вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або

громадського обов'язку

-----►   тяжкі наслідки, завдані злочином

-----►   вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що

перебуває в безпорадному стані

-----►   вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані

вагітності

-----►   вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій

залежності від винного

-----►   вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, яка страждає

психічним захворюванням чи недоумством

-----►   вчинення злочину з особливою жорстокістю

-----►   вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану,

інших надзвичайних подій

-----►   вчинення злочину загальнонебезпечним способом

-----►   вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у

стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів

Перелік обставин, які обтяжують покарання, є вичерпним (ст. 67 КК України). Суд не може визнати інші обставини такими, що обтяжують покарання.

Якщо суд при призначенні покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

У відповідності до ст. 80 КК України особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в такі строки:

1) два роки - у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі;

2) три роки - у разі засудження до покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

3) п'ять років - у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин;

4) десять років - у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад п'ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;

5) п'ятнадцять років - у разі засудження до покарання із позбавленням волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.

Давність не застосовується у разі засудження за злочини проти миру та без­пеки людства, передбачені ст. 437 439 та частиною першою ст. 442 ККУ.

Крім зазначених видів звільнення від кримінальної відповідальності суд може застосовувати: звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років; умовно-дострокове звільнення від відбування покарання; звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років; звільнення від покарання за хворобою. Суд може також замінити невідбуту частину покарання більш м'яким покаранням. Засуджений може бути також звільнений від покарання на підставі Закону України "Про амністію" або акта про помилування.

1.10. Судимість: строки погашення та умови її зняття

Судимість - це правовий наслідок засудження особи вироком суду, який пов'язаний з певними правовими обмеженнями, що стосуються засудженого.

Судимість має правове значення. Засуджена особа визнається такою з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення і зняття судимості. Наявність судимості є обставиною, яка обтяжує покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК України) у разі вчинення нового злочину. У разі таких випадків в Особливій частині КК України передбачено спеціальну відповідальність за злочини, вчинені особами, які мають судимість (ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 224 КК України та ін.)

Особи, засудженні за вироком суду без призначення покарання або звільненні від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом, визнаються такими, що не мають судимості. ч.З ст.88 КК України

Особи, які були реабілітовані, визначаються такими, що не мають судимості (ч.4ст.88ККУкраїни).

Чинний КК України визначає строки погашення судимості (ст.ст. 89,90), а також умови зняття судимості (ст. 91). Порядок зняття судимості визначений Кримінально-процесуальним кодексом України (ст.414).

Якщо особа після відбуття покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення  волі зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє  виправлення, то суд може зняти з неї судимість до закінчення строків, зазначених у статті 89 КК України.

При цьому зняття судимості допускається лише після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного у статті 89 КК України.

1.11. Особливості кримінальної відповідальності! та покарання неповнолітніх

За загальним правилом кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилось 16 років (ч. 1 ст. 22 КК України), а за вчинення окремих тяжких і особливо тяжких злочинів - з 14 років (ч. 2 ст. 22 КК України)

В чинному Кримінальному кодексі вперше виділено цілий розділ (розділ XV), присвячений особливостям кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. Розділ XVє складовою частиною Кримінального кодексу України, відтак при розгляді кримінальної відповідальності неповнолітніх діють загальні положення щодо підстави кримінальної відповідальності, стадій вчинення злочину, питань співучасті та звільнення від кримінальної відповідальності і т. д. Особи, що вчинили злочини у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за такі злочини: умисне вбивство, посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави, умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, диверсію, бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників, зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, крадіжку, грабіж, розбій, вимагання, умисне знищення або пошкодження майна, пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів, угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна, незаконне заволодіння транспортним засобом, хуліганство (ч. 2 ст. 22 КК України).

Неповнолітній, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнений судом від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру:

*   застереження;

*   обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

*   передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

*   покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

*   направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються законом (ст. 105 КК України).

Особливості  примусових заходів виховного характеру

безпосередня передбаченість їх кримінальним законом

застосування їх лише судом

застосування їх лише до неповнолітніх

те, що вони не с видом кримінального покарання

До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру, що передбачені у частині другій 105 статті КК України.  Тривалість заходів виховного характеру, передбачених у пунктах 2 та 3 частини другої цієї статті, встановлюється судом, який їх призначає.

До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом згідно із ст. 98 КК України можуть бути застосовані такі основні види покарань:

штраф — застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до п'ятисот встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 99 КК України);

громадські роботи - можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання даного виду покарання не може перевищувати двох годин на день (ч. 1 ст. 100 КК України);

виправні роботиможуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року. Із заробітку неповнолітнього, засудженого до виправних робіт, здійснюється відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від п'яти до десяти відсотків (ч.2,3 ст. 100 КК України);

 арештполягає у триманні неповнолітнього, який на момент винесення вироку досяг шістнадцяти років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від п'ятнадцяти до сорока п'яти діб (ст. 101 КК України);

позбавлення волі на певний строк може бути призначене згідно із ст. 102 КК України особам, які не досягай до вчинення злочину 18 років, на строк більше 10 років за особливо тяжкий злочин, за злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини -більше 15 років.

неповнолітні, засуджені до покарання у вигляді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах.

Позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.

Покарання у вигляді позбавлення волі призначається неповнолітньому:

Ø      за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — на строк не більше двох років;

Ø       за злочин середньої тяжкості - на строк не більше чотирьох років;

Ø       за тяжкий злочин - на строк не більше семи років;

Ø       за особливо тяжкий злочин — на строк не більше десяти років;

Ø       за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, - на строк до п'ятнадцяти років (ч. 2 ст. 98 КК України).

До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штра­фу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльні­стю (ч. 2 ст. 98 КК України).

До осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі за злочин, вчинений умовно до 18 років, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання незалежно від тяжкості вчиненого злочину. ч. 1 ст. 107 КК України

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути

застосоване:

якщо засуджений сумлінною поведінкою та ставленням до праці та навчання довів своє виправлення;

до засуджених за злочин, вчинений у віці до 18 років, після фактичного відбуття:

1) не менше третини призначеного строку покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості і за необережний тяжкий злочин;

2) не менше половини строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також якщо особа раніше відбувала покарання у вигляді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила у віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

3) не менше двох третин строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також якщо особа раніше відбувала покарання у вигляді позбавлення волі і була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, але до закінчення невідбутої частини покарання та до досягнення вісімнадцятирічного віку знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі (ст. 107 КК України).

До неповнолітніх заміна невідбутої частини покарання більш м'яким *    покаранням не застосовується.

Такими, що не мають судимості, визначаються неповнолітні особи

------► засуджені до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, після виконання цього покарання

------► засуджені до позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину

 ------► засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину

------► засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом п'яти років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину (ст. 108 КК

України)

Дострокове зняття судимості допускається лише щодо особи, яка відбула покарання у вигляді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, за підставами, передбаченими в частині першій статті 91 КК України, після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного в частині другій цієї статті.

 

 

1.12. Кримінальна відповідальність за окремі види злочинів

Кримінальний кодекс України (Особлива частина) визначає вичерпний перелік діянь, що є злочинами, і покарання, що можуть застосовуватися до осіб, котрі їх вчинили.

Забороняючі норми - норми, які у своїй диспозиції встановлюють необхідну сукупність специфічних ознак складу злочину, а у санкції - види та розміри покарання, які можуть бути призначені судом винній особі за вчинення діяння, що містить саме ці специфічні ознаки (наприклад: ч. 1 ст. 109; ч. 1 ст. 115; ч.2 ст. 155; ст. 197; ст.257; ч. 1 ст.378 КК України тощо).

Роз'яснюючі норми Особливої частини - це норми, що містять тлумачення тих чи інших кримінально-правових понять стосовно одного злочину їх чи групи. Роз'яснюючі норми містяться, як правило, у специфічних частинах статті Особливої частини КК- примітках. Так, наприклад, чотири частини примітки до ст. 185 КК України визначають поняття повторності для певних посягань проти власності, поняття значної шкоди, великих розмірів та особливо великих розмірів частини злочинів проти власності.

Заохочувальні норми передбачають, що за певних умов особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності з урахуванням її так званої позитивної посткримінальної поведінки. Інститут заохочувальних норм у Особливій частині істотно відрізняється від інституту добровільної відмови при незакінченому злочині (ст. 17 КК України) тим, що особа звільняється від кримінальної відповідальності, як правило, за вчинення закінченого злочину і лише за умови вчинення описаної у заохочувальній нормі поведінки. Крім того, на відміну від інституту звільнення від кримінальної відповідальності на підставі норм Загальної частини КК (розділ IX КК України), норми Особливої частини про звільнення осіб від кримінальної відповідальності при позитивній посткримінальній поведінці застосовуються лише у разі вчинення окремих злочинів.

Кваліфікація злочинів за своїм змістом та значенням виступає центральною частиною процесу застосування кримінально-правових норм. Саме поняття "кваліфікація злочинів" широко використовується в кримінальному праві,

кримінальному процесі, кримінології, судовій статистиці, в інших галузях права та юридичної науки, правозастосовній практиці.

Кваліфікації злочинів - це встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння і ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою.

Кваліфікація злочинів складається з таких дій:

-  вибір норми, яка передбачає відповідальність за вчинене;

-  встановлення відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання і ознаками складу злочину, передбаченими у кримінальному законі;

-  процесуальне закріплення висновку про наявність або відсутність відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання і ознаками складу злочину, передбаченими кримінально-правовою нормою, - закріплення результатів кваліфікації.

Закріплення (фіксування) результатів кваліфікації в процесуальних документах включає щонайменше три дії:

> виклад фактичних обставин справи;

> складання формули кваліфікації;

> виклад формулювання обвинувачення.

 

Враховуючи положення ст. З Конституції України про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави, видається доцільним перш за все розглянути кримінальну відповідальність за окремі злочини з посягань на особу.

Злочини проти особи та її прав складаються із посягань, кримінальна відповідальність за які передбачена розділами II - V Особливої частини КК України:

> злочини проти життя та здоров'я особи (ст.115-145 КК України);

> злочини проти волі, честі та гідності особи (ст. 146-151 КК України);

> злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи (ст.152-156

КК України);

>злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і

громадянина (ст.157-184 КК України).

Злочини проти життя:

-         вбивство

-         доведення до самогубства

-         погроза вбивством

Злочини проти здоров’я:

-         тілесні ушкодження

-         побої і мордування

-         катування

Вбивство - протиправне умисне або через необережність позбавлення життя іншої людини. Умисне вбивство за обтяжуючих обставин (вбивство двох або більше осіб, малолітньої дитини, заручника, вбивство з особливою жорстокістю, поєднання із зґвалтуванням тощо) є особливо тяжким злочином (ч.2 ст. 115 КК України).

Доведення до самогубства - жорстоке поводження з потерпілим, шантаж, примус його до протиправних дій, систематичне приниження людської гідності, внаслідок чого сталось самогубство або замах на самогубство (ч. 1 ст. 120 КК України).

Погроза вбивством - визнається злочином, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози (ст. 128 КК України).

Тілесне ушкодження - протиправне умисне або через необережність заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини. КК України (ст.ст. 121,122,123,124, 125,128) за ступенем тяжкості розрізняє  тяжкі, середньої тяжкості, легкі тілесні ушкодження.

Побої і мордування - умисне завдання ударів, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень (ст. 126 КК України).

Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі (ст. 127 КК України).

До злочинів, що ставлять у небезпеку життя і здоров я людини, КК України відносить: зараження ВІЛ чи іншою невиліковною інфекційною хворобою або венеричною хворобою, залишення в небезпеці, незаконну лікувальну діяльність, незаконне здійснення дослідів над людиною, насильницьке донорство і деякі інші злочини.

Злочини проти волі, честі та гідності особи:

^ незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146);

^ захоплення заручників (ст. 147);

^ підміна дитини (ст. 148);

^ торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини (ст.  149);

^ експлуатація дітей (ст. 150);

^ незаконне поміщення у психіатричний заклад (ст.151 КК України).

Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи

------► зґвалтування

------► насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом

------► примушування до вступу у статевий зв'язок

------► статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості

------► розбещення неповнолітніх

Злочини проти особистих прав і свобод людини і громадянина, відповідальність за які представлена нормами розділу V Особливої частини КК України, можна поділити на такі групи:

злочини проти виборчих прав громадян: перешкоджання здійсненню виборчого права (ст. 157 КК України); неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів (ст. 158 КК України); порушення таємниці голосування (ст.159 КК України); порушення законодавства про референдум (ст. 160 КК України);

злочини проти трудових прав громадян: перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій (ст. 170 КК України); перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171 КК України); грубе порушення законодавства про працю (ст. 172 КК України); грубе порушення угоди про працю (ст. 173 КК України); примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку (ст. 174 КК України); невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат (ст. 175 КК України);

злочини у сфері охорони прав на об'єкти інтелектуальної власності: порушення авторського права та суміжних прав (ст. 176 КК України); порушення прав на об'єкти промислової власності (ст. 177 КК України);

злочини, що посягають на інші особисті права та свободи людини та громадянина: порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної приналежності або ставлення до релігії (ст.161 КК України); порушення недоторканності житла (ст. 162 КК України); порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер (ст.163 КК України); порушення недоторканності приватного життя (ст. 182 КК України); порушення права на отримання освіти (ст. 183 КК України); порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 184 КК України);

злочини проти сім’ї: ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК України); ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165 КК України); злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166 КК України); зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК України); розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК України); незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) (ст. 169 КК України);

злочини проти свободи совісті: пошкодження релігійних споруд чи культових будинків (ст. 178 КК України); незаконне утримування, осквернення - або знищення релігійних святинь (ст. 179 КК України); перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180 КК України); посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів (ст.181 КК України)

Крім розглянутих, КК України визначає й інші види злочинів:

-         проти основ національної безпеки (ст.ст. 109 - 114 КК України);

-         проти власності (ст.ст. 185 - 198 КК України);

-         у сфері господарської діяльності (ст.ст. 199 - 235 КК України);

-         проти довкілля (ст.ст. 236 - 254 КК України);

-         проти громадської безпеки (ст.ст. 255 -270 КК України);

-         проти безпеки виробництва (ст.ст. 271 - 275 КК України);

-         проти безпеки руху та експлуатації транспорту (ст.ст. 276 - 292 КК України);

-         проти громадського порядку та моральності (ст.ст. 293 - 304 КК України);

-         у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення (ст.ст. 305 -327 КК України);

-         у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації (ст.ст. 328 - 337 КК України); 

-         проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян (ст.ст. 338 - 360 КК України);

-         у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж (ст.ст. 361 - 363 КК України);

-         у сфері службової діяльності (ст.ст. 364 -370 КК України);

-         проти правосуддя (ст.ст. 371 - 400 КК України);

-         проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини) (ст.ст. 400 - 435 КК України);

-         злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку (ст.ст. 436 - 447 КК України).

Резюме

Кримінальне право—галузь права України, норми якої визначають загальні засади кримінальної відповідальності, а також вичерпний перелік діянь, які є злочинними, та покарання які можуть застосовуватися до осіб, котрі їх вчинили.

Єдиним джерелом кримінального права, що визначає злочинність і караність діяння, є Кримінальний кодекс України. Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбачений в Особливій частині КК України.

Кримінальна відповідальність - вид юридичної відповідальності, що являє собою вимушене зізнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також: визначених вироком суду позбавлень і обмежень особистого, майнового чи іншого характеру.

Злочин - це передбачене КК України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Основними стадіями злочинної діяльності є готування до злочину, замах на злочин та закінчений злочин.

Співучасть у злочині це умисна спільна участь декількох су б 'єктів злочину у вчи­ненні умисного злочину.

У Кримінальному кодексі України визначаються обставини, які виключають злочинне діяння, хоча зовні воно має ознаки злочину: необхідна оборона, уявна оборона, крайня необхідність та ін.

Покарання — примусовий захід, що застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Чинний КК України передбачає такі покарання: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; скаргові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

Кримінальній відповідальності та покаранню підлягають неповнолітні, які згідно із чинним КК України вчинили злочин у віці 14-16 років. До неповнолітніх можуть застосовуватися такі покарання: штраф; громадські роботи; виправні роботи; арешт; позбавлення волі.

Особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду і до погашення або зняття судимості.

Особлива частина КК України подає вичерпний перелік злочинів і види та розміри покарання, які можуть бути призначенні судом особі за їх вчинення. Одними з найбільш небезпечних є злочини проти життя та здоров'я, волі, честі, гідності, статевої свободи та статевої недоторканності особи.

ЛЕКЦІЯ. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ (частина 1)

                                             

 

                                                            ПЛАН

 

 

1.  Конституційне право України: предмет, метод, принципи, джерела.

 

2.  Основні етапи розвитку конституційного процесу в Україні.

 

3. Загальна характеристика Конституції України. Порядок внесення змін до Конституції України. Державні символи України.

 

4.  Громадянство України.

 

5.  Основні (конституційні) права, свободи і обов’язки людини і громадянина.

 

 

1. Конституційне Право України являє собою систему правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з організацією державної влади(Державна влада) та місцевого самоврядування, правовим статусом особи, народовладдям, територіальним устроєм суспільства і держави.

Основою конституційного права є конституція – основний установчий акт держави. Термін ’’ конституція’’ походить від латинського слова ’’constitutio’’, що означає ’’ устрій’’, ’’встановлення’’. Так називалися деякі з актів, проголошуваних римськими імператорами. Першою конституцією в сучасному її розумінні була Конституція США, прийнята в 1787 р., яка діє й досі. Це найстабільніша конституція в світі – більш як за 200 років існування до неї внесено лише 27 поправок.

Існують різні способи класифікації конституцій:

-              за формою вираження – писані ( у формі одного або кількох нормативних актів), неписані ( у формі правових уявлень, концепцій тощо), змішані  (поєднання двох попередніх);

-              за порядком прийняття  -  даровані ( як правило вводяться в дію одноособово монархом), народні (приймаються референдумом або парламентом), договірні ( є результатом угоди між різними суб’єктами конституційного процесу);

-              за порядком внесення змін і поправок – гнучкі ( зміни до них вносяться в порядку, передбаченого для будь –якого закону) та жорсткі ( для яких передбачена особлива процедура внесення змін і доповнень);

-              у залежності від форми державного устрою – унітарні, федеративні та конституції суб’єктів федерації.

Отже, виходячи з розглянутих варіантів класифікацій про Конституцію України можна говорити, що вона писана, народна, жорстка, унітарна.

Предметом правового регулювання конституційного права України є суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення влади народом, устрою держави і суспільства, становища людини і громадянина. У більш конкретному розумінні предмет конституційного права включає такі групи суспільних відносин:

-         відносини, які складають основоположні засади народовладдя, народний суверенітет;

відносини, які розкривають форму правління, форму державного устрою, особливості державного режиму, порядок використання державних символів;

-         відносини, які визначають основоположні засади функціонування держави: гуманізм, демократизм, розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, створення системи взаємних стримувань і противаг тощо;

      -    відносини, які визначають характер зв’язків між державою і особою: інститут громадянства, права і свободи людини і громадянина та механізм їх реалізації. У конституційному праві переважає метод імперативного регулювання, при якому відносини між суб’єктами права ґрунтуються на засадах субординації, тобто підпорядкування одного суб’єкта іншому. З огляду на це поведінка суб’єктів конституційного права строго регламентується, а їх права і обов’язки чітко визначені.

 Метод правового регулювання – це сукупність способів і засобів, з допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права. Він характеризується: найбільшою загальністю; максимально високим юридичним рівнем; імперативністю; доцільністю; поєднанням прямого і опосередкованого регулювання..

       Основні принципи конституційно – правового регулювання: гуманізм; демократизм; верховенство права; верховенства і прямої дії Конституції, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму; поділу влади; пріоритетності норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством; гарантування прав свобод і обов’язків людини і громадянина; народовладдя; захисту суверенітету і територіальної цілісності тощо.

       Джерела права – це форма закріплення ( зовнішнього вираження), а також зміни або відміни правових норм .До джерел сучасного конституційного права відносять:

-                  Конституцію України  - основне  джерело  права;

-                  Конституційні закони – закони, що вносять зміни і доповнення до Конституції;

-                  звичайні закони, що містять конституційно правові принципи та норми;

-                  акти всеукраїнського референдуму;

-              рішення Конституційного Суду України;

-                  закони та постанови Верховної Ради України. Регламент Верховної Ради України;

-                  певні нормативні акти (укази) Президента України;

-                  деякі нормативні постанови  та розпорядження Кабінету Міністрів України;

-                  акти Центральної виборчої комісії України, окремі акти органів місцевого самоврядування.

       Система конституційного права відповідає змісту та структурі Конституції України – основного джерела конституційного права – і включає такі конституційно – правові інститути:

-    права, свободи і обов’язки людини і громадянина;

-         форми безпосереднього народовладдя: вибори, референдуми тощо;

      -     законодавча влада;

      -     Президент України;

-     виконавча влада;   

      -     судова влада;

      -     територіальний устрій;

      -     місцеве самоврядування.

 

 

   2. Основні етапи розвитку конституційного процесу в Україні:

- перший ( від часів Козацько – гетьманської держави до повалення російського самодержавства);

-   другий ( після повалення російського самодержавства до радянського періоду існування української державності);

-    третій  ( за радянських часів);

-  четвертий ( із дня проголошення Декларації про державний суверенітет України до прийняття  Конституції 1996 року).

Початок конституційного процесу сягає часів Козацько – гетьманської держави. Договір і морська конвенція з Османською ордою (1648 р.) і  Зборівська угода з Польським королівством (1649), які підписав Богдан Хмельницький, заклали основи автономії України.

Нові відносини між Україною і  Московщиною були юридично оформлені договором 1654 року. Цей договір складався х двох документів:

’’ Березневих статей’’ Богдана Хмельницького, де були сформульовані умови, на яких Україна і  Московія  об’єднувалися в союз;

жалуваних грамот московського царя Олексія Михайловича Богданові Хмельницькому та Війську Запорозькому.

Особливу роль у формуванні конституційних ідей  відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 року, яка, хоч і не розглядала Україну як цілком самостійну державу, водночас установлювала низку демократичних для тієї доби державних інститутів.

Спроби розробки проектів конституцій України мали місце і в подальшому. Так у 1846 – 1847 рр. Член Кирило – Мефодієвського братства  Г. Андрузький підготував  ’’ Начерки Конституції Республіки’’, а у 1884 р. Видатний український вчений і політичний діяч  М.Драгоманов розробив проект Конституції України під назвою ’’ Проект оснований устава украинского общества ’’ Вольний союз’’ (  ’’Вільна спілка ’’). За цим проектом Російська імперія мала бути перетворена на децентралізовану державу ( на зразок США або Швейцарії).

Курс на повну самостійність України передбачав проект конституції під назвою  ’’Основний закон ’’Самостійної України – спілки народу українського’’, який був опублікований у вересні 1905 р. У першому числі часопису Української народної партії  ’’Самостійна Україна’’.

Висновок: перший етап розвитку конституційного процесу в Україні – це етап зародження конституційної правотворчості, утвердження ідеї конституціоналізму та самостійності української держави.

За доби Української Центральної Ради становлення української державності започаткував І Універсал Центральної Ради, який розглядався як ’’ статут автономії України’’.

Віхою в розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 р. ІІ Універсалу, де його можна розглядати як договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді ( проголошувався намір підготувати проекти законів про автономний устрій України).

Важливим кроком стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. ІІІ Універсалу про установлення вже не автономних, а федеративних відносин з Росією. Але така позиція не знайшла розуміння ні в російського Тимчасового уряду, ні в більшовицької влади, яка відхилила всі демократичні пропозиції України і розпочала проти Української Центральної Ради воєнні дії. Тоді 9 січня 1918 р. Було прийнято ІV Універсал, в якому проголошувалось: ’’ ... однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу’’.  В квітні 1918 р. Центральною Радою розроблена  Конституція Української Народної Республіки, проте вона так і не набрала чинності, бо саме в день її прийняття до Києва увійшли німці та почалася доба українського Гетьманату Павла Скоропадського.

За часів панування Гетьманату ( з 29 квітня по 13 грудня 1918 р.) були прийняті  ’’Грамота до всього українського народу’’, яка відновлювала старі порядки, скасовувала всі акти УЦР, в т. ч. Конституцію УНР, а також Закон ’’Про тимчасовий державний устрій України’’, де встановлювались ’’права і свободи козаків і громадян’’, вирішувались питання про ’’гетьманську владу’’, ’’про віру’’.

Після повалення гетьманського режиму в Україні встановлюється  інститут Директорії. Серед правових актів Директорії, що мали конституційне значення були Декларація Директорії, Закон ’’Про Державну Народну Раду’’, Універсал Директорії УНР. Крім того було розроблено проект Конституції УНР під назвою ’’ Основний державний закон Української Народної Республіки’’. Неабияке значення для характеристики розвитку конституційного процесу в Україні мають Конституційні акти Західно – Української Народної Республіки (ЗУНР). Це стосується прийнятого  Статуту Української Національної Ради, Відозви Української Національної Ради, ’’Передвступного договору’’ про майбутню злуку УНР і ЗУНР.

Отже, другий етап розвитку конституційного процесу в Україні мав чітко визначену демократичну спрямованість, забезпечував за європейськими нормами становлення української державності.

Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення українського радянського уряду ознаменувало початок третього етапу в розвитку конституційного процесу в Україні.  За радянських часів було прийнято чотири конституції (1919, 1029, 1937 і 1978 рр.). В конституціях ’’радянського типу’’ всі їх демократичні положення мали формальний характер, заперечували принцип розподілу влади та незалежне правосуддя, ігнорували міжнародні стандарти у галузі прав і свобод людини і громадянина.

Початок новітнього – четвертого етапу розвитку коституційного  процесу в Україні пов’язаний з розбудовою незалежності. Його вихідними пунктами стали проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., який дістав всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 р.

Говорячи про таке поняття як суверенітет, слід відмітити, що він означає верховенство і незалежність влади. Розрізняють три види суверенітету: державний, національний і народний.

       Державний суверенітет – це верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері. Декларація про державний суверенітет України (далі Декларація) закріпила наступні прояви державного суверенітету:

1) верховенство Конституції і законів республіки на своїй території;

2) громадянство України;

3) недоторканість території України;

4) економічну самостійність України;

5) самостійність України в організації охорони природи і використання її природних ресурсів;

6) самостійність у вирішенні питань науки, світи, культурного і духовного розвитку нації і всіх національностей;

7) право України на власні Збройні Сили , внутрішні війська, органи державної безпеки.

Майбутня зовнішня політика  бачилась нейтральною, першочерговим її завданням проголошувалось забезпечення національних інтересів України. Україна брала зобов’язання не поширювати, не виготовляти і не нарощувати  ядерну зброю.

Національний суверенітет – це право нації визначати свою долю. Він закріплений  І розділом Декларації у визнанні права української нації на самовизначення і обов’язку з боку держави охороняти національну державність українців.

Народний суверенітет – це право народу визначати конституційний лад своєї держави, брати участь в управлінні державними і суспільними справами. Його сутність закріплена ІІ розділом Декларації, який зазначає: ’’ Народ України є єдиним джерелом влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізуються на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної Ради і місцеві Ради Української РСР’’ Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту і тому залишилась планом на майбутнє, її було покладено в основу нової Конституції.

Юридичним закріпленням права на самовизначення української нації і повної самостійності України став Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою РСР 24 серпня 1991 р. В ньому проголошувалась незалежність України і створення самостійної Української держави з офіційною назвою ’’Україна’’, встановлювалось, що територія України є неподільною і недоторканою і на її території діють виключно Конституція України і закони України. Акт проголошення незалежності України був підтверджений всеукраїнським референдумом ( 90.3 % тих, що взяли участь у голосуванні) 1 грудня 1991 р. і став основою для становлення  незалежної Української держави.

Враховуючи прийняті акти щодо проголошення незалежності  і створення самостійної Української держави та з метою визначення долі державної території, державно-  правових  закладів, міжнародних майнових прав і обов’язків 12 вересня Верховна  Рада України прийняла Закон ’’ Про правонаступництво України ’’.

Правонаступництво – це перехід прав і обов’язків від одного суб’єкта конституційного права до іншого. Правонаступництво має місце, коли в силу різних причин(розпаду, об’єднання тощо)утворюються нові держави і виникає необхідність з’ясувати, які права і обов’язки держав – попередниць переходять до новостворених держав.

Основні положення Закону ’’ Про правонаступництво України’’:

-                  з моменту проголошення незалежності  України найвищим органом державної влади є Верховна Рада України;

-                  законодавство УРСР діє на території України постільки, оскільки воно не суперечить законам незалежної Української держави;

-                  державний кордон СРСР, що відділяє територію України від інших держав за станом на  16 липня 1990 р., є державним кордоном України;

-                  Україна підтверджує свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України;

-                  Україна є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України і інтересам республіки;

-                  Україна дає згоду на обслуговування  зовнішнього боргу СРСР за станом на 16 липня 1990 р.;

-                  Всі громадяни СРСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на її території, є громадянами України.

       Слід відмітити, що з прийняттям вище згаданих нормативно – правових актів в Україні велась робота з підготовки Конституції України. Основними віхами конституційного процесу були: підготовка кількох нових проектів Конституції України; створення конституційних комісій та їхніх робочих груп, що протягом 1991 – 1996 рр. підготували і розглянули кілька проектів Конституції; укладення в червні 1995 р. Верховною Радою України і Президентом України Конституційного договору ,який діяв до прийняття нової Конституції України. 28 червня 19996 р. після колективного ( на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке проходило майже цілу добу) обговорення переважною, кваліфікованою більшістю голосів приймається нова Конституція України.  

 

3.Загальна характеристика Конституції України. Порядок внесення змін до Конституції України. Державні символи України

      Конституція це основоположний засновницький юридичний акт держави. У сучасному світі конституція офіційно або неофіційно розглядається як основний закон держави і суспільства. Зокрема, преамбула Конституції України визначає її як Основний Закон України, котрий на найвищому правовому рівні узаконює баланс інтересів  усіх соціальних верств суспільства, наявних у ньому націй, етнічних груп. Характеризуючи Конституцію України слід зупинитись на розділі І, який має назву ’’ Загальні засади’’. У ньому закріплено основні принципи конституційного ладу нашої держави, які є базою для конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин.

Стаття 1 Конституції визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу. Суверенність і незалежність нашої держави полягає у тому, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які відбуваються в межах її кордонів. Суверенність свідчить про незалежність і рівноправність України у стосунках з іншими державами. Такі характеристики здатні забезпечити державі повноту законодавчої, виконавчої і судової влади на її території, а також її непідлеглість і не підзвітність іноземним державам в міжнародних відносинах. Таким чином, суверенітет і незалежність забезпечують державі можливість завжди діяти лише відповідно до своїх потреб і інтересів, самостійно вирішувати всі свої внутрішні і міжнародні справи.

     Демократизм української держави полягає в тому, то вона проголошує за мету турботу про сприятливі умови для широкої і реальної участі своїх громадян в управлінні справами держави і суспільства, забезпеченні плюралізму в політичному і культурному житті, неприпустимості офіційного панування якої-небудь партії, ідеології і т.д.

Характеристика України як соціальної держави свідчить про її орієнтацію на здійснення широкої і ефективної соціальної політики: реальне гарантування прав людини, створення систем освіти, охорони здоров'я і соціального забезпечення, підтримка малозабезпечених верств населення і т.п.

Правовою є така держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів і посадовців здійснюється на основі і в межах, визначених правом, де не лише особа відповідає за свої дії перед державою, але і держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність і її  результати

За формою державного устрою Україна є унітарною державою, що має автономне утворення -   Автономну Республіку Крим. За формою державного правління Україна - республіка., де носієм суверенітету і єдиним джерелом  влади визнається народ. Цю владу на практиці він може здійснювати по -  різному:

а) безпосередньо, коли він сам виражає свою волю в передбачених Конституцією і законами процесуальних формах — на загальнодержавному рівні це може здійснюватися у формі виборів або референдумів, на місцях — через участь, наприклад, в зборах, на яких формуються правила поведінки, обов'язкові для їх учасників (зборів мешканців будинку, членів громадського об'єднання і т. д.);

б) через своїх представників, яких народ обирає до органів державної влади і органів місцевого самоврядування.

       Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову з метою запобігання концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу.  Визнається і гарантується місцеве самоврядування, а саме право місцевих територіальних громад самостійно вирішувати питання місцевого значення.

В Україні діє принцип верховенства права, що передбачає неухильне дотримання правових принципів незалежно від міркувань стосовно їхньої політичної доцільності,  а також  найвищу юридичну силу Конституції та визнання її положень нормами прямої дії, тобто людина має право звернутись в суд за захистом своїх прав і свобод, якщо вони порушені, безпосередньо на основі Конституції, не посилаючись на інші закони.

Конституція окреслила коло питань, які визначаються  виключно законами України. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надається Верховною Радою, є частиною національного законодавства України.

Конституція проголосила українську мову державною, але в той же час забезпечується розвиток використання і захист російської, інших мов національних меншин. У Конституції визначено об’єкти, які є власністю українського народу, і що від його імені права власника  щодо цих об’єктів здійснюють органи державної влади і місцевого самоврядування. Встановлено, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, визначено вихідні положення захисту суверенітету і територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України. Серед соціальних прав проголошено право на працю, освіту, соціальне забезпечення, охорону здоров’я, житло.  

         Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті.

          Преамбула – це вступна частина Конституції, яка містить норми, що проголошують цілі прийняття Конституції, її основні принципи.

   Структура Конституції України:

Розділ І.  ’’ Загальні  засади ’’ містить статті, що визначають основи суспільного ладу,      громадянства ,положення, що стосується суверенітету України, соціального захисту громадян, екологічної безпеки, , статті, що визначають державну символіку.

Розділ IІ.  ’’ Права, свободи і обов'язки людини й громадянина ’’  містить норми , що   визначають основні особисті, політичні, економічні, соціальні права і свободи громадян, гарантії їх здійснення та  конституційні обов’язки людини і громадянина.

Розділ III. ’’ Вибори, референдум ’’ присвячений регулюванню порядку проведення виборів і референдумів як основних форм волевиявлення.

Розділ IV. ’’ Верховна Рада України ’’ закріплює порядок утворення  та роботи єдиного законодавчого органу України – Верховної Ради, її склад, компетенцію, а також статус народного депутата України.

 Розділ V.  ’’ Президент України ’’ містить норми, що регулюють правове становище Президента, порядок його обрання, компетенцію, умови припинення його повноважень.

Розділ VI. ’’ Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади ’’ присвячений порядку утворення, діяльності та компетенції уряду, місцевих державних адміністрацій, порядку припинення діяльності цих органів.

Розділ VII. ’’ Прокуратура ’’ закріплює завдання та структуру органів прокуратури.

Розділ VIII. ’’ Правосуддя ’’  містить норми, що регулюють порядок утворення і функціонування правосуддя, визначають статус суддів.

Розділ IX.  ’’ Територіальний устрій України ’’  закріплює принципи та систему адміністративно – територіального устрою України.

Розділ X.. ’’ Автономна Республіка Крим ’’  містить норми, що визначають становище цієї автономії, її компетенцію, основи взаємовідносин між Україною і Автономною Республікою Крим, повноваження органів влади автономії.

Розділ XI. ’’ Місцеве самоврядування ’’  містить норми, що визначають систему органів місцевого самоврядування, їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів.

Розділ XII. ’’ Конституційний суд України ’’  визначає склад та повноваження Конституційного суду, встановлює гарантії незалежності та недоторканості суддів.

Розділ XIII..’’ Внесення змін до Конституції України ’’  встановлює порядок подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції та порядок їх розгляду.

Розділ XIV. ’’ Прикінцеві положення ’’  вказує, що Конституція набуває чинності з дня її прийняття, а  день прийняття Конституції є державним святом – Днем Конституції.

Розділ XV. ’’ Перехідні положення ’’(втратив силу у зв'язку з виконанням) закріплює порядок введення в дію тих норм Конституції, які не можуть бути реалізовані негайно, та вирішення інших питань, що виникли у зв’язку з прийняттям нової Конституції.

 

Порядок внесення змін до Конституції України

.

Розділ XIII Конституції регламентує порядок внесення змін до Конституції України. Головним його призначенням є забезпечення стабільності конституційного ладу, що передбачає наступне: Конституція може бути змінена лише в особливому, закріпленому нею порядку, відмінному від внесення змін до поточного законодавства, а також упровадження динаміки розвитку конституційного процесу, що дозволить своєчасно реагувати на конституційному рівні на об'єктивні потреби розвитку суспільства і держави.

Отже, ст. 154 цього розділу визначене коло суб'єктів конституційної ініціативи, яким дана можливість ставити питання про зміну положень Конституції України. До них відносяться Президент України і не менше 1/3 народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Лише вони можуть вносити законопроект про зміни в Конституцію України на розгляд Верховної Ради України. Це пояснюється тим, що саме вони є суб'єктами, які безпосередньо репрезентують Український народ. Нагадаємо, що для внесення звичайного законопроекту на розгляд Верховної Ради України діючою Конституцією передбачене набагато ширше коло суб'єктів, яке охоплює Президента України, народних депутатів України, Кабінет Міністрів і Національний банк України.

З цієї статті також витікає, що конституційна ініціатива вказаних суб'єктів про внесення змін до Конституції України оформляється у вигляді законопроекту. Законопроект повинен бути представлений відповідно до Регламенту Верховної Ради України у письмовій формі, з супровідною запискою, що містить обґрунтування необхідності розробки і ухвалення закону, а також, в необхідних випадках, з пояснювальною запискою, довідкою про фінансові та інші витрати, пов'язані з ухваленням і упровадженням закону, іншими матеріалами й додатками. Якщо вказані вимоги не дотримані або ж форма представленого законопроекту не відповідає встановленим нормам, Верховна Рада України може повернути законопроект його ініціатору.

Обмеження кола суб'єктів конституційної ініціативи з питань внесення змін в Конституцію України, надання цього права лише Президенту і 1/3 народних депутатів, а також передбачення певного чіткого процесу здійснення цього права є істотною конституційною гарантією стабільності Конституції і обґрунтованості вимог внесення до неї змін.

Далі Конституція України встановлює, що законопроект про внесення змін до Конституції України попередньо повинна схвалити більшість конституційного складу Верховної Ради України. Тобто для схвалення законопроекту необхідно мати більшість голосів від загальної кількості народних депутатів, вибраних до Верховної Ради України. З цього складу виключаються депутати, повноваження яких припинені у встановленому законом порядку, а також депутати, що вибули зі складу Верховної Ради України з будь-якої причини у момент схвалення. Після попереднього схвалення законопроект про внесення змін в Конституцію України вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менше 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України.

Все відмічене вище торкається розділів:II ’’Права, свободи і обов'язки людини й громадянина’’,  IV ’’ Верховна Рада України ’’, V ’’ Президент України ’’, VI ’’ Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади ’’, VII ’’ Прокуратура ’’, VIII ’’ Правосуддя ’’, IX ’’ Територіальний устрій України ’’, X ’’ Автономна Республіка Крим ’’, XI ’’ Місцеве самоврядування ’’, XII  ’’Конституційний Суд України ’’, XIV ’’ Завершальні положення ’’.

З цього загального порядку  внесення змін до Конституції є виключення. Вони торкаються можливості внесення змін до розділів  І  ’’ Загальні положення ’’,  ІІІ ’’ Вибори. Референдум ’’ і  XІІІ  ’’Внесення  змін до Конституції України ’’. По – перше, суб’єктами конституційної ініціативи щодо подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін в ці розділи є Президент України або не менше ніж 2/3 від конституційного складу народних депутатів України. По – друге, законопроект про зміни в ці розділи Конституції подається до Верховної Ради України і приймається  не менше 2/3 її конституційного складу. І, по – третє, він затверджується  всеукраїнським  референдумом, що призначається Президентом України, і лише після цього набуває чинності.

Конституція України встановлює також, що повторне подання законопроекту про внесення змін в розділи І, III, і ХІІІ з одного і того ж питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання. Конституція України проголосила, що вона не може бути змінена, якщо зміни передбачають:

1) скасування або обмеження прав і свобод людини й громадянина. Це положення обумовлене тим, що в сучасних державах права і свободи людини й громадянина є непорушними і недоторканними, а тому, якщо законопроект, що змінює Конституцію, передбачає скасування або обмеження прав і свобод людини й громадянина, Верховна Рада зобов'язана його відхилити, а Конституцію залишити незмінною;

       2) ліквідацію незалежності України. Остання проголошена ст. 1 Конституції, де сказано, що Україна є суверенна, незалежна, демократична, соціальна і правова держава;

3) порушення територіальної цілісності України, що в свою чергу суперечить ст. 2 Конституції, згідно якої територія України в межах існуючих кордонів цілісна і недоторканна.

Конституція також не може бути змінена  в умовах військового і надзвичайного положення. Під останнім мається на увазі особливий правовий режим діяльності державних органів. Органів самоврядування, підприємств, установ і організацій, який тимчасово допускає обмеження в здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, покладає на них додаткові обов’язки.

Конституція встановлює, що законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути представлений до Верховної Ради України повторно, але не раніше ніж через рік з дня ухвалення рішення по цьому законопроекту. Тобто Конституція забороняє повторне подання до Верховної Ради одного і того ж законопроекту про внесення змін до неї, якщо Верховна Рада його вже розглядала і відхилювала, раніше ніж через рік з дня ухвалення рішення щодо цього законопроекту.

Всі законопроекти про внесення змін в Конституцію України розглядаються Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України. Останній повинен сформулювати мотивований висновок щодо відповідності законопроекту наступним вимогам:

1) чи не скасовуються або ж обмежуються права і свободи людини і громадянина;

2) чи не направлений він на ліквідацію незалежності України;

3) чи не порушується територіальна цілісність України;

4) за яких умов передбачається внесення змін в Конституцію України;

5) чи не розглядається законопроект Верховною Радою України повторно, протягом року з дня винесення ухвали щодо аналогічного законопроекту;

6) чи відповідає законопроект вимозі про те, що Верховна Рада України протягом терміну своїх повноважень не може двічі змінювати одні і ті ж положення Конституції України.

Висновок Конституційного Суду щодо конституційності законопроекту є важливою юридичною гарантією проти можливості порушення Основного Закону. Без нього Верховна Рада України не може прийняти законопроект до свого розгляду.

Слід зауважити, що з часу прийняття Конституції України Верховна Рада України прийняла до розгляду цілий ряд законопроектів, що передбачали  внесення відповідних змін у положення Основного Закону. Дотримуючись процедури, що є передбачена ст.. 159 Конституції України, внесений законопроект розглядався парламентом за наявності висновку Конституційного Суду України. За весь цей час орган конституційної юрисдикції ухвалив вісім висновків.

8 грудня 2004 р. Верховна Рада України прийняла закон про зміни в Конституції України, згідно з яким:

1) прем’єр – міністр України призначається Верховною Радою  за представленням Президента України. Раніше Президент раніше сам  вибирав  кандидатуру прем’єра, тепер  ця кандидатура вноситься Президентом за пропозицією коаліції депутатських фракцій в парламенті, або депутатської фракції, до складу якої входить  більшість народних депутатів;

2) міністр оборони  України, міністр іноземних справ України призначаються Верховною Радою за представленням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою за представленням прем’єр – міністра України;

3) Кабінет Міністрів України припиняє свої повноваження перед новообраною Верховною Радою України ( раніше – перед  новообраним президентом);

4) Верховна Рада буде працювати на 1 рік більше;

5) у   випадку  дострокового  припинення  повноважень Президента, виконання його обов’язків покладається на Голову Верховної Ради України ( раніше – на прем’єр – міністра України). Вказані зміни почали діяти з січня 2006 р

 

     Державні символи – це закріплені в конституційному праві України офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, які в лаконічній формі виражають одну або декілька ідей політичного та історичного характеру і символізують суверенітет держави.

Ст.. 20 Основного Закону України визначає державними символами України Державний Прапор України, Державний Герб України та Державний Гімн України.

Державний Прапор України – це офіційний  відмінний знак ( емблема) держави, символ її суверенітету. Це стяг із двох рівновеликих смуг синього і жовтого кольорів, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2 : 3. Державний Прапор повинен бути у робочих кабінетах Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр – міністра України, Голови Конституційного Суду України, Генерального прокурора України, Голови національного банку України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови рахункової палати України, керівників центральних та місцевих органів виконавчої влади, голів обласних, районних, міських, районних у містах, селищних, сільських рад, глав дипломатичних представництв, консульських та інших офіційних установ України за кордоном чи при міжнародних організаціях.

Державний Герб України – це відмінний знак, що є офіційною емблемою держави, він зображається на прапорах, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ. Конституцією України  (ч. 3 ст. 20) передбачено наявність великого Державного Герба і малого Державного Герба України. Затверджений тільки малий Державний Герб – золотий тризуб ( знак Княжої держави Володимира Великого) на синьому щиті. Він повинен стати головним елементом великого Державного Герба.

Державний Гімн України – музикально –поетичний твір на музику М.Вербицького із  словами першого куплету та приспіву твору П.Чубинського (Закон України ’’ Про Державний Гімн України ’’ від 6 березня 2003р.).

Норми Конституції та законів визначають порядок використання державних символів України та заходи юридичної відповідальності за неповагу до них. Ст.. 65 Конституції встановила, що шанування державних символів є конституційним обов’язком громадян. Глум над державною символікою є злочином, за який передбачена  кримінальна  відповідальність.

Поряд з поняттям ’’ державні ’’ символи вживаються поняття ’’ офіційні символи глави держави ’’. Відповідно   до Указу Президента України від 29 листопада 1999 р.  ’’ Про офіційні символи глави держави ’’ офіційними символами глави держави є Прапор ( штандарт) Президента Країни, Знак Президента України, Гербова печатка Президента України, Булава Президента України.

Указом Президента України від 30 листопада 2000 р. ’’ Про геральдичні знаки – емблеми і прапори центральних органів виконавчої влади України ’’ встановлено, що міністерство, інший центральний орган виконавчої влади України може мати власний геральдичний знак – емблему та прапор, а Міністр внутрішніх справ України, Міністр оборони України, Міністр України з питань надзвичайних ситуацій, Голова Служби безпеки України, Голова Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Голова Державної податкової адміністрації України, Голова митної служби України, начальник Управління державної служби охорони України, начальник Генерального штабу та командувач виду збройних сил України – свій штандарт.                                                  

 

4. Громадянство України

 

      Громадянство це стійкий правовий зв'язок особистості з державою, виражається в сукупності їх взаємних прав, обов'язків і взаємної відповідальності.

Громадянство України регулюється Конституцією, Законом України «Про громадянство України» і прийнятими відповідно до них іншими нормативно-правовими актами.

Право на громадянство є невід'ємним правом людини. Конституція встановлює, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство, не може бути видалений за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує турботу і захист своїм громадянам, що знаходяться за її межами.

       Громадянство України засноване на наступних принципах:

-    єдиного громадянства;

-    збереження громадянства України при укладанні та розірванні шлюбу;

-    збереження громадянства України особами, що проживають за межами України;

-    захисту громадян України за межею;

-    неприпустимості видачі громадянина України іноземній державі;

-   невизнання за громадянином України приналежності до громадянства іноземної держави.

       Громадянами України є:

 - особи, незалежно від походження, соціального і майнового положення, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, які до моменту вступу у силу Закону України «Про громадянство України» (14 листопаду 1991 р.) проживали в Україні, не були громадянами інших держав і не заперечували проти набуття громадянства України;

-  особи, які працювали по державному направленню, проходили військову службу або навчалися за межами України, при умові, якщо вони народилися або довели, що постійно проживали на її території, не перебували в громадянстві інших держав і не пізніше ніж через п'ять років після вступу у силу Закону «Про громадянство України» виявили бажання стати громадянами України;

- особи, які набули громадянство України відповідно до Закону України ’’ Про громадянство України ’’.

Документами, підтверджуючими громадянство України, є:

-         паспорт громадянина України;

-         свідоцтво про належність до громадянства України;

-         паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

-         тимчасове посвідчення громадянина України;

-         проїзний документ дитини;

-         дипломатичний паспорт;

-         службовий паспорт;

-         посвідчення особи моряка;

-         посвідчення члена екіпажу;

-         посвідчення особи на повернення в Україну.

  При розгляді цього питання  слід окремо зупинитись на поняттях ’’людина’’, ’’особистість’’, ’’громадянин’’, які в буденній мові уживаються як рівнозначні поняття. У юридичній мові всі ці терміни уживаються в різних значеннях.

Поняття «людина» означає перш за все біологічну характеристику суб'єкта Людина — це жива істота, що володіє здібністю до праці, мислення і мови. Кожна людина народжується з ознаками приналежності до людського роду і рядом індивідуальних рис, які властиві лише їй і змінюються впродовж всього життя (вік, зовнішність, розум, звички і т. д.). Сучасне право, як міжнародне, так і національне право України виходить з принципу рівноправності всіх людей, що живуть на Землі. Кожна людина має право на життя, свободу, безпеку, прагнення на щастя, на опір пригнобленню.

Поняття «особистість» уживається в значенні соціальної характеристики суб'єкта. Особистість — це індивідуально певна сукупність соціальне значущих властивостей людини. Людина стає особистістю під впливом суспільства. Так, людина народжується в певній сім'ї, певному суспільстві, в певній соціально-історичній ситуації і при різних обставинах свого життя спілкується з різними представниками суспільства, в якому живе, вчиться, працює.

Законодавче встановлені права, свободи і обов'язки особистості складають її правовий статус.

Поняття «громадянин» уживається по відношенню до людини, що володіє правовим зв'язком з якою-небудь державою (у монархічних державах цьому поняттю відповідає термін «підданий»).

Загальним для понять «особистість» і «громадянин» є те, що вони відносяться до однієї і тієї ж людини, однак поняття «особистість» позначає її місце в суспільстві, а поняття «громадянин» — в державі. «Особистістю», тобто членом суспільства, може бути не лише громадянин конкретної держави, але й іноземець, а також особа без громадянства, що проживають на території цієї держави. В той же час людина може не проживати на території держави, але бути її громадянином.

Є особистості, які з тих або інших причин не зв'язані в правовому відношенні ні з однією державою; це особи без громадянства — апатриди. Зустрічаються також випадки, коли особа одночасно відноситься до двох, а деколи і більшій кількості держав. Таких осіб називають біпатридами.

Громадянство України отримується:

-      за народженням;

-      за походженням;

-     шляхом прийому в громадянство України;

-     унаслідок надання громадянства України;

-      на інших підставах, передбачених Законом України «Про громадянство України»;

-      на підставах, передбачених міжнародними договорами України.

Законом України ’’ Про громадянство ’’  при розгляді випадків набуття громадянства України за народженням передбачено, особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України. Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави. є громадянином України; Особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не  набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України; Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням  громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні. Є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно і на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України. Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі ( знайда), є громадянином України. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.

Закон  встановив також порядок набуття громадянства за територіальним походженням. Особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повно рідний брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на  території, яка стала територією України відповідно до Закону України ’’ Про правонаступництво України ’’, а також на інших територіях, що входили до складу УНР, ЗУНР, Української держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, УРСР, і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства  України, а також її діти реєструються громадянами України. Дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР ( або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на вищезазначених територіях і є особою без громадянства), реєструються громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника.

Іноземець або особа без громадянства можуть бути  за їх клопотанням прийняті до громадянства України.

Умовами прийому в громадянство України є:

-     відмова від іноземного громадянства;

-   постійне проживання на території України протягом останніх п'яти років ( ця умова не       поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, кий припинився внаслідок його смерті.);

-     володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;

-     наявність законних джерел існування;

-     визнання і виконання Конституції.

Вказані вимоги можуть не враховуватися лише у виняткових випадках за рішенням Президента України відносно окремих осіб, що мають видатні заслуги перед Українською державою, і прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес.

У громадянство України не приймаються особи, які:

-  вчинили злочин проти людства або здійснювали насильницькі дії проти національної державності України;

-     засуджені до позбавлення волі за тяжкі злочини.

Громадянство України припиняється:

-     унаслідок виходу з громадянства України;

-     унаслідок втрати громадянства України;

-      на підставах, передбачених міжнародними договорами України.

Вихід з громадянства України здійснюється за клопотанням особи в порядку, встановленому Законом. У виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особа, що порушила клопотання про вихід, має невиконані зобов'язання перед державою або майнові зобов'язання, з якими пов'язані істотні інтереси громадян чи державних організацій, кооперативних і суспільних об'єднань.

Вихід з громадянства України не допускається, якщо громадянин, що порушив клопотання про вихід, притягнутий до кримінальної відповідальності як обвинувачений або відносно нього є вирок суду, що вступив в законну силу.

Громадянство України втрачається:

— унаслідок вступу особи на військову службу, службу безпеки, в поліцію, органи юстиції або до інших органів державної влади і управління в іноземній державі без згоди на те державних органів України;

— якщо громадянство України набуте унаслідок подання явно помилкових відомостей або фальшивих документів;

— якщо особа, що знаходиться за межами України, не встала на консульський облік протягом п'яти років.

При зміні громадянства батьків, унаслідок якого обидва стають громадянами України або обидва виходять з громадянства України відповідно змінюється громадянство їх дітей, що не досягли 14 років.

У вирішенні питань громадянства України беруть участь Президент України, органи внутрішніх справ, Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України.

З питанням про громадянство тісно пов’язана проблема визначення правового статусу іноземних громадян та осіб без громадянства. Правовий статус цих осіб  врегульовує Закон України ’’ Про правовий статус іноземців ’’ від 4 лютого 1994 р. та  Закон України ’’ Про біженців ’’ від 21 червня 2001 р.

Іноземними громадянами визнаються особи, які належать до громадянства інших держав і не є громадянами України, та особи без громадянства – особи, які не належать до громадянства будь – якої держави. Іноземці мають ті самі права  і свободи та виконують ті самі обов’язки, що й громадяни України, за винятком тих випадків, що передбачені Конституцією та законами України або її міжнародними договорами. Наприклад, іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування, брати участь у всеукраїнському і місцевому референдумах. Вони не виконують військового обов’язку. Іноземець, який вчинив злочин  або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання адміністративного стягнення може бути видалений за межі України. Рішення про це приймається органом  внутрішніх справ за місцем перебування  іноземця з наступним повідомленням протягом  24 годин  прокурора про підстави прийняття такого рішення.   Вказане рішення може супроводжуватися забороною подальшого в’їзду в Україну строком  до п’яти років. Іноземець зобов’язаний покинути територію України у термін, зазначений у рішенні про видалення, але не пізніше ніж через 30 днів після прийняття даного рішення. Іноземець може бути видалений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення, якщо дії іноземця порушують законодавство про статус іноземців, суперечать інтересам забезпечення  безпеки України чи охорони громадського порядку, а також . коли це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян. Видаленням іноземців здійснюється органами внутрішніх справ.

 

Біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватись захистом цієї країни або не бажає користуватись цим  захистом внаслідок таких побоювань, або , не маючи громадянства ( підданства)  і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає  повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань. Особи, які мають намір набути статусу біженця і перетнули державний кордон України, повинні протягом  п’яти робочих днів  звернутись до відповідного робочого органу міграційної служби із заявами про надання їм статус біженця. Розгляд заяви здійснюється  органом міграційної служби протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.. Рішення за заявою про надання статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника.. Орган міграційної служби продовж семи робочих днів  з дня отримання рішення видає кожній особі , яка досягла 16 років, посвідчення біженця. Статус біженця не надається особі, яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, винна у вчинені дій, що суперечать меті та принципам ООН, до прибуття на Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні, а також стосовно якої встановлено , що умови передбачені Законом ’’ Про біженців ’’, відсутні.

 

5. Основні (конституційні) права, свободи і обов’язки людини і громадянина

 

Права людини це права, нерозривно пов'язані з самим існуванням людини: право на життя, на свободу у всіх її проявах, право на повагу людської гідності, на опір пригнобленню. Права людини можуть бути обмежені лише в тій мірі, в якій це необхідно для захисту прав іншої людини. Права людини невідчужувані, іншими словами, людина сама не має права від них відмовитися, бо без цих прав  вона вже не є людиною. Визнання і захист прав людини – головний обов’язок держави.

Права громадянина — це його можливість  здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно – правових актах. Це, перш за все, можливість брати участь в управлінні суспільними і державними справами, право об’єднуватись в партії і громадські організації, право обиратись і бути обраним  до органів державної влади України. Право на соціальний захист також в основному належить громадянам України.  Зрозуміло, що Українська держава повинна в першу чергу піклуватись про своїх громадян.

Конституція розмежовує поняття  ’’ права ’’ і ’’ свободи ’’. Проте це в цілому рівнозначні, співпадаючі за об’ємом, поняття. За  обсягом  поняття  ’’ свобода  людини ’’ повно відображає принцип, закладений в ст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що не заборонено законом. Вважається, що термін  ’’ свобода ’’ законодавець використовує у тому випадку, коли указує на максимальну свободу вибору варіанту поведінки особистості в тій або іншій сфері суспільного життя, а при вказівці на можливість  користування конкретним благом застосовується термін ’’ право ’’.

Всі права і свободи можна поділити на особисті, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні.

       Особисті права і свободи — це права у сфері особистого життя і особистої безпеки, вони торкаються індивідуального, приватного життя людини. Конституція закріплює наступні особисті права і свободи людини:

— право на життя (ст. 27);

— право на свободу і особисту недоторканність, (ст. 29);

— право на недоторканність житла (ст. 30);

— право на таємницю листування, телефонних переговорів, телеграфної і іншої кореспонденції (ст. 31);

— право на невтручання в особисте життя (ст. 32);

— право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно покидати територію України (ст. 33),

— право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34);

— право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або іншим чином — по своєму вибору (ст.34);

— право на свободу світогляди і віросповідання (ст. 35),

—право направляти індивідуальне або колективне письмове звернення, або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, до посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).

Політичні права і свободи це такі права і свободи, які громадяни реалізують в політичній сфері суспільного життя.

—  право на свободу об'єднання в політичні партії і громадські організації (ст. 36);

—  право на участь в професійних спілках (ст. 36),

— право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському і місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування (ст. 38),

— право збиратися без зброї і проводити збори, мітинги і демонстрації (ст. 39).

Економічні права це такі права, які люди реалізують в економічній сфері суспільного життя:

— право володіти, користуватися і розпоряджатися приватною власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);

— право користування відповідно до закону об'єктами права державної і комунальної власності (ст. 41);

— право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42).

Соціальні права – це такі права, реалізація яких пов'язана із задоволенням найважливіших соціальних потреб людей:

— право на працю (ст. 43);

— право на страйк (ст. 44);

— право на відпочинок (ст. 45);

— право на житло (ст. 47);

— право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48);

— право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування (ст. 49).

Крім того, для громадян України встановлене право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття за незалежними від них обставинами, а також в старості і в інших випадках, передбачених законом (ст. 46).

Екологічні права це нова, раніше не закріплювана на конституційному рівні група прав людини, яка забезпечує потреби в безпечному навколишньому середовищі (ст. 50):

— право на безпечне для життя і здоров'я оточуюче середовище і на відшкодування заподіяного порушенням цього права шкоди;

— право вільного доступу до інформації про стан навколишнього середовища, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її розповсюдження.

Культурні права і свободи це права і свободи людини у сфері культури:

— право на освіту (ст. 53);

— свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст.54);

— право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54).

Конституція не лише містить досить широкий і демократичний перелік прав і свобод людини і громадянина, але закріплює гарантії їх реалізації і захисту. Вказані гарантії — це відповідні умови і способи, сприяючі реалізації кожною людиною і громадянином прав, свобод і обов'язків, закріплених Конституцією України. Вони диференціюються на особисті, політичні, економічні, ідеологічні і юридичні.

 

Особисті гарантії це власні можливості людини і громадянина щодо захисту своїх прав, свобод, законних інтересів і обов'язків. До них  відносяться:

1) право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина в суді, у Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в міжнародних судах або відповідних міжнародних організаціях ( ст. 55 );

2) право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами, органами місцевого самоврядування і їх посадовцями  (ст.. 56 );

3) право знати свої права і обов'язки  ( ст.. 57 );

4) право на правову допомогу ( ст.. 59 );

5) право не виконувати явно злочинні накази (ст.. 60 );

6) право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину встановлену звинувачувальним вироком суду  ( ст., ст. 61, 62 );

7) право відповідати лише за діяння, вчинені в часі і просторі дії нормативно-правового акту   ( ст..58 );

8) право не нести відповідальності за відмову свідчити або давати пояснення щодо себе, членів сім'ї або близьких родичів, коло яких визначений законом  ( ст.. 63 );

9) право осудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Під політичними гарантіями розуміють:

1) політичний плюралізм і свободу політичної діяльності, не заборонену законодавством і передбачену ст. 15 Конституції України;

2) реальне визнання народу єдиним джерелом влади і здійснення державної влади за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову відповідно до статей 5 і 6 Конституції України;

3) обмеження діяльності ультра радикальних політичних організацій (ст. 37) і т.д.

Основними економічними гарантіями є:

1) конституційні положення про рівність всіх форм власності і їх захист державою (ст. 13);

2) справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства (ст. 95);

3) гарантування приватної власності (ст. 41) і т.д.

До ідеологічних гарантій відносяться:

1) ідеологічне різноманіття суспільного життя, відсутність державної (обов'язкової) ідеології і цензури (ст. 15);

2) забезпечення вільного розвитку мов (ст. 10);

3) сприяння консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11).

Юридичні гарантії — це державно-правові заходи, що забезпечують здійснення і охорону права, свобод і обов'язків людини і громадянина. Саме вони найбільшою мірою складають механізм реалізації прав і свобод людини й громадянина, елементами якого є:

1) юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Конституція України в ст. 21 визначила права і свободи людини невідчужуваними і непорушними. У ст. 22 наголошується, що вони не можуть бути скасовані, а при ухваленні нових законів або внесенні змін в що діють закони не допускається звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод;

2) створення широкої системи охорони і захисту державою права і свобод, яка забезпечувала б їх реальне використовування і надійний захист від будь-яких посягань.

3) розвиток суспільно-політичної активності громадян, формування свідомого відношення до використовування права і свобод, підвищення рівня правової культури.

4) активізація діяльності об'єднань громадян, що сприяють охороні і захисту права і свобод. Положення зафіксоване в ст. 59 Конституції, проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безкоштовно. Для надання правової допомоги в Україні діє адвокатура.

5) державний і громадський контроль за станом забезпечення права, свобод і обов'язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається майже на всі державні органи. Так, згідно ст. 102 Конституції Президент України проголошується гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, дотримання Конституції, прав і свобод людини і громадянина, а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів України «вживає заходи по забезпеченню прав і свобод людини і громадянина.

Громадський контроль може здійснюватися політичними партіями, масовими демократичними об'єднаннями, засобами масової інформації, органами місцевого самоврядування.

Оцінюючи в цілому комплекс прав, свобод і обов'язків людини й громадянина України, можна стверджувати, що він відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ратифіковані Україною. Цей комплекс значною мірою узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини і Протоколами №2,3,8 і 11 до цієї Конвенції, ратифікованими Україною.

Конституційні обов’язки – це встановлені Конституцією України види необхідної  обов’язкової поведінки особи, яка постійно або тимчасово перебуває на території України.

      Конституція встановлює наступні конституційні обов'язки:

-  неухильно дотримувати Конституцію України і закони України, не робити замахів на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68);

-   не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні їм збитки (ст.66);

-   платити податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67);

батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ст. 51). Крім того, громадяни України зобов'язані:

-    захищати Вітчизну, незалежність і територіальну цілісність України, поважати її державні символи (ст. 65);

-    нести військову службу відповідно до закону (ст. 65);

-    подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про своє майнове положення і про доходи за минулий рік (ст. 67).

         Права, свободи, законні інтереси та обов’язки громадян регламентуються й іншими нормативно – правовими актами. Розглянемо деякі з них.

Конституційне закріплення права на освіту

Освіта визнана основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку України.

Цілі освіти: розвиток талантів, розумових і фізичних здібностей людини; виховання високих моральних якостей; формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору; підвищення освітнього рівня і збагачення культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Конституція України містить державні гарантії реалізації права на освіту:

1) доступність і безкоштовність освіти в державних і комунальних учбових закладах ;

2) розвиток мережі учбових закладів, заснованих на різних формах власності ;

3) наявність різних форм навчання (денна, вечірня, заочна, екстернат — система навчання, заснована на самостійному вивченні курсу учбового закладу (без відвідин занять) з подальшою здачею іспитів за цей курс);

4) відкритий характер учбових закладів, що припускає вільний вибір учбового закладу відповідно до здібностей і інтересів громадян ;

5) надання державних стипендій і пільг студентам, які успішно навчаються ;

6) можливість навчання на рідній мові для громадян, що належать до національних меншин.

Держава проводить єдину державну політику у галузі освіти і з цією метою здійснює контроль над діяльністю установ освіти. Вимоги до змісту, об'єму і рівня освіти встановлені в державних стандартах освіти. Основною формою контролю є державна атестація установ освіти. Наприклад, загальноосвітні учбові заклади проходять атестацію не рідше 1 разу в 10 років.

Правовий статус установ освіти визначається Законами України ’’ Про освіту ’’ ( в редакції від 23 березня 1996 p.), ’’ Про загальну  середню освіту ’’ від 13 травня 1999 p.,’’ Про вищу освіту ’’ від 17 січня 2002 р.

Установи освіти створюються органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, юридичними особами незалежно від форми власності, громадянами. Обов'язковою умовою є наявність: необхідної матеріально-технічної бази (приміщення, устаткування); науково-методичної бази (учбові плани, робочі програми дисциплін); педагогічних кадрів.

Діяльність установи освіти розпочинається за наявності ліцензії - спеціального дозволу на надання послуг у сфері освіти. Установа освіти діє на підставі статуту, затверджуваного Міністерством освіти і науки України, іншими міністерствами, місцевими органами державної виконавчої влади або місцевими органами самоврядування (залежно від підлеглості установи освіти).

Згідно Закону ’’ Про освіту ’’ структура освіти включає наступні компоненти:

1) дошкільна освіта;

2) загальна середня освіта;

3) позашкільна освіта;

3) професійно-технічна освіта;

3) вища освіта;

4) післядипломна освіта;

5) аспірантура;

6) докторантура;

7) самоосвіта.

Відповідно до структури освіти створюються установи освіти різного рівня і різного типу.

Типи загальноосвітніх учбових закладів визначаються Законом України ’’ Про загальну середню освіту ’’:

1) середня загальноосвітня школа - загальноосвітній учбовий заклад І-ІІ-ІІІ ступенів (І ступінь — початкова школа, II ступінь -  основна школа, III ступінь -  старша школа);

2) спеціалізована школа (школа-інтернат) -  загальноосвітній учбовий заклад 1-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів і курсів;

3) гімназія -  загальноосвітній учбовий заклад І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до певного профілю;

4) ліцей -  загальноосвітній учбовий заклад III ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою;

5) колегіум -  загальноосвітній учбовий заклад III ступеня філологічно-філософського і (або) культурно-естетичного профілю;

6) загальноосвітня школа-інтернат -  загальноосвітній учбовий заклад з частковим або повним утриманням за рахунок держави дітей, які вимагають соціальної допомоги ;

7) спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтернат) -   загальноосвітній учбовий заклад для дітей, що вимагають корекції фізичного і (або) розумового розвитку ;

8) загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) - загальноосвітній учбовий заклад І-ІІІ ступенів з відповідним профілем для дітей, які вимагають тривалого лікування;

9) школа соціальної реабілітації - загальноосвітній учбовий заклад для дітей, що вимагають особливих умов виховання (окремо для хлопчиків і дівчаток);

10) вечірня (змінна) школа -  загальноосвітній учбовий заклад І-ІІІ ступенів для громадян, що не мають можливості вчитися в школах із денною формою навчання.

У відповідності до Закону України ’’ Про вищу  освіту ’’ вищими установи освіти є:

1) технікум (училище) (перший рівень акредитації);

2) коледж (другий рівень акредитації);

3) інститут, консерваторія, академія, університет (третій або четвертий рівень акредитації). Акредитація — це державне визнання права учбового закладу на підготовку і випуск фахівців певного кваліфікаційного рівня.

Залежно від рівня акредитації вищі учбові заклади здійснюють підготовку фахівців таких рівнів:

1) молодший спеціаліст -  вищі учбові заклади першого рівня акредитації – здобуття неповної базової освіти,  де отриманих спеціальних знань та умінь достатньо для здійснення виробничих функцій, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності;

2) бакалавр -  вищі учбові заклади другого рівня акредитації – здобуття базової вищої освіти; де фундаментальні і спеціальні уміння і знання щодо узагальненого об’єкта праці достатні для виконання  завдань та обов’язків певного рівня професійної діяльності;

3) спеціаліст -  вищі учбові заклади третього - четвертого рівня акредитації – здобуття повної вищої освіти, де спеціальні уміння та знання достатні для виконання завдань та обов’язків певного рівня професійної діяльності;

4) магістр -  вищі учбові заклади четвертого рівня акредитації – здобуття повної  вищої освіти, де отримані знання та уміння достатні для виконання професійних завдань та обов’язків інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності.

Структурні підрозділи вищих навчальних  закладів ( далі ВНЗ ):

 кафедра – базовий структурний підрозділ ВНЗ ( його філій, інститутів, факультетів), що проводить навчально – виховну і методичну діяльність з однієї або кількох споріднених спеціальностей, створюється рішенням вченої ради ВНЗ за умови, що до її складу входить не менше  5 – ти науково – педагогічних працівників, з яких не менше 3 – х  мають науковий ступінь або звання. Керівництво кафедрою здійснює завідуючий кафедрою, який обирається на цю посаду за конкурсом Вченою радою ВНЗ строком на 5 років;

 факультет – основний організаційний і навчально – науковий підрозділ ВНЗ 3 – го або 4 – го рівня акредитації, що об’єднує кафедри і лабораторії, створюється рішенням Вченої ради за умови наявності не менш як три кафедри і не менше 200 студентів очної форми навчання. Факультет очолює декан, який обирається вченою радою факультету строком на 5 років;

 філія – відокремлений структурний підрозділ ВНЗ, що створюється з метою  забезпечення потреб фахівців для місцевого ринку праці.

Структурними підрозділами ВНЗ 4 - го рівня акредитації можуть бути наукові, навчально – наукові, науково – дослідні та науково – виробничі інститути, а також ВНЗ у своєму складі повинен мати бібліотеку.

        Вчена рада ВНЗ є колегіальним органом ВНЗ 3 – го або 4 – го рівня акредитації і утворюється строком на 5 років. Компетенція Вченої ради: подання до вищого колегіального органу громадського самоврядування проекту статуту ВНЗ; ухвалення фінансового плану і звіту ВНЗ;  прийняття рішень щодо кандидатур про присвоєння вчених звань доцента, професора, старшого наукового співробітника; ухвалення навчальних програм; ухвалення основних напрямків наукових досліджень тощо.

Вищі учбові заклади вищого рівня акредитації можуть здійснювати підготовку фахівців з освітньо-кваліфікаційних рівнів, які забезпечують установи утворення нижчого рівня акредитації. Наприклад, університет має право готувати не лише магістрів, але і бакалаврів, і спеціалістів.

Установи освіти є юридичною особою. Вони мають право на самоврядування, яке передбачає: самостійне планування роботи; визначення змісту освіти; участь у формуванні планів  учнів та студентів; прийом на роботу працівників, а також фахівців з інших держав; самостійне використовування асигнувань, затвердження структури і штатного розкладу; здійснення громадського контролю над організацією харчування, охорони здоров'я, охорони праці в установах освіти тощо.

Право громадян на об’єднання в політичні партії і громадські організації

Об'єднання громадян — це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Конституцією України, Законом України «Про об'єднання громадян» (16 червня 1992 р.) і Законом України «Про політичні партії в Україні» (5 квітня 2001 р.) передбачені дві організаційні форми об'єднань громадян: політична партія і громадська організація.

Громадська організація – це група осіб, що об’єдналися для задоволення своїх не політичних законних інтересів ( соціальних, економічних, творчих, вікових, культурних, національних, спортивних і т.д.).

Право громадян на свободу об’єднання є невід’ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини і гарантується  Конституцією і законодавством України. Обмеження в цій області встановлюються законом виключно на користь  національної безпеки і громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Забороняється  створення і діяльність об’єднань громадян, програмні цілі або дії яких направлені на ліквідацію незалежності України, пропаганду війни, насильства,  посягання на права і свободи людини, здоров’я населення..

       Політична партія — це добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку для участі в політичному житті. Мета партії — сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, участь у виборах та інших політичних заходах.

Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. У першій інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд України.

Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах. Громадянин України може знаходитися одночасно лише в одній політичній партії.

Членами політичних партій не можуть бути:

1) судді ;

2) працівники прокуратури ;

3) працівники органів внутрішніх справ;

4) співробітники Служби безпеки України ;

5) військовослужбовці.

Членство в політичній партії є фіксованим. Обов'язковою умовою фіксації членства в політичній партії є наявність заяви громадянина України про бажання стати членом політичної партії, поданої до статутного органу цієї партії.

Політичні партії повинні мати програму і статут. Програма політичної партії є викладом цілей і завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення. Статут політичної партії повинен містити наступні відомості: назва політичної партії; перелік статутних органів політичної партії, порядок їх утворення, їх повноваження і термін цих повноважень; порядок вступу до політичної партії і припинення членства в ній; права і обов'язки членів політичної партії, підстави припинення членства в політичній партії; порядок створення, загальну структуру і повноваження обласних, міських, районних організацій політичної партії і її первинних осередків; порядок скликання і проведення партійних з'їздів, конференцій, зборів і інших представницьких органів політичної партії; джерела матеріальних, зокрема фінансових, надходжень і порядок здійснення витрат політичної партії тощо.

.Рішення про створення політичної партії ухвалюється на її засновницькому з'їзді (конференції, зборах). Це рішення повинне бути підтримане підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менше ніж в двох третинах районів не менше ніж двох третин областей України, міст Києва і Севастополя і не менше ніж в двох третинах районів Автономної Республіки Крим.

Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України. Воно реєструє політичну партію після перевірки представлених матеріалів, після чого політична партія набуває статусу юридичної особи. У разі відмови від реєстрації Міністерство юстиції України і його органи повинні представити заявнику своє письмове умотивоване рішення.

Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме і нерухоме майно, грошові кошти, устаткування, транспорт, інші засоби, придбання яких не забороняється законами України. Політичні партії можуть орендувати необхідне рухоме і нерухоме майно.

Державний контроль за діяльністю політичних партій здійснюють:

1) Міністерство юстиції України – за дотримання політичною партією вимог Конституції України, а також статуту політичної партії;

2) Центральна виборча комісія і окружні виборчі комісії – за дотриманням політичною партією порядку участі у виборчому процесі

Закон України ’’ Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності ’’ від 15 вересня 1999 р. визначає особливості правового регулювання, принципи створення, права і гарантії діяльності професійних спілок. При цьому встановлює, що професійна спілка (профспілка) — добровільна неприбуткова громадська організація, об'єднуюча громадян, зв'язаних загальними інтересами по роду їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Громадяни України мають право на основі вільного волевиявлення без якого-небудь дозволу створювати профспілки, вступати в них і виходити з них на умовах і в порядку, визначених їх статутами, брати участь в роботі профспілок. Іноземні громадяни і особи без громадянства не можуть створювати профспілки, але можуть вступати в профспілки, якщо це передбачено їх статутами.

Членами профспілки можуть бути особи, які працюють на підприємстві, в установі або організації незалежно від форм власності і видів господарювання, у фізичної особи, що використовує найману працю, особи, які забезпечують себе роботою самостійно, особи, які навчаються в учбових закладах. Громадяни України вільно обирають профспілку, в яку вони бажають вступити. Підставою для вступу до профспілки є заява громадянина. Ніхто не може бути примушений вступати або не вступати до профспілки.

Профспілки і їх об'єднання відповідно до своїх статутних цілей і завдань мають право вступати в міжнародні профспілкові організації і об'єднання, що представляють інтереси працівників, і брати участь в їх діяльності, співробітничати з профспілками інших країн, здійснювати іншу діяльність, що не суперечить законодавству України. Всі профспілки рівні перед законом і мають рівні права на захист прав і інтересів членів профспілки. Профспілки можуть мати статус місцевих, обласних, регіональних, республіканських, всеукраїнських. Професійні союзи, їх об'єднання в своїй діяльності незалежні від органів державної влади і органів місцевого самоврядування, працедавців, інших громадських організацій, політичних партій, їм не підзвітні і не підконтрольні. Держава забезпечує реалізацію права громадян на об'єднання в професійні союзи і дотримання прав і інтересів легалізованих профспілок.

Профспілки діють відповідно до законодавства і своїх статутів. Статути (положення) профспілок приймаються з'їздами, конференціями, засновницькими або загальними зборами членів профспілки відповідного рівня і не повинні суперечити законодавству України.

Легалізація (офіційне визнання) профспілок, їх об'єднань є обов'язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації. Реєстрація всеукраїнських профспілок, їх об'єднань здійснюється Міністерством юстиції України, інших профспілок, їх об'єднань — відповідно Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським і Севастопольським міськими, районними, міськими (міст обласного значення) управліннями юстиції. Профспілки, їх об'єднання можуть припинити свою діяльність шляхом реорганізації або ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску).

Профспілки, їх об'єднання беруть участь у визначенні головних критеріїв життєвого рівня, прожиткового мінімуму, а також мінімальних розмірів заробітної платні, пенсій, соціальних виплат, політики ціноутворення, розробці соціальних програм, направлених на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини і соціальний захист у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також в старості і в інших випадках, передбачених законодавством. Вони управляють державним соціальним страхуванням, а зі вступом у силу законів України по окремих видах державного соціального страхування відповідно до Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування як представники застрахованих осіб за принципами соціального партнерства беруть участь в управлінні державним соціальним страхуванням. Виключно профспілки представляють права і інтереси працівників у відносинах з працедавцем в управлінні підприємствами, установами, організаціями, а також в ході приватизації об'єктів державної і комунальної власності, беруть участь в роботі комісій з приватизації.

Профспілки, їх об'єднання мають право представляти інтереси працівників в органах, що розглядають індивідуальні трудові суперечки і при дозволі колективних трудових суперечок (конфліктів) в порядку, встановленому законодавством. Представники профспілок беруть участь в діяльності погоджувальних комісій, трудових арбітражів і інших органів, що розглядають колективну трудову суперечку (конфлікт). Разом з тим профспілки, їх об'єднання мають право на організацію і проведення страйків, зборів, мітингів, ходів і демонстрацій в захист трудових і соціально-економічних прав і інтересів працівників відповідно до закону.

Профспілки, їх об'єднання мають право отримувати безкоштовно інформацію від працедавців або їх об'єднань, органів державної влади і органів місцевого самоврядування з питань, що стосуються трудових і соціально-економічних прав і законних інтересів своїх членів, а також інформацію про результати господарської діяльності підприємств, установ або організацій. Вказана інформація повинна бути надана в десятиденний термін.

Профспілки, їх об'єднання відповідно до своїх статутів (положеннями) беруть участь в розробці державної житлової політики, здійсненні заходів, направлених на розвиток житлового будівництва, поліпшення використовування і забезпечення збереження житлового фонду, в захисті економічних і соціальних прав громадян, пов'язаних з отриманням, змістом і збереженням житла.

Профспілкові органи мають право вимагати розірвання трудового договору (контракту) з керівником підприємства, установи або організації, якщо він порушує законодавство, колективні договори і угоди.

Профспілки, їх об'єднання можуть мати у власності грошові кошти і інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності.

Право громадян на свободу світогляду і віросповідання

       Порядок реалізації даного конституційного права визначається Конституцією України і Законом України «Про свободу совісті і релігійні організації» (23 квітні 1991 р.). Поняття «свобода совісті» рівнозначне поняттю «свобода світогляду і віросповідання». Свобода совісті включає:

1) Право мати, приймати, змінювати релігію або переконання по своєму вибору;

2) свободу одноосібне або спільно з іншими сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої (тобто бути атеїстом);

3) відправляти релігійні культи;

4) відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Разом з тим, це особисте право, подібно свободі слова, обмежено. Зокрема, заборонена релігійна діяльність, яка порушує права і свободи людей, шкодить їх здоров'ю, загрожує життю. Сповідання релігії не звільняє від обов'язків перед державою або від виконання законів.

 Гарантіями свободи совісті є:

1)  заборона на встановлення обов’язкових переконань і світогляду;

2)  рівноправність громадян незалежно від їх відношення до релігії;

3) відділення церкви від держави. Не допускається встановлення привілеїв або обмежень однієї релігії, віросповідання або релігійної організації щодо інших. З свого боку релігійні організації  не беруть участь в політичному житті;

4)  відділення школи від церкви. Державна система освіти в Україні має світський ( не церковний ) характер.  

Свобода совісті — особисте право людини. Тому гарантії його реалізації направлені, перш за все, на невтручання в реалізацію цього права.

Організаційні форми об'єднань віруючих визначає Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації». До них відносяться:

— релігійні общини,

— управління і центри,

— монастирі,

— релігійні братства,

— місіонерські товариства (місії),

— духовні учбові заклади,

— об'єднання релігійних організацій.

Вони діють відповідно до своїх статутів (положень). Ряд релігійних організацій (управління, центри, монастирі, духовні учбові заклади) підлягає державній реєстрації і має статус юридичної особи.

Релігійні організації мають право набувати у власність майно, а також користуватися на договірних основах майном держави, громадських організацій або громадян. Для виконання своїх статутних завдань релігійні організації мають право засновувати підприємства (наприклад, видавничі, реставраційні, виробничі), а також добродійні установи.

8 Конституційне право частина2

 

ЛЕКЦІЯ.  КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ(частина 2)

                                             

 

ПЛАН

 

 

1.  Конституційне регулювання проведення референдумів в Україні.

 

2.  Виборче право і виборча система України.

 

1. Конституційне регулювання проведення референдумів в Україні

Конституція встановлює, що ’’ народне волевиявлення  здійснюється через вибори, референдум і інші форми безпосередньої демократії ’’ (ст. 69).

Референдум (від латинського referendum — походження) — це спосіб ухвалення громадянами України шляхом голосування законів України, а також інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення.

Проведенню референдумів присвячені статті 72-74, 138, 143 Конституції і Закон України ’’ Про всеукраїнський і місцевий референдуми ’’ від 3 липня 1991 року з подальшими змінами і доповненнями.

Референдуми можуть підрозділятися по різних підставах на декілька видів.

По територіальній ознаці вони діляться на всеукраїнські — загальнодержавні, проводяться в масштабі всієї України (ст. 72), і місцеві, що проводяться в масштабі тих або інших адміністративно-територіальних одиниць (ст. 143). Крім того, може проводитися референдум в Автономній Республіці Крим (п. 2 ст. 138);

По предмету і змісту вони діляться на конституційні (в результаті яких вносяться зміни в Конституцію), законодавчі (в результаті яких приймаються або скасовуються закони або їх окремі положення) і інші (в результаті яких ухвалюються рішення, що визначають основний зміст Конституції, законів і інших правових актів).

По правових наслідках вони діляться на імперативні (в результаті яких ухвалюється остаточне рішення, що не вимагає подальшого затвердження) і консультативні, (що мають на меті виявлення волі громадян при вирішенні важливих питань державного і місцевого значення. Результати такого референдуму враховуються при ухваленні рішень органами державної влади, але не обов'язкові для них.

Предметом  всеукраїнського референдуму може бути:

-    внесення змін до Конституції України (ст. 156 Конституції);

-    ухвалення, зміна або скасування законів України або їх окремих положень;

-   ухвалення рішень, що визначають основний зміст Конституції, законів України і інших правових актів.

Виключно всеукраїнським референдумом розв'язуються питання про зміну території України (ст. 73 Конституції).

Референдум не допускається відносно законопроектів з питань податків, бюджету і амністії (ст. 74 Конституції).

На всеукраїнський референдум не виносяться також питання, віднесені законодавством України до ведення органів суду і прокуратури; питання про ухвалення державними органами України надзвичайних і невідкладних заходів по охороні громадського порядку, захисту здоров'я і безпеці громадян; питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадовців, що відносяться до компетенції Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України.

Всеукраїнський референдум оголошується за народною ініціативою на вимогу не менше трьох мільйонів громадян України, що мають право голосу, за умови, що підписи щодо референдуму зібрані не менше ніж в двох третинах областей і не менше ніж по сто тисяч підписів в кожній області (ст. 72 Конституції).

На референдум Автономної Республіки Крим виносяться питання, що стосуються компетенції Верховної Ради Республіки Крим.

Предметом місцевого референдуму може бути:

-   ухвалення, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до ведення місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць;

-   ухвалення рішень, що визначають зміст ухвал місцевих рад і їх виконавчих і розпорядчих органів. На місцеві референдуми можуть виноситися питання, віднесені законодавством України до ведення місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць, а також питання дострокового припинення повноважень відповідної місцевої ради і її голови.

На місцеві референдуми не виносяться питання про відміну законних рішень вищестоящих органів державної влади і самоврядування; питання, віднесені до ведення органів суду і прокуратури; питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадовців, що відносяться до компетенції відповідної місцевої ради і її виконавчих і розпорядчих органів.

 Місцева рада  призначає місцевий референдум на вимогу депутатів, що становлять не менше половини від загального складу місцевої ради або на вимогу, підписаному однією десятою частиною громадян України, які постійно проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці і мають право брати участь в референдумі.

Збір підписів під вимогою про проведення всеукраїнського референдуму не повинен перевищувати трьох місяців, а місцевого референдуму -  одного місяця з дня отримання свідоцтва про реєстрацію першої із створених по даному референдуму ініціативних груп.

Новий всеукраїнський референдум з питань, що раніше виносилися на референдум, може бути проведений не раніше, ніж через п'ять років, а місцевий референдум - не раніше, ніж через рік з дня проведення попереднього референдуму з цих питань

Громадяни беруть участь у всеукраїнському і місцевих референдумах на основі демократичних принципів загальної, рівної, прямої участі в референдумі при таємному голосуванні.

Для підготовки і проведення всеукраїнського референдуму в Україні утворюються комісії: Центральна комісія по всеукраїнському референдуму; комісія Автономної Республіки Крим по всеукраїнському референдуму; обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські комісії по референдуму; дільничні комісії по референдуму. До утворення Центральної комісії по всеукраїнському референдуму її функції виконує Центральна виборча комісія по виборах народних депутатів

У бюлетені для голосування міститься назва проекту (проектів) законів, що виноситься на референдум, рішення і пропонується громадянину відповісти «так» чи ні» на питання про ухвалення або відхилення цього проекту (проектів). Проект закону, рішення вважається прийнятим, якщо за нього була подана більшість голосів громадян від числа, що взяли участь в голосуванні. Референдум визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяли участь менше половини громадян, внесених в списки для голосування

Закони, інші рішення, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу по відношенню до законодавчих актів Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, підзаконних актів міністерств і відомств України і Автономної Республіки Крим, рішень місцевих рад.

Рішення, прийняті місцевим референдумом, мають вищу юридичну силу по відношенню до рішень місцевих рад, на території яких вони проводяться.

Закони і інші рішення, прийняті референдумом, не потребують затвердження державними органами і залежно від виду референдуму можуть бути скасовані або змінені лише на основі:

-    референдуму або акту Верховної Ради України (для законів і рішень, прийнятих всеукраїнським референдумом),

-   акту Верховної Ради Автономної Республіки Крим (для законів і рішень, прийнятих референдумом АРК),

-     рішення місцевої ради (для рішень місцевого референдуму).

Для скасування або зміни результатів референдуму необхідне рішення, прийняте більшістю не менше 2/3 від загального числа депутатів відповідної ради з обов'язковим затвердженням на референдумі, який повинен бути проведений протягом шести місяців після внесення зміни або скасування.

Від референдуму слід відрізняти плебісцит -  голосування населення з найважливіших питань, яке на відміну від референдуму не тягне за собою обов'язкових наслідків для держави. Результати плебісциту лише беруться до уваги.

 

 2. Виборче право і  виборча система України

      Термін ’’ вибори ’’ означає процес, в результаті якого певна сукупність людей, часто організована в політичні об'єднання, шляхом голосування формує державний орган або заміщає вакантну виборну посаду. Створені в результаті виборів органи або обрані посадовці набувають право при виконанні своїх громадських функцій виступати від імені відповідної сукупності людей і наділяються повноваженнями ухвалювати загальнообов'язкові рішення.

Виборче право -  це система правових норм, регулюючих суспільні відносини, пов'язані з виборами органів державної влади і місцевого самоврядування. Виборче право - один з інститутів конституційного права.

 Під виборчою системою України слід розуміти передбачений законодавством порядок формування представницьких органів держави. При цьому за порядком визначення результатів виборів розрізняють мажоритарну, пропорційну та змішану виборчу систему.

В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості при визначенні результатів голосування. Обраним вважається кандидат (або список кандидатів), що отримав встановлену більшість голосів виборців. Виділяють два підтипи мажоритарної виборчої системи.

Мажоритарна система абсолютної більшості, при якій для перемоги необхідно набрати більше 50 % голосів виборців, що прийшли на ділянки (50 % +1 голос). У тих країнах, де практикується цей підтип (Австралія; Франція, парламентські вибори 1994 р. в Україні) потрібну кількість голосів часто не вдається набрати з першої спроби — в першому турі голосування. Тому проводиться другий тур, в який виходять два кандидати, що набрали найбільший відсоток голосів. У другому турі переможцем вважається кандидат, який набрав більшу кількість голосів у порівнянні з своїм суперником.

Мажоритарна система відносної більшості означає, що перемагає на виборах той, хто набере голосів більше, ніж кожний з його суперників.

Пропорційна система має два різновиди.

1. Пропорційна система на загальнодержавному рівні, коли створюється єдиний багатомандатний виборчий округ в масштабах всієї країни і виборці незалежно від місця проживання голосують за єдині загальнонаціональні партійні списки.

2. Пропорційна виборча система, заснована на ряді багатомандатних округів, коли депутатські мандати розподіляються на основі впливу партій в округах.

Головна відмінність пропорційної системи від мажоритарної полягає у тому, що вона заснована на принципі пропорційності між одержаними голосами і кількістю мандатів. Місця в парламенті розподіляються не між індивідуальними кандидатами, а між партіями відповідно до числа поданих за них бюлетенів. Кожна партія виставляє на вибори списки зі встановленою законом кількості кандидатів.

Партійні списки можуть бути різних видів.

Жорсткі партійні списки означають, що виборці мають право обирати лише партію, проголосувавши за список в цілому. Якщо, наприклад, в списку сім кандидатур, а партія виграла три місця, то депутатами стануть три перші кандидати списку. Такий варіант посилює владу партійної еліти, оскільки саме лідери партії вирішують, хто займе перші, ’’прохідні ’’ місця.

Відкриті партійні списки дають громадянину, що голосує за список, можливість змінити в ньому місця кандидатів, виразити кому-небудь перевагу (преференцію) і змінити порядок списку, складений партійними босами, що більш демократично.

У ряді країн ( в тому числі в Україні ) з пропорційною системою діє т.зв. виборчий поріг (ценз). Для того, щоб бути представленою в законодавчому органі, партія повинна отримати не менш певного відсотка голосів виборців — подолати виборчий поріг. У європейських країнах він звичайно не перевищує 4-5 % ( в Україні – 3%), але є і вищі пороги: у Туреччині — 10 %, в Ліхтенштейні — 18 %. Виборчий поріг перешкоджає слабким партіям одержати місця в парламенті, що де-факто приводить до пропажі поданих за них голосів, які пропорційно діляться між партіями, що подолали ценз. Це дещо несправедливо, але перешкоджає надмірній політичній фрагментації парламенту, потенційно здатній паралізувати процес законотворчості.

При змішаній  системі застосовується такий порядок визначення результатів виборів, коли мандати до представницьких органів розподіляються шляхом поєднання мажоритарної та пропорційної виборчої системи у рівних долях чи з перевагою якоїсь з них.

Джерелами виборчого права України, що закріплюють порядок організації і проведення виборів в Україні є Конституція, Закони України: ’’ Про вибори народних депутатів України ’’ від 25 березня 2004 р., який набрав чинності з 1 жовтня 2005 р.,   ’’Про внесення змін до закону України ’’ Про  вибори Президента України ’’ від 18 березня 2004 р., який набрав чинності з дня його офіційного опублікування,   «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та  сільських, селищних,  міських голів ’’ від 6 квітня 2004 р., який набрав чинності з 1 жовтня 2005 р.

Законодавчо сформульовані наступні головні принципи виборчого права в Україні:

-   загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування;

-    вільного і рівноправного висунення кандидатів в депутати;

-    гласності і відвертості;

-    рівних можливостей для всіх кандидатів в проведенні виборчої кампанії;

-  неупередженості до депутатів з боку державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування;

 -   свободи агітації.

Участь громадян України у виборах є добровільною. Вважається, що виборці, які не взяли участь в голосуванні, підтримують волевиявлення виборців, що взяли участь в голосуванні.

Принцип загальності виборів означає, що всі громадяни України, які до дня виборів досягли вісімнадцяти років, мають право голосу. Це право називається активним виборчим правом, тому що, будь – які  прямі або непрямі пільги чи обмеження виборчих прав громадян України залежно від походження, соціального і майнового положення, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, відношення до релігії, політичних переконань, роду і характеру занять, не передбачені чинним законодавством, заборонені.

Щодо права бути обраним, тобто пасивного виборчого права, то воно розглядається по -  різному. Так, народним депутатом може бути громадянин України, який має право голосу, досяг 21 – річного віку і постійно проживає на території України протягом останніх 5 років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35 – річного віку, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх 10 років перед днем виборів і володіє державною мовою. А депутатом місцевої ради та сільським, селищним, міським головою може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг 18 років та має право голосу. Не мають права голосу громадяни, визнані судом недієздатними.

Здійснення виборчого права припиняється на відповідний період для осіб, що утримуються по вироку суду в місцях позбавлення волі, а також осіб, що знаходяться за рішенням суду в місцях примусового лікування.

Принцип рівного виборчого права означає, що кожен виборець в Україні має на виборах Президента України і на виборах народних депутатів України один голос. Під час виборів депутатів і голів місцевих Рад виборець має один голос на виборах депутатів відповідних місцевих рад і один голос на виборах голови відповідної ради.

Всі виборці беруть участь у виборах на рівних підставах, тобто голос кожного виборця рівний голосу будь-якого іншого виборця і жоден виборець не має ніяких переваг перед іншими виборцями.

Наявність у кожного виборця лише одного голосу забезпечується тим, що виборець не може бути включений більше ніж в один список виборців. Він голосує особисто і для отримання виборчого бюлетеня потрібне пред'явлення документа, що засвідчує особу виборця, а в списку виборців робиться відмітка про видачу виборчого бюлетеня.

Участь у виборах на рівних підставах забезпечується тим, що виборчі округи по кожних виборах утворюються з приблизно рівним числом виборців. Таким чином, голос виборця в одному виборчому окрузі рівний голосу виборця в будь-якому іншому виборчому окрузі.

     Принцип прямого виборчого права виражається у тому, що Президент, народні депутати і голови місцевих рад обираються громадянами безпосередньо, а не нижчестоящими представницькими органа ми або спеціальними вибірниками, тобто виборець самостійно виражає свою волю, особисто подає свій голос за того, кому він довіряє представництво своїх інтересів.

Принцип таємного голосування полягає у тому, що контроль за волевиявленням голосуючих не допускається. Таємне голосування забезпечується рядом гарантій: виборець особисто заповнює виборчий бюлетень, залишаючи в ньому прізвище того кандидата, за якого він голосує Заповнений бюлетень виборець особисто опускає у виборчу урну, не проставляючи своє прізвище. У приміщенні для виборів відводяться окремі кабіни для заповнення виборчих бюлетенів, в яких забороняється присутність кого-небудь, окрім голосуючого, причому виборчі урни встановлюються так, щоб голосуючі при підході до них обов'язково проходили через кабіни для таємного голосування.

Вибори народних депутатів

.  У відповідності до Закону України ’’ Про вибори народних депутатів України ’’ від 25 березня 2004 р. депутатами обираються громадянами України на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування за пропорційною системою. Виборчий процес здійснюється на засадах вільного, рівного висунення кандидатів в депутати, гласності і відвертості, рівних можливостей для всіх кандидатів.

Всього обирається 450 депутатів. Депутатів обирають лише за виборчими списками кандидатів в депутати від політичних партій і виборчих блоків політичних партій в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, який включає всю територію України, що  поділяється на 225 територіальних виборчих округів.

Кандидатів в депутати може висувати партія, яка зареєстрована у встановленому законом порядку не пізніше, ніж за 365 днів до дня виборів (ця вимога також розповсюджується на партії-учасниці виборчого блоку).Висування кандидатів у депутати розпочинається за 119 днів і закінчується за 90 днів до дня виборів. Партійний (блоковий) виборчий список не може бути більшим, ніж кількість депутатів, які складають конституційний склад Верховної Ради. Всі висунуті партією (блоком) кандидати в депутати включаються в єдиний виборчий список партії (блоку).

Передвиборча агітація розпочинається з моменту прийняття Центральною виборчою комісією рішення про реєстрацію кандидатів у депутати, включених до виборчого списку ( блоку), і закінчується о 24 годині останньої  п’ятниці перед днем виборів.

Стаття 44 закону передбачає певні обмеження у відборі партією кандидатів в депутати — партія (блок) може висунути кандидатом в депутати особу, яка є членом цієї партії (членом партії, яка входить в блок), або безпартійну особу. Отже, партія (блок) не може висунути кандидатом особу, яка є членом іншої партії. Крім того, партія, яка входить до складу блоку, не може самостійно висувати кандидатів в депутати або входити до складу іншого виборчого блоку. Кандидат може бути включений у виборчий список лише однієї партії (одного блоку).

Партія висуває кандидатів в депутати на з'їзді (зборах, конференції), а блок — на між партійному з'їзді (зборах, конференціях) партій, що входять до його складу. Складається виборчий список кандидатів, черговість в ньому визначає з'їзд (збори, конференція). Цей список буде жорстким по характеру, оскільки дозволяє виборцю голосувати лише за список в цілому і позбавляє можливості віддати свій голос за конкретного кандидата з цього списку відповідно своєму смаку. Включені у виборчий список партії (блоку) кандидати в депутати реєструються ЦВК за наявності передбачених законом документів.

Закон не дозволяє включати у виборчий список громадянина, який має судимість за здійснення умисного злочину, якщо ця судимість не знята і не погашена у встановленому законом порядку.

Виборчий процес чергових виборів депутатів розпочинається за 120 днів до дня виборів. Центральна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу не пізніше ніж за 125 днів до дня виборів. Позачергові вибори депутатів відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування Указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.

Проведення виборів народних депутатів України організовують виборчі комісії: Центральна виборча комісія по виборах народних депутатів України; територіальні виборчі комісії; дільничні виборчі комісії.

Для проведення голосування і підрахунку голосів виборчі округи діляться на виборчі дільниці з числом від 20 до 3000 виборців. По кожній виборчій дільниці складаються списки виборців, в які включаються всі громадяни України, що досягли до дня виборів або в день виборів 18 років, проживають на момент складання списку на території даної виборчої дільниці і мають право брати участь в голосуванні Виборець може бути включений у список виборців лише на одній виборчій дільниці.

Однією з умов реєстрації ЦВК кандидатів від партії (блоку) буде внесення партією (блоком) грошової застави, яка складає дві з половиною тисячі мінімальних розмірів заробітної платні (у грошовому еквіваленті на сьогодні це 512 500 грн.). Це повинно підтвердити серйозність намірів у виборчих перегонах. Грошова застава повертається партіям (блокам), які подолали встановлений законом так званий загороджувальний процентний бар'єр і взяли участь в розподілі депутатських мандатів.

З моменту реєстрації кандидат в депутати має право проводити передвиборну кампанію.

Для ведення передвиборної кампанії законом встановлені певні гарантії діяльності кандидатів: рівне право брати участь і виступати на передвиборних зборах, мітингах, нарадах, засіданнях, у пресі, по телебаченню, на радіо; можливість висловлювати програму своєї майбутньої діяльності; можливість мати довірених осіб, які допомагають у проведенні виборчої кампанії; звільнення кандидатів від виробничих або службових обов'язків для участі в передвиборних заходах; право на безкоштовний проїзд на всіх видах пасажирського транспорту (окрім таксі) в межах відповідного виборчого округу; недоторканність кандидата, яка виражається у тому, що кандидат не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, заарештований, або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, без згоди Центральної виборчої комісії.

Голосування проводиться в день виборів. У бюлетень для голосування по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу вносяться назви політичних партій (виборчих блоків партій) в порядку, визначеному жеребкуванням, яке проводить Центральна виборча комісія після реєстрації списків кандидатів в депутати від політичних партій (виборчих блоків партій) з обов'язковим переліком політичних партій, що утворили виборчий блок, а також з вказівкою прізвища з ініціалами перших п'яти кандидатів із внесеного кожною політичною партією (виборчим блоком партій) списку кандидатів в депутати.

Виборчі бюлетені видаються дільничною виборчою комісією на підставі списку виборців виборчої дільниці після пред'явлення виборцем паспорта або іншого документа, що засвідчує особу. Про отримання виборчого бюлетеня виборець розписується в списку виборців. Кожен виборець голосує особисто. Голосування за інших осіб не допускається. Виборчий бюлетень заповнюється голосуючим в кабіні або кімнаті для таємного голосування. При заповненні бюлетеня забороняється присутність будь-кого, крім голосуючого. Голосуючий може залишити в бюлетені прізвище лише одного кандидата або не залишати жодного, викреслюючи в бюлетені для голосування прізвища тих кандидатів, проти яких він голосує.

Після закінчення голосування дільничною виборчою комісією на підставі списку виборців встановлюється загальне число виборців, що взяли участь в голосуванні і робиться підрахунок голосів окремо по кожному кандидату в депутати.

Встановлення результатів виборів по виборчому округу здійснюється відповідною окружною виборчою комісією.

Право на участь в розподілі депутатських мандатів у порядку черговості отримують кандидати в депутати, включені у виборчі списки партій (блоків), які отримали три і більше відсотків голосів виборців, що взяли участь в голосуванні в загальнодержавному виборчому окрузі.

Центральна виборча комісія не пізніше як на п’ятий день з дня встановлення результатів виборів офіційно оприлюднює  результати у газетах ’’ Голос України ’’ та ’’ Урядовий кур’єр ’’.

Вибори Президента України

Особливості виборів Президента України передбачає ст. 103 Конституції, в якій визначаються: принципи виборів (загальне, рівне, пряме виборче право шляхом таємного голосування); термін перебування на посаді — 5 років; умови обрання на цей пост (проживання в Україні протягом десяти останніх років перед виборами, громадянство України, наявність права голосу); обов'язкове володіння державною мовою — українською; вік не менше 35 років. Одна і та ж особа не може бути Президентом України більше двох термінів підряд.

Президенту забороняється мати інший представницький мандат, тобто бути членом яких-небудь виборних органів, посідати посади в державних або громадських органах і організаціях, займатися підприємницькою діяльністю (ст. 103).

Конституція України встановлює терміни чергових президентських виборів, час їх проведення — остання неділя жовтня п'ятого року повноважень Президента, а також позачергових виборів у разі дострокового припинення повноважень Президента — в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень (ст. 103 Конституції). Призначення дострокових виборів Президента України здійснюється на основі рішення Верховної Ради України (ст. 85 Конституції). Окрім того можуть бути проведені повторні вибори, у випадках: а) якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано; б) якщо всі кандидати на пост Президента, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури. Повторні вибори відбуваються в останню неділю дев’яностоденного строку з дня прийняття відповідної постанови Верховної Ради України про призначення повторних виборів.

Закон України ’’ Про внесення змін до Закону України ’’ Про вибори Президента України ’’ від 18 березня 2004 р. окрім принципів, які розглянуті вище, встановлює, що право висування кандидата на пост Президента України належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через політичні партії та їх виборчі блоки, а також самовисуненням. Партія ( блок) може висунути лише одного кандидата на пост Президента України.

Виборчий процес із виборів Президента України включає такі етапи: а) утворення територіальних виборчих округів; б) утворення виборчих дільниць; в) утворення територіальних та дільничних виборчих комісій; г) формування списків виборців, їх перевірка та уточнення; д) висування та реєстрація кандидатів; е) проведення передвиборної агітації; є) голосування у день виборів Президента України; ж) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів.

Суб’єктами виборчого процесу є: а) виборець; б) виборчі комісії; в) кандидати на пост Президента України; г) партії ( блоки), які висунули кандидатів на пост Президента України; е) уповноважені представники, довірені особи, офіційні спостерігачі від партій ( блоків) – суб’єктів виборчого процесу та від кандидатів на пост Президента України.

Вибори Президента України призначаються спеціальною постановою Верховної Ради України не пізніше як за 130 днів до дня виборів. Для їх проведення територія України поділяється на 225 територіальних виборчих округів. Територіальний виборчий округ включає в себе один або кілька районів, міст, районів в містах. Для проведення голосування і підрахунку голосів із виборів Президента України територія сіл, селищ, міст, районів в містах, що входять до складу територіального виборчого округу, поділяється на виборчі дільниці, які утворюються з кількістю виборців від 20 до 3 тис. осіб.

      Проведення виборів Президента України організовують  Центральна, територіальні і дільничні виборчі комісії.

По кожному виборчому округу до 1 липня року проведення виборів складаються списки виборців, в які включаються всі громадяни України, що досягли до дня виборів або в день виборів 18 років, проживають на момент складання списку на території даної виборчої дільниці і мають право брати участь в голосуванні. Виборець може бути включений в список виборців лише на одній виборній дільниці.

Витрати на підготовку та проведення виборів Президента України здійснюється виключно за рахунок коштів Державного бюджету та коштів виборчих фондів кандидатів на пост Президента.

Висування кандидатів на пост Президента України партіями  ( блоками) та само висуненням розпочинається за 119 днів і закінчується за 95 днів до дня виборів.

      Претендент висувається партією на з'їзді, конференції або іншому форумі. Порядок проведення з'їзду (конференції, загальних зборів і т. п.) партії визначається її статутом. З'їзд (конференція) правомочний вирішувати питання висунення претендента, якщо на ньому присутні  не менш 200 делегатів.

Партія ( блок), яка висунула кандидата на пост Президента або кандидат на пост Президента вносять грошову заставу у безготівковому порядку на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії в розмірі 500 тис. гривень.

Претендент може бути зареєстрований як кандидат в Президенти, якщо його кандидатуру підтримають своїми підписами не менше 500 тис. громадян України, що мають право голосу, в тому числі не   менш як по 20 тис. підписів у кожному з 2/3 регіонів (Автономної Республіки Крим, області, м. Київ і Севастополь) України. Підписні листи на підтримку кандидата на пост Президента України мають бути подані до Центральної виборчої комісії не пізніше як за 40 днів до дня виборів.

Особа, що одержала посвідчення про реєстрацію її як кандидата в Президенти України, має право вести передвиборну агітацію, яка закінчується о 24 годині останньої п’ятниці перед днем виборів. Кандидату на пост Президента України не може бути відмовлено  у звільнені на період передвиборчої агітації від виконання виробничих або службових обов’язків за місцем роботи з наданням неоплачуваної відпустки.

Встановлення результатів виборів Президента України здійснюється Центральною виборчою комісією. Обраним Президентом України вважається кандидат, який отримав на виборах більше половини голосів виборців, що взяли участь в голосуванні,

Вибори Президента України можуть бути визнані недійсними, якщо в ході виборів або при підрахунку голосів мали місце порушення, що істотно вплинули на підсумки голосування.

Якщо у виборчий бюлетень було включено більше двох кандидатів в Президенти України, і жоден з них не був обраний, Центральна виборча комісія призначає повторне голосування по виборах Президента України по двох кандидатах, що отримали найбільше число голосів, за виключенням кандидатів, які після першого голосування зняли свої кандидатури. Якщо в результаті зняття кандидатур залишився один кандидат в Президенти України, повторне голосування проводиться по цій кандидатурі.  Центральна виборча комісія приймає рішення про проведення повторного голосування, яке призначається на третю неділю після дня проведення виборів Президента України. Обраним Президентом України вважається кандидат, який в результаті повторного голосування отримав більше голосів, ніж інший кандидат, за умови, що число голосів поданих за нього, перевищує число голосів, поданих проти нього. Якщо повторне голосування проводилося лише по одній кандидатурі, кандидат вважається обраним Президентом України, якщо він отримав більшість голосів виборців, що взяли участь в голосуванні

Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через 30 днів, а у випадках, коли Президент обраний на позачергових виборах, в п'ятиденний термін після офіційного оголошення результатів виборів. Повноваження новообраного Президента починаються з моменту принесення присяги народу, до якої його приводить на урочистому засіданні Верховної Ради Голова Конституційного Суду України. У присязі, текст якої закріплений в ст. 104 Конституції, Президент України офіційно і урочисто зобов'язується відстоювати суверенітет і незалежність України, піклуватися про благо народу, відстоювати права і свободи громадян, підвищувати авторитет України в світі.

Юридичне значення присяги полягає у тому, що саме з моменту її принесення новообраний Президент приступає до виконання своїх повноважень як глава держави і, відповідно, припиняються повноваження попереднього Президента

Вибори до органів місцевого самоврядування

Вибори до органів місцевого самоврядування регулюються новим Законом України ’’Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад і сільських, селищних, міських голів ’’ від 6 квітня 2004 року.

Згідно цьому закону, вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим місцевих рад і сільських, селищних, міських голів проводяться по мажоритарно-пропорційній системі. Депутатів сільських і селищних рад, а також сільських, селищних і міських голів обирають по мажоритарній системі (коли голосування здійснюється за конкретних осіб, що балотуються в одномандатних округах, і результати виборів визначаються залежно від отримання конкретним кандидатом більшості голосів виборців).

За пропорційною системою обирають  депутатів районних (районних в містах), міських, обласних рад, міст Києва і Севастополя, а також депутатів ВР АРК (за виборчими списками політичних партій (блоків) в багатомандатному окрузі, межі якого співпадають з межами території відповідної громади).

Суб’єктами виборчого процесу є : а) громадяни України, які мають право голосу на місцевих виборах; б) виборчі комісії; в) кандидати у депутати та кандидати на посаду сільського, селищного, міського голови; г) місцеві організації партій (блоків), які висунули кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови; д) органи державної влади та органи  місцевого самоврядування; е) офіційні спостерігачі від місцевих організацій партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу, від кандидатів у депутати, від кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів.

Право висунення кандидатів в депутати і кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови належить громадянам України, які мають право голосу. Такий голос на місцевих виборах отримали громадяни відповідних територіальних громад (на виборах депутатів ВР АРК — громадяни, що проживають на території АРК), яким на день виборів виповнилося 18 років. Приналежність громадянина до відповідної територіальної громади визначається його місцем мешкання на її території згідно Закону  ’’ Про свободу пересування і вільний вибір місце проживання в Україні ’’ (цей закон місцем проживанням визначає адміністративно-територіальну одиницю (місто, село, селище), на чиїй території людина проживає терміном більше шести місяців в рік. Місце проживання повинне бути відповідним чином зареєстроване). Не мають права голосу на місцевих виборах громадяни, визнані судом недієздатними, і громадяни, які по вироку суду знаходяться в місцях позбавлення волі.

Право висунення кандидатів реалізується громадянами через місцеві організації партій (блоків) або шляхом самовисунення. У першому випадку кандидатів подають обласні, міські, районні (районні в місті) організації політичних партій (блоки партій), за умови, що ці партії зареєстровані не пізніше ніж за рік до виборів. Місцева організація партії повинна висувати претендентів на депутатський мандат на зборах (конференції) своєї організації (блок партій — на між партійних зборах (конференції)). Але при певних обмеженнях.

По-перше, місцева організація партії може висунути кандидатом особу, яка є членом цієї партії або позапартійного громадянина.

По-друге, місцева організація партії, що входить до складу блоку, не може самостійно висувати кандидатів.

По-третє, окреслено різні повноваження організацій партій різних рівнів у висуненні кандидатів (так, районна організація партії може висунути: одного кандидата на посаду сільського, селищного, міського голови в кожній територіальній громаді, що входить до складу району; по одному кандидату в депутати по кожному виборчому округу після виборів в сільську і селищну раду цього району; виборчий список кандидатів в кожному багатомандатному окрузі по виборах відповідних міських (міст районного значення) рад; виборчий список кандидатів в депутати районної ради). Кількість кандидатів у виборчому списку не може перевищувати кількості депутатів у відповідній раді. Згідно із законом загальний склад місцевих рад залежить від чисельності виборців: до 3 тисяч виборців – від 16 до 26 депутатів; до 5 тисяч виборців – від 20 до 30 депутатів; до 20 тисяч виборців – від 30 до 36 депутатів; до 50 тисяч виборців – від 30 до 46 депутатів; до 100 тисяч виборців – від 36 до 50 депутатів; до 250 тисяч виборців – від40 до 60 депутатів; до 500 тисяч виборців – від 50 до 76 депутатів; до 1 мільйона виборців – від 60 до 90 депутатів; до 2 мільйонів виборців – 76 до120 депутатів; понад 2 мільйони виборців – від 76 до 150 депутатів.

Самовисуватися в якості кандидата громадянин може в одномандатному окрузі (нагадаємо, що вони створюються для виборів депутатів сільської і селищної рад), а також на посаду сільського, селищного і міського голови. Для цього слід подати заяву у відповідну територіальну виборчу комісію, де громадянин бажає балотуватися на місцевих виборах.

Висування кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови розпочинається за 70 днів і закінчується за 40 днів до дня місцевих виборів. Передвиборна агітація із виборів депутатів, а також сільських, селищних, міських голів розпочинається за 30 днів до дня місцевих виборів і закінчується о 24 годині останньої п’ятниці перед днем виборів.

Для реєстрації кандидатів в депутати і на посаду сільського, селищного, міського голови необхідно подати підписні листи із відповідною кількістю підписів виборців на підтримку кандидата або виборчого списку кандидатів. Так, на підтримку кандидата в депутати сільської, селищної ради необхідно зібрати не менше 10 підписів, кандидата на посаду міського голови — не менше 100 (міст обласного значення — не менше 200, міст Києва, Севастополя і Сімферополя, міст - обласних центрів — не менше 300), виборчого списку кандидатів в депутати районної ради — не менше 200, виборчого списку кандидатів в депутати міської ради — не менше 500 (міст Києва і Севастополя, міст — обласних центрів, міста Сімферополя — не менше 800), виборчого списку кандидатів в депутати ВР АРК — не менше 1000 підписів виборців.

Депутатом і сільським, селищним, міським головою може бути обраний громадянин України, що досяг на день виборів 18 років і має право голосу. Не може обиратися на ці посади громадянин, визнаний судом недієздатним, а також громадянин, у якого є судимість за здійснення умисного злочину, якщо ця судимість не знята і не погашена у встановленому законом порядку.

Територіальна виборча комісія не пізніше як на п’ятий день з дня встановлення результатів виборів у багатомандатному окрузі та в одномандатних округах офіційно оприлюднює результати місцевих виборів у місцевих друкованих засобах масової інформації.

9 Конституційне право частина 3

ЛЕКЦІЯ.  КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ (частина 3)

                                             

 

ПЛАН

 

1. Державна влада в Україні. Верховна Рада України. Президент України. Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи влади.

 

2.   Органи влади Автономної Республіки Крим. Місцеве самоврядування.

 

3. Судова влада в Україні.

 

1. Державна влада в Україні. Верховна Рада України. Президент України. Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи влади

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, кожна з яких діє незалежно, самостійно, у взаємодії з іншими гілками влади на засадах взаємних стримувань і противаг.

Законодавча влада делегована народом Верховній Раді України. Президент України є главою держави і має широкі повноваження в різних областях державного управління. Виконавча влада – це гілка влади, що направлена на виконання законів і інших нормативних актів, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України Судова влада здійснює правосуддя і керується лише законом і не залежить від суб’єктивних впливів законодавчої або виконавчої влади. Разом з вказаними гілками влади фактично діє і конституційно визнана контрольно – наглядова влада ( Рахункова палата Верховної Ради, Генеральна Прокуратура, Національний аудиторський комітет, Державна пробірна палата України). Саме тому розподіл влади на три гілки є неповним, оскільки важливе місце в системі державної влади займають глава держави і контрольно – наглядові органи, які не відносяться ні до однієї з гілок влади.

 Сама ж реалізація принципу розподілу гілок влади покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що. Як показує історичний досвід, приводить до свавілля в керівництві державою і суспільством.

Для взаємних стримувань і противаг різних гілок влади передбачені: а) право Президента України за певних умов достроково припинити повноваження Верховної Ради або накласти вето на закон, прийнятий Верховною Радою; б) повноваження Верховної Ради по ухваленню резолюції недовіри Кабінету Міністрів України, що тягне за собою його відставку, а також по зміщенню Президента з його поста у порядку імпічменту;  в) обов’язковість скасування будь – якого державного акту після того, як Конституційний Суд встановив його невідповідність діючій Конституції, а також можливість  оскарження рішень органів державної влади і результатів виборів Президента або депутата ради будь – якого рівня в судовому порядку.

 

Правовий статус і повноваження Верховної Ради України

Статус (від лат. status — «стан, положення») — правове положення, визначене сукупністю правових норм.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, повноваження якої визначаються Конституцією (розділ 4: СТ. 75-77,82-85,87-91,93,94,96-98,101; РОЗДІЛ 10: СТ. 135-137; розділ 11: ст. 140,141,143-146).

В конституційний склад Верховної Ради входить 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права, шляхом таємного голосування та пропорційного представництва від партій (блоків) терміном на 5 років.

До повноважень Верховної Ради України відносяться:

1) внесення змін в Конституцію України в межах і порядку, передбаченому розділом XIII Конституції України;

2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73 Конституції (зміна території України);

3)  прийняття  законів;

4) затвердження Державного бюджету України і внесення змін до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення  щодо звіту про його виконання;

5) визначення основ зовнішньої і внутрішньої політики;

6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища;

7)  заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище України;

8) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів, затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, а також про одержання Україною від іноземних держав позик, не передбачених Державним бюджетом України, схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам тощо.

Верховна Рада України здійснює і інші повноваження, віднесені відповідно до Конституції до її відома. Верховна Рада призначає вибори Президента, і зміщує його з поста у порядку імпічменту, передбаченому статтею 111 Конституції. Стаття 87 Конституції передбачає можливість на пропозицію не менше однієї третини від конституційного складу Верховної Ради розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України і прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення нею Програми діяльності Кабінету Міністрів України. Верховна Рада бере участь у формуванні важливих органів і призначенні посадовців: за поданням Президента України -  Прем’єр – міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, Голови Служби безпеки України, надання згоди на призначення  Генерального прокурора України; за поданням Прем’єр – міністра України – інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб з посад.  

Верховна Рада України працює сесійно, Вона є повноважною за умови обрання не менш як 2/3 від її конституційного складу. Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніше ніж на 30 - й день після офіційного оголошення результатів виборів.

Чергові сесії Верховної Ради України починаються в перший вівторок лютого і перший вівторок вересня кожного року. Позачергові сесії Верховної Ради України, зі зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу Президента України або на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

 Якщо Указом Президента України вводиться військове або надзвичайне положення, Верховна Рада України повинна зібратися в дводенний термін на позачергову сесію без її офіційного скликання.

Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України і Законом про Регламент Верховної Ради України.

У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість депутатів від конституційного складу Верховної Ради (при цьому депутати повинні в обов’язковому порядку ввійти до складу фракції тієї партії, за списками якої вони були обрані до парламенту). Ця коаліція повинна бути сформована протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання новообраної Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності попередньої коаліції депутатських фракцій.

Саме коаліція більшості депутатських фракцій у Верховній Раді України вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України.

Депутатська фракція у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, має права коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді

       Засідання Верховної Ради проводяться відкрито. Це означає, що на них можуть бути присутні журналісти і запрошені, а самі засідання можуть транслюватися по радіо, телебаченню і т. д. Проте розгляд питань, сутність яких розголошувати недоцільно (пов'язаних з національною безпекою або деякими аспектами організації і діяльності Верховної Ради і ін.) за рішенням більшості від її конституційного складу може проводитися і в закритому режимі, тобто за участю лише депутатів і спеціально запрошених осіб, а хід їх роботи і ухвалені рішення в засобах масової інформації не висвітлюються.

Всі свої рішення Верховна Рада може ухвалювати лише на пленарних засіданнях шляхом голосування. Ці рішення ухвалюються у формі законів, ухвал і інших актів простою більшістю конституційного складу Верховної Ради (не менше 226 голосів). Лише при вирішенні питань, пов'язаних з внесенням змін до Конституції і усуненням Президента у порядку імпічменту, рішення ухвалюється, відповідно, не менше ніж двома третинами і трьома чвертями конституційного складу Верховної Ради. Депутат повинен брати участь в голосуванні особисто і не може доручати подавати голос від свого імені іншим депутатам.

На першій сесії після виборів Верховна Рада обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України з правом їх відкликання. Голова Верховної Ради веде пленарні засідання, організовує підготовку питань до розгляду, підписує акти, прийняті Верховною Радою, організовує роботу апарату парламенту і виконує функцію представництва Верховної Ради у відносинах з іншими органами державної влади в Україні і органами влади інших країн. Повноваження Голови Верховної Ради передбачені ст. 88 Конституції.

Верховна Рада затверджує перелік своїх комітетів і обирає їх голів. Комітети повинні здійснювати законопроектну роботу, підготовку до розгляду різноманітних питань, віднесених до парламентської компетенції.

Верховна Рада може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань. Для проведення розслідування з питань, що представляють суспільний інтерес, парламент утворює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина  від конституційного складу Верховної Ради України. Висновки і пропозиції таких тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду.

Повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого засідання  Верховної Ради України нового скликання. Президент має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:

1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій;

2) протягом  шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано  персональний склад Кабінету Міністрів України;

3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені в останні шість місяців строку повноважень Верховної Ради України.

 Як відмічалось раніше, Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти. Виключно законами України визнаються:

а) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина;

б) громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;

в)  права корінних народів та національних меншин;

г)  порядок застосування мов;

д)  правовий режим власності;

е)  правові засади і гарантії підприємництва;

є)  засади зовнішніх зносин;

ж) засади регулювання демографічних міграційних процесів тощо.

Виключно законами України встановлюються:

а) Державний бюджет України та бюджетна система України;

б) система оподаткування, податки і збори;

в) засади створення і функціонування  фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків тощо.

      Оскільки Верховна Рада є єдиним органом законодавчої влади в Україні (ст. 75), то законодавчий процес відбувається саме в ній. Проте право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, окрім народних депутатів, мають також Президент України, Кабінет Міністрів і Національний Банк України.

Прийнятий Верховною Радою закон підписує її Голова і невідкладно направляє його Президенту України, який протягом 15 днів повинен вивчити закон, вибравши одне з двох можливих рішень:

1) схвалити і підписати закон і тим самим прийняти його до виконання і офіційно обнародувати його текст;

2) накласти на закон вето, тобто відхилити і не підписувати його, а з своїми умотивованими і чітко сформульованими пропозиціями з приводу удосконалення закону повернути до Верховної Ради для повторного розгляду.

Якщо протягом 15 днів Президент не повернув закон до Верховної Ради для повторного розгляду, закон вважається схваленим і повинен бути підписаний Президентом і офіційно оприлюднений.

Якщо після відхилення закону Президентом при його повторному розгляді Верховною Радою цей закон підтримає не менше ніж дві третини її конституційного складу, Президент зобов'язаний його підписати і офіційно оприлюднити протягом десяти днів. У разі якщо Президент України не підписав цей закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і опубліковується за його підписом. Офіційним оприлюдненням закону вважається його публікація в «Відомостях Верховної Ради України» або в газеті «Голос України». Публікація тексту закону в інших виданнях має виключно інформативне значення, не тягне за собою ніяких юридичних наслідків, і на ці джерела не можна посилатися при вирішенні справ, що мають юридичну вагу.

Закон набуває чинності через 10 днів після його офіційного оприлюднення. Але якщо в самому законі вказані інші терміни, то саме вони і визначатимуть дату його вступу у силу за умови, що ця дата не буде встановлена раніше дня офіційного обнародування закону.

 

Статус народних депутатів України

Повноваження народного депутата передбачені Конституцією і Законом України «Про статус народного депутата України» від 17 листопаду 1992 року у редакції закону від 22 березня 2001 р. з подальшими змінами і доповненнями.

       Народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі (ст. 78), оскільки робота в парламенті вимагає значного часу, досвіду, знань, незалежності від відомчих, урядових або інших інтересів. Депутат не може займати які-небудь інші виборні, а також виробничі і службові посади, за винятком викладацької, наукової і іншої творчої роботи. Особи, обрані до складу парламенту повинні відмовитися від іншого представницького мандата і не можуть знаходитися на державній службі. У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, народний депутат України у двадцятиденний строк з дня виникнення таких обставин припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про складення повноважень народного депутата України.

Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення ними перед Верховною Радою присяги. Текст цієї присяги перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради зачитує старший за віком народний депутат України. Потім депутати ставлять свої підписи під її текстом. Якщо ж депутат відмовляється прийняти передбачену Конституцією присягу, то він втрачає депутатський мандат. Депутатські повноваження припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради відповідного скликання.

 

Конституція закріплює ряд гарантій, які повинні забезпечити сприятливі умови для виконання повноважень депутатів, а також захистити їх від репресій за свою діяльність. Однією з таких гарантій є депутатська недоторканність. Народні депутати не можуть бути притягнуті до якого-небудь виду юридичної відповідальності за діяльність, яку вони здійснюють в ході реалізації депутатських повноважень. Йдеться про виступи в парламенті або в його комісіях, про позицію депутата при голосуванні з приводу того або іншого питання і т. д. Це правило має силу і після того, як дана особа втрачає депутатські повноваження. Але з цього правила є одне виключення: депутати несуть юридичну відповідальність у разі здійснення ними образи або наклепу по відношенню до інших суб'єктів. Це повинне запобігти зловживанням народними обранцями своїм статусом, дисциплінувати, вимагає керуватися не емоціями, а юридичне значущими фактами.

Депутатська недоторканність означає і те, що народного депутата України не можна притягати до кримінальної відповідальності, заарештувати або затримати, якщо на це немає згоди Верховної Ради. Така згода повинна бути виражене у відповідній ухвалі, яка приймається на пленарному засіданні Верховної Ради. Проте для допиту депутата як свідка згода парламенту не потрібна.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково в разі:

1) складання повноважень за особистою заявою депутата;

2)  набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3)  визнання депутата судом недієздатним або безвісті відсутнім;

4) припинення  його громадянства  або його виїзду на постійне  проживання за межі України;

      5)  якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності, депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини депутатом не усунуто;

 6) невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій) , до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України зі складу такої фракції;

 7)  його смерті.

Однією з конституційних форм депутатської діяльності є депутатський запит — вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до Кабінету Міністрів України, до певного органу або посадовця, а також до керівників підприємств, установ, організацій, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційне роз'яснення з питань, які входять в їх компетенцію. Верховна Рада України приймає рішення про направлення  депутатського запиту відповідному органу або посадовій особі, до яких його звернуто, однією п’ятою від її конституційного складу. Рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України має бути попередньо підтримане  не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України.

Президент України, керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, до яких звернуто запит, зобов’язані повідомити народного депутата  про результати розгляду їх запиту у п’ятнадцятиденний строк з дня його одержання. За наявності об’єктивних причин розгляд запиту може бути продовжений до одного місяця з обов’язковим повідомленням про це того, хто вніс запит.

Крім права на запит, народний депутат має також право на депутатське звернення.

Депутатське звернення – викладена в письмовій формі пропозиція народного депутата, звернена до органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян здійснити певні дії, дати офіційне роз’яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх компетенції. Строк розгляду звернення – 10 днів з моменту його одержання адресатом з наступним письмовим повідомленням народного депутата. У разі неможливості розгляду звернення  у визначений строк, народного депутата повідомляють про це офіційним листом. Тоді строк розгляду може бути продовжений до 30 днів з моменту одержання звернення.

 

 

Президент України, його правовий статус та повноваження

      У нашій державі пост Президента був встановлений Законом від 5 липня 1991 р.

Повноваження Президента України визначені Конституцією України (розділ 5: ст. 102,103,105-112.

Президент України є главою і вищим посадовцем держави, виступає від її імені і є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Він структурно не входить ні до однієї з гілок влади, втілюючи всю державну владу в цілому.

Президент України має такі повноваження:

-  забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

      -    звертається з посланням до народу та із щорічним та позачерговим посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє та зовнішнє становище України;

- представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, приймає рішення про визнання іноземних держав;

-  призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією;

- припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених Конституцією;

-   вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр – міністра України в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після одержання такої пропозиції;

-   вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ;

-  призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України;

-  вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України;

-   призначає на посади ат звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України, половину складу  Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, третину складу Конституційного Суду України;

-   зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;

- є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, очолює Раду національної безпеки і оборони;

-    утворює суди у визначеному законом порядку;

      -    приймає рішення про прийняття до громадянства  та про припинення громадянства України, здійснює помилування;

-  підписує закони, прийняті Верховною Радою України, має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України тощо.

Перераховані групи повноважень нерозривно пов'язані з сутністю поста Президента як глави держави. Тому Президент не може делегувати (передавати) свої повноваження іншим особам або органам.

Президент має право видавати укази і розпорядження, які обов'язкові до виконання на всій території України. Ці акти повинні створюватися на основі Конституції і бути направленими на виконання її положень. У свою чергу укази і розпорядження Президента є правовою базою для актів органів виконавчої влади. За юридичними ознаками акти Президента можуть бути нормативними, тобто такими, в яких містяться правила поведінки загального характеру, розраховані на багатократне використовування, і індивідуальними, які стосуються конкретних відносин або осіб і мають одноразовий характер (призначення конкретної особи на посаду, нагородження і т. п.).

Акти Президента, які видаються ним в рамках повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10,14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24 статті 106 Конституції стають обов'язковими до виконання лише за умови, якщо вони скріпляють підписами (контрасигнується) Прем'єр-міністра і міністра, безпосередньо відповідального за підготовку відповідного акту і його виконання.

Для здійснення повноважень глави держави Президент України утворює консультативні, дорадчі та інші органи та служби, які називаються Адміністрацією Президента, загальне керівництво якою здійснює її глава, що призначається і звільняється з посади Президентом України. До складу Адміністрації входять: Глава Адміністрації, Перший заступник та заступники Глави, помічники, референти, радники Президента, постійний представник Президента у Верховній Раді України, в Конституційному Суді, в Автономній Республіці Крим, управління, служби, інші підрозділи. Адміністрація здійснює організаційне, правове, консультаційне, експертно – аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента України щодо реалізації його повноважень.

Адміністрація має право:

-  запитувати і одержувати в установленому порядку необхідні для виконання своїх завдань матеріали від органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій, посадових осіб;

-     користуватись в установленому порядку банками даних інших державних органів;

      -   залучати в установленому порядку до виконання окремих робіт і завдань, до участі у вивченні окремих питань вчених і фахівців тощо;

-     використовувати державні, в тому числі урядові, системи зв’язку і комунікацій;

      - порушувати за дорученням Президента України перед керівниками органів виконавчої влади та місцевого самоврядування , керівниками державних підприємств, установ та організацій питання про  усунення виявлених порушень чинного законодавства в їх діяльності;

-     давати у визначених Президентом України межах та з питань, що належать до повноважень Адміністрації, доручення, що є обов’язковими для виконання органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

       Конституція України встановлює недоторканність Президента, якою він користується під час виконання повноважень, її слід розглядати як особливу гарантію, направлену на створення безперешкодних умов здійснення повноважень глави держави. У той же час ч. 1 статті 111 Конституції встановлює відповідальність Президента за здійснення державної зради або іншого злочину.

Честь і гідність Президента України як глави держави підлягають особливому захисту, а винні в посяганні на них притягуються до відповідальності.

Особа, яке займає пост Президента, зберігає це звання довічно, за умови, що вона не була зміщена з нього у порядку імпічменту. Окрім цього, звання Президента України охороняється законом. Це означає, що самовільне безпідставне привласнення або використовування його тягне за собою юридичну відповідальність.

Припинення повноважень Президента передбачене статтями 108-112 Конституції України.

Повноваження глави української держави припиняються в наступних випадках:

1) відставки (ст. 109), тобто заяви Президента про складання повноважень глави держави. Причини, які вважаються поважними для проголошення відставки, Конституцією не називаються. Для вступу її в дію Президент повинен на засіданні Верховної Ради особисто проголосити заяву про неї. Проголошення заяви про відставку від імені Президента іншими особами не допускається, а у разі здійснення — не має ніякої юридичної сили;

2) неможливості виконання своїх повноважень за станом здоров'я (ст. 110) Для встановлення юридичної значущості цієї підстави необхідно виконати певні процедури. По-перше, необхідний медичний висновок, в якому б наголошувалося, що за станом здоров'я Президент не може виконувати покладені на нього повноваження глави держави. З таким висновком Верховна Рада звертається до Верховного Суду України, який перевіряє законність складання медичного висновку і після цього звертається до Верховної Ради з поданням про встановлення фактичної неможливості виконання Президентом своїх повноважень. Це подання розглядається на засіданні Верховної Ради, на якому і ухвалюється рішення по суті. При цьому рішення про неможливість виконання Президентом своїх повноважень за станом здоров'я набуває чинності лише за умови, що за нього проголосувала більшість конституційного складу Верховної Ради, тобто не менше 226 народних депутатів;

3) усунення з поста у порядку імпічменту (ст. 111), тобто на підставі сформульованого в ухваленому за спеціальною процедурою рішення Верховної Ради України про звинувачення Президента України в здійсненні ним державної зради або іншого злочину.

Процедура імпічменту починається у разі, коли відповідне звинувачення Президента підтримується не менше ніж 226 народними депутатами (конституційною більшістю). Після цього Верховною Радою України створюється спеціальна тимчасова слідча комісія, до якої входять депутати, а також обов'язково — спеціальний прокурор і спеціальні слідчі як професійні фахівці. Результати роботи такої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради, в ході якого за наявності підстав може бути ухвалено рішення про звинувачення Президента України. Таке рішення вступає вдію, якщо воно прийняте не менше ніж двома третинами конституційного складу Верховної Ради України.

Після ухвалення такого рішення справа передається до Конституційного Суду України, який розглядає його з погляду дотримання передбаченої Конституцією процедури розслідування і розгляду на попередніх етапах. У разі позитивного рішення Конституційного Суду справа передається Верховному Суду України, а він дає висновок про те, що дії, в яких звинувачується Президент, мають ознаки державної зради або іншого злочину. Лише після цього Верховна Рада отримує право ухвалити рішення про усунення Президента з його поста. Таке рішення входить в силу, якщо за нього проголосувало не менше трьох чвертей конституційного складу Верховної Ради (338 народних депутатів);

4) смерті особи, що займала пост Президента.

У випадках дострокового припинення повноважень Президента України на вказаних підставах на період до виборів і вступу на пост нового Президента виконання президентських обов'язків покладається на Голову Верховної Ради України, який в період виконання ним обов’язків Президента України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6 - 8, 10 – 13, 22, 24, 25, 27, 28, статті 106 Конституції України.

Рада національної безпеки і оборони України — це координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президенті України. Його правовий статус визначається Конституцією України і Законом України «Про Раду національної безпеки і оборону України» (5 березня 1998 p.).

Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України. У його склад входять за посадою: Прем'єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби Безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України. Інші члени Ради національної безпеки і оборони призначаються Президентом України.  У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України. Організацію роботи і виконання рішень забезпечує Секретар Ради національної безпеки і оборони України, що призначається і звільняється Президентом.

Рада національної безпеки і оборони України має наступні функції:

1) внесення пропозицій Президенту України щодо реалізації основ внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

2) координація і здійснення контролю над діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в мирний час;

3) координація і здійснення контролю над діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах військового або надзвичайного положення і при виникненні кризових ситуацій, загрозливих національній безпеці України.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України ухвалюються не менше ніж двома третинами голосів його членів. Ухвалені рішення вводяться в дію указами Президента України.

Кабінет Міністрів України

Основними напрямами діяльності органів державної виконавчої влади в Україні є реалізація двох основних функцій: виконавчої і розпорядчої. Виконавча функція характеризується тим, що ці органи безпосередньо виконують нормативні розпорядження і інші акти законодавчої влади. Розпорядча функція характеризується тим, що для виконання актів законодавчої влади органи виконавчої влади від свого імені видають управлінські акти, дають відповідні розпорядження.

Кабінет Міністрів України ( Уряд України ) є найвищим колегіальним органом в системі органів виконавчої влади, відповідальний за свою діяльність перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України в межах, передбачених Конституцією України. Кабінет Міністрів України здійснює виконавську владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації.

Кабінет Міністрів України в своїй діяльності керується Конституцією України, Законом України ’’ Про Кабінет Міністрів України ’’ від 21 грудня 2006 р., іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України. Діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності та відкритості.

      До складу Кабінету Міністрів входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри України. Загальна чисельність членів Кабінету Міністрів встановлюється Верховною Радою України виходячи з його посадового складу. Посади членів Кабінету Міністрів України належать до політичних посад, на які не поширюється законодавство про державну службу та трудове законодавство, вони не мають права суміщати свою службову діяльність  з іншою роботою ( крім викладацької, наукової та творчої ), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації.

 Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує, координує та контролює діяльність його членів, керівників інших центральних органів виконавчої влади. Повноваження  Прем’єр – міністра України передбачені ст. 45 Закону України  ’’ Про Кабінет Міністрів України ’’.

Прем’єр – міністр України призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України. Подання про призначення Верховною Радою України на посаду Прем’єр – міністра України Президент України  вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, в строк не пізніше ніж на 15 – й день після надходження такої пропозиції. Пропозиції щодо кандидатур на пости Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України вносить Президент України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України. Члени Кабінету Міністрів України перед вступом на посаду на пленарному засіданні Верховної Ради України складають присягу, текст якої зачитує Прем’єр – міністр України і підписує кожен член Кабінет міністрів України. Кабінет міністрів України набуває повноважень після складення присяги не менш як двома третинами його членів.

      Кабінет Міністрів України, не пізніше ніж у тридцятиденний строк після набуття повноважень подає на розгляд Верховної Ради України Програму діяльності Кабінету Міністрів України, яка вважається схваленою, якщо за неї проголосувала більшість від конституційного складу Верховної Ради України.

Основні повноваження Кабінету Міністрів України:

1) у сфері економіки та фінансів: забезпечення проведення державної економічної політики, розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку; забезпечення виконання програм структурної перебудови галузей національної економіки та інноваційного розвитку, захисту та підтримки національного виробника; забезпечення проведення державної аграрної, фінансової та податкової політики, виконання Державного бюджету України тощо;

2) у сферах соціальної політики, охорони здоров’я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного  середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій:  забезпечення проведення державної соціальної політики, виконання програм соціальної допомоги, вжиття заходів щодо підвищення реальних доходів населення; забезпечення  проведення державної політики у сферах зайнятості населення, охорони здоров’я, материнства і дитинств, освіти, науки, культури, науково – технічного розвитку, охорони та використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища тощо;

3) у сферах правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини і громадянина:  забезпечення проведення державної правової політики, здійснення контролю за додержанням законодавства органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також виконання ними судових рішень;  вжиття заходів щодо захисту прав і свобод, честі і гідності громадян від протиправних посягань, охорона власності та громадського порядку, протидії корупції; забезпечення фінансування судів та правоохоронних органів тощо;

4) у сфері зовнішньої політики: забезпечення у межах своїх повноважень зовнішньополітичної діяльності України, розробка і затвердження державних програм у цій сфері, вирішення питань щодо укладення і виконання міжнародних договорів України. Прийняття рішень про придбання за кордоном у власність України нерухомого майна тощо;

5)  у сфері національної безпеки та обороноздатності: забезпечення охорони та захисту державного кордону і території України, вжиття заходів щодо забезпечення боєздатності Збройних Сил України, їх оснащення, вирішення питань правового і соціального захисту військовослужбовців тощо;

6) у сфері вдосконалення державного управління та державної служби: організація проведення єдиної державної політики у сфері державної служби, здійснення заходів щодо кадрового забезпечення органів державної влади, підвищення ефективності її діяльності  тощо.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, що є обов'язковими до виконання на всій території України. Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів є підзаконними нормативними актами, які приймаються на засіданнях уряду шляхом голосування більшістю голосів.

Кабінет Міністрів України складає свої повноваження перед новообраною Верховною Радою України.

Повноваження  Кабінету  Міністрів України припиняються достроково у разі:

1) відставки Кабінету  Міністрів України у зв’язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України. Питання про відповідальність уряду та прийняття відповідної резолюції Верховна Рада України може розглянути за пропозицією Президента України або не менш 1/3 від її конституційного складу. Резолюція вважається прийнятою, якщо за це проголосувала більшість від конституційного складу парламенту;

2) відставки Прем’єр – міністра України за поданою ним заявою. Повноваження голови уряду припиняються з дня прийняття рішення про його відставку на пленарному засіданні Верховної Ради України;

3) припинення повноважень Прем’єр – міністра України у зв’язку з неможливістю виконання ним повноважень за станом здоров’я. Рішення про припинення повноважень Прем’єр – міністра України за цих обставин приймається Верховною Радою України на підставі відповідного медичного висновку;

4) смерті Прем’єр – міністра України.

     Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою України або достроково припинив  повноваження з вищезгаданих підстав продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.

Центральні органи виконавчої влади

До системи центральних органів виконавчої влади входять:

-   міністерства;

      -   державні комітети ( державні служби);

      -  центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом   (Антимонопольний комітет, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба, Державний комітет з питань регуляторної політики і підприємництва, Національна комісія регулювання електроенергетики, Фонд державного майна, СБУ, Управління державної охорони та інші).

У відповідності до Закону України ’’ Про Кабінет Міністрів України ’’ від 21 грудня 2006 р. міністерства, відомства, державні комітети створюються, реорганізуються і ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України. Кабінет Міністрів України спрямовує і координує діяльність міністерств та центральних органів виконавчої влади, які відповідальні перед ним, підзвітні та підконтрольні йому, затверджує граничну чисельність їх працівників в межах коштів передбачених у Державному Бюджеті України.

      Міністерства — це галузеві органи управління, їх мета — організація державного управління в найважливіших сферах життя суспільства (оборона, внутрішні справи, зовнішні справи, юстиція і т. д.). Керівництво міністерством здійснює міністр. Він забезпечує виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, визначає політичні пріоритети, стратегічні напрями роботи міністерства і шляхи досягнення поставленої мети тощо. Повноваження міністра України передбачені ст. 47  Закону України ’’ Про Кабінет Міністрів України ’’.

Державний комітет ( державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем’єр – міністр України або один із віце – прем’єр – міністрів чи міністрів. Державний комітет ( державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує їх реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання питань, віднесених до його відання. Державний комітет (державну службу ) очолює його голова. До державних комітетів та інших центральних  органів виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України, належать:  Державний комітет архівів України; Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики; Державний комітет по водному господарству; Державний комітет по земельних ресурсах; Державний комітет з енергозбереження; Державний комітет у справах релігій; Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення; Державний комітет лісового господарства; Державний комітет промислової політики; Державний комітет у справах охорони державного кордону; Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації; Державний комітет статистики; Пенсійний фонд України; Головне контрольно – ревізійне управління; Державне казначейство України та інші.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників і вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова.

Компетенція міністерств, комітетів і служб реалізується через видання ними наказів, інструкцій та інших нормативно – правових актів, які підлягають державній реєстрації у Міністерстві юстиції України.

Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством, а також утворювати дорадчі та консультативні органи, склад яких і положення про них затверджує Кабінет Міністрів України.

 Місцеві органи виконавчої влади

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, їх склад формують голови місцевих державних адміністрацій. Останні, у свою чергу, призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. При здійсненні своїх повноважень вони відповідальні перед Президентом України і перед Кабінетом Міністрів, підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації –це державні органи виконавчої влади в регіонах, які наділені правом представляти інтереси держави і приймати від її імені розпорядження ( а керівники управлінь, відділів та інших підрозділів – накази ), що діють на території відповідної адміністративно – територіальної одиниці. Правовий статус місцевих адміністрацій встановлюється Конституцією України, Законом України ’’ Про місцеві державні адміністрації ’’ від 9 квітня 1999 р. та іншими законами.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня, а в частині повноважень, делегованих їм відповідними районними або обласними радами, вони підконтрольні і підзвітні радам. Кабінет Міністрів України одержує від місцевих адміністрацій інформацію про їх діяльність, регулярно заслуховує звіти голів державних адміністрацій з питань їх діяльності, а у разі неналежного виконання ними своїх повноважень має право притягнути їх до дисциплінарної відповідальності чи звернутися до Президента України з поданням про звільнення їх з посади ( ст. 25 Закону України ’’ Про Кабінет Міністрів України ’’).

Окрім цього, місцеві державні адміністрації до певної міри підзвітні і підконтрольні районним і обласним радам, які, згідно Конституції, є органами місцевого самоврядування, їх контроль полягає в можливості вираження недовіри головам відповідних місцевих державних адміністрацій. При цьому слід враховувати, що якщо така недовіра підтримане простою більшістю депутатів ради, то Президент зберігає за собою право ухвалити остаточне рішення щодо даного голови місцевої державної адміністрації, і зобов'язаний лише дати радам обґрунтовану відповідь з цього питання. Але якщо недовіру голові місцевої державної адміністрації висловили не менше ніж дві третини складу відповідної ради, то Президент зобов'язаний ухвалити рішення про відставку цієї особи.

Якщо рішення голови місцевої державної адміністрації суперечить Конституції або законам України, воно може бути відмінене Президентом, Кабінетом Міністрів України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

       Виходячи з того, що Конституція України (ч. З, стаття 133) визначає Київ і Севастополь містами, що мають спеціальний статус, організація, повноваження і порядок здійснення в них виконавчої влади визначаються окремими законами України.

Стаття 119 Конституції України закріплює основні напрями діяльності місцевих державних адміністрацій, які на відповідних територіях уповноважені забезпечувати:

-  дотримання Конституції і законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади;

-   законність і правопорядок, додержання прав і свобод людини;

- впровадження державних і регіональних програм соціального і культурного розвитку;

- підготовку і реалізацію відповідних обласних, районних бюджетів; — звіт про виконання відповідних бюджетів і програм;

-   взаємодія з органами місцевого самоврядування і т.д.

 

 

 

2. Органи влади Автономної Республіки Крим

Представницьким органом влади Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Виконавчим органом влади Автономної Республіки Крим є Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, їх повноваження, порядок формування і діяльності визначаються Конституцією України (розділ 10: ст. 134, 137, 138) і законами України, а також нормативно-правовими актами Верховної Ради Криму з питань, віднесених до її компетенції.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим приймає Конституцію Автономної Республіки Крим, у межах своїх повноважень ухвалює рішення і ухвали, що є обов'язковими до виконання в Автономній Республіці Крим. Конституція Автономної Республіки Крим повинна бути затверджена не менше ніж половиною конституційного складу Верховної Ради України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України, і приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України і на їх виконання. Верховна Рада Автономної Республіки Крим за узгодженням з Президентом України призначає на посаду і звільняє з посади Голову Ради Міністрів Автономної Республіки Крим.

Урядом Автономної Республіки Крим є Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Голова Ради міністрів призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою Автономної Республіки Крим за узгодженням з Президентом України.

Окрім цього ст. 24  Закону України ’’ Про Кабінет Міністрів України ’’ передбачає, що Рада міністрів Автономної Республіки Крим підзвітна і підконтрольна Кабінетові Міністрів України з питань виконання нею державних функцій і повноважень. У разі неналежного виконання Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим покладених на нього повноважень Кабінет Міністрів України має право звернутися до Президента України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим з поданням про звільнення його з посади.

Суди, що здійснюють правосуддя в Автономній Республіці Крим, належать до єдиної системи судів України.

За Конституцією України (ч. 2 статті 2) Україна є унітарною державою. Автономна Республіка Крим є територіальною, а не державною автономією. Стаття 134 Конституції України визначає Автономну Республіку Крим як невід'ємну складову частину України, яка в рамках повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її ведення.

Перелік питань, які передаються до ведення Автономної Республіки Крим (стаття 138 Конституції України), указує на те, що її населенню (громадянам України) надається право самостійно вирішувати питання місцевого значення, зміст яких виникає з певних особливостей Криму. Такий підхід характерний для територіальної автономії. При рішенні віднесених до її ведення питань Автономна Республіка Крим зобов'язана погоджувати свої рішення з основними напрямами політики і державними програмами України. До конкретних питань ведення Автономної Республіки Крим відносяться:

призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, організація і проведення місцевих референдумів;

-  управління майном, що належить Автономній Республіці Крим;

-  визначення статусу місцевостей як курортів;

-  участь в забезпеченні прав і свобод громадян, національної згоди;

- сприяння охороні правопорядку і громадської безпеки і ін. Слід взяти до уваги, що законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також і інші повноваження.

Для забезпечення виконання наданих повноважень Автономна Республіка Крим в особі її Верховної Ради і Ради міністрів може здійснювати нормативне регулювання, тобто видавати нормативно-правові акти з питань сільського господарства і лісів, туризму, готельної справи, ярмарків, санітарної і лікувальної служб, з інших питань, перерахованих в статті 137 Конституції України.

У разі невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Республіки Крим Конституції України і законам України Президент України може зупинити дію таких актів. Але одночасно Президент зобов'язаний звернутися до Конституційного Суду України, який дає висновок з приводу конституційності вказаних актів. Ці висновки остаточні і не можуть бути оскаржені.

 

Органи місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування є однією з форм народовладдя в Україні, сутність якої полягає в самостійному вирішенні населенням питань місцевого значення. Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села або добровільного об'єднання в сільську громаду жителів декількох сіл, селища і міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в рамках Конституції і законів України. Місцеве самоврядування — різновид політичної, але не державної влади. Воно визнається і гарантується Конституцією України, є однією з основ конституційного ладу.

Місцеве самоврядування в Україні регулюється розділом XI Конституції України, Законом України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 p., а також ратифікованою Верховною Радою України Європейською хартією місцевого самоврядування, яка ввійшла, таким чином, до складу національного законодавства.

Місцеве самоврядування може здійснюватися в двох формах:

1) безпосередньо — шляхом проведення місцевих референдумів, рішенням певних питань на сході жителів села, певної території і т. д.;

2) через  виборні органи місцевого самоврядування.

Система самоврядування в Україні включає:

- територіальну громаду;

- сільську, селищну, міську раду;

- органи самоорганізації населення;

- сільського, селищного, міського голову;

- виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

- районні й обласні ради, що представляють спільні інтереси громад сіл, селищ, міст;

Територіальна громада – це об’єднання жителів, які постійно проживають у межах села, селища, міста, що є самостійною адміністративно – територіальною одиницею або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

  У статті 143 Конституції України закріплюється перелік питань, рішення яких віднесене до компетенції територіальних громад або створених ними органів місцевого самоврядування, а саме:

1)   управління майном, що знаходиться в комунальній власності;

2)  затвердження програм соціально-економічного і культурного розвитку і контроль за їх виконанням;

3) затвердження бюджету відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контроль за їх виконанням;

4)   встановлення місцевих податків і зборів;

5)   проведення місцевих референдумів і реалізація їх результатів;

6) створення, реорганізація і ліквідація комунальних підприємств, організацій і установ.

Важливою ланкою системи місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські ради. До їх складу входять депутати, які обираються населенням відповідної території на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років. Виконавчими органами сільських, селищних, міських рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи  Складовою місцевого самоврядування є сільський, селищний, міський голова, який обирається терміном на 4 роки, очолює виконавчий орган ради і головує на його засіданнях. 

Обласні і районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Голови обласних і районних рад обираються на сесіях відповідних рад. Обласні і районні ради не створюють виконавчих комітетів.

В рамках своїх повноважень органи місцевого самоврядування ухвалюють рішення, що є обов'язковими до виконання на відповідній території і повинні відповідати Конституції і законам України. Органам місцевого самоврядування можуть передаватися окремі повноваження виконавчої влади, їх виконання фінансується за рахунок Державного бюджету України. З цих питань органи місцевого самоврядування підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

Органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність. З метою врахування історичних, національно- культурних, соціально – економічних  та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування орган місцевого самоврядування може прийняти статут, а також затвердити власну символіку ( герб, прапор тощо) територіальної громади села, селища, міста. Матеріальне і фінансове забезпечення здійснення місцевого самоврядування відбувається за рахунок прибутків місцевих бюджетів і відповідної допомоги держави. Якщо ж певні витрати органів місцевого самоврядування виникають унаслідок рішень органів державної влади (наприклад, у зв'язку з проведенням всеукраїнського референдуму, виборів Президента і т. д.), то вони повністю компенсуються державою.

Конкретні питання організації, діяльності і відповідальності органів місцевого самоврядування передаються Конституцією для врегулювання в законодавстві. Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві і Севастополі визначаються окремими законами України.

Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати домові, вуличні, квартальні і інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Органи самоорганізації населення є особливою організаційно-правовою формою місцевого самоврядування разом з місцевими радами, їх статус визначається Конституцією України і Законом України «Про органи самоорганізації населення» від 11 липня 2001 р. Орган самоорганізації населення є однією з форм участі населення в рішенні питань місцевого значення.

Види органів самоорганізації населення:

     1)  сільські і селищні комітети, які діють в межах території села, селища, якщо його межі не співпадають з межами діяльності сільської, селищної ради;

2)  вуличні і квартальні комітети, що діють в межах території кварталу, декількох, однієї або частини вулиці з прилеглими провулками в місцях індивідуальної забудови;

3)  комітети мікрорайонів, що діють в межах території окремого мікрорайону, житлово-експлуатаційної організації в містах;

4)  будинкові комітети, що діють в межах будинку (декількох будинків) в державному і суспільному житловому фонді і фонді житлово-будівельних кооперативів;

5)  комітети районів в містах, що діють в межах одного або декількох районів в місті, якщо його межі не співпадають із межами районної в місті ради.

З ініціативою про створення органу самоорганізації населення можуть виступити збори (конференція) жителів за місцем проживання, якщо в них брало (було представлено) участь не менше половини жителів відповідної території, що мають право голосу. Дозвіл на створення органу самоорганізації населення надає сільська, селищна, міська, районна в місті рада. Орган самоорганізації населення обов'язково повинен бути легалізований шляхом реєстрації (у такому разі він отримує статус юридичної особи) або повідомлення про створення (без статусу юридичної особи).

До найважливіших повноважень органу самоорганізації населення відносяться:

1)  право представляти інтереси жителів в місцевій раді і місцевих органах виконавчої влади;

2)  право вносити пропозиції до проектів місцевих програм соціально-економічного і культурного розвитку;

3) організовувати участь населення в заходах щодо охорони навколишнього середовища, пам'ятників історії і культури, по впорядкуванню території;

4)    здійснювати контроль за якістю житлово-комунальних послуг;

5)  організовувати допомогу громадянам похилого, віку, інвалідам, сім'ям загиблих воїнів, партизан і військовослужбовців, малозабезпеченим і багатодітним сім'ям, дітям-сиротам;

6) сприяти органам пожежного нагляду в здійсненні протипожежних заходів і правоохоронним органам в забезпеченні громадського порядку.

Крім того, місцеві ради мають право передати органу самоорганізації населення частину своїх повноважень і засобів, необхідних для їх виконання.

Члени органу самоорганізації населення виконують свої обов'язки на громадських засадах(без оплати). За рішенням зборів (конференції) жителів за місцем проживання керівник і секретар цього органу можуть працювати в ньому на постійній основі з оплатою їх праці.

 

3. СУДОВА ВЛАДА В УКРАЇНІ

       Здійснення судової влади (правосуддя) в Україні покладається виключно на суди. Сфера повноважень органів судової влади визначена Конституцією (розділ 2: ст. 29-31; розділ 8: ст. 124-131; розділ 12: ст. 147-153; розділ 15, положення 12).

Правосуддя  - це особливий вид державної діяльності, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях адміністративних, кримінальних, цивільних і господарських справ. Завданням правосуддя є розгляд спорів, що мають юридичне значення, визнання факту здійснення злочину і винності або невинності певної особи в його здійсненні і призначення відповідної міри покарання. Передача цих повноважень судами в компетенцію інших державних органів або самовільне привласнення їх іншими органами чи посадовцями не допускається. Згідно Конституції предметом правосуддя є всі правовідносини, які виникають у державі (ст. 124). Народ  безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

У статті 124 Конституції України указується, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції ( юрисдикція – це повноваження надавати юридичні оцінки, розв’язувати правові питання ). Під судочинством розуміють встановлений процесуальний  порядок подання позовів і розгляд у судах справ стосовно спорів, що виникають з різноманітних правовідносин, порядок прийняття рішень учасниками процесуальних дій, оскарження та  перегляду цих рішень, подання заяв про правопорушення та злочини, їх виявлення, розслідування, передачу матеріалів справ у судах.

Конституційний Суд виступає єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Всі інші суди — від районних (міських) до Верховного Суду України — називаються судами загальної юрисдикції.

Ст. 125 Конституції підкреслює неприпустимість створення надзвичайних і особливих судів, які діяли б за межами конституційно встановленої системи судів або керувалися якимись особливими, спеціально для них створеними, правилами здійснення правосуддя.

Конституція України встановлює ряд основних засад ( принципів ) здійснення правосуддя:

1) здійснення правосуддя виключно судами. Це положення закріплене у ст. 124 Конституції України, ст.5  Закону України ’’ Про судоустрій України ’’, ст. 6 ЦПК України, ст.16 КПК України;

2)  незалежність судів і підкорення їх тільки закону. Відповідно зі ст. ст. 126, 129 Конституції України, ст. 3 Закону України ’’ Про статус суддів ’’, ст. 14 Закону України  ’’ Про судоустрій України ’’, судді вирішують справи на основі закону, виходячи з власного розуміння його розуміння та переконання, які ґрунтуються на всебічному, повному й об’єктивному дослідженні всіх обставин справи.  Суддя має бути незалежним  як від правової позиції прокурорів, захисників, інших учасників судового  процесу, так і від представників державної  влади, юридичних і фізичних осіб.

Основними гарантіями незалежності суддів від стороннього впливу при здійсненні ними своєї діяльності є: встановлений законом порядок їх призначення і звільнення; їх недоторканість; сувора юридична процедура здійснення правосуддя; таємниця нарадчої кімнати при винесенні рішень; відповідальність за неповагу до суду або втручання у вирішення конкретних справ; створення необхідних умов для діяльності судів. А також гарантоване матеріальне і соціальне забезпечення;

3)   державна мова судочинства. Згідно зі ст. 10  Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Судочинство провадиться  українською мовою або мовою більшості населення певної місцевості. У випадках, коли громадяни іншої національності, що становлять більшість населення певних адміністративно – територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі державною мовою або коли в межах адміністративно – територіальної одиниці компактно проживають кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, судочинство може провадитися мовою, прийнятою для населення цієї місцевості;

4)   законність, тобто розгляд всіх без виключення справ на підставі і в порядку, передбачених законодавством. Реалізація принципу законності забезпечується такими гарантіями : можливістю перегляду судових  постанов ( у апеляційному , касаційному порядку і за ново виявленими обставинами);  встановлення  відповідальності за неповагу до суду;

5)  рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Цей принцип передбачений ст. 129 Конституції України, ст. 6 ЦПК  України та ст. 16 КПК України.  Рівність перед законом – це однакове застосування положень, закріплених у законодавстві, до всіх громадян, усім суб’єктам правовідносин гарантується  доступність судового захисту їх прав, свобод і інтересів. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних  та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання. за мовними або іншими ознаками;

6) забезпечення доведеності вини. Юридичний зміст цього принципу становлять такі положення: ніхто не зобов’язаний доводити свою не винуватість у вчинені злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції ); обвинувачення  не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом (ч. 3 ст. 62 Конституції );  всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь ( ч. 3 ст. 62 Конституції ); висновок про невинність особи у чинені злочину не може ґрунтуватися на припущеннях ч. 3 ст.62 Конституції ); з обвинуваченим не можна поводитися як з винним до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визначення його винним у вчинені злочину, а також публічно твердити в засобах масової інформації та в будь – яких офіційних документах , що дана особа є злочинцем ( ч. 2 ст.15, ст. 22, ч. 1 ст. 237, частини 2 і 4 ст. 327 КПК України ) ;

7) змагальність сторін (звинувачення і захисту) і свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Цей принцип полягає в тому, що в судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: в кримінальному судочинстві – сторона обвинувачення і сторона захисту, в цивільному судочинстві – позивач і відповідач. Змагальність забезпечує рівні процесуальні можливості учасників процесу щодо надання доказів, їх дослідження і заявлення клопотань, а також виступає гарантією всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи;

8)  підтримка державного звинувачення в суді прокурором. Підтримуючи обвинувачення, прокурор зобов’язаний  керуватися  вимогами закону і своїми внутрішніми переконаннями, яке ґрунтується на розгляді всіх обставин справи ( частини 1 і 2 ст. 264 КПК України );

9)  забезпечення обвинуваченому права на захист. Суть цього принципу полягає в тому, що кожна особа може особисто захищатися від обвинувачення у вчинені злочину. Закон зобов’язує особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суддю до першого допиту обвинуваченого і підсудного роз’яснити їм право мати захисника ( ст. 21 КПК України ). Для  забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах діє адвокатура ( ст. 59 Конституції ) ;

10)  гласність судового процесу і його повна фіксація технічними засобами.  Цей принцип проголошений у ст. 129 Конституції України і передбачає відкритість судової процедури, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці, або щоб запобігти розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які звернулися до суду, а також таємниці усиновлення;

11) забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду, окрім випадків, встановлених законом. Цей принцип закріплений у п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України і має важливе значення для виконання завдань суду із захисту прав і законних інтересів громадян і організацій, зміцнення законності і правопорядку. Апеляція – це форма оскарження постанов суду першої інстанції, що не набрали законної сили, до судів вищої інстанції Апеляційний суд наділено повноваженнями проводити своє судове слідство або обмежитись тими матеріалами, які є у справі, тобто суть апеляції полягає в новому розгляді і пере вирішенні справи судом апеляційної інстанції. Касація – це форма перегляду вищестоящим судом судових вироків, постанов і рішень судів нижчої інстанції, що набрали законної сили. Суд касаційної інстанції не може проводити судове слідство;

12) обов’язковість рішень суду. Судові рішення ухвалюються судами ім'ям України. Ст. 124 Конституції України, ст. 403 КПК України та ст. 14 ЦПК України  встановлюють, що вирок, рішення, ухвала і постанова суду, що набрали законної сили, є обов’язковими для виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян. Фізичними і юридичними особами на всій території України.

 

Конституційний Суд України

Згідно Конституції, Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конкретний порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. Виключно до сфери його компетенції відноситься вирішення питань про відповідність законів і інших правових актів Конституції України, а також офіційне тлумачення Конституції України і законів України. З цих питань Конституційний Суд ухвалює рішення, які обов'язкові до виконання на території України, остаточні і не можуть бути оскаржені.

Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Для забезпечення незалежності Конституційного Суду України від будь-якого державного органу у формуванні його складу беруть участь Президент України, Верховна Рада України і з'їзд суддів України. Кожний з названих суб'єктів призначає по шість суддів Конституційного Суду України. Кожен суддя Конституційного Суду України призначається на дев'ять років без права бути призначеним на повторний термін.

Кандидат в судді Конституційного Суду України повинен відповідати ряду умов:

1) бути громадянином України;

2) досягти сорокалітнього віку;

3) мати вищу юридичну освіту;

4) мати стаж роботи по юридичній спеціальності не менше десяти років;

5) проживати в Україні протягом останніх двадцяти років;

6) володіти державною (українською) мовою.

Роботу Конституційного Суду направляє його Голова, якого на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду його судді обирають з свого складу шляхом таємного голосування строком на три роки. Повторне обрання тієї ж особи на цю посаду не допускається.

Суддя Конституційного Суду України при вступі на посаду складає на засіданні Верховної Ради України присягу за  участю Президента України, Прем’єр – міністра України, Голови Верховного Суду України. Суддя Конституційного Суду України при виконанні своїх обов’язків на засіданні суду повинен бути одягнений у мантію та мати нагрудний знак.

На суддів Конституційного Суду України повністю розповсюджуються гарантії незалежності і недоторканності, а також підстави для звільнення з посади, які закріплені Конституцією України по відношенню до професійних суддів (розд. VIII.). Особа, обрана на посаду судді Конституційного Суду, не може посідати будь-які оплачувані посади або виконувати іншу оплачувану роботу. У вільний від службових обов'язків час вона може займатися лише науковою, викладацькою і творчою діяльністю. Член Конституційного Суду не може належати до політичних партій, рухів, профспілок.

Повноваження судді припиняються у випадках, передбачених ст. 23 Закону України «Про Конституційний Суд України». Президент України або Верховна Рада України у місячний термін призначають іншу особу на цю посаду, а обраного  з’їздом суддів України – у тримісячний термін.

Повноваження Конституційного Суду визначені ст. 150 Конституції України і ст. 13 Закону «Про Конституційний Суд України». Конституційний Суд ухвалює рішення і дає висновки у справах відносно:

1) конституційності законів і інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України діючим міжнародним договорам України або тим міжнародним договорам, які виносяться на Верховну Раду України для надання згоди на їх обов'язковість;

3) дотримання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України від поста у порядку імпічменту в межах, визначених ст. 111 і 151 Конституції України;

4) офіційного тлумачення Конституції і законів України (ст. 13 Закону).

До повноважень Конституційного Суду не відносяться питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Формами звернення в Конституційний Суд України є конституційне подання і конституційний звернення .

Конституційне подання — це письмове клопотання про визнання правового акту (його окремих положень) неконституційним, про визнання конституційності міжнародного договору або про необхідність офіційного тлумачення Конституції України і законів України. Конституційним поданням є також подання Верховної Ради України щодо висновку відносно дотримання Конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України від поста у порядку імпічменту.

Суб'єктами права на конституційне подання з питань ухвалення рішень Конституційним Судом України у випадках, передбачених п. 1 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» ( про конституційність законів та інших правових актів), є Президент України, не менше сорока п'яти народних депутатів України (підпис депутата не може бути відкликаний). Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим (ст. 40 Закону).

Суб'єктами права на конституційне подання з питань щодо висновку Конституційним Судом України у випадках, передбачених п. 2 ст. 13  Закону «Про Конституційний Суд України» (визнання конституційності міжнародного договору), є Президент України , Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України (ст. 39 Закону України ’’ Про Кабінет Міністрів України ’’).

Суб'єктами права на конституційне подання з питань щодо висновку Конституційним Судом України у випадках, передбачених п. 3  ст. 13  і ст. 41  Закону «Про Конституційний Суд України» (додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента з посади у порядку імпічменту), є   Верховна Рада України.

       Суб'єктами права на конституційне подання з питань щодо висновку Конституційним Судом України у випадках, передбачених п.4 ст. 13 і ст. 41 Закону «Про Конституційний Суд України»  (офіційне тлумачення Конституції та Законів України ), є Президент України, Кабінет Міністрів України і інші органи державної влади, не менше сорока п'яти народних депутатів України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини,  Верховний Суд України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування.

Конституційне звернення — це письмове клопотання в Конституційний Суд України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України і законів України з метою забезпечення реалізації і захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.

Суб'єктами права на конституційне звернення з питань офіційного тлумачення Конституції і Законів України (п. 4 ст. 13 Закону) є:

— офіційні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства);

— юридичні особи.

 Строк провадження у справах за конституційним поданням і конституційним зверненням не повинен перевищувати відповідно трьох та шести місяців. Рішення і висновки Конституційного Суду України мотивуються письмово, підписуються окремо суддями Конституційного Суду України, які голосували за їх ухвалення і які голосували проти їх ухвалення, і обнародуються. Вони є остаточними і не оскаржуються. Особлива думка судді, який підписав рішення або висновок, висловлюється суддею у письмовій формі і додається до рішення або висновку Конституційного Суду. Рішення і висновки Конституційного Суду разом з особливою думкою судді публікуються в «Віснику Конституційного Суду України» і є обов'язковими для виконання.

 

Система судів загальної юрисдикції

Суди загальної юрисдикції України забезпечують захист прав і свобод громадян за допомогою розгляду кримінальних, цивільних, адміністративних і інших справ. Згідно ст. 124 Конституції система судів загальної юрисдикції будується на принципах територіальності і спеціалізації. Принцип територіальності означає, що місцеві суди, до яких відносяться суди в межах району, міста (окрім міст районного підпорядкування), району в місті, декількох районів або району і міста, а також військові суди гарнізонів, створюються з урахуванням адміністративно-територіального поділу України. Принцип спеціалізації передбачає внутрішню спеціалізацію суддів у судах, упровадження організаційних структур по спеціалізації здійснення правосуддя — галузевих судів для розгляду окремих категорій справ, зокрема кримінальних, цивільних, адміністративних, сімейних., тощо. Реалізація цього принципу сприяє підвищенню кваліфікації суддів, компетентному розгляду юридичних справ.

Систему судів загальної юрисдикції становлять:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;

3) вищі спеціалізовані суди;

4) Верховний Суд України.

Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України, погодженому з Головою Верховного Суду України  або головою відповідного вищого спеціалізованого суду.

Місцеві судице суди першої основної ланки у системі судів загальної юрисдикції. За своїми повноваженнями місцеві суди є судами першої інстанції і розглядають справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.

Місцевими загальними судами в Україні, які розглядають цивільні та кримінальні справи є районні, районні в містах, міські і міськрайонні та військові суди гарнізонів.

Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної республіки Крим, господарські суди областей, господарські суди міст Києва і Севастополя.

Місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України.

Апеляційні суди – це суди другої ланки судової системи судів загальної юрисдикції. Вони є судами вищого рівня для місцевих судів і низовими стосовно Верховного Суду України. В Україні діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди.

Апеляційними загальними судами є апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, Військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово - Морських Сил України, Апеляційний суд України.

Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди, апеляційні адміністративні суди. Вони утворюються в апеляційних округах відповідно до указу Президента України.

Апеляційні суди здійснюють такі повноваження: розглядають справи в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону; розглядають по першій інстанції справи, визначені законом; ведуть та аналізують судову статистику, вивчають та узагальнюють судову практику тощо.

Апеляційний суд України діє в складі:

1) судової палати у кримінальних  справах;

2) судової палати у цивільних справах;

3) військової судової палати.

Апеляційний суд України розглядає справи, віднесені до його підсудності, в апеляційному порядку відповідно до вимог процесуального закону. Переважно це справи, які розглядалися обласними та військовими апеляційними судами як судами першої інстанції.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є Вищий господарський суд, Вищий адміністративний суд та інші вищі спеціалізовані суди, які утворюються Президентом України в порядку, встановленому законом. У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих справ за певною спеціалізацією в межах відповідної судової юрисдикції.

Вищий спеціалізований суд здійснює такі повноваження: розглядає в касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції; веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику; надає методичну допомогу в застосуванні чинного законодавства. Розгляд справ у вищому спеціалізованому суді здійснюється колегіально. Для вирішення організаційних питань в ньому діє президія, а для вирішення загальних питань діяльності – Пленум вищого спеціалізованого суду, який скликається не рідше двох разів на рік. Вищий спеціалізований суд має офіційний друкований орган ’’ Вісник господарського судочинства ’’.

      Найвищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. В його складі діють:

1) судова палата у цивільних справах;

2) судова палата у кримінальних справах;

3) судова палата у господарських справах;

4) судова палата в адміністративних справах;

5) військова судова колегія.

Верховний Суд України здійснює такі повноваження: розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в порядку повторної касації  усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики; дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я; звертається  од Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо конституційних законів, інших правових актів; веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику тощо.

Розгляд та перегляд справ, віднесених законом до підсудності Верховного Суду України, відбувається у судових палатах. Голова Верховного Суду України обирається на посаду і звільняється з посади таємним голосуванням Пленуму Верховного Суду України строком на п’ять років. Він не може бути обраний на цю посаду більш ніж на два строки підряд. Кількість суддів Верховного Суду України , обраних на посаду безстроково, встановлюється указом Президента України. Для розв’язання внутрішніх організаційних питань діяльності діє Президія Верховного Суду України, а для вирішення питань, визначених Конституцією України та Законом України ’’ Про судоустрій України ’’ діє Пленум Верховного Суду України, який є колегіальним органом і скликається в міру потреби, але не менш ніж один раз на три місяці. Верховний Суд України знаходиться в місті Києві, має свій друкований орган – ’’ Бюлетень Верховного Суду України ’’.

         Згідно Конституції правосуддя в Україні здійснюють професійні судді а також, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні. Конституція України встановлює, що народ безпосередньо бере участь в здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних, порядок обрання і функціонування яких повинні визначатися відповідно до законів. При цьому засідателі та присяжні в кримінальному процесі, як правило, виносять вердикт про винність або невинність підсудного, а в цивільному процесі вирішують питання факту.

Судочинство в Україні здійснюється суддею одноосібне, колегією суддів або судом присяжних.

Порядок призначення суддів, їх повноваження і звільнення регламентуються ст. 126,127,128. На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший 25 років, що має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менше трьох років, проживає в Україні не менше десяти років і володіє державною мовою. Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, що мають професійну підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів. Добір кандидатів на посаду судді здійснюється за результатами кваліфікаційного іспиту. Подання про призначення судді на посаду вносить Вища рада юстиції.

Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Решта суддів, окрім суддів Конституційного Суду України, обирається Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законодавством про судовий устрій.

Конституцією і законами України гарантується незалежність і недоторканність суддів. Незалежність суддів означає, що вони підкоряються лише законам і що будь-який вплив на суддів заборонений. Недоторканність суддів розповсюджується на листування, засоби зв'язку, документи, службові і приватні приміщення. Судді всіх рівнів без згоди Верховної Ради України не можуть бути затримані і арештовані до виголошення звинувачувального вироку судом. Гарантії незалежності і недоторканності суддів убачаються також у тому, що вони посідають свої посади безстроково, окрім суддів Конституційного Суду України і суддів, що призначаються на посаду судді вперше.

Маючи на увазі забезпечення незалежності і недоторканності судів і суддів, Конституція України (ч. 1 статті 130) зобов'язує державу забезпечувати фінансування і належні умови для функціонування судів (наприклад, надавати відповідні приміщення), що достатньо детально встановлене в Законі «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. Для цього в Державному бюджеті України передбачається окремо визначати витрати на утримання судів. Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування. Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, встановленому спеціальним законом. Держава відповідно до Конституції України забезпечує особисту безпеку суддів і їх сімей. Конституція також встановлює, що за неповагу до суду і судді винні особи притягуються до юридичної відповідальності.

Конституція України дає вичерпний перелік підстав звільнення суддів з посади. Вона встановлює, що суддя звільняється з посади органом, який його обрав або призначив, у випадку:

1) закінчення терміну, на який він обраний або призначений (цей пункт торкається суддів Конституційного Суду України і суддів, які вперше призначаються на посаду);

2) досягнення суддею 65-річного віку (незалежно від статі);

3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я (тривала хвороба, травма, недієздатність);

4) порушення суддею вимог щодо несумісності. Ст. 127 Конституції обумовлює, що професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь в політичній діяльності, мати представницький мандат, посідати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, окрім наукової, викладацької і творчої;

5) порушення суддею присяги (її текст формулюється ст. 10 Закону України «Про статус суддів»);

6) вступу в дію звинувачувального вироку відносно нього. Це означає здійснення суддею злочину і тому виключає подальшу його участь в здійсненні правосуддя;

7) припинення його громадянства, що може бути наслідком виходу з громадянства або втрати його;

8) визнання судді безвісно відсутнім або оголошення померлим (лише за рішенням суду);

9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;

10) смерті судді.

Стаття 131 Конституції України передбачає створення Вищої ради юстиції, до компетенції якої відноситься:

1) остаточне вирішення питання про внесення рекомендацій компетентним органам про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

2) ухвалення рішення про наявність або відсутність порушень суддями або прокурорами вимог щодо несумісності;

3) здійснення дисциплінарних проваджень і розгляд скарг на рішення про залучення до дисциплінарної відповідальності суддів і прокурорів.

Вища рада юстиції має повноваження як по відношенню до суддів, так і до прокурорів, а її рішення можуть істотно впливати на якість здійснення правосуддя в країні. Тому в її формуванні беруть участь не лише всі гілки влади, але і представники основних категорій юристів, причетних до здійснення правосуддя.

Вища рада юстиції складається з 20 членів. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих учбових закладів і наукових установ призначають у його склад по три члени, а Всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох.. До складу Вищої ради юстиції також входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

Таким чином, Вища рада юстиції формується з компетентних юристів-практиків і теоретиків і повноважна не допускати порушень з боку суддів і прокурорів, а також гарантувати їх незалежність під час здійснення правосуддя.


Русский язык и культура речи

перейти к оглавлению

1. ЭЛЕМЕНТЫ И УРОВНИ ЯЗЫКА

Характеризуя язык как систему, необходимо определить, из каких элементов он состоит. В большинстве языков мира выделяются следующие единицы: фонема (звук), морфема, слово, словосочетание и предложение. Единицы языка неоднородны по своему строению: простые (фонемы) и сложные (словосочетания, предложения). При этом более сложные единицы всегда состоят из более простых.

Самая простая единица языка – это фонема, неделимая и сама по себе...

Политология. Универсальная шпаргалка

перейти к оглавлению

1. Место политологии среди гуманитарных наук

Политология развивается в тесном взаимодействии с другими гуманитарными науками. Их всех объединяет общий объект исследования — жизнь общества во всем многообразии ее конкретных проявлений.

Сегодня невозможно изучать сложные политические процессы, не учитывая взаимодействие общественных (гуманитарных) наук.

1) Политология тесно связана с экономикой. Экономика дает соответствующее обоснование реализации экономических...

законы диалектики

Основные законы диалектики.

1)Закон единства и борьбы противоположностей.

Этот закон является «ядром» диалектики, т.к. определяет источник развития, отвечает на вопрос, почему оно происходит.

Содержание закона: источник движения и развития мира находится в нем самом, в порождаемых им противоречиях.

Противоречие – это взаимодействие противоположных сторон, свойств и тенденций в составе той или иной системы или между системами. Диалектическое противоречие есть только там, где...

Математические формулы. Шпаргалка для ЕГЭ с математики

Формулы сокращенного умножения

(а+b)2 = a2 + 2ab + b2

(а-b)2 = a2 – 2ab + b2

a2 – b2 = (a-b)(a+b)

a3 – b3 = (a-b)( a2 + ab + b2)

a3 + b3 = (a+b)( a2 – ab + b2)

(a + b)3 = a3 + 3a2b+ 3ab2+ b3

(a – b)3 = a3 – 3a2b+ 3ab2- b3

Свойства степеней

a0 = 1 (a≠0)

am/n = (a≥0, n ε N, m ε N)

a- r = 1/ a r (a>0, r ε Q)

m...