Iphone
shpora.me - незаменимый помощник для студентов и школьников, который позволяет быстро создавать и получать доступ к шпаргалкам или другим заметкам с любых устройств. В любое время. Абсолютно бесплатно. Зарегистрироватся | Войти

* данный блок не отображается зарегистрированым пользователям и на мобильных устройствах

Лекції право -martik

Лекція.  Основи теорії держави і права (частина 2)

 План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1.3.  Загальне вчення про право.

1.3.1.  Поняття та ознаки права.

1.3.2.  Спільні та відмінні риси права та інших соціальних норм.

1.3.3.  Джерела права.

1.3.4.  Норми права, їх види та структура.

1.3.5.  Поняття та елементи системи права і системи законо­давства.

1.3.6.  Поняття правотворчості(Правотворчість): види, суб'єкти, етапи.

1.3.7.  Поняття та структура правовідносин.

1.3.8.  Поняття, причини, види, склад правопорушення та його ознаки.

1.3.9.  Поняття, види, функції та цілі юридичної відповідаль­ності.

 

1.3. Загальне вчення про право

1.3.1. Поняття та ознаки права

Право, як і Держава, є результатом суспільного розвитку. Воно виникає в державно організованому суспільстві й розглядається як основний регулятор суспільних відносин. Із зародженням держави звичаї(Звичай), Моральні норми та Релігійні норми поступововідходять на задній план, поступаючись правовому регулюванню суспільних відносин.

У літературі існує багато визначень права. Щоб показати їх багатоманіття, наведемо лише кілька образних тлумачень права: 

Право - це сукупність умов, за яких сваволя однієї особи є сумісною зі сваволею іншої особи з огляду на всезагальний закон свободи (І. Кант).

Право - де все, що є істинним і справедливим (В. Гюго).

Право - це вираз загальної волі всіх учасників правового спілкування (Г.Пухта).

Право - математика свободи (В. Нерсесянц).

Юридичне право - це система загальнообов'язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою, які відображають волю домінуючої частини або усього соціально неоднорідного суспільства є спрямованими на врегулювання суспільних відносин і забезпечуються державою.

Отже: 

- право - це соціальне явище, без якого є неможливим існування цивілізованого суспільства;

- право повинне відображати вимоги загальнолюдської справедливості, служити інтересам усього суспільства, а не лише його частин;

- право є мірою поведінки, яка встановлена і охороняється державою.

Найбільш поширений погляд на право полягає у тому, що воно є нормою свободи. "Право є свободою, саме тією свободою, яку нам полишає громадянський закон ", - твердив Т. Гоббс.

Ознаки права:

- право встановлюється або санкціонується державою;

- право відповідає ідеалам справедливості та свободи;

- право має нормативний характер;

- право є виявленням волі, свідомості домінуючої частини або усього народу, тобто має інтелектуально-вольовий характер;

- виконаний права забезпечується можливістю застосування державного примусу; формальна визначеність права, тобто надання йому офіційної форми виразу через

- закони та інші нормативні акти;

- системність права.

Право побудоване на трьох "китах". Це мораль, держава і економіка. Право виникає на ґрунті моральності як відмінний від неї метод регулювання: держава надає праву офіційності, гарантованості, сили; економіка - основний предмет регулювання, першопричина виникнення права, оскільки це сфера, де моральність виявила свою неспроможність.

Мораль, держава і економіка - зовнішні умови, які спричинили право до життя як нове соціальне явище. Специфіка права полягає у тому, що в центрі його перебуває окрема людина з її інтересами і потребами, її свободою.

Принципи права - це керівні ідеї, які характеризують зміст права, його сутність і призначення у суспільстві.

Основні принципи права соціально-демократичної орієнтації:

- принцип поваги до прав людини(Права людини);

- принцип свободи;

- принцип гуманізму;

- принцип справедливості;

- принцип рівності;

- принцип   законності(Законність)   в   процесі   створення   то   реалізації правових норм;

- принцип демократизму;

- принцип єдності юридичних прав і обов'язків;

- відповідність права загальнолюдським цінностям;

- відкритість законів;

- логічність і несуперечливість норм права;

- принцип взаємної відповідальності держави й особи(Особа) та інші принципи.

Рівність і свобода  природні та незмінні основи людського єднання і, відповідно, необхідні та основні принципи будь-якого закону і будь-якої правильної системи управління.

К.Вольней

 

 

Соціальна цінність права

 - за його   допомогою забезпечується загальний стабільний порядок у суспільних відносинах

- правове регулювання спроможне охопити соціально корисні форми правомірної поведінки, відмежувати їх від свавілля

- право забезпечує можливість нормальних активних дій особи, бо не допускає незаконних втручань у сферу її правомірної діяльності

- право забезпечує оптимальне поєднання свободи і справедливості

Норми права відображаються у вигляді нормативно-правових актів. Здійснення норм права забезпечується державою за допомогою засобів заохочення, примусу, переконання.

Відмінність між правом і мораллю. Право і мораль не однаково оцінюють поведінку людей. Мораль оцінює вчинки з позиції доброти, справедливості, а право - з позиції законності, правомірності. Право діє вибірково і деякі сфери для нього є недоступними, напр., любов, дружба. Мораль не забезпечується державою як право. Але між правом та мораллю існує тісний взаємозв'язок.

Мораль не може вимагати порушення законів. Право не може закріплювати у своїх нормах аморальні вчинки. У цьому полягає взаємозв'язок права та моралі

Право поділяється на

-         суб'єктивне це закріплені в актах держави певні  можливості (свободи) людини, здійснення можливості (свободи) людини, здійснення яких залежить від її свідомості (напр.

-         об'єктивне  державно-обов'язкові правила поведінки, які мають загальний характер.

Функції права - це основні напрямки його впливу на суспільні відносини, Вирізняють регулятивну та охоронну функції права. Регулятивна функція по­лягає у запровадженні певних правил поведінки, а охоронна у застосуванні заходів юридичного захисту та юридичної відповідальності.

Обидві функції є проявом однієї властивості права - бути регулятором сусп­ільних відносин, оскільки при здійсненні охоронної функції суспільні відносини теж регулюються. Здатність права бути регулятором суспільних відносин-го­ловна його корисна властивість. Саме через наявність цієї властивості право має величезну Інструментальну цінність - воно є необхідним і корисним для сусп­ільства феноменом, важливою складовою нормативної основи його життя. Так, згідно зі от. З Конституції України, що визнає людину найвищою суспільною цінністю, права і свободи людей та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Право, регулюючи суспільні відносини, сприяє правильно­му поєднанню інтересів особи і суспільства в цілому.

Право, яке служить критерієм справедливості,  виступає як регулююча норма політичного спілкування.

Аристотель

Право та справедливість полягають у тому, щоб кожен мав і робив своє так, щоб ніхто не мав чужого і не позбавлявся свого.

Конфуцій

1.3.2. Спільні та відмінні риси права та інших соціальних норм

Для того, щоб людина могла жити у суспільстві, вона повинна додержуватися певних норм поведінки, які панують у ньому. Ці норми забезпечують найбільш доцільне І гармонійне функціонування суспільства відповідно до потреб його розвитку. Завдяки соціальним нормам упорядковується життя суспільства, забезпечується стабільність.

Соціальна норма - це загальні правила поведінки, які визнані у певному суспільстві як нормальні.

Система соціальних норм відображає досягнутий ступінь політичного і духовного розвитку людства, якість життя людей, історичні, національні особливості країни, характер державної влади. Соціальні норми виконують, поряд із регулюючими, й функції контролю, виховання, навчання.

Ознаки соціальних норм:

>   вони Є загальними правилами, тобто визначають, якою повинна бути поведінка суб'єктів певної групи чи усього суспільства;

>   соціальні норми діють безперервно в часі, наділені багаторазовою дією і звернені до невизначеного кола осіб (не мають конкретного адресата);

>   здебільшого вони виникають внаслідок свідомо-вольової діяльності людини; або в процесі цільової діяльності, або внаслідок багаторазових повторень певного зразка поведінки;

>   вони регламентують форми соціальної взаємодії людей, тобто спрямовані на регулювання суспільних відносин;

У вони виникають у процесі історичного розвитку і функціонування суспільства, відображають темпи його розвитку.

Види соціальних норм

- релігійні

- мораль

- звичаї,

- корпоративні  норми

- традиції 

- норми права

Завдяки переліченим ознакам соціальні норми є важливим регулятором суспільних відносин, активно впливають на поведінку людей і визначають моделі поведінки у різних життєвих ситуаціях.

Норми моралі-це сукупність поглядів, переконань, що склалися історично і визначають відносини людей між собою, їх ставлення до суспільства, держави. Головне у моралі - це уявлення про добро і зло. Моральними вважаються лише ті дії, які приносять добро. У соціально неоднорідному суспільстві такі норми мають, зазвичай, неоднозначний зміст.

Звичаї - це правила поведінки, які склалися історично і внаслідок багаторазових повторень увійшли в звичку людей,

Релігійні норми - правила, встановлені віросповіданнями й обов'язкові для віруючих; висвітлюються у релігійних книгах (Тора, Новий Завіт, Коран та ін.), у рішеннях духовенства та віруючих.

Корпоративні норми - це норми об'єднань людей, які випливають із мети, завдань цих об'єднань, закріплених у відповідних документах.

Норми права - це обов'язкові правила фізичної поведінки, які мають загальний характер, з метою регулювання суспільних відносин встановлюються або санкціонуються державою і нею забезпечуються.

Багато дослідників не обмежуються виділеними видами соціальних норм і додають, зокрема, такі: політичні, економічні, естетичні, організаційні, культурні, соціально-технічні та ін. Крім того, соціальні норми поділяють на усні та письмові, свідомі та стихійні тощо. Така широка палітра соціальних норм свідчить, що в арсеналі соціального регулювання завжди можна знайти засіб, найвідповідніший для регулювання певних відносин.

Отже, правові норми с різновидом норм соціальних. Вони мають усі ознаки цих норм, але характеризуються особливими рисами, які не притаманні іншим засобам соціального регулювання.

 

1.3.3. Джерела права

Правові норми мають бути загальновідомими, а тому вони доносяться до людей у певній формі (т.зв. джерелах права). Форми (джерела) права як поняття характеризують зв'язок права з державою, оскільки саме державна воля опосередковує зв'язок права з об'єктивно існуючими суспільними відносинами.

У юридичній літературі відзначається, що джерело права характеризується певними особливостями:

Види джерел права

-         правовий звичай        

-         нормативно-правовий договір

-         прецедент

-         нормативно-правовий акт

Правовий звичай санкціоноване державою правило поведінки, що склалося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей. Це найдавніше джерело права. Як приклади збірок таких звичаїв можна згадати "Руську правду “Закони XII таблиць", "Закони Ману".

Правовий прецедент - рішення державного органу (посадовця) з конкретної справи, якому надасться загальнообов'язкове значення при розгляді усіх наступних аналогічних справ.

Нормативно-правовий договір - добровільно узгоджені декількома суб'єктами загальні правила поведінки, як: забезпечуються державою (міжнародно-правові угоди, колективні договори).

Нормативно-правовий акт - письмовий документ компетентного органу держави, у якому закріплено обов'язкове правило поведінки загального характеру.

Нормативно-правовий акт є домінуючим джерелом права. Він має ряд переваг, а саме:

-         його можна оперативно видати і змінити у будь-якій частин,  що   дозволяє достатньо швидко реагувати на зміни у суспільстві;

-         нормативний акт, як правило, відповідним чином систематизується, що дозволяє легко віднайти потрібний документ для застосування та реалізації;

-         нормативний акт дозволяє точно фіксувати зміст правових норм, що не допускає їх довільного тлумачення;

-         нормативний акт підтримується та охороняється державою.

Закон:

1)  це акт законодавчого органу держави або самого народу;

2)  регулює найважливіші відносини;

3)  відображає волю й інтереси більшості народу;

4)  має вищу юридичну силу щодо інших нормативних актів;

5)  приймається в особливому порядку.

Демократичний закон є і суворим, і гнучким водночас; він дає надію, він відкритий для перегляду, хоч лише до певних меж. Д.Ельштейн

Народ повинен захищати закон як свій оплот, як свій оберігаючий мур. Геракліт

Та держави, в якій громадяни підпорядковуються законам,  є щасливою під чає миру й непохитною під час війни. Сократ

Особливим різновидом законів є Основний Закон - Конституція, який регулює усі аспекти життєдіяльності країни. Інші ж закони регулюють конкретні проблеми, напр., Закони України "Про відпустки", "Про вибори народних депутатів України".

За галузями права закони поділяються

- фінансові

- цивільні

- шлюбно-сімейні

- кримінальні

Підзаконні акти - це акти органів держави, які видаються на основі законів ; метою їх виконання. Вони теж мають юридичну силу, але не таку велику, як закони.

Види підзаконних актів в Україні:

1) укази Президента України;

2)  постанови Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим,

3)  інструкції та нормативні накази керівників міністерств та інших відомств;

4) розпорядження голів місцевих державних адміністрацій;

5)  нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів;

6)  нормативні накази й інструкції адміністрацій підприємств, установ, організацій.

1.3.4. Норми права, їх види та структура

Норма права є найменшою частинкою права, яка містить правило фізичної поведінки і встановлює покарання за його невиконання. Напр., умисне легке тілесне ушкодження карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до одного року" (ч.І.ст. 125 ККУ).

Норма права - це обов'язкове, встановлене або санкціоноване правило поведінки, яке охороняється державою і виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільства волю й інтереси народу, активно впливає на суспільні відносини з метою їх упорядкування. Норма права має певну структуру. Структура норми права являє собою її внутрішню побудову, для якої характерний усталений зв'язок компонентів, які її утворюють;

Гіпотеза - частина норми, в якій зазначаються обставини, за яких ця норма буде здійснюватися. Такими обставинами можуть бути дії людей чи події.

Диспозиція - частина норми, в якій зазначаються права чи обов'язки суб'єктів права.

Санкція - частина норми, в якій зазначаються заходи державного примусу у разі порушення диспозиції.

Наведемо приклад визначення структури правової норми:

Ст. 148 ККУ: "Підміна чужої дитини, вчинена з корисливий або інших особистих мотивів, карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк". Диспозиція "підміна чужої дитини", гіпотеза вчинена  корисливих або інших особистих мотивів", санкція - карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк".

Стаття закону та. норма права відрізняються. Іноді у етапі нормативного акта може бути сформульовано по кілька норм або лише частину норми. Порівняйте наведені статті закону:

•  "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава" (ст. 1 Конституції України):

•  "Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.

Права та свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст.21 Конституції України):

•  "Кожен має право па повагу його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, .жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без ЇЇ вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам" (ст.28 Конституції України).

Класифікація норм права:

-         за предметом і методом правового регулювання - конституційні, цивільні, трудові; адміністративні та ін.

-         за часом дії: постійні, тимчасові;

-         за територією дії:  загальнодержавні, місцеві (локальні);

-         за дією на коло осіб: загальні (поширюються на усіх суб'єктів), спеціальні (поширюються на частину суб'єктів).

1.3.5. Поняття та елементи системи права і системи законодавства

Право - це не механічна, хаотична сукупність правових норм, а внутрішньо узгоджена їх система. Під системою розуміють складно-організоване ціле, яке включає окремі елементи, об'єднані різноманітними зв'язками та взаємовідносинами. Елемент - це складова частинка складного цілого. Будь-яка система, у т.ч. й правова, передбачає внутрішню будову, структуру, зв'язки між її елементами.

Система права - це внутрішня організація чинних правових норм конкретної держави, яка передбачає наявність та певне взаємо розташування складових частин права, тобто поділ його на галузі, інститути та норми.

Галузь права - це сукупність юридичних норм, які регулюють певну сферу однорідних відносин.

Наприклад, галузь цивільного права регулює певні майнові та особисті відносини, галузь адміністративного права - відносини, які виникають у сфері державного управління і т.д.

Інститут права - це система юридичних норм, що регулюють певне коло однорідних відносин.

Вади інститутів права:

-         Галузеві, тобто ті, які стосуються лише однієї  галузей права         

-         Міжгалузеві   ті, які стосуються кількох галузь права (напр., інститут спадкоємства).

Система права пов'язана зі системою законодавства. Остання включає певним чином впорядковані закони та підзаконні нормативні акти.

Система законодавства - це усі упорядковані нормативно-правові акти держави; це сукупність законів і підзаконних нормативних актів, які виражають зміст правових норм, принципів, декларацій і спрямовані па регулювання суспільних відносин.

Якщо система права складається у суспільстві історично, то система законодавства створюється раціонально в процесі упорядкування нормативних актів, створення кодексів, збірників законів.

Систематизація нормативно-правових актів - це діяльність із упорядкування та удосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості шляхом створення збірників єдиних нормативних актів.

Розрізняють кодифікацію та інкорпорацію.

Інкорпорація - вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведені їх у збірниках і певному порядку без зміни тексту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрямок діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукових досліджень. Кодифікація - вид систематизації нормативних актів, які мають спільний предмет регулювання, що полягає в їх змістовій обробці (усунення розбіжностей і протиріч), створення нового зведеного нормативного акту.

Різновидності кодифікації.

Кодекс - кодифікований акт, який забезпечує правове регулювання певної сфери суспільних відношень і має структурний розподіл на розділи, підрозділи, статті (Кримінальний кодекс, Адміністративний кодекс, Кодекс про шлюб і сім'ю, Кодекс законів про працю).

Статути, положення - кодифіковані акти, в яких визначається статус певного виду державної організації та органу.

   1.3.7 Правовідносини - це врегульовані правовими нормами суспільні відносини, учасники яких (фізичні чи юридичні особи) виступають одночасно як носії юридичних прав та юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

Правовідносини та види класифікують за різними ознаками:

•    За галузевою ознакою                        

Конституційні цивільні, сімейні і т.д.;

•    За кількісним складом суб'єктів

Прості (лише між двома суб'єктами), складні (між 3 і більше суб'єктами);

• За характером дії зобов'язального суб'єкта

Активні, пасивні;

• В      залежності      від      функціонального призначення

Регулятивні, охоронні;

•    Залежно від обов'язків і розподілу прав між сторонами

Односторонні, двосторонні;

•    За характером тривалості часу

Одноактні (купівля, продаж речі) і триваючі (перебування в шлюбі);

•   Від обґрунтованості життєвих обставин

Реальні та уявні (презумпція - це закріплення в законодавстві припущення про наявність або відсутність юридичних фактів, яке може призвести до виникнення, зміни або припинення правовідносин).

 

 

 

Структура правовідносин (сукупність елементів правовідносин):

Суб'єкти правовідносин -   І. Правоздатні суб'єкти суспільного життя, носії суб'єктивних прав та юридичних обов'язків: фізичні особи (громадяни держави, іноземці, особи без громадянства). ІІ. Юридичні особи ( організації, установи, органи держави, держава в цілому та інші). Учасники правовідносин мають юридичні властивості (працездатність і дієздатність), тобто передбачену нормами права спроможність бути учасниками правовідносин.

Правоздатність - це передбачена нормами права можливість мати юридичні права та обов’язки. Дієздатність - це передбачена нормами права можливість особистими діями самостійно здійснювати свої юридичні права і створювати для себе юридичні обов'язки.

 Об'єкти правовідносин - це ті матеріальні або нематеріальні блага, з приводу яких склалися правовідносини. На їхню охорону направлені взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки (річ, ділова репутація і т.д.).

Види об'єктів правовідносин:

-         Фізичний стан людини;

-         Фізичні дії повноваженого суб'єкта;

-         Фізичні дії зобов'язального суб'єкта;

-         Стан природних об'єктів і явищ;

-         Речі (засоби виробництва, гроші і т.д.).

-         Духовні цінності;

-         Певні соціальні властивості;

-         Морально-психологічний стан людини;

Права та обов'язки суб'єктів правовідносин складають зміст правовідносин, який характеризується синтезом фактичного і юридичного.

Юридичний зміст - це суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто можливість дій зобов'язальних суб'єктів.

Фактичний зміст - це сама поведінка суб'єктів, їх діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права і юридичні обов'язки сторін.

IV.  Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, передбачені правовими нормами, які є основою для виникнення, зміни або припинення правовідносин.

Юридичні факти класифікують в залежності від критеріїв:

1. Щодо волі суб'єктів правовідносин юридичні факти поділяють на події, дії, бездіяльність, стан.

Подія - те, що відбувається незалежно від волі учасників правовідносин (стихійне лихо, закінчення строків, природна смерть тощо).

Дія - це активна поведінка суб'єктів з його волі. У свою чергу дії бувають: Правомірні - дії, що відповідають вимогам правових норм. Результатом правомірних дій можуть бути:

•         Юридичні   акти,   що   чиняться   з   метою виникнення юридичних наслідків (н., подача заяви про прийом на роботу),

Юридичні   вчинки   -   дії   які   не   мають спеціальної    мети    викликати    юридичні наслідки (н., знахідка скарбу).

Неправомірні - протиправні дії (наприклад, крадіжка):

•   Винні (злочини),

•   Безвинні, так звані правові аномалії.

 

 

Бездіяльність - стан абсолютної пасивності, відсутність дії. Вона теж може викликати певні правовідносини (наприклад, ненадання лікарем медичної допомоги хворому).

Станом юридичного характеру може бути сп'яніння, вагітність, громадянство тощо, за наявності яких можуть виникати певні правові відносини.

 

1.3.8. Поняття, причини і види правопорушень.

Правопорушеннями називаються протиправні, соціально шкідливі вчинки людей, скоєння яких передбачає юридичну відповідальність.

 

Основні причини правопорушень:

 

а) об'єктивні причини (не залежать від особи, вони зумовлені обставинами) – причини економічного характеру, соціальні причини, обставини родинного характеру, суперечність чинного законодавства основним правам людини, загальнолюдським моральним приписам, суттєві вади, недоліки законодавства, особливості оточення;_____

б) суб'єктивні причини (пов'язані із самою особою) - темперамент особи, незнання особою вимог закону, конкретні психічні відхилення, схильність до вживання алкогольних, наркотичних або токсичних речовин.________________________________

 

Кожне правопорушення має свою структуру. Елементи правопорушення (склад) сукупність вказаних в законі ознак, при наявності яких, небезпечне і шкідливе діяння визначається конкретним правопорушенням. Розрізняють:

1 .Об'єкт правопорушення - соціальні цінності чи конкретні блага, на пошкодження, позбавлення яких знищення яких спрямоване протиправне діяння (об'єкт - це те, на що посягає правопорушення, чому завдає шкоди; можуть бути різні матеріальні чи духовні цінності - власність, життя, здоров'я людини, державна безпека тощо).

2.       Об'єктивна сторона - включає протиправне діяння, його шкідливий або небезпечний результат. До об'єктивної сторони необхідний причинний зв'язок між протиправним діянням і шкідливим або соціально небезпечними наслідками. Таке діяння може бути виражене як в активних діях, так і в результаті бездіяльності, коли суб'єкт не виконує зобов'язуючих норм права. Юридична відповідальність настає лише за фізичні протиправні діяння. До об'єктивної сторони належать також місце, час, спосіб, засоби, обставини
здійснення діяння, яке суперечить нормам права.

3.       Суб'єкт правопорушення - повністю деліктоздатна фізична особа (людина) або юридична особа. Деліктоздатність для людини пов'язана з віком особи.

4.       Суб'єктивна сторона - виражається у психічному ставленні особи до скоєного, куди входять вина, мотиви, мета правопорушення.

         Мотив правопорушення - це усвідомлена спонука особи, яка викликала в неї  намір вчинити правопорушення.

         Мета (ціль) правопорушення - це бажання особи, яка вчиняє соціально небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків.

Всі правопорушення за ступенем соціальної небезпечності поділяються на:

- Злочин                                                      -   Небезпечні правопорушення

- Провини (проступки)                                -    Шкідливі правопорушення

 

 

 

Види правопорушень:

 

Дисциплінарні

Порушення виробничих, службових, військових, навчальних та інших обов'язків (дисциплінарна провина), за скоєння яких передбачається  дисциплінарна  відповідальність.

Цивільно-правові

Правопорушення, вчинені у сфері майнових і певних немайнових відносин, що регулюються цивільним, трудовим, сімейним, екологічним та іншими галузями права.

Адміністративні

Протиправні дії чи бездіяльність, які посягають на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління за які законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Трудові

Полягають у невиконанні, порушенні трудових обов'язків суб'єктами трудового права, заборонені нормами законодавства про працю.

Конституційні

Спричиняють шкоду порядку організації і діяльності органів державної влади й управління, конституційним правам громадян, проте не містять ознак злочину.

Кримінальні

Є найтяжчим за своїм характером і в законодавстві називаються злочинами. Злочином називається соціально небезпечне, винне і каране діяння (чи бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, її політичну та економічну системи, власність, особу, права та свободи громадян, а також інше передбачене кримінальним законом соціально небезпечне діяння.

 

 

1.3.9 Юридична відповідальність - це встановлений законодавством забезпечений державою юридичний обов'язок правопорушника –зазнати позбавлення належних йому певних благ, цінностей (позбавлення волі, позбавлення права мати певну посаду, позбавлення майна шляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін.).

Основні види юридичної відповідальності:

1)           Дисциплінарна відповідальність - відповідальність особи за порушення норм права, що регулюють відповідну дисципліну праці і застосування до порушника дисциплінарного стягнення.

2)     Цивільно-правова відповідальність (майнова) - це встановлені законом юридичні наслідки за невиконання  або неналежне  виконання  особою  обов'язків  зобов'язань,   що  пов'язані з порушенням суб'єктивних цивільних прав другої сторони. Полягає в накладенні цивільно - правових стягнень - неустойки, штрафу, пені, певних відшкодувань збитків на фізичну чи
юридичну особу за невиконання або невиконання зобов'язань.

3)      Адміністративна відповідальність - вид юридичної відповідальності громадян і посадових осіб, що полягає у застосуванні до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення (проступок), певного заходу державно-правового примусу - адміністративного стягнення, що створює для цих осіб неприємні наслідки особистого, майнового, організаційного характеру.

4)      Кримінальна відповідальність - це один з видів юридичної відповідальності, правовий наслідок вчинення злочину, який полягає у застосуванні до винної особи заходів державного примусу у формі кримінального покарання.

5)             Конституційна відповідальність (наприклад, імпічмент президента, відповідальність народного депутата за порушення своїх обов'язків).

6)      Кримінально-процесуальна відповідальність - (наприклад, у випадку порушення підписки про невиїзд заміна її на взяття під варту).

Особливим видом майнової відповідальності є матеріальна відповідальність у трудовому праві, яка має риси одночасно і майнової, і адміністративної відповідальності (відповідальність працівника за майнову (матеріальну) шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків).

Підставою для юридичної відповідальності є факт вивчення правопорушення, наявність у діяннях складу правопорушення.

Однак самого факту правопорушення приписи права, недостатньо. Майже завжди необхідною є вина особи в протиправному вчинку.

 

Вина існує в таких формах:

 

•    Намір (умисел):

•    Необережність:

Прямий - має місце, коли суб'єкт: усвідомлює протиправність свого діяння; негативних наслідків; бажає їх настання;

Протиправна самовпевненість - суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання його негативних наслідків, проте сподівається, що вони все ж таки не виникнуть;

Непрямий - має місце, коли суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до можливості їх настання.

Протиправна недбалість - суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання його негативних наслідків, хоча відповідно до рівня свого розвитку може це передбачити.

Мета юридичної відповідальності:

§         Компенсація потерпілому (у тому числі й державі) збитків правопорушення, включаючи моральну шкоду;

§         Позбавлення винного на деякий час можливості вчиняти нові правопорушення;

§         Вплив на винного та інших осіб, внаслідок чого у них відпало б бажання вчиняти нові правопорушення;

§         Надання винному можливості для пристосування до нормального життя в суспільстві.

 

ЛЕКЦІЯ. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ (частина 1)

                                             

 

                                                            ПЛАН

 

 

1.  Конституційне право України: предмет, метод, принципи, джерела.

 

2.  Основні етапи розвитку конституційного процесу в Україні.

 

3. Загальна характеристика Конституції України. Порядок внесення змін до Конституції України. Державні символи України.

 

4.  Громадянство України.

 

5.  Основні (конституційні) права, свободи і обов’язки людини і громадянина.

 

 

1. Конституційне Право України являє собою систему правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з організацією державної влади(Державна влада) та місцевого самоврядування, правовим статусом особи, народовладдям, територіальним устроєм суспільства і держави.

Основою конституційного права є конституція – основний установчий акт держави. Термін ’’ конституція’’ походить від латинського слова ’’constitutio’’, що означає ’’ устрій’’, ’’встановлення’’. Так називалися деякі з актів, проголошуваних римськими імператорами. Першою конституцією в сучасному її розумінні була Конституція США, прийнята в 1787 р., яка діє й досі. Це найстабільніша конституція в світі – більш як за 200 років існування до неї внесено лише 27 поправок.

Існують різні способи класифікації конституцій:

-              за формою вираження – писані ( у формі одного або кількох нормативних актів), неписані ( у формі правових уявлень, концепцій тощо), змішані  (поєднання двох попередніх);

-              за порядком прийняття  -  даровані ( як правило вводяться в дію одноособово монархом), народні (приймаються референдумом або парламентом), договірні ( є результатом угоди між різними суб’єктами конституційного процесу);

-              за порядком внесення змін і поправок – гнучкі ( зміни до них вносяться в порядку, передбаченого для будь –якого закону) та жорсткі ( для яких передбачена особлива процедура внесення змін і доповнень);

-              у залежності від форми державного устрою – унітарні, федеративні та конституції суб’єктів федерації.

Отже, виходячи з розглянутих варіантів класифікацій про Конституцію України можна говорити, що вона писана, народна, жорстка, унітарна.

Предметом правового регулювання конституційного права України є суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення влади народом, устрою держави і суспільства, становища людини і громадянина. У більш конкретному розумінні предмет конституційного права включає такі групи суспільних відносин:

-         відносини, які складають основоположні засади народовладдя, народний суверенітет;

відносини, які розкривають форму правління, форму державного устрою, особливості державного режиму, порядок використання державних символів;

-         відносини, які визначають основоположні засади функціонування держави: гуманізм, демократизм, розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, створення системи взаємних стримувань і противаг тощо;

      -    відносини, які визначають характер зв’язків між державою і особою: інститут громадянства, права і свободи людини і громадянина та механізм їх реалізації. У конституційному праві переважає метод імперативного регулювання, при якому відносини між суб’єктами права ґрунтуються на засадах субординації, тобто підпорядкування одного суб’єкта іншому. З огляду на це поведінка суб’єктів конституційного права строго регламентується, а їх права і обов’язки чітко визначені.

 Метод правового регулювання – це сукупність способів і засобів, з допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права. Він характеризується: найбільшою загальністю; максимально високим юридичним рівнем; імперативністю; доцільністю; поєднанням прямого і опосередкованого регулювання..

       Основні принципи конституційно – правового регулювання: гуманізм; демократизм; верховенство права; верховенства і прямої дії Конституції, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму; поділу влади; пріоритетності норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством; гарантування прав свобод і обов’язків людини і громадянина; народовладдя; захисту суверенітету і територіальної цілісності тощо.

       Джерела права – це форма закріплення ( зовнішнього вираження), а також зміни або відміни правових норм .До джерел сучасного конституційного права відносять:

-                  Конституцію України  - основне  джерело  права;

-                  Конституційні закони – закони, що вносять зміни і доповнення до Конституції;

-                  звичайні закони, що містять конституційно правові принципи та норми;

-                  акти всеукраїнського референдуму;

-              рішення Конституційного Суду України;

-                  закони та постанови Верховної Ради України. Регламент Верховної Ради України;

-                  певні нормативні акти (укази) Президента України;

-                  деякі нормативні постанови  та розпорядження Кабінету Міністрів України;

-                  акти Центральної виборчої комісії України, окремі акти органів місцевого самоврядування.

       Система конституційного права відповідає змісту та структурі Конституції України – основного джерела конституційного права – і включає такі конституційно – правові інститути:

-    права, свободи і обов’язки людини і громадянина;

-         форми безпосереднього народовладдя: вибори, референдуми тощо;

      -     законодавча влада;

      -     Президент України;

-     виконавча влада;   

      -     судова влада;

      -     територіальний устрій;

      -     місцеве самоврядування.

 

 

   2. Основні етапи розвитку конституційного процесу в Україні:

- перший ( від часів Козацько – гетьманської держави до повалення російського самодержавства);

-   другий ( після повалення російського самодержавства до радянського періоду існування української державності);

-    третій  ( за радянських часів);

-  четвертий ( із дня проголошення Декларації про державний суверенітет України до прийняття  Конституції 1996 року).

Початок конституційного процесу сягає часів Козацько – гетьманської держави. Договір і морська конвенція з Османською ордою (1648 р.) і  Зборівська угода з Польським королівством (1649), які підписав Богдан Хмельницький, заклали основи автономії України.

Нові відносини між Україною і  Московщиною були юридично оформлені договором 1654 року. Цей договір складався х двох документів:

’’ Березневих статей’’ Богдана Хмельницького, де були сформульовані умови, на яких Україна і  Московія  об’єднувалися в союз;

жалуваних грамот московського царя Олексія Михайловича Богданові Хмельницькому та Війську Запорозькому.

Особливу роль у формуванні конституційних ідей  відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 року, яка, хоч і не розглядала Україну як цілком самостійну державу, водночас установлювала низку демократичних для тієї доби державних інститутів.

Спроби розробки проектів конституцій України мали місце і в подальшому. Так у 1846 – 1847 рр. Член Кирило – Мефодієвського братства  Г. Андрузький підготував  ’’ Начерки Конституції Республіки’’, а у 1884 р. Видатний український вчений і політичний діяч  М.Драгоманов розробив проект Конституції України під назвою ’’ Проект оснований устава украинского общества ’’ Вольний союз’’ (  ’’Вільна спілка ’’). За цим проектом Російська імперія мала бути перетворена на децентралізовану державу ( на зразок США або Швейцарії).

Курс на повну самостійність України передбачав проект конституції під назвою  ’’Основний закон ’’Самостійної України – спілки народу українського’’, який був опублікований у вересні 1905 р. У першому числі часопису Української народної партії  ’’Самостійна Україна’’.

Висновок: перший етап розвитку конституційного процесу в Україні – це етап зародження конституційної правотворчості, утвердження ідеї конституціоналізму та самостійності української держави.

За доби Української Центральної Ради становлення української державності започаткував І Універсал Центральної Ради, який розглядався як ’’ статут автономії України’’.

Віхою в розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 р. ІІ Універсалу, де його можна розглядати як договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді ( проголошувався намір підготувати проекти законів про автономний устрій України).

Важливим кроком стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. ІІІ Універсалу про установлення вже не автономних, а федеративних відносин з Росією. Але така позиція не знайшла розуміння ні в російського Тимчасового уряду, ні в більшовицької влади, яка відхилила всі демократичні пропозиції України і розпочала проти Української Центральної Ради воєнні дії. Тоді 9 січня 1918 р. Було прийнято ІV Універсал, в якому проголошувалось: ’’ ... однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу’’.  В квітні 1918 р. Центральною Радою розроблена  Конституція Української Народної Республіки, проте вона так і не набрала чинності, бо саме в день її прийняття до Києва увійшли німці та почалася доба українського Гетьманату Павла Скоропадського.

За часів панування Гетьманату ( з 29 квітня по 13 грудня 1918 р.) були прийняті  ’’Грамота до всього українського народу’’, яка відновлювала старі порядки, скасовувала всі акти УЦР, в т. ч. Конституцію УНР, а також Закон ’’Про тимчасовий державний устрій України’’, де встановлювались ’’права і свободи козаків і громадян’’, вирішувались питання про ’’гетьманську владу’’, ’’про віру’’.

Після повалення гетьманського режиму в Україні встановлюється  інститут Директорії. Серед правових актів Директорії, що мали конституційне значення були Декларація Директорії, Закон ’’Про Державну Народну Раду’’, Універсал Директорії УНР. Крім того було розроблено проект Конституції УНР під назвою ’’ Основний державний закон Української Народної Республіки’’. Неабияке значення для характеристики розвитку конституційного процесу в Україні мають Конституційні акти Західно – Української Народної Республіки (ЗУНР). Це стосується прийнятого  Статуту Української Національної Ради, Відозви Української Національної Ради, ’’Передвступного договору’’ про майбутню злуку УНР і ЗУНР.

Отже, другий етап розвитку конституційного процесу в Україні мав чітко визначену демократичну спрямованість, забезпечував за європейськими нормами становлення української державності.

Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення українського радянського уряду ознаменувало початок третього етапу в розвитку конституційного процесу в Україні.  За радянських часів було прийнято чотири конституції (1919, 1029, 1937 і 1978 рр.). В конституціях ’’радянського типу’’ всі їх демократичні положення мали формальний характер, заперечували принцип розподілу влади та незалежне правосуддя, ігнорували міжнародні стандарти у галузі прав і свобод людини і громадянина.

Початок новітнього – четвертого етапу розвитку коституційного  процесу в Україні пов’язаний з розбудовою незалежності. Його вихідними пунктами стали проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., який дістав всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 р.

Говорячи про таке поняття як суверенітет, слід відмітити, що він означає верховенство і незалежність влади. Розрізняють три види суверенітету: державний, національний і народний.

       Державний суверенітет – це верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері. Декларація про державний суверенітет України (далі Декларація) закріпила наступні прояви державного суверенітету:

1) верховенство Конституції і законів республіки на своїй території;

2) громадянство України;

3) недоторканість території України;

4) економічну самостійність України;

5) самостійність України в організації охорони природи і використання її природних ресурсів;

6) самостійність у вирішенні питань науки, світи, культурного і духовного розвитку нації і всіх національностей;

7) право України на власні Збройні Сили , внутрішні війська, органи державної безпеки.

Майбутня зовнішня політика  бачилась нейтральною, першочерговим її завданням проголошувалось забезпечення національних інтересів України. Україна брала зобов’язання не поширювати, не виготовляти і не нарощувати  ядерну зброю.

Національний суверенітет – це право нації визначати свою долю. Він закріплений  І розділом Декларації у визнанні права української нації на самовизначення і обов’язку з боку держави охороняти національну державність українців.

Народний суверенітет – це право народу визначати конституційний лад своєї держави, брати участь в управлінні державними і суспільними справами. Його сутність закріплена ІІ розділом Декларації, який зазначає: ’’ Народ України є єдиним джерелом влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізуються на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної Ради і місцеві Ради Української РСР’’ Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту і тому залишилась планом на майбутнє, її було покладено в основу нової Конституції.

Юридичним закріпленням права на самовизначення української нації і повної самостійності України став Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою РСР 24 серпня 1991 р. В ньому проголошувалась незалежність України і створення самостійної Української держави з офіційною назвою ’’Україна’’, встановлювалось, що територія України є неподільною і недоторканою і на її території діють виключно Конституція України і закони України. Акт проголошення незалежності України був підтверджений всеукраїнським референдумом ( 90.3 % тих, що взяли участь у голосуванні) 1 грудня 1991 р. і став основою для становлення  незалежної Української держави.

Враховуючи прийняті акти щодо проголошення незалежності  і створення самостійної Української держави та з метою визначення долі державної території, державно-  правових  закладів, міжнародних майнових прав і обов’язків 12 вересня Верховна  Рада України прийняла Закон ’’ Про правонаступництво України ’’.

Правонаступництво – це перехід прав і обов’язків від одного суб’єкта конституційного права до іншого. Правонаступництво має місце, коли в силу різних причин(розпаду, об’єднання тощо)утворюються нові держави і виникає необхідність з’ясувати, які права і обов’язки держав – попередниць переходять до новостворених держав.

Основні положення Закону ’’ Про правонаступництво України’’:

-                  з моменту проголошення незалежності  України найвищим органом державної влади є Верховна Рада України;

-                  законодавство УРСР діє на території України постільки, оскільки воно не суперечить законам незалежної Української держави;

-                  державний кордон СРСР, що відділяє територію України від інших держав за станом на  16 липня 1990 р., є державним кордоном України;

-                  Україна підтверджує свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України;

-                  Україна є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України і інтересам республіки;

-                  Україна дає згоду на обслуговування  зовнішнього боргу СРСР за станом на 16 липня 1990 р.;

-                  Всі громадяни СРСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на її території, є громадянами України.

       Слід відмітити, що з прийняттям вище згаданих нормативно – правових актів в Україні велась робота з підготовки Конституції України. Основними віхами конституційного процесу були: підготовка кількох нових проектів Конституції України; створення конституційних комісій та їхніх робочих груп, що протягом 1991 – 1996 рр. підготували і розглянули кілька проектів Конституції; укладення в червні 1995 р. Верховною Радою України і Президентом України Конституційного договору ,який діяв до прийняття нової Конституції України. 28 червня 19996 р. після колективного ( на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке проходило майже цілу добу) обговорення переважною, кваліфікованою більшістю голосів приймається нова Конституція України.  

 

3.Загальна характеристика Конституції України. Порядок внесення змін до Конституції України. Державні символи України

      Конституція це основоположний засновницький юридичний акт держави. У сучасному світі конституція офіційно або неофіційно розглядається як основний закон держави і суспільства. Зокрема, преамбула Конституції України визначає її як Основний Закон України, котрий на найвищому правовому рівні узаконює баланс інтересів  усіх соціальних верств суспільства, наявних у ньому націй, етнічних груп. Характеризуючи Конституцію України слід зупинитись на розділі І, який має назву ’’ Загальні засади’’. У ньому закріплено основні принципи конституційного ладу нашої держави, які є базою для конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин.

Стаття 1 Конституції визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу. Суверенність і незалежність нашої держави полягає у тому, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які відбуваються в межах її кордонів. Суверенність свідчить про незалежність і рівноправність України у стосунках з іншими державами. Такі характеристики здатні забезпечити державі повноту законодавчої, виконавчої і судової влади на її території, а також її непідлеглість і не підзвітність іноземним державам в міжнародних відносинах. Таким чином, суверенітет і незалежність забезпечують державі можливість завжди діяти лише відповідно до своїх потреб і інтересів, самостійно вирішувати всі свої внутрішні і міжнародні справи.

     Демократизм української держави полягає в тому, то вона проголошує за мету турботу про сприятливі умови для широкої і реальної участі своїх громадян в управлінні справами держави і суспільства, забезпеченні плюралізму в політичному і культурному житті, неприпустимості офіційного панування якої-небудь партії, ідеології і т.д.

Характеристика України як соціальної держави свідчить про її орієнтацію на здійснення широкої і ефективної соціальної політики: реальне гарантування прав людини, створення систем освіти, охорони здоров'я і соціального забезпечення, підтримка малозабезпечених верств населення і т.п.

Правовою є така держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів і посадовців здійснюється на основі і в межах, визначених правом, де не лише особа відповідає за свої дії перед державою, але і держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність і її  результати

За формою державного устрою Україна є унітарною державою, що має автономне утворення -   Автономну Республіку Крим. За формою державного правління Україна - республіка., де носієм суверенітету і єдиним джерелом  влади визнається народ. Цю владу на практиці він може здійснювати по -  різному:

а) безпосередньо, коли він сам виражає свою волю в передбачених Конституцією і законами процесуальних формах — на загальнодержавному рівні це може здійснюватися у формі виборів або референдумів, на місцях — через участь, наприклад, в зборах, на яких формуються правила поведінки, обов'язкові для їх учасників (зборів мешканців будинку, членів громадського об'єднання і т. д.);

б) через своїх представників, яких народ обирає до органів державної влади і органів місцевого самоврядування.

       Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову з метою запобігання концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу.  Визнається і гарантується місцеве самоврядування, а саме право місцевих територіальних громад самостійно вирішувати питання місцевого значення.

В Україні діє принцип верховенства права, що передбачає неухильне дотримання правових принципів незалежно від міркувань стосовно їхньої політичної доцільності,  а також  найвищу юридичну силу Конституції та визнання її положень нормами прямої дії, тобто людина має право звернутись в суд за захистом своїх прав і свобод, якщо вони порушені, безпосередньо на основі Конституції, не посилаючись на інші закони.

Конституція окреслила коло питань, які визначаються  виключно законами України. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надається Верховною Радою, є частиною національного законодавства України.

Конституція проголосила українську мову державною, але в той же час забезпечується розвиток використання і захист російської, інших мов національних меншин. У Конституції визначено об’єкти, які є власністю українського народу, і що від його імені права власника  щодо цих об’єктів здійснюють органи державної влади і місцевого самоврядування. Встановлено, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, визначено вихідні положення захисту суверенітету і територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України. Серед соціальних прав проголошено право на працю, освіту, соціальне забезпечення, охорону здоров’я, житло.  

         Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті.

          Преамбула – це вступна частина Конституції, яка містить норми, що проголошують цілі прийняття Конституції, її основні принципи.

   Структура Конституції України:

Розділ І.  ’’ Загальні  засади ’’ містить статті, що визначають основи суспільного ладу,      громадянства ,положення, що стосується суверенітету України, соціального захисту громадян, екологічної безпеки, , статті, що визначають державну символіку.

Розділ IІ.  ’’ Права, свободи і обов'язки людини й громадянина ’’  містить норми , що   визначають основні особисті, політичні, економічні, соціальні права і свободи громадян, гарантії їх здійснення та  конституційні обов’язки людини і громадянина.

Розділ III. ’’ Вибори, референдум ’’ присвячений регулюванню порядку проведення виборів і референдумів як основних форм волевиявлення.

Розділ IV. ’’ Верховна Рада України ’’ закріплює порядок утворення  та роботи єдиного законодавчого органу України – Верховної Ради, її склад, компетенцію, а також статус народного депутата України.

 Розділ V.  ’’ Президент України ’’ містить норми, що регулюють правове становище Президента, порядок його обрання, компетенцію, умови припинення його повноважень.

Розділ VI. ’’ Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади ’’ присвячений порядку утворення, діяльності та компетенції уряду, місцевих державних адміністрацій, порядку припинення діяльності цих органів.

Розділ VII. ’’ Прокуратура ’’ закріплює завдання та структуру органів прокуратури.

Розділ VIII. ’’ Правосуддя ’’  містить норми, що регулюють порядок утворення і функціонування правосуддя, визначають статус суддів.

Розділ IX.  ’’ Територіальний устрій України ’’  закріплює принципи та систему адміністративно – територіального устрою України.

Розділ X.. ’’ Автономна Республіка Крим ’’  містить норми, що визначають становище цієї автономії, її компетенцію, основи взаємовідносин між Україною і Автономною Республікою Крим, повноваження органів влади автономії.

Розділ XI. ’’ Місцеве самоврядування ’’  містить норми, що визначають систему органів місцевого самоврядування, їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів.

Розділ XII. ’’ Конституційний суд України ’’  визначає склад та повноваження Конституційного суду, встановлює гарантії незалежності та недоторканості суддів.

Розділ XIII..’’ Внесення змін до Конституції України ’’  встановлює порядок подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції та порядок їх розгляду.

Розділ XIV. ’’ Прикінцеві положення ’’  вказує, що Конституція набуває чинності з дня її прийняття, а  день прийняття Конституції є державним святом – Днем Конституції.

Розділ XV. ’’ Перехідні положення ’’(втратив силу у зв'язку з виконанням) закріплює порядок введення в дію тих норм Конституції, які не можуть бути реалізовані негайно, та вирішення інших питань, що виникли у зв’язку з прийняттям нової Конституції.

 

Порядок внесення змін до Конституції України

.

Розділ XIII Конституції регламентує порядок внесення змін до Конституції України. Головним його призначенням є забезпечення стабільності конституційного ладу, що передбачає наступне: Конституція може бути змінена лише в особливому, закріпленому нею порядку, відмінному від внесення змін до поточного законодавства, а також упровадження динаміки розвитку конституційного процесу, що дозволить своєчасно реагувати на конституційному рівні на об'єктивні потреби розвитку суспільства і держави.

Отже, ст. 154 цього розділу визначене коло суб'єктів конституційної ініціативи, яким дана можливість ставити питання про зміну положень Конституції України. До них відносяться Президент України і не менше 1/3 народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Лише вони можуть вносити законопроект про зміни в Конституцію України на розгляд Верховної Ради України. Це пояснюється тим, що саме вони є суб'єктами, які безпосередньо репрезентують Український народ. Нагадаємо, що для внесення звичайного законопроекту на розгляд Верховної Ради України діючою Конституцією передбачене набагато ширше коло суб'єктів, яке охоплює Президента України, народних депутатів України, Кабінет Міністрів і Національний банк України.

З цієї статті також витікає, що конституційна ініціатива вказаних суб'єктів про внесення змін до Конституції України оформляється у вигляді законопроекту. Законопроект повинен бути представлений відповідно до Регламенту Верховної Ради України у письмовій формі, з супровідною запискою, що містить обґрунтування необхідності розробки і ухвалення закону, а також, в необхідних випадках, з пояснювальною запискою, довідкою про фінансові та інші витрати, пов'язані з ухваленням і упровадженням закону, іншими матеріалами й додатками. Якщо вказані вимоги не дотримані або ж форма представленого законопроекту не відповідає встановленим нормам, Верховна Рада України може повернути законопроект його ініціатору.

Обмеження кола суб'єктів конституційної ініціативи з питань внесення змін в Конституцію України, надання цього права лише Президенту і 1/3 народних депутатів, а також передбачення певного чіткого процесу здійснення цього права є істотною конституційною гарантією стабільності Конституції і обґрунтованості вимог внесення до неї змін.

Далі Конституція України встановлює, що законопроект про внесення змін до Конституції України попередньо повинна схвалити більшість конституційного складу Верховної Ради України. Тобто для схвалення законопроекту необхідно мати більшість голосів від загальної кількості народних депутатів, вибраних до Верховної Ради України. З цього складу виключаються депутати, повноваження яких припинені у встановленому законом порядку, а також депутати, що вибули зі складу Верховної Ради України з будь-якої причини у момент схвалення. Після попереднього схвалення законопроект про внесення змін в Конституцію України вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менше 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України.

Все відмічене вище торкається розділів:II ’’Права, свободи і обов'язки людини й громадянина’’,  IV ’’ Верховна Рада України ’’, V ’’ Президент України ’’, VI ’’ Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади ’’, VII ’’ Прокуратура ’’, VIII ’’ Правосуддя ’’, IX ’’ Територіальний устрій України ’’, X ’’ Автономна Республіка Крим ’’, XI ’’ Місцеве самоврядування ’’, XII  ’’Конституційний Суд України ’’, XIV ’’ Завершальні положення ’’.

З цього загального порядку  внесення змін до Конституції є виключення. Вони торкаються можливості внесення змін до розділів  І  ’’ Загальні положення ’’,  ІІІ ’’ Вибори. Референдум ’’ і  XІІІ  ’’Внесення  змін до Конституції України ’’. По – перше, суб’єктами конституційної ініціативи щодо подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін в ці розділи є Президент України або не менше ніж 2/3 від конституційного складу народних депутатів України. По – друге, законопроект про зміни в ці розділи Конституції подається до Верховної Ради України і приймається  не менше 2/3 її конституційного складу. І, по – третє, він затверджується  всеукраїнським  референдумом, що призначається Президентом України, і лише після цього набуває чинності.

Конституція України встановлює також, що повторне подання законопроекту про внесення змін в розділи І, III, і ХІІІ з одного і того ж питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання. Конституція України проголосила, що вона не може бути змінена, якщо зміни передбачають:

1) скасування або обмеження прав і свобод людини й громадянина. Це положення обумовлене тим, що в сучасних державах права і свободи людини й громадянина є непорушними і недоторканними, а тому, якщо законопроект, що змінює Конституцію, передбачає скасування або обмеження прав і свобод людини й громадянина, Верховна Рада зобов'язана його відхилити, а Конституцію залишити незмінною;

       2) ліквідацію незалежності України. Остання проголошена ст. 1 Конституції, де сказано, що Україна є суверенна, незалежна, демократична, соціальна і правова держава;

3) порушення територіальної цілісності України, що в свою чергу суперечить ст. 2 Конституції, згідно якої територія України в межах існуючих кордонів цілісна і недоторканна.

Конституція також не може бути змінена  в умовах військового і надзвичайного положення. Під останнім мається на увазі особливий правовий режим діяльності державних органів. Органів самоврядування, підприємств, установ і організацій, який тимчасово допускає обмеження в здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, покладає на них додаткові обов’язки.

Конституція встановлює, що законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути представлений до Верховної Ради України повторно, але не раніше ніж через рік з дня ухвалення рішення по цьому законопроекту. Тобто Конституція забороняє повторне подання до Верховної Ради одного і того ж законопроекту про внесення змін до неї, якщо Верховна Рада його вже розглядала і відхилювала, раніше ніж через рік з дня ухвалення рішення щодо цього законопроекту.

Всі законопроекти про внесення змін в Конституцію України розглядаються Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України. Останній повинен сформулювати мотивований висновок щодо відповідності законопроекту наступним вимогам:

1) чи не скасовуються або ж обмежуються права і свободи людини і громадянина;

2) чи не направлений він на ліквідацію незалежності України;

3) чи не порушується територіальна цілісність України;

4) за яких умов передбачається внесення змін в Конституцію України;

5) чи не розглядається законопроект Верховною Радою України повторно, протягом року з дня винесення ухвали щодо аналогічного законопроекту;

6) чи відповідає законопроект вимозі про те, що Верховна Рада України протягом терміну своїх повноважень не може двічі змінювати одні і ті ж положення Конституції України.

Висновок Конституційного Суду щодо конституційності законопроекту є важливою юридичною гарантією проти можливості порушення Основного Закону. Без нього Верховна Рада України не може прийняти законопроект до свого розгляду.

Слід зауважити, що з часу прийняття Конституції України Верховна Рада України прийняла до розгляду цілий ряд законопроектів, що передбачали  внесення відповідних змін у положення Основного Закону. Дотримуючись процедури, що є передбачена ст.. 159 Конституції України, внесений законопроект розглядався парламентом за наявності висновку Конституційного Суду України. За весь цей час орган конституційної юрисдикції ухвалив вісім висновків.

8 грудня 2004 р. Верховна Рада України прийняла закон про зміни в Конституції України, згідно з яким:

1) прем’єр – міністр України призначається Верховною Радою  за представленням Президента України. Раніше Президент раніше сам  вибирав  кандидатуру прем’єра, тепер  ця кандидатура вноситься Президентом за пропозицією коаліції депутатських фракцій в парламенті, або депутатської фракції, до складу якої входить  більшість народних депутатів;

2) міністр оборони  України, міністр іноземних справ України призначаються Верховною Радою за представленням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою за представленням прем’єр – міністра України;

3) Кабінет Міністрів України припиняє свої повноваження перед новообраною Верховною Радою України ( раніше – перед  новообраним президентом);

4) Верховна Рада буде працювати на 1 рік більше;

5) у   випадку  дострокового  припинення  повноважень Президента, виконання його обов’язків покладається на Голову Верховної Ради України ( раніше – на прем’єр – міністра України). Вказані зміни почали діяти з січня 2006 р

 

     Державні символи – це закріплені в конституційному праві України офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, які в лаконічній формі виражають одну або декілька ідей політичного та історичного характеру і символізують суверенітет держави.

Ст.. 20 Основного Закону України визначає державними символами України Державний Прапор України, Державний Герб України та Державний Гімн України.

Державний Прапор України – це офіційний  відмінний знак ( емблема) держави, символ її суверенітету. Це стяг із двох рівновеликих смуг синього і жовтого кольорів, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2 : 3. Державний Прапор повинен бути у робочих кабінетах Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр – міністра України, Голови Конституційного Суду України, Генерального прокурора України, Голови національного банку України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови рахункової палати України, керівників центральних та місцевих органів виконавчої влади, голів обласних, районних, міських, районних у містах, селищних, сільських рад, глав дипломатичних представництв, консульських та інших офіційних установ України за кордоном чи при міжнародних організаціях.

Державний Герб України – це відмінний знак, що є офіційною емблемою держави, він зображається на прапорах, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ. Конституцією України  (ч. 3 ст. 20) передбачено наявність великого Державного Герба і малого Державного Герба України. Затверджений тільки малий Державний Герб – золотий тризуб ( знак Княжої держави Володимира Великого) на синьому щиті. Він повинен стати головним елементом великого Державного Герба.

Державний Гімн України – музикально –поетичний твір на музику М.Вербицького із  словами першого куплету та приспіву твору П.Чубинського (Закон України ’’ Про Державний Гімн України ’’ від 6 березня 2003р.).

Норми Конституції та законів визначають порядок використання державних символів України та заходи юридичної відповідальності за неповагу до них. Ст.. 65 Конституції встановила, що шанування державних символів є конституційним обов’язком громадян. Глум над державною символікою є злочином, за який передбачена  кримінальна  відповідальність.

Поряд з поняттям ’’ державні ’’ символи вживаються поняття ’’ офіційні символи глави держави ’’. Відповідно   до Указу Президента України від 29 листопада 1999 р.  ’’ Про офіційні символи глави держави ’’ офіційними символами глави держави є Прапор ( штандарт) Президента Країни, Знак Президента України, Гербова печатка Президента України, Булава Президента України.

Указом Президента України від 30 листопада 2000 р. ’’ Про геральдичні знаки – емблеми і прапори центральних органів виконавчої влади України ’’ встановлено, що міністерство, інший центральний орган виконавчої влади України може мати власний геральдичний знак – емблему та прапор, а Міністр внутрішніх справ України, Міністр оборони України, Міністр України з питань надзвичайних ситуацій, Голова Служби безпеки України, Голова Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Голова Державної податкової адміністрації України, Голова митної служби України, начальник Управління державної служби охорони України, начальник Генерального штабу та командувач виду збройних сил України – свій штандарт.                                                  

 

4. Громадянство України

 

      Громадянство це стійкий правовий зв'язок особистості з державою, виражається в сукупності їх взаємних прав, обов'язків і взаємної відповідальності.

Громадянство України регулюється Конституцією, Законом України «Про громадянство України» і прийнятими відповідно до них іншими нормативно-правовими актами.

Право на громадянство є невід'ємним правом людини. Конституція встановлює, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство, не може бути видалений за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує турботу і захист своїм громадянам, що знаходяться за її межами.

       Громадянство України засноване на наступних принципах:

-    єдиного громадянства;

-    збереження громадянства України при укладанні та розірванні шлюбу;

-    збереження громадянства України особами, що проживають за межами України;

-    захисту громадян України за межею;

-    неприпустимості видачі громадянина України іноземній державі;

-   невизнання за громадянином України приналежності до громадянства іноземної держави.

       Громадянами України є:

 - особи, незалежно від походження, соціального і майнового положення, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, які до моменту вступу у силу Закону України «Про громадянство України» (14 листопаду 1991 р.) проживали в Україні, не були громадянами інших держав і не заперечували проти набуття громадянства України;

-  особи, які працювали по державному направленню, проходили військову службу або навчалися за межами України, при умові, якщо вони народилися або довели, що постійно проживали на її території, не перебували в громадянстві інших держав і не пізніше ніж через п'ять років після вступу у силу Закону «Про громадянство України» виявили бажання стати громадянами України;

- особи, які набули громадянство України відповідно до Закону України ’’ Про громадянство України ’’.

Документами, підтверджуючими громадянство України, є:

-         паспорт громадянина України;

-         свідоцтво про належність до громадянства України;

-         паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

-         тимчасове посвідчення громадянина України;

-         проїзний документ дитини;

-         дипломатичний паспорт;

-         службовий паспорт;

-         посвідчення особи моряка;

-         посвідчення члена екіпажу;

-         посвідчення особи на повернення в Україну.

  При розгляді цього питання  слід окремо зупинитись на поняттях ’’людина’’, ’’особистість’’, ’’громадянин’’, які в буденній мові уживаються як рівнозначні поняття. У юридичній мові всі ці терміни уживаються в різних значеннях.

Поняття «людина» означає перш за все біологічну характеристику суб'єкта Людина — це жива істота, що володіє здібністю до праці, мислення і мови. Кожна людина народжується з ознаками приналежності до людського роду і рядом індивідуальних рис, які властиві лише їй і змінюються впродовж всього життя (вік, зовнішність, розум, звички і т. д.). Сучасне право, як міжнародне, так і національне право України виходить з принципу рівноправності всіх людей, що живуть на Землі. Кожна людина має право на життя, свободу, безпеку, прагнення на щастя, на опір пригнобленню.

Поняття «особистість» уживається в значенні соціальної характеристики суб'єкта. Особистість — це індивідуально певна сукупність соціальне значущих властивостей людини. Людина стає особистістю під впливом суспільства. Так, людина народжується в певній сім'ї, певному суспільстві, в певній соціально-історичній ситуації і при різних обставинах свого життя спілкується з різними представниками суспільства, в якому живе, вчиться, працює.

Законодавче встановлені права, свободи і обов'язки особистості складають її правовий статус.

Поняття «громадянин» уживається по відношенню до людини, що володіє правовим зв'язком з якою-небудь державою (у монархічних державах цьому поняттю відповідає термін «підданий»).

Загальним для понять «особистість» і «громадянин» є те, що вони відносяться до однієї і тієї ж людини, однак поняття «особистість» позначає її місце в суспільстві, а поняття «громадянин» — в державі. «Особистістю», тобто членом суспільства, може бути не лише громадянин конкретної держави, але й іноземець, а також особа без громадянства, що проживають на території цієї держави. В той же час людина може не проживати на території держави, але бути її громадянином.

Є особистості, які з тих або інших причин не зв'язані в правовому відношенні ні з однією державою; це особи без громадянства — апатриди. Зустрічаються також випадки, коли особа одночасно відноситься до двох, а деколи і більшій кількості держав. Таких осіб називають біпатридами.

Громадянство України отримується:

-      за народженням;

-      за походженням;

-     шляхом прийому в громадянство України;

-     унаслідок надання громадянства України;

-      на інших підставах, передбачених Законом України «Про громадянство України»;

-      на підставах, передбачених міжнародними договорами України.

Законом України ’’ Про громадянство ’’  при розгляді випадків набуття громадянства України за народженням передбачено, особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України. Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави. є громадянином України; Особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не  набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України; Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням  громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні. Є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно і на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України. Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі ( знайда), є громадянином України. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.

Закон  встановив також порядок набуття громадянства за територіальним походженням. Особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повно рідний брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на  території, яка стала територією України відповідно до Закону України ’’ Про правонаступництво України ’’, а також на інших територіях, що входили до складу УНР, ЗУНР, Української держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, УРСР, і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства  України, а також її діти реєструються громадянами України. Дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР ( або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на вищезазначених територіях і є особою без громадянства), реєструються громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника.

Іноземець або особа без громадянства можуть бути  за їх клопотанням прийняті до громадянства України.

Умовами прийому в громадянство України є:

-     відмова від іноземного громадянства;

-   постійне проживання на території України протягом останніх п'яти років ( ця умова не       поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, кий припинився внаслідок його смерті.);

-     володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;

-     наявність законних джерел існування;

-     визнання і виконання Конституції.

Вказані вимоги можуть не враховуватися лише у виняткових випадках за рішенням Президента України відносно окремих осіб, що мають видатні заслуги перед Українською державою, і прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес.

У громадянство України не приймаються особи, які:

-  вчинили злочин проти людства або здійснювали насильницькі дії проти національної державності України;

-     засуджені до позбавлення волі за тяжкі злочини.

Громадянство України припиняється:

-     унаслідок виходу з громадянства України;

-     унаслідок втрати громадянства України;

-      на підставах, передбачених міжнародними договорами України.

Вихід з громадянства України здійснюється за клопотанням особи в порядку, встановленому Законом. У виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особа, що порушила клопотання про вихід, має невиконані зобов'язання перед державою або майнові зобов'язання, з якими пов'язані істотні інтереси громадян чи державних організацій, кооперативних і суспільних об'єднань.

Вихід з громадянства України не допускається, якщо громадянин, що порушив клопотання про вихід, притягнутий до кримінальної відповідальності як обвинувачений або відносно нього є вирок суду, що вступив в законну силу.

Громадянство України втрачається:

— унаслідок вступу особи на військову службу, службу безпеки, в поліцію, органи юстиції або до інших органів державної влади і управління в іноземній державі без згоди на те державних органів України;

— якщо громадянство України набуте унаслідок подання явно помилкових відомостей або фальшивих документів;

— якщо особа, що знаходиться за межами України, не встала на консульський облік протягом п'яти років.

При зміні громадянства батьків, унаслідок якого обидва стають громадянами України або обидва виходять з громадянства України відповідно змінюється громадянство їх дітей, що не досягли 14 років.

У вирішенні питань громадянства України беруть участь Президент України, органи внутрішніх справ, Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України.

З питанням про громадянство тісно пов’язана проблема визначення правового статусу іноземних громадян та осіб без громадянства. Правовий статус цих осіб  врегульовує Закон України ’’ Про правовий статус іноземців ’’ від 4 лютого 1994 р. та  Закон України ’’ Про біженців ’’ від 21 червня 2001 р.

Іноземними громадянами визнаються особи, які належать до громадянства інших держав і не є громадянами України, та особи без громадянства – особи, які не належать до громадянства будь – якої держави. Іноземці мають ті самі права  і свободи та виконують ті самі обов’язки, що й громадяни України, за винятком тих випадків, що передбачені Конституцією та законами України або її міжнародними договорами. Наприклад, іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування, брати участь у всеукраїнському і місцевому референдумах. Вони не виконують військового обов’язку. Іноземець, який вчинив злочин  або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання адміністративного стягнення може бути видалений за межі України. Рішення про це приймається органом  внутрішніх справ за місцем перебування  іноземця з наступним повідомленням протягом  24 годин  прокурора про підстави прийняття такого рішення.   Вказане рішення може супроводжуватися забороною подальшого в’їзду в Україну строком  до п’яти років. Іноземець зобов’язаний покинути територію України у термін, зазначений у рішенні про видалення, але не пізніше ніж через 30 днів після прийняття даного рішення. Іноземець може бути видалений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення, якщо дії іноземця порушують законодавство про статус іноземців, суперечать інтересам забезпечення  безпеки України чи охорони громадського порядку, а також . коли це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян. Видаленням іноземців здійснюється органами внутрішніх справ.

 

Біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватись захистом цієї країни або не бажає користуватись цим  захистом внаслідок таких побоювань, або , не маючи громадянства ( підданства)  і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає  повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань. Особи, які мають намір набути статусу біженця і перетнули державний кордон України, повинні протягом  п’яти робочих днів  звернутись до відповідного робочого органу міграційної служби із заявами про надання їм статус біженця. Розгляд заяви здійснюється  органом міграційної служби протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.. Рішення за заявою про надання статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника.. Орган міграційної служби продовж семи робочих днів  з дня отримання рішення видає кожній особі , яка досягла 16 років, посвідчення біженця. Статус біженця не надається особі, яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, винна у вчинені дій, що суперечать меті та принципам ООН, до прибуття на Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні, а також стосовно якої встановлено , що умови передбачені Законом ’’ Про біженців ’’, відсутні.

 

5. Основні (конституційні) права, свободи і обов’язки людини і громадянина

 

Права людини це права, нерозривно пов'язані з самим існуванням людини: право на життя, на свободу у всіх її проявах, право на повагу людської гідності, на опір пригнобленню. Права людини можуть бути обмежені лише в тій мірі, в якій це необхідно для захисту прав іншої людини. Права людини невідчужувані, іншими словами, людина сама не має права від них відмовитися, бо без цих прав  вона вже не є людиною. Визнання і захист прав людини – головний обов’язок держави.

Права громадянина — це його можливість  здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно – правових актах. Це, перш за все, можливість брати участь в управлінні суспільними і державними справами, право об’єднуватись в партії і громадські організації, право обиратись і бути обраним  до органів державної влади України. Право на соціальний захист також в основному належить громадянам України.  Зрозуміло, що Українська держава повинна в першу чергу піклуватись про своїх громадян.

Конституція розмежовує поняття  ’’ права ’’ і ’’ свободи ’’. Проте це в цілому рівнозначні, співпадаючі за об’ємом, поняття. За  обсягом  поняття  ’’ свобода  людини ’’ повно відображає принцип, закладений в ст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що не заборонено законом. Вважається, що термін  ’’ свобода ’’ законодавець використовує у тому випадку, коли указує на максимальну свободу вибору варіанту поведінки особистості в тій або іншій сфері суспільного життя, а при вказівці на можливість  користування конкретним благом застосовується термін ’’ право ’’.

Всі права і свободи можна поділити на особисті, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні.

       Особисті права і свободи — це права у сфері особистого життя і особистої безпеки, вони торкаються індивідуального, приватного життя людини. Конституція закріплює наступні особисті права і свободи людини:

— право на життя (ст. 27);

— право на свободу і особисту недоторканність, (ст. 29);

— право на недоторканність житла (ст. 30);

— право на таємницю листування, телефонних переговорів, телеграфної і іншої кореспонденції (ст. 31);

— право на невтручання в особисте життя (ст. 32);

— право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно покидати територію України (ст. 33),

— право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34);

— право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або іншим чином — по своєму вибору (ст.34);

— право на свободу світогляди і віросповідання (ст. 35),

—право направляти індивідуальне або колективне письмове звернення, або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, до посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).

Політичні права і свободи це такі права і свободи, які громадяни реалізують в політичній сфері суспільного життя.

—  право на свободу об'єднання в політичні партії і громадські організації (ст. 36);

—  право на участь в професійних спілках (ст. 36),

— право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському і місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування (ст. 38),

— право збиратися без зброї і проводити збори, мітинги і демонстрації (ст. 39).

Економічні права це такі права, які люди реалізують в економічній сфері суспільного життя:

— право володіти, користуватися і розпоряджатися приватною власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);

— право користування відповідно до закону об'єктами права державної і комунальної власності (ст. 41);

— право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42).

Соціальні права – це такі права, реалізація яких пов'язана із задоволенням найважливіших соціальних потреб людей:

— право на працю (ст. 43);

— право на страйк (ст. 44);

— право на відпочинок (ст. 45);

— право на житло (ст. 47);

— право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48);

— право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування (ст. 49).

Крім того, для громадян України встановлене право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття за незалежними від них обставинами, а також в старості і в інших випадках, передбачених законом (ст. 46).

Екологічні права це нова, раніше не закріплювана на конституційному рівні група прав людини, яка забезпечує потреби в безпечному навколишньому середовищі (ст. 50):

— право на безпечне для життя і здоров'я оточуюче середовище і на відшкодування заподіяного порушенням цього права шкоди;

— право вільного доступу до інформації про стан навколишнього середовища, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її розповсюдження.

Культурні права і свободи це права і свободи людини у сфері культури:

— право на освіту (ст. 53);

— свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст.54);

— право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54).

Конституція не лише містить досить широкий і демократичний перелік прав і свобод людини і громадянина, але закріплює гарантії їх реалізації і захисту. Вказані гарантії — це відповідні умови і способи, сприяючі реалізації кожною людиною і громадянином прав, свобод і обов'язків, закріплених Конституцією України. Вони диференціюються на особисті, політичні, економічні, ідеологічні і юридичні.

 

Особисті гарантії це власні можливості людини і громадянина щодо захисту своїх прав, свобод, законних інтересів і обов'язків. До них  відносяться:

1) право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина в суді, у Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в міжнародних судах або відповідних міжнародних організаціях ( ст. 55 );

2) право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами, органами місцевого самоврядування і їх посадовцями  (ст.. 56 );

3) право знати свої права і обов'язки  ( ст.. 57 );

4) право на правову допомогу ( ст.. 59 );

5) право не виконувати явно злочинні накази (ст.. 60 );

6) право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину встановлену звинувачувальним вироком суду  ( ст., ст. 61, 62 );

7) право відповідати лише за діяння, вчинені в часі і просторі дії нормативно-правового акту   ( ст..58 );

8) право не нести відповідальності за відмову свідчити або давати пояснення щодо себе, членів сім'ї або близьких родичів, коло яких визначений законом  ( ст.. 63 );

9) право осудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Під політичними гарантіями розуміють:

1) політичний плюралізм і свободу політичної діяльності, не заборонену законодавством і передбачену ст. 15 Конституції України;

2) реальне визнання народу єдиним джерелом влади і здійснення державної влади за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову відповідно до статей 5 і 6 Конституції України;

3) обмеження діяльності ультра радикальних політичних організацій (ст. 37) і т.д.

Основними економічними гарантіями є:

1) конституційні положення про рівність всіх форм власності і їх захист державою (ст. 13);

2) справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства (ст. 95);

3) гарантування приватної власності (ст. 41) і т.д.

До ідеологічних гарантій відносяться:

1) ідеологічне різноманіття суспільного життя, відсутність державної (обов'язкової) ідеології і цензури (ст. 15);

2) забезпечення вільного розвитку мов (ст. 10);

3) сприяння консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11).

Юридичні гарантії — це державно-правові заходи, що забезпечують здійснення і охорону права, свобод і обов'язків людини і громадянина. Саме вони найбільшою мірою складають механізм реалізації прав і свобод людини й громадянина, елементами якого є:

1) юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Конституція України в ст. 21 визначила права і свободи людини невідчужуваними і непорушними. У ст. 22 наголошується, що вони не можуть бути скасовані, а при ухваленні нових законів або внесенні змін в що діють закони не допускається звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод;

2) створення широкої системи охорони і захисту державою права і свобод, яка забезпечувала б їх реальне використовування і надійний захист від будь-яких посягань.

3) розвиток суспільно-політичної активності громадян, формування свідомого відношення до використовування права і свобод, підвищення рівня правової культури.

4) активізація діяльності об'єднань громадян, що сприяють охороні і захисту права і свобод. Положення зафіксоване в ст. 59 Конституції, проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безкоштовно. Для надання правової допомоги в Україні діє адвокатура.

5) державний і громадський контроль за станом забезпечення права, свобод і обов'язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається майже на всі державні органи. Так, згідно ст. 102 Конституції Президент України проголошується гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, дотримання Конституції, прав і свобод людини і громадянина, а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів України «вживає заходи по забезпеченню прав і свобод людини і громадянина.

Громадський контроль може здійснюватися політичними партіями, масовими демократичними об'єднаннями, засобами масової інформації, органами місцевого самоврядування.

Оцінюючи в цілому комплекс прав, свобод і обов'язків людини й громадянина України, можна стверджувати, що він відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ратифіковані Україною. Цей комплекс значною мірою узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини і Протоколами №2,3,8 і 11 до цієї Конвенції, ратифікованими Україною.

Конституційні обов’язки – це встановлені Конституцією України види необхідної  обов’язкової поведінки особи, яка постійно або тимчасово перебуває на території України.

      Конституція встановлює наступні конституційні обов'язки:

-  неухильно дотримувати Конституцію України і закони України, не робити замахів на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68);

-   не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні їм збитки (ст.66);

-   платити податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67);

батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ст. 51). Крім того, громадяни України зобов'язані:

-    захищати Вітчизну, незалежність і територіальну цілісність України, поважати її державні символи (ст. 65);

-    нести військову службу відповідно до закону (ст. 65);

-    подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про своє майнове положення і про доходи за минулий рік (ст. 67).

         Права, свободи, законні інтереси та обов’язки громадян регламентуються й іншими нормативно – правовими актами. Розглянемо деякі з них.

Конституційне закріплення права на освіту

Освіта визнана основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку України.

Цілі освіти: розвиток талантів, розумових і фізичних здібностей людини; виховання високих моральних якостей; формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору; підвищення освітнього рівня і збагачення культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Конституція України містить державні гарантії реалізації права на освіту:

1) доступність і безкоштовність освіти в державних і комунальних учбових закладах ;

2) розвиток мережі учбових закладів, заснованих на різних формах власності ;

3) наявність різних форм навчання (денна, вечірня, заочна, екстернат — система навчання, заснована на самостійному вивченні курсу учбового закладу (без відвідин занять) з подальшою здачею іспитів за цей курс);

4) відкритий характер учбових закладів, що припускає вільний вибір учбового закладу відповідно до здібностей і інтересів громадян ;

5) надання державних стипендій і пільг студентам, які успішно навчаються ;

6) можливість навчання на рідній мові для громадян, що належать до національних меншин.

Держава проводить єдину державну політику у галузі освіти і з цією метою здійснює контроль над діяльністю установ освіти. Вимоги до змісту, об'єму і рівня освіти встановлені в державних стандартах освіти. Основною формою контролю є державна атестація установ освіти. Наприклад, загальноосвітні учбові заклади проходять атестацію не рідше 1 разу в 10 років.

Правовий статус установ освіти визначається Законами України ’’ Про освіту ’’ ( в редакції від 23 березня 1996 p.), ’’ Про загальну  середню освіту ’’ від 13 травня 1999 p.,’’ Про вищу освіту ’’ від 17 січня 2002 р.

Установи освіти створюються органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, юридичними особами незалежно від форми власності, громадянами. Обов'язковою умовою є наявність: необхідної матеріально-технічної бази (приміщення, устаткування); науково-методичної бази (учбові плани, робочі програми дисциплін); педагогічних кадрів.

Діяльність установи освіти розпочинається за наявності ліцензії - спеціального дозволу на надання послуг у сфері освіти. Установа освіти діє на підставі статуту, затверджуваного Міністерством освіти і науки України, іншими міністерствами, місцевими органами державної виконавчої влади або місцевими органами самоврядування (залежно від підлеглості установи освіти).

Згідно Закону ’’ Про освіту ’’ структура освіти включає наступні компоненти:

1) дошкільна освіта;

2) загальна середня освіта;

3) позашкільна освіта;

3) професійно-технічна освіта;

3) вища освіта;

4) післядипломна освіта;

5) аспірантура;

6) докторантура;

7) самоосвіта.

Відповідно до структури освіти створюються установи освіти різного рівня і різного типу.

Типи загальноосвітніх учбових закладів визначаються Законом України ’’ Про загальну середню освіту ’’:

1) середня загальноосвітня школа - загальноосвітній учбовий заклад І-ІІ-ІІІ ступенів (І ступінь — початкова школа, II ступінь -  основна школа, III ступінь -  старша школа);

2) спеціалізована школа (школа-інтернат) -  загальноосвітній учбовий заклад 1-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів і курсів;

3) гімназія -  загальноосвітній учбовий заклад І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до певного профілю;

4) ліцей -  загальноосвітній учбовий заклад III ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою;

5) колегіум -  загальноосвітній учбовий заклад III ступеня філологічно-філософського і (або) культурно-естетичного профілю;

6) загальноосвітня школа-інтернат -  загальноосвітній учбовий заклад з частковим або повним утриманням за рахунок держави дітей, які вимагають соціальної допомоги ;

7) спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтернат) -   загальноосвітній учбовий заклад для дітей, що вимагають корекції фізичного і (або) розумового розвитку ;

8) загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) - загальноосвітній учбовий заклад І-ІІІ ступенів з відповідним профілем для дітей, які вимагають тривалого лікування;

9) школа соціальної реабілітації - загальноосвітній учбовий заклад для дітей, що вимагають особливих умов виховання (окремо для хлопчиків і дівчаток);

10) вечірня (змінна) школа -  загальноосвітній учбовий заклад І-ІІІ ступенів для громадян, що не мають можливості вчитися в школах із денною формою навчання.

У відповідності до Закону України ’’ Про вищу  освіту ’’ вищими установи освіти є:

1) технікум (училище) (перший рівень акредитації);

2) коледж (другий рівень акредитації);

3) інститут, консерваторія, академія, університет (третій або четвертий рівень акредитації). Акредитація — це державне визнання права учбового закладу на підготовку і випуск фахівців певного кваліфікаційного рівня.

Залежно від рівня акредитації вищі учбові заклади здійснюють підготовку фахівців таких рівнів:

1) молодший спеціаліст -  вищі учбові заклади першого рівня акредитації – здобуття неповної базової освіти,  де отриманих спеціальних знань та умінь достатньо для здійснення виробничих функцій, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності;

2) бакалавр -  вищі учбові заклади другого рівня акредитації – здобуття базової вищої освіти; де фундаментальні і спеціальні уміння і знання щодо узагальненого об’єкта праці достатні для виконання  завдань та обов’язків певного рівня професійної діяльності;

3) спеціаліст -  вищі учбові заклади третього - четвертого рівня акредитації – здобуття повної вищої освіти, де спеціальні уміння та знання достатні для виконання завдань та обов’язків певного рівня професійної діяльності;

4) магістр -  вищі учбові заклади четвертого рівня акредитації – здобуття повної  вищої освіти, де отримані знання та уміння достатні для виконання професійних завдань та обов’язків інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності.

Структурні підрозділи вищих навчальних  закладів ( далі ВНЗ ):

 кафедра – базовий структурний підрозділ ВНЗ ( його філій, інститутів, факультетів), що проводить навчально – виховну і методичну діяльність з однієї або кількох споріднених спеціальностей, створюється рішенням вченої ради ВНЗ за умови, що до її складу входить не менше  5 – ти науково – педагогічних працівників, з яких не менше 3 – х  мають науковий ступінь або звання. Керівництво кафедрою здійснює завідуючий кафедрою, який обирається на цю посаду за конкурсом Вченою радою ВНЗ строком на 5 років;

 факультет – основний організаційний і навчально – науковий підрозділ ВНЗ 3 – го або 4 – го рівня акредитації, що об’єднує кафедри і лабораторії, створюється рішенням Вченої ради за умови наявності не менш як три кафедри і не менше 200 студентів очної форми навчання. Факультет очолює декан, який обирається вченою радою факультету строком на 5 років;

 філія – відокремлений структурний підрозділ ВНЗ, що створюється з метою  забезпечення потреб фахівців для місцевого ринку праці.

Структурними підрозділами ВНЗ 4 - го рівня акредитації можуть бути наукові, навчально – наукові, науково – дослідні та науково – виробничі інститути, а також ВНЗ у своєму складі повинен мати бібліотеку.

        Вчена рада ВНЗ є колегіальним органом ВНЗ 3 – го або 4 – го рівня акредитації і утворюється строком на 5 років. Компетенція Вченої ради: подання до вищого колегіального органу громадського самоврядування проекту статуту ВНЗ; ухвалення фінансового плану і звіту ВНЗ;  прийняття рішень щодо кандидатур про присвоєння вчених звань доцента, професора, старшого наукового співробітника; ухвалення навчальних програм; ухвалення основних напрямків наукових досліджень тощо.

Вищі учбові заклади вищого рівня акредитації можуть здійснювати підготовку фахівців з освітньо-кваліфікаційних рівнів, які забезпечують установи утворення нижчого рівня акредитації. Наприклад, університет має право готувати не лише магістрів, але і бакалаврів, і спеціалістів.

Установи освіти є юридичною особою. Вони мають право на самоврядування, яке передбачає: самостійне планування роботи; визначення змісту освіти; участь у формуванні планів  учнів та студентів; прийом на роботу працівників, а також фахівців з інших держав; самостійне використовування асигнувань, затвердження структури і штатного розкладу; здійснення громадського контролю над організацією харчування, охорони здоров'я, охорони праці в установах освіти тощо.

Право громадян на об’єднання в політичні партії і громадські організації

Об'єднання громадян — це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Конституцією України, Законом України «Про об'єднання громадян» (16 червня 1992 р.) і Законом України «Про політичні партії в Україні» (5 квітня 2001 р.) передбачені дві організаційні форми об'єднань громадян: політична партія і громадська організація.

Громадська організація – це група осіб, що об’єдналися для задоволення своїх не політичних законних інтересів ( соціальних, економічних, творчих, вікових, культурних, національних, спортивних і т.д.).

Право громадян на свободу об’єднання є невід’ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини і гарантується  Конституцією і законодавством України. Обмеження в цій області встановлюються законом виключно на користь  національної безпеки і громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Забороняється  створення і діяльність об’єднань громадян, програмні цілі або дії яких направлені на ліквідацію незалежності України, пропаганду війни, насильства,  посягання на права і свободи людини, здоров’я населення..

       Політична партія — це добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку для участі в політичному житті. Мета партії — сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, участь у виборах та інших політичних заходах.

Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. У першій інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд України.

Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах. Громадянин України може знаходитися одночасно лише в одній політичній партії.

Членами політичних партій не можуть бути:

1) судді ;

2) працівники прокуратури ;

3) працівники органів внутрішніх справ;

4) співробітники Служби безпеки України ;

5) військовослужбовці.

Членство в політичній партії є фіксованим. Обов'язковою умовою фіксації членства в політичній партії є наявність заяви громадянина України про бажання стати членом політичної партії, поданої до статутного органу цієї партії.

Політичні партії повинні мати програму і статут. Програма політичної партії є викладом цілей і завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення. Статут політичної партії повинен містити наступні відомості: назва політичної партії; перелік статутних органів політичної партії, порядок їх утворення, їх повноваження і термін цих повноважень; порядок вступу до політичної партії і припинення членства в ній; права і обов'язки членів політичної партії, підстави припинення членства в політичній партії; порядок створення, загальну структуру і повноваження обласних, міських, районних організацій політичної партії і її первинних осередків; порядок скликання і проведення партійних з'їздів, конференцій, зборів і інших представницьких органів політичної партії; джерела матеріальних, зокрема фінансових, надходжень і порядок здійснення витрат політичної партії тощо.

.Рішення про створення політичної партії ухвалюється на її засновницькому з'їзді (конференції, зборах). Це рішення повинне бути підтримане підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менше ніж в двох третинах районів не менше ніж двох третин областей України, міст Києва і Севастополя і не менше ніж в двох третинах районів Автономної Республіки Крим.

Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України. Воно реєструє політичну партію після перевірки представлених матеріалів, після чого політична партія набуває статусу юридичної особи. У разі відмови від реєстрації Міністерство юстиції України і його органи повинні представити заявнику своє письмове умотивоване рішення.

Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме і нерухоме майно, грошові кошти, устаткування, транспорт, інші засоби, придбання яких не забороняється законами України. Політичні партії можуть орендувати необхідне рухоме і нерухоме майно.

Державний контроль за діяльністю політичних партій здійснюють:

1) Міністерство юстиції України – за дотримання політичною партією вимог Конституції України, а також статуту політичної партії;

2) Центральна виборча комісія і окружні виборчі комісії – за дотриманням політичною партією порядку участі у виборчому процесі

Закон України ’’ Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності ’’ від 15 вересня 1999 р. визначає особливості правового регулювання, принципи створення, права і гарантії діяльності професійних спілок. При цьому встановлює, що професійна спілка (профспілка) — добровільна неприбуткова громадська організація, об'єднуюча громадян, зв'язаних загальними інтересами по роду їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Громадяни України мають право на основі вільного волевиявлення без якого-небудь дозволу створювати профспілки, вступати в них і виходити з них на умовах і в порядку, визначених їх статутами, брати участь в роботі профспілок. Іноземні громадяни і особи без громадянства не можуть створювати профспілки, але можуть вступати в профспілки, якщо це передбачено їх статутами.

Членами профспілки можуть бути особи, які працюють на підприємстві, в установі або організації незалежно від форм власності і видів господарювання, у фізичної особи, що використовує найману працю, особи, які забезпечують себе роботою самостійно, особи, які навчаються в учбових закладах. Громадяни України вільно обирають профспілку, в яку вони бажають вступити. Підставою для вступу до профспілки є заява громадянина. Ніхто не може бути примушений вступати або не вступати до профспілки.

Профспілки і їх об'єднання відповідно до своїх статутних цілей і завдань мають право вступати в міжнародні профспілкові організації і об'єднання, що представляють інтереси працівників, і брати участь в їх діяльності, співробітничати з профспілками інших країн, здійснювати іншу діяльність, що не суперечить законодавству України. Всі профспілки рівні перед законом і мають рівні права на захист прав і інтересів членів профспілки. Профспілки можуть мати статус місцевих, обласних, регіональних, республіканських, всеукраїнських. Професійні союзи, їх об'єднання в своїй діяльності незалежні від органів державної влади і органів місцевого самоврядування, працедавців, інших громадських організацій, політичних партій, їм не підзвітні і не підконтрольні. Держава забезпечує реалізацію права громадян на об'єднання в професійні союзи і дотримання прав і інтересів легалізованих профспілок.

Профспілки діють відповідно до законодавства і своїх статутів. Статути (положення) профспілок приймаються з'їздами, конференціями, засновницькими або загальними зборами членів профспілки відповідного рівня і не повинні суперечити законодавству України.

Легалізація (офіційне визнання) профспілок, їх об'єднань є обов'язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації. Реєстрація всеукраїнських профспілок, їх об'єднань здійснюється Міністерством юстиції України, інших профспілок, їх об'єднань — відповідно Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським і Севастопольським міськими, районними, міськими (міст обласного значення) управліннями юстиції. Профспілки, їх об'єднання можуть припинити свою діяльність шляхом реорганізації або ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску).

Профспілки, їх об'єднання беруть участь у визначенні головних критеріїв життєвого рівня, прожиткового мінімуму, а також мінімальних розмірів заробітної платні, пенсій, соціальних виплат, політики ціноутворення, розробці соціальних програм, направлених на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини і соціальний захист у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також в старості і в інших випадках, передбачених законодавством. Вони управляють державним соціальним страхуванням, а зі вступом у силу законів України по окремих видах державного соціального страхування відповідно до Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування як представники застрахованих осіб за принципами соціального партнерства беруть участь в управлінні державним соціальним страхуванням. Виключно профспілки представляють права і інтереси працівників у відносинах з працедавцем в управлінні підприємствами, установами, організаціями, а також в ході приватизації об'єктів державної і комунальної власності, беруть участь в роботі комісій з приватизації.

Профспілки, їх об'єднання мають право представляти інтереси працівників в органах, що розглядають індивідуальні трудові суперечки і при дозволі колективних трудових суперечок (конфліктів) в порядку, встановленому законодавством. Представники профспілок беруть участь в діяльності погоджувальних комісій, трудових арбітражів і інших органів, що розглядають колективну трудову суперечку (конфлікт). Разом з тим профспілки, їх об'єднання мають право на організацію і проведення страйків, зборів, мітингів, ходів і демонстрацій в захист трудових і соціально-економічних прав і інтересів працівників відповідно до закону.

Профспілки, їх об'єднання мають право отримувати безкоштовно інформацію від працедавців або їх об'єднань, органів державної влади і органів місцевого самоврядування з питань, що стосуються трудових і соціально-економічних прав і законних інтересів своїх членів, а також інформацію про результати господарської діяльності підприємств, установ або організацій. Вказана інформація повинна бути надана в десятиденний термін.

Профспілки, їх об'єднання відповідно до своїх статутів (положеннями) беруть участь в розробці державної житлової політики, здійсненні заходів, направлених на розвиток житлового будівництва, поліпшення використовування і забезпечення збереження житлового фонду, в захисті економічних і соціальних прав громадян, пов'язаних з отриманням, змістом і збереженням житла.

Профспілкові органи мають право вимагати розірвання трудового договору (контракту) з керівником підприємства, установи або організації, якщо він порушує законодавство, колективні договори і угоди.

Профспілки, їх об'єднання можуть мати у власності грошові кошти і інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності.

Право громадян на свободу світогляду і віросповідання

       Порядок реалізації даного конституційного права визначається Конституцією України і Законом України «Про свободу совісті і релігійні організації» (23 квітні 1991 р.). Поняття «свобода совісті» рівнозначне поняттю «свобода світогляду і віросповідання». Свобода совісті включає:

1) Право мати, приймати, змінювати релігію або переконання по своєму вибору;

2) свободу одноосібне або спільно з іншими сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої (тобто бути атеїстом);

3) відправляти релігійні культи;

4) відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Разом з тим, це особисте право, подібно свободі слова, обмежено. Зокрема, заборонена релігійна діяльність, яка порушує права і свободи людей, шкодить їх здоров'ю, загрожує життю. Сповідання релігії не звільняє від обов'язків перед державою або від виконання законів.

 Гарантіями свободи совісті є:

1)  заборона на встановлення обов’язкових переконань і світогляду;

2)  рівноправність громадян незалежно від їх відношення до релігії;

3) відділення церкви від держави. Не допускається встановлення привілеїв або обмежень однієї релігії, віросповідання або релігійної організації щодо інших. З свого боку релігійні організації  не беруть участь в політичному житті;

4)  відділення школи від церкви. Державна система освіти в Україні має світський ( не церковний ) характер.  

Свобода совісті — особисте право людини. Тому гарантії його реалізації направлені, перш за все, на невтручання в реалізацію цього права.

Організаційні форми об'єднань віруючих визначає Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації». До них відносяться:

— релігійні общини,

— управління і центри,

— монастирі,

— релігійні братства,

— місіонерські товариства (місії),

— духовні учбові заклади,

— об'єднання релігійних організацій.

Вони діють відповідно до своїх статутів (положень). Ряд релігійних організацій (управління, центри, монастирі, духовні учбові заклади) підлягає державній реєстрації і має статус юридичної особи.

Релігійні організації мають право набувати у власність майно, а також користуватися на договірних основах майном держави, громадських організацій або громадян. Для виконання своїх статутних завдань релігійні організації мають право засновувати підприємства (наприклад, видавничі, реставраційні, виробничі), а також добродійні установи.

ЛЕКЦІЯ.  КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ(частина 2)

                                             

 

ПЛАН

 

 

1.  Конституційне регулювання проведення референдумів в Україні.

 

2.  Виборче право і виборча система України.

 

1. Конституційне регулювання проведення референдумів в Україні

Конституція встановлює, що ’’ народне волевиявлення  здійснюється через вибори, референдум і інші форми безпосередньої демократії ’’ (ст. 69).

Референдум (від латинського referendum — походження) — це спосіб ухвалення громадянами України шляхом голосування законів України, а також інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення.

Проведенню референдумів присвячені статті 72-74, 138, 143 Конституції і Закон України ’’ Про всеукраїнський і місцевий референдуми ’’ від 3 липня 1991 року з подальшими змінами і доповненнями.

Референдуми можуть підрозділятися по різних підставах на декілька видів.

По територіальній ознаці вони діляться на всеукраїнські — загальнодержавні, проводяться в масштабі всієї України (ст. 72), і місцеві, що проводяться в масштабі тих або інших адміністративно-територіальних одиниць (ст. 143). Крім того, може проводитися референдум в Автономній Республіці Крим (п. 2 ст. 138);

По предмету і змісту вони діляться на конституційні (в результаті яких вносяться зміни в Конституцію), законодавчі (в результаті яких приймаються або скасовуються закони або їх окремі положення) і інші (в результаті яких ухвалюються рішення, що визначають основний зміст Конституції, законів і інших правових актів).

По правових наслідках вони діляться на імперативні (в результаті яких ухвалюється остаточне рішення, що не вимагає подальшого затвердження) і консультативні, (що мають на меті виявлення волі громадян при вирішенні важливих питань державного і місцевого значення. Результати такого референдуму враховуються при ухваленні рішень органами державної влади, але не обов'язкові для них.

Предметом  всеукраїнського референдуму може бути:

-    внесення змін до Конституції України (ст. 156 Конституції);

-    ухвалення, зміна або скасування законів України або їх окремих положень;

-   ухвалення рішень, що визначають основний зміст Конституції, законів України і інших правових актів.

Виключно всеукраїнським референдумом розв'язуються питання про зміну території України (ст. 73 Конституції).

Референдум не допускається відносно законопроектів з питань податків, бюджету і амністії (ст. 74 Конституції).

На всеукраїнський референдум не виносяться також питання, віднесені законодавством України до ведення органів суду і прокуратури; питання про ухвалення державними органами України надзвичайних і невідкладних заходів по охороні громадського порядку, захисту здоров'я і безпеці громадян; питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадовців, що відносяться до компетенції Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України.

Всеукраїнський референдум оголошується за народною ініціативою на вимогу не менше трьох мільйонів громадян України, що мають право голосу, за умови, що підписи щодо референдуму зібрані не менше ніж в двох третинах областей і не менше ніж по сто тисяч підписів в кожній області (ст. 72 Конституції).

На референдум Автономної Республіки Крим виносяться питання, що стосуються компетенції Верховної Ради Республіки Крим.

Предметом місцевого референдуму може бути:

-   ухвалення, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до ведення місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць;

-   ухвалення рішень, що визначають зміст ухвал місцевих рад і їх виконавчих і розпорядчих органів. На місцеві референдуми можуть виноситися питання, віднесені законодавством України до ведення місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць, а також питання дострокового припинення повноважень відповідної місцевої ради і її голови.

На місцеві референдуми не виносяться питання про відміну законних рішень вищестоящих органів державної влади і самоврядування; питання, віднесені до ведення органів суду і прокуратури; питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадовців, що відносяться до компетенції відповідної місцевої ради і її виконавчих і розпорядчих органів.

 Місцева рада  призначає місцевий референдум на вимогу депутатів, що становлять не менше половини від загального складу місцевої ради або на вимогу, підписаному однією десятою частиною громадян України, які постійно проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці і мають право брати участь в референдумі.

Збір підписів під вимогою про проведення всеукраїнського референдуму не повинен перевищувати трьох місяців, а місцевого референдуму -  одного місяця з дня отримання свідоцтва про реєстрацію першої із створених по даному референдуму ініціативних груп.

Новий всеукраїнський референдум з питань, що раніше виносилися на референдум, може бути проведений не раніше, ніж через п'ять років, а місцевий референдум - не раніше, ніж через рік з дня проведення попереднього референдуму з цих питань

Громадяни беруть участь у всеукраїнському і місцевих референдумах на основі демократичних принципів загальної, рівної, прямої участі в референдумі при таємному голосуванні.

Для підготовки і проведення всеукраїнського референдуму в Україні утворюються комісії: Центральна комісія по всеукраїнському референдуму; комісія Автономної Республіки Крим по всеукраїнському референдуму; обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські комісії по референдуму; дільничні комісії по референдуму. До утворення Центральної комісії по всеукраїнському референдуму її функції виконує Центральна виборча комісія по виборах народних депутатів

У бюлетені для голосування міститься назва проекту (проектів) законів, що виноситься на референдум, рішення і пропонується громадянину відповісти «так» чи ні» на питання про ухвалення або відхилення цього проекту (проектів). Проект закону, рішення вважається прийнятим, якщо за нього була подана більшість голосів громадян від числа, що взяли участь в голосуванні. Референдум визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяли участь менше половини громадян, внесених в списки для голосування

Закони, інші рішення, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу по відношенню до законодавчих актів Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, підзаконних актів міністерств і відомств України і Автономної Республіки Крим, рішень місцевих рад.

Рішення, прийняті місцевим референдумом, мають вищу юридичну силу по відношенню до рішень місцевих рад, на території яких вони проводяться.

Закони і інші рішення, прийняті референдумом, не потребують затвердження державними органами і залежно від виду референдуму можуть бути скасовані або змінені лише на основі:

-    референдуму або акту Верховної Ради України (для законів і рішень, прийнятих всеукраїнським референдумом),

-   акту Верховної Ради Автономної Республіки Крим (для законів і рішень, прийнятих референдумом АРК),

-     рішення місцевої ради (для рішень місцевого референдуму).

Для скасування або зміни результатів референдуму необхідне рішення, прийняте більшістю не менше 2/3 від загального числа депутатів відповідної ради з обов'язковим затвердженням на референдумі, який повинен бути проведений протягом шести місяців після внесення зміни або скасування.

Від референдуму слід відрізняти плебісцит -  голосування населення з найважливіших питань, яке на відміну від референдуму не тягне за собою обов'язкових наслідків для держави. Результати плебісциту лише беруться до уваги.

 

 2. Виборче право і  виборча система України

      Термін ’’ вибори ’’ означає процес, в результаті якого певна сукупність людей, часто організована в політичні об'єднання, шляхом голосування формує державний орган або заміщає вакантну виборну посаду. Створені в результаті виборів органи або обрані посадовці набувають право при виконанні своїх громадських функцій виступати від імені відповідної сукупності людей і наділяються повноваженнями ухвалювати загальнообов'язкові рішення.

Виборче право -  це система правових норм, регулюючих суспільні відносини, пов'язані з виборами органів державної влади і місцевого самоврядування. Виборче право - один з інститутів конституційного права.

 Під виборчою системою України слід розуміти передбачений законодавством порядок формування представницьких органів держави. При цьому за порядком визначення результатів виборів розрізняють мажоритарну, пропорційну та змішану виборчу систему.

В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості при визначенні результатів голосування. Обраним вважається кандидат (або список кандидатів), що отримав встановлену більшість голосів виборців. Виділяють два підтипи мажоритарної виборчої системи.

Мажоритарна система абсолютної більшості, при якій для перемоги необхідно набрати більше 50 % голосів виборців, що прийшли на ділянки (50 % +1 голос). У тих країнах, де практикується цей підтип (Австралія; Франція, парламентські вибори 1994 р. в Україні) потрібну кількість голосів часто не вдається набрати з першої спроби — в першому турі голосування. Тому проводиться другий тур, в який виходять два кандидати, що набрали найбільший відсоток голосів. У другому турі переможцем вважається кандидат, який набрав більшу кількість голосів у порівнянні з своїм суперником.

Мажоритарна система відносної більшості означає, що перемагає на виборах той, хто набере голосів більше, ніж кожний з його суперників.

Пропорційна система має два різновиди.

1. Пропорційна система на загальнодержавному рівні, коли створюється єдиний багатомандатний виборчий округ в масштабах всієї країни і виборці незалежно від місця проживання голосують за єдині загальнонаціональні партійні списки.

2. Пропорційна виборча система, заснована на ряді багатомандатних округів, коли депутатські мандати розподіляються на основі впливу партій в округах.

Головна відмінність пропорційної системи від мажоритарної полягає у тому, що вона заснована на принципі пропорційності між одержаними голосами і кількістю мандатів. Місця в парламенті розподіляються не між індивідуальними кандидатами, а між партіями відповідно до числа поданих за них бюлетенів. Кожна партія виставляє на вибори списки зі встановленою законом кількості кандидатів.

Партійні списки можуть бути різних видів.

Жорсткі партійні списки означають, що виборці мають право обирати лише партію, проголосувавши за список в цілому. Якщо, наприклад, в списку сім кандидатур, а партія виграла три місця, то депутатами стануть три перші кандидати списку. Такий варіант посилює владу партійної еліти, оскільки саме лідери партії вирішують, хто займе перші, ’’прохідні ’’ місця.

Відкриті партійні списки дають громадянину, що голосує за список, можливість змінити в ньому місця кандидатів, виразити кому-небудь перевагу (преференцію) і змінити порядок списку, складений партійними босами, що більш демократично.

У ряді країн ( в тому числі в Україні ) з пропорційною системою діє т.зв. виборчий поріг (ценз). Для того, щоб бути представленою в законодавчому органі, партія повинна отримати не менш певного відсотка голосів виборців — подолати виборчий поріг. У європейських країнах він звичайно не перевищує 4-5 % ( в Україні – 3%), але є і вищі пороги: у Туреччині — 10 %, в Ліхтенштейні — 18 %. Виборчий поріг перешкоджає слабким партіям одержати місця в парламенті, що де-факто приводить до пропажі поданих за них голосів, які пропорційно діляться між партіями, що подолали ценз. Це дещо несправедливо, але перешкоджає надмірній політичній фрагментації парламенту, потенційно здатній паралізувати процес законотворчості.

При змішаній  системі застосовується такий порядок визначення результатів виборів, коли мандати до представницьких органів розподіляються шляхом поєднання мажоритарної та пропорційної виборчої системи у рівних долях чи з перевагою якоїсь з них.

Джерелами виборчого права України, що закріплюють порядок організації і проведення виборів в Україні є Конституція, Закони України: ’’ Про вибори народних депутатів України ’’ від 25 березня 2004 р., який набрав чинності з 1 жовтня 2005 р.,   ’’Про внесення змін до закону України ’’ Про  вибори Президента України ’’ від 18 березня 2004 р., який набрав чинності з дня його офіційного опублікування,   «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та  сільських, селищних,  міських голів ’’ від 6 квітня 2004 р., який набрав чинності з 1 жовтня 2005 р.

Законодавчо сформульовані наступні головні принципи виборчого права в Україні:

-   загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування;

-    вільного і рівноправного висунення кандидатів в депутати;

-    гласності і відвертості;

-    рівних можливостей для всіх кандидатів в проведенні виборчої кампанії;

-  неупередженості до депутатів з боку державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування;

 -   свободи агітації.

Участь громадян України у виборах є добровільною. Вважається, що виборці, які не взяли участь в голосуванні, підтримують волевиявлення виборців, що взяли участь в голосуванні.

Принцип загальності виборів означає, що всі громадяни України, які до дня виборів досягли вісімнадцяти років, мають право голосу. Це право називається активним виборчим правом, тому що, будь – які  прямі або непрямі пільги чи обмеження виборчих прав громадян України залежно від походження, соціального і майнового положення, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, відношення до релігії, політичних переконань, роду і характеру занять, не передбачені чинним законодавством, заборонені.

Щодо права бути обраним, тобто пасивного виборчого права, то воно розглядається по -  різному. Так, народним депутатом може бути громадянин України, який має право голосу, досяг 21 – річного віку і постійно проживає на території України протягом останніх 5 років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35 – річного віку, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх 10 років перед днем виборів і володіє державною мовою. А депутатом місцевої ради та сільським, селищним, міським головою може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг 18 років та має право голосу. Не мають права голосу громадяни, визнані судом недієздатними.

Здійснення виборчого права припиняється на відповідний період для осіб, що утримуються по вироку суду в місцях позбавлення волі, а також осіб, що знаходяться за рішенням суду в місцях примусового лікування.

Принцип рівного виборчого права означає, що кожен виборець в Україні має на виборах Президента України і на виборах народних депутатів України один голос. Під час виборів депутатів і голів місцевих Рад виборець має один голос на виборах депутатів відповідних місцевих рад і один голос на виборах голови відповідної ради.

Всі виборці беруть участь у виборах на рівних підставах, тобто голос кожного виборця рівний голосу будь-якого іншого виборця і жоден виборець не має ніяких переваг перед іншими виборцями.

Наявність у кожного виборця лише одного голосу забезпечується тим, що виборець не може бути включений більше ніж в один список виборців. Він голосує особисто і для отримання виборчого бюлетеня потрібне пред'явлення документа, що засвідчує особу виборця, а в списку виборців робиться відмітка про видачу виборчого бюлетеня.

Участь у виборах на рівних підставах забезпечується тим, що виборчі округи по кожних виборах утворюються з приблизно рівним числом виборців. Таким чином, голос виборця в одному виборчому окрузі рівний голосу виборця в будь-якому іншому виборчому окрузі.

     Принцип прямого виборчого права виражається у тому, що Президент, народні депутати і голови місцевих рад обираються громадянами безпосередньо, а не нижчестоящими представницькими органа ми або спеціальними вибірниками, тобто виборець самостійно виражає свою волю, особисто подає свій голос за того, кому він довіряє представництво своїх інтересів.

Принцип таємного голосування полягає у тому, що контроль за волевиявленням голосуючих не допускається. Таємне голосування забезпечується рядом гарантій: виборець особисто заповнює виборчий бюлетень, залишаючи в ньому прізвище того кандидата, за якого він голосує Заповнений бюлетень виборець особисто опускає у виборчу урну, не проставляючи своє прізвище. У приміщенні для виборів відводяться окремі кабіни для заповнення виборчих бюлетенів, в яких забороняється присутність кого-небудь, окрім голосуючого, причому виборчі урни встановлюються так, щоб голосуючі при підході до них обов'язково проходили через кабіни для таємного голосування.

Вибори народних депутатів

.  У відповідності до Закону України ’’ Про вибори народних депутатів України ’’ від 25 березня 2004 р. депутатами обираються громадянами України на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування за пропорційною системою. Виборчий процес здійснюється на засадах вільного, рівного висунення кандидатів в депутати, гласності і відвертості, рівних можливостей для всіх кандидатів.

Всього обирається 450 депутатів. Депутатів обирають лише за виборчими списками кандидатів в депутати від політичних партій і виборчих блоків політичних партій в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, який включає всю територію України, що  поділяється на 225 територіальних виборчих округів.

Кандидатів в депутати може висувати партія, яка зареєстрована у встановленому законом порядку не пізніше, ніж за 365 днів до дня виборів (ця вимога також розповсюджується на партії-учасниці виборчого блоку).Висування кандидатів у депутати розпочинається за 119 днів і закінчується за 90 днів до дня виборів. Партійний (блоковий) виборчий список не може бути більшим, ніж кількість депутатів, які складають конституційний склад Верховної Ради. Всі висунуті партією (блоком) кандидати в депутати включаються в єдиний виборчий список партії (блоку).

Передвиборча агітація розпочинається з моменту прийняття Центральною виборчою комісією рішення про реєстрацію кандидатів у депутати, включених до виборчого списку ( блоку), і закінчується о 24 годині останньої  п’ятниці перед днем виборів.

Стаття 44 закону передбачає певні обмеження у відборі партією кандидатів в депутати — партія (блок) може висунути кандидатом в депутати особу, яка є членом цієї партії (членом партії, яка входить в блок), або безпартійну особу. Отже, партія (блок) не може висунути кандидатом особу, яка є членом іншої партії. Крім того, партія, яка входить до складу блоку, не може самостійно висувати кандидатів в депутати або входити до складу іншого виборчого блоку. Кандидат може бути включений у виборчий список лише однієї партії (одного блоку).

Партія висуває кандидатів в депутати на з'їзді (зборах, конференції), а блок — на між партійному з'їзді (зборах, конференціях) партій, що входять до його складу. Складається виборчий список кандидатів, черговість в ньому визначає з'їзд (збори, конференція). Цей список буде жорстким по характеру, оскільки дозволяє виборцю голосувати лише за список в цілому і позбавляє можливості віддати свій голос за конкретного кандидата з цього списку відповідно своєму смаку. Включені у виборчий список партії (блоку) кандидати в депутати реєструються ЦВК за наявності передбачених законом документів.

Закон не дозволяє включати у виборчий список громадянина, який має судимість за здійснення умисного злочину, якщо ця судимість не знята і не погашена у встановленому законом порядку.

Виборчий процес чергових виборів депутатів розпочинається за 120 днів до дня виборів. Центральна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу не пізніше ніж за 125 днів до дня виборів. Позачергові вибори депутатів відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування Указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.

Проведення виборів народних депутатів України організовують виборчі комісії: Центральна виборча комісія по виборах народних депутатів України; територіальні виборчі комісії; дільничні виборчі комісії.

Для проведення голосування і підрахунку голосів виборчі округи діляться на виборчі дільниці з числом від 20 до 3000 виборців. По кожній виборчій дільниці складаються списки виборців, в які включаються всі громадяни України, що досягли до дня виборів або в день виборів 18 років, проживають на момент складання списку на території даної виборчої дільниці і мають право брати участь в голосуванні Виборець може бути включений у список виборців лише на одній виборчій дільниці.

Однією з умов реєстрації ЦВК кандидатів від партії (блоку) буде внесення партією (блоком) грошової застави, яка складає дві з половиною тисячі мінімальних розмірів заробітної платні (у грошовому еквіваленті на сьогодні це 512 500 грн.). Це повинно підтвердити серйозність намірів у виборчих перегонах. Грошова застава повертається партіям (блокам), які подолали встановлений законом так званий загороджувальний процентний бар'єр і взяли участь в розподілі депутатських мандатів.

З моменту реєстрації кандидат в депутати має право проводити передвиборну кампанію.

Для ведення передвиборної кампанії законом встановлені певні гарантії діяльності кандидатів: рівне право брати участь і виступати на передвиборних зборах, мітингах, нарадах, засіданнях, у пресі, по телебаченню, на радіо; можливість висловлювати програму своєї майбутньої діяльності; можливість мати довірених осіб, які допомагають у проведенні виборчої кампанії; звільнення кандидатів від виробничих або службових обов'язків для участі в передвиборних заходах; право на безкоштовний проїзд на всіх видах пасажирського транспорту (окрім таксі) в межах відповідного виборчого округу; недоторканність кандидата, яка виражається у тому, що кандидат не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, заарештований, або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, без згоди Центральної виборчої комісії.

Голосування проводиться в день виборів. У бюлетень для голосування по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу вносяться назви політичних партій (виборчих блоків партій) в порядку, визначеному жеребкуванням, яке проводить Центральна виборча комісія після реєстрації списків кандидатів в депутати від політичних партій (виборчих блоків партій) з обов'язковим переліком політичних партій, що утворили виборчий блок, а також з вказівкою прізвища з ініціалами перших п'яти кандидатів із внесеного кожною політичною партією (виборчим блоком партій) списку кандидатів в депутати.

Виборчі бюлетені видаються дільничною виборчою комісією на підставі списку виборців виборчої дільниці після пред'явлення виборцем паспорта або іншого документа, що засвідчує особу. Про отримання виборчого бюлетеня виборець розписується в списку виборців. Кожен виборець голосує особисто. Голосування за інших осіб не допускається. Виборчий бюлетень заповнюється голосуючим в кабіні або кімнаті для таємного голосування. При заповненні бюлетеня забороняється присутність будь-кого, крім голосуючого. Голосуючий може залишити в бюлетені прізвище лише одного кандидата або не залишати жодного, викреслюючи в бюлетені для голосування прізвища тих кандидатів, проти яких він голосує.

Після закінчення голосування дільничною виборчою комісією на підставі списку виборців встановлюється загальне число виборців, що взяли участь в голосуванні і робиться підрахунок голосів окремо по кожному кандидату в депутати.

Встановлення результатів виборів по виборчому округу здійснюється відповідною окружною виборчою комісією.

Право на участь в розподілі депутатських мандатів у порядку черговості отримують кандидати в депутати, включені у виборчі списки партій (блоків), які отримали три і більше відсотків голосів виборців, що взяли участь в голосуванні в загальнодержавному виборчому окрузі.

Центральна виборча комісія не пізніше як на п’ятий день з дня встановлення результатів виборів офіційно оприлюднює  результати у газетах ’’ Голос України ’’ та ’’ Урядовий кур’єр ’’.

Вибори Президента України

Особливості виборів Президента України передбачає ст. 103 Конституції, в якій визначаються: принципи виборів (загальне, рівне, пряме виборче право шляхом таємного голосування); термін перебування на посаді — 5 років; умови обрання на цей пост (проживання в Україні протягом десяти останніх років перед виборами, громадянство України, наявність права голосу); обов'язкове володіння державною мовою — українською; вік не менше 35 років. Одна і та ж особа не може бути Президентом України більше двох термінів підряд.

Президенту забороняється мати інший представницький мандат, тобто бути членом яких-небудь виборних органів, посідати посади в державних або громадських органах і організаціях, займатися підприємницькою діяльністю (ст. 103).

Конституція України встановлює терміни чергових президентських виборів, час їх проведення — остання неділя жовтня п'ятого року повноважень Президента, а також позачергових виборів у разі дострокового припинення повноважень Президента — в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень (ст. 103 Конституції). Призначення дострокових виборів Президента України здійснюється на основі рішення Верховної Ради України (ст. 85 Конституції). Окрім того можуть бути проведені повторні вибори, у випадках: а) якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано; б) якщо всі кандидати на пост Президента, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури. Повторні вибори відбуваються в останню неділю дев’яностоденного строку з дня прийняття відповідної постанови Верховної Ради України про призначення повторних виборів.

Закон України ’’ Про внесення змін до Закону України ’’ Про вибори Президента України ’’ від 18 березня 2004 р. окрім принципів, які розглянуті вище, встановлює, що право висування кандидата на пост Президента України належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через політичні партії та їх виборчі блоки, а також самовисуненням. Партія ( блок) може висунути лише одного кандидата на пост Президента України.

Виборчий процес із виборів Президента України включає такі етапи: а) утворення територіальних виборчих округів; б) утворення виборчих дільниць; в) утворення територіальних та дільничних виборчих комісій; г) формування списків виборців, їх перевірка та уточнення; д) висування та реєстрація кандидатів; е) проведення передвиборної агітації; є) голосування у день виборів Президента України; ж) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів.

Суб’єктами виборчого процесу є: а) виборець; б) виборчі комісії; в) кандидати на пост Президента України; г) партії ( блоки), які висунули кандидатів на пост Президента України; е) уповноважені представники, довірені особи, офіційні спостерігачі від партій ( блоків) – суб’єктів виборчого процесу та від кандидатів на пост Президента України.

Вибори Президента України призначаються спеціальною постановою Верховної Ради України не пізніше як за 130 днів до дня виборів. Для їх проведення територія України поділяється на 225 територіальних виборчих округів. Територіальний виборчий округ включає в себе один або кілька районів, міст, районів в містах. Для проведення голосування і підрахунку голосів із виборів Президента України територія сіл, селищ, міст, районів в містах, що входять до складу територіального виборчого округу, поділяється на виборчі дільниці, які утворюються з кількістю виборців від 20 до 3 тис. осіб.

      Проведення виборів Президента України організовують  Центральна, територіальні і дільничні виборчі комісії.

По кожному виборчому округу до 1 липня року проведення виборів складаються списки виборців, в які включаються всі громадяни України, що досягли до дня виборів або в день виборів 18 років, проживають на момент складання списку на території даної виборчої дільниці і мають право брати участь в голосуванні. Виборець може бути включений в список виборців лише на одній виборній дільниці.

Витрати на підготовку та проведення виборів Президента України здійснюється виключно за рахунок коштів Державного бюджету та коштів виборчих фондів кандидатів на пост Президента.

Висування кандидатів на пост Президента України партіями  ( блоками) та само висуненням розпочинається за 119 днів і закінчується за 95 днів до дня виборів.

      Претендент висувається партією на з'їзді, конференції або іншому форумі. Порядок проведення з'їзду (конференції, загальних зборів і т. п.) партії визначається її статутом. З'їзд (конференція) правомочний вирішувати питання висунення претендента, якщо на ньому присутні  не менш 200 делегатів.

Партія ( блок), яка висунула кандидата на пост Президента або кандидат на пост Президента вносять грошову заставу у безготівковому порядку на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії в розмірі 500 тис. гривень.

Претендент може бути зареєстрований як кандидат в Президенти, якщо його кандидатуру підтримають своїми підписами не менше 500 тис. громадян України, що мають право голосу, в тому числі не   менш як по 20 тис. підписів у кожному з 2/3 регіонів (Автономної Республіки Крим, області, м. Київ і Севастополь) України. Підписні листи на підтримку кандидата на пост Президента України мають бути подані до Центральної виборчої комісії не пізніше як за 40 днів до дня виборів.

Особа, що одержала посвідчення про реєстрацію її як кандидата в Президенти України, має право вести передвиборну агітацію, яка закінчується о 24 годині останньої п’ятниці перед днем виборів. Кандидату на пост Президента України не може бути відмовлено  у звільнені на період передвиборчої агітації від виконання виробничих або службових обов’язків за місцем роботи з наданням неоплачуваної відпустки.

Встановлення результатів виборів Президента України здійснюється Центральною виборчою комісією. Обраним Президентом України вважається кандидат, який отримав на виборах більше половини голосів виборців, що взяли участь в голосуванні,

Вибори Президента України можуть бути визнані недійсними, якщо в ході виборів або при підрахунку голосів мали місце порушення, що істотно вплинули на підсумки голосування.

Якщо у виборчий бюлетень було включено більше двох кандидатів в Президенти України, і жоден з них не був обраний, Центральна виборча комісія призначає повторне голосування по виборах Президента України по двох кандидатах, що отримали найбільше число голосів, за виключенням кандидатів, які після першого голосування зняли свої кандидатури. Якщо в результаті зняття кандидатур залишився один кандидат в Президенти України, повторне голосування проводиться по цій кандидатурі.  Центральна виборча комісія приймає рішення про проведення повторного голосування, яке призначається на третю неділю після дня проведення виборів Президента України. Обраним Президентом України вважається кандидат, який в результаті повторного голосування отримав більше голосів, ніж інший кандидат, за умови, що число голосів поданих за нього, перевищує число голосів, поданих проти нього. Якщо повторне голосування проводилося лише по одній кандидатурі, кандидат вважається обраним Президентом України, якщо він отримав більшість голосів виборців, що взяли участь в голосуванні

Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через 30 днів, а у випадках, коли Президент обраний на позачергових виборах, в п'ятиденний термін після офіційного оголошення результатів виборів. Повноваження новообраного Президента починаються з моменту принесення присяги народу, до якої його приводить на урочистому засіданні Верховної Ради Голова Конституційного Суду України. У присязі, текст якої закріплений в ст. 104 Конституції, Президент України офіційно і урочисто зобов'язується відстоювати суверенітет і незалежність України, піклуватися про благо народу, відстоювати права і свободи громадян, підвищувати авторитет України в світі.

Юридичне значення присяги полягає у тому, що саме з моменту її принесення новообраний Президент приступає до виконання своїх повноважень як глава держави і, відповідно, припиняються повноваження попереднього Президента

Вибори до органів місцевого самоврядування

Вибори до органів місцевого самоврядування регулюються новим Законом України ’’Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад і сільських, селищних, міських голів ’’ від 6 квітня 2004 року.

Згідно цьому закону, вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим місцевих рад і сільських, селищних, міських голів проводяться по мажоритарно-пропорційній системі. Депутатів сільських і селищних рад, а також сільських, селищних і міських голів обирають по мажоритарній системі (коли голосування здійснюється за конкретних осіб, що балотуються в одномандатних округах, і результати виборів визначаються залежно від отримання конкретним кандидатом більшості голосів виборців).

За пропорційною системою обирають  депутатів районних (районних в містах), міських, обласних рад, міст Києва і Севастополя, а також депутатів ВР АРК (за виборчими списками політичних партій (блоків) в багатомандатному окрузі, межі якого співпадають з межами території відповідної громади).

Суб’єктами виборчого процесу є : а) громадяни України, які мають право голосу на місцевих виборах; б) виборчі комісії; в) кандидати у депутати та кандидати на посаду сільського, селищного, міського голови; г) місцеві організації партій (блоків), які висунули кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови; д) органи державної влади та органи  місцевого самоврядування; е) офіційні спостерігачі від місцевих організацій партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу, від кандидатів у депутати, від кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів.

Право висунення кандидатів в депутати і кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови належить громадянам України, які мають право голосу. Такий голос на місцевих виборах отримали громадяни відповідних територіальних громад (на виборах депутатів ВР АРК — громадяни, що проживають на території АРК), яким на день виборів виповнилося 18 років. Приналежність громадянина до відповідної територіальної громади визначається його місцем мешкання на її території згідно Закону  ’’ Про свободу пересування і вільний вибір місце проживання в Україні ’’ (цей закон місцем проживанням визначає адміністративно-територіальну одиницю (місто, село, селище), на чиїй території людина проживає терміном більше шести місяців в рік. Місце проживання повинне бути відповідним чином зареєстроване). Не мають права голосу на місцевих виборах громадяни, визнані судом недієздатними, і громадяни, які по вироку суду знаходяться в місцях позбавлення волі.

Право висунення кандидатів реалізується громадянами через місцеві організації партій (блоків) або шляхом самовисунення. У першому випадку кандидатів подають обласні, міські, районні (районні в місті) організації політичних партій (блоки партій), за умови, що ці партії зареєстровані не пізніше ніж за рік до виборів. Місцева організація партії повинна висувати претендентів на депутатський мандат на зборах (конференції) своєї організації (блок партій — на між партійних зборах (конференції)). Але при певних обмеженнях.

По-перше, місцева організація партії може висунути кандидатом особу, яка є членом цієї партії або позапартійного громадянина.

По-друге, місцева організація партії, що входить до складу блоку, не може самостійно висувати кандидатів.

По-третє, окреслено різні повноваження організацій партій різних рівнів у висуненні кандидатів (так, районна організація партії може висунути: одного кандидата на посаду сільського, селищного, міського голови в кожній територіальній громаді, що входить до складу району; по одному кандидату в депутати по кожному виборчому округу після виборів в сільську і селищну раду цього району; виборчий список кандидатів в кожному багатомандатному окрузі по виборах відповідних міських (міст районного значення) рад; виборчий список кандидатів в депутати районної ради). Кількість кандидатів у виборчому списку не може перевищувати кількості депутатів у відповідній раді. Згідно із законом загальний склад місцевих рад залежить від чисельності виборців: до 3 тисяч виборців – від 16 до 26 депутатів; до 5 тисяч виборців – від 20 до 30 депутатів; до 20 тисяч виборців – від 30 до 36 депутатів; до 50 тисяч виборців – від 30 до 46 депутатів; до 100 тисяч виборців – від 36 до 50 депутатів; до 250 тисяч виборців – від40 до 60 депутатів; до 500 тисяч виборців – від 50 до 76 депутатів; до 1 мільйона виборців – від 60 до 90 депутатів; до 2 мільйонів виборців – 76 до120 депутатів; понад 2 мільйони виборців – від 76 до 150 депутатів.

Самовисуватися в якості кандидата громадянин може в одномандатному окрузі (нагадаємо, що вони створюються для виборів депутатів сільської і селищної рад), а також на посаду сільського, селищного і міського голови. Для цього слід подати заяву у відповідну територіальну виборчу комісію, де громадянин бажає балотуватися на місцевих виборах.

Висування кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови розпочинається за 70 днів і закінчується за 40 днів до дня місцевих виборів. Передвиборна агітація із виборів депутатів, а також сільських, селищних, міських голів розпочинається за 30 днів до дня місцевих виборів і закінчується о 24 годині останньої п’ятниці перед днем виборів.

Для реєстрації кандидатів в депутати і на посаду сільського, селищного, міського голови необхідно подати підписні листи із відповідною кількістю підписів виборців на підтримку кандидата або виборчого списку кандидатів. Так, на підтримку кандидата в депутати сільської, селищної ради необхідно зібрати не менше 10 підписів, кандидата на посаду міського голови — не менше 100 (міст обласного значення — не менше 200, міст Києва, Севастополя і Сімферополя, міст - обласних центрів — не менше 300), виборчого списку кандидатів в депутати районної ради — не менше 200, виборчого списку кандидатів в депутати міської ради — не менше 500 (міст Києва і Севастополя, міст — обласних центрів, міста Сімферополя — не менше 800), виборчого списку кандидатів в депутати ВР АРК — не менше 1000 підписів виборців.

Депутатом і сільським, селищним, міським головою може бути обраний громадянин України, що досяг на день виборів 18 років і має право голосу. Не може обиратися на ці посади громадянин, визнаний судом недієздатним, а також громадянин, у якого є судимість за здійснення умисного злочину, якщо ця судимість не знята і не погашена у встановленому законом порядку.

Територіальна виборча комісія не пізніше як на п’ятий день з дня встановлення результатів виборів у багатомандатному окрузі та в одномандатних округах офіційно оприлюднює результати місцевих виборів у місцевих друкованих засобах масової інформації.

ЛЕКЦІЯ.  КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ (частина 3)

                                             

 

ПЛАН

 

1. Державна влада в Україні. Верховна Рада України. Президент України. Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи влади.

 

2.   Органи влади Автономної Республіки Крим. Місцеве самоврядування.

 

3. Судова влада в Україні.

 

1. Державна влада в Україні. Верховна Рада України. Президент України. Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи влади

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, кожна з яких діє незалежно, самостійно, у взаємодії з іншими гілками влади на засадах взаємних стримувань і противаг.

Законодавча влада делегована народом Верховній Раді України. Президент України є главою держави і має широкі повноваження в різних областях державного управління. Виконавча влада – це гілка влади, що направлена на виконання законів і інших нормативних актів, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України Судова влада здійснює правосуддя і керується лише законом і не залежить від суб’єктивних впливів законодавчої або виконавчої влади. Разом з вказаними гілками влади фактично діє і конституційно визнана контрольно – наглядова влада ( Рахункова палата Верховної Ради, Генеральна Прокуратура, Національний аудиторський комітет, Державна пробірна палата України). Саме тому розподіл влади на три гілки є неповним, оскільки важливе місце в системі державної влади займають глава держави і контрольно – наглядові органи, які не відносяться ні до однієї з гілок влади.

 Сама ж реалізація принципу розподілу гілок влади покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що. Як показує історичний досвід, приводить до свавілля в керівництві державою і суспільством.

Для взаємних стримувань і противаг різних гілок влади передбачені: а) право Президента України за певних умов достроково припинити повноваження Верховної Ради або накласти вето на закон, прийнятий Верховною Радою; б) повноваження Верховної Ради по ухваленню резолюції недовіри Кабінету Міністрів України, що тягне за собою його відставку, а також по зміщенню Президента з його поста у порядку імпічменту;  в) обов’язковість скасування будь – якого державного акту після того, як Конституційний Суд встановив його невідповідність діючій Конституції, а також можливість  оскарження рішень органів державної влади і результатів виборів Президента або депутата ради будь – якого рівня в судовому порядку.

 

Правовий статус і повноваження Верховної Ради України

Статус (від лат. status — «стан, положення») — правове положення, визначене сукупністю правових норм.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, повноваження якої визначаються Конституцією (розділ 4: СТ. 75-77,82-85,87-91,93,94,96-98,101; РОЗДІЛ 10: СТ. 135-137; розділ 11: ст. 140,141,143-146).

В конституційний склад Верховної Ради входить 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права, шляхом таємного голосування та пропорційного представництва від партій (блоків) терміном на 5 років.

До повноважень Верховної Ради України відносяться:

1) внесення змін в Конституцію України в межах і порядку, передбаченому розділом XIII Конституції України;

2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73 Конституції (зміна території України);

3)  прийняття  законів;

4) затвердження Державного бюджету України і внесення змін до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення  щодо звіту про його виконання;

5) визначення основ зовнішньої і внутрішньої політики;

6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища;

7)  заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище України;

8) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів, затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, а також про одержання Україною від іноземних держав позик, не передбачених Державним бюджетом України, схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам тощо.

Верховна Рада України здійснює і інші повноваження, віднесені відповідно до Конституції до її відома. Верховна Рада призначає вибори Президента, і зміщує його з поста у порядку імпічменту, передбаченому статтею 111 Конституції. Стаття 87 Конституції передбачає можливість на пропозицію не менше однієї третини від конституційного складу Верховної Ради розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України і прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення нею Програми діяльності Кабінету Міністрів України. Верховна Рада бере участь у формуванні важливих органів і призначенні посадовців: за поданням Президента України -  Прем’єр – міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, Голови Служби безпеки України, надання згоди на призначення  Генерального прокурора України; за поданням Прем’єр – міністра України – інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб з посад.  

Верховна Рада України працює сесійно, Вона є повноважною за умови обрання не менш як 2/3 від її конституційного складу. Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніше ніж на 30 - й день після офіційного оголошення результатів виборів.

Чергові сесії Верховної Ради України починаються в перший вівторок лютого і перший вівторок вересня кожного року. Позачергові сесії Верховної Ради України, зі зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу Президента України або на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

 Якщо Указом Президента України вводиться військове або надзвичайне положення, Верховна Рада України повинна зібратися в дводенний термін на позачергову сесію без її офіційного скликання.

Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України і Законом про Регламент Верховної Ради України.

У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість депутатів від конституційного складу Верховної Ради (при цьому депутати повинні в обов’язковому порядку ввійти до складу фракції тієї партії, за списками якої вони були обрані до парламенту). Ця коаліція повинна бути сформована протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання новообраної Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності попередньої коаліції депутатських фракцій.

Саме коаліція більшості депутатських фракцій у Верховній Раді України вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України.

Депутатська фракція у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, має права коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді

       Засідання Верховної Ради проводяться відкрито. Це означає, що на них можуть бути присутні журналісти і запрошені, а самі засідання можуть транслюватися по радіо, телебаченню і т. д. Проте розгляд питань, сутність яких розголошувати недоцільно (пов'язаних з національною безпекою або деякими аспектами організації і діяльності Верховної Ради і ін.) за рішенням більшості від її конституційного складу може проводитися і в закритому режимі, тобто за участю лише депутатів і спеціально запрошених осіб, а хід їх роботи і ухвалені рішення в засобах масової інформації не висвітлюються.

Всі свої рішення Верховна Рада може ухвалювати лише на пленарних засіданнях шляхом голосування. Ці рішення ухвалюються у формі законів, ухвал і інших актів простою більшістю конституційного складу Верховної Ради (не менше 226 голосів). Лише при вирішенні питань, пов'язаних з внесенням змін до Конституції і усуненням Президента у порядку імпічменту, рішення ухвалюється, відповідно, не менше ніж двома третинами і трьома чвертями конституційного складу Верховної Ради. Депутат повинен брати участь в голосуванні особисто і не може доручати подавати голос від свого імені іншим депутатам.

На першій сесії після виборів Верховна Рада обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України з правом їх відкликання. Голова Верховної Ради веде пленарні засідання, організовує підготовку питань до розгляду, підписує акти, прийняті Верховною Радою, організовує роботу апарату парламенту і виконує функцію представництва Верховної Ради у відносинах з іншими органами державної влади в Україні і органами влади інших країн. Повноваження Голови Верховної Ради передбачені ст. 88 Конституції.

Верховна Рада затверджує перелік своїх комітетів і обирає їх голів. Комітети повинні здійснювати законопроектну роботу, підготовку до розгляду різноманітних питань, віднесених до парламентської компетенції.

Верховна Рада може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань. Для проведення розслідування з питань, що представляють суспільний інтерес, парламент утворює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина  від конституційного складу Верховної Ради України. Висновки і пропозиції таких тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду.

Повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого засідання  Верховної Ради України нового скликання. Президент має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:

1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій;

2) протягом  шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано  персональний склад Кабінету Міністрів України;

3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені в останні шість місяців строку повноважень Верховної Ради України.

 Як відмічалось раніше, Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти. Виключно законами України визнаються:

а) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина;

б) громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;

в)  права корінних народів та національних меншин;

г)  порядок застосування мов;

д)  правовий режим власності;

е)  правові засади і гарантії підприємництва;

є)  засади зовнішніх зносин;

ж) засади регулювання демографічних міграційних процесів тощо.

Виключно законами України встановлюються:

а) Державний бюджет України та бюджетна система України;

б) система оподаткування, податки і збори;

в) засади створення і функціонування  фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків тощо.

      Оскільки Верховна Рада є єдиним органом законодавчої влади в Україні (ст. 75), то законодавчий процес відбувається саме в ній. Проте право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, окрім народних депутатів, мають також Президент України, Кабінет Міністрів і Національний Банк України.

Прийнятий Верховною Радою закон підписує її Голова і невідкладно направляє його Президенту України, який протягом 15 днів повинен вивчити закон, вибравши одне з двох можливих рішень:

1) схвалити і підписати закон і тим самим прийняти його до виконання і офіційно обнародувати його текст;

2) накласти на закон вето, тобто відхилити і не підписувати його, а з своїми умотивованими і чітко сформульованими пропозиціями з приводу удосконалення закону повернути до Верховної Ради для повторного розгляду.

Якщо протягом 15 днів Президент не повернув закон до Верховної Ради для повторного розгляду, закон вважається схваленим і повинен бути підписаний Президентом і офіційно оприлюднений.

Якщо після відхилення закону Президентом при його повторному розгляді Верховною Радою цей закон підтримає не менше ніж дві третини її конституційного складу, Президент зобов'язаний його підписати і офіційно оприлюднити протягом десяти днів. У разі якщо Президент України не підписав цей закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і опубліковується за його підписом. Офіційним оприлюдненням закону вважається його публікація в «Відомостях Верховної Ради України» або в газеті «Голос України». Публікація тексту закону в інших виданнях має виключно інформативне значення, не тягне за собою ніяких юридичних наслідків, і на ці джерела не можна посилатися при вирішенні справ, що мають юридичну вагу.

Закон набуває чинності через 10 днів після його офіційного оприлюднення. Але якщо в самому законі вказані інші терміни, то саме вони і визначатимуть дату його вступу у силу за умови, що ця дата не буде встановлена раніше дня офіційного обнародування закону.

 

Статус народних депутатів України

Повноваження народного депутата передбачені Конституцією і Законом України «Про статус народного депутата України» від 17 листопаду 1992 року у редакції закону від 22 березня 2001 р. з подальшими змінами і доповненнями.

       Народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі (ст. 78), оскільки робота в парламенті вимагає значного часу, досвіду, знань, незалежності від відомчих, урядових або інших інтересів. Депутат не може займати які-небудь інші виборні, а також виробничі і службові посади, за винятком викладацької, наукової і іншої творчої роботи. Особи, обрані до складу парламенту повинні відмовитися від іншого представницького мандата і не можуть знаходитися на державній службі. У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, народний депутат України у двадцятиденний строк з дня виникнення таких обставин припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про складення повноважень народного депутата України.

Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення ними перед Верховною Радою присяги. Текст цієї присяги перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради зачитує старший за віком народний депутат України. Потім депутати ставлять свої підписи під її текстом. Якщо ж депутат відмовляється прийняти передбачену Конституцією присягу, то він втрачає депутатський мандат. Депутатські повноваження припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради відповідного скликання.

 

Конституція закріплює ряд гарантій, які повинні забезпечити сприятливі умови для виконання повноважень депутатів, а також захистити їх від репресій за свою діяльність. Однією з таких гарантій є депутатська недоторканність. Народні депутати не можуть бути притягнуті до якого-небудь виду юридичної відповідальності за діяльність, яку вони здійснюють в ході реалізації депутатських повноважень. Йдеться про виступи в парламенті або в його комісіях, про позицію депутата при голосуванні з приводу того або іншого питання і т. д. Це правило має силу і після того, як дана особа втрачає депутатські повноваження. Але з цього правила є одне виключення: депутати несуть юридичну відповідальність у разі здійснення ними образи або наклепу по відношенню до інших суб'єктів. Це повинне запобігти зловживанням народними обранцями своїм статусом, дисциплінувати, вимагає керуватися не емоціями, а юридичне значущими фактами.

Депутатська недоторканність означає і те, що народного депутата України не можна притягати до кримінальної відповідальності, заарештувати або затримати, якщо на це немає згоди Верховної Ради. Така згода повинна бути виражене у відповідній ухвалі, яка приймається на пленарному засіданні Верховної Ради. Проте для допиту депутата як свідка згода парламенту не потрібна.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково в разі:

1) складання повноважень за особистою заявою депутата;

2)  набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3)  визнання депутата судом недієздатним або безвісті відсутнім;

4) припинення  його громадянства  або його виїзду на постійне  проживання за межі України;

      5)  якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності, депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини депутатом не усунуто;

 6) невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій) , до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України зі складу такої фракції;

 7)  його смерті.

Однією з конституційних форм депутатської діяльності є депутатський запит — вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до Кабінету Міністрів України, до певного органу або посадовця, а також до керівників підприємств, установ, організацій, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційне роз'яснення з питань, які входять в їх компетенцію. Верховна Рада України приймає рішення про направлення  депутатського запиту відповідному органу або посадовій особі, до яких його звернуто, однією п’ятою від її конституційного складу. Рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України має бути попередньо підтримане  не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України.

Президент України, керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, до яких звернуто запит, зобов’язані повідомити народного депутата  про результати розгляду їх запиту у п’ятнадцятиденний строк з дня його одержання. За наявності об’єктивних причин розгляд запиту може бути продовжений до одного місяця з обов’язковим повідомленням про це того, хто вніс запит.

Крім права на запит, народний депутат має також право на депутатське звернення.

Депутатське звернення – викладена в письмовій формі пропозиція народного депутата, звернена до органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян здійснити певні дії, дати офіційне роз’яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх компетенції. Строк розгляду звернення – 10 днів з моменту його одержання адресатом з наступним письмовим повідомленням народного депутата. У разі неможливості розгляду звернення  у визначений строк, народного депутата повідомляють про це офіційним листом. Тоді строк розгляду може бути продовжений до 30 днів з моменту одержання звернення.

 

 

Президент України, його правовий статус та повноваження

      У нашій державі пост Президента був встановлений Законом від 5 липня 1991 р.

Повноваження Президента України визначені Конституцією України (розділ 5: ст. 102,103,105-112.

Президент України є главою і вищим посадовцем держави, виступає від її імені і є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Він структурно не входить ні до однієї з гілок влади, втілюючи всю державну владу в цілому.

Президент України має такі повноваження:

-  забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

      -    звертається з посланням до народу та із щорічним та позачерговим посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє та зовнішнє становище України;

- представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, приймає рішення про визнання іноземних держав;

-  призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією;

- припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених Конституцією;

-   вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр – міністра України в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після одержання такої пропозиції;

-   вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ;

-  призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України;

-  вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України;

-   призначає на посади ат звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України, половину складу  Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, третину складу Конституційного Суду України;

-   зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;

- є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, очолює Раду національної безпеки і оборони;

-    утворює суди у визначеному законом порядку;

      -    приймає рішення про прийняття до громадянства  та про припинення громадянства України, здійснює помилування;

-  підписує закони, прийняті Верховною Радою України, має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України тощо.

Перераховані групи повноважень нерозривно пов'язані з сутністю поста Президента як глави держави. Тому Президент не може делегувати (передавати) свої повноваження іншим особам або органам.

Президент має право видавати укази і розпорядження, які обов'язкові до виконання на всій території України. Ці акти повинні створюватися на основі Конституції і бути направленими на виконання її положень. У свою чергу укази і розпорядження Президента є правовою базою для актів органів виконавчої влади. За юридичними ознаками акти Президента можуть бути нормативними, тобто такими, в яких містяться правила поведінки загального характеру, розраховані на багатократне використовування, і індивідуальними, які стосуються конкретних відносин або осіб і мають одноразовий характер (призначення конкретної особи на посаду, нагородження і т. п.).

Акти Президента, які видаються ним в рамках повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10,14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24 статті 106 Конституції стають обов'язковими до виконання лише за умови, якщо вони скріпляють підписами (контрасигнується) Прем'єр-міністра і міністра, безпосередньо відповідального за підготовку відповідного акту і його виконання.

Для здійснення повноважень глави держави Президент України утворює консультативні, дорадчі та інші органи та служби, які називаються Адміністрацією Президента, загальне керівництво якою здійснює її глава, що призначається і звільняється з посади Президентом України. До складу Адміністрації входять: Глава Адміністрації, Перший заступник та заступники Глави, помічники, референти, радники Президента, постійний представник Президента у Верховній Раді України, в Конституційному Суді, в Автономній Республіці Крим, управління, служби, інші підрозділи. Адміністрація здійснює організаційне, правове, консультаційне, експертно – аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента України щодо реалізації його повноважень.

Адміністрація має право:

-  запитувати і одержувати в установленому порядку необхідні для виконання своїх завдань матеріали від органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій, посадових осіб;

-     користуватись в установленому порядку банками даних інших державних органів;

      -   залучати в установленому порядку до виконання окремих робіт і завдань, до участі у вивченні окремих питань вчених і фахівців тощо;

-     використовувати державні, в тому числі урядові, системи зв’язку і комунікацій;

      - порушувати за дорученням Президента України перед керівниками органів виконавчої влади та місцевого самоврядування , керівниками державних підприємств, установ та організацій питання про  усунення виявлених порушень чинного законодавства в їх діяльності;

-     давати у визначених Президентом України межах та з питань, що належать до повноважень Адміністрації, доручення, що є обов’язковими для виконання органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

       Конституція України встановлює недоторканність Президента, якою він користується під час виконання повноважень, її слід розглядати як особливу гарантію, направлену на створення безперешкодних умов здійснення повноважень глави держави. У той же час ч. 1 статті 111 Конституції встановлює відповідальність Президента за здійснення державної зради або іншого злочину.

Честь і гідність Президента України як глави держави підлягають особливому захисту, а винні в посяганні на них притягуються до відповідальності.

Особа, яке займає пост Президента, зберігає це звання довічно, за умови, що вона не була зміщена з нього у порядку імпічменту. Окрім цього, звання Президента України охороняється законом. Це означає, що самовільне безпідставне привласнення або використовування його тягне за собою юридичну відповідальність.

Припинення повноважень Президента передбачене статтями 108-112 Конституції України.

Повноваження глави української держави припиняються в наступних випадках:

1) відставки (ст. 109), тобто заяви Президента про складання повноважень глави держави. Причини, які вважаються поважними для проголошення відставки, Конституцією не називаються. Для вступу її в дію Президент повинен на засіданні Верховної Ради особисто проголосити заяву про неї. Проголошення заяви про відставку від імені Президента іншими особами не допускається, а у разі здійснення — не має ніякої юридичної сили;

2) неможливості виконання своїх повноважень за станом здоров'я (ст. 110) Для встановлення юридичної значущості цієї підстави необхідно виконати певні процедури. По-перше, необхідний медичний висновок, в якому б наголошувалося, що за станом здоров'я Президент не може виконувати покладені на нього повноваження глави держави. З таким висновком Верховна Рада звертається до Верховного Суду України, який перевіряє законність складання медичного висновку і після цього звертається до Верховної Ради з поданням про встановлення фактичної неможливості виконання Президентом своїх повноважень. Це подання розглядається на засіданні Верховної Ради, на якому і ухвалюється рішення по суті. При цьому рішення про неможливість виконання Президентом своїх повноважень за станом здоров'я набуває чинності лише за умови, що за нього проголосувала більшість конституційного складу Верховної Ради, тобто не менше 226 народних депутатів;

3) усунення з поста у порядку імпічменту (ст. 111), тобто на підставі сформульованого в ухваленому за спеціальною процедурою рішення Верховної Ради України про звинувачення Президента України в здійсненні ним державної зради або іншого злочину.

Процедура імпічменту починається у разі, коли відповідне звинувачення Президента підтримується не менше ніж 226 народними депутатами (конституційною більшістю). Після цього Верховною Радою України створюється спеціальна тимчасова слідча комісія, до якої входять депутати, а також обов'язково — спеціальний прокурор і спеціальні слідчі як професійні фахівці. Результати роботи такої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради, в ході якого за наявності підстав може бути ухвалено рішення про звинувачення Президента України. Таке рішення вступає вдію, якщо воно прийняте не менше ніж двома третинами конституційного складу Верховної Ради України.

Після ухвалення такого рішення справа передається до Конституційного Суду України, який розглядає його з погляду дотримання передбаченої Конституцією процедури розслідування і розгляду на попередніх етапах. У разі позитивного рішення Конституційного Суду справа передається Верховному Суду України, а він дає висновок про те, що дії, в яких звинувачується Президент, мають ознаки державної зради або іншого злочину. Лише після цього Верховна Рада отримує право ухвалити рішення про усунення Президента з його поста. Таке рішення входить в силу, якщо за нього проголосувало не менше трьох чвертей конституційного складу Верховної Ради (338 народних депутатів);

4) смерті особи, що займала пост Президента.

У випадках дострокового припинення повноважень Президента України на вказаних підставах на період до виборів і вступу на пост нового Президента виконання президентських обов'язків покладається на Голову Верховної Ради України, який в період виконання ним обов’язків Президента України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6 - 8, 10 – 13, 22, 24, 25, 27, 28, статті 106 Конституції України.

Рада національної безпеки і оборони України — це координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президенті України. Його правовий статус визначається Конституцією України і Законом України «Про Раду національної безпеки і оборону України» (5 березня 1998 p.).

Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України. У його склад входять за посадою: Прем'єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби Безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України. Інші члени Ради національної безпеки і оборони призначаються Президентом України.  У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України. Організацію роботи і виконання рішень забезпечує Секретар Ради національної безпеки і оборони України, що призначається і звільняється Президентом.

Рада національної безпеки і оборони України має наступні функції:

1) внесення пропозицій Президенту України щодо реалізації основ внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

2) координація і здійснення контролю над діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в мирний час;

3) координація і здійснення контролю над діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах військового або надзвичайного положення і при виникненні кризових ситуацій, загрозливих національній безпеці України.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України ухвалюються не менше ніж двома третинами голосів його членів. Ухвалені рішення вводяться в дію указами Президента України.

Кабінет Міністрів України

Основними напрямами діяльності органів державної виконавчої влади в Україні є реалізація двох основних функцій: виконавчої і розпорядчої. Виконавча функція характеризується тим, що ці органи безпосередньо виконують нормативні розпорядження і інші акти законодавчої влади. Розпорядча функція характеризується тим, що для виконання актів законодавчої влади органи виконавчої влади від свого імені видають управлінські акти, дають відповідні розпорядження.

Кабінет Міністрів України ( Уряд України ) є найвищим колегіальним органом в системі органів виконавчої влади, відповідальний за свою діяльність перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України в межах, передбачених Конституцією України. Кабінет Міністрів України здійснює виконавську владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації.

Кабінет Міністрів України в своїй діяльності керується Конституцією України, Законом України ’’ Про Кабінет Міністрів України ’’ від 21 грудня 2006 р., іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України. Діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності та відкритості.

      До складу Кабінету Міністрів входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри України. Загальна чисельність членів Кабінету Міністрів встановлюється Верховною Радою України виходячи з його посадового складу. Посади членів Кабінету Міністрів України належать до політичних посад, на які не поширюється законодавство про державну службу та трудове законодавство, вони не мають права суміщати свою службову діяльність  з іншою роботою ( крім викладацької, наукової та творчої ), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації.

 Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує, координує та контролює діяльність його членів, керівників інших центральних органів виконавчої влади. Повноваження  Прем’єр – міністра України передбачені ст. 45 Закону України  ’’ Про Кабінет Міністрів України ’’.

Прем’єр – міністр України призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України. Подання про призначення Верховною Радою України на посаду Прем’єр – міністра України Президент України  вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, в строк не пізніше ніж на 15 – й день після надходження такої пропозиції. Пропозиції щодо кандидатур на пости Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України вносить Президент України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України. Члени Кабінету Міністрів України перед вступом на посаду на пленарному засіданні Верховної Ради України складають присягу, текст якої зачитує Прем’єр – міністр України і підписує кожен член Кабінет міністрів України. Кабінет міністрів України набуває повноважень після складення присяги не менш як двома третинами його членів.

      Кабінет Міністрів України, не пізніше ніж у тридцятиденний строк після набуття повноважень подає на розгляд Верховної Ради України Програму діяльності Кабінету Міністрів України, яка вважається схваленою, якщо за неї проголосувала більшість від конституційного складу Верховної Ради України.

Основні повноваження Кабінету Міністрів України:

1) у сфері економіки та фінансів: забезпечення проведення державної економічної політики, розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку; забезпечення виконання програм структурної перебудови галузей національної економіки та інноваційного розвитку, захисту та підтримки національного виробника; забезпечення проведення державної аграрної, фінансової та податкової політики, виконання Державного бюджету України тощо;

2) у сферах соціальної політики, охорони здоров’я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного  середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій:  забезпечення проведення державної соціальної політики, виконання програм соціальної допомоги, вжиття заходів щодо підвищення реальних доходів населення; забезпечення  проведення державної політики у сферах зайнятості населення, охорони здоров’я, материнства і дитинств, освіти, науки, культури, науково – технічного розвитку, охорони та використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища тощо;

3) у сферах правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини і громадянина:  забезпечення проведення державної правової політики, здійснення контролю за додержанням законодавства органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також виконання ними судових рішень;  вжиття заходів щодо захисту прав і свобод, честі і гідності громадян від протиправних посягань, охорона власності та громадського порядку, протидії корупції; забезпечення фінансування судів та правоохоронних органів тощо;

4) у сфері зовнішньої політики: забезпечення у межах своїх повноважень зовнішньополітичної діяльності України, розробка і затвердження державних програм у цій сфері, вирішення питань щодо укладення і виконання міжнародних договорів України. Прийняття рішень про придбання за кордоном у власність України нерухомого майна тощо;

5)  у сфері національної безпеки та обороноздатності: забезпечення охорони та захисту державного кордону і території України, вжиття заходів щодо забезпечення боєздатності Збройних Сил України, їх оснащення, вирішення питань правового і соціального захисту військовослужбовців тощо;

6) у сфері вдосконалення державного управління та державної служби: організація проведення єдиної державної політики у сфері державної служби, здійснення заходів щодо кадрового забезпечення органів державної влади, підвищення ефективності її діяльності  тощо.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, що є обов'язковими до виконання на всій території України. Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів є підзаконними нормативними актами, які приймаються на засіданнях уряду шляхом голосування більшістю голосів.

Кабінет Міністрів України складає свої повноваження перед новообраною Верховною Радою України.

Повноваження  Кабінету  Міністрів України припиняються достроково у разі:

1) відставки Кабінету  Міністрів України у зв’язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України. Питання про відповідальність уряду та прийняття відповідної резолюції Верховна Рада України може розглянути за пропозицією Президента України або не менш 1/3 від її конституційного складу. Резолюція вважається прийнятою, якщо за це проголосувала більшість від конституційного складу парламенту;

2) відставки Прем’єр – міністра України за поданою ним заявою. Повноваження голови уряду припиняються з дня прийняття рішення про його відставку на пленарному засіданні Верховної Ради України;

3) припинення повноважень Прем’єр – міністра України у зв’язку з неможливістю виконання ним повноважень за станом здоров’я. Рішення про припинення повноважень Прем’єр – міністра України за цих обставин приймається Верховною Радою України на підставі відповідного медичного висновку;

4) смерті Прем’єр – міністра України.

     Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою України або достроково припинив  повноваження з вищезгаданих підстав продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.

Центральні органи виконавчої влади

До системи центральних органів виконавчої влади входять:

-   міністерства;

      -   державні комітети ( державні служби);

      -  центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом   (Антимонопольний комітет, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба, Державний комітет з питань регуляторної політики і підприємництва, Національна комісія регулювання електроенергетики, Фонд державного майна, СБУ, Управління державної охорони та інші).

У відповідності до Закону України ’’ Про Кабінет Міністрів України ’’ від 21 грудня 2006 р. міністерства, відомства, державні комітети створюються, реорганізуються і ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України. Кабінет Міністрів України спрямовує і координує діяльність міністерств та центральних органів виконавчої влади, які відповідальні перед ним, підзвітні та підконтрольні йому, затверджує граничну чисельність їх працівників в межах коштів передбачених у Державному Бюджеті України.

      Міністерства — це галузеві органи управління, їх мета — організація державного управління в найважливіших сферах життя суспільства (оборона, внутрішні справи, зовнішні справи, юстиція і т. д.). Керівництво міністерством здійснює міністр. Він забезпечує виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, визначає політичні пріоритети, стратегічні напрями роботи міністерства і шляхи досягнення поставленої мети тощо. Повноваження міністра України передбачені ст. 47  Закону України ’’ Про Кабінет Міністрів України ’’.

Державний комітет ( державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем’єр – міністр України або один із віце – прем’єр – міністрів чи міністрів. Державний комітет ( державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує їх реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання питань, віднесених до його відання. Державний комітет (державну службу ) очолює його голова. До державних комітетів та інших центральних  органів виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України, належать:  Державний комітет архівів України; Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики; Державний комітет по водному господарству; Державний комітет по земельних ресурсах; Державний комітет з енергозбереження; Державний комітет у справах релігій; Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення; Державний комітет лісового господарства; Державний комітет промислової політики; Державний комітет у справах охорони державного кордону; Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації; Державний комітет статистики; Пенсійний фонд України; Головне контрольно – ревізійне управління; Державне казначейство України та інші.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників і вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова.

Компетенція міністерств, комітетів і служб реалізується через видання ними наказів, інструкцій та інших нормативно – правових актів, які підлягають державній реєстрації у Міністерстві юстиції України.

Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством, а також утворювати дорадчі та консультативні органи, склад яких і положення про них затверджує Кабінет Міністрів України.

 Місцеві органи виконавчої влади

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, їх склад формують голови місцевих державних адміністрацій. Останні, у свою чергу, призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. При здійсненні своїх повноважень вони відповідальні перед Президентом України і перед Кабінетом Міністрів, підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації –це державні органи виконавчої влади в регіонах, які наділені правом представляти інтереси держави і приймати від її імені розпорядження ( а керівники управлінь, відділів та інших підрозділів – накази ), що діють на території відповідної адміністративно – територіальної одиниці. Правовий статус місцевих адміністрацій встановлюється Конституцією України, Законом України ’’ Про місцеві державні адміністрації ’’ від 9 квітня 1999 р. та іншими законами.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня, а в частині повноважень, делегованих їм відповідними районними або обласними радами, вони підконтрольні і підзвітні радам. Кабінет Міністрів України одержує від місцевих адміністрацій інформацію про їх діяльність, регулярно заслуховує звіти голів державних адміністрацій з питань їх діяльності, а у разі неналежного виконання ними своїх повноважень має право притягнути їх до дисциплінарної відповідальності чи звернутися до Президента України з поданням про звільнення їх з посади ( ст. 25 Закону України ’’ Про Кабінет Міністрів України ’’).

Окрім цього, місцеві державні адміністрації до певної міри підзвітні і підконтрольні районним і обласним радам, які, згідно Конституції, є органами місцевого самоврядування, їх контроль полягає в можливості вираження недовіри головам відповідних місцевих державних адміністрацій. При цьому слід враховувати, що якщо така недовіра підтримане простою більшістю депутатів ради, то Президент зберігає за собою право ухвалити остаточне рішення щодо даного голови місцевої державної адміністрації, і зобов'язаний лише дати радам обґрунтовану відповідь з цього питання. Але якщо недовіру голові місцевої державної адміністрації висловили не менше ніж дві третини складу відповідної ради, то Президент зобов'язаний ухвалити рішення про відставку цієї особи.

Якщо рішення голови місцевої державної адміністрації суперечить Конституції або законам України, воно може бути відмінене Президентом, Кабінетом Міністрів України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

       Виходячи з того, що Конституція України (ч. З, стаття 133) визначає Київ і Севастополь містами, що мають спеціальний статус, організація, повноваження і порядок здійснення в них виконавчої влади визначаються окремими законами України.

Стаття 119 Конституції України закріплює основні напрями діяльності місцевих державних адміністрацій, які на відповідних територіях уповноважені забезпечувати:

-  дотримання Конституції і законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади;

-   законність і правопорядок, додержання прав і свобод людини;

- впровадження державних і регіональних програм соціального і культурного розвитку;

- підготовку і реалізацію відповідних обласних, районних бюджетів; — звіт про виконання відповідних бюджетів і програм;

-   взаємодія з органами місцевого самоврядування і т.д.

 

 

 

2. Органи влади Автономної Республіки Крим

Представницьким органом влади Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Виконавчим органом влади Автономної Республіки Крим є Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, їх повноваження, порядок формування і діяльності визначаються Конституцією України (розділ 10: ст. 134, 137, 138) і законами України, а також нормативно-правовими актами Верховної Ради Криму з питань, віднесених до її компетенції.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим приймає Конституцію Автономної Республіки Крим, у межах своїх повноважень ухвалює рішення і ухвали, що є обов'язковими до виконання в Автономній Республіці Крим. Конституція Автономної Республіки Крим повинна бути затверджена не менше ніж половиною конституційного складу Верховної Ради України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України, і приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України і на їх виконання. Верховна Рада Автономної Республіки Крим за узгодженням з Президентом України призначає на посаду і звільняє з посади Голову Ради Міністрів Автономної Республіки Крим.

Урядом Автономної Республіки Крим є Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Голова Ради міністрів призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою Автономної Республіки Крим за узгодженням з Президентом України.

Окрім цього ст. 24  Закону України ’’ Про Кабінет Міністрів України ’’ передбачає, що Рада міністрів Автономної Республіки Крим підзвітна і підконтрольна Кабінетові Міністрів України з питань виконання нею державних функцій і повноважень. У разі неналежного виконання Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим покладених на нього повноважень Кабінет Міністрів України має право звернутися до Президента України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим з поданням про звільнення його з посади.

Суди, що здійснюють правосуддя в Автономній Республіці Крим, належать до єдиної системи судів України.

За Конституцією України (ч. 2 статті 2) Україна є унітарною державою. Автономна Республіка Крим є територіальною, а не державною автономією. Стаття 134 Конституції України визначає Автономну Республіку Крим як невід'ємну складову частину України, яка в рамках повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її ведення.

Перелік питань, які передаються до ведення Автономної Республіки Крим (стаття 138 Конституції України), указує на те, що її населенню (громадянам України) надається право самостійно вирішувати питання місцевого значення, зміст яких виникає з певних особливостей Криму. Такий підхід характерний для територіальної автономії. При рішенні віднесених до її ведення питань Автономна Республіка Крим зобов'язана погоджувати свої рішення з основними напрямами політики і державними програмами України. До конкретних питань ведення Автономної Республіки Крим відносяться:

призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, організація і проведення місцевих референдумів;

-  управління майном, що належить Автономній Республіці Крим;

-  визначення статусу місцевостей як курортів;

-  участь в забезпеченні прав і свобод громадян, національної згоди;

- сприяння охороні правопорядку і громадської безпеки і ін. Слід взяти до уваги, що законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також і інші повноваження.

Для забезпечення виконання наданих повноважень Автономна Республіка Крим в особі її Верховної Ради і Ради міністрів може здійснювати нормативне регулювання, тобто видавати нормативно-правові акти з питань сільського господарства і лісів, туризму, готельної справи, ярмарків, санітарної і лікувальної служб, з інших питань, перерахованих в статті 137 Конституції України.

У разі невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Республіки Крим Конституції України і законам України Президент України може зупинити дію таких актів. Але одночасно Президент зобов'язаний звернутися до Конституційного Суду України, який дає висновок з приводу конституційності вказаних актів. Ці висновки остаточні і не можуть бути оскаржені.

 

Органи місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування є однією з форм народовладдя в Україні, сутність якої полягає в самостійному вирішенні населенням питань місцевого значення. Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села або добровільного об'єднання в сільську громаду жителів декількох сіл, селища і міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в рамках Конституції і законів України. Місцеве самоврядування — різновид політичної, але не державної влади. Воно визнається і гарантується Конституцією України, є однією з основ конституційного ладу.

Місцеве самоврядування в Україні регулюється розділом XI Конституції України, Законом України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 p., а також ратифікованою Верховною Радою України Європейською хартією місцевого самоврядування, яка ввійшла, таким чином, до складу національного законодавства.

Місцеве самоврядування може здійснюватися в двох формах:

1) безпосередньо — шляхом проведення місцевих референдумів, рішенням певних питань на сході жителів села, певної території і т. д.;

2) через  виборні органи місцевого самоврядування.

Система самоврядування в Україні включає:

- територіальну громаду;

- сільську, селищну, міську раду;

- органи самоорганізації населення;

- сільського, селищного, міського голову;

- виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

- районні й обласні ради, що представляють спільні інтереси громад сіл, селищ, міст;

Територіальна громада – це об’єднання жителів, які постійно проживають у межах села, селища, міста, що є самостійною адміністративно – територіальною одиницею або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

  У статті 143 Конституції України закріплюється перелік питань, рішення яких віднесене до компетенції територіальних громад або створених ними органів місцевого самоврядування, а саме:

1)   управління майном, що знаходиться в комунальній власності;

2)  затвердження програм соціально-економічного і культурного розвитку і контроль за їх виконанням;

3) затвердження бюджету відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контроль за їх виконанням;

4)   встановлення місцевих податків і зборів;

5)   проведення місцевих референдумів і реалізація їх результатів;

6) створення, реорганізація і ліквідація комунальних підприємств, організацій і установ.

Важливою ланкою системи місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські ради. До їх складу входять депутати, які обираються населенням відповідної території на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років. Виконавчими органами сільських, селищних, міських рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи  Складовою місцевого самоврядування є сільський, селищний, міський голова, який обирається терміном на 4 роки, очолює виконавчий орган ради і головує на його засіданнях. 

Обласні і районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Голови обласних і районних рад обираються на сесіях відповідних рад. Обласні і районні ради не створюють виконавчих комітетів.

В рамках своїх повноважень органи місцевого самоврядування ухвалюють рішення, що є обов'язковими до виконання на відповідній території і повинні відповідати Конституції і законам України. Органам місцевого самоврядування можуть передаватися окремі повноваження виконавчої влади, їх виконання фінансується за рахунок Державного бюджету України. З цих питань органи місцевого самоврядування підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

Органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність. З метою врахування історичних, національно- культурних, соціально – економічних  та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування орган місцевого самоврядування може прийняти статут, а також затвердити власну символіку ( герб, прапор тощо) територіальної громади села, селища, міста. Матеріальне і фінансове забезпечення здійснення місцевого самоврядування відбувається за рахунок прибутків місцевих бюджетів і відповідної допомоги держави. Якщо ж певні витрати органів місцевого самоврядування виникають унаслідок рішень органів державної влади (наприклад, у зв'язку з проведенням всеукраїнського референдуму, виборів Президента і т. д.), то вони повністю компенсуються державою.

Конкретні питання організації, діяльності і відповідальності органів місцевого самоврядування передаються Конституцією для врегулювання в законодавстві. Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві і Севастополі визначаються окремими законами України.

Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати домові, вуличні, квартальні і інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Органи самоорганізації населення є особливою організаційно-правовою формою місцевого самоврядування разом з місцевими радами, їх статус визначається Конституцією України і Законом України «Про органи самоорганізації населення» від 11 липня 2001 р. Орган самоорганізації населення є однією з форм участі населення в рішенні питань місцевого значення.

Види органів самоорганізації населення:

     1)  сільські і селищні комітети, які діють в межах території села, селища, якщо його межі не співпадають з межами діяльності сільської, селищної ради;

2)  вуличні і квартальні комітети, що діють в межах території кварталу, декількох, однієї або частини вулиці з прилеглими провулками в місцях індивідуальної забудови;

3)  комітети мікрорайонів, що діють в межах території окремого мікрорайону, житлово-експлуатаційної організації в містах;

4)  будинкові комітети, що діють в межах будинку (декількох будинків) в державному і суспільному житловому фонді і фонді житлово-будівельних кооперативів;

5)  комітети районів в містах, що діють в межах одного або декількох районів в місті, якщо його межі не співпадають із межами районної в місті ради.

З ініціативою про створення органу самоорганізації населення можуть виступити збори (конференція) жителів за місцем проживання, якщо в них брало (було представлено) участь не менше половини жителів відповідної території, що мають право голосу. Дозвіл на створення органу самоорганізації населення надає сільська, селищна, міська, районна в місті рада. Орган самоорганізації населення обов'язково повинен бути легалізований шляхом реєстрації (у такому разі він отримує статус юридичної особи) або повідомлення про створення (без статусу юридичної особи).

До найважливіших повноважень органу самоорганізації населення відносяться:

1)  право представляти інтереси жителів в місцевій раді і місцевих органах виконавчої влади;

2)  право вносити пропозиції до проектів місцевих програм соціально-економічного і культурного розвитку;

3) організовувати участь населення в заходах щодо охорони навколишнього середовища, пам'ятників історії і культури, по впорядкуванню території;

4)    здійснювати контроль за якістю житлово-комунальних послуг;

5)  організовувати допомогу громадянам похилого, віку, інвалідам, сім'ям загиблих воїнів, партизан і військовослужбовців, малозабезпеченим і багатодітним сім'ям, дітям-сиротам;

6) сприяти органам пожежного нагляду в здійсненні протипожежних заходів і правоохоронним органам в забезпеченні громадського порядку.

Крім того, місцеві ради мають право передати органу самоорганізації населення частину своїх повноважень і засобів, необхідних для їх виконання.

Члени органу самоорганізації населення виконують свої обов'язки на громадських засадах(без оплати). За рішенням зборів (конференції) жителів за місцем проживання керівник і секретар цього органу можуть працювати в ньому на постійній основі з оплатою їх праці.

 

3. СУДОВА ВЛАДА В УКРАЇНІ

       Здійснення судової влади (правосуддя) в Україні покладається виключно на суди. Сфера повноважень органів судової влади визначена Конституцією (розділ 2: ст. 29-31; розділ 8: ст. 124-131; розділ 12: ст. 147-153; розділ 15, положення 12).

Правосуддя  - це особливий вид державної діяльності, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях адміністративних, кримінальних, цивільних і господарських справ. Завданням правосуддя є розгляд спорів, що мають юридичне значення, визнання факту здійснення злочину і винності або невинності певної особи в його здійсненні і призначення відповідної міри покарання. Передача цих повноважень судами в компетенцію інших державних органів або самовільне привласнення їх іншими органами чи посадовцями не допускається. Згідно Конституції предметом правосуддя є всі правовідносини, які виникають у державі (ст. 124). Народ  безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

У статті 124 Конституції України указується, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції ( юрисдикція – це повноваження надавати юридичні оцінки, розв’язувати правові питання ). Під судочинством розуміють встановлений процесуальний  порядок подання позовів і розгляд у судах справ стосовно спорів, що виникають з різноманітних правовідносин, порядок прийняття рішень учасниками процесуальних дій, оскарження та  перегляду цих рішень, подання заяв про правопорушення та злочини, їх виявлення, розслідування, передачу матеріалів справ у судах.

Конституційний Суд виступає єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Всі інші суди — від районних (міських) до Верховного Суду України — називаються судами загальної юрисдикції.

Ст. 125 Конституції підкреслює неприпустимість створення надзвичайних і особливих судів, які діяли б за межами конституційно встановленої системи судів або керувалися якимись особливими, спеціально для них створеними, правилами здійснення правосуддя.

Конституція України встановлює ряд основних засад ( принципів ) здійснення правосуддя:

1) здійснення правосуддя виключно судами. Це положення закріплене у ст. 124 Конституції України, ст.5  Закону України ’’ Про судоустрій України ’’, ст. 6 ЦПК України, ст.16 КПК України;

2)  незалежність судів і підкорення їх тільки закону. Відповідно зі ст. ст. 126, 129 Конституції України, ст. 3 Закону України ’’ Про статус суддів ’’, ст. 14 Закону України  ’’ Про судоустрій України ’’, судді вирішують справи на основі закону, виходячи з власного розуміння його розуміння та переконання, які ґрунтуються на всебічному, повному й об’єктивному дослідженні всіх обставин справи.  Суддя має бути незалежним  як від правової позиції прокурорів, захисників, інших учасників судового  процесу, так і від представників державної  влади, юридичних і фізичних осіб.

Основними гарантіями незалежності суддів від стороннього впливу при здійсненні ними своєї діяльності є: встановлений законом порядок їх призначення і звільнення; їх недоторканість; сувора юридична процедура здійснення правосуддя; таємниця нарадчої кімнати при винесенні рішень; відповідальність за неповагу до суду або втручання у вирішення конкретних справ; створення необхідних умов для діяльності судів. А також гарантоване матеріальне і соціальне забезпечення;

3)   державна мова судочинства. Згідно зі ст. 10  Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Судочинство провадиться  українською мовою або мовою більшості населення певної місцевості. У випадках, коли громадяни іншої національності, що становлять більшість населення певних адміністративно – територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі державною мовою або коли в межах адміністративно – територіальної одиниці компактно проживають кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, судочинство може провадитися мовою, прийнятою для населення цієї місцевості;

4)   законність, тобто розгляд всіх без виключення справ на підставі і в порядку, передбачених законодавством. Реалізація принципу законності забезпечується такими гарантіями : можливістю перегляду судових  постанов ( у апеляційному , касаційному порядку і за ново виявленими обставинами);  встановлення  відповідальності за неповагу до суду;

5)  рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Цей принцип передбачений ст. 129 Конституції України, ст. 6 ЦПК  України та ст. 16 КПК України.  Рівність перед законом – це однакове застосування положень, закріплених у законодавстві, до всіх громадян, усім суб’єктам правовідносин гарантується  доступність судового захисту їх прав, свобод і інтересів. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних  та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання. за мовними або іншими ознаками;

6) забезпечення доведеності вини. Юридичний зміст цього принципу становлять такі положення: ніхто не зобов’язаний доводити свою не винуватість у вчинені злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції ); обвинувачення  не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом (ч. 3 ст. 62 Конституції );  всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь ( ч. 3 ст. 62 Конституції ); висновок про невинність особи у чинені злочину не може ґрунтуватися на припущеннях ч. 3 ст.62 Конституції ); з обвинуваченим не можна поводитися як з винним до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визначення його винним у вчинені злочину, а також публічно твердити в засобах масової інформації та в будь – яких офіційних документах , що дана особа є злочинцем ( ч. 2 ст.15, ст. 22, ч. 1 ст. 237, частини 2 і 4 ст. 327 КПК України ) ;

7) змагальність сторін (звинувачення і захисту) і свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Цей принцип полягає в тому, що в судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: в кримінальному судочинстві – сторона обвинувачення і сторона захисту, в цивільному судочинстві – позивач і відповідач. Змагальність забезпечує рівні процесуальні можливості учасників процесу щодо надання доказів, їх дослідження і заявлення клопотань, а також виступає гарантією всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи;

8)  підтримка державного звинувачення в суді прокурором. Підтримуючи обвинувачення, прокурор зобов’язаний  керуватися  вимогами закону і своїми внутрішніми переконаннями, яке ґрунтується на розгляді всіх обставин справи ( частини 1 і 2 ст. 264 КПК України );

9)  забезпечення обвинуваченому права на захист. Суть цього принципу полягає в тому, що кожна особа може особисто захищатися від обвинувачення у вчинені злочину. Закон зобов’язує особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суддю до першого допиту обвинуваченого і підсудного роз’яснити їм право мати захисника ( ст. 21 КПК України ). Для  забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах діє адвокатура ( ст. 59 Конституції ) ;

10)  гласність судового процесу і його повна фіксація технічними засобами.  Цей принцип проголошений у ст. 129 Конституції України і передбачає відкритість судової процедури, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці, або щоб запобігти розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які звернулися до суду, а також таємниці усиновлення;

11) забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду, окрім випадків, встановлених законом. Цей принцип закріплений у п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України і має важливе значення для виконання завдань суду із захисту прав і законних інтересів громадян і організацій, зміцнення законності і правопорядку. Апеляція – це форма оскарження постанов суду першої інстанції, що не набрали законної сили, до судів вищої інстанції Апеляційний суд наділено повноваженнями проводити своє судове слідство або обмежитись тими матеріалами, які є у справі, тобто суть апеляції полягає в новому розгляді і пере вирішенні справи судом апеляційної інстанції. Касація – це форма перегляду вищестоящим судом судових вироків, постанов і рішень судів нижчої інстанції, що набрали законної сили. Суд касаційної інстанції не може проводити судове слідство;

12) обов’язковість рішень суду. Судові рішення ухвалюються судами ім'ям України. Ст. 124 Конституції України, ст. 403 КПК України та ст. 14 ЦПК України  встановлюють, що вирок, рішення, ухвала і постанова суду, що набрали законної сили, є обов’язковими для виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян. Фізичними і юридичними особами на всій території України.

 

Конституційний Суд України

Згідно Конституції, Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конкретний порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. Виключно до сфери його компетенції відноситься вирішення питань про відповідність законів і інших правових актів Конституції України, а також офіційне тлумачення Конституції України і законів України. З цих питань Конституційний Суд ухвалює рішення, які обов'язкові до виконання на території України, остаточні і не можуть бути оскаржені.

Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Для забезпечення незалежності Конституційного Суду України від будь-якого державного органу у формуванні його складу беруть участь Президент України, Верховна Рада України і з'їзд суддів України. Кожний з названих суб'єктів призначає по шість суддів Конституційного Суду України. Кожен суддя Конституційного Суду України призначається на дев'ять років без права бути призначеним на повторний термін.

Кандидат в судді Конституційного Суду України повинен відповідати ряду умов:

1) бути громадянином України;

2) досягти сорокалітнього віку;

3) мати вищу юридичну освіту;

4) мати стаж роботи по юридичній спеціальності не менше десяти років;

5) проживати в Україні протягом останніх двадцяти років;

6) володіти державною (українською) мовою.

Роботу Конституційного Суду направляє його Голова, якого на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду його судді обирають з свого складу шляхом таємного голосування строком на три роки. Повторне обрання тієї ж особи на цю посаду не допускається.

Суддя Конституційного Суду України при вступі на посаду складає на засіданні Верховної Ради України присягу за  участю Президента України, Прем’єр – міністра України, Голови Верховного Суду України. Суддя Конституційного Суду України при виконанні своїх обов’язків на засіданні суду повинен бути одягнений у мантію та мати нагрудний знак.

На суддів Конституційного Суду України повністю розповсюджуються гарантії незалежності і недоторканності, а також підстави для звільнення з посади, які закріплені Конституцією України по відношенню до професійних суддів (розд. VIII.). Особа, обрана на посаду судді Конституційного Суду, не може посідати будь-які оплачувані посади або виконувати іншу оплачувану роботу. У вільний від службових обов'язків час вона може займатися лише науковою, викладацькою і творчою діяльністю. Член Конституційного Суду не може належати до політичних партій, рухів, профспілок.

Повноваження судді припиняються у випадках, передбачених ст. 23 Закону України «Про Конституційний Суд України». Президент України або Верховна Рада України у місячний термін призначають іншу особу на цю посаду, а обраного  з’їздом суддів України – у тримісячний термін.

Повноваження Конституційного Суду визначені ст. 150 Конституції України і ст. 13 Закону «Про Конституційний Суд України». Конституційний Суд ухвалює рішення і дає висновки у справах відносно:

1) конституційності законів і інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України діючим міжнародним договорам України або тим міжнародним договорам, які виносяться на Верховну Раду України для надання згоди на їх обов'язковість;

3) дотримання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України від поста у порядку імпічменту в межах, визначених ст. 111 і 151 Конституції України;

4) офіційного тлумачення Конституції і законів України (ст. 13 Закону).

До повноважень Конституційного Суду не відносяться питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Формами звернення в Конституційний Суд України є конституційне подання і конституційний звернення .

Конституційне подання — це письмове клопотання про визнання правового акту (його окремих положень) неконституційним, про визнання конституційності міжнародного договору або про необхідність офіційного тлумачення Конституції України і законів України. Конституційним поданням є також подання Верховної Ради України щодо висновку відносно дотримання Конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України від поста у порядку імпічменту.

Суб'єктами права на конституційне подання з питань ухвалення рішень Конституційним Судом України у випадках, передбачених п. 1 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» ( про конституційність законів та інших правових актів), є Президент України, не менше сорока п'яти народних депутатів України (підпис депутата не може бути відкликаний). Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим (ст. 40 Закону).

Суб'єктами права на конституційне подання з питань щодо висновку Конституційним Судом України у випадках, передбачених п. 2 ст. 13  Закону «Про Конституційний Суд України» (визнання конституційності міжнародного договору), є Президент України , Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України (ст. 39 Закону України ’’ Про Кабінет Міністрів України ’’).

Суб'єктами права на конституційне подання з питань щодо висновку Конституційним Судом України у випадках, передбачених п. 3  ст. 13  і ст. 41  Закону «Про Конституційний Суд України» (додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента з посади у порядку імпічменту), є   Верховна Рада України.

       Суб'єктами права на конституційне подання з питань щодо висновку Конституційним Судом України у випадках, передбачених п.4 ст. 13 і ст. 41 Закону «Про Конституційний Суд України»  (офіційне тлумачення Конституції та Законів України ), є Президент України, Кабінет Міністрів України і інші органи державної влади, не менше сорока п'яти народних депутатів України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини,  Верховний Суд України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування.

Конституційне звернення — це письмове клопотання в Конституційний Суд України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України і законів України з метою забезпечення реалізації і захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.

Суб'єктами права на конституційне звернення з питань офіційного тлумачення Конституції і Законів України (п. 4 ст. 13 Закону) є:

— офіційні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства);

— юридичні особи.

 Строк провадження у справах за конституційним поданням і конституційним зверненням не повинен перевищувати відповідно трьох та шести місяців. Рішення і висновки Конституційного Суду України мотивуються письмово, підписуються окремо суддями Конституційного Суду України, які голосували за їх ухвалення і які голосували проти їх ухвалення, і обнародуються. Вони є остаточними і не оскаржуються. Особлива думка судді, який підписав рішення або висновок, висловлюється суддею у письмовій формі і додається до рішення або висновку Конституційного Суду. Рішення і висновки Конституційного Суду разом з особливою думкою судді публікуються в «Віснику Конституційного Суду України» і є обов'язковими для виконання.

 

Система судів загальної юрисдикції

Суди загальної юрисдикції України забезпечують захист прав і свобод громадян за допомогою розгляду кримінальних, цивільних, адміністративних і інших справ. Згідно ст. 124 Конституції система судів загальної юрисдикції будується на принципах територіальності і спеціалізації. Принцип територіальності означає, що місцеві суди, до яких відносяться суди в межах району, міста (окрім міст районного підпорядкування), району в місті, декількох районів або району і міста, а також військові суди гарнізонів, створюються з урахуванням адміністративно-територіального поділу України. Принцип спеціалізації передбачає внутрішню спеціалізацію суддів у судах, упровадження організаційних структур по спеціалізації здійснення правосуддя — галузевих судів для розгляду окремих категорій справ, зокрема кримінальних, цивільних, адміністративних, сімейних., тощо. Реалізація цього принципу сприяє підвищенню кваліфікації суддів, компетентному розгляду юридичних справ.

Систему судів загальної юрисдикції становлять:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;

3) вищі спеціалізовані суди;

4) Верховний Суд України.

Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України, погодженому з Головою Верховного Суду України  або головою відповідного вищого спеціалізованого суду.

Місцеві судице суди першої основної ланки у системі судів загальної юрисдикції. За своїми повноваженнями місцеві суди є судами першої інстанції і розглядають справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.

Місцевими загальними судами в Україні, які розглядають цивільні та кримінальні справи є районні, районні в містах, міські і міськрайонні та військові суди гарнізонів.

Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної республіки Крим, господарські суди областей, господарські суди міст Києва і Севастополя.

Місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України.

Апеляційні суди – це суди другої ланки судової системи судів загальної юрисдикції. Вони є судами вищого рівня для місцевих судів і низовими стосовно Верховного Суду України. В Україні діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди.

Апеляційними загальними судами є апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, Військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово - Морських Сил України, Апеляційний суд України.

Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди, апеляційні адміністративні суди. Вони утворюються в апеляційних округах відповідно до указу Президента України.

Апеляційні суди здійснюють такі повноваження: розглядають справи в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону; розглядають по першій інстанції справи, визначені законом; ведуть та аналізують судову статистику, вивчають та узагальнюють судову практику тощо.

Апеляційний суд України діє в складі:

1) судової палати у кримінальних  справах;

2) судової палати у цивільних справах;

3) військової судової палати.

Апеляційний суд України розглядає справи, віднесені до його підсудності, в апеляційному порядку відповідно до вимог процесуального закону. Переважно це справи, які розглядалися обласними та військовими апеляційними судами як судами першої інстанції.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є Вищий господарський суд, Вищий адміністративний суд та інші вищі спеціалізовані суди, які утворюються Президентом України в порядку, встановленому законом. У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих справ за певною спеціалізацією в межах відповідної судової юрисдикції.

Вищий спеціалізований суд здійснює такі повноваження: розглядає в касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції; веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику; надає методичну допомогу в застосуванні чинного законодавства. Розгляд справ у вищому спеціалізованому суді здійснюється колегіально. Для вирішення організаційних питань в ньому діє президія, а для вирішення загальних питань діяльності – Пленум вищого спеціалізованого суду, який скликається не рідше двох разів на рік. Вищий спеціалізований суд має офіційний друкований орган ’’ Вісник господарського судочинства ’’.

      Найвищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. В його складі діють:

1) судова палата у цивільних справах;

2) судова палата у кримінальних справах;

3) судова палата у господарських справах;

4) судова палата в адміністративних справах;

5) військова судова колегія.

Верховний Суд України здійснює такі повноваження: розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в порядку повторної касації  усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики; дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я; звертається  од Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо конституційних законів, інших правових актів; веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику тощо.

Розгляд та перегляд справ, віднесених законом до підсудності Верховного Суду України, відбувається у судових палатах. Голова Верховного Суду України обирається на посаду і звільняється з посади таємним голосуванням Пленуму Верховного Суду України строком на п’ять років. Він не може бути обраний на цю посаду більш ніж на два строки підряд. Кількість суддів Верховного Суду України , обраних на посаду безстроково, встановлюється указом Президента України. Для розв’язання внутрішніх організаційних питань діяльності діє Президія Верховного Суду України, а для вирішення питань, визначених Конституцією України та Законом України ’’ Про судоустрій України ’’ діє Пленум Верховного Суду України, який є колегіальним органом і скликається в міру потреби, але не менш ніж один раз на три місяці. Верховний Суд України знаходиться в місті Києві, має свій друкований орган – ’’ Бюлетень Верховного Суду України ’’.

         Згідно Конституції правосуддя в Україні здійснюють професійні судді а також, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні. Конституція України встановлює, що народ безпосередньо бере участь в здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних, порядок обрання і функціонування яких повинні визначатися відповідно до законів. При цьому засідателі та присяжні в кримінальному процесі, як правило, виносять вердикт про винність або невинність підсудного, а в цивільному процесі вирішують питання факту.

Судочинство в Україні здійснюється суддею одноосібне, колегією суддів або судом присяжних.

Порядок призначення суддів, їх повноваження і звільнення регламентуються ст. 126,127,128. На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший 25 років, що має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менше трьох років, проживає в Україні не менше десяти років і володіє державною мовою. Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, що мають професійну підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів. Добір кандидатів на посаду судді здійснюється за результатами кваліфікаційного іспиту. Подання про призначення судді на посаду вносить Вища рада юстиції.

Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Решта суддів, окрім суддів Конституційного Суду України, обирається Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законодавством про судовий устрій.

Конституцією і законами України гарантується незалежність і недоторканність суддів. Незалежність суддів означає, що вони підкоряються лише законам і що будь-який вплив на суддів заборонений. Недоторканність суддів розповсюджується на листування, засоби зв'язку, документи, службові і приватні приміщення. Судді всіх рівнів без згоди Верховної Ради України не можуть бути затримані і арештовані до виголошення звинувачувального вироку судом. Гарантії незалежності і недоторканності суддів убачаються також у тому, що вони посідають свої посади безстроково, окрім суддів Конституційного Суду України і суддів, що призначаються на посаду судді вперше.

Маючи на увазі забезпечення незалежності і недоторканності судів і суддів, Конституція України (ч. 1 статті 130) зобов'язує державу забезпечувати фінансування і належні умови для функціонування судів (наприклад, надавати відповідні приміщення), що достатньо детально встановлене в Законі «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. Для цього в Державному бюджеті України передбачається окремо визначати витрати на утримання судів. Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування. Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, встановленому спеціальним законом. Держава відповідно до Конституції України забезпечує особисту безпеку суддів і їх сімей. Конституція також встановлює, що за неповагу до суду і судді винні особи притягуються до юридичної відповідальності.

Конституція України дає вичерпний перелік підстав звільнення суддів з посади. Вона встановлює, що суддя звільняється з посади органом, який його обрав або призначив, у випадку:

1) закінчення терміну, на який він обраний або призначений (цей пункт торкається суддів Конституційного Суду України і суддів, які вперше призначаються на посаду);

2) досягнення суддею 65-річного віку (незалежно від статі);

3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я (тривала хвороба, травма, недієздатність);

4) порушення суддею вимог щодо несумісності. Ст. 127 Конституції обумовлює, що професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь в політичній діяльності, мати представницький мандат, посідати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, окрім наукової, викладацької і творчої;

5) порушення суддею присяги (її текст формулюється ст. 10 Закону України «Про статус суддів»);

6) вступу в дію звинувачувального вироку відносно нього. Це означає здійснення суддею злочину і тому виключає подальшу його участь в здійсненні правосуддя;

7) припинення його громадянства, що може бути наслідком виходу з громадянства або втрати його;

8) визнання судді безвісно відсутнім або оголошення померлим (лише за рішенням суду);

9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;

10) смерті судді.

Стаття 131 Конституції України передбачає створення Вищої ради юстиції, до компетенції якої відноситься:

1) остаточне вирішення питання про внесення рекомендацій компетентним органам про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

2) ухвалення рішення про наявність або відсутність порушень суддями або прокурорами вимог щодо несумісності;

3) здійснення дисциплінарних проваджень і розгляд скарг на рішення про залучення до дисциплінарної відповідальності суддів і прокурорів.

Вища рада юстиції має повноваження як по відношенню до суддів, так і до прокурорів, а її рішення можуть істотно впливати на якість здійснення правосуддя в країні. Тому в її формуванні беруть участь не лише всі гілки влади, але і представники основних категорій юристів, причетних до здійснення правосуддя.

Вища рада юстиції складається з 20 членів. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих учбових закладів і наукових установ призначають у його склад по три члени, а Всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох.. До складу Вищої ради юстиції також входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

Таким чином, Вища рада юстиції формується з компетентних юристів-практиків і теоретиків і повноважна не допускати порушень з боку суддів і прокурорів, а також гарантувати їх незалежність під час здійснення правосуддя.

Конституційні засади організації та здійснення правосуддя в Україні

Лекційні  питання

1.             Поняття, основні ознаки та принципи правосуддя в Україні.

2.      Судова система України. Суди загальної юрисдикції.

3.      Конституційний Суд України.

4.   Правовий статус суддів.

 

1. Поняття, основні ознаки та принципи правосуддя в України

   Конституцією України проголошено про те, що Україна є соціальна, правова держава. Тому одне з центральних місць серед функцій держави займає охорона прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб від протиправних посягань, забезпечення неухильного дотримання законності та громадського порядку, боротьба зі злочинами та іншими правопорушеннями.

Провідне місце серед названих функцій держави займає правосуддя.

 

Правосуддя - це особливий вид державної діяльності, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях адміністративних, кримінальних, цивільних та господарських справ.

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Правосуддя, на відміну від діяльності органів виконавчої влади, здійснюється у строго визначеній законом процесуальній формі.

Правосуддя здійснюється на підставі Конституції України і регламентується законодавством про судоустрій, цивільне, господарське та кримінальне судочинство. Правосуддя - це виключно судова діяльність. Суди, згідно зі ст.6 Конституції України, є самостійною гілкою влади і діють незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Судова діяльність поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

 

Правосуддя характеризується рядом ознак, що відрізняють діяльність суду від правоохоронної діяльності.

По-перше, воно здійснюється шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних справ стосовно спорів захисту прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави; розгляду у судових засіданнях кримінальних справ і вжиття встановлених законом заходів покарання до осіб, які винні у вчиненні злочину, або виправдовування невинних; вирішення господарських спорів, що виникають між учасниками господарських правовідносин.

По-друге, розгляд і вирішення у судових засіданнях цивільних, кримінальних та інших справ грунтується на конституційних засадах.

По-третє, правосуддя здійснюється відповідно до чинного законодавства України, на основі кодифікованих актів (ЦПК, КПК, ГПК, КАС) які докладно регламентують порядок, процесуальну форму судового розгляду і рішень, які виносить суд.

По-четверте, судові рішення ухвалюються судами іменем України. Вони обов'язкові до виконання на всій території України. Ці рішення є ніби законом у кожній конкретній справі.

Таким чином, суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

 

В Україні правосуддя базується на відповідних принципах, до яких необхідно віднести:

 

1)           здійснення правосуддя виключно судами. Цей принцип закріплений у ст.124 Конституції України, ст.5 Закону України «Про судоустрій України», ст.6 ЦПК України і ст. 16 КПК України, і передбачає, що правосуддя в Україні здійснюється винятково судами і делегування функцій судів або привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Не допускається також створення надзвичайних та особливих судів. (ч.5 ст.125 Конституції України);

 

2) незалежність судів і підкорення їх лише закону. Цей принцип закріплений у ст.ст.126, 129 Конституції України, ст.З Закону України «Про статус суддів», ст. 14 Закону України «Про судоустрій України» і передбачає, що судді ари здійсненні правосуддя незалежні і вирішують справи тільки на основі закону, виходячи з власного його розуміння та переконання, які ґрунтуються на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи.

Суддя має бути незалежним як від правової позиції прокурорів,, захисників, інших учасників судового процесу, так і від представників державної влади, юридичних чи фізичних осіб.

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів будь-яким чином, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово чи іншим способом з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняється і передбачає визначену законом відповідальність.

 

Принцип незалежності суддів має кілька значень:

по-перше, незалежність їх від впливу і думки різних органів державної влади і   управління,   службових   осіб,  громадських   організацій,   засобів   масової інформації, окремих громадян. Тобто незалежність від впливу так званого правосуддя на замовлення;

         по-друге, незалежність від висновків органів попереднього розслідування і прокуратури, а також від висновків і думки учасників судового засідання; по-третє, незалежність їх від судів вищого рівня і незалежність у складі самого суду, зокрема членів суду від голови суду.

 

Основними гарантіями незалежності суддів від стороннього впливу при здійсненні ними своєї діяльності є:

-   особливий порядок їх призначення, обрання, притягнення до відповідальності і звільнення;

-   їх незмінюваність і недоторканність;

-   сувора юридична процедура здійснення правосуддя;

-   таємниця нарадчої кімнати при винесенні рішень;

-   відповідальність за неповагу до суду чи судді або втручання у вирішення конкретних справ;

-   створення необхідних умов для діяльності судів;

-   належне матеріальне і соціальне забезпеченні суддів;

-   функціонування органів суддівського самоврядування;

-   визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна, а також інші засоби їх правового захисту;

 

3) державна мова судочинства. Згідно зі ст.10 Конституції державною мовою в Україні є українська мова. Ст.10 Закону України «Про судоустрій України» передбачає, що застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і в порядку, визначених законом. Зокрема, відповідно до ст.9 ЦПК України та ст.19 КПК України судочинство проводиться українською мовою або мовою більшості населення певної місцевості.

У випадках, коли громадяни іншої національності, які становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць чи населених пунктів, не володіють у належному обсязі державною мовою або коли в їх межах компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, вони мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. Обмеження права особи на користування рідною мовою, необґрунтована відмова в запрошенні перекладача є істотним порушенням процесуального закону, що веде до скасування судового рішення в цивільній справі чи вироку в кримінальній справі.

 

4)  принцип законності. Принцип законності віднесений ст.129 Конституції
України до одного з основних принципів здійснення правосуддя в Україні.

Суть принципу законності полягає у тому, що, по-перше, суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин; по-друге, вся діяльність суду підпорядкована чинному законодавству і здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.

Принцип законності поширює свою дію на всіх суб'єктів судового процесу: суддю, прокурора, підсудного, захисника, потерпілого, цивільного позивача і відповідача, їхніх представників і інших осіб, що беруть участь у судовому засіданні.

Реалізація принципу законності забезпечується такими гарантіями:

—   можливістю    перегляду    судових    постанов    (у    апеляційному, касаційному порядку і за нововиявленими обставинами);

—   встановленням відповідальності за неповагу до суду;

 

5)  рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Цей
принцип закріплений у ст.129 Конституції,  ст.7 Закону України «Просудоустрій України», ст.6 ЦПК України та ст.16 КПК України.

Правосуддя в Україні здійснюється на принципах рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, віросповідання, політичних, релігійних і інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Рівність перед законом - це однакове застосування положень, закріплених у законодавстві, до всіх громадян, усім суб'єктам правовідносин гарантується доступність судового захисту їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом.

Поняття рівності перед судом не відрізняється істотно від поняття рівності перед законом. Воно означає наділення всіх громадян, які постають перед судом у тій чи іншій якості, рівними процесуальними правами й обов'язками. Закони, застосовувані судом, дають рівні права і покладають на громадян рівні обов'язки з урахуванням їх процесуального становища. Ніхто не може бути звільнений від обов'язку дотримуватись закону;

 

6)  забезпечення доведеності вини. Цей принцип закріплений у ст.ст.62, 129
Конституції України та ст.15 КПК України.

Юридичний зміст цього принципу становлять такі положення:

—   ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч.2 ст.62 Конституції);

—   обвинувачення   не   може   ґрунтуватися   на   доказах,   одержаних незаконним шляхом (ч.З ст.62 Конституції);

—   всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч.З ст.62 Конституції);

—   висновок про винність особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.З ст.62 Конституції);

—   з обвинуваченим не можна поводилися як з винним: до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визначення його винним у вчиненні злочину, а також публічно твердити в засобах масової інформації та в будь-яких офіційних документах, що дана особа є злочинцем (ч.2 ст,15, ст.22, ч.1 ст.237, частини 2 і 4 ст.327 КГЖ України).

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч.4 ст.62 Конституції);

 

7) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Цей принцип полягає у тому, що в судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: в кримінальному судочинстві - сторона обвинувачення і сторона захисту, в цивільному судочинстві — позивач і відповідач. При цьому кожна із сторін відстоює свою правову позицію за допомогою тих засобів, які передбачені процесуальним законом.

Змагальність забезпечує рівні процесуальні можливості учасників процесу щодо надання доказів, їх дослідження і заявлення клопотань, а також виступає гарантією всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи і винесення законного, обґрунтованого і справедливого рішення;

 

8) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором. Цей принцип закріплений у п.5 ч.З ст.129 Конституції України. Прокурор бере участь у дослідженні доказів, подає суду свої міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. Підтримуючи обвинувачення, прокурор зобов'язаний керуватися вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на розгляді всіх обставин справи (частини 1 і 2 ст.264 КПК України);

 

9) забезпечення обвинуваченому права на захист. Суть цього принципу полягає в тому, що кожна особа може особисто захищатися від: обвинувачення у вчиненні злочину. Разом з тим Конституцією України гарантовано, що кожен має право на правову допомогу, тобто можливість фізичних осіб одержати юридичні послуги. У випадках, передбачених чинним законодавством, така допомога надається безкоштовно.

Закон зобов'язує особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суддю до першого допиту обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника (ст.21 КПК України), Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах діє адвокатура (ст.59 Конституції). У випадках, передбачених законом, правову допомогу можуть надавати і інші особи, які мають вищу юридичну освіту. Держава визначає коло суб'єктів, які можуть надавати правову допомогу та їх повноваження;

 

10)  гласність судового процесу та його повне фіксування технічними
засобами. Цей принцип проголошений у ст.1.29 Конституції України і
передбачає відкритість судової процедури, за винятком випадків, коли це
суперечить інтересам охорони державної таємниці, або щоб запобігти
розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які звернулися до
суду, а також таємниці усиновлення.

Рішення і вирок суду у всіх випадках проголошуються публічно, крім рішень про усиновлення. їх зміст може бути доведено до відома населення засобами масової інформації. Необґрунтоване обмеження гласності судочинства може служити підставою до скасування вироку вищестоящим судом, оскільки це являє собою істотне порушення процесуального закону.

 

Закон України «Про судоустрій України» визначає, що при розгляді справ хід судового процесу фіксується технічними засобами;

11)  забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.
Цей принцип закріплений у п.8 ч.З ст.Г29 Конституції України і. має-важливе
значення для виконання завдань суду із захисту прав і законних інтересів
громадян і організацій, зміцнення законності і правопорядку, утвердження
принципу справедливості та забезпечення розвитку демократії в державі.

Апеляція - це форма оскарження постанов суду першої інстанції, що не набрали законної сили, до судів вищої інстанції. Апеляційний суд наділено повноваженнями проводити своє судове слідство або обмежитись тими матеріалами, які є у справі, тобто суть апеляції полягає в новому розгляді і перевирішенні справи судом апеляційної інстанції.

Касація - це форма перегляду вищестоящим судом судових вироків, постанов і рішень судів нижчої інстанції, що набрали законної сили. Суд касаційної інстанції не може проводити судове слідство;

12)  обов'язковість рішень суду. Судове рішення - це найважливіший акт
здійснення правосуддя, яке ухвалюється судами іменем України. Ст. 124
Конституції України, ст.403 КПК України та ст.14 ЦПК України
встановлюють, що вирок, рішення, ухвала і постанова суду, що набрали
законної сили, є обов'язковими для виконання всіма органами державної
влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами,
об'єднаннями громадян, фізичними і юридичними особами на всій території
України.

Держава забезпечує силою примусу виконання вимог суду і його рішень. Для виконання таких функцій у механізмі держави є спеціальні органи  і  посадові  особи, до обов'язків яких  входить  виконання  судових рішень. Крім того, за невиконання судових рішень передбачена законом відповідальність.

2. Судова система України. Суди загальної юрисдикції

Судова система України являє собою сукупність усіх судів держави, основою яких є єдині засади організації і діяльності та наділених повноваженнями здійснювати судову владу.

Відповідно до Конституції та Закону України «Про судоустрій України» судову систему України складають Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.

Термін «юрисдикція» в перекладі з латинської означає - проголошу­вати право, повноваження давати правову оцінку суспільним явищам, роз'яснювати правові питання. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Відповідно до ч.1 ст.125 Конституції система судів загальної юрисдик­ції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Систему судів загальної юрисдикції становлять:

1)           місцеві суди;

2)     апеляційні суди, Апеляційний суд України;

3)     вищі спеціалізовані суди;

4)     Верховний Суд України.

Законом України «Про судоустрій України» було передбачено функціонування Касаційного суду України, але рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 р. це положення закону було визнане таким, що не відповідає Конституції України.

Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України, погодженому з Головою Верховного Суду України або головою відповідного вищого спеціалізованого суду.

Місцеві суди

Місцеві суди є основною ланкою у системі судів загальної юрисдикції. Це випливає перш за все з того, що суди саме цього рівня розглядають усі кримінальні, цивільні, господарські та адміністративні справи, за винятком тих, які віднесені чинним законодавством до компетенції інших судів.

Місцевими загальними судами в Україні, які розглядають цивільні та кримінальні справи є:

1)          районні;

2)    районні в містах;

3)    міські й міськрайонні;

4)    військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є:

 

1)          господарські суди Автономної Республіки Крим;

2)    господарські суди областей;

3)    господарські суди міст Києва і Севастополя.

Місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України.

За своїм повноваженням місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності.

Апеляційні суди. Апеляційний суд України

Апеляційні суди - це суди другої ланки єдиної судової системи судів загальної юрисдикції. Вони є судами вищого рівня для місцевих судів і низовими стосовно Верховного Суду України. У системі судів загальної юрисдикції в Україні діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди. Апеляційними загальними судами є:

апеляційні суди областей ( у разі необхідності замість апеляційного суду   області   можуть   утворюватися   апеляційні   загальні   суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на декілька районів області); апеляційні суди міст Києва та Севастополя; Апеляційний суд Автономної Республіки Крим; Військові апеляційні суди регіонів та апеляційний  суд Військово-Морських Сил України; Апеляційний суд України. Апеляційними спеціалізованими судами є:

1)           апеляційні господарські суди;

2)     апеляційні адміністративні суди.

Апеляційні спеціалізовані суди утворюються в апеляційних округах відповідно до указу Президента України. Суди другої ланки мають однакову компетенцію та рівні права щодо розгляду кримінальних, цивільних, господарських та адміністративних справ.

Апеляційні суди здійснюють такі повноваження:

1)          розглядають справи в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону;

2)    розглядають по першій інстанції справи, визначені законом ( крім апеляційних господарських судів);

3)    ведуть та аналізують судову статистику, вивчають і узагальнюють судову практику;

4)    надають методичну допомогу у застосуванні чинного законодавства місцевим судам;

5)    здійснюють інші повноваження, передбачені законом.

До складу апеляційного суду входять, як правило, обрані Верховною Радою України на посаду судді безстроково, голова суду та його заступники.

Відповідно до ст.25 Закону України «Про судоустрій України» Апеляційний суд України діє у складі:

1)          судової палати у цивільних справах;

2)    судової палати у кримінальних справах;

3)    військової судової палати.

Апеляційний суд України розглядає справи, віднесені до його підсудності, в апеляційному порядку відповідно до вимог процесуального закону. Переважно це справи, які розглядалися обласними та військовими апеляційними судами як судами першої інстанції.

Вищі спеціалізовані суди України

Згідно з Законом України «Про судоустрій України» вищими судовими органами спеціалізованих судів є:

1)          Вищий господарський суд України;

2)    Вищий адміністративний суд України;

3)    інші вищі спеціалізовані суди, що утворюються Президентом України в порядку, встановленому цим Законом.

У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за певною спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції.

Вищий спеціалізований суд здійснює такі повноваження:

1)          розглядає в касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом;

2)    веде та аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практику;

3)    надає методичну допомогу у застосуванні чинного законодавства судами нижчого рівня;

4)    здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Розгляд справ у вищому спеціалізованому суді здійснюється колегіально. У вищому спеціалізованому суді для вирішення організаційних питань діє президія, а для вирішення загальних питань у діяльності відповідних спеціалізованих судів - Пленум вищого спеціалізованого суду, який скликається не рідше двох разів на рік. Вищий спеціалізований суд має офіційний друкований орган «Вісник господарського судочинства», у якому публікуються матеріали судової практики, діяльність вищого спеціалізова­ного суду і відповідних спеціалізованих судів та інші матеріали.

Верховний Суд України

Ст. 125 Конституції України визначено, що найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Він здійснює правосуддя і забезпечує однакове застосування чинного законодавства усіма судами загальної юрисдикції,

У складі Верховного Суду України діють:

1)  судова палата у цивільних справах;

2)     судова палата у кримінальних справах;

3)     судова палата у господарських справах;

4)     судова палата в адміністративних справах;

5)     військова судова колегія.

Відповідно до ст.47 Закону України «Про судоустрій України» Верховний Суд України здійснює такі повноваження:

1)              розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом;

2)      переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку;

3)      у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов'язані з виключними обставинами;

4)      дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики;

5)      дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину;

6)      надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я;

7)      звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя   сумнівів    щодо   конституційності    законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України;

8)      веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, знайомиться у судах з практикою застосування чинного законодавства;

9)      у межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з міжнародних договорів України;

10)  представляє суди загальної юрисдикції у зносинах з судами інших держав;

11)  здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Розгляд та перегляд справ, віднесених законом до підсудності Верховного Суду України, відбувається у судових палатах. Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України, який обирається Пленумом Верховного Суду України строком на п'ять років шляхом таєм­ного голосування. Він не може бути обраний на цю посаду більш ніж на два строки підряд. До складу Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України, обрані на посаду безстроково, кількість яких встановлюється указом Президента України. Для розв'язання внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного Суду України діє Президія Верховного Суду України, а для вирішення питань, визначених Конституцією та Законом України «Про судоустрій України» діє Пленум Верховного Суду України, який є колегіальним органом і скликається в міру потреби, але не менш як один раз на три місяці.

Верховний Суд України знаходиться в місті Києві, має свій офіційний друкований орган - «Бюлетень Верховного Суду України», в якому публікується вся інформація про здійснення правосуддя в Україні та організації і діяльності судової системи.

3. Конституційний Суд України

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Статус Конституційного Суду України, тобто порядок його формування, функціонування і компетенції визначається ст.ст.147-153 Конституції та Законом України «Про Конституційний Суд України».

Головним завданням Конституційного Суду є гарантування забезпечення верховенства Конституції, як Основного Закону держави на всій території України.

Діяльність Конституційного Суду України базується на принципах:

1)          верховенства права;

2)    незалежності;

3)    колегіальності;

4)    рівноправності суддів;

5)    гласності;

6)    повного і всебічного розгляду справ;

7)    обґрунтованості винесених ним рішень.

Конституційний Суд України не входить до системи судів загальної юрисдикції і правосуддя в класичному розумінні він не здійснює, тобто не розглядає конкретних кримінальних або цивільних прав, не є апеляційною, касаційною чи наглядовою інстанцією для судів загальної юрисдикції.

Конституційний Суд приймає рішення та дає висновки з таких питань:

1)          конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2)    відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів чи тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на обов'язковість;

3)    додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з посади у порядку імпічменту, визначених ст.ст. 111 і 151 Конституції України;

         4) офіційного тлумачення Конституції та законів України. Конституційний Суд має    повноваження    не    лише    визнавати не конституційними закони і правові акти, але й анулювати їх, припиняти своїм рішенням їх дію. Рішення приймаються, висновки даються Конституційним Судом поіменним голосуванням шляхом опитування суддів, при цьому судді не мають права утримуватися від голосування.

Рішення та висновки Конституційного Суду України стосовно зазначених питань є обов'язковими до виконання на всій території України, остаточними та такими, що не можуть бути оскаржені.

До повноважень Конституційного Суду не належать питання законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції. У Законі України «Про Конституційний Суд України» визначені форми звернення до Конституційного Суду. Такими зверненнями є конституційне подання та конституційне звернення.

Конституційне подання - це письмове клопотання до Конституційного Суду України про визнання правового акта або його окремих положень неконституційним, про визнання конституційності міжнародного договору, про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Конституційним поданням є також звернення Верховної Ради України про надання висновку щодо додержання конституційності процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту.

     Суб'єктами права на конституційне подання з питань:

1)   прийняття рішень Конституційним Судом про конституційність законів та інших правових актів є:

—   Президент України;

—   не менш як 45 народних депутатів України;

—   Верховний Суд України;

—   Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

—   Верховна Рада Автономної Республіки Крим;

2) дачі висновків Конституційним Судом щодо відповідності Конституції України діючих міжнародних договорів України чи тих міжнародних договорів, що вносяться у Верховну Раду для дачі згоди на їх обов'язковість є:

—   Президент України;

—   Кабінет Міністрів України;

3)  додержання конституційно процедури розслідування і розгляду справи  про усунення Президента з посади у порядку імпічменту є:

—  Верховна Рада України;

4)  офіційного тлумачення Конституції та законів України є:

—   Президент України;

—   не менше як 45 народних депутатів України;

—   Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

—   Верховний Суд України;

—   Кабінет Міністрів України;

—   Органи державної влади;

—   Верховна Рада Автономної Республіки Крим;

—   Органи місцевого самоврядування

Конституційне звернення - це письмове клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції та  законів  України  з  метою  забезпечення  реалізації  чи захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.

Суб'єктами права на конституційне звернення є:

1)           громадяни України:

2)     іноземні громадяни чи піддані;

3)     особи без громадянства;

4)     юридичні особи.

Строк провадження у справах за конституційним поданням та конституційним зверненням не повинен перевищувати відповідно трьох та шести місяців. Судді не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційним Судом. Конституційний Суд за результатами розгляду справ приймає рішення і висновки, які публікуються у «Віснику Конституційного Суду України» та інших офіційних виданнях України, і які рівною мірою є обов'язковими до виконання.

Формування складу Конституційного Суду відрізняється від формуван­ня інших судових органів. Згідно ч.1 ст.148 Конституції Конституційний Суд складається з 18 суддів, яких призначають по шість Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років та володіє державною мовою. Суддя Конституційного Суду України призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний срок.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.

Суддя Конституційного Суду України при вступі на посаду складає присягу, яка складається на засіданні Верховної Ради, за участю Президента України, Прем'єр-міністра України, Голови Верховного Суду України, не пізніше як через місяць після призначення суддею Конституційного Суду України. Суддя Конституційного Суду України при виконанні своїх обов'язків на засіданні суду повинен бути одягнений у мантію та мати нагрудний знак.

У випадках припинення повноважень судді, призначеного Президентом України або Верховною Радою України, Президент або Верховна Рада у місячний термін призначають іншу особу на цю посаду, а обраного з'їздом суддів України - у тримісячний термін.

Необхідно зазначити, що основні положення норм розділу VIII Конституції України «Правосуддя» на суддів Конституційного Суду не поширюється, за деяким винятком. Так, згідно ст.149 Конституції України на суддів Конституційного Суду поширюються гарантії незалежності та недоторканості, підстави щодо звільнення з посади, передбачені ст.126 та вимоги щодо несумісності, визначені в ч.2 ст.127 Конституції України.

4. Правовий статус суддів

Судді та залучені для здійснення правосуддя представники народу (народні засідателі і присяжні) є носіями судової влади в Україні, які реально здійснюють правосуддя.

Судді є посадовими особами судової влади, які наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції.

Правовий статус суддів визначається Конституцією України, Законами України «Про статус суддів», «Про Конституційний Суд України», «Про судоустрій України», «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів».

Статус суддів - це сукупність прав та обов'язків, закріплених чинним законодавством стосовно порядку обрання суддів, їх повноважень, гарантій їх діяльності та відповідальності.

Такий статус є єдиний для всіх суддів України, незалежно від того, у якому суді вони працюють. Єдність статусу суддів забезпечується і єдиними в цілому вимогами до кандидатів на посаду судді. Згідно ст.127 Конституції України на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як 10 років та володіє державною мовою.

Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та професійного рівня встановлюються законом. Так, відповідно до Закону України «Про статус суддів» вік кандидата судді місцевого суду повинен бути не менше 25 років, апеляційного і вищого спеціалізованого суду - 30 років, Верховного Суду України - 35 років, Конституційного Суду України - 40 років.

Стаж роботи кандидата за юридичною спеціальністю для суддів місцевих судів повинен бути 3 роки, апеляційних судів - 5 років, у тому числі не менше 3 років на посаді судді; вищого спеціалізованого суду - відповідно 7 і 5 років; Верховного Суду України - 10 і 5 років; Конституційного Суду України - 10 років практичної, наукової чи викладацької роботи зі спеціальності.

Суддя повинен бути неупереджений і незалежний один від одного, від суддів вищого рівня та від будь-якого зовнішнього впливу. У своїй діяльності він зобов'язаний керуватися тільки законом. Через це, з одного боку, до суддів застосовують деякі обмеження. Згідно ст.127 Конституції України суддя не має права:

1)          належати до політичних партій та профспілок;

2)    брати участь у будь-якій політичній діяльності;

3)    мати представницький мандат;

4)    обіймати будь-які інші оплачувані посади;

5)    виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

З іншого боку, незалежність суддів забезпечується за допомогою правових гарантій їхньої діяльності, до числа яких згідно ст.126 Конституції України належать:

1)          недоторканість суддів. Без згоди Верховної Ради України суддя не може бути затриманий чи заарештований до винесення обвинувачуваного вироку судом;

2)    відповідальність за неповагу до суду чи судді;

3)    забезпечення особистої безпеки суддів і членів їх сімей. Погроза або насильство щодо судців, посягання на його життя карається як злочин;

4)    незмінюваність суддів. Судді обіймають посаду безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та судів, які призначаються на посаду судді вперше.

Добір кандидатів на посаду судді здійснюється за результатами складання кваліфікаційного іспиту. Подання про призначення судді на посаду вносить Вища рада юстиції. Перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснює Президент України. Усі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково. Судді звільняються з посади органом, що його обрав або призначив на підставі вимог ст.126 Конституції України.

Лекція. Засади правозахисної діяльності

1. Поняття та державні гарантії правозахисної діяльності;

 2. Інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

3. Органи юстиції;

4. Нотаріат;

5. Адвокатура

         1. Поняття правозахисної діяльності

Потреба в існуванні правозахисних інститутів пояснюється низькою взаємопов'язаних чинників. По-перше, тим, що гарантування охорони прав громадян стало одним із принципів правової системи та державного життя, що знайшов відображення в Конституції. Державні органи і окремі службові особи, самостійно виконуючи свої професійні функції і завдання, часто-густо порушують конституційні права та правомірні інтереси фізичних і юридичних осіб або не дбають про них. Тому захист прав громадян потрібен, незважаючи па наявність системи коні-тролю за законністю з боку суду, органів прокуратури та інших уповноважених на це органів.

По-друге, міжнародні політико-правові інститути приділя­ють все більше уваги правам людини в посттоталітарних краї­нах. Для Української держави дотримання міжнародних стан­дартів з прав людини стало одним із пріоритетів внутрішньої політики. Про посвідчить прийняття в нашій країні нових полі­тичних документів 8 основних питань розвитку демократії, за­хисту прав людини, проведення судово-правової реформи. По трете, правозахисні інститути є незалежними від державних органів; для них характерна відкритість, вільний доступ для всіх, хто потребує захисту своїх прав і свобод. Механізми захисту прав І свобод громадян виникають у процесі взаємодії органів влади та громадянського суспільства і це стало реальним гаран­том від відомчого або неправомірного втручання. У наший дер­жаві   поступово             створюється адміністративна юстиція, яка базується на наявності у громадян не тільки приватних  а й публічних прав й завдяки цьому окремі громадяни можуть вступа­ти у правові відносини з державою щодо захисту своїх приват­них прав.

Правозахисна діяльність полягає у захисті прав та інтересів громадян України, іноземців, осіб без громадянства, юридич­них осіб щодо спірних питань їхніх прав і охоронюваних інте­ресів, а також у наданні правової допомоги від обвинувачення, посилення правових гарантій охорони прав і свобод від втру­чання органів влади та управління. Предмет правозахисної діяльності стосується правової допомоги юридичним особам, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, а також захисту фізичних осіб від обвинувачення. Кількість осіб, які потребують допомоги та захисту, з кожним роком збіль­шується.

Гарантії правозахисної діяльності. Державою сформуль­овані певні правові гарантії права на захист й на здійснення пра­возахисної діяльності. Так, у КК встановлена Кримінальна відпо­відальність за порушення права на захист (частина 1 ст. 374 КК), за якою недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а та­кож інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваче­ного, підсудного на захист, вчинене особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором або суддею карається штрафом від 300 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. При цьому, якщо це призвело ще й до засуджен­ня невинної у вчиненні злочину особи, або це було вчинено за попередньою змовою групою осіб або призвело до інших тяж­ких наслідків, то кара винних у порушенні права на захист осіб є більш жорсткою (ч. 2 ст. 374 КК). Гарантією нормального ве­дення правозахисної діяльності слугує заборона у втручання в діяльність захисника чи представника особи. За вчинення в будь-якій формі перешкод до здійснення правомірної діяльності захисника чи представника особи по наданню правової допомо­га або порушення встановлених законом гарантій їх діяльності та професійної таємниці карається штрафом від 100 до 200 не­оподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними

Засади правозахисної діяльності роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до 3 років, а ті самі дії, вчинені службовою особою з використанням свого службового становища, караються значно суворіше (частини 1 і 2 ст. 397). Крім того, передбачена кримінальна відповідальність за погро­зу або насильство що до захисника чи представника особи (ст. 398 КК), за умисне знищення або пошкодження майна захис­ника чи представника особи (ст. 399 КК), за посягання на жит­тя захисника чи представника у зв'язку з діяльністю, пов'яза­ною з наданням правової допомоги (ст. 400 КК).

Правозахисна функція, яку виконують державні й недер­жавні органи, має багато складових. Це, зокрема, роз'яснення громадянам їхніх прав та обов'язків, надання юридичної допо­моги, представництво в суді, правоохоронних органах тощо. Державним органом, який повинен сприяти розвитку юридич­но-інформаційних послуг з метою реалізації прав, свобод і за­конних інтересів громадян та юридичних осіб, надання їм плат­них послуг правового й технічного характеру є Міністерство юстиції України та його органи на місцях. До органів юстиції входить компетенція з виконавчого провадження судових рішень, реєстрації актів громадянського стану, державної реє­страції нормативно-правових актів і громадських об'єднань, а також забезпечення діяльності нотаріату.

Правозахисну функцію виконує адвокатура, яка є профе­сійною правозахисною недержавною інституцією1. Свою діяльність вона спрямовує на захист громадян і осіб від обви­нувачення і надання правової допомоги при вирішенні справ у судах, у досудовому порядку та в інших органах влади. Разом із тим, громадяни України мають право вільного вибору захис­ника і можуть обирати захисником своїх інтересів особу, яка є фахівцем у галузі права, якщо така особа може легально нада­вати правову допомогу особисто чи за дорученням юридичної особи. У 1998 р. в Україні розпочала свою роботу нова правозахисна інституція — Уповноважений Верховної Ради Украї­ни з прав людини.

 

 2. Уповноважений Верховної Ради  України з прав людини

Діяльність Уповноваженого безпосередньо спрямована на охорону прав і свобод людини, розширення обізнаності грома­дян про порушення їхніх прав і свобод органами влади, посадо­вими особами. Ця діяльність водночас є і правозахисник), і правороз’яснювальну. Уповноважений Верховної Ради Украї­ни з прав людини здійснює легітимний парламентський конт­роль, за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також захист прав кожного на території Украї­ни в, межах своїх повноважень.

Уповноважений здійснює свої функції незалежно від інших державних органів і посадових осіб. Він розглядає скарги про порушення конституційних прав громадян, що звертаються до нього після того, як всі правомірні шляхи для відновлення по­рушених прав вичерпано. Омбудсман (так цей орган іменуєть­ся в країнах Заходу) може порушити провадження у відповід­них державних органах.

Свою діяльність він будує відповідно до Конституції Украї­ни, Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради Украї­ни з прав людини» від 23 грудня 1997 р. і має на меті, зокрема:

а) захист прав і свобод людини і громадянина, проголоше­них  Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами України;

б) сприяння поновленню порушених прав і свобод;

в) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина відповідно до Конституції Ук­раїни та міжнародних стандартів;

г) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу та інші.

Компетенція Уповноваженого стосується відносин, що ви­никають між громадянином при реалізації його прав і свобод та об'єднаннями громадян, установами, підприємствами, організа­ціями (незалежно від форми власності), їх посадовими та служ­бовими особами1.

При цьому Уповноважений має право:

—невідкладного прийому найвищими посадовими особами держави, керівниками державних органів, органів місцевого са­моврядування;

—звертатися з поданням до Конституційного Суду України про відповідність Конституції України законів України та інших право­вих актів Верховної Ради, актів Президента та Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав ї свобод людини і громадянина;

—ознайомлюватися з документами, у тому числі й секрети йми тощо;

—вимагати від посадових і службових осіб органів держав­ної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, ус­танов, організацій (незалежно від форми власності) сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядко­ваних їм підприємств, установ, організацій тощо;

—запрошувати посадових і службових осіб для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які пере­віряються у справі;

—відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні тощо;

—звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод лю­дини і громадянина тих осіб, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом;

—направляти у відповідні органи акти реагування Уповно­важеного в разі виявлення порушень прав і свобод людини і гро­мадянина для вжиття цими органами необхідних заходів тощо.

Уповноваженим може бути призначений громадянин Украї­ни, який на день обрання досяг сорока років, володіє держав­ною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п'яти років проживає в Україні. Першою особою, обраною на цю посаду була Н. І. Карпачова. Нещодавно вона переобрана Верховною Радою України на но­вий 5-річний термін.

 

У результаті діяльності Уповноваженого підтримується віра людини у справедливість, нейтралізується негативне ставлен­ня її до влади, пом'якшуються конфлікти між державою, ЇЇ орга­нами і громадянами. Діяльність Омбудсмана демократизує сус­пільство, розвиває правову свідомість.

Важливою гарантією діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є те, що він користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень.

Уповноважений щорічно письмово докладає Верховній Раді України про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприєм­ствами, установами, організаціями (незалежно від форми влас­ності) та їх посадовими і службовими особами.

Щорічна доповідь повинна містити посилання на випадки порушень прав і свобод людини і громадянина, щодо яких Упов­новажений вживав необхідних заходів, на результати перевірок, що здійснювалися протягом року.

Уповноважений з прав людини для здійснення своїх повно­важень формує секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка.

 З. Юстиція України

Органи юстиції традиційно належать до правозастосовчих органів нашої держави.

Органи юстиції очолює Міністерство юстиції України, яке є

центральним органом виконавчої влади в Україні. Правову ос­нову діяльності органів юстиції становлять Конституція Украї­ни, закони України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р., «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р. тощо1.

До завдань органів юстиції щодо здійснення професійної діяльності з юридичної допомоги можна віднести:

— розвиток правової інформатизації, формування у грома­дян правового світогляду;

—державну реєстрацію нормативних актів органів виконав­чої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, ведення реєстру цих актів, надання інформації з бази даних реєстру;

—легалізацію всеукраїнських, міжнародних і місцевих об'єд­нань громадян, реєстрацію політичних партій, міжнародних гро­мадських організацій, неурядових організацій іноземних держав в Україні та їх символіки, контроль за додержанням ними поло­жень їхніх статутів;

—сприяння розвитку юридичних послуг, здійснення держав­ної реєстрації юридичних осіб та реєстрації прав на нерухоме майно, ведення реєстру застави майна;

—надання громадянам і юридичним особам додаткових плат­них послуг із складних питань правового характеру;

—забезпечення підготовки відповідних документів та пред­ставництво інтересів держави в Європейському Суді з прав лю­дини під час розгляду справ про порушення прав людини в Ук­раїні, направлення спостерігачів у місії з контролю за додержан­ням прав і свобод людини і громадянина;

—організацію розгляду звернень громадян з питань, які на­лежать до компетенції органів юстиції, виявлення та усунення причин, що породжують скарги громадян.

Одним з основних напрямів діяльності органів юстиції є діяльність, спрямована на виконання рішень (вироків), поста­нов судових органів.

При цьому органи юстиції організують заходи щодо своєчас­ного, повного та неупередженого примусового виконання рішень судових органів.

У системі Мін'юсту працюють близько 14,5 тис. працівників. Міністерство юстиції України очолює міністр, якого за подан­ням Прем'єр-міністра призначає Президент України.

При Мін'юсті також діє Уповноважений у справах додержан­ня Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Упов­новажений представляє Україну під час розгляду справ про по­рушення нашою державою положень Конвенції, а також інфор­мує про виконання Україною рішень Комісії та Суду; вносить на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції про усунен-

 

ня порушень положень Конвенції, недопущення таких порушень у майбутньому тощо.

До структури органів юстиції входять також органи нотаріа­ту та реєстрації актів громадянського стану. Повноваження цих органів визначені в Законі України «Про нотаріат», у Сімейно­му кодексі України та в інших нормативно-правових актах.

Відділи реєстрації актів громадянського стану районних, рай­онних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції проводять реєстрацію юридичних фактів: народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьків­ства, зміни прізвища, імені, по батькові, приймають і. розгляда­ють заяви громадян про внесення змін, доповнень, поновлення, а також анулювання записів актів громадянського стану та у встановленому порядку зберігають актові книги.

 4. Нотаріат в Україні

У системі правозахисних органів важливе місце посідає но­таріат — система органів і посадових осіб, на які покладено обо­в'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти нотаріальні дії, передбачені Законом Ук­раїни «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р., для надання їм юри­дичної вірогідності.

Предметом нотаріальної діяльності є посвідчення безспірних прав, безспірних фактів і вчинення інших дій, що випливає із пов­новажень нотаріальних органів і посадових осіб. Діяльність нота­ріату спрямована на охорону та захист прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, на запобігання правопорушенням шля­хом правильного і своєчасного вчинення нотаріальних дій.

Джерелами нотаріального права є Конституція України, де закріплено теоретичні положення, які зумовлюють діяльність нотаріату, а також Закон України «Про нотаріат». Законом впер­ше було передбачено запровадження приватного нотаріату. Но­таріуси у своїй діяльності керуються також постановами й роз­порядженнями Кабінету Міністрів України, наказами та інструкціями Міністерства юстиції.

Нотаріуси і службові особи, які виконують ці функції, діють згідно з чинним законодавством (ст. 7 Закону) та мають вимагати додержання законності всіма громадянами і юридичними особами, які звертаються до них з проханням виконати певну нотаріальну дію; відмовляти у виконанні дій, що суперечать за­кону; не приймати документи, які оформлені з порушеннями закону або містять відомості, що паплюжать честь і гідність гро­мадян. Не менш важливим у діяльності нотаріату є додержання таємниці виконуваних нотаріальних дій. Саме тому довідки й документи нотаріальні контори і приватні нотаріуси видають лише тим громадянам, державним установам і організаціям, для яких або за дорученням яких виконувалися нотаріальні дії. Важ­ливе значення у діяльності нотаріату має також додержання об'єктивної істини, тобто обґрунтованості дій нотаріусів та інших посадових осіб, які виконують нотаріальні дії. Підставою для виконання нотаріальних дій є дійсні обставини, підтверд­жені необхідними й достатніми письмовими доказами (докумен­тами). Подані матеріали нотаріус оцінює з точки зору їх належ­ності, допустимості й достовірності (ст. 4 Закону).

За вчинення нотаріальних дій нотаріуси справляють держав­не мито у розмірах, встановлених декретом Кабінету Міністрів України з наступними змінами та доповненнями.

Приватні нотаріуси за вчинення нотаріальних дій справля­ють плату, розмір якої встановлюється за домовленістю сторін (ст. 31 Закону). З доходу приватного нотаріуса справляється прибутковий податок за ставками, встановленими чинним за­конодавством.

Посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищ­них, міських рад народних депутатів України у населених пунк­тах, де немає державних нотаріусів, посадові особи можуть вчи­няти певні нотаріальні дії.

У державних нотаріальних конторах вчинюються такі нотарі­альні дії (ст. 34 Закону):

—посвідчуються угоди (договори, заповіти, доручення, шлюбні контракти тощо);

—вживаються заходи щодо охорони спадкового майна;

—видаються свідоцтва про право на спадщину;

—видаються свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя;

—видаються свідоцтва про придбання жилих будинків з при­людних торгів;

 

—видаються дублікати документів, що зберігаються у спра­вах нотаріальної контори;

—накладається заборона відчуження жилого будинку, квар­тири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

—посвідчується вірність копій документів і виписок з них;

—посвідчується справжність підпису на документах;

—посвідчується правильність перекладу документів з однієї мови на іншу;

—посвідчується факт, що громадянин є живим;

—посвідчується факт перебування громадянина в певному місці;

—посвідчується тотожність громадянина з особою, зображе­ною на фотокартці;

—посвідчується час пред'явлення документів;

—передаються заяви фізичних і юридичних осіб іншим фізичним і юридичним особам;

—приймаються на депозит (тобто на зберігання на певний строк) грошові суми та цінні папери тощо.

Цей перелік не є вичерпним. Чинним законодавством на державних нотаріусів може бути покладено вчинення й інших нотаріальних дій. Приватні нотаріуси вчиняють подібні нота­ріальні дії, за винятком деяких. Так, зокрема, вони не мають права накладати і знімати заборону відчуження жилого будин­ку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділян­ки, іншого нерухомого майна; видавати свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя; видавати свідоцтва про право на спадщи­ну тощо1.

Заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, санаторіях або проживають у будинках для перестарілих та інвалідів, посвідчені головними лікарями, їх заступниками по медичній частині або черговими лікарями зазначених будинків для перестарілих та інвалідів, прирівнюються до нотаріально по­свідчених.

Право посвідчувати заповіти надано капітанам морських су­ден або суден внутрішнього плавання, що плавають під прапо­ром України, а також начальникам експедицій стосовно за­повітів громадян, які перебувають у плаванні чи експедиції.

Заповіти та доручення військовослужбовців, а також роб­ітників і службовців, членів їхніх сімей і членів сімей військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових час­тин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб і органів, що вчиняють нотаріальні дії, можуть посвідчувати командири (начальники) цих частин, з'єднань, установ і закладів.

Начальники місць позбавлення волі мають право посвідчу­вати заповіти та доручення осіб, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі.

 

5. Адвокатура в Україні

Конституція України гарантує кожному право захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань шляхом оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів держав­ної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і служ­бових осіб.

У будь-якому правовому суспільстві адвокату відведено особливу роль. Адвокат має діяти не тільки в інтересах клієнта, айв інтересах права в цілому. Основні положення про роль адвокатів, прийняті на VIII Конгресі ООН із запобігання зло­чинам, що відбувся у серпні 1990 р., вказують на особливість адвокатської діяльності в суспільстві, яка має поважатися і гарантуватися урядами при розробці національного законодав­ства та його застосуванні як адвокатами, так і суддями, проку­рорами, членами законодавчої та виконавчої влади і суспіль­ством у цілому.

Після здобуття незалежності в українському законодавстві зроблено перші кроки на шляху створення дійсно незалежної адвокатури. 19 грудня 1992 р. був прийнятий Закон України «Про адвокатуру», за яким адвокатура в Україні визначалася як добровільне професійне громадське об'єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юри­дичну допомогу (ст. 1 Закону)1.

Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за фахом юриста або помічника адвоката не менш як два роки, склав кваліфікаційні іспити, має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державно­му нотаріаті, органах внутрішніх справ, службі безпеки, держав­ного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має су­димість. Він має право: представляти і захищати права та інте­реси громадян і юридичних осіб за їх дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить вирішення відповідних питань; збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази у цивільних, гос­подарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема запитувати й отримувати документи або їхні копії від підприємств, установ, організацій та об'єднань, а від громадян — за їхньою згодою, ознайомлюватися на підприєм­ствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами та матеріалами, за винятком тих, таєм­ниця яких охороняється законом; отримувати письмові виснов­ки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань; засто­совувати науково-технічні засоби відповідно до чинного зако­нодавства; доповідати про клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб і відповідно до закону одержувати від них пись­мові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги; бути при­сутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях коле­гіальних органів і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг.

При здійсненні професійної діяльності адвокат зобов'язаний неухильно додержуватися вимог чинного законодавства, вико­ристовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і за­конних інтересів громадян і юридичних осіб і не має права ви­користовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення. Законом України «Про адвокатуру» передбачені й інші обов'язки адвоката.

Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності (ст. 4 Закону). її діяльність має певні державні гарантії, про що йшлося раніше.

Принцип незалежності адвокатської діяльності полягає у забезпеченні таких умов виконання професійних прав і обо­в'язків адвоката, які б забезпечували його свободу від будь-якого зовнішнього впливу, тиску чи втручання в його діяльність, зокрема з боку державних органів, а також від впливу своїх осо­бистих інтересів. Адвокат зобов'язаний не допускати у своїй професійній діяльності компромісів, які б применшували його незалежність, з метою догодити суду, іншим державним орга­нам, третім особам або клієнтові, якщо такі компроміси розхо­дяться із законними інтересами клієнта і перешкоджають на­лежному наданню йому правової допомоги.

Сутність принципу додержання законності у діяльності адво­ката полягає в тому, що він зобов'язаний не порушувати чинного законодавства України, сприяти утвердженню і практичній реалі­зації принципів верховенства права та законності, вживати всі свої знання і професійну майстерність для належного захисту і пред­ставництва прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб.

Адвокат не може давати клієнтові поради, свідомо спрямо­вані на полегшення вчинення правопорушень, або іншим чином умисно сприяти вчиненню їх. У своєму приватному житті адво­кат також зобов'язаний додержуватися закону, не вчиняти пра­вопорушень і не сприяти їх вчиненню.

Додержання принципу конфіденційності є необхідною і най­важливішою передумовою довірчих відносин між адвокатом і клієнтом, без яких неможливо належне надання правової допо­моги. Отже, збереження конфіденційності будь-якої інформації, отриманої адвокатом від клієнта, а також про клієнта або інших осіб у процесі здійснення адвокатської діяльності, є правом ад­воката у відносинах з усіма суб'єктами права, які можуть вима­гати розголошення такої інформації, та обов'язком щодо клієнта і тих осіб, кого ця інформація стосується.

Конфіденційність певної інформації, що охороняється пра­вилами ст. 4 Закону «Про адвокатуру» може бути скасована тільки особою, заінтересованою в її додержанні (або спадкоєм­цями такої фізичної особи чи правонаступниками юридичної особи), у письмовій чи іншій зафіксованій формі.

Адвокат не відповідає за порушення цього принципу в разі допиту його у встановленому законом порядку як свідка щодо обставин, які виходять за межі предмета адвокатської таємниці, визначеного чинним законодавством, хоч і охоплюється пред­метом конфіденційної інформації.

Розголошення відомостей, що становлять адвокатську таєм­ницю, заборонено за будь-яких обставин, включаючи незаконні спроби органів дізнання, попереднього слідства й суду допита­ти адвоката про обставини, що є адвокатською таємницею.

Адвокату, помічникові адвоката, посадовим особам адво­катських об'єднань забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, та використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.

Професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом. Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагати від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомос­тей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитані як свідки.

Документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню без його зго­ди. Забороняється прослуховування телефонних розмов адво­катів у зв'язку з оперативно-розшуковою діяльністю без санкції Генерального прокурора України, його заступників, прокурорів Автономної Республіки Крим, області, міста Києва.

Не може бути внесено подання органом дізнання, слідчим, прокурором, а також винесено окрему ухвалу суду щодо право­вої позиції адвоката у справі.

Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками про­цесу. Кримінальну справу проти адвоката може порушити тільки Генеральний прокурор України, його заступники, прокурори Ав­тономної Республіки Крим, області, міста Києва. Адвоката не мож­на притягти до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати її застосуванням у зв'язку з поданням юри­дичної допомоги громадянам та організаціям згідно із законом.

Адвокат має право займатися адвокатською діяльністю інди­відуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, відкривати адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до закону та статутів адвокатських об'єднань.

Адвокатські бюро, колегії, контори та інші адвокатські об'єд­нання є юридичними особами. Адвокати та адвокатські об'єднан­ня відкривають розрахунковий рахунок та інші рахунки в бан­ках на території України, а у встановленому чинним законодав­ством порядку — і в іноземних банках; можуть мати печатку та штампи зі своїм найменуванням.

З метою підвищення кваліфікаційного рівня адвокатури, посилення правозахисної діяльності адвокатів у складі органів адвокатури діє Вища кваліфікаційна комісія адвокатури.

Положення про неї підписано Указом Президента України від 5 травня 1999 р. № 155/93'.

Відповідно до Закону України «Про адвокатуру» та зазначе­ного Положення, Вища кваліфікаційна комісія адвокатури ут­ворюється при Кабінеті Міністрів України з представників від кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Вер­ховного Суду України, Міністерства юстиції України, Спілки адвокатів України.

Вища кваліфікаційна комісія адвокатури в межах своїх пов­новажень приймає або затверджує положення, рекомендації, роз'яснення, рішення, обов'язкові для виконання кваліфікацій­но-дисциплінарними комісіями адвокатури, адвокатами та ад­вокатськими об'єднаннями, на яких поширюється їхня дія.

Запитання та завдання

для самостійної перевірки знань

1. Які правозахисні органи діють на території України?

* *2.3 чим пов'язана необхідність існування правозахиских інсти­тутів?

3. Які гарантії правозахисної діяльності Ви знаєте ?

*4. Яка мета парламентського контролю за додержанням кон­ституційних прав і свобод людини і громадянина?

5.    Які повноваження має Уповноважений Верховної Ради з прав людини?

6.    Яку правозахисну діяльність здійснюють органи юстиції?

7.    Що таке нотаріат?

*8. Захист яких прав громадян здійснюють нотаріуси?

9. Що таке адвокатура?

10. Які принципи адвокатської діяльності Вам відомі?

*11. Які гарантії адвокатської діяльності передбачені законо­давством?

12. Чи може бути адвокат допитаний як свідок у кримінальній справі?

  13. Що, на Ваш погляд, має робити адвокат, якщо йому стало відомо про злочин, який вчинив його клієнт? Обґрунтуйте право­мірну поведінку адвоката.

*    14. Порівняйте правоохоронну і правозахисну діяльність.     
*15- Порівняйте адвокатуру і прокуратуру.

*16. Яким чином в нашій державі захищена сама правоохоронна діяльність?

Лекція. Цивільне право України

   План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1.1.  Загальні засади цивільного права.

1.2.  Джерела цивільного права.

1.3.  Суб’єкти та об’єкти цивільних прав.

1.4.   Цивільна правоздатність і дієздатність фізичних та юридичних осіб.

1.5.  Правочини та їх представництва.

1.6.  Захист цивільних прав та інтересів.

1.7.  Право власності, його зміст, види та захист.

1.8.  Право інтелектуальної власності.

1.9.  Зобов’язальне право.

1.10.  Спадкове право.

1.1. Загальні засади цивільного права

Цивільне Право - одна із самостійних галузей права(Галузь права) України, що регулює найбільш поширені, бажані та соціально необхідні суспільні відносини власності в різноманітних формах, товарно-грошові відносини і деякі особисті відносини.

Немайнові відносини за участю фізичних та юридичних осіб з метою більш повного задоволення матеріальних і духовних потреб громадян) які, без перебільшення, можна назвати позитивними.

Позитивними, по-перше, тому, що його норми в переважній більшості передбачають суб'єктивні права, що уповноважують їх носіїв (фізичних та юридичних осіб) на вчинення тої чи іншої життєво необхідної дії. Наприклад, придбати майно і стати власником, а будучи ним, користуватися і розпоряд­жатися цим майном з метою задоволення своїх потреб. Інша частина норм цивільного права регулює такі соціально важливі та необхідні відносини, як обмін та обіг товарів, надання послуг, виконання робіт, а також норми, що регулюють авторські права та інші права інтелектуальної власності і які забезпечують розвиток культури, науки і техніки.

Отже, норми цивільного права стосуються тих сторін людського буття, які забезпечують основи їх життєдіяльності шляхом задоволення потреб та інтересів. А це означає, що цивільне право забезпечує функціонування товарно-грошових відносин шляхом здійснення регулятивної та охоронної функцій і є юридичною формою економічних відносин. По-друге, позитивізм цивільного права проявляється і в специфіці юридичного змісту його норм, які визначають, що його суб'єкти перебувають один щодо одного в юридично однаковому (рівному) становищі, а правовідносини (права і обов'язки) між ними можуть виникнути тільки в разі, якщо на це є їхня воля.

Крім регулятивної функції, частина норм цивільного права виконує правоохоронну функцію. Це, зокрема, норми права, які передбачають відповідальність в разі заподіяння шкоди особі або майну (Майно) фізичної особи, а також шкоди, заподіяної юридичній особі.

    

 

Загальні засади цивільного права:

- неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини(Людина)

- неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених

Конституцією України(Конституція України) та законом(Закон)

- свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом

- судовий захист цивільного права та інтересу

- свобода договору, справедливість, добросовісність та розумність

Норми цивільного права регулюють не тільки відносини, основою яких є майнові інтереси, вони також регулюють особисті немайнові відносини.

Майновими називаються відносини, пов'язані з набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном.

^Майнові відносини у галузі товарообігу - це відносини, зв'язані з переходом матеріальних благ від одних суб'єктів (виробників матеріальних благ) до інших (споживачів матеріальних благ), наприклад, майнові відносини, що виникають з договору купівлі-продажу, поставки. Це, по-суті, товарно-грошові відносини, оскільки вони виникають на базі товарного виробництва і відображають рух товарів від виробника чи посередника до споживача.

Особисті немайнові відносини - відносини, пов'язані із здійсненням особистих прав і свобод.

Особисті права поділяють на дві групи:

-  особисті права, які зв'язані з майновими відносинами, наприклад, особисті права авторів творів в галузі науки, літератури і мистецтва, винаходів, раціоналізатор­ських пропозицій;

- особисті права, які виникають та існують незалежно від майнових, тобто, не зв'язаних з ними, наприклад, право на ім'я, честь, гідність і т. ін.

Цивільне законодавство регулює особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини):

- юридичних осіб між собою;

- громадян між юридичними особами;

-  громадян між собою.

Без цивільного права неможливе нормальне функціонування еконо­мічного, соціального та політичного життя будь-якого, а тим більше,  цивілізованого суспільства.

Як і будь-яка галузь права, цивільне право має свій метод([?]Метод правового регулювання|Метод правового регулювання[/?]). Цивільно-правовий метод, на відміну від методів інших галузей права, є багатоелементним, має свої ознаки.

     Ознаки цивільно-правового методу

- юридична рівність сторін. Це означає, що жоден із суб'єктів цивільного права

не може визначити з власної ініціативи поведінку іншого суб'єкта, на відміну як це має місце в галузях публічного права (адміністративне, фінансове і інші)

- суб'єкти цивільного права є самостійними (автономними) і правовідношення між ними може виникнути тільки в тому випадку, якщо між ними є домовленість (договір) про це

- норми цивільного права в переважній більшості передбачають багатоваріантність поведінки суб'єкта. Наприклад, продати річ або обміняти її на іншу, або взагалі не продавати і використовувати її у власних інтересах. Тобто, на власний розсуд, який, звичайно, визнається особистим інтересом, вибрати певну поведінку. Така властивість юридичного змісту норм цивільного права, можливість вільно розпоряджатися суб'єктивними правами називається диспозитивністю

- відповідальність сторін. Вона має майновий характер і в ряді випадків може наступати без вини

Норми цивільного права (абстрактні) розміщені у певному порядку, за логікою можливого виникнення та рухом цивільного суб'єктивного права. Це, зокрема, норми, які визначають завдання права, суб'єктивний склад, їх права та обов'язки, право власності, загальне вчення про зобов'язання, загальна частина та окремі види зобов'язань тощо. В праві послідовність розміщення норм називається системою права.

Отже, цивільне право - це сукупність норм, які розміщені в певному порядку і які регулюють на засадах юридичної рівності майнові та особисті немайнові відносини суб'єктів цивільного права.

1.2. Джерела цивільного права

Джерелами цивільного права є нормативні акти. Залежно від юридичної сили, вони поділяються на закони та підзаконні нормативні акти. В свою чергу, закони також мають різну юридичну силу.

Найвищу юридичну силу має Конституція України, всі інші закони та підзаконні нормативні акти, які приймаються на основі Конституції повинні їй відповідати. У разі, якщо якийсь нормативно-правовий акт не відповідає їй, то він не може застосовуватися. Конституція України містить норми різних галузей права, в тому числі і цивільного. До цивільно-правових норм належать статті 13, 14 і 41, які визначають засади регулювання відносин власності. Ст. 21,23,24,27, 28,29,31 і 32 визначають засади регулювання особистих немайнових відносин і ін.

Основні акти цивільного законодавства України:

Цивільний кодекс України

- Закони України

- акти Президента України

- Постанови КМУ

- нормативно-правові акти інших органів державної влади України, органів влади А РК, що регулюють цивільні відносини

До 1 січня 2004 р. цивільно-правові відносини регулювались в Україні Цивільним кодексом України, який був прийнятий 18 липня 1963 р. У зв'язку із зміною економічних, соціальних та політичних відносин в Україні до нього внесено значні зміни і доповнення. Однак, вони не могли вирішити всіх проблем, тому 16 січня 2003 р. Верховна Рада України прийняла новий Цивільний кодекс України (ЦКУ), який, у відповідності до пункту 1 прикінцевих та перехідних положень, набрав чинності з 1 січня 2004 р., основні положення якого знайдуть відображення в нашому розділі.

Цивільний кодекс України складається з шести книг, які містять 90 глав і 1308 статей, прикінцевих та перехідних положень. Книга перша містить "Загальні положення" ЦКУ, друга книга визначає " Особисті немайнові права фізичної особи", третя - "Право власності та інші речові права", четверта - "Право інтелектуальної власності", п'ята - "Зобов’язальне право", шоста - " Спадкове право".

Перехід України на ринкові відносини, зміна політичної системи зумовлює прийняття та існування в Україні значної кількості законів цивільно-правового характеру. їх можна розділити за групами. Закони, що регулюють правовий статус юридичних осі6:Господарський кодекс України, ст 4. закону "Про господарські товариства", "Про споживчу кооперацію", та ін. Ті, що регулюють майнові права: "Про власність", "Про цінні папери та фондову біржу" ,"Про лізинг".

Суспільні відносини, будучи врегульованими нормами цивільного права, стають цивільно-правовими відносинами.

 Отже, цивільні правовідносини - це та частина суспільних відносин, які врегульовані нормами цивільного права. Якщо нормами цивільного права врегульовані майнові відносини, відповідно виникають майнові правовідносини, якщо ж врегульовані особисті відносини, то вони стають особистими правовідносинами.

1.3. Суб'єкти та об'єкти цивільних прав

Залежно від того, яку регулятивну функцію виконують норми цивільного права, цивільні правовідносини поділяють на загальні, абсолютні або відносні.

Якщо норма об'єктивного цивільного права знаходиться в абстрактному стані і передбачає рівень можливої поведінки суб'єкта цивільного права, то таке право відношення можна визнати загальним. Це правовідношення відрізняється суб'єктним складом, об'єктом та змістом.

Уповноваженим суб'єктом може бути будь-яка фізична чи юридична особа, а зобов'язаною особою виступає держава як політичний суверен, яка зобов'язана забезпечити Економічні, Політичні умови реалізації такого права. Об'єктом такого правовідношення є можливість виникнення відносного або абсолютного правовідношення. Змістом такого правовідношення є можливість здійснення певної дії уповноваженої особи, а обов'язком зобов'язаної особи - створення юридичних, економічних політичних та інших умов, які б забезпечили реалізацію такої можливості2. Реалізація абстрактної норми веде до виникнення відносних (персоніфікованих) або абстрактних цивільних правовідносин, іноді через відносні до абстрактних. З укладенням договору купівлі-продажу будинку виникають відносні правовідносини, а з його передачею у власність виникнуть абсолютні правовідносини.

У відносних правовідносинах конкретно визначено сторони: уповноважену і зобов'язану. За договором купівлі-продажу, наприклад, ними є продавець (Іваненко) та покупець (Петренко), де перший зобов'язується передати річ. обумовлену договором, а другий-прийняти її та оплатити обумовлену вартість. Сторонами в такому зобов'язанні є кредитор і боржник. Кредитор - особа, уповноважена вимагати певної поведінки боржника, боржник - особа, зобов'я­зана вчинити таку поведінку.

Увага!

       Абсолютні правовідносини характеризуються особливим суб'єктним складом. В них конкретній уповноваженій особі, наприклад, власнику, кореспондується обов'язок невизначеного кола осіб. Він полягає в утриманні від порушення суб'єктивного права уповноваженої особи, тобто, не перешкоджати  здійснювати право власності.

             

  Абстрактний стан норми чи абстрактна норма - це така норма права, яка передбачає, наприклад, можливість громадянина мати у власності будинок, займатися підприємницькою діяльністю, заповідати майно.

  Можна також виходити з того, що загального правовідношення не існує. Існує лише абстрактна норма права, яка уповноважує особу на певну поведінку укласти договір, скласти заповіт, здійснити винахід чи інше.   

Цивільні правовідносини, як це можна зробити висновок з попереднього матеріалу, мають свій склад, суб'єкт, об'єктта. зміст, що в науці цивільного права дістали назву елементи правовідносин.

Суб'єктами цивільних правовідносин є ті особи, між якими виникають цивільні права і цивільні обов'язки. Ними, у відповідності до чинного цивільного законодавства, можуть бути:

- громадяни України;

- іноземні громадяни;

- особи без громадянства та соціальні утворення: юридичні особи (державні підприємства і установи, кооперативи, громадські організації, господарські товариства, політичні партії, релігійні організації);

- Держава Україна, АРК, іноземні держави;

- Органи місцевого самоврядування (територіальні громади та інші). Об'єктами цивільних прав є ті матеріальні і нематеріальні (духовні) блага, з приводу яких суб'єкти цивільного права вступають (індивідуалізовані правовідносини) або знаходяться (абсолютні правовідносини) між собою в цивільних правовідносинах.  Об'єкт - обов'язковий елемент правовідношення, без нього правовідношення виникнути чи бути не може. У відповідності до цільового призначення та правового режиму, об'єктами цивільного права є речі, гроші, цінні папери, майно, інформація, послуги та інші дії, результати творчої діяльності, особисті немайнові блага тощо (ст. Г77ЦКУ).

Обєкти цивільно-правових відносин

- речі (рухомі і нерухомі)

- речі індивідуально-визначені іродові

- головна річ і її приналежність

- речі подільні і неподільні

- продукція, доходи, інформація

- гроші, цінні папери, валютні цінності

- майно, майновий комплекс

- результати виконаної роботи та послуги

- нематеріальні блага (результати інтелектуальної, творчої діяльності,  і

службова та комерційна таємниця тощо)

Серед об'єктів цивільних прав важливе значення мають речі. їх особливе значення визначається тим, що вони найбільш поширені і по відношенню до них виникає право власності (так звані речові права).

1.4. Цивільна правоздатність та дієздатність фізичних та юридичних осіб

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути особи тільки в тому випадку, якщо вони володіють певними соціально-юридичними властивостями, які в цивільному праві прийнято називати правоздатністю, дієздатністю та обсягом цивільних прав повноважень. В багатьох літературних джерелах всі ці властивості разом називають правосуб'єктністю1.

Правоздатність означає здатність мати цивільні права та обов'язки і визнається в однаковій мірі за всіма фізичними та юридичними особами України (ст.25і80ЦКУ).

Правоздатність громадян виникає у момент народження і припиняється у момент смерті. Правоздатність є властивістю, яка тісно пов'язана з особою, якої не можна її позбавити чи обмежити незалежно від фізичного чи юридичного стану, в певній мірі також і віку. Фізична особа, незалежно від віку може бути власником будинку, автомобіля, цінних паперів і т.д.

За юридичним змістом правоздатність юридичних осіб є однаковою із правоздатністю фізичних осіб, з однією лише різницею, що торкається моменту виникнення та припинення. Правоздатність юридичних осіб виникає з моменту їх реєстрації (для суб'єктів підприємницької діяльності підприємства, коопе­ративи, господарські товариства), з моменту реєстрації статуту (громадські організації, політичні партії, релігійні організації), з моменту утворення (державні організації, установи) і припиняється з реорганізацією чи ліквідацією юридичної особи(ст.91ЦКУ).

Дієздатність - це здатність осіб, визнаних суб'єктами цивільного права, своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки (ст. ЗОЦКУ).

Необхідно зазначити, що використання в Цивільному кодексі України терміну для "себе", дещо не відповідає дійсності. Як буде розкриватись нижче, дієздатні особи своїми діями можуть набувати прав і для інших осіб. Наприклад, представники для тих, чиї доручення виконують, батьки для неповнолітніх дітей віком до 15 (14) років, піклувальники для обмежених в дієздатності, опікуни для недієздатних.

За обсягом права вчиняти чи не вчиняти ті чи інші юридично значимі дії, дієздатність фізичних осіб поділяється на повну, часткову, неповну, осіб, обмежених в дієздатності осіб, визнаних недієздатними. Для юридичних осіб розмежування дієздатності за обсягом прав не має, вона для них завжди є повною.

 Це не єдина правова позиція. Крім зазначеної, правосуб'єктність визначають як правоздатність або як право - і дієздатність. Однак ми не будемо вдаватися до дискусій, а розглянемо кожну із них.     

 

В цивільних правовідносинах можуть брати участь не тільки українські, а також іноземні юридичні особи. Існування юридичних осіб в Україні, так само як і в інших країнах, дає можливість через об'єд­нання капіталів та зменшення підпри­ємницького ризику здійснити найбільш ефективне управління капіталом з метою задоволення індивідуальних та колективних . інтересів.

Правові ознаки юридичної особи:

- організаційна єдність

- майнова відокремленість

- можливість виступу у цивільному обороті від свого імені

- здатність нести самостійну майнову відповідальність

Як вже зазначалось, юридична особа, як і фізична особа, наділяється цивіль­ною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем.

Юридичні особи визнаються такими лише за наявності певних ознак. Ознаки юридичної особи - це такі його властивості, які необхідні для того, щоб його визнати юридичною особою. До них належать: організаційна єдність, майнова відокремленість, виступ у цивільному обороті від свого імені та здатність нести самостійну майнову відповідальність.

Організаційна єдність полягає в тому, що його учасники знаходяться в певних взаємовідносинах та ієрархії з питань управління справами юридичної особи та майнових прав. Отже, множинність учасників, об'єднаних в організацію, виступає в цивільному обороті як одна особа, один суб'єкт права. Організаційна єдність юридичної особи закріпляється установчими документами (установчим договором і статутом або установчим договором, наказом і статутом або положенням) і нормативними актами, що регулюють правове положення того чи іншого виду юридичних осіб.

Майнова відокремленість - це, по-перше, наявність у юридичної особи відокремленого майна, яке належить їй на праві власності, у повному госпо­дарському віданні або оперативному управлінні, по-друге, це майно відокрем­лене від майна засновників юридичної особи, майна держави та інших суб'єктів.

Виступ у цивільному обороті від свого імені. Кожна юридична особа має своє найменування і у цивільному обороті виступає від свого імені. Від свого імені вона набуває майнових і особистих прав та обов'язків, вона також може бути цивільним позивачем та цивільним відповідачем у суді.

Самостійна цивільно-правова відповідальність юридичної особи полягає в тому, що за своїми зобов'язаннями вона відповідає належним їй майном. Власники та засновники юридичної особи відповідальності за її зобов'язаннями не несуть, так само як і юридична особа не несе відповідальності за їх зобов'язаннями. Відповідальність власників чи засновників за зобов'язаннями юридичної особи можлива тільки у випадках, передбачених установчими договорами, договорами чи нормативними актами.

Юридичні особи можна поділити на окремі види. Для їх поділу можна використовувати різні ознаки. Так, за ст. 81 ЇДКУ, залежно від порядку створення, юридичні особи поділяються на юридичні особи приватного права та юридичні особи публічного права. Для поділу юридичних осіб на види використовується така ознака, як мета створення (виникнення).

Види юридичних осіб за метою їх створення:

- ті що здійснюють підприємницьку діяльність

- ті, що створені для виконання державних функцій

- ті, що створені для забезпечення реалізації громадянами своїх громадських прав

Створення першої групи юридичних осіб є однією із організаційно-правових форм здійснення підприємницької діяльності з метою одержання прибутку та розподілу його між учасниками. Створення другої групи юридичних осіб покликано забезпечити виконання різноманітних державно-правових функцій, від господарських до управлінських. Створення третьої групи юридичних осіб є необхідним елементом реалізації громадянами України конституційних прав на управління державними справами шляхом вираження політичної волі (політичні партії), задоволення економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, безперешкодно відправляти одноособово чи колегіально релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність (релігійні громади, інші релігійні заклади чи установи).

Здійснення, виконання та захист цивільних прав чиї обов'язків. Існуючі в цивільному праві норми самі по собі не створюють, не змінюють та не припиняють цивільних правовідносин. Для того, щоб вони виникли, необхідно щоб наступили передбачені нормами права обставини, які в цивільному праві називаються юридичними фактами.

Ст. 11ЦКУ передбачає приблизний перелік юридичних фактів, які породжують цивільні правовідносини (права і обов'язки), до них належать:

- договори та інші правочини, передбачені законом, а також договори

- праавочини хоч й не передбачені законом, але такі, що йому не суперечать;

адміністративні акти;

-  відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, створення творів науки, літератури, мистецтва;

-  заподіяння шкоди іншій особі, а також набуття або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав;

-  події, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків.

Наведений перелік не є вичерпним, оскільки зі змісту ч. 1 ст. 11 ЦКУ випливає, що цивільні права і обов'язки виникають з підстав, передбачених за

законодавством України, не тільки Цивільним кодексом, а також з дій громадян і  організацій (юридичних осіб), які хоч і не передбачені законом, але внаслідок загальних норм і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов'язки.

Всі зазначені підстави є юридичними фактами, і залежно від волі людей поділяються на дії і події. Дії - вольова поведінка суб'єктів цивільного права, тобто така, яка залежить від їх волі. Події, як підстави виникнення, не залежать від волі людей. До дій в цивільному праві відносяться угоди (правочини), адміністративні акти діяльності зі створення результатів інтелектуальної власності, заподіяння шкоди (цивільний делікт), інші дії. До числа подій, що є підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, належать такі, як народження, смерть, досягнення певного віку людиною, стихійні лиха тощо. В свою чергу, дії поділяються на правомірні та протиправні. До правомірних, необхідно віднести такі дії, які є бажаними для суспільства та окремих його індивідів (угоди, адміністративні акти, відкриття тощо). До неправомірних необхідно віднести заподіяння шкоди та ін. Слід мати на увазі, що порушення вимог стосовно угоди, неправомірні дії не породжують правових наслідків.

1.5. Правочини та  їх представництва.

Найбільш поширеними в цивільному праві юридичними фактами, які тягнуть виникнення, заміну або припинення цивільних прав та обов'язків, є правочини.

Правочини - це вольові і правомірні дії фізичних і юридичних осіб, спрямовані на досягнення правового результату, тобто виникнення, зміни або припинення цивільних прав і обов'язків (ст. 202 ЦКУ).

Правочини можуть бути одно- та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони (заповіт). Такі правочини може породжувати права і обов'язки лише для особи, яка вчинила його. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше осіб. Вони називаються договорами.

Залежно від правових наслідків договори поділяються на:

- договори про перехід права власності на річ (купівля-продаж, поставка, позика та ін.)

- договори про надання послуг (доручення, перевезення)

- договори про надання права користуватися майном (оренди, прокат)

- договори про виконання робіт (підряд)

- договори, які встановлюють розрахункові і кредитні відносини

- договори на використання результатів творчої діяльності

- договори особистого і майнового страхування

Будь-який правочин буде породжувати правові наслідки лише за умови додержання всіх вимог, які встановлені Цивільним кодексом безпосередньо. До них належать:

а)  зміст правочину не може суперечити положенням закону, інших правових актів, що с обов'язковими для сторін, а також: моральним засадам суспільства;

б)   особи, які вчиняють правочини, повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

в)  волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

г)  правочин має вчинятися у формі, передбаченій законом;

д) правочин має бути спрямована на реальне настання правових наслідків; є) правочини,що вчиняються батьками (усиновителями), не можуть суперечити інтересам їхніх неповнолітніх дітей.

Укладений правочин є правомірним, тобто породжує права і обов'язки (презумпція правомірності). Недійсними є правочини, якщо таке прямо витікає із закону, інших правових актів або якщо вони визнані судом недійсною.

Цивільний кодекс України містить формально визначені вимоги лише стосовно однієї умови дійсності-це форми правочину. Форма угоди - це спосіб (зовнішня фіксація) волевиявлення1 сторін. Загальні правила про форму угод передбачені Цивільним кодексом України. Відповідно до статті 205 ЦКУ, правочини можуть укладатись усно або у письмовій формі (простій чи нотаріальній). Правочин, для якого законом не встановлена певна форма, вважається укладеною, якщо з поведінки особи видно її волю укласти угоду, але вона мусить бути укладена в одній із названих форм.

Правочини, що вичиняються в письмовій  формі

- правочини між юридичними особами

- правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених ч. 1ст. 206 ЦКУ

- правочини фізичних осіб між: собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, крім правочинів,

передбачених ч. 1 ст. 206 ЦКУ

- інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма

Основні вимоги до письмової форми правочину визначає ст. 207 ЦКУ.

Представництво та довіреність. Необхідність існування в цивільному праві інституту представництва покликана цілою низкою обставин, які мають юридичний або фактичний характер. Це, наприклад, представництво малолітніх віком від 14 до 18 років, недієздатних, а також тих, хто перебуває у відрядженні,

 Воля - це внутрішня (розумова) оцінка соціальних, економічних явищ і обставин, які зумовлені необхідністю задоволення конкретних життєвих інтересів індивідів, відпустці, на стаціонарному лікуванні тощо і фактично не може одержати зарплату або укласти угоду.

Представництво - це юридичні правовідносини між представником і особою, яку він представляє у разі укладення ним угоди від імені і в інтересах цієї особи. Представництво здійснюється в межах повноважень, які визначені особою, яку представляють, законом, актом юридичної особи чи адміністративним актом (ст. 237-238ЦЮ/).

Довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами (ст. 244 ЦКУ). Довіреність — це юридичний документ, що надає іншій особі право на представництво в межах його кола дій (повноважень), яків ньому вказані.

Обсяг повноважень за довіреністю може бути різним. Тому довіреності бувають: разові - на вчинення однієї юридичної дії, спеціальні - на вчинення багатьох юридичних дій в певній галузі і протягом певного часу, і генеральні на укладення багатьох і різних угод в необмеженій кількості і в різних галузях діяльності.

Крім простої письмової форми довіреності, ЦКУ (ст. 245) містить додаткові вимоги стосовно форми довіреності. Довіреність на укладення правочину, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних і громадських організацій, повинні бути нотаріально посвідчені. Нотаріального посвідчення вимагає довіреність, яка видається в порядку передоручення (ст. 240 ЦКУ).

Строк дії довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її видачі. Посвідчена державним нотаріусом довіреність, що призначається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чинності, зберігає силу до її скасування особою, яка видала довіреність. Довіреність, в якій не зазначена дата її складення, недійсна (ст. 247 ЦКУ).

Умовами припинення чинності довіреності є

- закінчення її строку

- скасування довіреності особою, яка її видала

- відмова особі, якій видано довіреність

- припинення діяльності юридичної особи, від імені якої видано довіреність

- припинення діяльності юридичної особи, на ім'я якої видано довіреність

- смерть громадянина, який видав довіреність, визнання громадянина недієздат­ним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім

- смерть громадянина, якому видано довіреність, визнання громадянина

недієз­датним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім

Строки та терміни. Позовна давність. Поняття, визначення строку та терміну початок перебігу та закінчення строку та порядок вчинення дій в останній день строку регламентуються ст. 251 -255 ЦКУ.

 Строком є певний період у часі, зі впливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія (чи подія, яка має одиничне значення.)

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності: загальний і скорочений (спеціальний). Загальний строк позовної давності, встановлений ст. 257-258 ЦКУ становить 3 роки. Скорочений (спеціальний) строк за своєю тривалістю є менший, ніж загальний строк позовної давності. Тривалість цих строків не є однаковою і в кожному конкретному випадку передбачено різні

їх періоди.

Цивільний кодекс України встановлює такі спеціальні строки позовної давності: один рік (недоліки проданого товару, скасування договору дарування і інші);  п’ять років (про визнання заперечуваного правочину недійсним); десять років (про застосування наслідків недійсності правочину) (ст. 258 ЦКУ).

Важливе значення для обчислення строків позовної давності має визначення початку його перебігу. У відповідності до ст. 261 ЦКУ, перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права за загальним правилом. У визначенні початку перебігу, за загальним правилом, відображаються як об'єктивні, так і суб'єктивні моменти: об'єктивні - сам факт порушення права, суб'єктивні - особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення.

Зупинення перебігу відбувається у разі:

коли пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);

-   встановленої   законодавчими   актами   відстрочки   виконання   зобов'язання

(мораторію);

коли позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил, переведених на воєнний

стан.

Увага!

За новим ЦК України, до обставин, що зумовлюють зупинення перебігу позовної давності, віднесено також зупинення дії закону або іншого

правового акта, який регулює відповідні відносини. 

Крім зупинення, перебіг строку позовної давності може бути перерваний:

-  пред'явленням позову в установленому порядку;

-   по спорах,  в яких однією або обома сторонами є громадянин,  з вчиненням зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу.

Після перериву перебіг строку позовної давності починається спочатку; час, що минув до перериву, до нового строку не зараховується. На відміну від

зупинення перебігу позовної давності, де строк продовжується, це буде новий строк, оскільки той строк, що минув до перериву, до уваги не береться.

Позовна давність не поширюється (ст. 268 ЦКУ:

- на вимоги,   що випливають з порушення особистих прав   (крім випадків,

передбачених законом)

- на вимоги вкладників до банку (фінансової установи) про видачу вкладу

- на вимоги про відшкодування шкоди, завданої життю чи здоров'ю фізичної

особи (крім випадків, передбачених в законі)

- на вимоги власника або інших осіб про визнання недійсними актів державних органів, органів влади АРК або органів місцевого самоврядування, якими порушуються права цих осіб

- на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення

страхової виплати (страхового відшкодування).

 Особа, яка виконала зобов'язання після закінчення позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, хоча б у момент виконання вона не знала, про и закінчення.

1.6. Захист цивільних прав та інтересів

Кожна фізична чи юридична особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Вона також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного права.

  Способи захисту цивільних прав та інтересів:

- визнання права

- визнання правочину недійсним

- зменшення дії, яка порушує право

- відновлення становища, яке існувало до порушення

- примусове виконання обов'язку

- зміна та порушення правовідносин

- відшкодування збитків та ін. способи відшкодування майнової шкоди

- визнання незаконними рішення дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб

ЦКУ передбачає захист цивільних справ та інтересів: Президентом України, органом державної влади, органом влади АРК, органами місцевого самоврядування. Проте рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом суду.

Крім того, захист цивільних прав особою може бути здійсненим нотаріусом, самозахистом. Способом самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідком, що спричинені цим порушенням (ст. 19 ЦКУ).

1.7. Право власності, його форми, види та захист

 Правом власності є право особи наріч (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316ЦКУ). Змістом права власності є: право володіння,  право користування та право розпорядження своїм майном.

В суб'єктивному розумінні, право власності необхідно розуміти як право конкретної особи володіти, користуватися та розпоряджатися, знову ж таки, конкретною річчю (автомобілем, будинком).

Під правом володіння визнається юридично забезпечена можливість фактичного панування над річчю. Фактичне панування створює для власника можливість безпосереднього впливу на річ. Володіння власника необхідно відрізняти від володіння особи, у якої власність знаходиться на підставі цивільно-правового договору і є лише фактичним фізичним володінням або утриманням речі без права впливу на неї. Власник, незалежно від того, чи річ знаходиться у нього, чи в іншої особи, завжди є власником речі (панування над річчю).

Правом користування визнається юридично забезпечена (основана на законі і в межах загального дозволу) можливість власника здобувати з майна, що йому належить, його корисні властивості для задоволення своїх особистих та майнових інтересів. При цьому необхідно пам'ятати, що задоволення особистих та майнових потреб не можна розуміти як виключно свої (своєї сім'ї) фізіологічні потреби. Стосовно майнових потреб, то існуюче законодавство передбачає використання речі (речей) і з метою одержання прибутку. Право користування не можна поєднувати з правом володіння тільки як з фактичним (фізичним) утриманням. В разі, якщо власник передав річ за договором оренди, він нею фактично не володіє, однак передана річ використовується ним з метою одержання доходу.

Правом розпорядження визнається юридично забезпечена можливість визначити долю речі. Вона передбачає можливість визначення юридичної або фактичної долі. Юридична доля полягає у праві власника відчужити її: Продати, Подарувати, обміняти іт.ін., фактична доля-користуватись особисто, передавати в користування іншим особам, знищити її тощо.

Право власності, як суспільна категорія, полягає в тому, що ним визначаються, хто є власником майна, а також відносини з іншими особами, які полягають у взаємних правах і обов'язках. Право власника вимагати не перешкоджати йому у здійсненні повноважень власника володіти, користуватись та розпоряджатись кореспондує обов'язок усіх інших осіб не чинити перешкод. Однак право власності передбачає і зворотний зв'язок, де уповноваженими особами виступають всі інші особи, а зобов'язаною особою виступає власник. Цей зворотний зв'язок полягає у їх праві, вимагати від власника такого здійснення повноважень, яке не суперечить інтересам суспільства, тобто їх інтересам.

 Отже, право власності — це встановлене нормативними актами право, яке закріпляє належність речей, грошей певній особі власникові і визначає її (його) права і обов'язки щодо володіння, користування і розпорядження ними.

Право власності в Україні регулюється Конституцією України, Цивільним кодексом України, Законами України "Про власність", "Про місцеве самоврядування" та іншими. У зв'язку з тим, що зазначені нормативно-правові акти приймались у різний час, вони відображають різні погляди на природу власності, по-різному визначають форми власності, однак немає в них розбіжностей стосовно суб'єктів права власності і повноважень власників та об'єктів права власності.

Ст. 41 Конституції України закріпляє три форми власності: ^приватну, ^державну і комунальну. Приватна власність у переліку форм власності є першою не випадково. Вона є базовою, первинною, а державна і комунальна похідні, оскільки є основою їх формування за допомогою податків, платежів та з інших підстав.

Ф Право приватної власності за своїм змістом складається із тих же повноважень, що і будь-яка власність, однак її суб'єктами є фізичні особи: громадяни України, особи без громадянства та іноземні громадяни. У власності фізичних осіб можуть бути: житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції та інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Об'єктами права власності фізичних осіб є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної власності. Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності фізичних осіб, не обмежується, крім випадків, передбачених законом.

Законами також можуть встановлюватись спеціальний порядок набуття права власності на окремі види майна, а також види майна, що не може перебувати у власності фізичних осіб. Зокрема, такі спеціальні умови містяться в Постанові Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна", якою затверджено Перелік видів майна, що не може бути у власності громадян, громадських об'єднаннях, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна.

Не можуть бути у власності:

- зброя, боєприпаси ( крім мисливської і пневматичної зброї, боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси

- вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також: спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва речовини

- наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря)

- протиградові установки

- державні еталони одиниць фізичних величин

- спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також: перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності)  

- електрошкові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують правоохоронні органи, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівливої дії

Спеціальний порядок придбання у власність фізичних осіб встановлюється

для: вогнепальної мисливської зброї, газових пістолетів і револьверів та деяких видів мисливської зброї;пам'яток історії і культури;

радіоактивних речовин, лікарських наркотичних речовин. Названі види майна можуть бути придбані лише за наявності дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури і мистецтв України, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки, закладів охорони здоров'я).

•     Не можуть бути у власності іноземних фізичних чи іноземних юридичних осіб

•     земельні ділянки сільськогосподарського призначення.

За чинним законом "Про власність", суб'єктами права власності виступають і юридичні особи. У відповідності до цього закону, юридичні особи є суб'єктами колективної власності. Така форма власності передбачена лише цим законом, а, як уже зазначалось, Конституцією України вона не передбачена, не передбачена вона і новим Цивільним кодексом України. Новий Цивільний кодекс України взагалі не визначає форми власності і лише в окремих статтях можна відшукати терміни приватна, державна та комунальна власність, що із цілому збігається із положеннями Конституції України. Новий Цивільний кодекс виходить із тих позицій, що всі форми власності мають однаковий правовий режим, не мають ніяких переваг у правовому захисті, тому визначення форм власності є дуже умовним.

Однак не всі юридичні особи можуть бути суб'єктами права власності. У відповідності до раніше проведеного поділу юридичних осіб на тих, що здійснюють підприємницьку діяльність, тих, що створений для виконання державних функцій, та тих, що є формою реалізації конституційних прав та свобод громадян, можна зробити висновок, що суб'єктами права власності є перші та останні з них.

Державні юридичні особи володіють державним майном на праві повного господарського відання або оперативного управління.

Суб'єктом права власності є також український народ. У відповідності до ст. 9 Закону України "Про власність", об'єктами права власності народу України є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. Зазначені об'єкти не можуть бути у власності інших суб'єктів, а тому є об'єктами права виключної власності і можуть належати тільки народу. Кожний громадянин має лише тільки право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

у     Повноваження власника від імені українського народу здійснюють Верховна •     Рада України та органи місцевого самоврядування.

Управління державним майном від імені українського народу здійснює, відповідно Верховна Рада України. Однак Верховна Рада здійснює не безпосереднє управління цим майном. Вона приймає

закони, в яких визначає, хто і яким майном держави має управляти, а також визначає, які повноваження цих органів.

Органи управління державним майном:

-        Кабінет Міністрів України

-        Міністерства і відомства України

-        Фонд державного майна України

Ст. 116 Конституції України закріпляє  положення про те, що Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх  форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до           закону. Державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств, визначають мету їх діяльності, питання реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і збереження довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавства України. Зокрема, беруть участь у підготовці та укладенні міжнародних договорів України.

Об’єкти державної власності:

- земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та інших органів державної влади

- майно Збройних Сил, органів державної безпеки

- майно прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти

- єдина енергетична система

- система транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення

- кошти державного бюджету

- національний банк, інші державні банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси

- державні страхові, резервні та інші фонди

- майно вищих і загальноосвітніх навчальних закладів

- майно державних підприємств

- об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток Комунальна власність. Комунальна власність, як уже зазначалось, є власністю територіальних громад. Територіальна громада здійснює повноваження власника як безпосередньо, так і через утворені ними органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети). Відповідно до Конституції України (ст. 142,143) та Закону України "Про місцеве самоврядування", вони мають право:

- затверджувати програми соціально-економічного та культурного розвитку та контролювати їх виконання;

- затверджувати бюджети і контролювати їх виконання;

-  утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати комунальні підприємства, організації і установи й здійснювати контроль, за їх діяльністю.

Об’єкти права комунальної власності:

- доходи місцевих бюджетів

- земля, природні ресурси територіальних громад

- житловий фонд

- об'єкти комунального господарства

- майно закладів освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі тощо

- об'єкти спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

 

Увага!

 Створювані державою та територіальними громадами (або їх органами) юридичні особи, підприємства, організації, станови не є власниками майна, що їм передається. Цим майном вони володіють на праві повного господарського відання або оперативного управління і управляють ним відповідно до цілей, визначених статутом або положенням про них.                      

 

 

З юридичної точки зору, повне господарське відання і оперативне управління є правовими формами реалізації, як правило, державної та комунальної власності спеціально створеними суб'єктами, яким передається право власника (володіння, користування та розпорядження), що дає можливість їм виконувати покладені на них функції.

Оскільки державна та комунальна власність є, відповідно, власністю народу України та територіальної громади, то Конституція України, Закон "Про власність" та інші нормативно-правові акти визначають права громадян України з питань користування цією власністю. Зокрема, ч.З ст. 41 Конституції України передбачає, що громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Підстави виникнення і припинення права власності. Найбільш поширеною підставою виникнення права власності є виробнича діяльність.

Підстави виникнення права власності:

- спадкування

- одержання заробітної плати

- одержання соціальної допомоги

- цивільно-правові договори

- привласнення загальнодоступних дарів природи

- плата за викопану роботу

- виробництво продукції для себе

- доходи, одержані від підприємницької діяльності

- конфіскація, скарб, знахідка, безгосподарне майно тощо

У відповідності до чинного законодавства, право власності на нову річ, що виготовлена особою для себе, є власністю тої особи. Вироблена продукція, прирощення, плоди та доходи, отримані від використання майна, належить власникові майна, якщо інше не передбачено законом. Власнику матеріалу належить право власності на нову рухому річ, яку він виготовив шляхом переробки. Нова рухома річ належить особі, яка здійснила переробку лише у випадках, передбачених договором, або якщо вартість переробки істотно перевищує вартість матеріалів.

Привласнення загальнодоступних дарів природи полягає у праві фомадянина (ч.2 ст. 13 Конституції України), відповідно до закону, місцевих звичаїв чи за наданих власником загальним дозволом збирати ягоди у лісах, ловити рибу у

водоймах, збирати чи здобувати інші речі там же чи на іншій території. Право власності на такі речі набуває особа, що здійснює збирання або здобування.

До цивільно-правових договорів як підстави виникнення права власності відносять договори купівлі-продажу, міни, дарування, договір підряду, підряду на капітальне будівництво. При переході речі від однієї до іншої особи важливе значення має момент виникнення права власності. За загальним правилом (ст. 328-329 ЦКУ), право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або Договором.

В цивільному праві значна частина підстав виникнення права власності одночасно є підставою припинення права власності. До них належать Цивільно-правові договори (купівля-продаж, дарування), ^відмова власника від майна, Знищення майна. У цих випадках право власності припиняється з волі власника. Припинення права власності, всупереч волі власника, допускається тільки у таких випадках:

   Підстави притінення права власності

- звернення стягнення на майно з підстав та на виконання загальнообов'язкових актів (рішень та вироків суду)

- відчуження майна, яке за законом не може належати цій особі

- відчуження нерухомого майна за підставами, передбаченими законом, у зв’язку з вилученням земельної ділянки, на якій воно знаходиться

- викупу безгосподарно утримуваних пам'яток історії та культури

- реквізиції та конфіскації

- знищення майна

- ліквідації юридичної особи чи смерті власника

- приватизації та в інших випадках, передбачених законодавством

- викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю

- викупу нерухомості майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене

 Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності (ст. 386 ЦКУ). Усі суб'єкти права власності рівні перед законом (ч.4 ст. 13 Конституції України). У разі порушення права власності, власник має право вимагати повернення свого майна з чужого незаконного володіння шляхом пред'явлення позову (віндикаційний позов) або вимагати усунення всяких порушень його прав, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння (негаторний позов).

Майно, яке за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), власник вправі вимагати повернення майна від набувача лише у разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передано власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею. Можна також витребувати майно у всіх випадках, яке набуто безоплатно, від особи, яка не мала права його відчужувати.

В разі, якщо майна немає в натурі, тобто реально не існує, то колишній власник вправі звернутись з позовом про повернення його вартості.

Гроші, а також цінні папери на пред'явленика не можуть бути витребувані від добросовісного набувача, незалежно від підстав втрат цього майна.

Кожен   має   право   володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Ст. 41 Конституції України

     Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

 

1.8. Право інтелектуальної власності

Право інтелектуальної власності — це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності (ст. 418 ЦКУ).

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права визначається чинним законодавством. Це право є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

Чинний ЦКУ (ст. 419) визначає співвідношення права інтелектуальної власності та права власності:

- право інтелектуальної власності наріч не залежать одне від одного;

- перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ;

-  перехід права власності на річ не означає переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності.

Об’єкти права інтелектуальної власності:

- виконання

- літературні та художні твори

- комп’ютерні програми

- наукові відкриття

- раціоналізаційні пропозиції

- компіляція даних (бази даних)

- комерційні таємниці

- винаходи, корисні моделі, промислові зразки

- компанування (топографії) інтегральних мікросхем

 - фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення

- комерційні (фірмові) найменування, торговельні норми (ознаки для товарів  і послуг), географічні позначення

- сорти рослин, породи тварин

 

Суб’єкти права інтелектуальної власності:

- творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор,

виконавець, винахідник тощо)

- інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права

інтелектуальної власності

Увага!

    Право інтелектуальної власності виникає (набувається) з підстав,    встановлених чинним законом чи договором.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності:

- право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;

-  право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта інтелектуальної власності;

- інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом;

 Особисті немайнові права інтелектуальної власності належать творцеві об'єкта права інтелектуальної власності. Проте, згідно з чинним законо­давством, особисті немайнові права інтелектуальної власності можуть належати іншим особам (ст. 423 ЦКУ). Зазначимо також, що особисті немайнові права інтелектуальної власності не можуть відчужуватися (передаватися), за винятками, встановленими законам. Законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності за умови, що такі обмеження та винятки не створюють серйозних перешкод для нормальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб'єктів цих прав (ст. 424 ЦКУ).

Майнові права інтелектуальної власності можуть відповідно до закону бути-вкладом до О статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та Ліпших зобов'язань, а також використовуватися в інших цивільних відносинах (ст. 424 ЦКУ).

Цивільний кодекс України встановлює також строк чинності прав інтелектуальної власності (ст. 425), визначає способи використання об’єкта права інтелектуальної власності (ст. 426), умови передання майнових прав інтелек­туальної власності (ст. 427), порядок здійснення права інтелектуальної власності, яке належить кільком особам (ст. 428), Справа інтелектуальної власності на об'єкт створений у зв'язку з виконанням трудового договору (ст. 429), за замовленням (ст. 430) тощо.

 

1.9. Зобов’язальне право

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитор) певну дію (передати майно, виконати роботу. Надати послугу, сплатити гроші тощо) або утримуватися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ст. 509 ЦКУ).

 Сторонами зобов'язання є кредитор, тобто особа, якій належить право вимоги, і боржник - особа, яка несе обов'язок, що відповідає праву вимоги кредитора (ст. 510 ЦЮ7).

Об'єктами зобов'язань є відповідні дії, на реалізацію яких спрямовані права та обов'язки суб'єктів.

Зміст зобов'язання становлять права, вимоги кредитора та обов'язки боржника.

Сферою зобов'язально-правових відносин є продаж товарів, побутове обслуговування населення, транспортні послуги, будівництво, публічна обіцянка винагороди, відшкодування шкоди та ін.

Підставами виникнення зобов'язань є два види дій:

правомірні дії(договори, адміністративні акти, рятування та охорона майна третіх осіб тощо).

неправомірні (знищення, пошкодження або привласнення чужого майна, заподіяння шкоди здоров'ю громадянина, що потягне за собою втрату заробітку, безпідставне набуття майна, заволодіння знахідкою).

Односторонніми зобов'язаннями називаються такі зобов'язання, коли одна сторона мас тільки право і не несе ніяких обов'язків, а друга несе тільки обов'язки і не має ніяких прав.

Так, при договорі позики позикодавець має тільки право вимагати повернення позичених грошей і не несе ніяких обов'язків, а в позичальника є тільки обов'язок повернути позичені гроші й немає ніяких прав.

    Проте у більшості випадків у зобов'язанні колена сторона має не тільки права, ай несе певні обов'язки.

Виконання зобов'язання може забезпечуватися згідно з законом або дого­вором неустойкою, порукою, гарантією, заставою, завдатком,  притриманням.

Неустойка (штраф чи пеня) - це визначена договором або законом грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у разі прострочення виконання (ст. 549ЦКУ)..

 Порука - договір, за яким поручитель бере на себе обов'язок відповідати перед кредитором за виконання зобов’язання основним боржником (ст. 553 ЦКУ).

 Одним із способів виконання зобов'язань у відносинах між юридичними особами гарантія. За договором гарантії гарант (банк, інша установа) зобов'язується перед кредитором (бенефіціаром) погасити заборгованість боржника (принципала), якщо останній не виконує його.

 Заставаце спосіб забезпечення зобов'язання, за допомогою якого кредитор (заставоутримувач) у разі невиконання зобов'язання має право повернути стягнення з вартості застовленого боржником майна (ст. 572 ЦКУ).

Різновидністю застави є іпотека - застава землі, нерухомого майна, при якій земля чи майно, що становлять предмет застави, залишаються у заставодавця або третьої особи.

 Завдаток - це грошова сума, або рухоме майно, що видається однією з договірних сторін другій стороні на підтвердження договору і забезпечення його виконання. Коли договір не виконано стороною, що дала завдаток, вона втрачає його. Коли ж у невиконанні договору винна сторона, яка одержала завдаток, вона зобов'язана повернути завдаток у подвійному розмірі (ст. 570 ЦКУ).

 Притримання - спосіб забезпечення вимоги кредитора. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання (ст. ЦКУ).

 Зобов’язання припиняються:

- з його належним виконанням

- зарахуванням зустрічної однорідної вимоги

- за домовленістю сторін

за неможливістю виконання . внаслідок зміни плану

переданням відпускного і прощення боргу

поєднанням боржника і кредитора в одній особі

зі смертю фізичної особи або з ліквідацією юридичної особи

 

    Законодавством України виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи може бути покладено на іншу юридичну особу.

Цивільний кодекс України (ст. 610-625) визначає правові наслідки порушення зобов'язання, встановлює відповідальність боржника за порушення зобов'язання.

Порушенням зобов'язанням є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання, неналежне виконання.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема:

-  припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору;

- зміна умов зобов'язання;

- сплата неустойки;

- відшкодування збитків та моральної шкоди.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 ЦКУ).

Кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку (ст. 613).

   1.10. Спадкове право

В умовах становлення в Україні приватної власності важливе місце займають норми цивільного права, які регулюють спадкові відносини, - спадкове право. В них закріплені Правила, які визначають поняття спадкування, Порядок, коло осіб, об'єкти спадкування та інші відносини, пов'язані з ними.

Спадкуванням визнається перехід цивільних прав та обов'язків (спадщини) фізичної особи, яка померла ( спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (ст. 1216 ЦКУ).

У цивільному праві такий перехід прав і обов'язків називають спадковим правонаступництвом. Спадкування пов'язано зі зміною поколінь, і його правові норми заохочують до нагромадження майна, що веде до збільшення національного багатства, яке є важливим фактором добробуту та одночасно забезпечує стабільність таких майнових відносин, як відносини власності.

Підставами для переходу до спадкоємців всієї сукупності прав і обов'язків спадкодавця, спадкового правонаступництва є сукупність юридичних фактів ( юридичний склад).

 

Підстави спадкового правонаступництва

включення до спадкоємців за заповітом або за законом

- відкриття спадщини

- прийняття  спадщини

Перша підстава спадкового правонаступництва - включення до спадкоємців за заповітом або за законом (ст. 1217 ЦКУ). Сюди відносять юридичні факти, що є передумовою виникнення права спадкування, які закріплюються у своїй сукупності на момент смерті громадянина (відкриття спадщини). Саме до цього моменту вони повинні бути в наявності, щоб можна було сказати, хто є спадкоємцем померлого, хто буде закликаний до спадкування після смерті спадкодавця. Ця перша група юридичних фактів ділиться на дві самостійні підгрупи: ^юридичні факти спадкування за заповітом і ^юридичні факти спадкування за законом.

Кожний спадкодавець може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком фізичним особам, як тим. що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців   за   законом,   а   також   юридичним   особам   (державі   Україна, територіальним громадам, громадським організаціям тощо).

  Ст. 534 ЦК України

Отже, розпорядження про своє майно на випадок смерті фізична особа залишає у заповіті. Зміст заповіту складає розпорядження майнового характеру.

Новий Цивільний кодекс України передбачає п'ять черг спадкоємців:  перша черга   літи спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народженні

після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (ст. 1261 ЦКУ);

друга черга - рідні брати й сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, Так і з боку матері (ст. 1262 ЦКУ);

третя черга - рідні дядько та тітка спадкодавця (ст. 1263 ЦКУ);

четверта черга - особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять

років до часу відкриття спадщини (ст. 1264 ЦКУ);

п'ята черга - інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно та утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї, але були на утриманні не менше п'яти років (ст. 1265 ЦКУ).

Увага!

 Спадкоємці другої черги закликаються до спадкування лише у тому випадку, якщо немає спадкоємців першої черги, або якщо спадкоємці першої черги відмовились від спадщини, або якщо вони   позбавлені спадщини за заповітом.

Крім зазначених осіб, особами, які мають право спадкувати за законом, є внуки, правнуки спадкодавця та інші особи (спадкування за правом представлення).

Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їх померлого родича ділиться між ними порівну.

Другою підставою спадкового правонаступництва є відкриття спадщини.

 Під відкриттям спадщини мається на увазі настання обставин, які тягнуть за собою спадкування. Таких обставин є дві: смерть людини і вступ в законну силу судового рішення про оголошення фізичної особи померлою.

Тут важливо підкреслити, що ніхто з родичів, навіть найближчих, не має ніяких спадкових прав на майно людини, поки не відкрилась її спадщина. Тільки після відкриття спадщини починається спадкування і можуть здійснюватися спадкові права.

Відкриттям спадщини завершується перший юридичний склад спадкового правонаступництва, що приводить до виникнення права спадкоємців на прийняття спадщини. На цьому етапі важливо знати про час і місце відкриття спадщини. При видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус обов'язково перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини (ст.68 Закону України "Про нотаріат").

Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, визнаний рішенням суду датою смерті громадянина, який пропав без вісті за обставин, що загрожували смертю або давали підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку, або день набрання законної сили рішення суду про оголошення спадкодавця померлим, якщо дата його смерті не визначалась.

Ст. 1220 ЦК України

Місцем відкриття спадщини визначається останнє місце (постійне) проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме ~ місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутністю нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Ст. 1221 ЦК України

Третім юридичним фактором, який завершує юридичний склад виникнення права спадкування, права спадкоємця на спадщину, є акт прийняття спадщини. Настання цього юридичного факту є третьою підставою спадкового правонаступництва.

Для здійснення свого права спадкування, тобто, щоб стати правонаступ­ником, необхідно прийняти спадщину, зокрема, спадкоємці повинні висловити своє бажання вступити у всі відносини спадкодавця, що складають в сукупності спадщину.

 Така виражена спадкоємцем згода називається прийняттям спадщини. Прийняття спадщини - одностороння угода, яка містить волевиявлення спадкоємця, спрямованого на придбання спадщини.

Прийняття спадщини, будучи угодою, як і всяка угода, вимагає наявності певних умов:

по-перше, правоздатність фізичної особи, яка приймає спадщину. У випадку прийняття спадщини недієздатними особами, від їх імені діють законні

представники (батьки, усиновителі, опікуни). Для прийняття спадщини неповнолітніми вимагається згода їх батьків чи піклувальників;

по-друге, вияв волі прийняти спадщину повинен бути непримусовий і спрямований на прийняття спадщини в цілому, так як часткове прийняття спадщини, прийняття спадщини під умовою чи з застереженнями не допускається (ст. 1268 ЦК України);

по-третє, прийняття спадщини повинно бути вчинено належним чином і в установлений строк.

Вступ у фактичне управління майном потрібно підтвердити у нотаріальній конторі. Доказом такого вступу може бути довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, місцевого органу влади про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним.

Як вже відзначалося, цивільний кодекс встановлює шестимісячний строк для прийняття спадщини. Однак, для деяких фізичних осіб, спадкоємство для яких виникає лише у випадку неприйняття спадщини іншими спадкоємцями, закон встановлює, що вони можуть заявити про свою згоду прийняти спадщину протягом строку, що залишився, а якщо ця частина строку менша трьох місяців, то вона продовжується до трьох місяців (ст. 1270 ЦКУ).

Пропуск вказаних строків тягне втрату спадкоємцями права спадкування. Пропущений строк може бути продовжений судом.

Крім цього, спадщина може бути прийнята після закінчення строку (шестимісячного) і без звернення до суду при наявності згоди на це всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину.

Шестимісячний строк продовжується судом за заявою заінтересованої особи при доведенні поважності причини його пропуску. Ними можуть бути: важка хвороба спадкоємця, невідворотні обставини (стихійне лихо) та інші.

Отже, прийнявши спадщину, спадкоємці цим самим здійснюють своє право спадкування. Після прийняття спадщини до спадкоємців переходять всі права і обов'язки. Об'єктом спадкового правонаступництва є спадщина, яка відкривається в день смерті спадкодавця. Об'єктом спадкового правонаступництва є майно спадкодавця, причому тільки те майно, яке належить йому на законній підставі. Таке майно називається спадщиною або спадковою масою і переходить до спадкоємців в тому складі, який воно мало в момент смерті спадкодавця.

Отже, в склад спадщини входить актив і пасив. Актив - права спадкоємця, а пасив - його обов'язки, в тому числі і його борги. До прав спадкодавця, що входять в спадщину, перш за все належать майнові права.

Головне місце серед майнових прав займає право приватної власності спадкоємця.

Об’єкти спадкування:

-        житлові будинки, квартири

-        гаражі та автомобілі

-        дачі і садові будинки

-        цінні папери

-        авторські права

Майнові права що не входять до складу спадщини:

 - на отримання аліментів

- на відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров'ю

- отримання пенсії, заробітної плати, допомог

До спадкоємців переходить право власності на майно, власником якого була померла особа.

Право на отримання аліментів є правом, що пов'язане з даною особою (дитиною, непрацездатним, подружжям і т.д.). Так, наприклад, батько виплачує аліменти на утримання своєї дочки (сина), тобто дочка має право отримувати щомісяця аліменти від нього. У випадку смерті дочки (сина) обов'язок батька припиняється.

У склад спадщини не входить і право на відшкодування шкоди завданої здоров'ю спадкодавця. Наприклад, особа, яка управляла автомобілем, порушила Правила дорожнього руху і збила людину. Потерпілий став інвалідом, в результаті втратив заробітну плату, звичайно, став отримувати гроші на відшкодування шкоди. Проходить деякий час і потерпілий знову потрапляє в автодорожню катастрофу. За яку майнову шкоду водій повинен виплачувати відшкодування спадкоємцям померлого? Очевидно, що таких підстав для виплати немає. Оскільки особа, яка мала право на отримання відшкодування за пошкодження здоров'я, померла, то це право припиняється також. Сума за декілька місяців, що не отримала особа до смерті, входить до складу спадщини. Пояснюється це тим, що померлий ще при житті мав право на отримання цих грошових сум. В даному випадку до спадкоємців переходить право на їх отримання.

Не входять до складу спадщини право на отримання пенсії, заробітної плати, допомог (з питань непрацездатності, допомога по вагітності, одноразова допомога при народженні дитини).

Внаслідок прийняття спадкоємцями спадщини остання може за законом або за заповітом перейти не до одного, а до декількох спадкоємців. Тоді між ними виникає спільна часткова власність.

Таке право спільної власності спадкоємців, яке виникає в результаті спадкового правонаступництва, може бути припинено шляхом поділу спадщини. До цього часу спадкоємці, будучи власниками успадкованих речей, залишаються співкредиторами боржників спадкодавця, спів боржниками його кредиторів. Все це має місце, крім випадку, коли спадкове майно поділене самим спадкодавцем в тексті заповіту.

У відповідності до ст. 1267 ЦК України, спадкове майно ділиться за угодою спадкоємців, що прийняли спадщину. При недосягненні згоди поділ проводиться судовим порядком відповідно до часток належних кожному з спадкоємців за законом або за заповітом.

Слід пам'ятати, що при наявності зачатого, але ще не народженого спадкоємця, спадкоємці вправі провести поділ спадкового майна тільки з виділом належної йому спадкової частки. Інтереси спадкоємця, що не народився, захищає представник органу опіки і піклування, який повинен бути запрошений до участі в поділі майна. При народженні такого спадкоємця мертвим його частина спадщини розподіляється між особами, закликаними до спадкування.

Способи поділу спадщини:

- спадкоємцями без стороннього втручання

- нотаріальний

- судовий

Без участі суду і нотаріату спадкоємці можуть поділити спадщину тоді, коли в її складі немає речей, що вимагають обов'язкової, спеціальної реєстрації, і такого майна, яке не може бути видано без нотаріального (судового) рішення. Іншими словами, якщо з названого вище майна не визначено, кому що з речей повинно належати, то спадкоємці самі можуть поділити спадщину.

Спадкоємці можуть за згодою між собою і кредиторами вирішити питання, пов'язані з погашенням боргів спадкодавця. Оскільки хтось зі спадкоємців при такому порядку поділу спадщини може отримати більше, ніж йому належить, на нього, відповідно, може покладатися і більша частина боргів. Нічого незаконного в цьому не буде.

Справи про поділ спадщини слухаються в порядку загальнопозовного проведення. В рішенні суду вказуються реальні або ідеальні частіш, що належать тому чи іншому спадкоємцю, або здійснюється реальний поділ спадщини в натурі, коли у власність кожного спадкоємця передаються конкретно визначені в рішенні суду речі.

Розподіляючи між спадкоємцями неділимі речі, що належали спадкодавцю, такі, наприклад, як автомобіль, суд вирішує питання про грошову компенсації. Грошова компенсація можлива тоді, коли суму, якої не вистачає, не можна покрити іншим спадковим майном. Судове рішення є офіційним документом, що підтверджує право правонаступників померлого. Тому послідуюче отримання свідоцтва про право на спадщину не є необхідним.

   В суді можливе мирне врегулювання спору, що виник, шляхом укладання мирової  угоди. Мирова угода, затверджена судом, підлягає обов'язковому виконанню в такому ж порядку, як і рішення суду.

Обов'язки спадкоємця щодо спадкодавця:

- відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, яка була завдана спадкодавцем;

- відшкодування витрат на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця.

 

Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтва про право ; на спадщину, видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині і інших спадкоємців.

Резюме

 Цивільному праву притаманні такі загальні засади: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист прав та інтересів особи тощо.

Предмет правового регулювання цивільного права складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами - майнові відносини та особисті немайнові відносини. Майновими називаються правові відносини, пов'язані з набуттям, володінням, користуванням і розпорядження майном. Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають завдяки здійсненню нею ЇЇ особистих прав і свобод.

 Джерелами цивільного права с Конституція України, Цивільний кодекс України, закони та підзаконні нормативні акти, прийняті у відповідності з чинним законодавством.

 Суб’єктами цивільно-правових відносин можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, А РК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Об’єктами цивільно-правових відносин можуть бути: речі, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної діяльності, інформація тощо. Змістом цивільно-правових відносин є цивільні суб'єктивні права й обов'язки суб'єктів таких відносин.

 Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути фізичні та юридичні особи, які володіють певними соціально-юридичними властивостями, зокрема право­здатністю та дієздатністю.

 Найбільш поширеними в цивільному праві юридичними фактами, які тягнуть виникнення, заміну або припинення цивільних прав та обов'язків є правочин - погоджені дії однієї, двох або більше осіб по укладанні договору, заповіту тощо.

 Кожна особа (фізична чи юридична) має право на захист своїх цивільних прав у разі їх порушення, не визначення або оспорювання у відповідності із загальними засадами  цивільного права.

 Право власності - це сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють  суспільні відносини, що виникають з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права  та обов'язки з володіння, користування і розпорядження майном. Основними  формами власності є власність українського народу, приватна власність колективна і державна власність, комунальна власність.

 Право інтелектуальної власності - це право особи на результат своєї інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності.

 Зобов'язальне право — це система цивільно-правових норм, які на засадах юридичної рівності регулюють майнові відносини у сфері товарообігу, а також майнові відносини з покриття заподіяної шкоди за участю юридичних і фізичних осіб.

 Спадкове право—це сукупність норм цивільного права, що встановлюють порядок переходу прав і обов'язків (спадщини) від особи, що померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Підставою виникнення спадкових відносин є смерть громадянина або оголошення його померлим судом.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1. Які відносини регулює цивільне право?

2. Які норми права складають загальну і особливу частину цивільного права?

3. Що є джерелами цивільного права?

4. Що слід розуміти під правоздатністю, дієздатністю?

5. Ким і чим підтверджується факт недієздатності особи? Визначте групи громадян за обсягом їх дієздатності.

6. Що є правовими ознаками юридичної особи?

7. Що ми відносимо до об'єктів цивільно-правових відносин?

8. Які існують строки позовної давності?

9. Що таке право власності?

10. Які види майна не можуть бути у власності громадян?

11. Хто здійснює управління державним майном?

12. Що є об'єктами права комунальної власності?

13. Які існують підстави припинення права власності?

14. Що таке зобов'язальне право?

15. Як виникають і припиняються зобов'язання?

16. Які існують види договорів?

17. Що таке спадкування?

18. Хто може бути спадкоємцем?

19. Які існують підстави спадкового правонаступництва?

 20. Якою є черговість спадкоємців за законом до спадкування?

21. Охарактеризуйте об'єкти спадкового правонаступництва.

22. Які існують способи поділу спадщини?

Трудове право України.

 

План лекції.

 

1.     Поняття трудового права, його основні джерела.

2.     Колективний та трудовий договори. Контракт. Порядок прийняття на роботу.

3.     Підстави розірвання трудового договору.

4.     Робочий час і час для відпочинку. Правове  регулювання оплати праці.

5.     Дисциплінарна і матеріальна відповідальність. Індивідуальні і колективні трудові спори (конфлікти), порядок їх вирішення.

6.      Охорона праці в Україні. Праця жінок, правове регулювання праці молоді.

7.      

1. Поняття трудового права, його основні джерела.

 

Праця людини, її результати завжди цінувалися суспільством, визначали в ньому становище людини. Тому такі важливі права, як Правона працю та інші тісно пов’язані з ним права (на підприємницьку діяльність, відпочинок, страйк, соціальний захист), закріплено в Конституції України.

Трудове право – це окрема Галузь права України, що регулює відносини, які виникають у процесі реалізації особою права на працю. Воно являє собою внутрішньо єдину, цілісну систему загальнообов’язкових правил поведінки, що регулюють трудові, а також деякі інші, тісно пов’язані з трудовими, відносини найманих працівників.

Основними видами джерел права(Джерело права) є нормативно-правові акти, правові звичаї(Звичай), судові (адміністративні) прецеденти(Правовий прецедент), а також міжнародні договори.

До них відносять Конституцію України (Конституція України) , Закони(Закон) України„Про зайнятість населення”, „Про колективні договори і угоди”, „Про охорону праці”,„Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні”, Кодекс законів про працю, „Про відпустки”, „Про встановлення величини вартості межі малозабезпеченості та розміру мінімальної заробітної плати”, „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, „Про охорону дитинства” та інші.

Норми трудового права мають таку форму систематизації, як Кодекс про працю (КЗпП). Він є найзмістовнішим нормативно-правовим актом (Нормативно-правовий акт) , що регулює трудові відносини працівників.

Чинний КЗпП прийнято 10 грудня 1971 р. Поза сумнівом, він не відображає всі особливості розвитку історичних подій, що відображаються в державі. Тому його 56 разів змінювали й доповнювали. Нині в Кодексі крім преамбули є 18 глав (256 статей).

Глава 1 ( Загальні положення ) містить норми, що регулюють завдання, права та обов’язки учасників трудових правовідносин; особливостей регулювання праці деяких категорій працівників тощо .

Глава 2 закріплює норми про порядок укладання, зміст, форму колективних договорів між профспілковим комітетом (іншими уповноваженими органами) від імені трудового колективу та власником або уповноваженим ним органом.

Інші правові норми викладені в таких главах:

Глава 3 (далі Гл.) Трудовий договір; Гл.3А. Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників; Гл.4. Робочий час; Гл.5. Час відпочинку; Гл.6. Нормування праці; Гл.7.Оплата праці; Гл.8. Гарантії та компенсації; Гл.9. Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду заподіяну підприємству, установі, організації; Гл.10. Трудова дисципліна; Гл.11.Охорона праці; Гл.12.Праця жінок; Гл.13. Праця молоді; Гл.14. Пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням; Гл.15.Індивідуальні трудові спори; Гл.16. Професійні спілки, участь працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями; Гл.16А. Трудовий колектив; Гл.17. державне соціальне страхування; Гл.18. Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю.

 

2.     Колективний та трудовий  договори. Контракт. Прийняття на роботу.

 

Порядок укладення колективних договорів (угод) визначається Законом України „Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 р. та КЗпП.

Колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи.

Колективна угода являє собою нормативний акт, який регулює такі самі відносини, що й колективний договір, але на державному, регіональному чи галузевому рівні. Колективна угода може бути генеральною, галузевою, регіональною.

Колективний договір укладається між власником чи уповноваженим ним органом, з однієї сторони, та однією чи кількома профспілковими або іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами – з другої.

Сторонами генеральної угоди виступають:

1.                Професійні спілки, що об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди;

2.                Власники чи уповноважені ними органи, що об’єдналися для ведення колективних переговорів та укладення генеральної угоди.

Сторонами угоди на галузевому рівні є власники, об’єднання власників чи уповноважені ними органи і профспілки, об’єднання профспілок або інших представницьких організацій трудящих, які мають відповідні повноваження, достатні для ведення переговорів, укладення угоди та реалізації її норм на більшості підприємств, що входять у сферу їхній дій.

Угода на регіональному рівні укладається між місцевими органами державної влади чи регіональними об’єднаннями підприємців, якщо вони мають відповідні повноваження, і об’єднаннями профспілок чи іншими органами, якщо їх уповноважили трудові колективи. Положення колективного договору поширюється на всіх працівників незалежно від того, чи є вони членами профспілки.

Колективний договір (угода) набирають чинності від дня їх підписання представниками сторін або від дня, зазначеного в колективному договорі, угоді. У колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо:

1.                змін в організації виробництва і праці;

2.                забезпечення продуктивної зайнятості;

3.                нормування та оплата праці, встановлення форми, системи, розмірів заробітної плати(Заробітна плата ) та інших видівтрудових виплат (доплат, надбавок, премій тощо);

4.                встановлення гарантій,компенсацій, пільг(Пільги );

5.                участі трудового колективу у формуванні, розподілі та використанні прибутку підприємства (якщо не передбачено статутом);

6.                режиму роботи, тривалості робочого часу та відпочинку;

7.                умов і охорони праці;

8.                забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування.

9.                гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій трудящих;

10.            умов регулювання фондів оплати праці та встановлення міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці.

На новоствореному підприємстві колективний договір укладається за ініціативою однієї із сторін у тримісячний строк після реєстрації підприємства.

Усіх працюючих, а також щойно прийнятих на підприємство працівників власник (уповноважений ним орган) повинен ознайомити з колективним договором.

Галузеві та регіональні угоди підлягають повідомчій реєстрації Міністерством праці та соціальної політики України, а колективні договори реєструються місцевими органами державної виконавчої влади.

Проект колективного договору обговорюється в трудовому колективі та виноситься на розгляд загальних зборів (конференції) трудового колективу. Якщо збори (конференція) трудового колективу відхиляють проект колективного договору чи окремі його положення, сторони відновлюють переговори для пошуку необхідного рішення. Термін цих переговорів не повинен перевищувати 10 днів. Після схвалення проекту колективного договору загальними зборами (конференцією) трудового колективу він підписується уповноваженими представниками сторін не пізніше ніж як через 5 днів од моменту його схвалення.

Угода (генеральна, галузева, регіональна) підписується уповноваженими представниками сторін не пізніш як через 10 днів після завершення колективних переговорів. На осіб, які ухиляються від участі в переговорах про укладення, зміну чи доповнення колективного договору (угоди), або навмисно срок проведення колективних договорів накладається штраф (до десяти неоподаткованих мінімумів), а також Дисциплінарна відповідальність, аждо звільнення з посади.

Чинне законодавство України визначає трудовий договір як угоду між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка наймає працівників, зобов'язується виплачувати працівнико­ві заробітну платню і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про пра­цю, колективним договором і угодою сторін.

За загальним правилом, учасником трудових правовідносин може бути особа, яка досягла 16-річного віку. Як виняток, за певних умов дозволяється працювати особам з 14-ти річного віку.

Укладаючи трудовий договір, сторони визначають свої права та обов'язки, тобто зміст трудового договору.

Права та обов'язки сторін поділяють на

1.                безпосередні, що визначаються сторонами, та

2.                похідні, що передбачені в законодавстві, котрі, своєю чергою, поділяються на необхідні умови, без досягнення домовленості за якими договір не буде укладено (узгодження місця роботи, спеціальності, кваліфікації, посади й розміру заробітної платні), та додаткові умови (випробування під час прийняття на роботу, суміщення професій, інші соціально-побутові пільги: житло, дитячий садок, організація громад­ського харчування і т. ін.).

Однією з додаткових умов трудового договору є визначення строку випробування під час прийняття на роботу. Цей строк установлюється для вивчення професійних якостей працівника. Строк випробування не може перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках, за погодженням з відповідним комітетом профспілки, шести місяців (це стосується  державних  службовців,  а   також  керівників).

Строк випробування для робітників не може перевищувати одного місяця.

Окремим категоріям працівників строк випробування не встановлюється. Це правило застосовується до громадян, які не досягли 18-річного віку; молодих спеціалістів, що закінчи­ли вищі навчальні заклади і в установленому порядку на­правлені на роботу; осіб, переведених з іншого місця роботи, та інших категорій працівників. Якщо в наказі (розпоря­дженні) про прийняття на роботу працівника не було обу­мовлено випробування та його строку, то вважається, що працівника прийнято на роботу без випробування.

Трудовий договір слід укладати в письмовій формі, але дозволяється і в усній. Додержання письмової форми обов'язкове у випадках: організованого набору працівників; укладення трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними та гео­логічними умовами, а також умовами підвищеного ризику для здоров'я; укладення контракту; коли працівник наполя­гає на укладенні трудового договору в письмовій формі; ук­ладення трудового договору з неповнолітнім; проходження громадянином альтернативної (невійськової) служби;

Щодо строку укладення договору, то відповідно до ст. 23 КЗпП України [?]Трудовий договір/Трудовий договір[/?] може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; укладеним на визначений строк, установлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Контракт – це особливий вид строкового трудового договору, що укладається в письмовій формі. Контракт є підставою для виданння наказу(Наказ ) або розпорядження про зарахування на роботу; інших документів, наприклад заяви, непотрібно.

Застосування трудового контракту є можливим тільки у випадках, прямо передбачених законами України.

Чим же відрізняється контракт від звичайного трудового договору?

Перше, це обов'язкова письмова форма. Трудовий договір може укладатися як в письмовій так і в усній формі.

Друге, контракт укладається лише у випадках, прямо пе­редбачених законами України. Трудовий договір немає таких обмежень.

Третє, контракт може бути тільки тимчасовим, тобто це строковий договір. Контракт оформляється у двох примірниках, що мають однакову юридичну силу; зберігаються у кожній із сторін контракту. Контракт може бути укладений на строк до 5 років (але не менше 1 року). За 2 міс. до закінчення строку чинності контракту він може бути продовжений, припинений  або укладений на новий строк.

Умови контракту не підлягають розголошенню та опублікуванню в пресі. Трудовий же договір укладається на певний строк, безстроково, на час виконання певної роботи.

Четверте, можливість передбачати в контракті додаткові обов’язки і права  (не передбачені чинним законодавством), як працівника, так і власника (уповноваженого органу). Так, наприклад, в контракті працівник має право на виявлення творчої ініціативи, підвищення кваліфікації, безкоштовну перепідготовку, працювати за сумісністю.

Для укладення трудового договору працівник має надати такі документи: заяву про прийняття на роботу (для укладення трудового договору в письмовій формі, скажімо контракту, подання заяви не потрібно), Паспорт або інший документ,  що посвідчує особу (свідоцтво про народження), трудову книжку, а в разі її відсутності довідку з місця проживання   (виконкому,   держадміністрації,   домоуправління) про останнє заняття, військовий білет (для військовозобов'я­заних).

Окрім цього власник або уповноважений ним орган може запросити працівника надати інші документи, подання яких передбачене законодавством. Наприклад, у разі прийняття на роботу (посаду):

1)виконання якої потребує певної кваліфікації або освіти,— документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію)

2)   яка заміщається за конкурсом, — характеристику і до­кументи про обрання на посаду;

3)   молодих спеціалістів — направлення на роботу;

4)   осіб, які ще не досягли 18-річного віку чи осіб які приймаються на роботу із шкідливими умовами праці, — довідку про стан здоров'я;

5)  осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі, — до­відку про звільнення;

6) пов'язану з виконанням функцій матеріально відпові­дальної особи([?]Матеріально-відпові­дальна особа|Матеріально-відпові­дальна особа[/?]), розпорядженням грошовими або іншими цін­ностями, — характеристику.

Під час укладення трудового договору забороняється ви­магати від осіб, які влаштовуються на роботу, відомостей про їхню партійну і національну належність, походження, прописку та документи, подання яких не передбачено зако­нодавством.

Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу.

У разі, коли Наказ (розпорядження) не було видано, а особа фактично стала до роботи чи була допущена до вико­нання трудових функцій, трудовий договір вважається укла­деним, а працівник — прийнятим на роботу.

Особі, запрошеній на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації за погодженням між керівниками, не може бути відмовлено в укладанні трудового договору.

Власникові надано право запрова­джувати обмеження щодо спільної роботи на одному підприємстві, в установі, організації осіб, які є близькими родичами чи свояками (батьки, Подружжя, брати, сестри, діти а та­кож батьки, брати, сестри й діти подружжя) якщо у зв'язку виконанням трудових обов'язків вони безпосередньо підпорядковані або підконтрольні один одному.

Якщо працівника приймають на роботу вперше,  йому оформляють трудову книжку — основний документ про трудову діяльність працівника. Трудові книжки ведуться на всіх працівників  підприємств,  установ,  організацій  усіх  форм

власності, які пропрацювали на них понад 5 днів. Трудові книжки осіб, які працюють за сумісництвом, ведуться тільки за основним місцем роботи.

Працівникам, які стають на роботу вперше, трудова книжка оформляється протягом п'яти днів після прийняття на роботу.

До трудової книжки заносяться відомості про роботу, зао­хочення й нагороди за успіхи в роботі на підприємствах в установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться.

 

3. Підстави розірвання трудового договору.

 

Трудовий договір може бути припинений за багатьма підставами. Умовно їх можна поділити на три групи: - настання певної події (закінчення строку договору, смерть працівника); за ініціативою працівника чи власника;-на вимогу органу, що не є стороною трудового договору, так званою третью особою (призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну військову службу; на вимогу профспілкового комітету; коли набрав чиності судовий вирок, на вимогу батьків, опікунів щодо неповнолітніх працівників.         

Припинення трудових відносин за ініціативою працівника ще називають звільненням за власним бажанням, що більшою мірою відображає сутність і умови, необхідні для звільнення на цих підставах.

З метою належної організації праці підприємств, установ, організацій, надання власникові (уповноваженому ним органу) можливості підбору нового працівника на місце працівника, який звільняється за власним бажанням, законодавством передбачено обов’язкове письмове попередження працівником власника про звільнення за два тижні до припинення трудових відносин. Якщо заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання в даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею 14-річного віку або за дитиною-інвалідом; прийняття на іншу роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, запропонований працівником.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботу і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не може звільнити його за поданою раніше заявою, крім ви­падків, коли на його місце запрошено вже іншого працівни­ка, якому згідно із законодавством не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

По закінченні терміну попередження власника про припинення трудового договору пра­цівник може залишити роботу, а власник у цьому разі повинен здійснити з ним розрахунок і видати йому трудову книжку.

Водночас для деякої категорії працівників законодавством введено обмеження щодо припинення трудового договору в певний період за власним бажанням. Такі обмеження поши­рюються на молодих спеціалістів протягом терміну, визначе­ного в направленні на роботу або договором, а також для осіб, засуджених до виправних робіт без позбавлення волі (на період відбування ними покарання).Проте це правило має винятки. Наприклад, розірванням молодим спеціалістом угоди до закінчення трьох років після її укладання можливе з таких поважних причин:

а) установлення інвалідності І і ІІ групи, внаслідок чого випускник не в змозі виїхати на роботу;

б) установлення інвалідності І і ІІ групи у дружини (чоловіка) випускника або батьків;

в) якщо молодий спеціаліст – вагітна жінка; мати чи батько, які мають дитину у віці до трьох років;

г) проходження чоловіком військової служби.

Щодо строкових трудових договорів, то відповідно до чинного законодавства вони не можуть бути розірваними за ініціативою працівника, крім деяких випадків.

Строковий трудовий договір з ініціативи працівника може бути розірвано достроково в разі хвороби працівника або йо­го інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за до­говором, порушення власником чи вповноваженим ним орга­ном законодавства про працю, колективного чи трудового договору, а також у випадках, на яких ми вже спинялися, коли за законодавством не потрібно попередження за два тижні про припинення дії трудового договору.

Трудовий договір може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом тільки на загальних або спеціальних підставах. До загальних підстав відносять такі ви­падки:

1)      зміна в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідація, реорганізація чи перепрофілювання підприємства;

 2)     виявлена невідповідність працівника займаній посаді чи виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я;

3)      систематичне невиконання працівником без поважних
причин обов'язків, покладених, на нього трудовим договором
або Правилами внутрішнього трудового розпорядку;

4)      Прогул (у тому числі відсутність на роботі понад три години протягом робочого дня без поважних причин);

5)          нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох мі­сяців поспіль внаслідок тимчасової непрацездатності, не ра­хуючи відпустки з вагітності й пологів;

6)      поновлення на роботі працівника, який раніше викону­вав цю роботу;

7)      поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;

8)                вчинення за місцем роботи розкрадання (у тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення чи застосування заходів громадського впливу.

Спеціальними підставами розірвання трудового договору вважаються:

1)                одноразове грубе порушення трудових обов'язків ке­рівником підприємства, установи, організації (філії, пред­ставництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службови­ми особами митних органів, державних податкових інспек­цій;

2)                скоєння винних дій працівником, який безпосередньо
обслуговує грошові чи товарні цінності;

3)                вчинення працівником, який виконує виховні функції,
аморального поступку;

4)                якщо працівника визнано таким, що не витримав ви­пробування (у випадках, коли працівника прийнято на робо­ту з іспитовим строком випробування).

Для звільнення працівника за ініціативою власника в більшості випадків потрібна згода профспілкового комітету чи органу, уповноваженого репрезентувати інтереси трудового колективу. Винятком із цього правила є звіль­нення:

а)      у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, органі­зації;

б)      через незадовільний результат випробування працівника;

в)      сумісника у зв'язку з прийняттям на роботу іншого
працівника;

г)      у зв'язку з поновленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;

ґ)       працівника, який не є членом професійної спілки, що діє на підприємстві, в установі, організації;

д)      з підприємства, установи, організації, де немає профспілкової організації;

е)      керівника підприємства, установи, організації, його заступників, головного бухгалтера підприємства, його заступників, а також службових
осіб митних органів, державних податкових інспекцій, яким
присвоєно персональні звання;

є)      працівника, який вчинив за місцем роботи розкрадання майна власника;

Не допускається звільнення працівника за ініціативою власника чи уповноваженого ним органу в період його тим­часової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці.

У разі звільнення працівника внаслідок змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганзації чи перепрофілювання підприємства, установи, організації, ско­рочення чисельності чи штату, працівника про наступне звільнення слід попередити персонально не пізніше, ніж за два місяці.

Загальними вимогами щодо процедури припинення трудо­вих відносин є те, що власник або вповноважений ним орган повинен у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку (Трудова книжка)і здійснити розрахунок (якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після по­дання звільненим працівником вимоги про розрахунок).

 

4. Робочий час і Час відпочинку. Правове регулювання оплати праці.

 

Законодавство передбачає такі види робочого часу:

а)      нормальна і скорочена тривалість робочого часу;

б)      неповний робочий час;

в)      ненормований робочий день.

Тривалість робочого часу за нормального робочого тижня не може перевищувати 40 годин.

Що­денна робота за п'ятиденного робочого тижня не повинна перевищувати 8, за шестиденного – 7 годин.

Деякі категорії працівників мають скорочені (неповні) об­сяги робочого часу. До них, зокрема, належать неповнолітні:

-працівникам віком од 16 до 18 років установлюється 36 го­дин на тиждень; для осіб віком од 15 до 16 років (учні віком од 14 до 15 років, які працюють у період канікул) — 24 го­дини на тиждень. Працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці, не більш як 36 годин на тиждень; учителям у середньому встановлено шестигодинний робочий день; лікарям, наприклад стоматологам, лікарям поліклінік, станцій, кабінетів установлено 5,5-годинний робочий день; лікарям лікарень, середньому медичному персоналові лікарень, інших стаціонарних лікарських закладів, спеціалізованих санаторіїв, лікарям ясел та деяким іншим установлено 6,5-годинний робочий день.

До того ж працівники можуть мати неповний робочий час.

По-перше, для вирішення питання про встановлення неповного робочого часу працівникові зазвичай необхідно отримати згоду власника, а за скороче­ного робочого часу цього не потрібно. По-друге оплата праці за неповний робочий час здійснюється пропорційно до відпрацьованого часу або залежно від виробітку; а за скорочений час – в певному розмірі ставки (окладу) працівника. По-третє, за неповний робочий час можливе зменшення три­валості як робочого дня, так і днів робочого тижня.

Можливість працювати неповний робочий час здебільшого використовується особами за певних життєвих обставин, скажімо, за необхідності догляду за дітьми, хворими членами сїм'ї, у зв'язку з навчанням, станом здоров'я і т. ін. Неповний робочий час установлюється обов'язково на прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда.

З огляду на специфіку і характер трудової діяльності певної частини працівників (держслужбовців, осіб адміністративного, управлінського, технічного, господарського персоналу – директори, начальники, бухгалтери, економісти, програмісти, інженери і т. д.) законодавством передбачено можливість роботи понад встановлену нормальну тривалість робочого часу. Список таких посад і робіт розробляється власником разом з профспілкою і включається в колективний договір.

Різновидами робочого часу є: - нічний час – з 22 год. до 5год.; час на надурочних роботах, який проводиться лише з дозволу профспілки у випадках відведення аварії чи стихійного лиха, усунення пошкоджень каналізації, опалення, електромереж, коли складно зупинити механізм чи процес, проведення вантажувально - розвантажувальних робіт тощо. Норма роботи ж не повинні перевищувати 4 год. протягом двох діб.    

Велике значення для відновлення здоров'я, фізичних, ро­зумових здібностей працівників має час відпочинку — час, вільний од виконання трудових обов'язків, використовуваний працівником на власний розсуд. Як і робочий час, час відпочинку має кілька видів. Це перерви в робочому дні для відпочинку і харчування, щоденний відпочинок після роботи, щотижневі дні відпочинку, святкові та неробочі дні, щорічні й додаткові відпустки.

За загальним правилом, перерви впродовж робочого дня надаються через 4 години після початку роботи і тривають від 30 хвилин до 2 годин. Така перерва не включається в робочий час.

Законодавством передбачено й додаткові перерви, надавані через короткий відпочинок часу, як-от: під час роботи на вільному повітрі в холодний період року будівельникам для обігріву; на вантажно-розвантажувальних роботах; секретарям-машиністкам, операторам ЕОМ після кожних 45— 50 хвилин 10—15 хвилин відпочинку.

Відносно святкових і неробочих днів, їх визначає чинне законодавство (Різдво Христове є одночасно  святковим  і неробочим днем).

До святкових віднесено: 1 січня — Новий рік; 7 січня — Різдво Христове; 8 березня — Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня — День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня — День Перемоги; 28 червня — День Конституції України; 24 серпня — День незалежності України.

До неробочих днів належать дні релігійних свят: 7 січня — Різдво Христове; один день (неділя) — Пасха (Великдень); один день (неділя) — Троїця.

Найтривалішим часом відпочинку є відпустка. Вона та­кож має кілька видів:

1.  Щорічна — основна; додаткова за роботу із шкідливи­ми та тяжкими умовами праці; за особливий характер робо­ти; інші, передбачені чинним законодавством.

2.  Додаткова у зв'язку з навчанням (для тих, хто навчається без відриву від виробництва).

3.  Творча (надається працівникам для закінчення дисер­таційних робіт, написання підручників тощо).

4.  Соціальна — у зв'язку з вагітністю та пологами; з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; працівникам, які мають дітей.

5. Відпустка без збереження заробітної платні надається на різні строки у випадках, передбачених Законом України «Про відпустки». Без згоди власника чи уповноваженого ним органу: ветеранам війни; особам, які мають особливі
заслуги перед Батьківщиною; особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; пенсіонерам за віком; інвалідам;  особам,   які  одружуються;   працівникам  у  разі смерті рідних. За згодою сторін трудового договору відпустка без збереження заробітної плати надається до 15 календарних днів на рік і може поділятись на частини.

Усі відпустки визначаються в календарних днях.  При цьому святкові й неробочі дні під час визначення тривалості відпустки не враховуються і не оплачуються.

Найбільш поширеною є щорічна основна відпустка, її три­валість не повинна бути меншою від 24 календарних днів за відпрацьований робочий рік визначення якого здійснюється від дня укладення трудового договору (контракту). Але з цього загального правила є винятки. Насамперед, вони сто­суються неповнолітніх (їм надається 31 календарний день), інвалідів І та II груп (30 днів), III групи (26 днів), керівних, педагогічних, науково-педагогічних працівників освіти, наукових працівників (56 днів), інших категорій працівників, перелік яких установлено ст. 6 Закону України «Про відпустки», а також іншими законодавчими актами (наприклад, "Законами України «Про міліцію», «Про військовий обов'язок та військову службу», «Про прокуратуру», «Про статус суд­дів», «Про статус, народного депутата України», «Про дер­жавну службу».

Тривалість щорічної додаткової відпустки визначається колективним або трудовим договором, (контрактом) в таких межах:

1)                до 35 календарних днів працівникам, зайнятим на ро­ботах, що пов'язані з негативним впливом на здоров'я шкід­ливих виробничих чинників;

2)                до 7 календарних днів працівникам з ненормованим ро­бочим днем згідно зі списками посад, робіт і професій.

Загальна тривалість щорічних основної та додаткових від­пусток не може перевищувати 59 календарних днів, а для працівників, зайнятих на підземних гірничих роботах, — 60 календарних днів.

Відпустка здебільшого надається за затвердженим графіком у порядку черги. Перенесення відпустки дозволяється як виняток, із забороною не надавати відпустку повної тривалості протягом двох років поспіль.

Право на щорічну відпустку повної тривалості у перший рік роботи на підприємстві, в установі, організації настає піс­ля закінчення шести місяців неперервної роботи на цьому підприємстві.

До закінчення шестимісячного  терміну роботи в перший рік роботи на підприємстві, а також у наступні роки за бажанням працівника у зручний для нього час відпустка надається:

1) неповнолітнім (до 18 років);

2) інвалідам;

3) жінкам перед відпусткою у зв'язку з вагітністю та пологами або після них;

4) жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 14 років або дитину-інваліда;

 5) іншим працівникам.

Є кілька основних систем оплати праці: погодинна, відрядна, акордна та інші.

 Погодинна оплата праці проводиться за годинними (денними) тарифними ставками із застосуванням нормованих завдань або за місячним окладом.

Відрядна оплата залежить від того, скільки зробить працівник і проводиться за нормами і розцінками, встановленими виходячи з розряду виконуваних робіт, тобто залежить від уміння і старанності працівника.

Акордна система оплати – визначається як сума за виконання певного обсягу робіт незалежно від строку виконання. Мінімальна зарплата – це встановлений і гарантований мінімальний рівень оплати праці, нижче якого не може проводитися оплата за фактично виконану працівником повну місячну норму.

 

5. Дисциплінарна і матеріальна відповідальність. Індивідуальні і колективні трудові спори, порядок їх вирішення.

 

Трудова дисципліна -  це порядок взаємостосунків учасників трудової діяльності.

Вона включає в себе:

—   чесну сумлінну працю;

—   своєчасне і точне виконання розпоряджень працедавця;

—   дотримання технологічних правил,  тобто,   виробничої санітарії, вимог щодо охорони праці тощо.

Трудова дисципліна забезпечується свідомим ставленням до праці та захо­дами, передбаченими ст. 140 КЗпП. Рівень трудової дисципліни визначається ви­конанням своїх обов'язків не лише робітником і службовцем, але і власником, ін­шими особами, органами, які мають відношення до трудової діяльності.

Працівник зобов'язаний належним чином дотримуватися дисципліни праці, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника, підвищувати продуктив­ність праці, поліпшувати якість продукції, дотримуватися технологічної дисциплі­ни, вимог щодо охорони праці, техніки безпеки і промислової санітарії, берегти і зміцнювати власність (ст. 139 КЗпП).

У свою чергу на власника покладається обов'язок правильно організувати працю робітників та службовців, створити умови для виконання ними своїх обов'язків, неухильно дотримуватися законодавства про працю і правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх­нього добробуту.

Трудова дисципліна забезпечується також створенням необхідних органі­заційних та економічних умов для нормальної роботи методами переконання, ви­ховання, матеріальними стимулами до сумлінної праці, створенням обстановки не терпимості до порушників трудової дисципліни, вимог трудового законодавства та правил внутрішнього трудового розпорядку.

За порушення Т.Д. передбачено такі дисциплінарні стягнення, як догана і звільнення.

ДОГАНА - офіційно виражена негативна оцінка ставлення до роботи, ре­зультатів праці деяких осіб.

ЗВІЛЬНЕННЯ - припинення дії трудового договору, вилучення працівника з трудового процесу.

Дисциплінарну відповідальність за статутами несуть працівники залізничного, морського та річкового транспорту, цивільної авіації, органів внутрішніх справ, прокуратури та ін.

За порушення трудової дисципліни може бути застосоване лише одне дис­циплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати характер проступку, обставини, за яких його вчи­нено, і заподіяну ним шкоду, попередню роботу працівника. Найсерйознішим по­рушенням трудової дисципліни є прогул і поява на роботі у нетверезому стані.

ПРОГУЛ - невихід на роботу без поважних причин протягом робочого дня, у тому числі відсутність на роботі більше 3-х годин протягом робочого дня.

Невихід працівника на роботу у зв'язку з незаконним переведенням не мо­же вважатися прогулом. Матеріальний збиток, заподіяний підприємству працівни­ком, який перебував у нетверезому стані, стягується з винного у повному обсязі.

Стягнення застосовується органом, якому надано право прийняття на робо­ту даного працівника, або вищестоящим органом - щодо осіб, які несуть відпові­дальність за статутами чи іншими спеціальними актами.

Дисциплінарне покарання може бути застосоване не пізніше 1 місяця від дня виявлення провини і не пізніше 6 місяців від дня її здійснення. Від правопо­рушника слід отримати письмове пояснення. Покарання оголошується у наказі і повідомляється працівникові під розписку. Воно може бути оскаржене за встанов­леним законом порядком (ст. 150 КЗпП). Дисциплінарне стягнення знімається ав­томатично, якщо протягом року від дня його накладання на працівника не буде накладено нове стягнення.

МАТЕРІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ - це обов'язок працівника відшко­довувати збитки, заподіяні підприємству, організації, установі.

Для її встановлення необхідні певні умови і підстави:

—   наявність трудових відносин між тим, хто завдав збитку, і власни­ком;

—   наявність прямого дійсного збитку (втрачена вигода, не отриманий прибуток не відшкодовується);

—   збиток заподіяно протиправними діями працівника, а саму провину особи беззастережно доведено.

Закон встановлює обмежену: повну, матеріальну відповідальність.

ОБМЕЖЕНА матеріальна відповідальність полягає в обов'язкові працівни­ка відшкодувати заподіяний збиток у межах свого середньомісячного заробітку.

ПОВНА матеріальна відповідальність (ст. 134) настає якщо:

—         про це укладено спеціальний договір;

—         майно та інші цінності взяті працівником за разовими документами;

—         збитку задано діями, що мають ознаки злочину;

—          збитки задано працівником у нетверезому стані;

—              збитку завдано у зв'язку з нестачею,  навмисним знищенням чи псуванням майна, виданого працівникові у користування;

—             збитки завдано не під час виконання трудових обов'язків;

—             доведена вина посадової особи у незаконному звільнені чи переве­денні працівника на іншу роботу.

"КРАТНА" матеріальна відповідальність - відповідальність полягає у відшкодуванні особою збитку у розмірі, який перевищує його номінальний розмір.

Розмір шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бу­хобліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами, а при розкраданні, недоста­чі, умисному нищенні, псуванні - за цінами, які діють у даній місцевості на день відшкодування.

 

ІНДИВІДУАЛЬНІ ТРУДОВІ СПОРИ.

Індивідуальні трудові спори - суперечності, розбіжності щодо застосуван­ня норм трудового законодавства, які можуть виникати між працівником і власни­ком.

Їх розгляд регламентує гл. XV КЗпГІ. Здійснюють його комісії з трудових спопів (КТС), районні (міські) суди. КТС обирається загальними зборами трудового колективу з кількістю працівників не менше 15 осіб. Вона є обов'язковим первинним органом для розгляду всіх спорів, за винятком застережних законом. Безпосередньо у суді розглядаються трудові спори за заявами працівників, де нема КТС; власника - про відшкодування працівником матеріального збитку; про відмову у прийнятті на роботу молодих спеціалістів, вагітних жінок, тих, хто має малолітніх дітей та ін. (ст. 232 КЗпП).

Строк звернення до КТС і до суду - 3 місяці з моменту порушення права. КТС розглядає його у 10-денний строк з часу подання заяви. На засіданні мають бути присутніми не менше 2/3 членів КТС. Рішення приймається більшістю голосів. Рішення може бути оскаржене у суді у 10-ден. строк від дня вручення витягу з протоколу засідання комісії. У разі невиконання рішення КТС комісія видає працівникові посвідчення, що має силу виконавчого листа.

Колективні спори, на відміну від індивідуальних, - це спори між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом з питань: установлення нових або змін чинних соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення нового або зміни чинного колективного договору; виконання колективного договору або окремих його положень; невиконання вимог законодавства про працю.

Колективні спори вирішуються веденням переговорів з використанням спеціальних процедур і засобів. Якщо сторони спору не дійшли згоди в переговорах, вони формують спеціальну комісію для вироблення практичних рекомендацій щодо сутності спору і проводять консультації. Така комісія має назву примирювальної та являє собою орган, що його призначено для напрацювання рішення, яке може задовольнити сторони спору. Залежно від рівня спору (виробничий, територіальний, національний) комісія розглядає спір протягом, відповідно, п’яти, десяти або п’ятнадцяти днів. За погодженням сторін ці строки можуть збільшуватися.

У разі несхвалення комісією рішення зі спору, яке задовольнило б сторони конфлікту, створюється трудовий арбітраж – орган що складається із залучених сторонами спеціалістів, експертів, інших осіб. Трудовий арбітраж ухвалює рішення протягом 10 днів од дня його утворення (за рішенням більшості членів трудового арбітражу цей строк може бути продовжено до 20 днів).

Сторони конфлікту, примирювальна комісія, трудовий арбітраж зобов’язані використати для врегулювання колективного спору всі можливості, не заборонені законодавством. Для вирішення колективного спору, одержання підтримки своїх вимог трудовий колектив має право організувати і продовжити страйк, збори, мітинги, пекетування, демонстрації в порядку і формах, передбачених чинним законодавством. Страйк застосовується як крайній захід вирішення конфлікту, коли всі інші можливості вже використано.

Страйк проявляється в тимчасовому  колективному добровільному припинені роботи працівниками (наприклад, невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків) з метою вирішення колективного трудового спору. А втім, деякі категорії працівників не мають права на такі заходи (приміром, працівники органів прокуратури, суду, державної, виконавчої влади, правоохоронних органів). 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6. . Охорона праці в Україні.  Праця жінок, правове регулювання праці молоді.

У відповідності до закону України “Про охорону праці” та Гл. ХІ. Кодексу законів про працю України на всіх підприємствах, установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці. Власник або уповноважений ним орган повинен впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки і забезпечувати санітарно-гігієнічні умови. Він не вправі вимагати від працівника виконання роботи, поєднаною з явною небезпекою для життя. Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, створилась виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я   інших людей. На власника покладається систематичне проведення інструктажу ( навчання ) працівників з питань охорони праці, протипожежної охорони. Трудові колективи обговорюють і схвалюють комплексні плани поліпшення умов охорони праці та санітарно-оздоровчих заходів і контролюють виконання цих планів.

Виготовлення і передача у виробництво зразків нових машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, а також впровадження нових технологій без дозволу органів державного нагляду за охороною праці забороняється.

Згідно з 13 главою КзпП України особи, які не досягли 18 років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток користуються пільгами, встановленими законо­давством.

За загальним правилом не допускається прийняття на роботу осіб до 16 ро­ків, крім незначних винятків.

Забороняється застосовувати працю неповнолітніх на важких роботах і на роботах у шкідливих або небезпечних умовах, на підземних роботах; залучати до піднімання і перенесення речей, маса яких перевищує встановленні для них грани­чні норми (юнаки 12,6 кг; дівчата - 6,3 кг). При прийомі на роботу всі неповноліт­ні обов’язково проходять медичний огляд. Законом забороняється залучати працівників до 18 років до нічних, надурочних робіт та до робіт у вихідні дні.

Відпустки за перший рік роботи працівникам до 18 років надаються за їх заявою і до закінчення 6 місяців безперервної роботи на даному підприємстві, їм можуть надаватися і цільові відпустки у зв'язку з поєднанням роботи з навчанням до 20 робочих днів.

За ініціативою власника звільнення працівників до 18 років допускається за згодою служби у справах неповнолітніх. При цьому звільнення на підставі змі­ни в організації виробництва і праці (ліквідація, скорочення штатів), невідповід­ності займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу, можливе лише у виняткових випадках і не допускається без працевлаштування особи, яку звільняють.

Глава 12 КЗпП України регулює працю жінок. Забороняється використовувати працю жінок на важких, шкідливих та деяких підземних роботах. За умови чергування з іншою роботою допускається підіймання і переміщення жінками вантажу до 10 кг до двох разів на годину. Якщо ж підіймання і переміщення проводиться постійно протягом зміни, гранично допустима вага сягає 7 кг. При переміщені вантажу візках або у контейнерах зусилля, що докладається, не повинне перевищувати 10 кг. Не допуска­ється залучення до нічних надурочних робіт, у вихідні, відрядження вагітних жі­нок, а також жінок, які мають дітей віком до 3 років. Ці жінки переводяться на ле­гку працю. Жінкам надається відпустка під час вагітності і пологів - 70 кал. днів до пологів і як правило, 56 — після пологів. Жінкам, які мають дітей віком до 1,5 року, надається додаткова перерва для відпочинку й годування дитини через кожні три години тривалість не менше 30 хв. Жінкам, за їх заявою, надається додаткова відпустка без збереження зарплати до досягнення дитиною 6-го віку, якщо дитина потребує домашнього догляду і це повинно бути визначено у медичному висновку.

           Заборонено відмовляти жінкам у прийнятті на роботу та знижувати їм зарплату, мотивуючи це вагітністю чи наявністю дітей до 3-го віку, а одиноким мате­рям - за наявності дітей віком до 14 років. Не допускається звільнення з роботи цих жінок за ініціативою власника, за винятком випадків повної ліквідації підпри­ємства, але і тоді з обов'язковим працевлаштуванням.

Лекція. Сімейне право України

   План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1.1.  Поняття сім’ї. Предмет і система сімейного права.

1.2. Джерела правового регулювання сімейних відносин. Сімейний кодекс України 2002 р.

1.3.  Права та обовязки подружжя. Шлюбний договір.

1.4.  Припинення шлюбу.

1.5.  Права та обовязки матері, батька та дитини.

1.6.  Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування.

1.1. Поняття сім'ї. Предмет і система сімейного права

Сім'я відіграє важливу роль у вихованні дитини, становленні особистості, її ролі  в суспільства. Розуміння поняття  сім'ї на кожному етапі розвитку суспільних відносин зазнавало змін. Багатогранність правової природи цього соціального явища обумовлює складність у формулюванні його дефініції.

Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та  обов'язки.   Сім'я  створюється на підставі шлюбу,   кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. (Ст. З Сімейного кодексу України).-

Отже, сьогодні на законодавчому рівні чітко закріплені конститутивні ознаки сім'ї, враховуючи реалії сьогодення, розширено і перелік можливих підстав її створення. Запропонований концептуальний підхід щодо правового поняття сім'ї має стати основоположним і для інших галузей(Галузь праваГалузь права) права.

Зважаючи на вагомість сімейних відносин серед інших суспільних відносин, вони регулюються не лише звичаями(Звичай), нормами моралі(Моральні норми),догмами релігії, угодами, але й нормами права (Норма права). Сімейні відносини регулюються "лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства" (пункт 3 ст. 7 Сімейного кодексу(Кодекс) України (далі СКУ). Тому поняття сімейних відносин ширше за поняття сімейних правовідносин.

Предметом правового регулювання сімейного права(Сімейне право) є відносини між подружжям, батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, рідними

братами і сестрами, бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком, а у випадках, визначених законом, між іншими членами сім'ї та родичами.

За правовою природою ці, відносини можуть бути особистого немайнового та майнового характеру.

Особливості сімейних відносим

►  специфічні Юридичні факти є підставами їх виникнення - шлюб, народження дитини,

усиновлення, договір патронату та інші

►  суб'єктами є лише фізичні особи ([?]Фізична особа|Фізична особа[/?])

►  сімейні права та обов'язки є невідчужуваними (їх не можна продати, подарувати,

заповісти)

►  в регулюванні цього виду суспільних відносин тісно переплітаються норми права з

нормами моралі, звичаями, релігійними канонами

Ці основі її особливості дають підставу для виділення сімейного права з поміж інших галузей із самостійним предметом правового регулювання.

Суб'єктами сімейних відносин є лише фізичні особи. Окремі елементи їх правоздатності(Правоздатність) в сімейному праві виникають не з моменту народження, а з досягненням певного віку (право на шлюб виникає в особи з досягненням шлюбного віку). Натомість до досягнення повноліття дитина може вчиняти певні юридично значимі дії самостійно, без згоди батьків чи інших законних представників (наприклад, з семи років давати згоду на зміну свого прізвища в разі зміни прізвища обома батьками, з десяти років давати згоду на визначення свого місця проживання і т.п.).

Систему сімейного права, його структуру складають окремі правові інститути(Інститут права ), норми, які перебувають у певній послідовності. Загальна частина містить норми, які стосуються усіх сімейних правовідносин, зокрема, щовизначають засади та джерела їх правового регулювання,коло учасників, підстави застосування до сімейних відносин цивільного законодавства, а також аналогії закону чи аналогії права, порядок реалізації сімейних прав, обов'язків та механізм їх захисту. Особлива частина включає інститути, наприклад, шлюбу, материнства (батьківства), правового режиму майна подружжя, батьків та дітей, аліментів, форм виховання дітей, що залишились без батьківської  опіки та ін.

Сімейне право - це система правових норм, спрямованих на врегулювання особистих немайнових та майнових відносин між подружжям, батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, опікунами, піклувальниками та підопічними, патронатними вихователями та їх вихованцями, інших сімейних відносин між членами сім'ї та родичами.

 

1.2. Джерела правового регулювання сімейних відносин. Сімейний кодекс України.

До джерел сімейного права(Джерело права) відносяться нормативно-правові акти, які в сукупності складають сімейне законодавство. Загальні засади правового регулювання сімейних відносин визначені Конституцією України.

Шлюб грунтується  на  вільній  згоді  жінки  і чоловіка. Кожен із подружжя мас рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.

Ст. 51 Конституції України

Основним регулятором усього розмаїття сімейних правовідносин став Сімейний кодекс України, прийнятий 10 січня 2002 р., який вступив в дію з 1 січня 2004 р. Розробка і прийняття нового Сімейного кодексу є вирішальним етапом реформування національного сімейного законодавства, в концепцію розвитку якого закладені принципи: демократичності, рівності, гарантування прав та свобод особи;

зміцнення сім "і та утвердження її ролі в суспільстві;

побудови сімейних відносин на паритетних засадах, почуттях взаємної любові та поваги, підтримки;  

виховання у дітей почуття обов'язку перед батьками та іншими членами сім'ї, а натомість   забезпечення  кожній   дитині  сімейного   виховання,   можливостей духовного та фізичного розвитку.

Новели, запроваджені цим кодексом, сформульовані із врахуванням практики застосування Кодексу про шлюб та сім'ю України 1969 р., положень законодавства зарубіжних країн, пропозицій, висловлених науковцями та практичними працівниками. Норми Сімейного кодексу відповідають реаліям сьогодення, європейським стандартам правового регулювання, узгоджені з положеннями міжнародних актів, насамперед Загальної декларації прав людини та Конвенції ООН про права дитини, ратифікованих Україною.

Належне місце серед регуляторів сімейних відносин зайняв Договір. Нові види своєрідних за своєю правовою природою договорів дозволять членам сім'ї вирішити важливі питання індивідуально для кожної життєвої ситуації.

Вперше задекларовано можливість вирішення окремих питань, керуючись звичаями. Запровадження таких унікальних правових інститутів(Інститут праваІнститут права), як заручини, сепарація відображає національні традиції, моральні та релігійні засади функціонування українського суспільства. Відлунням вимог практики стало і врегулювання відносин жінки та чоловіка, що проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, повернення в законодавство однієї із можливих форм виховання дітей - патронату.

Сімейний кодекс охоплює широке коло відносин у сфері сім'ї, регулює особисті немайнові(Особисті немайнові права) та майнові відносини між

подружжям, батьками і дітьми, усиновлювачами та усиновленими, бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком, іншими членами сім'ї, а не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником, іншими родичами.

За своєю структурою СК складається із семи розділів: І. Загальні положення; II. Шлюб. Права та обов'язки подружжя; III. Права та обов'язки матері, батька і дитини; IV. Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування; V. Права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів; VI. Застосування Сімейного кодексу України до іноземців та осіб без громадянства. Застосування законів іноземних держав та міжнародних договорів в Україні; VII. Прикінцеві положення.

До регуляторів сімейних відносин належить також низка законів, зокрема Закон України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р., Закон України "Про освіту" від 23 травня 1991 р., Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р., Закон України "Про органи реєстрації актів громадянського стану" від 24 грудня 1993 р. Підлягають застосуванню також окремі положення Цивільного кодексу України та Цивільного процесуального кодексу України. Важливу роль відіграють також і підзаконні нормативно-правові акти.

Поняття шлюбу. Порядок одруження. Недійсність шлюбу. Термін шлюб походить від старослов'янського ”слюбь „(обіцянка). Згідно ст. 21 Сімейного кодексу, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Право на шлюб органічно пов'язане із досягненням шлюбного віку на день реєстрації шлюбу (для жінок і для чоловіків - І8років). Судом право на шлюб може також бути надано особі, яка досягла 16 років, за умови відповідності такого рішення її інтересам. Право на шлюб не обмежується  максимальним віком або віковою різницею осіб, які бажають одружитися.

Увага! Права на шлюб не має особа, яка уже перебуває в іншому шлюбі (принцип моногамії). 

Шлюб є добровільним союзом. Ст. 51 Конституції України, як і ст. 24 Сімейного кодексу, передбачає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Ця вимога закону означає відсутність щодо них фізичного насильства та психологічного тиску з приводу укладення шлюбу, а також усвідомлення цими особами значення своїх дій та спроможність керувати ними на момент вчинення ними волевиявлення щодо одруження. Особа, визнана судом недієздатною, не має права на укладання шлюбу.

Свобода шлюбу включає право вступу в шлюб, вибір другого з подружжя, а також свободу розлучення. На укладення шлюбу особам, , що не досягай повноліття не потрібна згода батьків чи піклувальників. Але ст. 26 Сімейного кодексу встановлює і певні межі такої свободи: у шлюбі між собою не можуть перебувати родичі прямої лінії споріднення, рідні (повнорідні, неповнорідні), двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця, усиновлювач та усиновлена ним дитина.

Державна реєстрація шлюбу є вимогою для правозгідності шлюбу і виникнення прав та обов'язків подружжя.  Порядок реєстрації шлюбу регулюється, крім Сімейного кодексу, Правилами реєстрації актів цивільного стану, затвердженими наказом Міністерства юстиції України у новій редакції від 3 вересня 2002 р. Релігійний обряд шлюбу має такі ж правові наслідки лише у випадках, якщо він відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного етапу.

Увіага! Сімейний кодекс окремо регулює правовідносини між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Такі особи не вважаються подружжям.  З моменту подання заяви про реєстрацію шлюбу до будь-якого органу реєстрації актів цивільного стану особи вважаються зарученими. Заручини -- це домовленість про укладення в майбутньому шлюбу. Вона не створює обов'язку одружитися, але особа, яка її порушила без поважних причин, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати на весілля. Поважність відмови від шлюбу може бути обумовлена, зокрема, протиправною, аморальною поведінкою другої сторони, приховуванням обставин, що мають істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо).

Закон передбачає також можливість розірвання договору дарування, вчиненого у зв'язку з майбутнім одруженням. За загальним правилом, реєстрація відбувається через місяць після подання заяви у приміщенні державного органу реєстрації актів цивільного стану лише за особистої  присутності осіб, що одружуються. Представництво не допускається. В разі, якщо шлюб все ж таки був зареєстрований у відсутності одного або обох наречених, за рішенням суду запис про такий шлюб анулюється. Неукладений шлюб слід відрізняти від недійсного.

Недотримання вимог закону щодо правозгідності шлюбу є підставами для його недійсності. Враховуючи правову природу кожної із підстав, законодавець класифікував їх на три групи:

перша група об'єднує підстави, за наявності яких шлюб є недійсним, якщо

він зареєстрований з недієздатною особою або такою, що вже перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі, а також між родичами прямої лінії споріднення, рідними братом та сестрою. При наявності однієї із таких обставин за заявою заінтересованої особи орган реєстрації актів цивільного стану анулює актовий запис про такий шлюб;

до другої групи закон відносить відсутність вільної згоди та фіктивність шлюбу, при встановленні яких в судовому порядку шлюб визнається недійсним;

до третьої групи належать ті факти, за яких шлюб може бути визнаний недійсним у судовому порядку, а саме: недосягнення шлюбного віку, приховання тяжкої або небезпечної для членів сім'ї хвороби одним із подружжя, укладення шлюбу між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, двоюрідними братом та сестрою, тіткою, дядьком та племінником, племінницею.

Отже, презумпція дійсності (правозгідності) шлюбу може бути спростована в судовому порядку, і шлюб вважатиметься недійсним з моменту його укладення.

Загальні правові наслідки недійсності шлюбу є особистого та майнового характеру. Анулюються усі подружні права та обов'язки. Майно, набуте за цей і період, вважається таким, що належить квазіподружжю па праві спільної часткової власності. Одержані одним із квазіподружжя аліменти підлягають поверненню, але не більше ніж за три роки. Набуте у зв'язку із реєстрацією шлюбу прізвище підлягає зміні на дошлюбне. Також особа може бути виселена із житлового приміщення другої сторони. Щодо добросовісної особи, яка, вступаючи у шлюбні відносини, не знала і не повинна була знати про наявні перешкоди, закон містить особливі правові наслідки недійсності укладеного нею шлюбу, аналогічні наслідкам розірвання шлюбу, а саме:

поділ майна за правилами про поділ спільної сумісної власності подружжя;

залишається право на вибір прізвища ( набутого в шлюбі чи дошлюбного);

залишається право на аліменти та на житлове приміщення, в яке ця особа вселилася у зв'язку із вступом у шлюб.

1.3. Права та обов'язки подружжя. Шлюбний договір

Шлюб є підставою виникнення подружніх відносин особистого та майнового характеру, змістом яких є відповідні права та обов'язки. До особистих немайнових відносин належать право на материнство, батьківство, зміну дошлюбного прізвища, повагу до своєї особистості, на особисту свободу, спільне вирішення питань життя сім'ї та обов'язок піклування про членів сім'ї.

Майнові відносини подружжя регламентовані нормами Сімейного кодексу, Цивільного кодексу, Закону України "Про власність". На сьогодні розширено і можливості договірного їх врегулювання. Майновими є права та обов'язки жінки та чоловіка щодо володіння, користування та розпорядження спільним майном, а також щодо взаємного утримання.

Повноваження власника щодо особистого майна одружена особа реалізує самостійно, без згоди другого з подружжя, однак закон задекларував принцип врахування при цьому інтересів сім'ї. Сімейний кодекс містить вичерпний перелік майна, що може належати на праві особистої приватної власності кожному із подружжя. До нього належить майно, набуте до шлюбу, за договором дарування або успадковане кожним із подружжя, або набуте за особисті кошти, а також речі індивідуального користування, до яких, на відміну від норми Кодексу про шлюб та сім'ю 1969 р., віднесені й коштовності. Такий же правовий режим встановлено і для премій та нагород, одержаних за особисті заслуги, а також кошти, одержані за договорами особистого страхування та відшкодування моральної чи майнової шкоди.

Увага!  Для національного сімейного законодавства і надалі залишається основоположним принцип спільності набутого в шлюбі майна (ст. 60 СК). Аналогічний правовий режим встановлений і для майна, набутого жінкою та чоловіком під час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу (ст. 74 СК).        

Будь-які об'єкти права приватної власності, за винятком тих, що виключені з цивільного обігу, можуть перебувати у спільній сумісній власності подружжя. Сімейний кодекс вирішує і певною мірою дискусійне питання щодо моменту виникнення у подружжя права спільної власності на заробітну плату, пенсію, стипендію, інші доходи одного із них, визначивши таким момент внесення їх до сімейного бюджету або на особистий рахунок в банківську (кредитну) установу.

Особисте майно може бути визнане спільним, якщо за час шлюбу істотно збільшилась його вартість внаслідок трудових чи грошових затрат другого із подружжя або ж спільних (ст. 62 СК). І навпаки, майно подружжя може бути визнане особистою приватною власністю одного з них за умови, що воно було набуте ним, нею за час роздільного проживання та фактичного припинення шлюбних відносин (п. 6 ст. 57 СК).

Об'єктами спільної власності жінка та чоловік розпоряджаються за взаємною згодою. При укладенні договору одним із них діє спростовна презумпція щодо згоди другого на розпорядження спільним майном. Однак, при вчиненні угод щодо цінних речей та угод, щодо яких закон вимагає письмову форму з нотаріальним посвідченням, згода другого із подружжя має бути у письмовій формі. Недотримання такої вимоги є підставою для визнання договору недійсним. Жінка та чоловік мають право укладати угоди й між собою із дотриманням визначених Цивільним кодексом умов дійсності угод.

При поділі майна частки подружжя визнаються рівними, якщо інше не передбачено шлюбним договором чи іншою домовленістю між: ними.

Шлюбний договір — це угода між: подружжям, спрямована на встановлення, зміну чи припинення майнових прав та обов'язків між: ними.

Умови укладання шлюбного договору

 ► право на укладена мають наречені або подружжя

для неповнолітнього (-ої) нареченого (-ої) на його укладення необхідна згода батьків

 договір не повинен зменшувати обсягу прав людини

договір не повинен ставити одну із сторін у надзвичайно невигідне матеріальне

становище

повинен включати тільки майнові права й обов'язки подружжя одне до одного і щодо їхніх дітей

Основне призначення шлюбних контрактів у світовій практиці полягає у встановленні правового режиму набутого в шлюбі майна, відмінного від того, що встановлений законом, зокрема, таке майно можна вважати спільною частковою власністю подружжя або особистою власністю кожного з них. Може передбачатися порядок використання належного їм майна, користування житловим приміщенням однієї із сторін. Подружжя також має можливість обумовити на майбутнє відмінні від встановлених законом умови, порядок і строки сплати аліментів один одному.

У договорі може встановлюватися чинність його в цілому або окремих умов і після припинення шлюбу. Питання зміни його умов, розірвання чи визнання його недійсним врегульовані не лише нормами Сімейного, а й Цивільного кодексу України, як і будь-якої цивільно-правової угоди.

Наступну групу становлять майнові права та обов'язки подружжя щодо взаємного утримання. Правило утримання одними членами сім'ї інших випливає із самої суті сімейних відносин, які будуються не лише на почуттях взаємної любові та поваги, а й на взаємній матеріальній підтримці.

& Зобов'язанням по утриманню є таке зобов'язання, в якому особа за визначених законом чи шлюбним договором підстав зобов'язана надавати утримання членові своєї сім "і чи родичу, а останній має право вимагати виконання такого обов 'язку.

Особливості зобов'язань по утриманню

------підстави їх виникнення визначені законом чи   договором

------► сторонами можуть бути лише фізичні особи, які знаходяться між собою у

відносинах кровного споріднення, усиновлення, є або були подружжям, проживали або проживають однією сім 'єю

------► особистий характер. Неможливою є переміна осіб в цьому зобов'язанні, відповідні

права та обов'язки не успадковуються

------► триваючий характер. Особа, яка має право на утримання, може вимагати їх

виплати незалежно від часу виникнення у неї цього права

------► безвідплатність. Особа, яка отримала допомогу у вигляді аліментів, не зобов'язана

вчиняти відплатних дій

------► аліменти   мають   цільове   призначення,   а   саме   систематичне   утримання

управомоченої особи

Увага! Шлюбний договір укладається у письмовій формі та нотаріально посвідчується як під час шлюбу, так і до його реєстрації. У першому випадку він набере чинності з моменту нотаріального посвідчення, У другому - з моменту реєстрації шлюбу. 

Залежно від суб'єктного складу, виділяють зобов'язання по утриманню між подружжям, батьками та дітьми (синами, дочками), іншими членами сім'ї та родичами.

Ст. 75 Сімейного кодексу передбачає підставу виникнення загального зобов'язання по утриманню між подружжям, а саме, ^непрацездатність, Потребування матеріальної допомоги одного з них та спроможність іншого надавати таку допомогу. Непрацездатними закон визнає осіб, які досягли пенсійного віку (за загальним правилом, 60 років-для чоловіків, 55 років - для жінок) або є інвалідами 1, 11 чи III групи.

Особою, яка потребує матеріальної допомоги, є така, усі доходи якої в сукупності не складають прожиткового мінімуму, встановленого законом щороку.

Якщо на момент виникнення спору про утримання особи перебувають у шлюбі, то час виникнення непрацездатності значення не має, якщо ж на той час шлюб між ними розірвано, то до загальної підстави виникнення права на аліменти закон додає вимогу щодо встановлення непрацездатності ще до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня його розірвання. Зазначений строк не поширюється, якщо буде встановлено, що інвалідність чоловіка (жінки) є результатом протиправної поведінки під час шлюбу колишнього другого із подружжя. Якщо шлюб тривав не менше десяти років, один із колишнього подружжя з досягненням пенсійного віку (якщо він потребує матеріальної допомоги) може вимагати аліменти від іншого з них, спроможного надавати таке утримання, якщо після розірвання шлюбу йому залишилось не більше п'яти років до пенсії. Право на утримання припиняється в разі поновлення працез­датності аліментоуправомоченої особи, укладення нею повторного шлюбу, неспроможності платника надалі надавати матеріальну допомогу чи відсутності потреби у її наданні одержувачу.

Окремо Сімейний кодекс врегульовує засади існування спеціального обов'язку по утриманню, підставами виникнення якого є вагітність дружини, проживання дружини (чоловіка) із дитиною. Право на утримання в цьому випадку триває до досягнення дитиною трьох років, якщо дитина має вади фізичного чи психічного розвитку - шести років, якщо дитина-інвалід - протягом усього строку інвалідності. Це право не залежить від працездатності управомоченої особи, але існує за умови спроможності зобов'язаної особи надавати таку матеріальну допомогу.

Сімейний кодекс вирішив істотні для даних відносин питання, а також передбачив й нові види зобов'язань по утриманню між колишнім подружжям.

Зокрема, той з них, який є працездатним, але за час шлюбу виховував дитину, вів домашнє господарство, піклувався про членів сім'ї, хворів чи за інших істотних обставин не одержав освіту, не працював, має право вимагати утримання протягом трьох років з дня розірвання шлюбу, якщо інший з колишнього подружжя спроможний його надавати.

Утримання може надаватися не лише у грошовій, але й у натуральній формі. У примусовому порядку аліменти сплачуються, як правило, грошима і присуджуються рішенням суду від дня подання позовної заяви, або ж за минулий час, але не більше року, якщо платник ухилявся від добровільного виконання обов'язку, незважаючи на усі його спонукання одержувача. Розмір аліментів визначається судом у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя або у твердій грошовій сумі, враховується також можливість утримання від дочки, сина, батьків.

Примусове стягнення може грунтуватись не лише на рішенні суду, а й на виконавчому написі нотаріуса, який вчиняється у випадку невиконання аліментного обов'язку стороною договору, укладеного у письмовій формі та нотаріально посвідченого. Така угода подружжя про утримання має містити підстави, розмір, строки сплати коштів. Сімейний кодекс відкриває нові перспективи договірного регулювання відносин між членами сім'ї, насамперед між подружжям.

Подружжя, а також: особи, шлюб між якими було розірвано, мають право укласти договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати.

Ст. 89 Сімейного кодексу

Якщо така угода містить умову про передачу у власність саме нерухомого майна, то закон вимагає її нотаріального посвідчення і державної реєстрації.

т На жінку та чоловіка, що проживають разом, але без реєстрації шлюбу, Т поширюються загальні правила зобов язань по утриманню, розглянуті вище, *    за умови, що ці особи проживають однією сім 'єю тривалий час.

1.4. Припинення шлюбу

Припинення шлюбу - це припинення між: жінкою та чоловіком відносин, іцо виникли на підставі реєстрації шлюбу, у випадках смерті, оголошення померлим одного з них або розірвання шлюбу.

Отже, підставами припинення шлюбу є такі юридичні факти як смерть, оголошення одного з подружжя померлим, розірвання шлюбу.

У разі з'явлення особи, оголошеної померлою, а відповідне рішення суду скасоване, її шлюб з іншою особою поновлюється за умови, що ніхто з них не уклав повторного шлюбу. Розірвання шлюбу відбувається за заявою одного з них або спільною. Розгляд таких заяв віднесено законом до компетенції державних органів: місцевого суду та органу реєстрації актів цивільного стану.

Державний орган реєстрації актів цивільного стану розриває шлюб між подружжям за їх спільною заявою, за умови відсутності у них неповнолітніх дітей. Спільна заява подружжя передбачає їх взаємну згоду на розірвання, яка підтверджується особистою присутністю кожного з них або письмово.

В такому ж порядку шлюб розривається за заявою одного з подружжя, якщо другий визнаний судом безвісно відсутнім або визнаний недієздатним під час шлюбу, або засуджений до позбавлення волі на строк не менш, як на три роки. Державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову про . розірвання шлюбу після закінчення місячного строку з дня подання заяви, реєструє даний юридичний факт і видає відповідне свідоцтво. З дня винесення такої постанови шлюб вважається припиненим, в паспортах роблять відмітки про розірвання шлюбу. Такий порядок називають спрощеним. Майнові спори між подружжям не є перешкодою для його застосування, вони вирішуються у суді.

Якщо є взаємна згода осіб на припинення подружніх відносин між ними, але вони мають спільних дітей, то відповідну заяву вони можуть подати лише до суду. Питання розподілу обов'язків щодо подальшого виховання дітей, визначення місця їх проживання батьки зобов'язані вирішити шляхом укладення договору і представити його в суд. В такий же спосіб допускається врегулювання розміру аліментів на утримання дитини, однак, щодо такої домовленості Сімейний кодекс вимагає письмову форму з нотаріальним посвідченням. Після проходження місячного строку з дня подання заяви суд постановляє рішення.

В разі незгоди одного із подружжя на припинення шлюбу інший має право звернутися із позовом до суду, керуючись відповідними положеннями Цивільного процесуального кодексу України. Чоловік та жінка позбавлені такого права, а суд повинен відмовити їм у прийнятті позовної заяви в період вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини. Однак, це правило не застосовується, якщо один із подружжя вчинив злочин щодо другого з подружжя або дитини або якщо батьківство зачатої, ще не народженої дитини визнане іншою особою, або батьком дитини визнано іншу особу (ст. 110 СКУ).

На суд покладається обов'язок вжити заходів до примирення подружжя. З цією метою суд може відкласти розгляд справи на строк не більше шести місяців. Під час судового розгляду встановлюються також причини розлучення, переліку яких Сімейний кодекс не містить, для кожного випадку вони індивідуальні.

Найбільш поширені причини розлучення:

- негідна поведінка одного з подружжя

- фізіологічні причини (наприклад, 6езплідність)

- втручання батьків

-  невідповідність поглядів на релігійні питання, інші

Шлюб розривається, якщо подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

П. 2 ст. 112 Сімейного кодексу

Шлюб, розірваний у судовому порядку, припиняється з дня набрання чинності відповідним рішенням суду, але цей юридичний факт теж підлягає державній реєстрації в державному органі реєстрації актів цивільного стану. В паспортах ставлять відмітки про розірвання шлюбу.

Правові наслідки припинення шлюбу полягають у припиненні прав та обов'язків подружжя. Основним наслідком особистого немайнового характеру є право на залишення прізвища, набутого в шлюбі, або повернення дошлюбного прізвища, а майнового характеру - це припинення дії принципу спільності щодо майна, яке колишнє подружжя набуватимуть у майбутньому.

Увага!   Інститут припинення шлюбу в Сімейному кодексі теж містить важливі новели, зокрема, щодо можливості поновлення  шлюбу після його розірвання за умови, що колишні подружжя не укладали повторних шлюбів з іншими особами, а також щодо можливості  встановлення сепарації — режиму окремого проживання подружжя

Сепарація, відома світовій практиці як передумова виваженості рішення подружжя розлучатися чи ні, є, по своїй суті, фактичним припиненням шлюбних відносин, засвідченим актом державного органу. Встановлюється і скасовується такий режим тільки за рішенням суду. Правові наслідки сепарації чітко окреслені законом, а саме: =* майно, набуте в цей період, не вважається спільним;  після спливу десяти місяців з дня встановлення сепарації перестає діяти презумпція

батьківства;  на усиновлення дитини одним із подружжя не вимагається згоди іншого.

1.5. Права та обов'язки матері, батька та дитини

Відповідно до ст. 121 Сімейного кодексу права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану у встановленому законом порядку.

Для реєстрації народження дитини має бути пред'явлена довідка лікувального закладу про народження дитини, яка засвідчує, хто є матір'ю. В разі народження дитини поза межами такого закладу і без надання медичної допомоги при пологах народження може бути зареєстроване на підставі показань свідків, не менше двох.

Презумпція материнства: особа, записана при реєстрації народження матір'ю дитини, вважається такою, що її народила.

Щодо дітей, народжених від батьків, які перебувають у і шлюбі, діє і презумпція батьківства: чоловік одруженої жінки вважається батьком народженої нею дитини. Обидві презумпції можуть бути спростовані у судовому порядку. Дружина та  чоловік можуть подати спільну заяву про невизнання чоловіка  батьком дитини

Якщо батько та мати дитини не перебувають у шлюбі між  собою, то батьківство визначається за спільною заявою батьків, за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини, або за рішенням суду. Державний орган реєстрації актів цивільного стану видає свідоцтво про народження.

Правовий статус батьків та дітей визначається, насамперед, Конституцією України, Конвенцією ООН про права дитини, Сімейним кодексом, Цивільним кодексом України, Законом України "Про охорону дитинства", Законом України "Про освіту", іншими нормативно-правовими актами.

Особисті немайнові права батьків

------► на особисте виховання дитини, залучення до виховання дитини інших осіб,

передачу Ті на виховання фізичним і юридичним особам, вибір форм і методів виховання, які не суперечать закону і моралі

------► на безперешкодне спілкування з дітьми

------► на самозахист своєї дитини, звернення до суду, інших органів державної влади,

органів місцевого самоврядування за захистом прав своєї дитини як Ті законні представники

------► на визначення місця проживання дитини

------► на відібрання дитини у будь-якої особи, що утримує Ті незаконно

Мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки, як і повнолітні, і можуть їх здійснювати самостійно. До прав та обов'язків особистого немайнового характеру належать обов'язки забрати дитину із пологового будинку чи іншого закладу охорони здоров'я, зареєструвати народження дитини не пізніше одного місяця, визначити прізвище, ім'я та по батькові дитини. Однак визначальними є право та обов'язок батьків виховувати свою дитину, піклуватися про стан її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити здобуття нею освіти. Заборонені будь-які фізичні покарання дитини. Батьки мають право на самозахист своєї дитини, а також право представляти її інтереси та захищати права у відповідних державних органах. Реалізація батьками своїх прав та виконання обов'язків повинно

ґрунтуватися на повазі до дитини і ше суперечити її інтересам. Спори між батьками щодо виховання дітей вирішуються органами опіки та піклування,

судом.

 Особисті немайнові обов’язки батьків

- поважати дитину

- піклуватися про здоров'я дитини

- забезпечити отримання дитиною повної загальної середньої освіти

- виховувати дитину в дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї родини,   своєї Вітчизни

Ухилення батьків від виконання сївоїх обов'язків тягне правові наслідки,

визначені законом, зокрема, застосування сімейно-правових санкцій. За

рішенням суду обидва або один із бать»ків можуть бути позбавлені батьківських

прав за такими підставами:

- невиконання обов'язку забрати дитину з пологового будинку чи іншого закладу

охорони здоров'я і відсутність піклування нею протягом шести місяців;

- ухилення від виконання обов'язків щоді'о виховання;

- жорстоке поводження з дитиною;

- хронічний алкоголізм або наркоманія батьків;

- експлуатація дитини, примушуванні її до жебракування чи бродяжництва

- засудження за вчинення умисного злотину проти дитини.

Правові наслідки позбавлення батьківських прав передбачають втрату усіх прав щодо дитини, припинення усіх правовідносин, заснованих на спорідненості з нею, крім " обов'язку зі сплати аліментів. Надалі гака дитина може бути передана на виховання іншому з батьків, родичів, усиновлена або передана на опікування органам опіки та піклування. За рішенням суду батьківські права можуть бути поновлені, якщо дитина не була усиновлена.

Права та обов'язки майнового характеру стосуються набуття та управління майном в сім'ї, а також аліментів. Для визначення правового режиму майна батьків і дітей визначальним є принцип роздільності майна, але майно, набуте внаслідок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності. При управлінні майном дитини віком до чотирнадцяти років батьки діють від імені дитини, без спеціальних на те повноважень, зважаючи при цьому на думку дитини. В разі укладення від імені дитини угоди одним із батьків згода другого презюмується і може бути спростована у судовому порядку. Спори між батьками щодо управління майном дітей вирішують органи опіки та піклування чи суд. Дитина віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років або до укладення шлюбу розпоряджається своїм майном, але для укладання угод, що виходять за межі дрібних побутових, необхідна згода

батьків.

Важливим є обов'язок по утриманню батьками своїх дітей до досягнення ними повноліття. Утримання дитини може бути добровільним у натуральній чи грошовій формі або примусовим (?а рішенням суду) шляхом сплати щомісяця частки від заробітку (доходу) або твердої грошової суми. Присуджуються аліменти з дня подання позовної заяви, а у визначених законом випадках і за минулий час, але не більш як за три роки. Розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Ст. 182 Сімейного кодексу передбачає обставини, які суд враховує при визначенні розміру аліментів:

>  стан здоров'я та матеріальне становище дитини;

стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;

наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;

інші обставини, що мають істотне значення.

Аліменти на дитину є власністю того з батьків, з ким дитина проживає. Батьки можуть бути звільнені від виконання цього обов'язку, якщо дохід дитини набагато перевищує доходи кожного з них і забезпечує її потреби.

Зобов'язання по утриманню батьками дітей можуть бути врегульовані також і договором, у якому визначають умови, розмір, строки виплат. Така угода укладається у письмовій формі та нотаріально посвідчується. В разі невиконання її умов сума боргу стягується за виконавчим написом нотаріуса. Крім того, шляхом укладання договору у такій же формі, з дозволу органів опіки та піклування може бути припинено право на аліменти на дитину взамін на набуття дитиною права власності на нерухоме майно. Крім аліментів, з платника можуть стягуватись у такому ж порядку і додаткові витрати, викликані певними обставинами (хвороба дитини, розвиток її здібностей, інші).

Підставою стягнення з батьків утримання на повнолітніх синів чи дочок є непрацездатність, потреба у матеріальній допомозі для них та спроможність батьків надавати утримання. Така допомога повинна надаватися батьками і повнолітнім працездатним синам й дочкам, які навчаються, до досягнення ними двадцяти трьох років.

Підставою стягнення утримання з повнолітніх синів та дочок є непра­цездатність 'їхніх батьків та потреба їх у матеріальній допомозі. Крім того, можуть стягуватись і додаткові витрати. На зазначені відносини поширюються загальні правила, визначені законом для інших видів зобов'язань по утриманню.

1.6. Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування

Найбільш вдалим варіантом забезпечення нормальних умов розвитку дитині, позбавленій піклування її рідних батьків, є передача її на виховання у сім'ю.

 Усиновлення - це прийняття усиновлювачем дитини у сім'ю на правах сина чи дочки.

Питання передачі дітей на усиновлення, крім Сімейного кодексу, врегульовані також Порядком передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновителів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р.

Усиновленою може бути особа віком від двох місяців і до досягнення нею повноліття (дитина), а у виняткових випадках і повнолітня особа. За загальним

правилом, рідних братів та сестер при усиновленні роз'єднувати не можна. Внаслідок усиновлення встановлюються правовідносини, які повністю прирівнюються до батьківських, а правовідносини з рідними батьками припиняються, тому закон детально регламентує вимоги щодо особи усиновлювача, який, насамперед, має бути повнолітнім, повністю дієздатним і старшим від дитини не менш як на п'ятнадцять років.

Претендувати також на таку важливу роль у житті дитини не дозволяється особам, які обмежені у дієздатності чи визнаних недієздатними, позбавлених батьківських прав, перебувають на обліку або на лікуванні у психоневро­логічному чи наркологічному диспансері, зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами, страждають на деякі хвороби, небезпечні для дитини, а також тим, з яких повноваження усиновлювача уже були зняті за рішенням суду з їхньої вини. Переважне право серед інших стати усиновлювачем має громадянин України, в сім'ї якого дитина уже виховується певний час, який є родичем цієї дитини, чоловіком (дружиною) матері (батька) дитини, усиновлює кількох братів, сестер. Достатньою є наявність хоча б однієї з цих обставин. Подружжю надається перевага перед одинокими особами, оскільки все ж таки бажаним є виховання дитини у повноцінній сім'ї.

Згода па усиновлення

-  письмова, нотаріально засвідчена згода батьків дитини (вона не потрібна, якщо

батьки дитини невідомі, визнані безвісно відсутніми, недієздатними, позбавлені

батьківських прав, не проживають з дитиною, більш ніж шість місяців не

піклуються про неї)

- згода дитини (вона не потрібна, якщо за віком чи станом здоров'я дитина не

усвідомлює факту усиновлення або якщо дитина проживає в родині усиновителів

і вважає їх своїми батьками)

- письмова, нотаріально посвідчена згода чоловіка або дружини усиновителя

- письмова згода опікуна чи піклувальника дитини, а за відсутності такої згоди -

згода органу опіки і піклування

- письмова згода установи охорони здоров'я або навчального закладу (якщо дитина

там перебуває)

До умов усиновлення належить вимога щодо згоди на усиновлення рідних батьків дитини, самої дитини, опікуна (піклувальника) дитини, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, в якому перебуває дитина, а також згоди с   другого з подружжя на усиновлення дитини іншим з них.

Розгляд справи про усиновлення відбувається в судовому порядку і з набранням чинності рішення суду усиновлення вважається здійсненим. На підставі рішення суду про усиновлення можуть бути внесені зміни в актовий запис про реєстрацію народження дитини щодо відомостей про матір, батька, місце і дату народження, прізвище, ім'я, по батькові усиновленої дитини. З урахуванням цих змін видається нове свідоцтво про народження, а попереднє анулюється.

Над дітьми, які залишились без батьківського піклування, органом опіки та піклування або судом може також бути встановлена опіка чи піклування. Поряд із Сімейним кодексом порядок встановлення цих форм передачі дітей на виховання регламентований Цивільним кодексом і Правилами опіки та піклування, затвердженими наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р.

Правовідносини, що виникають між опікуном (піклувальником) і підопічним, частково прирівнюються до батьківських, насамперед, щодо виховання дитини і представництва її інтересів. Над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, встановлюється опіка, а над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років - піклування.

Опікуном чи піклувальником може бути повнолітня дієздатна особа, яка має здібності та бажання до виховання дітей, не зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, не позбавлена батьківських прав, інтереси якої не суперечать інтересам дитини.

Функції опікуна чи піклувальника виконує дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, в якому дитина постійно проживає. Опікун (піклувальник) повинен дбати про належний рівень виховання дитини, її психічний, фізичний, духовний розвиток, її здоров'я. Дитина, як правило, проживає у сім'ї опікуна (піклу­вальника), якщо не має власного житла. Якщо спілкування дитини з її родичами не суперечить її інтересам, опікун (піклувальник) не повинен цьому переш­коджати. Свої обов'язки він виконує безоплатно.

Опікун не має права без дозволу органів опіки та піклування, які здійснюють контроль за його діяльністю, укладати угоди, а піклувальник - давати згоду на їх укладення, якщо вони виходять за межі дрібних побутових. Такими є угоди, що вимагають нотаріального посвідчення, про відмову від майнових прав підопічного, поділ, обмін та продаж житла, видача письмових зобов'язань. Опікун не має права дарувати від імені підопічного.

Сімейний кодекс закріпив ще одну форму передачі дитини, позбавленої батьківського піклування, на виховання в сім'ю - патронат. За договором про патронат орган опіки та піклування може передати таку дитину на виховання у сім'ю патронатного вихователя до досягнення дитиною повноліття. За виховання дитини така особа отримуватиме винагороду, розмір якої визначатимуть сторони за домовленістю. Закон вимагає наявності згоди самої дитини на укладення такого договору. Патронатний вихователь набуває права діяти від імені та в інтересах дитини так само, як опікун (піклувальник).

Обов’язки патронатного виховання:

- забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням

- створити умови для навчання, фізичної   і духовного розвитку дитини

- захищати дитину, її права й інтереси як опіку чи піклування, без спеціальних на те повноважень

За бажанням дитини, що досягла 14 років, або вихователя договір про патронат може бути припинено, як і за взаємною згодою сторін чи рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх обов'язків.

 Договір про патронат може розриватися за згодою сторін або за рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх обов'язків або якщо між ним і дитиною склалися стосунки, що перешкоджають виконанню обов'язків за договором.

Резюме

 Сімейне право - це система правових норм, спрямованих на врегулювання особис­тих немайнових та майнових відносин між: подружжям, батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, опікунами, піклувальниками та підопічними, патронатними вихователями та їх вихованцями та інших сімейних відносин між членами сім’ї  та родичами.

 Загальні засади правового регулювання сімейних відносин визначає Конституція

України, а основним їх регулятором є Сімейний кодекс України 2002 р.

 Шлюб є підставою виникнення подружніх відносин особистого та майнового характеру, змістом яких є відповідні права та обов'язки. Призначення шлюбних контрактів-встановлення правового режиму набутого в шлюбі майна.

Шлюб припиняється внаслідок-смерті, оголошеним померлим одного з подружжя,

а також шляхом розлучення за заявою одного з подружжя чи за спільною заявою.

Майнові права й обов'язки батьків і дітей пов'язані з власністю і матеріальним утриманням. Подібно майну подружжя майно батьків і дітей може бути сумісним і роздільним. Майном неповнолітніх дітей управляють батьки.

Усиновлення - прийняття усиновителем у свою родину особи на правах сина чи дочки, здійснене на підставі судового рішення. Для виховання неповнолітніх дітей, що залишились з різних причин без батьківського піклування, для захисту їхніх прав і загальних інтересів встановлюються опіка, піклування, патронат.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1. Що слід розуміти під сім'єю за,Сімейним кодексом України?

2. В чому полягають особливості сімейних відносин?

3.  Які норми сімейних відносин визначають засади та джерела їх правового

регулювання?

4. Як можна визначити сімейне право?

5. Що є джерелами сімейного права?

6. В чому новизна Сімейного кодексу України 2002 р. у порівнянні з Кодексом про

шлюб та сім'ю 1969 р.?

7.3 яких розділів складається Сімейний кодекс України?

8. Який існує порядок укладання шлюбу?

9.  З якого віку настає право на шлюб?

10. У чому полягає свобода шлюбу?

11. Як здійснюється державна реєстрація шлюбу?

12. Що таке заручини?

13. Які ви знаєте підстави для недійсності шлюбу?

14. Що є загальними правовими наслідками недійсності шлюбу?

15. Що є особливими правовими наслідками недійсності шлюбу? 1 б. Що являють собою майнові права та обов'язки подружжя?

17. Яке майно одруженої особи називається особистим?

18. Що таке шлюбний договір?

19. Що слід розуміти під принципом спільності набутого в шлюбі майна?

20. За яких умов може бути припинений шлюб?

21. Які права та обов'язки у матері, батька та дитини?

22. Як здійснюється усиновлення?

23. Хто може бути опікуном чи піклувальником?

24. Що таке патронат?

Лекція. Екологічне право України

План лекції

1. Загальна характеристика законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

2.Екологічні права і обов’язки громадян.

3.Поняття і види природокористування. Вимоги до природокористувачів.

4.Порядок використання і охорони надр.

5. Поняття природо - заповідного фонду. Червона Книга України.

Екологічне законодавство — це система нормативно-правових актів, які закріпляють норми екологічного права, регулюючого суспільні відносини з охорони навколишнього природного середовища і раціо­нального використання природних ресурсів (екологічні відносини).

1. Загальна характеристика законодавства про охорону навколишнього природного середовища

Учасниками екологічних правовідносин виступають: Держава як власник природних ресурсів, фізичні і юридичні особи, (Особа фізична),(Особа юридична)територіальні громади і органи місцевого самоврядування в якості природо користувачів. Об'єктами екологічних правовідносин є природні багатства: земля, її надра, водні ресурси, ліси, атмосферне повітря, тваринний

і рослинний світ.

Природа є першоджерелом життя і діяльності людини, внаслідок чого охорона природи є найважливішим, зафіксованим на конститу­ційному рівні обов'язком людини і громадянина.

Особливість екологічного законодавства України — наявність великої кількості нормативно-правових актів. Ведучим комплексним

нормативно-правовим актом в цій галузі є Закон України «Про охо­рону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 p., з подальшими змінами, який визначає правові, економічні і соціальні основи організації охорони природи, екологічні права і обов'язки гро­мадян і інших суб'єктів природокористування.

Серед джерел екологічного права важливе місце займають кодифіковані законодавчі акти: Лісовий кодекс, Кодекс про надра, Вод­ний кодекс, Земельний кодекс. Вони містять норми, регулюючі процес використання, відтворювання і охорони окремих природних ресурсів (земля, ліс тощо).

Крім того, норми екологічного права містять Закони України «Про природно-заповідний фонд» від 16 червня 1992 р., «Про охорону ат­мосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р., «Про тваринний світ» від З березня 1993 p., «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 p., «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р.

До джерел екологічного права відносяться також укази Прези­дента України і постанови Кабінету Міністрів України, направлені на урегулювання суспільних відносин в сфері використання, відтворю­вання і охорони природних ресурсів.

Принципи охорони навколишнього природного середовища — це фундаментальні основи природоохоронної діяльності держави і сус­пільства. Вони встановлені законом України «Про охорону навколиш­нього природного середовища» і полягають в наступному:

1) пріоритетність (першочерговість) вимог екологічної безпеки. Цей принцип означає обов'язковість дотримання екологічних стан­дартів, нормативів і лімітів використання природних ресурсів при здійсненні всіх видів діяльності. Недопустимо виправдовувати пору­-
шення екологічних нормативів господарською або іншою доцільністю;

2) гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здо­ров'я  людей;

3) превентивний (попереджувальний) характер заходів з охорони навколишнього природного середовища. Наприклад, очисні споруди промислового підприємства повинні вводитися в дію до того, як під­приємство почне роботу, щоб запобігти забрудненню навколишнього середовища;

4) Lekcii/ ekcia23 width=2 height=575 src="Lekcii / lekcia23/image001.gif">Lekcii/ ekcia23 width=4 height=741 src="Lekcii / lekcia23/image002.gif">Lekcii/ ekcia23 width=4 height=744 src="Lekcii / lekcia23/image003.gif">Lekcii/ ekcia23 width=2 height=548 src="Lekcii / lekcia23/image004.gif">екологізація матеріального виробництва на основі відтворювання відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх ресурсозберігаючих технологій. Наприклад, використання та­кого відновлюваного ресурсу, як ліс повинно проводитися лише за умови насадження нових лісових масивів, а використання ресурсів(корисних копалин), що не відновляються повинне бути максимально економним;      „

Lekcii/ ekcia23 width=2 height=563 src="Lekcii / lekcia23/image005.gif">Lekcii/ ekcia23 width=2 height=405 src="Lekcii / lekcia23/image006.gif">Lekcii/ ekcia23 width=2 height=39 src="Lekcii / lekcia23/image007.gif">5)   збереження територіальної і видової різноманітності і цілісності природних об'єктів і комплексів. Цей принцип охорони навколиш­нього природного середовища реалізовується шляхом створення і охо­рони природно-заповідного фонду України;

6)  наукове обґрунтоване узгодження екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства. Охорона навколишнього природ­ного середовища повинна поєднуватися з потребами розвитку еконо­міки і розв'язання соціальних проблем суспільства. Наприклад, функ­ціонування природоохоронних об'єктів може і повинно привести до створення нових робочих місць і отримання економічного ефекту;

7)  обов'язковість екологічної експертизи. Розміщенню виробни­чих і інших об'єктів повинна передувати екологічна експертиза;

8)  гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища. Наприклад, проекти розміщення виробничих об'єктів повинні широко обговорю­ватися громадськістю;

9)  Lekcii/ ekcia23 width=6 height=83 src="Lekcii / lekcia23/image008.gif">наукове обґрунтоване нормування впливу господарської і іншої діяльності на навколишнє природне середовище;

 

10)безкоштовність загального і платність спеціального викорис­тання природних ресурсів для господарської діяльності;

11)стягнення зборів за забруднення навколишнього природного середовища і погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, нанесеного порушенням законодавства про охорону навколиш­нього природного середовища;

12)облік антропогенного (викликаного діяльністю людини) фактора в справі охорони навколиш­нього природного середовища;

13)поєднання заходів стимулювання і відповідальності в справі охорони навколишнього природного середовища. Наприклад, повинні заохочуватися (головним чином, шляхом податкових пільг)природоохоронні заходи, в той час як екологічні правопорушення повинні переслідуватися;

14)широка міждержавна співпраця в справі охорони навколиш­нього природного середовища.

2.Екологічні права і обов’язки громадян

Основні екологічні права і обов'язки людини і громадянина закріплені Конституцією України.

Конституційні права в області природокористування і охорони природи розвинені і конкретизовані Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища». Зокрема, нарівні з консти­туційними правами, громадянам України гарантується право на:

1) безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

2) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і матеріалів відносно розміщення об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до дер­жавних органів з цього приводу;

3) участь в розробці і здійсненні заходів з охорони навколишньо­го природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів;

4) загальне і спеціальне використання природних ресурсів;

5) об'єднання в громадські природоохоронні формування;

6) отримання повної і достовірної інформації про стан навколиш­нього природного середовища;

7) участь в проведенні громадської екологічної експертизи;

8) отримання екологічної освіти;

9) звертання до суду за захистом порушених екологічних прав.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середо­вища» також конкретизує обов'язки громадян в області охорони нав­колишнього природного середовища:

1) дотримання вимог екологічної безпеки, екологічних нормативів і лімітів використання природних ресурсів;

2) дотримання екологічних прав і законних інтересів інших осіб;

3) внесення плати за спеціальне використання природних ресурсів;

4) сплата штрафів за екологічні правопорушення;

5) відшкодування шкоди, нанесеної забрудненням і іншим нега­тивним впливом на навколишнє природне середовище.

 

3.Поняття і види природокористування. Вимоги до природокористувачів

Використання людиною природних ресурсів з метою задоволен­ня своїх потреб носить назву природокористування. Суб'єктами права природокористування є фізичні і юридичні особи.

Розрізнюють право загального і право спеціального природоко­ристування.

Загальне природокористування задовольняє життєво необхідні по­треби людини без оплати, без закріплення природних ресурсів за конкретною особою, без видачі спеціальних дозволів. Кожний має право, наприклад, використати парки, гаї, пляжі для відпочинку, водоймища для любительського і спортивного рибальства.

Спеціальне природокористування передбачає оплату (в тому числі — на пільгових умовах),закріплення природних ресурсів за конкретним суб'єктом (фізичною або юридичною особою), видачу спеціального дозволу для здійснення виробничої і іншої діяльності.

Види природокористування.

1) землекористування. Землі використовуються для сільського господарювання, розміщення і розвитку населених пунктів, підпри­ємств промисловості, транспорту, зв'язку і т. д.;

2) водокористування. Водні ресурси використовуються для задо­волення потреб населення в питній воді і в побутових цілях, а також для виробничих потреб;

3) лісокористування. Ліси використовуються у виробничій діяльності, а також для оздоровчих, рекреаційних, водоохоронних, захисних цілей;

4) використання надр. Надра використовуються для видобутку корисних копалин, будівництва і експлуатації підземних споруд;

5) використання тваринного світу. Об'єкти тваринного світу ви­користовуються для полювання, рибальства, в наукових, культурно-освітніх, виховних і естетичних цілях;

6) використання атмосферного повітря. Атмосферне повітря ви­користовується для дихання і для виробничих цілей;

7) використання об'єктів природно-заповідного фонду. Природно-заповідний фонд використовується в наукових, рекреаційних, есте­тичних і інших цілях.

Законодавством України до природокористування пред'являються наступні обов'язкові екологічні вимоги:

1) раціональне і економне використання природних ресурсів на основі широкого застосування новітніх технологій. Природні ресурс(вода, земля, корисні копалини) повинні використовуватися в міні-
мально необхідній кількості і з максимальним ефектом. Особливо ця вимога торкається природних ресурсів які не відновляються — нафти ,газу, металів;

2) здійснення заходів по попередженню пошкодження, забруднення і виснаження природних ресурсів. Господарська діяльність фізичних і юридичних осіб повинна починатися із здійснення природоохоронних заходів — будівництва очисних споруд, пиловловлювачів, фільтрів і т.д.;

       3) реалізація заходів по відтворенню і відновленню природних ресурсів. Ресурси які відновлюються (вода, ліс, ресурси моря і конти­нентального шельфу), повинні поновлюватися за допомогою діяльності людини — наприклад, висадження лісів, вирощування мальків цінних порід риби;

4) застосування біологічних, хімічних і інших методів поліпшення якості навколишнього природного середовища. У цьому випадку мається на увазі розробка і застосування нових, більш довершених способів очищення води, контролю за станом атмосферного повітря ,водоймищ і т.д.;

5) збереження територій і об'єктів природно-заповідного фонду;

6) здійснення природно-господарської діяльності без порушення екологічних прав інших осіб.

 4.Порядок використання і охорони надр.

Надра — це частина земної кори під поверхнею суші і дном водой­мищ, яка тягнеться до глибин, доступних для геологічного вивчення і освоєння.

Надра є винятковою власністю народу України і передаються лише в користування. Угоди або дії, які в прямій або прихованій формі пору­шують право власності народу України на надра, є недійсними. Народ України здійснює право власності на надра через Верховну Раду Украї­ни, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, місцеві ради депута­тів і місцеві державні адміністрації.

Окремі повноваження по розпорядженню надрами законодавством України можуть надаватися відповідним органам державної виконавчої влади.

Державний фонд надр охоплює як ділянки надр, що використо­вуються, так і ділянки надр, не залучені до використання, в тому числі континентального шельфу і виняткової (морської і т.д.) економічної зони.

Родовища корисних копалин — це накопичення мінеральних речо­вин в надрах, на поверхні землі, в джерелах вод і газів, на дні водоймищ, які по кількості, якості і умовам залягання придатні для промислового використання.

Техногенні родовища корисних копалин — це місця, де нагромади­лися відходи видобутку, збагачення і переробок мінеральної сировини, запаси яких оцінені і мають промислове значення. Такі родовища мо­жуть виникнути також внаслідок втрат під час зберігання, транспорту­вання і використання продуктів переробки мінеральної сировини.

Всі родовища корисних копалин, в тому числі техногенні, із запа­сами, оціненими як промислові, складають Державний фонд родовищ корисних копалин, а всі заздалегідь оцінені родовища корисних копа­лин складають резерв цього фонду.

Державний фонд родовищ корисних копалин є частиною Дер­жавного фонду надр.

Користувачами надр можуть бути підприємства, установи, організації, громадяни України, а також іноземні юридичні особи і гро­мадяни.

Надра надаються в користування з метою:

1) геологічного вивчення, в тому числі дослідно-промислової роз­робки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення;

2.) видобутку корисних копалин;

3)  будівництва і експлуатації підземних споруд, не пов'язаної
з видобутком корисних копалин, в тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу і інших речовин і матеріалів, заховання шкідливих речовин і відходів виробництва, скинення стічних вод;

4)  створення геологічних територій і об'єктів, що мають важливе наукове, культурне, санітарно-оздоровче значення (наукові полігони, геологічні заповідники, заповідники, пам'ятники природи, лікувальні, оздоровчі установи тощо.);

5)  задоволення інших потреб.

      Надра надаються в постійне або тимчасове користування.    

      Користувачі надр мають право:

—здійснювати на наданій їм дільниці надр геологічне вивчення і комплексну розробку родовищ корисних копалин і інші роботи згідно з умовами спеціального дозволу (ліцензії);

—розпоряджатися здобутими корисними копалинами, якщо інше не передбачено законодавством або умовами спеціального дозволу(ліцензії);

—здійснювати на умовах спеціального дозволу (ліцензії) консер­вацію наданого в користування родовища корисних копалин або його частини;

—на першочергове продовження терміну тимчасового користу­вання надрами.

Користувачі надр зобов'язані:

—використати надра відповідно до цілей, для яких вони були надані;

—забезпечувати повноту геологічного вивчення, раціональне, комплексне використання і охорону надр;

—гарантувати безпеку людей, майна і навколишнього природного середовища;

—приводити земельні ділянки, порушені під час користування над­рами, в стан, придатний для подальшого їх використання в суспільному виробництві;

—виконувати інші вимоги відносно користування надрами, встановлені законодавством України. Користування надрами є платним. Плата стягається за користу­вання надрами в межах території України, її континентального шельфу і виняткової (морський) економічної зони.

Родовища, в тому числі техногенні, запаси і вияви корисних копа­лин підлягають обліку в Державному кадастрі родовищ і виявів ко­рисних копалин і Державному балансі запасів корисних копалин.

Державний облік родовищ, запасів і виявів корисних копалин здій­снюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Основні вимоги в галузі охорони надр:

1.Забезпечення повного і комплексного геологічного вивчення надр.

2.Дотримання встановленого законодавством порядку надання надр в користування і недопущення самовільного користування надрами.

3.Раціональне вилучення і використання запасів корисних копа­лин і компонентів, що є в них.

4.Недопущення шкідливого впливу робіт, пов'язаних із використанням надр, на збереження запасів корисних копалин, гірських ви­роблень і бурових свердловин, які експлуатуються або законсервовані,
а також підземних споруд.

5.Охорона родовищ корисних копалин від затоплення, обводнен­ня, пожеж і інших факторів, що впливають на якість корисних копа­лин і промислову цінність родовищ або що ускладнюють їх розробку.

6.Попередження необгрунтованої і самовільної забудови площ залягання корисних копалин і дотримання встановленого законодав­ством порядку використання цих площ в інших цілях.

7.Попередження забруднення надр під час підземного зберігання нафти, газу і інших речовин і матеріалів, поховання шкідливих речо­вин і відходів виробництва, скинення стічних вод.

8.Дотримання інших вимог, передбачених законодавством про охорону навколишнього природного середовища.

У разі порушення цих і інших вимог користування надрами може бути обмежене, тимчасово заборонене (зупинено) або припинене ор­ганами Міністерства екології і природних ресурсів України, органами державного гірничого нагляду, державного геологічного контролю або іншими спеціально уповноваженими на те державними органами в порядку, встановленому законодавством України.

Спори з питань користування надрами розглядаються органами державного геологічного контролю, державного гірничого нагляду, охо­рони навколишнього природного середовища, місцевими радами депу­татів, місцевими державними адміністраціями, судами в порядку, вста­новленому законодавством України.

 

5. Поняття природо - заповідного фонду. Червона Книга України

Природно-заповідний фонд — це дільниці суші і водного простору, природні об'єкти яких мають особливу цінність і виділені з метою збе­реження природної різноманітності, підтримки екологічного балансу і забезпечення регулярного спостереження за навколишнім середовищем.

Режим об'єктів природно-заповідного фонду визначається Зако­ном «Про природно-заповідний фонд» (16 червня 1992 р.). Закон відносить до природно-заповідного фонду як природні, так і штучно створені об'єкти.

Види природних територій і об'єктів:

1)  природні заповідники. Це науково-дослідні установи загально­державного значення, створені з метою збереження в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних ком­плексів, вивчення виникаючих в них процесів і явищ. Тут заборонена будь-яка господарська діяльність, що суперечить цілям заповідника;

2)  біосферні заповідники є природоохоронними науково-дослід­ними установами міжнародного значення. Вони створюються на базі природних заповідників і включаються у всесвітню мережу біосферних заповідників. Для біосферних заповідників встановлюється ди­ференційований режим охорони, що включає заповідну зону, буферну зону, зону антропогенного ландшафту;

3)  національні природні парки є природоохоронними науково-дослідними установами загальнодержавного значення. Крім того, вони використовуються в культурно-освітніх і рекреаційних цілях. Тут ство­рюються зони: заповідна, рекреаційна, господарська;

4)  регіональні ландшафтні парки є природоохоронними і рекреа­ційними установами місцевого значення, тобто тут не лише зберігаються цінні природні та історико-культурні об'єкти, але і проводиться освітня робота, створюються умови для туризму;

5)  заповідники — це природні території (акваторій), на яких збе­рігаються і відтворюються природні комплекси або їх окремі компо­ненти. Тут дозволена господарська, наукова і інша діяльність, що не суперечить цілям заповідника;

6)  пам'ятники природи — це окремі унікальні природні об'єкти;

7)  заповідні урочища — це лісовий, степовий, болотяний цілісний ландшафт, що має важливе наукове, природоохоронне і естетичне зна­чення. Тут забороняється будь-яка діяльність, що порушує природні процеси, які відбуваються в межах об'єкту, що охороняється.

Види штучно створених об'єктів природного заповідного фонду:

       1) ботанічні сади створюються для збереження, вивчення, акліматизації, розмноження в спеціальних умовах як рідкісних, так і ти­пових видів місцевої і світової флори. На території ботанічного саду створюються зони: експозиційна, наукова, заповідна;

2)  дендрологічні парки створюються з метою збереження і вив­чення різноманітних видів дерев і чагарників та їх композицій з метою наукового, культурного, рекреаційного використання;

3)  зоологічні парки створюються з метою збереження, вивчення і експозицій рідкісних, екзотичних і місцевих видів фауни;

4)  парки-пам'ятники садово-паркового мистецтва — це найбільш видатні і цінні зразки паркового будівництва.

Всі штучно створені об'єкти природно-заповідного фонду можуть використовуватися для культурно-освітньої роботи і в рекреаційних цілях.

                                                         ЧЕРВОНА КНИГА

З кожним роком посилюється антропогенний і техногенний вплив на природне середовище, зникають багато видів рослин і тварин. З 1966 р. Міжнародний союз охорони природи видає Червону книгу, в яку заносять види рослин і тварин, що вимагають особливої охорони.

У Україні з 1976 р. видається Національна Червона книга. 7 люто­го 2002 р. ухвалений Закон «Про Червону книгу України». її ведення і доповнення покладене на Міністерство охорони навколишнього при­родного середовища і ядерної безпеки. Червона книга офіційно ви­дається не рідше одного разу в 10 років.

Червона книга України — це державний документ, в якому зосереджені факти про тих представників рослинного і тваринного світу України, які знаходяться під загрозою зникнення.

У Червоній книзі містяться відомості про категорію виду флори, або фауни, який підлягає охороні: зниклого, зникаючого, вразливого, рідкісного і т. д. Приводяться дані  про чисельність виду в природі, про розмноження або розведення в неволі, фотографії або малюнки і інші дані.

Здобування (збір) видів флори і фауни, занесених в Червону книгу, здійснюється у виняткових випадках і лише з науковою або селекцій­ною метою. Спеціальний дозвіл на такі дії видає Міністерство охоро­ни навколишнього природного середовища і ядерної безпеки.

За знищення видів рослин і тварин, занесених у Червону книгу, встановлена юридична відповідальність, в тому числі — кримінальна.
      Порушення фізичними і юридичними особами вимог екологічного законодавства України тягне за собою адміністративну, карну, цивіль­но-правову і дисциплінарну відповідальність. Умови і порядок залучення до цих видів відповідальності визначаються нормами від­повідних галузей права.

Зокрема, Кодекс України про адміністративні правопорушення містить розділ «Адміністративна відповідальність в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'ятників історії і культури». її норми передбачають різні види стягнень за забруднення і псування сільськогосподарських земель, самовільне заняття земельної дільниці, порушення правил і вимог проведення робіт по геологічному вивченню надр, порушення правил водокористування, незаконну вирубку лісових культур, забруднення атмосферного по­вітря, знищення зелених насаджень і багато які інші види правопору­шень.

 До осіб, винних в здійсненні цих правопорушень, застосовують­ся наступні види адміністративних стягнень:

1) штраф;

2 ) відшкодоване вилучення предмета правопорушення;

3) позбавлення права займатися спеціальною діяльністю (наприк­лад, позбавлення права на полювання);

4) конфіскація знаряддя правопорушення (наприклад, конфіскація знарядь незаконного вилову риби);

5) обмеження, припинення, скасування діяльності або експлуатації об'єкта (наприклад, припинення діяльності підприємства до введення в експлуатацію очисних споруд).

Особлива частина Карного кодексу України містить розділ VIII «Злочини проти навколишнього середовища». Статті даного розділу передбачають різні види покарань за порушення екологічного законо­давства, що заподіяли тяжкі наслідки: загибель людей, загрозу для життя і здоров'я людей, забруднення значної території, значна шкода об'єктам охорони природи.

Дисциплінарна відповідальність застосовується відносно посадо­вих осіб, працівників і службовців за невиконання або неналежне ви­конання службових обов'язків, нанесення шкоди, що спричинило шкоду природі, і передбачає накладення дисциплінарних стягнень від­повідно до трудового законодавства.

Цивільно-правова відповідальність за порушення екологічного законодавства передбачає відшкодування в повному об'ємі збитку, заподіяного природному середовищу.

Лекція. Земельне законодавство України

План

1.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЕМЕЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

2.КАТЕГОРІЇ ЗЕМЕЛЬ УКРАЇНИ

3.ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

4.ПРИДБАННЯ І РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА НА ЗЕМЛЮ. ГАРАНТІЇ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ

5.ПРАВА І ОБОВ'ЯЗКИ ЗЕМЛЕКОРИСТУВАЧІВ. ПОРЯДОК ВИРІШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ СПОРІВ

6.ОХОРОНА ЗЕМЕЛЬ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

      Земельне законодавство являє собою систему нормативно-право­вих актів, що закріпляють норми земельного права. Земельне Право — це галузь права, регулююча земельні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, створення умов для підвищення ефективності цього процесу, охорони прав організацій і громадян як землевласників і землекористувачів. Основні нормативно-правові акти в (Нормативно-правовий акт)даної галузі права — Земельний Кодекс України, прийнятий 25 жовт­ня 2001 р. і Закон України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р.

Земельні відносини — це суспільні відносини по володінню, корис­туванню і розпорядженню землею. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи(Особа юридична), органи місцевого самоврядування і органи державної влади. Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні дільниці і права на них, в тому числі на земельні частки (паї).

Земельні відносини, які виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються Земельним кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря за умови, що вони не суперечать Земельному кодексу України.

Завданням земельного законодавства(Законодавство) є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави, раціонального використання і охорони земель.

1.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЕМЕЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Земельний кодекс України містить 10 розділів, що складаються з 212 статей. Він має наступну структуру:

Розділ І «Загальні положення» містить завдання земельного зако­нодавства, визначає повноваження органів державної влади і місцево­го самоврядування в області земельних відносин.

Розділ II «Землі України» містить норми, що стосуються складу і призначення земель України.

Розділ III «Права на землю» визначає види прав на землю: право власності, право користування землею, право земельного сервітуту, а також обмеження прав на землю.

Розділ IV «Придбання і реалізація права на землю» містить поря­док набуття права власності і інших прав на землю.

Розділ V «Гарантії прав на землю» визначає способи захисту прав на землю, порядок відшкодування збитку, нанесеного землекористу­вачам і власникам землі, а також порядок вирішення земельних суперечок.

Розділ VI «Охорона земель» визначає порядок охорони і раціо­нального використання земель.

Розділ VII «Землеустрій» визначає систему заходів, направлених на здійснення положень земельного законодавства, зокрема: встановлення на місцевості кордонів адміністративно-територіальних одиниць, складання проектів відведення земельних дільниць і їх обмежування на місцевості, проведення обстежень і вишукувань земельного фонду.

Розділ VIII «Відповідальність за порушення земельного законо­давства» містить перелік заходів, що застосовуються до порушників земельного законодавства.

Розділ IX «Заключні положення» і розділ X «Перехідні положен­ня» визначають порядок введення в дію Земельного кодексу.

Згідно з Земельним кодексом в галузі земельних відносин пер­винними є повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування. Так, до повноважень Верховної Ради України в цій галузі відносяться:

—прийняття законів в сфері регулювання земельних відносин;

—визначення принципів державної політики в сфері використан­ня і охорони земель;

—затвердження загальнодержавних програм по використанню і охороні земель.

До повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим в області земельних відносин на території республіки відносяться:

—розпорядження землями, що знаходяться в загальній власності територіальних громад;

—забезпечення реалізації державної політики в області викорис­тання і охорони земель;

—узгодження загальнодержавних програм використання і охоро­ни земель, участь в їх реалізації в межах території Автономної Респуб­ліки Крим і т. п.

 

Визначаються відповідні повноваження в цій сфері і для органів виконавчої влади.

     До повноважень Кабінету Міністрів України відносяться:

—розпорядження землями державної власності;

—реалізація державної політики в області використання і охоро­ни земель;

—викуп земельних дільниць для суспільних потреб;

—координація проведення земельної реформи і т.п.

      До повнова­жень центрального органу виконавчої влади з питань земельних ре­сурсів віднесено:

—внесення пропозицій про формування державної політики в галузі  земельних відносин і забезпечення її реалізації;

—координація робіт по проведенню земельної реформи;

—участь в розробці і реалізації загальнодержавних, регіональних програм використання і охорони земель;

—ведення державного земельного кадастру, в тому числі державної реєстрації земельних дільниць і т.д.

 

2.КАТЕГОРІЇ ЗЕМЕЛЬ УКРАЇНИ

До земель України належать всі землі в кордонах її території, у тому числі острова і землі, зайняті водними об'єктами. За основним цільовим призначенням землі України діляться на наступні категорії:

1) землі сільськогосподарського призначення (рілля, сінокоси, пасовища, полезахисні лісосмуги і інші об'єкти);

2) землі жилої і суспільної забудови (земельні ділянки в кордонах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлових будинків і суспільних споруд);

3) землі природно-заповідного і іншого природоохоронного при­значення (дільниці землі, що мають статус території або об'єкта природно-заповідного фонду);

4) землі оздоровчого призначення (землі, що володіють природ­ними лікувальними властивостями, які використовуються для про­філактики захворювань і лікування людей);

5) землі рекреаційного призначення (землі, які використовуються для організації відпочинку, туризму і проведення спортивних заходів);

6) землі історико-культурного призначення (історико-культурні заповідники, меморіальні кладовища, городища, кургани, архітектурні ансамблі і комплекси тощо.);

7) землі лісового фонду (землі, покриті лісовою рослинністю, а також нелісові землі, що використовуються для потреб лісового гос­подарства);

8) землі водного фонду (землі, зайняті водоймищами, гідротех­нічними спорудами, а також прибережні смуги вздовж водоймищ і вод­них шляхів);

9) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони,і іншого призначення.

Віднесення земель до тієї або іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Зміна цільового призначення земель здійснюється органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Якщо земля знаходиться в приватній власності, то зміна цільового призначення проводиться з ініціативи власника. Земельні дільниці кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян або юридичних осіб, мо­жуть знаходитися в запасі.

 

3. ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

 

Конституція України і Земельний кодекс України встановлюють, що земля в Україні може знаходитись в приватній, комунальній і державній власності.

Об'єктом права власності на землю є земельна дільниця — частина земної поверхні з встановленими кордонами і певним містом розташуванням.

Суб'єктами права власності на землю є:

1)  громадяни і юридичні особи — на землі приватної власності. Громадяни України мають право придбавати дільниці землі сільсько­господарського і несільськогосподарського призначення. Іноземні громадяни і особи без громадянства можуть набувати право власності
на земельні дільниці лише несільськогосподарського призначення Земельний кодекс містить перелік земель комунальної і державної власності, які не можуть передаватися в приватну власність (землі загального користування населених пунктів, землі природно-
заповідного фонду, транспорту, оборони тощо.);

2)  територіальні громади, які реалізовують це право безпосеред­ньо або через органи місцевого самоврядування — на землі комунальної власності. У комунальній власності знаходяться всі землі в кордонах населених пунктів, а також земельні дільниці, на яких розташовані об'єкти комунальної власності;

3)  держава, яка реалізовує це право через відповідні органи державної влади (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації) — на землі державної власності. У державній власності знаходяться всі землі України, крім земель комунальної і приватної власності.

Іноземні держави можуть набувати у власність земельні дільниці для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв.

Земельна дільниця може знаходитися в загальній власності з ви­значенням частки кожного з учасників (загальна пайова власність) або без визначення часткою учасників (загальна спільна власність).

Власники земельних дільниць мають право:

1) продавати або іншим способом відчужувати земельну дільницю, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

2) самостійно господарювати на землі;

3)  на посіви і насадження, на вироблену сільськогоспо­дарську продукцію;

4) використовувати загально розповсюджені корисні копалини, лісові насадження, водні об'єкти, що є на земельній дільниці;

5) на відшкодування збитків, передбачених законом;

6) споруджувати житлові будинки, виробничі і інші будови і спо­руди.

Власники земельних дільниць зобов'язані:

1)  забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

2)  дотримуватися вимог законодавства про охорону навколишнього середовища;

3) своєчасно сплачувати земельний податок;

4) не порушувати прав власників суміжних земельних дільниць і землекористувачів;

5) підвищувати родючість ґрунту і зберігати інші корисні властивості землі;

6) дотримуватися правил добросусідства і обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів і охоронних зон;

7) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережу зро­шувальних і осушувальних систем.

 

Крім права власності, Земельний кодекс передбачає право корис­тування, оренди, сервітуту і інші права відносно землі.

      Право постійного користування земельною дільницею — це право володіння і користування земельною дільницею, яка знаходиться в державній або комунальній власності, без встановлення терміну. Право постійного користування земельною дільницею із земель державної і комунальної власності набувають лише підприємства, установи і організації, що відносяться до державної або комунальної власності.

        Концесійне землекористування. Цей вид землекористування являє собою засноване на договорі, строкове платне володіння і користуван­ня земельною дільницею з метою створення, поліпшення і(або)експлуатації об'єкта концесії. Концесію має право надати лише орган державної влади або орган місцевого самоврядування, у власності якого знаходиться земля. Концесіонером виступає суб'єкт підприємницької діяльності. Обов'язкова умова концесії — здійснення інвестицій концесіонером з метою задоволення суспільних потреб. Наприклад, в концесію може бути віддане будівництво і експлуатація, аеропорту, сис­теми водопостачання тощо.

Право оренди земельної дільниці — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною дільницею, необхідною орендареві для ведення підприємницької і іншої діяльності. Об’єктами оренди є земельні дільниці, які знаходяться в приватній, комунальній і державній власності.  Земельні дільниці можуть передаватися в оренду громадянам і юри­дичним особам України, іноземним громадянам і особам без грома­дянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам. Оренда земельної дільниці може бути короткостроковою — не більше за 5 років і довгострокової — не більше за 50 років. Орендована земельна дільниця або її частина може за згодою орендодавця передаватися орендарем у володіння і користування іншій особі (суборенду).

Право земельного сервітуту — це право власника або землекорис­тувача земельної дільниці на обмежене платне або безвідплатне ко­ристування чужою земельною дільницею (дільницями). Встанов­люються наступні земельні сервітути:

—право проходу і проїзду на велосипеді;

—право проїзду на транспортному засобі по дорозі, яка пролягає через дільницю;

—право прокладки і експлуатації ліній електропередачі, трубо­проводів, інших лінійних комунікацій.

 

4.ПРИДБАННЯ І РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА НА ЗЕМЛЮ. ГАРАНТІЇ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ

Громадяни і юридичні особи набувають право власності і право користування земельними дільницями із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або орга­нів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. Набуття права на землю громадянами і юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних дільниць у власність або надання їх в користування.

Громадяни України набувають право власності на земельні дільниці на підставі:

1)  придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншим цивільно-правовим операціям;

2)  приватизації земельних дільниць, раніше наданих їм в користу­вання;

3)  безвідплатної передачі із земель державної і комунальної власності. Безвідплатна передача земельних дільниць у власність гро­мадян надається у випадку:

а) приватизації земельних дільниць, що знаходяться в користуванні громадян;

б)  отримання земельних дільниць внаслідок приватизації держав­них і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і ор­ганізацій;

в)  отримання земельних дільниць із земель державної і комунальної власності в межах норм безвідплатної приватизації.

Юридичні особи (засновані громадянами України або юридич­ними особами України) можуть набувати у власність земельні дільниці для здійснення підприємницької діяльності у випадку:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншим цивільно-правовим операціям;

б) внесення земельних дільниць їх засновниками в статутній фонд;

в) прийняття спадщини;

      г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

Територіальні громади можуть набувати землю в комунальну власність у випадку:

а) передачі їм земель державної власності;

б) примусового відчуження земельних дільниць у власників на підставі суспільної необхідності і для громадських потреб;

в) прийняття спадщини;

      г) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншим цивільно-правовим операціям;

      д) виникнення інших підстав, передбачених законом.

Держава набуває право власності на землю у випадку:

      а) відчуження земельних дільниць у власників на підставі суспіль­ної необхідності і для громадських потреб;

б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншим цивільно-правовим операціям;

в) прийняття спадщини;

г) передачі у власність державі земельних дільниць комунальної власності територіальними громадами;

д) конфіскації земельної дільниці.

Передача в оренду земельних дільниць, які знаходяться в держав­ній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення від­повідного органу виконавчої влади або органу місцевого самовряду­вання шляхом укладення договору оренди земельної дільниці. Передача в оренду земельних дільниць, які знаходяться у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної дільниці і орендарем.

Право власності і право постійного користування земельною діль­ницею виникає після отримання його власником або користувачем документа, який засвідчує право власності або право постійного ко­ристування земельною дільницею, і його державної реєстрації. Право на оренду земельної дільниці виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Право власності на земельну дільницю і право постійного користування земельною дільницею посвідчується державними актами. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється згідно із законом.

Органи державної влади і органи місцевого самоврядування від­повідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних дільниць державної або комунальної власності громадянам і юридичним особам, які мають право на придбання земельних дільниць у власність, а також іноземним державам відповідно до Земельного кодексу. Продаж земельних дільниць державної і комунальної власності громадянам і юридичним особам здійснюється на конкурентних засадах (аукціон, конкурс), крім викупу земельних дільниць, на яких розташовані об'єкти нерухомості, що є власністю покупців цих дільниць.

Громадяни і юридичні особи України, а також територіальні громади і держава мають право набувати у власність земельні дільниці на основі міни, дарування, успадкування і інших цивільно-правових операцій. Операції про перехід права власності на земельні дільниці здійснюються в письмовій формі і нотаріально засвідчуються.

Підставами припинення права власності на земельну дільницю є:

— добровільна відмова власника від права на земельну дільницю;

      — смерть власника земельної дільниці при відсутності спадкоємця;  

      — відчуження земельної дільниці за рішенням власника;

— звернення стягнення на земельну дільницю на вимогу кредитора;

— відчуження земельної дільниці по мотивах суспільної необхідності і для суспільних потреб;

— конфіскація за рішенням суду;

— не відчуження земельної дільниці іноземними особами і особами без громадянства у встановлений термін в певних Земельним ко­дексом випадках.

Основами припинення права користування земельною дільницею є:

— добровільна відмова від права користування земельною діль­ницею;

— вилучення земельної дільниці в певних випадках;

— припинення діяльності державних або комунальних підпри­ємств, установ і організацій;

— використання земельної дільниці способами, що суперечать екологічним вимогам;

— використання земельної дільниці не за цільовим призначенням;

—систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Припинення права власності на земельну дільницю у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється по його заяві до відповідного ор­гану. Припинення права постійного користування земельною дільни­цею у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється по його заяві до власника земельної дільниці.       

       Держава забезпечує громадянам і юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної дільниці або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною дільницею, і відшкодування заподіяних збитків.

Захист прав громадян і юридичних осіб на земельні дільниці здій­снюється шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної дільниці, яке існувало до пору­шення прав, і попередження здійснення дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання операції недійсною;

г) визнання недійсними рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

д) відшкодування заподіяних збитків;

є) застосування інших, передбачених законом, способів.

Власник не може бути позбавлений права власності на земельну дільницю, крім випадків, передбачених Земельним кодексом і іншими законами України. Допускається викуп земельної дільниці, при цьому власнику земельної дільниці відшкодовується його вартість.

Органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатися в здійснення власником пов­новажень по володінню, користуванню і розпорядженню земельною дільницею, що належить йому або встановлювати непередбачені зако­нодавчими актами додаткові обов'язки або обмеження. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акту, яким порушуються права особи по володінню, користуванню або роз­порядженню земельною дільницею, що належить йому, такий акт ви­знається недійсним.

Власникам землі і землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок:

а) вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників для потреб, не пов'язаних з сільськогосподарським і лісовиробництвом;

б) тимчасового заняття сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників для інших видів використання;

у) встановлення обмежень по використанню земельних дільниць;

г) погіршення якості ґрунтів і інших корисних властивостей сіль­ськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників;

д)  приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель і ча­гарників в непридатний для використання стан;

є) неотримання прибутків за час тимчасового невикористання земельної дільниці.

           

5. ПРАВА І ОБОВ'ЯЗКИ ЗЕМЛЕКОРИСТУВАЧІВ ПОРЯДОК ВИРІШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ СПОРІВ

Юридичний зміст користування земельними дільницями скла дають права і обов'язки землекористувачів. Землекористувач має право:

1) самостійного господарювання на землі;

2) власності на посіви і насадження сільськогосподарських культурна вироблену сільськогосподарську продукцію;

3) використання загальнодоступних корисних копалини, торфу лісових угідь, водних об'єктів, які є на земельній дільниці;

4) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

5) споруджувати житлові будинки, виробничі і інші будови і спо­руди.

Землекористувач зобов'язаний:

1) використати землю за цільовим призначенням;

2) дотримуватись вимог законодавства про охорону навколиш­нього середовища;

3) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

4) не порушувати права  власників суміжних земельних дільниць і землекористувачів;

5) підвищувати родючість ґрунтів і зберігати інші корисні властивості землі;

6) надавати до органів державної влади і органів місцевого само­врядування дані про стан і використання землі і інших природних ре­сурсів;

7) дотримуватись правил добросусідства і обмеження, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів і охоронних зон;

8) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зро­шувальних і осушувальних систем.

Таким чином, права і обов'язки землекористувача багато в чому схожі з правами власника земельної дільниці. У той же час така важлива правомочність власника, як право розпорядження землею, у нього відсутня.

Земельні спори — це спори, які виникають між власниками землі і землекористувачем з приводу володіння, користування або розпо­рядження земельною дільницею.

Органами, до компетенції яких законодавством віднесене вирішення земельних спорів, є:

1. Суди, які вирішують земельні спори з приводу володіння, корис­тування і розпорядження земельними дільницями, що знаходяться в приватній власності, а також спори відносно розмежування терито­рій сіл, селищ, міст, районів і областей.

2. Органи місцевого самоврядування, які вирішують три вигляди земельних спорів у межах населених пунктів:

— відносно меж земельних дільниць, які знаходяться у власності громадян;

 відносно дотримання громадянами правил добросусідства;

— відносно розмежування районів у містах.

3. Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів, які вирішують земельні спори відносно меж земельних дільниць за межа­ми населених пунктів, розміщення зон санітарної охорони, охоронних, санітарно-захисних зон і земельних сервітутів.

Сторонами в земельній суперечці можуть бути:

1) власники землі, землекористувачі, в тому числі орендарі;

2) фізичні і юридичні особи, що порушили права і законні інтереси власників або користувачів землі або ті, які претендують на отриман­ня права користування чужою земельною дільницею.

Однієї з сторін в земельній суперечці можуть виступати органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів або органи місцевого самоврядування.

Земельні спори розглядаються за участю зацікавлених сторін, які повинні бути повідомлені про час і місце розгляду суперечки. У разі відсутності однієї з сторін при першому вирішенні питання розгляд суперечки переноситься. Відсутність однієї з сторін без поважних причин при повторному розгляді суперечки не зупиняє його розгляд і прийняття рішення.

Рішення органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів або органу місцевого самоврядування по земельній суперечці може бути оскаржене в суді. Відшкодування збитків власникам землі і землеко­ристувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого са­моврядування, громадяни і юридичні особи, які використовують земельні дільниці, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни і юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих в зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і ра­діоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими і іншими відходами і стічними водами.

6.ОХОРОНА ЗЕМЕЛЬ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Охорона земель — це система правових, організаційних, еконо­мічних і інших заходів, направлених на раціональне використання земель, попередження необгрунтованого вилучення земель сільсько­господарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворювання і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого ре­жиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреа­ційного і історико-культурного призначення.

Завданнями охорони земель є забезпечення збереження і відтворювання земельних ресурсів, екологічної цінності природних і прид­баних якостей земель. Охорона земель включає:

а) обгрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування;

б) захист сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарни­ків від необгрунтованого їх вилучення для інших потреб;

в) захист земель від ерозії, підтоплення, заболочування, повтор­ного засолення, висушування, ущільнення, забруднення відходами ви­робництва, хімічними і радіоактивними речовинами і від інших не­сприятливих природних і техногенних процесів;

г) збереження природних водно-болотяних угідь;

д) попередження погіршення естетичного стану і екологічної ролі
антропогенних ландшафтів;

є) консервацію виснажених і малопродуктивних сільськогоспо­дарських угідь.

Стандартизація і нормування в області охорони земель і відтво­рювання родючості грунтів здійснюється з метою забезпечення екологічної і санітарно-гігієнічної безпеки громадян шляхом прийняття відповідних нормативів і стандартів, що визначають вимоги до якості земель, допустимому антропогенному навантаженню на грунти і окремі території, допустимому сільськогосподарському освоєнню земель тощо В області охорони земель і відтворювання родючості ґрунтів встанов­люються наступні нормативи:

а) оптимального співвідношення земельних угідь;

б)  якісного стану ґрунтів;

в)  гранично допустимого забруднення ґрунтів;

г) показники деградації земель і ґрунтів.

Нормативні документи по стандартизації в області охорони земель і відтворювання родючості ґрунтів встановлюються Кабінетом Міні­стрів України.

Земельний кодекс України встановлює три види юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства:

1)  недійсність операцій відносно земельних дільниць, укладених
з порушенням встановленого законом порядку. Наприклад, договір купівлі-продажу земельної дільниці, не засвідчений нотаріусом, за рі­шенням суду визнається недійсним;

2)  цивільна, адміністративна або кримінальна відповідальність за:

-  укладання угод з порушенням земельного законодавства;

—самовільне заняття земельних дільниць;

—псування і забруднення земель;

—розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель;

—використання земель не за цільовим призначенням;

—порушення термінів повернення земель, що тимчасово займаються;

—знищення межових знаків, а також інші порушення;

3) повернення самовільно зайнятих земельних дільниць. Самовільно зайняті дільниці землі підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування витрат, понесених порушником. Крім того, на рахунок порушника відноситься приведення земельної дільниці в придатний для користування стан.

Тема. Основи адміністративного права України.

Лекційні та семінарські питання

1.                 Поняття,   предмет,   метод   і   структура   адміністративного   права України.

2.                 Джерела адміністративного права. Загальна характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення.

3.        Поняття і сутність державного управління та його співвідношення з виконавчою владою.

4.        Адміністративно-правові      норми      та      адміністративно-правові відносини.

5.                 Адміністративно деліктне право.

                    Конспект лекції до теми

1. Поняття, предмет, метод і структура адміністративного права України

Адміністративне Право займає особливе місце в механізмі правого регулювання, оскільки виступає необхідним і важливим інструментом управління соціальними процесами в суспільстві. Немає такої галузі державного чи громадського життя, яка б не регулювалося адміністративним правом. Його норми регулюють діяльність органів виконавчої влади всіх рівнів, органів місцевого самоврядування, державних і недержавних підприємств, установ, організацій. їхній вплив постійно відчуває на собі конкретна людина.

Адміністративне право - це галузь права, сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері державно управлінської діяльності органів виконавчої влади всіх рівнів, а також органів місцевого самоврядування.

Адміністративне право має свій предмет і метод правового регулювання. Предметом адміністративного правового регулювання є суспільні відносини, що виникають, змінюються й припиняються у сфері державного управління. Особливостями відносин, що складають предмет адміністративного права є такі:

1)    вони   виникають   у   результаті   державної   владно-управлінської діяльності;

2)    суб'єктом таких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;

3)    їх виникнення, зміна чи припинення є результатом свідомої, вольової, цілеспрямованої діяльності;

4)  вони захищені правовими засобами, в тому числі й примусовими.
Поряд з предметом, важливу роль у здійснені адміністративним правом

регулятивної функції відіграє метод регулювання суспільних відносин або метод адміністративного права. Метод адміністративного права - це засоби, способи та прийоми, з допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного права.

Регулювання відносин у сфері державного управління проводиться за допомогою адміністративно-правового методу. Адміністративно-правовий метод - це сукупність прийомів впливу, що містяться в адміністративно-правових нормах, за допомогою яких встановлюється юридично владне і юридично підвладне становище сторін у правовідносинах.

Зміст адміністративно-правового методу регулювання складається з трьох компонентів:

1)         приписи - покладання прямого юридичного зобов'язання чинити ті чи інші дії за умов, передбачених правовою нормою(Норма права);

2)    заборони - покладання прямих юридичних обов'язків не чинити тих чи інших дій за умов, передбачених правовою нормою;

3)    дозволи - юридичний дозвіл чинити ті чи інші дії або утриматися від їх вчинення за своїм бажанням за умов, передбачених правовою нормою.

Отже, наявність власного предмета й методу правового регулювання дає змогу відокремлювати адміністративне право від інших галузей права.

Структура адміністративного права - це внутрішня будова галузі. Існує щонайменше два варіанта визначення структурних складових адміністративного права.

По-перше, структурні складові виділяють за таким критерієм, як масштабність дії норми. У даному випадку в адміністративному праві виділяють:

1)         загальну частину, яка розкриває поняття адміністративного права; зміст адміністративно правових норм і адміністративно-правових відносин;      адміністративно-правовий  статус суб'єктів адміністративного права; сутність методів і норм управління; склад адміністративного правопорушення й сутність відповідальності за його вчинення; зміст адміністративного процесу;

2)    особливу частину, яка розкриває сутність і зміст регулюючого впливу на економіку, соціально-культурну, адміністративно-політичну та міжгалузеві сфери;

3)    спеціальну частину, яка регулює адміністративно-правову діяльність суб'єктів управління.

По-друге, структурні складові розрізняють за таким критерієм, як правова природа норм. У цьому разі в адміністративному праві виділяють такі правові інститути:

1)          інститут державної служби;

2)    інститут адміністративної відповідальності;

3)    інститут місцевого самоврядування;

4)    інститут адміністративної дефектології;

5)          адміністративно-процесуальний інститут;

6)    дозвільний інститут;

7)    інститут ліцензування тощо.

2. Джерела адміністративного права. Загальна характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення

Під джерелом адміністративного права розуміють зовнішню форму вираження його норм. Джерела адміністративного права - це нормативно-правові акти, що містять адміністративно-правові норми. Існують різні критерії для класифікації нормативно-правових актів, що являють собою джерела адміністративного права. За юридичною силою найдоцільнішою є така класифікація:

1)          Конституція України;

2)    закони України;

3)    постанови Верховної Ради України;

4)    укази й розпорядження Президента України;

5)          нормативні акти органів виконавчої влади:

-    постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України;

—    накази й інструкції керівників центральних органів виконавчої влади;

—    акти урядових органів управління;

—    розпорядження місцевих державних адміністрацій (їх голів);

 

6)    нормативні акти місцевих рад, їх виконавчих органів;

7)    нормативні накази керівників державних підприємств,  установ, організацій;

8)    міжнародно-правові договори, ратифіковані та визнані державою;

9)    акти судових органів.

Важливим джерелом адміністративного права є Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі КУпАП), який було прийнято 7 грудня 1984 року і введено в дію 1 червня 1985 року. У ньому зосереджені норми, їло регулюють і охороняють матеріальні  і процесуальні суспільні

відносини в сфері адміністративних правопорушень і адміністративної відповідальності.

Структура КУпАП складається з 5 розділів:

Розділ І. „Загальні положення" містять завдання та систему законодавства про адміністративні правопорушення, компетенцію й повноваження державних органів і органів місцевого самоврядування щодо вирішення питань про адміністративні порушення, їх запобігання, виявлення та усунення причин і умов, що сприяють їх вчиненню, чинність законодавства та забезпечення режиму законності при провадженні в справах про адміністративні правопорушення.

Розділ II. „Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність" складається із Загальної та Особливої частин.

 У Загальній частині закріплюється поняття адміністративного правопорушення, окремі елементи об'єктивних і суб'єктивних ознак складу адміністративного проступку, поняття та види адміністративних стягнень, загальні правила їх накладання.

В Особливій частині закріплюються види адміністративних проступків у різних галузях і визначенні стягнення за їх здійснення, а саме:

1)              охорони праці й здоров'я населення;

2)      ті, що посягають на власність;

3)      охорони  природи,  використання   природних   ресурсів,  охорони пам'яток історії та культури;

4)      в промисловості, будівництві та в сфері використання паливно-енергетичних ресурсів;

5)      у  сільському господарстві,  порушення   ветеринарно-санітарних  норм;

6)      на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку;

7)      в    галузі    житлових    прав    громадян,    житлово-комунального господарства та благоустрою;

8)      в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності;

9)      в    галузі    стандартизації,    якості    продукції,    метрології    та сертифікац