Iphone
shpora.me - незаменимый помощник для студентов и школьников, который позволяет быстро создавать и получать доступ к шпаргалкам или другим заметкам с любых устройств. В любое время. Абсолютно бесплатно. Зарегистрироватся | Войти

* данный блок не отображается зарегистрированым пользователям и на мобильных устройствах

социология -11qwer

1. Об’єкт та предмет соціології.

2.Місце соціології в системі соціальних наук.

3. Структура соціологічної системи знань.

4. Поняття про функції соціологічної науки.

5. Передумови виникнення соціології.

6. Позитивізм О.Конта.

7. Г.Спенсер і натуралістичний  напрямок в соціології.

8. Психологічний напрямок в соціології.

9. Соціологія К.Маркса.

10. Соціологічна концепція М.Вебера

11. Соціологія Е.Дюркгейма

12. Основні напрямки сучасної західної соціології

13. Особливості розвитку соціологічної думки в Україні

14. Поняття і характерні риси суспільства як соціальної системи.

15. Типи суспільств, характерні риси сучасного суспільства.

16. Теорії виникнення суспільства.

17. Соціальна структура суспільства.

18. Основні види та елементи соціальної структури.

19. Соціальний статус та соціальні ролі особистості.

20. Типологія соціальних груп.

21. Поняття соціальної стратифікації.

22. Історичні форми соціальної стратифікації.

23. Соціальна мобільність, її види.

24. Девіантна поведінка, її причини, види.

     25. Поняття соціального інституту, їх різновиди.

26. Соціалізація особистості:  її основні етани, чинники та канали.

27. Поняття середнього класу, його роль в сучасних суспільствах.

28. Поняття, етапи та види соціологічних досліджень.

30. Програма соціологічного дослідження, її структурні елементи.

31. Методи соціології.

32. Соціологічне опитування, його різновиди.

33. Композиція соціологічної анкети, класифікація анкетних питань

34. Соціологічне інтерв’ю, його різновиди, вимоги до організації і проведення.

35. Поняття вибірки в соціології. Вибіркові соціологічні дослідження, їх різновиди.

36. Функції соціологічних досліджень.

37. Соціологічні дослідження громадської думки.

38. Використання соціологічних методів у маркетинговому дослідженні.

39. Форми представлення результатів соціологічних досліджень, вимого до них.

40. Роль соціологічних досліджень в соціальному управлінні.

1. Об’єкт та предмет соціології.

Об`єктом соціологічної науки (в широкому розумінні) є все суспільство в його цілісності і системності. Об`єктом дослідження соціології може бути все суспільство як системне ціле, а також окремі його елементи. Наприклад, великі і малі соціальні групи, особистість, організації і заклади, процеси і явища, різні сфери життєдіяльності людей.

  •  глобальне світове співтовариство
  • традиційне (національне товариство, мікросообщества (соціальна група, сім'я)
  • окрема особистість

 Предметом дослідження соціології може бути певний аспект (сторона) реального об`єкта.  Предметом соціології (в широкому розумінні) є соціальна сфера суспільства. Соціологія вивчає, перш за все, соціальну сферу життєдіяльності людей: соціальну структуру, соціальні інститути і відносини, соціальні якості особистості, соціальну поведінку, суспільну свідомість тощо.

2.Місце соціології в системі соціальних наук.

            Соціологія як система знань не може розвиватися і реалізовувати свої функції, не взаємодіючи з іншими науками. У системі суспільних наук соціологія досить тісно стикається з філософією. Але, на відміну від філософії, соціологія розглядає конкретні факти, користуючись при цьому об'єктивними даними. Також соціологія досить тісно взаємодіє з історією. Однак, історія вивчає минуле суспільства, його розвиток у хронологічному порядку (послідовності), тоді як соціологію цікавлять сучасні проблеми, які актуальні сьогодні. Соціологія взаємодіє й з економічними науками, оскільки розвиток суспільства, його благополуччя більшою мірою залежить від матеріальних благ, від відносин, які склалися в процесі виробництва. Суспільство неможливо пізнати без знання політичних структур, що у свою чергу говорить про зв'язок соціології з політологією. Соціологія вивчає політичні проблеми суспільства в рамках дисципліни – соціологія політики. Вивчаючи особливості суспільства, його інститутів, соціологія опирається на дані правових наук, де центральним є юридичні норми які регулюють і закріплюють соціальні відносини та соціальну поведінку людей в колективі, в суспільстві. Вивчаючи поведінку особистості в суспільстві соціологія опирається на психологічну науку. Але, якщо деякі психологи розглядають поведінку людей з точки зору впливу хімічних речовин мозку на настрій і емоції, більшість соціологів ці чинники не ураховують, їх в більшій мірі цікавить вплив соціокультурного середовища та відповідних соціальних чинників на поведінку. Соціологія використає деякі математичні методи, які використаються для обробки даних досліджень і статистики. Соціальна робота також взаємодіє із соціологією, але їхні цілі різні. Соціологія вивчає проблему, а соціальний працівник усуває.  В професійній діяльності соціолог використає понятійний апарат етичної науки. Адже діяльність, яка пов’язана з вивченням суспільства, а особливо шляхом проведення конкретних соціологічних досліджень, обов’язково повинна спиратися на етичні норми, правила, цінності. Соціологія вивчає суспільство крізь призму діяльності людини. 

3. Структура соціологічної системи знань.

Відповідно до наведеного вище розуміння соціології можна розглядати й структуру соціологічного знання:

- загальна соціологічна теорія, яка дає уявлення про світову спільноту, а також суспільство як цілісний організм, про систему соціальних механізмів, формулює принципи соціального пізнання, основні методологічні підходи до соціологічного аналізу. Ця теорія загального характеру відображає визначальні тенденції становлення й функціонування соціальних спільнот-суб'єктів і місце у цих процесах людини як істоти соціальної;

- спеціальні соціологічні теорії, які досліджують розвиток і відтворення людиною окремих соціальних спільнот, а також суть і основні характеристики людини соціальної;

- спеціальні соціологічні теорії, які розкривають механізми життєдіяльності й функціонування соціальних спільнот у певних сферах суспільного життя та процеси соціалізації людини;

- емпіричні соціологічні дослідження, скеровані на з'ясування, аналіз і узагальнення соціальних фактів: дій, вчинків і мислення людей, конкретних продуктів людської діяльності, розвитку і взаємодії створених людьми соціальних спільнот.

Усі ці компоненти соціологічного знання тісно пов'язані між собою: без науково обґрунтованої теорії емпіричні соціологічні дослідження не в змозі дати достовірної картини соціальних процесів, узагальнити їх, вибудувавши струнку систему, а сама теорія може відстати від життя і перетворитися на догму, якщо вона не живиться первинною соціологічною інформацією про зміни і нові тенденції у розвитку суспільства.

4. Поняття про функції соціологічної науки.

 

        Соціологія безпосередньо включена у суспільство через виконання нею певних функцій. Соціальна функція – це роль, яку виконує той чи інший елемент соціальної системи (соціальний інститут, соціальний процес, соціальні дії) в суспільстві або ж в соціальній спільноті.

      До основних функцій соціології можна віднести наступні:

Теоретико-пізнавальнаспрямована на вироблення нових знань.

      Практичнатісно пов'язана з теоретичною, оскільки теорія й практика невід'ємна риса соціології.

      Методологічна – розробка основних методологічних підходів на макро- і мікросоціологічному рівнях.

      Прогностичнареалізується через соціальні прогнози.

      Світоглядно-ідеологічнаспрямована на забезпечення наукової дискусії між різними соціологічними поглядами, розширення наукової ідеології, формуванню соціологічного стилю мислення, підготовку компетентних фахівців.

      Управлінськареалізується шляхом впливу соціології на прийняття управлінських рішень.

      Критичназавдяки цій функції заздалегідь повідомляється про можливі негативні явища.

      Виховнасприяє підвищенню культури, через вивчення соціології, накопичення знань про функціонування суспільства та взаємодію окремих його елементів.

          Описова функція - зумовлена необхідністю систематизації, опису та нагромадження одержаного дослідного матеріалу у вигляді аналітичних нотаток, різноманітних звукових звітів, статей, книг, комп'ютерних матеріалів тощо.

5. Передумови виникнення соціології.

Соціологія як самостійна галузь наукового знання виникла досить пізно, у 40-х роках XIX ст., і є порівняно молодою наукою. Однак формування і накопичення знань про суспільство та його розвиток, місце і роль у ньому людини почалося з давніх-давен, спираючись на уявлення первісних людей, відображених у міфах, легендах та героїчних епосах. З часом, приблизно два з половиною тисячоліть тому, на основі первісної міфології виникла філософія, яка на перших етапах свого існування була сукупним знанням про світ і містила в собі елементи астрономічних, математичних, фізичних та інших знань. Окремою галуззю філософії як "цариці всіх наук" поступово стає соціальна філософія, вбираючи в себе численні спроби пояснення суспільних явищ, суті та призначення людини.

Крім філософії, соціальні процеси і явища вивчала також історія.  Філософія з її абстрактно-умоглядним розумінням соціальної дійсності була дуже далекою від реального суспільного життя в його неповторно-індивідуальних проявах, а історія уникала філософсько-теоретичних узагальнень, будучи скерованою саме на дослідження й опис унікальних і неповторних явищ та історичних осіб. До того ж історію завжди вважали наукою про минуле; соціальна ж філософія більше тяжіла до спроб розуміння сучасного їй світу. Тому саме соціальну філософію можна вважати попередницею соціології.

Суспільство філософи стародавнього світу розглядали не як суб'єкт, не як цілісний соціальний організм, що саморозвивається й самовдосконалюється, а як простий або складний об'єкт вивчення за аналогією з іншими природними об'єктами. До того ж стародавні філософські уявлення про суспільство і людину мали умоглядний, позадослідний характер.

Подальший розвиток філософії, виокремлення з неї природничих наук, не змінюючи панівної думки щодо сутності людини й суспільства, вносить певні корективи у спроби їх тлумачення і дослідження. З доби Нового часу (XVII ст.) починає формуватися переконання, що суспільні процеси і явища можуть досліджуватися за допомогою методів природничих наук, що дасть змогу подолати абстрактність і описовість, забезпечить здобуття науково достовірного, дослідно підтвердженого знання про суспільний простір і діючу в ньому людську особистість.

Проте всі ці намагання забезпечити науковість у поглядах на суспільство і людину здійснювалися в межах старої класифікації наук, у якій не було місця соціальній сфері як окремому предмету дослідження. 

6. Позитивізм О.Конта.

Початок класичного періоду характеризується безпосередньо появою на початку 19 століття нової науки - соціології. Засновником соціології вважають французького вченого, філософа, соціолога Огюста Конта (1798 – 1857). Соціологія розглядалася їм як наука, близька до природознавства. О. Конт не тільки вводить новий термін, але і розробляє систему соціологічного знання, визначає предмет, структуру, способи пізнання і можливості нової науки. Він вважав, що саме соціологія здатна подолати стан анархії і хаосу, в якому знаходяться цивілізовані країни, але це повинна бути позитивна наука, заснована на достовірних дослідницьких даних.

        О. Конт ділить соціологію на 2 частині: соціальну статику, що розглядає суспільство як єдине ціле, вивчає умови його функціонування; і соціальну динаміку, що вивчає процеси суспільних змін, закони розвитку соціальних систем.

         В розумінні закономірностей розвитку природи й суспільства Конт виокремлює наступні стадії («закон трьох стадій»):

  1. Теологічна, де домінує релігійно-міфологічна свідомість.
  2. Метафізична - наукові дослідження мають абстрактний характер через слабкий розвиток науки.
  3. Позитивна, де на зміну двом першим приходять позитивні знання, наукові дослідження у вивченні законів природи й життя людей.

       Огюст Конт вперше обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку. Він визначив соціологію як особливу науку про суспільство, об`єктивність і універсальність якої забезпечують емпіричні дослідження. Кажучи про значення соціологічної системи Конта, необхідно відзначити, що його принципи і орієнтири були закладені в основу численних напрямів і шкіл західної соціології ХІХ століття.

7. Г.Спенсер і натуралістичний  напрямок в соціології.

          «Позитивна» соціологія знайшла свій подальший розвиток у працях англійського вченого Герберта Спенсера (1829 – 1903). Він є одним із засновників органічного (біологічного) напрямку в соціології. Спенсер порівнював суспільство з біологічним організмом, кожний «орган» (соціальний інститут) якого виконує певну функцію і тим самим сприяє функціонуванню всього суспільства. Проте, таке порівняння, за Спенсером, не означає повного ототожнення живого і соціального організмів. Розвиваючи ідеї «органічної» соціології, Спенсер вважав, що в біологічному організмі «частини» (окремі органи) існують заради «цілого», а в соціальному організмі – «ціле» (суспільство) існує для блага своїх «частин» (окремих членів суспільства).

        Структура суспільства (соціального організму) в ході свого еволюційного розвитку ускладнюється: зростає чисельність населення, з`являються нові види діяльності, виникають нові соціальні інститути, окрема особистість стає більш самостійною, незалежною від суспільства. Як прибічник теорії соціального дарвінізму, Спенсер вважав, що економічна конкуренція в промисловому типі суспільства виконує роль природного добору, в результаті якого виживають найбільш пристосовані та обдаровані. При цьому соціальні революції він розглядав як хворобу, як явища, що руйнують єдність соціальної системи.

8. Психологічний напрямок в соціології.

Розвиток наукового знання у XIX ст. все більше охоплював нові галузі. Психологія не стала винятком. Вектор її досліджень переходить від індивіда до вивчення механізмів діяльності, міжособистісної діяльності та поведінки. Психологічна наука поступово розмежовується від фізіології, філософії та біології. Неспроможність "натуралістичних" зусиль пояснити сутність соціально-історичних явищ шляхом аналогії та редукування змусила шукати нові підходи до розуміння соціального життя. В цьому плані соціологічна наука з усім її розмаїттям та відкриттями ще в достатньому обсязі не використовувалася для пояснення соціального. У зв´язку з цим деякі вчені намагалися через психологічні теорії, закономірності – одним словом, через "психічне" окреслити сутність "соціального". Так з´являється новий напрям у розвитку соціологічної думки - психологічний напрям соціології. З XIX ст. він набуває своїх повноважень. У соціології застосовують різні підходи в методиці і теоретичних орієнтаціях психологічних досліджень. Як основний елемент розглядаються: індивід, групи, натовп, маса, народ.

Психологічний напрям у соціології був набагато пліднішим у науковому відношенні, ніж ряд натуралістичних напрямів, що орієнтувалися на біологію. Цей напрям, насамперед, передбачав аналіз людини та суспільства як елементів соціальної системи. Більшість досліджень даного роду була пов´язана із вивченням соціально-історичного матеріалу. Однією з рис, властивих психологізму в соціології, є те, що предметом дослідження виступають емоції, інстинкти, несвідомі імпульси, а не інтелектуальний фактор людської діяльності (розум, свідома поведінка).

Однією з перших теорій психологізму була концепція "психології народів" німецьких вчених Морітца Лацаруса (1824-1903) та Хейнмана Штейнталя (1832-1920).

Продовженням цього напряму стала концепція "психології натовпу" німецького психолога, філософа Вільгельма Вундта (1832-1920).

Іншим напрямом у цій галузі була концепція "психології натовпу", сформована французьким лікарем, антропологом Поставом Лєбоном (1845-1931).

Одним з дослідників психологізму та засновників соціальної психології був французький соціолог Габрієль Тард (1843-1941), який розвинув концепцію "масового суспільства", або "теорію наслідування".

Значний соціологічний інтерес становить концепція "інтеракціонізму" американського соціолога Чарльза Кулі (1864-1929).

Ще одним напрямом психологізму у соціології є інстинктивізм. Суть даної теорії полягає в тому, що інстинкти розглядаються як основа життя, і форми людської поведінки та діяльності пояснюються через детермінування інстинктів, що притаманні людині.

Найбільш обґрунтовану концепцію інстинктивізму в соціології розробив американський психолог Уїльям Мак-Дугал (1871-1938).

Різні представники інстинктивізму налічують різну кількість інстинктів. 3. Фрейд (3. Фройд) налічує їх З. У. Джеймс - 38, Мак-Дугал - 18.

Своєрідною революцією у психології та соціальній психології стало вчення австрійського лікаря, психолога, філософа та соціолога Зигмунда Фрейда (1856–1939). Розкриваючи сенс людської поведінки через її інстинкти, потяги, нахили, пристрасті, Фрейд аналізує ці психічні явища в контексті зв´язку із соціальними процесами - нормою поведінки, творчістю, культурою.

3. Фрейд залишився найбільш плідним та оригінальним вченим у психології та соціології і найзначнішим його досягненням була розробка проблеми підсвідомого. Його вчення лягло в основу багатьох напрямів та шкіл у різних галузях знання. Його теорія психоаналізу не тільки привернула увагу багатьох прихильників, а й викликала значну опозицію, неприйняття. 

9. Соціологія К.Маркса.

        Принципово інших поглядів на соціально-політичний розвиток суспільства притримувався Карл Маркс (1818 – 1883). В основу свого вчення він заклав розроблений ним принцип історичного матеріалізму, згідно якого розвиток суспільства детерміновано існуючим способом виробництва та рівнем розвитку економічної системи. Історія, з Марксом, - об`єктивний процес зміни суспільно-економічних формацій (від нижчих до вищих) в результаті класової боротьби та соціальних революцій.

        Маркс зробив значний внесок у становлення і розвиток соціологічної науки. Їм було всебічно проаналізовано соціальну структуру сучасного йому капіталістичного суспільства, виявлено роль економічних факторів у розвитку соціально-політичних відносин, дано визначення таких понять, як «клас», «соціальна верства», «класова боротьба» тощо.

10. Соціологічна концепція М.Вебера

         Соціологічну систему Макса Вебера (1864 – 1920) історики відносять до перших систем так званої гуманістичної соціології. Вебер розробив власну соціологічну теорію «розуміючу соціологію». На думку Вебера, соціологія повинна бути надкласовою, об’єктивною, корисною для всіх, служити однаково всім.

        Наукові інтереси Вебера розповсюджені далеко за межами соціології. Він написав роботи з економіки, права, філософії, новітньої історії та соціології. Значний внесок зробив в соціологію релігії (порівнюючи релігійні системи Індії і Китаю з релігійними системами Заходу, він дійшов висновку про те, що певні аспекти християнської віри суттєво вплинули на розвиток капіталізму). Свої погляди він висловив у відомій праці «Протестантська етика і дух капіталізму». Одним із важливих досліджень Макса Вебера є робота по вивченню бюрократії, що описується як великомасштабна організація, в якій існує розподіл службовців на ранги. Відомий він і як засновник соціології політики. Ним був запропонований власний понятійний апарат. Він ввів до наукового обігу поняття соціальної дії, соціальних відносин, соціальної поведінки, легітимного порядку, вважаючи, що ці поняття складають «корпус» основних соціологічних категорій.

        Веберівські ідеї використовуються в сучасних концепціях соціології культури, науки, політики, права, управління, економічної і політичної соціології, теорії соціальної стратифікації, соціальних інститутів, конфліктів і змін.

11. Соціологія Е.Дюркгейма

      

Класичний етап розвитку соціології пов`язаний і з іменем Еміля Дюркгейма (1858 – 1917), якого вважають творцем сучасної соціологічної науки. Згідно Дюркгейму, для того, щоб соціологія стала наукою, вона повинна вивчати соціальні факти. Під фактом він розуміє реальність, яка вивчається.

        Подібно іншим фундатором соціології, Е. Дюркгейм займався аналізом змін, які відбувалися в суспільстві. Він прагнув розглянути ці зміни з точки зору розвитку розподілу праці як частини процесу індустріалізації. Дюркгейм вважав, що розподіл праці значно підвищує роль релігії як основи соціального  зв`язку. В міру посилення  розподілу праці люди стають все більш залежними один від одного, оскільки їхні потреби задовольняються в результаті роботи інших людей. Дюркгейм відзначав, що процеси в сучасному світі стали настільки швидкоплинними та інтенсивними, що не всі люди здатні включитися до них. Традиційний порядок і моральні норми, що підтримуються релігією, розвиваються в результаті швидких соціальних змін.        Велику увагу Дюркгейм надавав проблемам самогубства. Він розглядає самогубство як дію людини, викликану незадоволеністю життя, як соціальний факт, який породжується соціальним середовищем.

         За Дюркгеймом, соціологія займає центральне місце серед суспільних наук. Тому її завдання полягає не тільки в тому, щоб вивчати соціальні факти, але і бути теоретико-методологічною основою для дослідження різних областей соціального життя.

12. Основні напрямки сучасної західної соціології

       

        Серед напрямків Західної сучасної соціології можна відзначити наступні: структурний функціоналізм; теорія соціального обміну; символічний інтеракціонізм; психоаналітичні теорії; теорії конфлікту та ін. Всі перераховані вище теорії являють собою своєрідні моделі розвитку й функціонування суспільства.

        Структурний функціоналізм. Засновниками структурного функціоналізму є Толкотт Парсонс і Роберт Мертон. Головним завданням соціології є вивчення механізмів і структур, які забезпечують стабільність соціальної системи. Стабільність соціальної системи в суспільстві підтримується завдяки ієрархічно впорядкованій структурі й функціям якими наділені кожний з елементів структури.

       Як бачимо, велика увага приділялася проблемі соціального порядку. Однак Р. Мертон доповнив теорію, звернувши увагу на те, що суспільство як «живий організм» не може функціонувати ідеально. Тому він звернув увагу на «дисфункціі» - те, що заважає соціальному порядку.

         Теорія соціального обміну. Засновник - Джордж Хоманс. Представники цієї концепції розглядають обмін різними видами діяльності як основу суспільних відносин. Відповідно до цієї теорії люди взаємодіють між собою на основі аналізу власного досвіду. Дж. Хоманс уважає, що взаємодія людей можна зрозуміти на основі принципу заохочення й покарання.

       Символічний інтеракціонізм. Засновник  Джордж Герберт Мид. Головною особливістю концепції є аналіз соціальних взаємодій на основі символічного змісту. У рамках даної теорії важливим є значення символів, як необхідного способу для соціальних взаємодій. Головним символічним способом взаємодії є мова, жести, міміка.

       Психоаналітичні теорії. Найяскравішою фігурою в розвитку психоаналітичних теорій є Зиґмунд Фрейд. Теорія міжособистісного спілкування Фрейда заснована на тому, що в процесі взаємодії людей, відображається їхній дитячий досвід. Будучи дорослими, люди використають у різних життєвих ситуаціях поняття, засвоєні в дитячому віці.

       Теорії конфлікту. Основні ідеї конфліктного підходу були сформульовані Карлом Марксом. Класова боротьба, відповідно до Маркса – це істотна чинність, що є основою соціального розвитку. На Заході засновником даного напрямку вважають Р. Дарендорфа. Представники конфліктного напрямку розглядають конфлікт як рушійну й позитивну силу в розвитку суспільства. 

13. Особливості розвитку соціологічної думки в Україні

1 етап (Київська Русь XI—XIII ст ): Іларіон — «Слово про закон і благодать»; Нестор — «Повість временних літ»; Володимир Мономах — «Повчання » : Самостійність Русі, її захист, Єдність та незалежність Русі, Моральні принципи, настанови, Взаємна допомога у боротьбі з воро­гами, Місце та роль держави 2 етап ( Запорізька Січ, Визвольна Боротьба 15-17 ст ): Д. Наливайко, 1. Вишенський, П. Могила, Ф. Прокопович та інші : Демократизм, справедливість, Турбота про соціальний розвиток освіти, виховання, Самостійність та незалежність України, Національний патріотизм, Завдання держави: забезпечення пот­реб людини 3 етап (Г. Сковорода та ін 18 ст.): Рівність між людьми, Права людини на щастя та свободу, Виховання людини через самови­ховання, Самореалізація індивіда через «сродну працю» 4 етап(Початок XX ст):Драгоманов, Франко та ін. : Рівність та справедливість, Конституційне   право людини  та суспільства, Самоврядування, Прогнозування    соціально-демогра­фічного розвитку, Національне визволення 5 етап ( поч 20 ст.): М. С. Грушевський (1866—1934) — «По-чатки громадянства (генетична соціологія)» : Сутність суспільства та його генеза, Трансформація суспільства від тра­диційних форм до індустріальних, Спеціалізація праці та перетворен­ня людини, Якісні  характеристики   українсь­кої нації, Необхідність незалежної, національ­ної церкви

Михайло Драгоманов був одним із заснов­ників української соціології, людиною, що перша використала поняття “соціологія” в курсі своїх лекцій. Михайло Драгоманов вважав соціологію універсальною, але й точною наукою про суспільство. Він досить критично ставився до деяких концептуальних положень позитивізму О. Конта й органістичної теорії суспільства Г. Спенсера. На думку М. Драгоманова, соціологія - це наука про діяльність людини в суспільстві, тому вона повинна містити такі ж узагальнення, формулювання законів, як і точні науки.

Соціологічна думка в післяреволюційний період роз­вивалася під впливом ідей марксизму. Перший в історії України спеціалізований соціологічний за­клад  Міжнародний інститут соціології і права  було організо­вано в 1919 р., але він проіснував лише рік.

В 20-х роках у СРСР було зроблено спробу створити нову соц науку. Було зібрано певний фактичний матеріал з проблем праці, однак як самостійна наука соціологія так і не інституювалася.

У 30-ті роки — період репресій і терору — марксизм остаточно став єдиною ідеологічною основою нашого суспільства, а історич­ний матеріалізм — соціологією марксизму.

Період 30-х – кінця 50-х років характеризувався браком ін­тересу до проблем соціології, особливо теоретичних і методологіч­них. Майже не було спроб систематизувати дослідження, спрямова­ні на формування соціології як науки.

За «хрущовської відлиги» в кінці 50-х на початку 60-х pp. роз починається відродження соціології: У цей час проводяться соціологічні дослідження впливу НТП на соціально-професійний склад робітників, їх ставлення до праці.

У середині 80-х років з початком революційного оновлення су­спільства усвідомлюється нагальна потреба в соціологічних дослі­дженнях, змінюється ставлення до соціології, суттєво переглядаєть­ся багато усталених у радянській науці поглядів на суспільство..

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно Інтегрується у світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах перехідної економіки, соціальних умов і механізмів формування сучасної ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів. 

14. Поняття і характерні риси суспільства як соціальної системи.

        Суспільство вважається однією з найважливіших категорій соціологічної науки. Суспільство – сукупність усіх засобів  взаємодії та  форм об'єднання людей, що склалися історично, мають спільну територію, загальні культурні цінності й соціальні норми, характеризуються соціокультурною ідентичністю її членів. Цей термін вживається і на позначення конкретного виду суспільства з його історичними, економічними, культурними особливостями (наприклад, українське суспільство). До характерних рис суспільства належать:

     - спільність території проживання людей;

     - цілісність і стабільність (одне ціле);

     - здатність підтримувати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків;

     - певний рівень розвитку культури;

     - автономність і самодостатність, саморегулювання й саморозвиток

15. Типи суспільств, характерні риси сучасного суспільства.

    

Типологізація суспільств – це класифікація суспільства на основні визначення найважливіших і найсуттєвіших ознак, типових рис, які відрізняють одні суспільства від інших.

         Американські соціологи Г. Ленскі та Дж. Ленскі, розрізняючи суспільства за головним способом здобуття засобів до існування, виокремлюють:
     1. Суспільство мисливців і збирачів. Структура його надто проста, а соціальне життя організоване на основі родинних зв'язків, усім править вождь.
      2. Садівничі суспільства. Воно теж ще не знає, що таке додатковий продукт, основою його соціальної структури є родинні зв'язки. Але їх система помітно розвинутіша.
       3. Аграрне суспільство. На цьому етапі вже з'являється додатковий продукт, розвиваються торгівля, ремесла, зароджується держава. Система родинних зв'язків перестає бути основою соціальної структури суспільства.
       4. Промислові суспільства. Виникають наприкінці XVIII ст. з появою промислового виробництва, використанням у виробничих цілях наукових знань, значного додаткового продукту, розвитку системи державного управління.

       Застосування цього критерію іншими соціологами передбачає, крім перших трьох, індустріальне та постіндустріальне суспільства.

       Беручи за основу ціннісні критерії, соціолог Д. Рісман виділяє такі типи суспільства:
        1. Традиційне суспільство. У ньому індивіди керуються традиційними цінностями. Ця особливість властива насамперед аграрному суспільству, в якому професія переходить від батька до сина. Людина, будучи обмеженою у виборі, змушена діяти згідно з традиціями. Саме такі особливості характеризують доіндустріальне суспільство.

       2. Суспільство, кероване зсередини. У такому суспільстві поведінку індивідів визначають особисті цінності, що активізує індивідуальність, посилює вибір, самостійність рішень, власну точку зору. В ньому відсутні чіткі моральні норми, людина повинна шукати опору в собі. Це індустріальне суспільство.
      3. Суспільство, кероване ззовні. Індивід у такому суспільстві спрямовує та оцінює свою діяльність, орієнтуючись на оцінки колег, друзів, сусідів, громадську думку. Воно сприяє розвитку тертіальних (лат. tertius — третій) промислів — маркетингу, послуг. З'являються нові професії, групи робітників, формуються нові громадські організації. Для досягнення успіху індивід повинен враховувати зовнішні обставини, пристосовуватися до них. Це постіндустріальне суспільство.

         Розвиненість управління і ступінь соціального розшарування розмежовують суспільства на просте і складне.

       1. Просте суспільство. У такому суспільстві не існує бідних і багатих, керівників і підлеглих. Основні його характеристики: соціальна, економічна, політична рівність, низький рівень розподілу праці та розвитку техніки, невеликі територіальні розміри, незначна чисельність, пріоритет кровних зв'язків.
        2. Складне суспільство. Сформувалося з виникненням та нагромадженням додаткового продукту, розвитком позааграрних виробництв, зосередженням людей у містах, розвитком торгівлі, передусім зовнішньої. Класове розшарування в ньому зумовило перехід від звичаєвого права до юридичних законів. З виникненням писемності стали окреслюватися контури елітарної культури. Еволюція такого суспільства, утвердження держави уможливили реалізацію масштабних суспільних проектів (розвиток засобів комунікації тощо).

 

Для характеристики сучасного суспільства американський соціолог Деніел Белл (1919р.) запропонував термін «постіндустріальне суспільство».

         Постіндустріальне суспільство – стадія суспільного розвитку, що приходить на зміну індустріальному суспільству.

          Характерними рисами сучасного суспільства є:

     - виробництво аграрних, промислових товарів;

     - максимальний розвиток маркетингу, спрямованість у майбутнє, динамічна міжособистісна комунікація;

     - велика роль наукових досліджень, освіти, престиж освіченості;

     - рольовий характер взаємодії  людей обумовлюється статусом і соціальними функціями;

     - формальна система регулювання відносин (на основі законів, положень, договорів);

     - складна система соціального управління;

     - самостійність різних соціальних інститутів.

         У зв'язку з тим, що технічною базою сучасного суспільства є інформація, те його ще називають інформаційним суспільством (японський учений І. Масуда), у якому інтелектуальні технології, інформація, обробка знань набирають усе більше значиме місце.

             Слід зазначити, що в інформаційному суспільстві, особливу цінність мають не технології за допомогою яких можна одержати й зберігати інформацію, знання, а самі знання, інформація, як особливий вид капіталу.

        Однак виникнення новітніх технологій, разом з позитивними рисами, має й негативні наслідки, позначені в соціології під назвою «дуалістичне суспільство». Одні його сфери процвітають, інші перебувають у занепаді. З однієї сторони це прогрес і благополуччя, а з іншого боку - скорочення робочих місць, забруднення навколишнього середовища, внаслідок чого суспільство стає беззахисним перед природними катастрофами й соціальними проблемами.

          Перехід від одного типу суспільства до іншого одержав назву модернізація (фр. – відновлення) – система науково-методичних способів дослідження особливостей і напрямків соціальних змін, механізм забезпечення здатності соціальних систем до вдосконалення.

16. Теорії виникнення суспільства.

      

Є безліч поглядів, концепцій на причини й процес виникнення суспільства. Найбільш узагальненими є три теорії, які пояснюють виникнення суспільства. До них відносять:

  1. Природна (праця створила людини, перетворивши череду на культурне формування виробничників);
  2. Божественна (Бог створив людини, дав йому матеріальний і духовний мир);
  3.  Космічна (людство виникло завдяки інопланетянам).

        Однак, ці теорії дуже абстрактно, по філософськи пояснюють виникнення суспільства. А тому, наука соціологія, розробила власні соціологічні теорії,  серед яких наступні:

         Інструментальна концепція. Відповідно до цієї концепції, головним фактором формування суспільства стала догадливість і кмітливість людини. За допомогою цих якостей людина знайшла спеціальні пристосування для задоволення власних потреб (видобуток їжі, тепла).

        Сексуальна концепція. Прихильники цієї концепції вважають, що головним фактором формування суспільства викликано характером розмноження людини.

        Кратична концепція (гречок. «кратос» влада). Відповідно до цієї концепції сила і розум розподілені нерівномірно. У такий спосіб деякі люди займають більше вигідні позиції в суспільстві, що викликає нерівність.         Гендерна концепція. Заснована на аналізі розподілу соціальних ролей між чоловіками й жінками. Так, роль жінки - продовження роду, виховання дітей. Роль чоловіка - забезпечити можливість виконання цього процесу (забезпечити їжею, захистити - добувач).

       Семантична концепція. У центрі пояснень формування суспільства є затвердження про природну слабість людини. Тому для того, щоб вижити, люди, об'єднавшись разом ходили на полювання, створили символи для спілкування тощо. 

17. Соціальна структура суспільства.

          Соціальна структура суспільства – ієрархічно впорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об'єднаних стійкими зв'язками й відносинами. 

       Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти. Відповідно до системно-організаційного, головний зміст соціальної структури становлять соціальні інститути, у першу чергу, економіка, наука, освіта, родина. Ці інститути регулюють і контролюють поведінку людей, а також означають стійкі, рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій. Соціальний статус є первинним елементом у соціальній структурі суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі суспільства. Соціальні позиції (статуси) та зв'язки між ними визначають характер соціальних відносин. Цей розподіл позначає стратифікаційний аспект.

        На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участі індивідів у відповідних видах діяльності, формуються складніші структурні елементи суспільства - соціальні групи.

        Соціальна група - відносно стійка, історично сформована сукупність людей, об'єднаних на основі загальних соціально значущих ознак              Отже, компоненти соціальної структури суспільства можуть бути різними: індивіди, ролі, статуси, групи, організації, етноси, інститути. Досліджуючи соціальну структуру суспільства соціологи виділяють такі її підструктури:

  •  соціально-територіальна підструктура охоплює територіальні спільноти (міське, сільське населення, поселенські групи). Формується на підставі нерівномірності розміщення виробництва й розселення людей;
  •  соціально-класова підструктура включає соціальні класи, верстви, групи, касти, стани. Відображає картину соціальної нерівності;
  •  соціально-професійна підструктура – сукупність існуючих у суспільстві професійних груп і відносин між ними. Обумовлена професійним розподілом праці та спеціалізацією;
  •  соціально-етнічна підструктура включає історичні спільноти людей – рід, плем’я, народність, нація, етнос. Виникає як результат обєднання людей територією, економікою, культурою, звичаями, традиціями, психічними особливостями;
  •  соціально-демографічна підструктура зумовлена статтю, віком (чоловіки, жінки, діти, молодь, особи працездатного віку, пенсіонери).

18. Основні види та елементи соціальної структури.

Соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов'язаних між собою відносно сталими відносинами.

Отже, соціальна структура суспільства являє собою будову цієї соціальної системи, визначає характер взаємозв'язків і взаємовідносин між її складовими частинами.

Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах, до яких можна віднести:

• багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства (соціальний інститут, соціальна група, соціальна спільність тощо);

• різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей;

• наявність відносно стабільних зв'язків між складовими елементами соціальної структури суспільства, взаємозалежність останніх.

• взаємопроникність елементів, що забезпечує цілісність соціальної структури, тобто одні й ті ж соціальні суб'єкти можуть бути частинами різних складових одиниць суспільства. Наприклад, одна і та ж особистість може бути включена до різних соціальних груп та спільностей;

• багатофункціональність і стабільність — кожен елемент соціальної структури суспільства виконує свої специфічні функції, які є відмінними від ролей інших соціальних елементів, що й передбачає значну кількість соціальних функцій суспільства.

Таким чином, соціальна структура суспільства має два основних компонента: наявність складових елементів та соціальних зв'язків, що виникають між цими елементами.

Основними підструктурами (елементами) суспільства є:

• соціально-етнічна структура;

• соціально-демографічна структура;

• соціально-професійна структура;

• соціально-класова структура;

• соціально-територіальна структура.

Кожна із названих підструктур характеризується найперше тим, що включає до свого складу відповідні спільності. З іншого боку, кожна підструктура має усі ті самі складові частини, ознаки і характеристики, що й соціальна структура суспільства загалом.

19. Соціальний статус та соціальні ролі особистості.

Соціальний статус особистості - це її позиція в соціальній системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання. Він охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, наявність влади, партійну і профспілкову належність, ділові відносини, належність до демографічних або етнічних груп (національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки). Усе це називається «статусним набором».

       Соціальні статуси поділяються на приписані, або одержані незалежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність) і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, професійно-кваліфікаційний рівень тощо).

         Соціальна роль — типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища. Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворюють, за термінологією Р. Мертона, «рольовий набір». Соціальні ролі можуть закріплюватися формально (через посередництво закону чи іншого правового акту) або мати неформальний характер (моральні норми поведінки в певному суспільстві).

20. Типологія соціальних груп.

Суспільство – складна структура, елементами якої є різні соціальні спільноти. Основу суспільства становлять соціальні групи – спільноти людей зі стійкими взаємодіями, очікуван­нями та солідарністю щодо спільних цілей і культурних зразків.

Соціальна група розглядається як сукупність людей, що визначається за соціально значущими ознаками. Ці реальні ознаки не лише існують об’єктивно, але й усвідомлюються суб’єктивно. Ознаками можуть бути: вік, національність, стать, місце проживання, професія, прибуток, релігія та ін. 

Необхідні ознаки групи: 

• стійкі, постійно відтворювані зв’язки;

• наявність єдиної загальногрупової мети;

• прийняття членами групи єдиної системи норм і цінностей.

Найважливішими характеристиками груп є взаємовід­носини та взаємодія між їхніми членами. Групи поділяються на первинні та вторинні .

Для первинних груп характерна постійна взаємодія й особистісні контакти. Вони можуть виникати для досягнення спільної мети, але їм притаманні партнерські стосунки з емоцій­ним забарвленням. Для вторинних груп характерні лише функціональні, обо­в’язкові контакти, пов’язані з досягненням конкретної мети. Вторинні групи можуть складатися з декількох первинних груп. Елементарною складовою суспільства, що зосереджує в собі всі види соціальних зв’язків, є мала група. Мала група – кількісно невелика сукупність людей, об’єднаних загальни­ми цілями, потребами, цінностями, нормами, правилами по­ведінки та постійною взаємодією. Зазвичай, ці правила приховані від стороннього спостерігача та ви­конують функцію соціального контролю.До вторинних належать великі групи. Великі групи від­різняються від малих не лише розміром, але і якісно іншими соціально-психологічними ознаками, а саме:

 • вони зорієнтовані на чітко визначені раціональні дії;

• у них немає групових норм, неписаних правил;

• соціальний контроль здійснюється згори донизу за формаль­ними нормами.

Залежно від ідентифікації людини з групою виділяють:

 • інгрупи - це групи, що їх людина визнає своїми, іденти­фікує себе з ними, вважає себе їхньою часткою (сім’я, родичі, друзі та ін.);

 • аутгрупи- це такі групи, котрі людина сприймає як “інші”, “чужі”, до яких вона не належить;

• референтні групи - це реальні чи умовні соціальні спільноти, котрі індивід сприймає як узірець, і на норми, цін­ності й ідеали яких він орієнтується в своїй поведінці. 

21. Поняття соціальної стратифікації.

       

Соціальна стратифікація – поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи й верстви (страти), (касти), які відрізняються між собою престижем, освітою, владою й т.д.

         Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

        1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому - йому відводилася роль слуги чи солдата.

        2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

        3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого - духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану - вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.

       4. Класи. Якщо за попередніх типів стратифікації достатньо було одного параметра, класове структурування передбачає застосування сукупності критеріїв. Класи не детерміновані віросповіданням або законом; належність до класу не є спадковою. Це - відкритий тип стратифікації, ніж інші, а класові межі не настільки суворі. Тому соціальне переміщення за класовою ознакою — звичайне явище, оскільки належність до класу пов'язана з професією, матеріальним рівнем, майновим цензом індивіда, його прилученням-неприлученням до ключових контролюючих позицій у суспільстві тощо.         Вищий клас – велика соціальна група, яка об’єднує людей з принципово спільним соціально-економічним і політичним статусом, елемент соціально-стратифікаційної системи. Середній клас – велика соціальна група, яка займає проміжне місце між соціальними «верхами» та «низами». В сучасних суспільствах це, як правила, люди з професійно-кваліфікаційними характеристиками, які дозволяють їм достатньо повно забезпечувати свої основні потреби, а отже, комфортно почуватися у соціальному середовищі, ефективно захищати власні інтереси. Нижчий клас – група, розташована в основі стратифікаційної піраміди. Її представники володіють найнижчим потенціалом, не завжди здатні задовольнити свої основні соціальні потреби, в силу різних обставин недостатньо пристосовані до життя в суспільстві.

        Отже, стратифікаційна система поділяється на закритій та відкритий типи. Закриті стратифікаційні системи (рабство, кастовий, становий лад) орієнтуються на приписані статуси особистості (походження) і передбачають потужні бар’єри між стратами, які жорстко дистанціюють їх, мінімалізують соціальні переміщення між ними. Відкриті соціальні системи – (класові) базуються на набутих статусах особистості – освіта, рівень доходів, допуск до прийняття владних рішень і передбачають можливість достатньо високої соціальної мобільності.

22. Історичні форми соціальної стратифікації.

         

Соціальна стратифікація – поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи й верстви (страти), (касти), які відрізняються між собою престижем, освітою, владою й т.д.

         Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

        1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому - йому відводилася роль слуги чи солдата.

        2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

        3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого - духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану - вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.

       4. Класи. Якщо за попередніх типів стратифікації достатньо було одного параметра, класове структурування передбачає застосування сукупності критеріїв. Класи не детерміновані віросповіданням або законом; належність до класу не є спадковою. Це - відкритий тип стратифікації, ніж інші, а класові межі не настільки суворі. Тому соціальне переміщення за класовою ознакою — звичайне явище, оскільки належність до класу пов'язана з професією, матеріальним рівнем, майновим цензом індивіда, його прилученням-неприлученням до ключових контролюючих позицій у суспільстві тощо.         Вищий клас – велика соціальна група, яка об’єднує людей з принципово спільним соціально-економічним і політичним статусом, елемент соціально-стратифікаційної системи. Середній клас – велика соціальна група, яка займає проміжне місце між соціальними «верхами» та «низами». В сучасних суспільствах це, як правила, люди з професійно-кваліфікаційними характеристиками, які дозволяють їм достатньо повно забезпечувати свої основні потреби, а отже, комфортно почуватися у соціальному середовищі, ефективно захищати власні інтереси. Нижчий клас – група, розташована в основі стратифікаційної піраміди. Її представники володіють найнижчим потенціалом, не завжди здатні задовольнити свої основні соціальні потреби, в силу різних обставин недостатньо пристосовані до життя в суспільстві.

        Отже, стратифікаційна система поділяється на закритій та відкритий типи. Закриті стратифікаційні системи (рабство, кастовий, становий лад) орієнтуються на приписані статуси особистості (походження) і передбачають потужні бар’єри між стратами, які жорстко дистанціюють їх, мінімалізують соціальні переміщення між ними. Відкриті соціальні системи – (класові) базуються на набутих статусах особистості – освіта, рівень доходів, допуск до прийняття владних рішень і передбачають можливість достатньо високої соціальної мобільності.

        Як історичний феномен, соціальна структура суспільства перебуває в постійному розвитку. Його динаміка залежить у першу чергу від соціальної мобільності елементів соціальної структури.

23. Соціальна мобільність, її види.        

Соціальна мобільність – міжгрупова або просторова рухливість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень. Соціальна мобільність може бути індивідуальна і групова, вертикальна і горизонтальна.

        Індивідуальна мобільність – це зміна положення індивіда в системі соціальної стратифікації. Групова мобільність – це зміна положення соціальної групи в системі соціальної стратифікації.

       Зміна соціального положення індивіда або соціальної групи в рамках одного соціального прошарку, що не призводить до підвищення або зниження соціального статусу, називається горизонтальною мобільністю. Вертикальна мобільність – це зміна положення індивіда або соціальної групи, що супроводжується підвищенням або зниженням його соціального статусу.

       У перехідні періоди у зв’язку із зростанням соціальної мобільності особливої гостроти набуває проблема соціальної маргінальності. Маргінальність – це стан спільноти або конкретної особистості, що існує на межі різних культур. Маргіналом називають того, хто відійшов від своєї страти, але не адаптувався до нової, не прийняв її норми та цінності. 

24. Девіантна поведінка, її причини, види.

Девіаця - процес відхилення в соціалізації, відхилення поведінки особи від встановлених у даному суспільстві стереотипів, норм моральності і права.

У більшості суспільств контроль девіантної поведінки несиметричний: відхилення в погану сторону засуджується, а в гарну - схвалюється. У залежності від того, позитивним чи негативним є відхилення, усі форми девіації можна розташувати на деякому континумі. На одному полюсі розміститься група осіб, котрі виявляють максимально несхвальну поведінку: революціонери, терористи, не патріоти, політичні емігранти, зрадники, атеїсти, злочинці, вандали, циніки, жебраки на іншому полюсі розташується група з відхиленнями, що максимально схвалюються: національні герої, видатні артисти, спортсмени, вчені, письменники, лідери, місіонери, передовики праці.

Будь-яка поведінка, що викликає несхвалення громадської думки, називається девіантною. Девіант – будь-яка людина, котра збилася зі шляху або відхилилась від норм. При такій постановці варто говорити про форми й масштаби відхилення.

Види девіантності:

1. Психологічна девіантність - це систематичні відхилення в поведінці особи від сталих стереотипів поведінки. Даний тип девіантності представляють особи з нездоровою психікою.

2. Моральна девіантність - ще систематичні відхилення в поведінці особи від існуючих норм моралі. Прикладами можуть бути прояви дрібного злодійства, хуліганства, жорстокості, черствості, байдужості.

3. Правова девіантність - це порушення особою норм прав або невиконання їхніх вимог. На відміну від перших двох видів для фіксації правової девіантності достатньо й одного епізоду порушення або недотримання.

25. Поняття соціального інституту, їх різновиди.

        

Соціальні інститути – від латинського – установлення, установа) – це історично сформовані стійкі форми організації спільної діяльності людей, покликані забезпечити надійність, регулярність задоволення потреб особистості, соціальних груп, суспільства в цілому.

        Соціальні інститути визначають життєздатність будь-якого суспільства. Термін «соціальний інститут» вживають у самих різних значеннях. Говорять про інститут родини, церкви, освіти та ін. Вживаючи термін «соціальний інститут» найчастіше мають на увазі всякого роду впорядкування, формалізацію суспільних зв'язків і відносин, які проявляються такими рисами як:

        - постійна й міцна взаємодія між учасниками зв'язків і відносин;

        - чіткий розподіл функцій, прав й обов'язків, які забезпечують взаємодія кожного з учасників зв'язку;

        - контроль за взаємодією суб'єктів;

        - наявність спеціальних підготовлених кадрів, що забезпечують функціонування соціальних інститутів.

       Соціальні інститути, забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин, є подвійним соціальним утворенням: за формою - це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів), за змістом - це функціональний механізм (сукупність соціальних норм у конкретній сфері соціальних відносин).

                Соціальні інститути класифікують на основі різних критеріїв. Розповсюдженою є наступна класифікація:

      - економічні (гроші, банки, господарські об'єднання різного типу) – забезпечують право й розподіл суспільного багатства, регулює грошових обіг;

     - політичний (держава, Верховна Рада, суд, прокуратура)  пов'язані із установленням, підтримкою певної форми політичної влади;

     - культурні, виховні (наука, утворення, релігія, усілякі творчі установи) сприяють установленню культурних норм, соціальних цінностей, соціалізації індивідів;

     - соціальні – добровільні об'єднання, регулюють щоденне соціальне поводження людей, міжособистісні відносини.

        За критеріями поводження людей у рамках певних соціальних інститутів виділяють формальні й неформальні соціальні інститути.

      - формальні – засновані на чітких принципах, правових актах, законах, наказах, інструкціях і т.д. Виконують управлінські й контролюючі функції на підставі санкцій. (Санкція - лат. непорушна постанова) - стимулювання бажаного поводження й зупинка небажаного поводження. До таких інститутів належать армія, школа, держава й т.д.

     - неформальні  – вони не мають чіткої нормативної бази, тобто взаємодії в рамках цих інститутів не закріплені формально 

26. Соціалізація особистості:  її основні етани, чинники та канали.

 Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.
   Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

   Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об´єкта впливу.
 Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних.
   Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості.
   З. Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації:
   — імітація — усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів;
   — ідентифікація — засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних;
   — почуття сорому і провини — негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки.
   Ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фрейдівські поняття у теорії соціальної дії. Для нього імітація — це процес засвоєння елементів культури шляхом простого наслідування, а ідентифікація — вияв ставлення до соціального середовища та його складових, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї належності до них.
     Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основних етапи соціалізації:
   1. Соціалізація дитини.
   2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).
   3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17—18 до 23—25 років).
   4. Соціалізація дорослих.
   На кожному етапі існують «критичні періоди».

   Отже, соціалізація особистості є специфічною формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.
   Завдяки соціалізації людина залучається до соціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Водночас соціалізація — найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку.

27. Поняття середнього класу, його роль в сучасних суспільствах.

Зміст соціальних взаємодій індивідів може бути відображе­ний певною системою категорій (основних понять) соціології. Одним з них і є поняття “середній клас”, яке увійшло в науко­вий обіг у 50-60-ті pp. XX ст. У США та країнах Західної Європи до середнього класу відносять понад 60 % населення, у скандинавських країнах, країнах яскравої соціал-демократичної спрямованості – до 75 % населення. Концепція середнього класу і є суттєвим елементом теорії постіндустріального суспільства (Дж. Гелбрейт, Р. Арон, 3. Бжезинський).

Функції середнього класу:

 • вихователь і постачальник висококваліфікованої робочої сили;

• основний платник податків;

• внутрішній інвестор економіки, економічний донор;

 • носій демократизації суспільства;

•  стабілізатор суспільства, гарант його   політичної міц­ності, “буфер” між крайнощами в соціальній піраміді – вищими та нижчими верствами.

Середній клас як частина суспільства, котра займає проміжні статусні позиції між багатими та бідними, верхами й низами, – це унікальне явище саме XX ст. Середній клас сформувався на Заході під впливом соціально-економічних зрушень і, зокрема, унаслідок науково-технічної революції. Якісні показники та значні кількісні параметри середнього класу не могли не вплинути на сутнісні характери­стики суспільства, що його він репрезентує. М. Тетчер назвала таке суспільство “суспільством двох третин”, маючи на увазі, що дві третини населення країни живуть добре, а соціальне невдоволення зосереджене в одній третині його. Для виявлення середнього класу в суспільстві застосову­ється низка критеріїв (показників). 

28. Поняття, етапи та види соціологічних досліджень.

        Соціологічне дослідження - це один з основних способів розвитку соціологічного знання, що складається з свідомої концентрації зусиль дослідника (колективу дослідників) на певних завданнях.

         Соціологічні дослідження одержали визнання наприкінці ХІХ початку ХХ століття. Сам термін «соціологічне дослідження» був уведений у науковий обіг французьким соціологом Э. Дюркгеймом у роботі «Самогубство» (1897).  

        Залежно від цілей прикладних досліджень вони бувають розвідувальні, описові й аналітичні.

        Розвідувальне дослідження (пілотажне) використається як попередній етап масштабних досліджень. Охоплює невеликі обстежувані сукупності й ґрунтується на спрощеній програмі й методиці.

        Описове дослідження застосовується у випадку дослідження великої спільності людей, що відрізняються різноманітними характеристиками. Таке дослідження проводиться на базі методично апробованого інструментарію.

        Аналітичне дослідження – найглибший вид соціологічного аналізу, що ставить своєю метою крім опису досліджуваного явища ще й виявлення причин, що лежать в основі.

        Виходячи із частоти проведених досліджень виокремлюють разові та повторні (моніторинг) їх види.

       Процес соціологічного дослідження складається з декількох стадій:

      1) підготовка дослідження (розробка програми й робочого плану);

      2) збір первинної інформації;

      3) підготовка зібраної інформації до обробки й обробка;

      4) аналіз обробленої інформації, підготовка звіту за підсумками дослідження, формулювання висновків.

30. Програма соціологічного дослідження, її структурні елементи

     

СД — це процес, в якому в єдності представлені теоретико-методологічні і емпіричні рівні пізнання, тобто мова йде про діалектичний процес, в якому поєднуються дедуктивний і інду­ктивний методи пізнання, що забезпечує цілісність пізнання і уявлень про соціальні явища.

•       для теоретичного соціологічного дослідження вирішальне зна­чений має глибоке узагальнення нагромадженого матеріалу в галузі соціального життя;

•      у центрі емпіричних соціологічних досліджень знаходиться са­мо нагромадження, збір фактичного матеріалу у вказаній галу­зі (на основі опитування, аналізу документів, спостереження, даних статистики і т. д.) і його первинна обробка, включаючи і початковий рівень узагальнення.

Під програмою КСД розуміють документ, що вмішує методо­логічні та процедурні передумови наукового пошуку. В ній ви­кладаються, основні завдання дослідження, методика та техніка збору та обробки соціологічної інформації.

  • Обґрунтування теми СД (актуальність)
  • Мета СД
  • Об’єкт і предмет СД (Під об’єктом в соціологічному дослід­женні розуміється галузь соціальної дійсності: соціальні групи, ін­ститути, процеси, відношення, які містять певні соціальні протиріч­чя, породжують проблемну ситуацію і на які націлений процес нау­кового пізнання. Предмет дослідження — найбільш суттєві сторони об’єкта до­слідження, які характеризують протиріччя, що в ньому виникли; ті або інші ідеї, властивості, характеристики об’єкта, пізнання яких не­обхідне для розв’язання проблемної ситуації.)
  • Задачі СД (опис того, що потрібно дослідити)
  • Інтерпретація та операціоналізація певних даних (інтерпр – загальні, операц – більш точні)
  • Гіпотези СД (це науково обґрунто­вана уява про структуру соціальних об’єктів, характер елемен­тів і зв’язків, які утворюють ці об’єкти, про механізм їх функціо­нування і розвитку.)
  • Метод збору соц інф (інтерв’ю, анкетування, опис, документація)
  • Висновки
  • Джерела

31. Методи соціології.

Методи в соціології – це спосіб здобуття, побудови та обґрунтування соціологічних знань, сукупність прийомів, процедур, операцій емпіричного, досвідного та теоретичного пізнання соціальної реальності.

У найбільш загальному вигляді можна виділити в соціології три головні умови реалізації вимог наукової методології:

1) принцип емпіризму — використання емпіричних процедур з метою встановлення об’єктивної достовірності одержаних у дослідженнях фактів та узагальнень;

2)  теоретичне обґрунтування (пояснення) одержаних результа­тів, які дозволяють розкрити причини, що лежали в основі ем­піричних фактів, і разом з тим включити ці факти в наявну си­стему теоретичного знання;

3)   цілісна нейтральність соціології,  незалежність її від будь-яких заангажованих установ, які, за звичай, пропонують різні класи і партії в суспільстві.

МЕТОДИ СОЦІОЛОГІЇ:

Загальнонаукові –Діалектика Синергетика Історизм

Специфічні- Спостереження Опитування (усне, анкетне, інтерв’ю) Експеримент Моделювання Соціометрія Аналіз документів

32. Соціологічне опитування, його різновиди.

      

Найпопулярнішим методом соціологічного дослідження є метод опитування. За його допомогою збирається більш ніж 90% усіх соціологічних даних. Методи опитування мають різні форми: бесіда, усне опитування (інтерв'ю), письмове опитування (анкетування), соціометричні дослідження. Соціологічне опитуваний не можна замінити іншим видом соціологічного дослідження, коли йдеться про вивчення змістовних характеристик суспільної, колективної, індивідуальної сві­домості та суспільних, колективних і міжособистісних відносин, які приховані від зовнішнього ока і дають про себе знати лише у певних умовах і ситуаціях.

  Розрізняють два основні різновиди соціологічного опитування: анкету­вання й інтерв'ювання.

При анкетуванні опитуваний сам заповнює анкету у присутності анкетера чи без нього. За формою проведення воно може бути індивідуальним чи груповим, очним чи заочним, адресним чи анонімним. Заочне анкетування: поштове опитування, опитування через газету або журнал.

         Інтерв'ювання припускає особисте спілкування з опитуваним, при якому інтерв'юер сам ставить питання і фіксує відповіді. За формою проведення вони може бути прямим, безпосереднім, "віч-на-віч" і опосередкованим, наприклад, по телефону. Метод інтерв'ю визначається як однобічний процес міжособистісної комунікації, керований інтерв'юером. Ведучим є інтерв'юер, він ставить запитання і спрямовує бесіду, порівнює відповіді одних людей з ін­шими. Часто інтерв'ю проводиться у вигляді бесіди двох людей, коли співроз­мовники перебувають у рівному становищі, виступають як співрозмовники.

33. Композиція соціологічної анкети, класифікація анкетних питань

Анкетне опитування – метод здобуття соціологічної інформації, за яким спілкування між дослідником і респондентом здійснюється за допомогою анкети. Анкета – основний документ у анкетному опитуванні, являє собою впорядкований певним чином перелік питань, з допомогою яких збирається первинна інформація.

Розрізняють такі різновиди анкетного опитування:

Анкетування індивідуальне – вид анкетування, який не передбачає спільності місця та часу під час заповнення анкети для всієї сукупності респондентів;

анкетування групове – вид анкетування, який передбачає одночасне заповнення анкети групою людей, які зібрані в одному приміщенні;

поштове анкетування – вид анкетного опитування, який передбачає розповсюдження анкети поштою та очікування її повернення після заповнення респондентом;

пресове анкетування (у ЗМІ) – вид анкетування, який адресується специфічному контингенту: читачам газети, слухачам радіо, телеглядачам;

експертне анкетування – вид анкетування спеціалістів-фахівців з проблеми, яка є предметом вивчення.

Серед розповсюджених методів опитування респондентів ва­жливе місце займає метод анкетного опитування.Надзвичайна популярність цього методу пояснюється різноманітністю і якістю соціологічної інформації, яку можна одержати за його допомо­гою. Даний метод засновується на висловлюваннях окремих осіб і проводиться з метою виявлення найтонших нюансів в думках рес­пондентів.

Анкета, як правило, починається з преамбули — звернення до ре­спондента. В ньому вказується, хто проводить дослідження, описується мета дослідження, характер використання результатів, підкреслюється анонімний характер, спосіб заповнення анкети, а також висловлюється подяка (вона можлива і в кінці анкети) за участь в анкетуванні. Далі йде основна частина анкети, яка містить блоки запитань до опитува­них, і третя частина — паспортичка, в якій представлені відомості про опитуваних (стать, вік, освіта, місце мешкання, соціальний стан і т. д.).

Запитання анкети поділяють на:

  • За предметним змістом  ( запитання про факти, запитання про знання, запитання про думку респондента, запитання про мотиви)

•       За своєю логічною природою ( основні запитання, запитання-фільтри, контрольні запитання, запитання, які наводять на думку)

  • За своєю психологічною функцією ( контактні запитання, буферні запитання, прямі запитання, опосередковані запитання 
  •  За характером відповідей на поставлені запитання ( відкриті   запитання, запитання закритого типу,запитання напівзакритого типу, запитання-меню, шкальні запитання, дихотомічні запитання)

 

34. Соціологічне інтерв’ю, його різновиди, вимоги до організації і проведення.

Інтерв’ю – метод здобуття соціологічної інформації, який полягає у безпосередньому спілкуванні дослідника та респондента.

Виділяють такі різновиди інтерв’ю:

фіксоване (стандартизоване) – такий різновид інтерв’ю, який суворо регламентований питальником;

фокусоване – такий різновид інтерв’ю, у якому респондента заздалегідь знайомлюють з проблематикою бесіди;

вільне (нестандартизоване, неформалізоване) – такий різновид інтерв’ю, у якому тема визначена заздалегідь, а інтерв’юер має відносну свободу у веденні бесіди.

квазі-інтерв’ю у фокус-групах – ретельно спланована дискусія, націлена на збір думок респондентів у неформальних обставинах.

На завершення розмови про інтерв’ю зауважимо, що його успіх багато в чому залежить від підготовки інтерв’юерів.

Вона передбачає:

•       ознайомлення їх із загальними принципами вимірювання, роз’яснен­ня їм ролі і значення збору первинної соціологічної інформації;

•       засвоєння інтерв ‘юерами основних принципів поведінки в проце­сі опитування;

•       навчання їх техніці інтерв’ювання;

•       надання їм можливості пройти практику проведення інтерв’ю;

•       набуття інтерв’юером вміння ретельно аналізувати і оцінюва­ти процедуру інтерв’ю.

35. Поняття вибірки в соціології. Вибіркові соціологічні дослідження, їх різновиди.

Особливе значення в соціологічному дослідженні від­водиться вибірціЦе обумовлено тим, що об’єкт дослідження найча­стіше нараховує сотні, тисячі, десятки або сотні тисяч людей. Всі вони не можуть бути опитані. Тому при підготовці дослідження ва­жливо так сформувати вибірку, щоб вона була і економічною, і репрезентативною, тобто вона має правильно відбивати всі характеристи­ки генеральної сукупності, із якої вона походить. Репрезентатив­ність забезпечується дизайном вибірки (стратегією і процедурами її формування) і розрахунком її мінімального обсягу, який здатний за­безпечити необхідну точність результатів. Економічність (ефектив­ність) вибірки пов’язується з вартістю вибіркового дослідження.

Генеральною сукупністю називають об’єкт дослідження, на який розповсюджуються висновки соціологічного аналізу. Ге­неральні сукупності ділять на кінцеву і (практично) безкінцевуконкретні і гіпотетичні, однорідні і неоднорідні.

Вибіркова сукупність — це певне число елементів генеральної сукупності, відібрані за суворо заданим правилом.

Елементи вибіркової сукупності (респонденти, документи, що аналізуються і т. п.), які підлягають вивченню (опитуванню, ін­терв’юванню) називають одиницями аналізу.

В соціологічній практиці застосовуються різноманітні способи вибірки:

  • простий випадковий відбір (передбачає, що всі елементи гене­ральної сукупності одержують однакову ймовірність попадання у вибірку.),
  • багатоступеневий (застосовують стосовно великих генеральних сукупностей із складною структурою. Для цього ге­неральну сукупність структурують, розбиваючи її на кінцеве чи­сло підсукупностей. Утворюються нова, конкретна і кінцева, ге­неральна сукупність, елементами (одиницями відбору) якої є ви­ділені підсукупності. Серед них вибираються одиниці аналізу),
  • система­тичний (це відбір із списку з певним «кро­ком» (наприклад, через 10, 20, 50 і т. д. чоловік)),
  • стратифікований (обсяг вибірки ді­литься між стратами пропорційно їх чисельності, і потім із кожної страти вибирається проста випадкова вибірка),
  • кластерний (гніздовий) (в якості одиниць дослідження відбира­ються не окремі респонденти, а цілі групи або колективи),
  • квотний, та ін.

Метод стихійної вибірки — це звичайне поштове опитування телеглядачів, читачів газет, журналів.

Метод основного масиву зазвичай застосовується при прове­денні пілотажного або розвідувального дослідження на невеликих генеральних сукупностях, для яких немає сенсу проводити вибірко­ве дослідження.

Метод квотної вибірки часто застосовується при вивченні гро­мадської думки.

Метод доступної вибірки застосовується при дослідженнях ге­неральних сукупностей, які є досить складними для дослідження ін­шими методами.

36. Функції соціологічних досліджень.

СД — це процес, в якому в єдності представлені теоретико-методологічні і емпіричні рівні пізнання, тобто мова йде про діалектичний процес, в якому поєднуються дедуктивний і інду­ктивний методи пізнання, що забезпечує цілісність пізнання і уявлень про соціальні явища.

1. Методологічна - визначає ту методологію, яку буде застосовувати соціолог.

2. Методична функція - конкретизацію і обгрунтування методів дослідження, отримання соціологічної інформаціі, а також її аналізу та обробки.

3. Гносеологічна - зниження рівня невизначеностів розумінні досліджуваного об'єкта

4. Моделююча - поданні об'єкта як особливої ​​моделі СД, основних його аспектів, етапів і процедур.

5. Програмуюча - розробці програми, яка оптимізує і впорядковує діяльність соціолога-дослідника.

6. Нормативна - нормативні вимоги соціологічної науки по відношенню до конкретного дослідженню.

7. Організаційна - розподіл обов'язків між членами дослідницького колективу, поділ та впорядкування праці кожного соціолога, контроль за ходом дослідницького процесу.

8. Евристична функція - пошук і отримання нового знання, процес проникнення в сутність досліджуваного об'єкта, відкриття глибинних пластів, а також перехід від незнання до знання, від омани до істини.

Функції соціологічного дослідження діляться:

1)За значущістю задачі дослідження: стратегічна, тактична, операційна.

2)За спрямованістю дослідження: пізнавальна (інформаційна, теоретична, описова), практична, теоретико-прикладна.

3)За характером впливу на об*єкт: керувальна (прогностична, планувальна, організаційно-технологічна, координаційно-методична, контролююча).

4)За термінами впливу на об*єкт: довготермінові (на 10-100 і далі років), середньотермінові (від кількох років до 10), короткотеомінові (від кількох місяців до двох років), моментальні (від тижня до місяця).

37. Соціологічні дослідження громадської думки.

Одним з найважливіших напрямів дослідження соціології політики є дослідження громадської думки, яка є виразом відповідних політичних установок та організацій, індивідів, груп, аналіз політичних партій, їхнього складу, політичних інтересів, а також аналіз виборчої системи, поведінки виборців залежно від роду заняття, прибутків, класової та релігійної приналежності.

Щодо природи громадської думки, то вона відображає реальний стан суспільної свідомості, інтереси, настрої і почуття класів і соціальних груп суспільства в той чи інший історичний час. Громадська думка і суспільна свідомість перебувають у складних взаємозв'язках і відносинах. Структура реального змісту суспільної свідомості досить складна. В ній можна виділити кілька форм, як правило, це: політичні ідеї, правова свідомість, мораль, наука, мистецтво, релігія, філософія та ін.

Громадська думка формується там і тоді, коли на суд народу виноситься проблема, що має важливе практичне значення, тобто проблема (питання), яка зачіпає соціальні інтереси людей. Вона найчастіше стосується питань, пов'язаних із політикою, правом, мораллю, мистецтвом, найбільш спірних, полемічних і зачіпає інтереси людей.

Можна виділити такі основні моменти природи громадської думки:

■ перш за все, вона є конкретним висновком певної спільноти людей з тих чи інших об'єктів, свого роду мисленнєвої діяльності людей;

■ критеріями відбору при формуванні суспільної думки служать суспільні інтереси та потреби;

■ масові судження людей володіють різним рівнем (ступенем) об'єктивності істинності.

■ цей феномен виступає як специфічна спонукальна сила, що регулює поведінку людей та їх практичну діяльність.

Громадська думка в цьому випадку не тільки відображає відповідний рівень знань людей з того чи іншого питання, а й фіксує їх активне ставлення до заданого об'єкта.

Соціологія громадської думки - це галузева соціологічна наука, яка вивчає закономірності та механізми формування, функціонування і розвитку оціночного ставлення різних соціальних спільнот до процесів та явищ, що відзначаються суспільним інтересом та дискусійністю.

Функціонування громадської думки - складова загального механізму людської діяльності (середовище - потреби - їх усвідомлення у вигляді інтересів, установок, орієнтацій, мотивів, а також їх діяльне задоволення). Воно відбувається, як зазначалося, на двох рівнях:

■ на рівні слова (вербальної поведінки), сприйняття інформації, її оцінка:

■ на рівні діяльності (реальна поведінка), коли суб'єкт діє відповідно до оцінки.

Громадська думка виконує і свої функції (коло завдань) перед суспільством, котрі різняться за характером взаємодії, впливом та її формами. Експресивна функція – найпоширеніша: громадська думка завжди займає певну позицію щодо будь-яких фактів і подій у житті суспільства. Ця особливість надає характеру сили даному феномену (щодо інститутів, установ, організацій і т. ін.). Громадська думка дає поради щодо способів вирішення тих чи інших соціальних, політичних та інших проблем, що виявляє її консультативну функцію з наявністю регулювання рішень і методів управління. Директивна функція суспільної думки виявляється в тому, що громадськість виносить рішення з тих чи інших проблем соціального життя (вибори, референдум).

Залежно від змісту суджень, сформованих громадськістю суспільна думка може мати оцінюючий характер, аналітичний, конструктивний, регулятивний. Оціночна думка виражає ставлення до тих чи інших проблем або фактів. В ній більше емоцій, ніж висновків. Аналітична і конструктивна суспільні думки тісно пов'язані між собою: прийняття будь-якого рішення потребує глибокого і всебічного аналізу, для чого необхідні елементи теоретичного конструктивного мислення. Зміст регулятивної думки полягає у виробленні і впровадженні певних норм суспільних відносин.

Громадська думка - це свого роду чутливий барометр, показники якого говорять про глибокі процеси, що відбуваються в надрах мас. Ці процеси початково можуть бути ледь помітними або тільки породжуватися. Без глибокого і тонкого аналізу народжуваних у суспільстві тенденцій неможлива ніяка серйозна політична, ідеологічна робота.

На функціонування суспільної думки можна цілеспрямовано впливати як завдяки науковому її формуванню, що передбачає забезпечення перетворення вербальної поведінки на реальну і маніпулювання нею, так і шляхом нав'язування людям такого ставлення до актуальних проблем дійсності, яке відповідає лише інтересам суб'єкта, генератора даної думки.

Суспільною думкою постійно маніпулюють різні політичні суб'єкти. Політики, бажаючи досягти своїх цілей, видають власні інтереси за інтереси широких мас, як правило, спираються на "своїх" дослідників суспільної думки, які добре ознайомлені із "закулісною кухнею" її генерації.

Вивчення цього феномену соціологічними методами дозволяє вловити (за умови об'єктивного аналізу), найменші відтінки, тенденції, зміни, вивчити реальну розкладку політичних сил.

38. Використання соціологічних методів у маркетинговому дослідженні.

З нашої точки зору, маркетингові і подібні з ними завдання володіють наступними специфічними рисами:

  1. Дослідницькі цілі є суто прагматичними. Замовнику нецікаво знати, чи є науковими ті методи, які застосовує дослідник. Йому важливо, щоб результати дослідження могли бути використані в практичних цілях.
  2. Належна до перевірці гіпотеза чи усвідомлюване незнання »задаються досліднику замовником. Замовник звертається до дослідника, щоб зменшити ризик від ухвалення рішення в умовах високої невизначеності.
  3. Дослідження не здатні дати замовнику точний і достовірний відповідь, що знижує ступінь ризику до нуля. Вони можуть лише зменшити ступінь невизначеності. При цьому завжди залишається ризик, що дослідження внесло в оцінку ситуації якусь систематичну помилку. Справжня результативність дослідження майже не піддається суворій перевірці.
  4. Будь-яке конкретне маркетингове дослідження завжди жорстко обмежене в коштах і лімітовано в часі. У зв'язку з цим метою досліджень є отримання не максимально достовірного результату, а результату, який бачиться максимально достовірним при заданому обсязі коштів. Це вимагає від дослідника дуже жорсткої розстановки пріоритетів.

Отже, мета опитувань полягає в тому, щоб перевірити, скоригувати і, можливо, розвинути початкові менеджерські гіпотези, спираючись на свого роду «експертизу споживача», який теж оцінює проблему з суто практичної точки зору, але бачить її в іншому ракурсі, ніж виробник.

§ 4.3. Методи маркетингових досліджень

Маркетинг як суто практична область , використовує всі засоби, які допомагають або можуть допомогти вирішенню виникаючих дослідницьких завдань. У маркетингу широко використовується методична тріангуляція, тобто поєднання різних методів або, в більш широкому сенсі, всіх доступних інформаційних потоків (включаючи, наприклад, промислове шпигунство). Остаточні менеджерські рішення приймаються зазвичай на стику двох великих інформаційних блоків: відомості про зовнішнє середовище підприємства (маркетинговий аналіз) і відомості про його внутрішньої ситуації (виробничий аналіз). Досвідчений маркетолог при постановці цілей маркетингового дослідження завжди враховує виробничу ситуацію і ресурсні можливості фірми-замовника, щоб уникнути неприємної ситуації, при якій найкраще маркетингове дослідження відхиляється з причини його невідповідності виробничим можливостям. Знаючий маркетолог завжди також добре усвідомлює, що і маркетингова, і виробнича інформація широким потоком надходить до менеджерів крім досліджень по каналах ділового спілкування через адміністративний апарат, шляхом організації менеджерських перевірок і т.д. Дослідження у власному розумінні цього слова повинні довести не просто свою корисність, а свою конкурентоспроможність у жорсткій боротьбі з ефективними засобами традиційного менеджерського аналізу. Тільки в цьому контексті можна зрозуміти реальні успіхи маркетингових досліджень і стоять перед ними труднощі.

Основними інструментами отримання маркетингової інформації є:

  1. Ринкова статистика, в першу чергу динаміка цін і обсягів продажів. У процесі аналізу поточна динаміка порівнюється з минулою, а також з динамікою фірм і товарів-конкурентів. В аналізі використовуються також огляди загальної економічної кон'юнктури.
  2. Масові кількісні опитування, використовувані для широкого кола завдань, включаючи перевірку і деталізацію ринкової статистики, відстеження загальних тенденцій зміни купівельної поведінки (тренди, моніторингу) , сегментування ринку і аналіз ринкових сегментів, вивчення споживчих установок
  3. Ринкові тести. У цю групу об'єднана сукупність методів, пов'язаних з безпосереднім опробованием товару споживачем. Залежно від обсягу партії товару тестування може здійснюватися або в лабораторних умовах, або безпосередньо на ринку.
  4. Якісні методи опитування. Якщо кількісні методи відповідають на питання «скільки?», то якісні в основному відповідають на питання «чому?». Іншими словами, якісні дослідження націлені на розуміння мотоваціонних аспектів поведінки покупців. 

39. Форми представлення результатів соціологічних досліджень, вимого до них.

Існують три основні групи форм представлення результатів соціологічного дослідження.

-Статистична Форми

- Безпосередні, "сирі" дані статистичної обробки. Це можуть бути таблиці, графіки і навіть роздруківки.

- Наукові форми

Культура соціологічної публікації припускає коректну подачу соціологічної інформації з обов'язковим зазначенням процедурно-методичних характеристик дослідження. Мінімальний обсяг необхідних відомостей включає в себе наступне:

· Установа, яка здійснила дослідження

· Час проведення польового етапу

· Метод збору інформації

· Обсяг вибірки

· Тип вибірки

· Середня помилка (діапазон статистичних помилок) вибірки

· У ряді випадків бажано також привести дослівну характеристику питань, які прозвучали в дослідженні.

Стиль соціологічного тексту

Професійна робота в галузі соціології вимагає певного рівня літературної підготовки. Зокрема, соціолог повинен чітко уявляти собі особливості трьох основних стилістичних типів соціологічного тексту:

Науковий стиль

Публіцистичний стиль

Стиль, орієнтований на замовника

Аналіз, обробка даних включає в себе наступні компоненти: 1) Редагування і кодування інформації. Основне призначення цього кроку полягає в уніфікації та формалізації тієї інформації, яка була отримана в ході дослідження. 2) Створення змінних. Зібрана на підставі анкет інформація часом прямо відповідає на ті питання, які необхідно вирішити в дослідженні. Оскільки питання отримали форму індикаторів у процесі операціоналізації. Зараз же необхідно провести зворотну процедуру, тобто перевести дані в форму, яка б відповідала на питання дослідження. 3) Статистичний аналіз. Цей крок є ключовим у процесі аналізу соціологічних даних.

40. Роль соціологічних досліджень в соціальному управлінні.

Дослідження можуть проводитися в рамках соціології, економічних, правових та інших наук з метою отримання об'єктивних даних про різні сторони соціальної дійсності, а також з метою вивчення громадської думки, тобто отримання відомостей про ставлення населення (в т.ч. соціальних груп) до тих чи інших подій суспільного життя, їх думок щодо якихось соціальних проблем, способів їх вирішення і т.д. Дані цих досліджень можуть служити підставою для вироблення рекомендацій щодо вирішення поточних і перспективних завдань суспільного і державного життя, діяльності різних соціальних груп і рухів.

Вони можуть бути осмислені на рівні соціальних і загальносоціальних теорій і використані у розв'язанні актуальних, часом досить суттєвих проблем розвитку суспільства.

Даючи об'єктивну інформацію про ті чи інші сторони суспільного життя, конкретні соціологічні дослідження можуть допомогти з'ясувати істотні суперечності, а також тенденції розвитку певних соціальних явищ і процесів. Те й інше дуже важливо для наукового розуміння і вирішення соціальних проблем, управління суспільними процесами або, у всякому разі, для їх всебічного врахування. Головне в соціологічному дослідженні - отримати об'єктивну інформацію про те, що відбувається в суспільстві, якийсь його середовищі і як це сприймається людьми.

Соціологічні дослідження дають конкретну інформацію для здійснення дієвого соціального контролю над соціальними процесами. Без цієї інформації зростає можливість появи соціальної напруги, соціальних криз і катаклізмів.

Велике значення в житті суспільства має використання соціологічних досліджень для планування розвитку різних сфер суспільного життя. Соціальне планування охоплює найширші області, починаючи з певних процесів життєдіяльності світового співтовариства і закінчуючи соціальним плануванням життя окремих колективів.

 


законы диалектики

Основные законы диалектики.

1)Закон единства и борьбы противоположностей.

Этот закон является «ядром» диалектики, т.к. определяет источник развития, отвечает на вопрос, почему оно происходит.

Содержание закона: источник движения и развития мира находится в нем самом, в порождаемых им противоречиях.

Противоречие – это взаимодействие противоположных сторон, свойств и тенденций в составе той или иной системы или между системами. Диалектическое противоречие есть только там, где...

Политология. Универсальная шпаргалка

перейти к оглавлению

1. Место политологии среди гуманитарных наук

Политология развивается в тесном взаимодействии с другими гуманитарными науками. Их всех объединяет общий объект исследования — жизнь общества во всем многообразии ее конкретных проявлений.

Сегодня невозможно изучать сложные политические процессы, не учитывая взаимодействие общественных (гуманитарных) наук.

1) Политология тесно связана с экономикой. Экономика дает соответствующее обоснование реализации экономических...

Идеология

1.Идеология как социальный феномен, её сущность. Содержание идеологииСоциально-исторической системой представлений о мире стала идеология как система рационально- логического обоснования поведения людей, их ценностей, норм взаимоотношений, целей и т.д. Идеология как явление во многом сходна с религией и с наукой. От науки она восприняла доказательность и логичность своих постулатов, но, в отличие от науки, идеология призвана давать оценку явлениям действительности (что хорошо, что...

Математические формулы. Шпаргалка для ЕГЭ с математики

Формулы сокращенного умножения

(а+b)2 = a2 + 2ab + b2

(а-b)2 = a2 – 2ab + b2

a2 – b2 = (a-b)(a+b)

a3 – b3 = (a-b)( a2 + ab + b2)

a3 + b3 = (a+b)( a2 – ab + b2)

(a + b)3 = a3 + 3a2b+ 3ab2+ b3

(a – b)3 = a3 – 3a2b+ 3ab2- b3

Свойства степеней

a0 = 1 (a≠0)

am/n = (a≥0, n ε N, m ε N)

a- r = 1/ a r (a>0, r ε Q)

m...