Iphone
shpora.me - незаменимый помощник для студентов и школьников, который позволяет быстро создавать и получать доступ к шпаргалкам или другим заметкам с любых устройств. В любое время. Абсолютно бесплатно. Зарегистрироватся | Войти

* данный блок не отображается зарегистрированым пользователям и на мобильных устройствах

История -11qwer

1. Первіснообщинний лад на території України. “Неолітична революція".

2.  Становлення класового суспільства і перші держави на території України (X ст.до н.е. - III ст.н.е.)

3.   Зародження державності у східних слов’ян в IV - IX ст.

4.  Соціально-економічний та суспільно-політичний устрій Русі в X - на початку XII ст.

5.   Феодальна роздробленість на Русі у XI! - XIII ст. Князівства Південно-Західної Русі.

6.  Давньоруська держава в міжнародних відносинах X - XIII ст.

7.  Галицько-Волинське князівство у XIII - першій половині XIV ст.

8. Українські землі у складі Великого князівства Литовського в середині XIV - першій половині XVI ст.

9.  Експансія польських феодалів на українські землі. Люблінська унія.

10.  Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі. Реестрове козацтво.

11.Боротьба українського народу проти соціального, національного та релігійного гноблення наприкінці XVI - в середині XVII ст.

12.   Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького середини XVII ст. та її наслідки.

13.  Політичні події на українських землях у другій половині XVII ст.

14. Внутрішня та зовнішня політика гетьмана І.Мазепи.

15.Ліквідація автономного устрою Гетьманщини, Слобожанщини та Запорозької Січі у XVIII ст.

16.  Правобережна та Західна Україна наприкінці XVII - XVIII ст. Гайдамацький рух.

17.  Інкорпорація українських земель Російською та Австрійською імперіями у XVIII - на початку XIX ст.

18. Наддніпрянська Україна в умовах кризи кріпосницької системи (перша половина XIX ст.).

19.  Західноукраїнські землі в першій половині XIX ст.

20.  Реформи 60 — 70-х pp. XIX ст. та особливості розвитку Наддніпрянщини у пореформений період та на початку XX ст.

21.  Революційний та національний рухи в Наддніпрянській Україні в 60-90-х pp. XIX ст.

22.  Піднесення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях у другій половині XIX - на початку XX ст.

23. Суспільно-політичний розвиток Наддніпрянської України на початку XX ст.

24. Перша світова війна і Україна.

25. Центральна рада та її діяльність. Боротьба Центральної ради та більшовиків за владу в Україні.

26.Становище Української Держави в умовах гетьманату.

27.Західноукраїнські землі у 1918- 1919 pp. ЗУНР.

28.  Внутрішня та зовнішня політика Директорії.

29.Утвердження радянської влади в Україні у 1918 - 1920 pp. “Воєнний комунізм".

30.Соціально-економічний розвиток УСРР в умовах нової економічної політики.

31. Суспільно-політичне становите в УСРР в 20-х pp. Створення СРСР. Політика "українізації”.

32.Протиріччя соціально-економічного розвитку УРСР наприкінці 20-Х 30-ті pp. “Великий перелом”.

33. Суспільно-політичне життя в УРСР в 30-х pp. Сталінський режим.

34. Західноукраїнські землі в 20 - 30-х pp. XX ст.

35.  Початок Другої світової війни. Зміни в становищі західноукраїнських земель.

36. Початок Великої Вітчизняної війни. Окупація німецько-фашистськими військами території України.

37.Нацистський окупаційний режим в Україні. Рух Опору.

38. Визволення території України у 1943 - 1944 pp.

39.  Протиріччя соціально-економічного розвитку УРСР у другій половині 40-х - середині 80-х pp.

40.  Суспільно-політичне життя в УРСР у другій половині 40-х - на початку 60-х pp. “Шестидесятники”.

41.  Суспільно-політичне становище в УРСР в середині 60-х - 80-х pp. Дисидентський рух.

42. УРСР у другій половині 80-х - на початку 90-х pp. Здобуття незалежності-

43.Основні тенденції соціально-економічного розвитку України наприкінці XX - на початку XXI ст.

44.Особливості суспільно-політичного розвитку України у 1991-2004 pp. Розбудова держави.

1. Первіснообщинний лад на  території України. „Неолітична революція”

1. Палеоліт.

2. Мезоліт.

3. Неоліт. „Неолітична революція”.

4. Енеоліт. Трипільська культура.

5. Бронзовий вік

 

1. Біля села Королево на Закарпатті були виявлені найдавніші сліди перебування людини на території України, які датуються від 600 тис. до 1 млн років тому.

Для Європи це досить ранній час появи людини. Це була доба палеоліту. Палеоліт (давній кам’яний вік) тривав від появи людини до IX тис. до н.е. Протягом палеоліту  відбувалися  зміни  фізичного  типу людини: пітекантроп (архантроп) –

1 млн – 150 тис. років тому; неандерталець (палеоантроп) – 150 – 40 тис. років тому; кроманьйонець (неоантроп) – 40 тис. років тому і по сьогодні. Можна виділити такі етапи палеоліту: ранній (пітекантроп, неандерталець) і пізній (кроманьйонець). У палеоліті знаряддя праці виготовлялися з каменю, дерева, кістки, рогу. Основними видами діяльності давніх людей були полювання та збиральництво.

Доба палеоліту характеризується льодовиковими періодами (зледеніннями) в історії  Землі: 1) 1 млн – 700 тис.  років  тому;  2) 500 тис. – 350 тис.  років  тому;

3) 250 тис. – 100 тис. років тому (цей був найбільший і єдиний з усіх досяг півночі України та дійшов до Карпат і по Дніпру (до Дніпропетровська)); 4) 80 тис. – 12 тис. років тому (цей був найхолодніший).

Під час льодовиків відбувалася зміна клімату, флори та фауни. Під час останнього льодовика основний ландшафт в Україні представляли на півночі –  тундра і лісотундра, а на півдні – холодний степ, де панували холодолюбні тварини – мамонти, північні олені, бики, дикі коні та ін. Чорне море було озером.

В умовах різкого похолодання виникла потреба у використанні вогню, одягу, житла. Усе це вже вміли робити неандертальці. У пізньому палеоліті сформувалася родова громада – материнський рід, нова більш досконала форма соціальної організації людського суспільства. До цього існували різні форми дородових громад, починаючи від первісного людського стада. Також у цей період простежуються початки мистецтва та релігійних вірувань.

Усього в межах України виявлено більше тисячі пам’яток доби палеоліту. Завершення льодовикового періоду стало заключною межею палеоліту.

 

2. Мезоліт (середній кам’яний вік ) датується IX – VI тис. до н. е. На початку мезоліту відступив на північ і поступово розтанув льодовик, сформувалися сучасні природно - кліматичні умови в Україні, а саме: сучасний клімат, флора та фауна, оформилися сучасні ландшафтні зони – ліс, лісостеп, степ. Досконалішими стали кам’яні знаряддя праці (поява мікролітів).

Провідною галуззю господарювання було полювання, але за більш сприятливих умов життя поступово зростає чисельність населення, що разом зі зміною об’єктів полювання призводить до кризи мисливського господарства. Потреба здобувати більше їжі зумовлює необхідність підвищення ефективності полювання. Тому в мезоліті  винайшли лук та стріли і приручили собаку. Необхідність повніше використовувати природні ресурси своєї території призводить до того, що зростає роль збиральництва, розвивається рибальство, а це спричинює наприкінці мезоліту появу зародків землеробства та тваринництва. Всього в Україні виявлено майже тисячу пам’яток мезоліту.

 

3. Неоліт (новий кам’яний вік) тривав у VI – IV тис. до н. е. У неоліті відбувся перехід від привласнюючих форм господарювання (полювання і збиральництва) до відтворюючих форм господарювання (землеробства і тваринництва), який дістав назву „неолітична революція”. За наслідками в подальшому розвитку людства це дійсно була революція. „Неолітична революція” заклала передумови для переходу людства до етапу цивілізації. Цивілізацією вважатимемо етап в розвитку людства, коли існують класове суспільство, держава та все їм супутнє. Цивілізаційні ж процеси – це процеси становлення та розвитку класового суспільства і держави, тобто процеси державотворення і класоутворення. Держава утворюється зі становленням класового суспільства, з появою класів, які з’являються в умовах розкладу родового ладу, до чого призводять якісні зміни в розвитку продуктивних сил, їх стрімке зростання. Поштовх цьому й дала „неолітична революція”.

У неоліті визначилася нерівномірність в розвитку людства в Україні. Північні племена були ще мисливсько-рибальськими, тобто мезолітичними. А південно-західні племена вже землеробсько-скотарськими. У неоліті різко прискорюється прогрес в розвитку людства – з’являється керамічний посуд, освоєні були прядіння та ткацтво, досконалішою стала обробка каменю з використанням нових прийомів (розпилювання, шліфування, свердлення).

Нові форми господарювання, особливо землеробство, потребували більш досконалих і продуктивних знарядь праці. Виникла потреба в новому матеріалі, з’являються металеві вироби. В історії людства починається доба металів.

 

4. Енеоліт (мідно - кам’яний вік) тривав у IV – III тис. до н. е. В енеоліті в Україні поширюється землеробство і скотарство.

Найбільш знаменитою в Україні в енеоліті є трипільська культура, яка існувала у IV – першій половині III тис. до н. е. У добу розквіту вона займала майже всю Правобережну Україну. Основним заняттям її населення було землеробство, для свого часу досить розвинене. У трипільців була чудова кераміка („культура мальованої кераміки”). Виявлені гігантські поселення трипільців площею 300 – 400 га, з більше як 2000 жител, 25 000 мешканців, двоповерховими будинками. Ці поселення науковці умовно називають „протомістами”.                                                

На пізньому етапі відбулася зміна клімату, який став більш посушливим, що підірвало економічну базу існування трипільської культури. Землеробство занепадає, підноситься роль скотарства. Біднішою стає матеріальна та духовна культура трипільців. Загибель трипільської культури спричинила агресія сусідніх племен.

Існує гіпотеза, що трипільці – це предки українців, але за даними антропології трипільці не можуть бути прямими предками сучасних українців. Для свого часу трипільська культура досягла високого рівня розвитку і мала сильний вплив на сусідні племена та народи. До того ж трипільська культура є спорідненою землеробським культурам Близького Сходу та Балкан, відгалуженням яких вона була. На етапі розквіту вона не поступалася в розвитку землеробським культурам Передньої Азії, на базі яких утворилися перші цивілізації в історії людства. Але цивілізаційний потенціал трипільської культури, зародки якого вже виявлялися, не реалізувався внаслідок вже названих причин.

 

5. У бронзовому віці, який тривав у III – на початку I тис. до н. е., в степу затвердилося кочове скотарство. Тим самим створилися дві основні природно - економічні зони в Україні – землеробський Ліс і скотарський Степ. Так визначилося протистояння між землеробами і кочовими скотарями, яке тривало в Україні до XVIII ст. В добу бронзи як в скотарських (ямна, катакомбна, зрубна) культурах, так і в землеробських племенах, чіткіше починають визначати себе цивілізаційні процеси.

2. Становлення класового суспільства і перші держави на території України (IX ст. до н. е.III ст. н. е.)

1. Кіммерійці і скіфи. Давньогрецька колонізація Північного Причорномор’я.                    

2. Північне Причорномор’я у сарматську добу. Давні слов’яни.

1. Ранній залізний вік датується I тис. до н. е. – початком I тис. н. е. Видобуток і обробка заліза в Україні відомі з XI – IX ст. до н. е. Поява заліза різко прискорила прогрес в розвитку людства, прискорила і цивілізаційні процеси, які найбільш інтенсивно виявляють себе в цей період.

Слід зазначити, що в цей час у причорноморських степах панували кочові народи: кіммерійці – у ІX – VII ст. до н. е.; скіфи – у VII – III ст. до н. е.; сармати – у III ст. до н. е. – III ст. н. е. Це були споріднені іраномовні народи, дуже войовничі. У  VIII – VII ст. до н. е. здійснювали грабіжницькі походи кіммерійці, а потім скіфи до Закавказзя, Малої і Передньої Азії,  у другій половині VII ст. до н. е., майже чверть століття, скіфи панували в Передній Азії. Наприкінці VII ст. до н.е. скіфи в Передній Азії зазнали поразки, їх напади припинилися.

У VII ст. до н.е. скіфи витіснили з Північного Причорномор’я кіммерійців, які відступили до Малої Азії. Центр держави скіфів перемістився з Північного Кавказу до Північного Причорномор’я. На це були вагомі причини.

З VII – VI ст. до н. е. почалася колонізація давніми греками  Північного Причорномор’я, які засновують міста-держави: Херсонес – біля сучасного Севастополя, Ольвію – в гирлі Південного Бугу, Тиру – в гирлі Дністра та ін. Усі ці держави були республіками і тільки одна монархія – Боспорське царство, яке займало Керченський півострів і Східне Приазов’я. У скіфську добу давньогрецькі міста - держави Північного Причорномор’я досягли свого найвищого розвитку, розгорнувши інтенсивну торгівлю з сусідніми племенами. Скіфи взяли усе це під свій контроль. Підкоривши землеробські племена майже на всій території сучасної України, скіфи створили могутню державу, яку греки назвали Велика Скіфія. Докладні описи про скіфів залишив давньогрецький історик Геродот. Про силу скіфів свідчить те, що у 513 р. до н. е. вони завдали нищівної поразки персидському цареві Дарію I, який пішов війною на них з дуже великим військом.

Наприкінці IV ст. до н. е. визначився занепад Скіфії. У III ст. до н. е. скіфів витіснили сармати. Скіфи відступили до Криму і в його степовій зоні створили державу – Малу Скіфію, яка проіснувала до  III ст. н. е.

 

2. На відміну від скіфів, сармати єдиної держави не створили. У них були союзи племен із сильними пережитками матріархату. У сарматську добу на сцені світової історії з’являються слов’яни. У працях давньоримських істориків і географів I – II ст. н. е. слов’яни згадуються під назвою „венеди”. Їхньою прабатьківщиною вважають межиріччя Вісли і Середнього Дніпра.

У I – II ст. н. е. Північне Причорномор’я опинилося в сфері політичного впливу Римської імперії, яка перебувала в зеніті могутності. У давньогрецьких містах-державах з’являються римські гарнізони. У регіоні спостерігається економічне піднесення, розгортається жвава торгівля. Але на початку III ст. до Північного Причорномор’я  прийшли готи – германський народ (дуже войовничий). Готи погромили давньогрецькі міста-держави, підкорили частину місцевих племен, створили власну державу. Готи почали війни з Римською імперією. Власне з цього часу різко посилюється тиск на кордони Римської імперії з боку варварських народів. У III – IV ст. Північне Причорномор’я  перебувало на порозі великих потрясінь, які й почалися в добу „Великого переселення народів”.

3. Зародження державності у східних слов’ян в lV ­ – ІХ ст.

1.Східні слов’яни у ІVVII ст. Антська доба.

2. Нарощування державотворчого потенціалу східного слов’янства у VIIIX ст.

3. Утворення Київської Русі. Роль варягів. Норманська теорія

1. У IV – IX ст. в письмових джерелах слов’яни були відомі під назвами анти і склавини. Антів традиційно вважали предками східних слов’ян. М.С.Грушевський же вважав антів предками українців. Вважають, що на цей час слов’яни вже розкололися на дві гілки – східних і  західних слов’ян.

Анти перебували між Дніпром та Дністром. Їхня доба тривала з кінця IV до початку VII ст. З кінця ж IV по VI ст. тривала доба “великого переселення народів”, початок якій поклали події в Північному Причорномор’ї.

У 375 р. в причорноморських степах з’явилися гуни, які традиційно вважаються кочовим народом азіатського походження. Гуни розбили державу готів і частину їх підкорили (остготи), а далі пішли за Карпати і в Угорщині заснували центр власної держави. В останній чверті IV ст. (385 р.) остготи, намагаючись звільнитися з-під влади гунів, почали війну з антами, яку виграли. Письмові джерела зберегли ім’я правителя антів – Бож, Боос або Бус, якого разом з 70 старійшинами остготи підступно вбили. Тобто в антів було досить чисельне і сильне державне утворення. Проти остготів виступили гуни і перемогли їх. Вважають, що анти були союзниками гунів.

У наступні два століття десятки народів і племен (германських, сарматських, тюркських і слов’янських) переміщувалися на сотні і тисячі кілометрів по Центральній та Західній Європі, внаслідок чого у 476 р. перестала існувати Західна Римська імперія, на терені якої виникло з півдесятка варварських королівств. До середини V ст. активна роль в цих процесах належала гунам, які домінували у Європі. Вершини могутності держава гунів досягла в правління Аттіли, але після його смерті (453 р.) гуни зазнали поразки від підкорених народів і їх держава припинила існування.

У наступні сто років естафету в “великому переселенні народів” від германців перейняли слов’яни, які свій удар спрямували на східну частину колишньої Римської імперії – Візантію, а саме на Балканський півострів. З кінця V – по середину VI ст. тривали Балканські війни слов’ян з Візантією, внаслідок яких анти, склавини  заселили  (силою зайняли ) майже весь Балканський півострів. Так з’явилась третя, південна гілка слов’янства.

У ці сто років (середина V – середина VI ст.) анти домінували в Північному Причорномор’ї, але у 50-х роках VI ст. зі сходу в Причорноморські степи прийшов новий кочовий народ авари, які шляхом гунів пройшли за Карпати і в Угорщині заснували свою державу – Аварський каганат, яка проіснувала тут до кінця VIII ст.

Авари були дуже войовничим народом. Наприкінці VI – на початку VII ст. вони воювали з антами і перемогли їх, підкоривши дулібів, одне з племінних об’єднань антів.

 

2. Вважають, що внаслідок цього антський племінний союз розпався, і тому не випадково 602 роком датується остання відома в письмових джерелах згадка про антів. З цього часу про східних слов’ян рідко згадують письмові джерела. Але саме в ці “темні” століття їх історії в розвитку східного слов’янства відбулися важливі якісні зміни. Так, в антську добу у східних слов’ян тільки простежуються зародки державності, процесів державотворення і класоутворення, а в IX ст. держава у східних слов’ян вже з’являється. Тому очевидно, що  у VII – VIII ст. у східних слов’ян інтенсивно відбувалися цивілізаційні процеси, що підтверджується даними археології, які засвідчують про розклад родового ладу (зростання продуктивних сил, поява соціальної  нерівності та ін.), а також даними письмових джерел.

Давньоруські літописи (“Повість минулих літ”) говорять про існування у східних слов’ян в IХ ст. півтора десятка племінних княжінь (утворень з ознаками державності), серед яких були  на території України: поляни – Середнє Подніпров’я (Київ); сіверяни – басейн р. Десна і Сейм; древляни – басейн південних притоків р. Горинь, уличі – між Дніпром і Дністром на південь від полян; волиняни на Волині (до них тут були дуліби); тиверці – між Дністром та Прутом; хорвати – Прикарпаття. На території Білорусі були: дреговичі, полочани, а на території сучасної Росії: словени – на півночі в районі Новгорода; кривичі – від Пскова до Смоленська; в’ятичі – басейн р. Оки; радимичі – між в’ятичами і сіверянами. Також літопис говорить про похід Русі на Константинополь у 860 р., що підтверджують і візантійські джерела.

Візантійські автори повідомляють про походи русів на візантійські міста: Сурож (у Криму), яке було захоплене слов’янським військом, очолюваним князем Бравлином, та Амастриду (в Малій Азії).

Західноєвропейські автори повідомляють, що у 839 р. до імператора франків разом з послами Візантії прибули люди, які назвалися послами від народу “рос” і його правителя “хакана”, а при перевірці виявилися норманами.

Арабські ж автори засвідчили про існування у східних слов’ян трьох державних утворень – Славії, Артанії (Арси) і Куявії (Київ), повідомили про державу Валінана і її правителя Маджака, а наймогутнішим серед слов’янських царів називали Дира.

Тобто на IX ст. державність у східних слов’ян уже існувала, але її зародження відбувалося в непростих геополітичних умовах, оскільки вVII–IX ст. в Східній Європі відбувалися складні етнополітичні процеси.

У 30 – 50-х рр. VII ст. в Приазов’ї існувала держава Велика Булгарія на чолі з ханом Кубратом, заснована булгарами, які входили раніше до гунського союзу. В останній третині VII ст. Велика Булгарія була розгромлена Хозарським каганатом, державою, яка існувала в Понизов’ї Волги, Північному Кавказі та Приазов’ї з другої половини VII до 60-х рр. X ст.

Розташований на перехресті важливих міжнародних торговельних шляхів Хозарський каганат брав активну участь у світовій торгівлі, тому, прагнучи забезпечити якнайкращі умови для неї, здійснював експансію проти сусідніх народів. У IX ст. данину Хозарському каганатові зі східних слов’ян платили в’ятичі, радимичі, сіверяни і деякий час поляни. Взагалі Хозарський каганат мав сильний вплив на розвиток східного слов’янства.

 

3. Помітний вплив на східних слов’ян мали і варяги, вихідці з Північної Європи, переважно скандинави. У Західній Європі вони відомі були під назвами вікінги, нормани. У IX ст. варяги виявили високу військово-політичну активність на терені Східної Європи, так само як з кінця VIII по XI ст.  в Західній Європі, Північній Атлантиці і Середземномор’ї. Вікінги заселили Ісландію, Південну Гренландію, досягли Північної Америки, завоювали половину Англії, північ Франції, південь Італії з островом Сицилія. У ІХ – Х ст. вікінги були жахом для Західної Європи. У 1066 р. герцог Нормандії, нащадок вікінгів, завоював Англію.

Тому поява вікінгів – варягів у Східній Європі у IX ст. не була випадковою. На початку IX ст. варяги освоїли шлях з Балтійського моря до Каспійського через Волгу, спрямований до країн арабського Сходу. Арабські купці активну торгівлю проводили в Східній Європі. На середину IX ст. варяги освоїли шлях з Балтійського до Чорного моря – “ з варяг у греки”, спрямований до Візантії. Поселення варягів виявлені археологами біля Смоленська, Чернігова та ін. Основним їх заняттям була війна, торгівля, військова служба.

З’явившись, варяги у IX ст. взяли активну участь у процесах державотворення у східних слов’ян. Літопис це так подає. У 859 р. варяги брали данину у словен та сусідніх племен, але їх вигнали. У 862 р. ці племена запросили Рюрика з двома братами і їхнім народом (родом) Руссю до себе на княжіння. Інші літописи свідчать, що у 60 – 70-х рр. IX ст. проти Рюрика було повстання новгородців на чолі з Вадимом Хоробрим, а до Києва прибігли якісь новгородці. Київський князь Аскольд ходив на Полоцьк. У 879 р. помирає Рюрик, якому наслідує Олег. У 882 р. Олег захопив Київ і вбив Аскольда і Дира, зробивши Київ столицею (мати міст руських). У найближчі роки Олег підкорив древлян, сіверян і радимичів, що неминуче повинно було призвести до протистояння з Хозарським каганатом.

Так за літописним сценарієм постала держава Київська Русь. Але до цих повідомлень літопису історики ставляться дуже обережно, з великою пересторогою, оскільки вважають, що вони фальсифіковані. До того ж багато чого є незрозумілого. Хто такі Аскольд і Дир – варяги чи Києвичі, брати чи ні? Ким доводиться Олег Рюрику, де і як він помер?

Події ж можна більш-менш достовірно відновити так. На середину IX ст. варяги намагалися підкорити північні племена (словен, кривичів, чудь, весь та ін.) і на 60 – 70-ті рр. IX ст. це їм вдалося. На цей час визначилося протистояння двох потужних центрів державотворення  у східних слов’ян – на Півдні (Київ) і на Півночі (варяги). Перемогли варяги, які у 80-х рр. IX ст. об’єднали під владою Києва всі східнослов’янські племінні княжіння, розташовані впродовж шляху “з варяг у греки”. Можливо, це був їх стратегічний план – поставити під свій контроль важливий для них маршрут до багатої Візантії. При цьому з самого початку молода держава виступила суперником Хозарському каганатові.

Тобто активна участь варягів у державотворчих процесах  на Русі є беззаперечною, але чи є вірною “норманська теорія”, яку в середині XVIII ст. розробили російські історики німецького походження Байєр, Міллер, Шльоцер. За свідченням літописів вони зробили висновок, що державу на Русь принесли варяги – нормани. Тоді ж у середині XVIII ст. з патріотичних позицій проти цього виступив Ломоносов, який вважав, що слов’яни самі створили собі державу. Ці суперечки  тривають вже більше двох століть. Де істина? Державу на Русь східним слов’янам варяги не принесли. Держава поступово формувалася у східних слов’ян на протязі кількох століть і на IX ст. державотворчі процеси досягли завершальної стадії. Саме в цей час з’явилися варяги і взяли активну участь в державотворчих процесах на Русі, певним чином їх скорегувавши. Держава у східних слов’ян виникла б і без варягів. Якби їх не було, то, можливо, державотворчі процеси тут проходили б інакше.

4. Соціально-економічний та суспільно-політичний устрій Русі в Х –  на початку ХІІ ст.

1. Становлення та консолідація Київської держави Рюриковичів.

2. Розквіт Давньоруської держави. Володимир і Ярослав Мудрий.

3. Початки політичного розпаду Київської Русі у другій половині ХІ – на початку ХІІ ст.

1. З 882 р. після захоплення Олегом Києва на Русі утвердилася нова династія Рюриковичів – варязька за походженням.

Великими київськими князями були: Олег (882 – 912 рр.), Ігор (912 –           945 рр.), Ольга (945 – 964 рр.), Святослав (964 – 972 рр.), Ярополк (972 – 978 рр.), Володимир (978 – 1015 рр.), усобиця (1015 – 1019 рр.), Ярослав (1019 –             1054 рр.). Наприкінці X ст. (при Володимирі) в цілому завершилося формування території держави, визначилися її кордони.

У розвитку держави можна виділити декілька етапів: 1) 882 – 978 рр. – становлення та консолідація держави; 2) 978 – 1054 рр. – її розквіт; 3) 1054 –    1132 рр. – початок політичного розпаду держави.

На першому етапі організація і управління державою були досить примітивними. Верховна влада була зосереджена у великого князя в Києві, його головною опорою була дружина (дружинний етап розвитку держави). Окремі функції управління (судові, митні, адміністративні та ін.) виконували дружинники і бояри або сам князь. При перших князях збирання данини проводилося у  примітивній формі – полюддя, коли восени – навесні князь з дружиною об’їздив підлеглі території.  Такою була організація влади в центрі. На місцях зберігалися племінні княжіння (древлян, в’ятичів, радимичів та ін.), де управління здійснювали племінні („світлі”) князі та місцева знать, які визнавали верховну владу київського князя, платили йому данину, надавали військову допомогу, але у внутрішньому устрої вони залишалися автономними.

Влада великого київського князя на місцях трималася, як правило, на силі. Окрім сили, до Києва їх нічого не прив’язувало, що й обумовлювало сепаратизм племінних князів та місцевої знаті, які при нагоді готові були відпасти з-під влади Києва. Ці сили й представляли відцентрову тенденцію в розвитку держави, а великий київський князь і його дружина – доцентрову тенденцію, оскільки намагалися утримати підкорені землі під владою Києва. Протиборство цих двох тенденцій визначало розвиток держави на першому етапі, на якому сама держава була внутрішньо неміцною, слабо консолідованою, а саме, аморфним конгломератом племінних княжінь, силою об’єднаних навколо Києва. Тому головною тенденцією в розвитку держави на той час була її консолідація шляхом ліквідації племінних княжінь та вдосконалення апарату управління. Тобто  потрібні були реформи, які й починаються вже при княгині Ользі.

У 945 р.  під час повстання древлян було вбито князя Ігоря. Княгиня Ольга жорстоко придушила це повстання і ліквідувала племінне княжіння древлян. Також княгиня Ольга здійснила реформу системи оподаткування, а саме, встановила місця збору данини (становища), визначила уроки та ін. Тобто на місцях тепер постійно були присутні представники київського князя, було створено розгалужений апарат для збирання податків. Син Ольги князь Святослав започаткував адміністративну реформу, коли своїх трьох синів посадив намісниками у Києві, Новгороді та у древлян.

 

2. Князь Володимир (один з трьох синів Святослава) завершив адміністративну реформу, ліквідувавши майже всі племінні княжіння і своїх синів (більше десяти) посадивши намісниками в різних землях, що внутрішньо зміцнило державу, сприяло її консолідації. Тобто управління державою ставало тепер начебто сімейною справою Рюриковичів (батько – сини). Цьому ж сприяли й інші реформи Володимира – комплекс релігійних реформ, військова, фінансова, освітня та ін.

Реформаторську діяльність Володимира продовжив його син Ярослав, при якому було прийнято перший писаний звід законів – „Руська правда”.

Найбільш інтенсивне реформування не випадково випадає на правління Володимира і Ярослава. Саме на час їх правління прискорюються процеси феодалізації давньоруського суспільства, тобто ускладнюються суспільні відносини в усіх сферах: економічній, політичній, духовній, що потребувало відповідних, іноді радикальних, змін, перш  за все, в організації управління державою, її устрої. Саме цього вимагали інтереси правлячої верхівки. В правління Володимира і Ярослава завершилося в цілому будівництво держави, визначилася її територія, кордони, досконалішою стала система управління, остаточно був зламаний сепаратизм племінних князів та місцевої знаті. Держава стала більш консолідованою, внутрішньо міцною, але в її розвитку почали визначатися інші тенденції, а саме простежуються початки політичного розпаду держави.

 

3. Вважають, що Ярослав Мудрий, щоб запобігти після своєї смерті боротьбі за владу між синами, визначив порядок наслідування верховної влади в державі, поклавши в його основу родовий принцип, який в літописах дістав назву “лествичное право”, за яким вся держава вважалась спільною власністю всього князівського роду Рюриковичів, кожен представник якого мав право на частку родового майна. У Києві на великокнязівському престолі сидів старший в роді, якому надавався більший уділ, іншим Рюриковичам виділялися уділи менші. По смерті старшого на його місце переходив наступний  по старшинству в роді і весь ланцюг пересувався на одну сходинку вгору (лествица). Тобто кожен Рюрикович міг сподіватися в свою чергу зайняти великокнязівський престол.

Великими київськими князями на цьому етапі були: Ізяслав (1054 – 1068 рр.),  Всеслав (1068 – 1069 рр.),  Ізяслав(1069 – 1073 рр.), Святослав (1073 – 1076 рр.), Ізяслав(1076 – 1077 рр.),  Всеволод (1077 – 1093 рр.), Святополк (1093 – 1113 рр.), Володимир Мономах (1113 – 1125 рр.), Мстислав (1125 – 1132 рр.).

“Родовий” принцип наслідування дотримувався і вже з порушеннями лише за перших наступників Ярослава Мудрого, його синів – Ізяслава, Святослава, Всеволода, які спочатку здійснювали управління спільно, склавши по суті тріумвірат. У 1072 р. вони прийняли “Правду Ярославичів”, більш розширену редакцію “Руської правди”, яка засвідчила про подальшу еволюцію феодальних відносин на Русі. Але вже при Ярославичах “родовий” принцип прийшов у суперечність з іншим порядком наслідування влади – “отчинним”, що вже в останній третині XI ст. призвело до жорстоких усобиць на Русі.

У 1068 р. поразка Ярославичів від половців призвела до великого повстання у Києві, внаслідок якого Ізяслава було вигнано, а великокнязівський престол зайняв Всеслав (із династії полоцьких князів). Через рік Ізяслав за підтримки поляків повернув престол і жорстоко придушив повстання. У 1073 р. проти Ізяслава виступили його брати і вигнали з Києва. Великокнязівський престол зайняв Святослав, але по його смерті Ізяслав за згодою Всеволода повернувся до Києва. Проте у 1077 р. Ізяслав загинув у битві з синами Святослава, яких він зробив ізгоями. Київський престол зайняв Всеволод, при якому значна роль в управлінні державою належала його синові Володимиру Мономаху. У 1093 р., по смерті Всеволода, київський престол зайняв син Ізяслава – Святополк, який був старшим у роді.

Наприкінці XI ст. князівські усобиці на Русі загострилися. Тому з ініціативи Володимира Мономаха та Святополка у 1097 р. у Любечі відбувся князівський з’їзд, який схвалив рішення – “Кожен тримає вотчину свою”, яке й закріпило “отчинний” принцип наслідування влади на місцях, коли кожна земля (без Києва) була закріплена за окремими князівськими родинами – династіями. Тобто вже юридично було закріплено політичний розпад держави, але при збереженні верховної влади великого київського князя. Проте усобиці й після цього не припинилися.

У 1113 р. помер Святополк і у Києві почалося велике повстання, у результаті якого великокнязівський престол зайняв Володимир Мономах в порушення родового принципу. У правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава востаннє відбулася консолідація Київської держави, коли великий київський князь мав реальну верховну владу і зберігалася цілісність держави. Одна з причин цього була в тому, що Мономашичам належала більшість земель Русі: Київська, Новгородська, Переяславська, Смоленська, Ростово-Суздальська, Волинська. Іншим же династіям належали Чернігівська, Полоцька та Галицька землі. Після Володимира Мономаха та Мстислава затвердився політичний розпад держави. Почався новий етап її розвитку – феодальна роздробленість.

5. Феодальна роздробленість на Русі у ХІІ – ХІІІ ст.

Князівства Південно-Західної Русі

1. Затвердження на Русі феодальної роздробленості. Занепад Києва.

2. Галицьке князівство за правління Ростиславичів.

3. Об`єднання Галицького і Волинського князівств. Роман Мстиславич.

4. Причини роздробленості на Русі.

1. У другій третині ХІІ ст. феодальна роздробленість остаточно затвердилася на Русі. Утворилося з десяток самостійних князівств, серед них в Південно-Західній Русі: Київське, Переяславське, Чернігівське, де затвердилася династія нащадків Святослава Ярославича; пізніше з нього виділилося Новгород-Сіверське, Волинське, де затвердилася династія нащадків Мстислава Володимировича, та Галицьке, де затвердилася  династія Ростиславичів.

У Київському князівстві власна династія не змогла затвердитися, причиною чого стала боротьба між князями за київський престол. Київ у ХІІ ст. залишався ще найбільшим політичним, економічним та культурним центром Русі з дуже високим потенціалом, до того ж, той, хто займав київський престол, традиційно вважався старшим серед Рюриковичів, що було дуже престижно. Тому до початку ХІІI ст. Київ залишався одним з головних об’єктів князівських усобиць. З 1132 по 1240 рр.  у Києві майже 50 разів змінювалися князі. Найбільшої запеклості боротьба за Київ набула у 40–50-х рр. ХІІ ст. між нащадками Володимира Мономаха – його сином Юрієм Довгоруким (ростово-суздальським князем, який займав київський престол у 1149 –1150, 1150, 1154–1157 рр.) та онуком Ізяславом Мстиславичем, які тричі відбирали один в одного київський престол. У цю боротьбу були втягнуті Візантія та держави Західної Європи, половці. У подальшому Київ двічі під час усобиць піддавався розгрому та пограбуванню. У 1169 р. його захопили війська союзників володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського  (сина  Юрія  Довгорукого),  який  сам  відмовився  сісти  на  київський  престол. У

1203 р. під час чергового загострення усобиць навколо Києва місто також було піддано погрому.

В означений період спалахи міжусобної боротьби князів за Київ чергувалися з періодами відносного спокою та стабільності (60-ті, 70–90-ті рр. ХІІ ст., 30 рр. ХІІІ ст.). Останнє можна пояснити. Ні одна з князівських династій не змогла закріпитися в Києві з-за жорсткої конкуренції, а постійні усобиці розхитували державний організм Давньої Русі, що створювало особливу небезпеку за умов активізації нападів половців в останній чверті ХІІ ст. Тому в цей період у Києві затвердилась специфічна форма правління – князівський дуумвірат, коли одночасно два князі були співправителями, виступаючи представниками найсильніших династій, які таким чином, не перемігши в усобиці, ділили владу в Києві.

У цей же час, у другій половині ХІІ – на початку ХІІІ ст., на Русі затвердилася й специфічна форма правління, яку історики називають колективний сюзеренітет, коли група найсильніших князів Русі виступала в ролі колективного сюзерена, спільно на князівських з’їздах вирішуючи всі найважливіші питання загальнодержавної ваги як внутрішньої, так і зовнішньої політики. При цьому всі князівства залишалися самостійними державами, а князь, який тримав київський престол, вважався старшим серед Рюриковичів.

Таке положення зберігалося до навали Батия, до кінця 30-х рр. ХІІІ ст. Тобто є підстави вважати, що Давньоруська держава в умовах феодальної роздробленості як  відносно єдине державне ціле не припиняла свого існування. Державний устрій Русі трансформувався від відносно централізованої держави ранньофеодального типу при Володимирі і Ярославі до конфедерації фактично незалежних князівств-держав з визнанням Києва формальним політичним центром. До того ж є інші підстави на підтвердження того, що і в цей час зберігалася відносна єдність державного організму Давньої Русі, а саме, існувала єдина церковна організація, було спорідненим населення (мова, культура), а також спорідненість династії Рюриковичів. Проте навала Батия все це порушила.

Власне вже в другій половині ХІІ ст. визначився занепад Києва. До цього спричинили: князівські усобиці та  відсутність власної династії, напади половців, що підривало високий потенціал, перш за все економічний, Києва, а також переміщення наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. міжнародних торговельних шляхів на південь до Чорного та Середземного моря, де внаслідок хрестових походів запанували італійські купці з Генуї і Венеції. Тому  наприкінці ХІІ ст. Київ втрачає роль лідера-гегемона на Русі. Ця роль переходить до інших князівств, перш за все, до Володимиро-Суздальського князівства, а в Південно-Західній Русі до Галицько-Волинського князівства.

 

2. Вже зазначалося, що в Галичині закріпилася династія Ростиславичів. Ростислав був онуком Ярослава Мудрого, сином його старшого сина Володимира, який помер ще за життя батька. Вважають, що своєму онукові Ростиславу Ярослав Мудрий заповів Галичину, але дядьки, старші сини Ярослава Мудрого не дали йому його уділ, зробили ізгоєм. Ростислав княжив у Тмутаракані в 60-х рр. ХІ ст. і був отруєний візантійцями. У нього було три сини – Ростиславичі. У 80-х рр. ХІ ст. під час усобиць Ростиславичі закріпилися в Галичині. У 1097 р. Любецький з’їзд визнав Галичину за Ростиславичами.

Свого розквіту Галицьке князівство за Ростиславичів досягло за правління Ярослава Осмомисла (1153–1187 рр.). Але в Галицькому князівстві серйозною противагою владі князя були місцеві бояри – наймогутніші на Русі. Галицьким боярам належали великі землеволодіння, вони торгували сіллю і мали сильні дружини. Усобиці князя з боярами, які не хотіли посилення його влади, підривали внутрішню міць Галицького князівства.

 

3. У 1199 р. помер останній представник по чоловічій лінії династії Ростиславичів. Галичину захопив волинський князь Роман Мстиславич, праправнук Володимира Мономаха, який об’єднав Галицьке і Волинське князівства. За правління Романа Мстиславича наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. у Південно-Західній Русі визначилася гегемонія Галицько-Волинського князівства. Роман Мстиславич жорстоко придушував опозицію галицьких бояр. Літопис наводить його вислів щодо цього: „Не подушивши бджіл, меду не їсти”. Він поширив свій вплив на Київ, здійснив кілька вдалих походів на половців, активно втручався у європейську політику. У 1205 р. під час військового походу Роман Мстиславич загинув у Польщі.

 

4. Таким чином, друга третина ХІІ ст. – перша третина ХІІІ ст. – це  період феодальної роздробленості на Русі. Причина її у подальшій еволюції феодальних відносин на Русі, в досягненні ними стадії зрілості, якій і відповідає феодальна роздробленість як форма політичної організації суспільства. Саме в ХІ–ХІІ ст. вже сформувалися феодальне землеволодіння (князів, бояр, церкви (монастирів)) та категорії феодально-залежного населення ( закупи, рядовичі ), що підтверджують всі редакції “Руської правди.“ Боярське землеволодіння на місцях призвело до появи сепаратистських настроїв боярства, що заклало соціальну, економічну та політичну базу для роздробленості, на яку опиралися представники різних родин Рюриковичів наприкінці ХІ– на початку ХІІ ст., коли й відбувався політичний розпад Київської держави.

6. Давньоруська держава в міжнародних відносинах X – XIII ст.

  1. Відносини з Візантією.
  2. Відносини з Хозарським каганатом.
  3. Київська Русь і країни Західної Європи.
  4. Відносини зі Степом. Печеніги, половці.
  5. Навала Батия та її наслідки для князівств Південно-Західної Русі.

1. Русі належало помітне місце в міжнародних відносинах X – XIII ст. В зовнішньополітичній діяльності київських князів одним з найважливіших напрямів був південний, який становили відносини з Візантією, бо саме тут найповніше забезпечувалися стратегічні інтереси правлячої верхівки Київської держави. Про це свідчить і хроніка основних подій: 907 р. – переможний морський похід князя Олега на Константинополь; 911 р. – договір князя Олега з Візантією, дуже вигідний для Русі, який забезпечував інтереси її торгівлі; 941 р. – невдалий морський похід князя Ігоря на Візантію; 944 р. – договір князя Ігоря з Візантією, менш вигідний, ніж договір 911 р.; 40–50-ті рр. X ст. – мирне посольство княгині Ольги до Константинополя; 969 – 971 рр. – війна князя Святослава з Візантією, яка закінчилася по суті поразкою, а формально – почесним миром; 988 або 989 р. – князь Володимир захопив Корсунь, візантійське місто в Криму, і повернув його в обмін на сестру візантійського імператора, яка стала його дружиною (ці події пов’язані з хрещенням Русі); 1043 р. – відбувся останній морський похід Русі на Константинополь при Ярославі Мудрому, який закінчився поразкою. У стосунках з Візантією київські князі частіше переслідували мету – забезпечити торговельні привілеї для Русі, оскільки Візантія становила найбільш вигідний ринок збуту для надлишків полюддя. І саме з Візантії частіше надходили на Русь речі престижного вжитку для панівної верхівки (ювелірні прикраси, дорогі тканини та ін.).

 

2. Важливими для Русі були відносини і з Хозарським каганатом. Інтереси двох держав зіткнулися вже наприкінці X ст., коли князь Олег підкорив сіверян і радимичів, які до того платили данину хазарам. До 60-х рр. X ст., до підкорення їх Святославом, данину хазарам платили в’ятичі. У другій половині 60-х рр. X ст., внаслідок походів князя Святослава, Хозарський каганат був розгромлений і припинив існування. Тоді ж влада Києва поширилася на племена Північного Кавказу і Приазов’я, але після смерті Святослава майже всі ці землі було втрачено. Зникнення Хозарського каганату мало для Русі неоднозначні наслідки. Позитивним було те, що для Русі відкрилася пряма торгівля з країнами арабського Сходу. Негативним було зникнення бар’єру, роль якого виконував Хозарський каганат по відношенню до кочових народів на їх шляху до причорноморських степів, тобто до південних кордонів Русі.

 

3. Досить жвавими були стосунки з країнами Західної і Центральної Європи (Німеччина, Польща та ін.), які особливо посилилися при Ярославові Мудрому, що встановив династійні зв’язки з правителями інших держав, а саме з дітей Ярослава Мудрого (його називали тестем Європи): дочка Анна була одружена з королем Франції, інші дочки – з королями Норвегії і Угорщини, сини були одружені з сестрою польського князя, онукою німецького імператора. Мати ж Володимира Мономаха (дружина сина Ярослава – Всеволода) була дочкою імператора Візантії – Константина IX Мономаха.

У цілому Київська Русь відігравала важливу роль у міждержавних відносинах країн Європи та Близького Сходу.

 

4. Надзвичайно важливими для Русі були відносини з кочовими народами причорноморських степів. З 915 по 1036 рр. тут панували печеніги. Їх мирні відносини з Руссю скоро змінилися на ворожі. У 972 р. в бою з печенігами загинув князь Святослав. При князі Володимирі боротьба з печенігами набула особливо гострого, жорстокого, запеклого характеру. Саме в цей час з’явилися „богатирські застави”, використовувалася оборонна тактика. У 1036 р. в битві під Києвом при Ярославі Мудрому печеніги зазнали нищівної поразки. Загроза з їх боку для Русі була ліквідована.

З 50-х рр. XI ст. по 30-ті рр. XIII ст. в причорноморських степах панували половці. В останній третині XI ст. їх напади на Русь активізувалися. В умовах загострення князівських усобиць половці в цей час стали справжнім лихом для Русі. Найбільше у боротьбі з половцями уславився Володимир Мономах. Саме з його ініціативи наприкінці XI – на початку XII ст. були об’єднані сили руських князів та здійснено декілька великих походів проти половців, які були розбиті і відступили до Кавказу. Але із затвердженням на Русі феодальної роздробленості половці повернулися і відновили напади на Русь, беручи активну участь в князівських усобицях, особливо в другій половині XII ст. У 70 – 90-х рр. XII ст. об’єднані сили руських князів знову відбили наступ половців. У 1185 р. сталася подія, описана в „Слові о полку Ігоревім”.

 

5. На початку XIII ст. відносини руських князів з половцями стають більш врівноваженими, але для Русі в Степу з’являється новий ворог – татари. У 1223 р. в битві на річці Калка русько-половецьке військо було розгромлене татарами. У 1236 р. почався похід татар на чолі з Батиєм до Східної Європи. У 1237 – 1238 рр. татари розгромили князівства Північно-Східної Русі. У 1239 – 1241 рр. вони розгромили князівства Південно-Західної Русі, а в грудні 1240 р. військо Батия захопило Київ.

У 1242 – 1243 рр. Батий створив державу – Золота Орда, з центром в пониззі Волги. Руські князівства опинилися в залежності від золотоординських ханів і сплачували данину, давали військо, отримували ярлики на княжіння та ін.

Внаслідок навали Батия в Південно-Західній Русі припинило існування Переяславське князівство. Київ було майже зруйновано, місто пережило повний занепад. У Чернігівському князівстві збереглася династія, але посилилась роздробленість. Галицько-Волинське князівство збереглося і посилилося при Данилі Галицькому, але у 1245 р. Батий надіслав Данилі Галицькому вимогу – „Дай Галич”. Данило Галицький спочатку підкорився, але почав готуватися до боротьби з татарами, шукаючи союзників. У середині 50-х рр. XIII ст. він виступив проти татар. Спочатку перемагав, але наприкінці 50-х рр. зазнав поразки і знову визнав залежність від Золотої Орди. Влада Золотої Орди над українськими землями тривала до 1362 р., коли тут затвердилася влада Великого князівства Литовського.

7. Галицько-Волинське князівство у XIII – першій половині XIV ст.

1.Боротьба за Галич у першій половині XIII ст. Данило Галицький.

2.Суперечності розвитку Галицько-Волинської держави в останній третині XIII – першій половині XIV ст.

1. По загибелі у 1205 р. Романа Мстиславича галицькі бояри вигнали його синів Данила та Василька з Галича. На галицький престол бояри посадили трьох синів Ігоря Святославича (героя „Слова о полку Ігоревім”). Їх матір’ю була дочка Ярослава Осмомисла. Бояри хотіли мати маріонеток, але Ігоревичі вступили в конфлікт з ними, 500 бояр було вбито, а самі князі загинули. У 1213 р. галицьким князем проголосив себе лідер галицьких бояр Володислав Кормильчич. Це було нечувано на Русі і стало приводом для втручання сусідів – Польщі та Угорщини. Галичина відійшла до Угорщини і була під її владою у 1214 – 1219 рр. Від угорців Галичину звільнив Мстислав Удатний з династії смоленських Ростиславичів (нащадків Володимира Мономаха), який князював у Галичі у 1219 – 1228 рр.

У 20-х рр. XIII ст. боротьбу за батьківський спадок почав Данило Романович (Галицький). Спочатку він з братом закріпився на Волині, яка була їх „вотчиною”. Кілька разів Данило Романович намагався закріпитися в Галичині, але бояри, чернігівські князі та угорці заважали. Тільки у 1238 р. він остаточно зайняв Галичину.

У 1238 р. в битві під Дорогичином Данило Галицький розгромив лицарів-хрестоносців, які захопили північ Волині. У 1240 р. він зайняв Київ, саме перед приходом Батия, його воєвода Дмитро очолив оборону міста. У 1245 р. в битві під Ярославом Данило Галицький розгромив своїх суперників – галицьких бояр, поляків, угорців, сина чернігівського князя і остаточно закріпив свою владу над Галичиною. Але в цьому році Батий надіслав Данилі Галицькому вимогу „Дай Галич”. Данило Галицький шукає союзників. У 1253 р. від посланців Папи Римського він отримав королівську корону, але звільнитися від влади татар не зміг. У 1264 р. Данило Галицький помер.

 

2. Молодший брат його Василько, як співправитель, князював на Волині. Правили вони дружно, як брати. По смерті Данила Галицького в Галичині князювали три його сини – Лев, Мстислав, Шварно, а на Волині син Василька – Володимир. Галицько-Волинська держава була поділена на уділи, але не розпалася. Її тримала єдина династія.

На початку XIV ст. (1303 – 1308 рр.) всі галицько-волинські землі об’єдналися під владою Юрія Львовича, який правив з титулом – „король Русі”. Це був період піднесення Галицько-Волинської держави.

У 1323 р. два сини Юрія Львовича – Лев та Андрій, останні представники династії Романовичів по чоловічій лінії, загинули у боротьбі чи то з татарами, чи з литовцями. Галицькі бояри запросили на галицько-волинський престол сина дочки Юрія Львовича та польського князя Юрія II Болеслава (1325 – 1340 рр.), але його політика потурання чужоземцям та католицизму призвели до того, що галицькі бояри його отруїли.

Так Галицько-Волинська держава втратила свою династію, а її землі стали об’єктом експансії з боку агресивних сусідів. У 1340 р. Волинь відійшла до Великого князівства Литовського. Тут закріпився син великого литовського князя Гедиміна – Любарт, родич Романовичам по жіночій лінії. На Галичину з 1340 р. польський король Казимир III здійснив кілька походів, але їх відбивали галичани. Тільки у 1349 р. Казимир III за погодженням з Угорщиною зміг підкорити Галичину. Власне, у 1349 р. Галицько-Волинська держава припинила існування. Пізні-ше, у 1387 р., було ліквідовано і автономію князівства, яке перетворили на воєвод-ства у складі спочатку Королівства Польського, а згодом – Речі Посполитої.

8. Українські землі у складі Великого князівства Литовського в середині XIV – першій половині XVI ст.

1.  Перехід під владу Великого князівства Литовського. “Литовська Русь”.

2.  Кревська унія. Вітовт. Остаточна ліквідація удільних князівств.

3.  Сепаратизм православних феодалів. Експансія Московської держави.

1. Українські землі під владу Великого князівства Литовського  перейшли за князів Гедиміна (1316–1341 рр.) та Ольгерда (1341–1377 рр.), а саме:  у 1340 р. – Волинь; у 50-60-х рр. XIV ст. – Київщина, Поділля, Чернігівщина, Сіверщина.

У 1362 р. відбулася битва   на р. Синюха (Сині Води), в якій литовці перемогли татар.  Українські землі   звільнилися з-під влади Золотої Орди.

Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського відбувався переважно мирним шляхом. Причини цього були в тому, що литовські князі діяли за принципом “Ми старини не рушимо, новизни не вводимо”, а також виступали під гаслом “збирання земель Русі”. Дійсно литовські князі прихильно ставились до місцевих звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла володіння та привілеї. Поширювався вплив православної церкви. Руська мова стала офіційною в діловодстві. 9/10 земель Великого князівства Литовського складали руські землі. Литва відчувала сильний вплив (політичний, економічний і культурний) руських земель. В удільних князівствах, які утворювалися на руських землях, відбувається обрусіння  нащадків Гедиміна. На думку М.С. Грушевського, у розвитку Великого князівства Литовського на той час визначилася тенденція до перетворення його на Литовську Русь.

Велике князівство Литовське представляло собою феодальну державу, на чолі якої був  великий князь і рада Панів, у віданні яких перебували найважливіші питання (фінанси, вищі посади, розподіл земель та ін.). Гедиміновичам  належали удільні князівства, з яких на українських землях знаходилися: Київське, Подільське, Волинське, Чернігівське, Новгород-Сіверське.

Сепаратистські тенденції, які виявилися у Гедиміновичів в уділах, були подолані, оскільки у Великому князівстві Литовському центральна влада виявилася достатньо сильною. Одне з  пояснень цього полягає у характері феодального землеволодіння в Литві, яке переважно було умовним   землеволодінням. У 90-х рр. XIV ст. (за князя Вітовта) всі удільні князівства  у Великому князівстві Литовському були ліквідовані, що сприяло зміцненню держави.

 

2. Сприятливі умови для розвитку українських  земель у складі Великого князівства Литовського зберігалися недовго. У 1385 р. між Польщею і Литвою укладається Кревська унія, за якою католицизм проголошувався державною релігією, католикам надавалися всі переваги, православні ставали дискримінованими. Великий литовський князь Ягайло обирався польським королем, обидві держави об’єднувалися в Королівство Польське, а Велике князівство Литовське переставало існувати. Проти цього виступили литовські магнати, що примусило Ягайла піти на поступки. У результаті Велике князівство Литовське продовжувало існувати, але в унії з Королівством Польським.  Великим литовським князем було обрано Вітовта (1392 – 1430 рр.).

За  Вітовта посилюється центральна влада у Великому князівстві Литовському. Кордони держави поширилися до Чорного моря, але не відразу. У 1399 р. в битві на р. Ворскла татари завдали  литовцям нищівної поразки, але подальший занепад Золотої Орди дозволив Вітовту в 10 – 20-х рр. XV ст. підкорити землі між Дністром та Дніпром. Проте по смерті Вітовта з утворенням Кримського ханства та  завоюванням  Туреччиною Північного Причорномор’я  Велике князівство Литовське ці південні землі втрачає. Його південні кордони перемістилися на північ, у район міст Канів – Черкаси. Вітовт намагався також розірвати унію Великого князівства Литовського з Королівством Польським, хотів отримати королівську корону, чому протидіяли поляки.

У 1430 – 1435 рр.  у Великому князівстві Литовському тривала міжусобна війна між Свидригайлом,  якого підтримували православні феодали (бо він був за розрив унії), та Сигізмундом, за якого були католики (бо він виступав за унію). Сигізмунд переміг. Одним з наслідків усобиці стало відродження на українських землях удільних князівств: Волинського (Свидригайло у 1435–1452 рр.), Київського (Олельковичі у 1435–1471 рр.). У 1471 р. Київське удільне князівство було ліквідоване, а  українські землі у складі Великого князівства Литовського остаточно втратили будь-які ознаки державності, перетворившись на звичайні провінції.

 

3. Це стало однією з причин незадоволення православних феодалів у Великому князівстві Литовському, які виявляють сепаратистські настрої, дістаючи підтримку з боку Московської держави, що заявляє претензії на землі колишньої Київської Русі (у 1493 р. великий московський князь Іван ІІІ офіційно взяв титул “государь всея Руси”). У 1471 р. була змова, організована Михайлом Олельковичем та князем Гольшанським, її  було розкрито, а ватажків страчено.

У 1481 р. відбулася змова, організована Федором Бєльським (онуком Ольгерда).

У 1508 р. відбулося повстання під проводом Михайла Глинського.

Ці усобиці внутрішньо послаблювали Велике князівство Литовське, яке наприкінці XV – на початку XVI ст. програло кілька воєн  Московській державі і втратило Чернігівщину, Сіверщину, Смоленщину.

Експансія Московської держави на руські землі Великого князівства Литовського виявилася й під час  Лівонської війни  (1558 – 1583 рр.), складовою якої була війна Росії з Великим князівством Литовським у 1562–1570 рр. Загроза поразки примусила феодалів Великого князівства Литовського шукати підтримки у Польщі, що зробило можливим завершення процесу об’єднання обох держав, започаткованого Кревською унією.

9. Експансія польських феодалів на українські землі. Люблінська унія.

  1. Боротьба Польщі за Галичину. Кревська унія.
  2. Підкорення українських земель Польщею. Люблінська унія.

1. У 1349 р. Польща підкорила Галичину. Це сталося при королі  Казимирі III (1333 – 1370 рр.), в правління якого Польща подолала феодальну роздробленість і об’єдналася. Польські феодали, відчуваючи потребу в нових землях,  спрямували свою експансію на Галицько-Волинську державу,  яка  у 1340 р.  втратила свою династію. На Галичину заявила права й  Угорщина, бо у 1214 – 1219 рр. угорський королевич займав галицький престол. Проте  поляки домовилися з угорцями: якщо Казимир III помре бездітним, то угорський король стане королем Польщі. Так і сталося у 1370 р. Тому  у 1370 – 1387 рр. Галичина перебувала під владою Угорщини.

Але польські феодали прагнули повернути Галичину  і потребували в цьому зовнішньої підтримки. Їм вдалося її знайти. У 1385 р. між Королівством Польським і Великим князівством Литовським було  укладено Кревську унію, за якою великий литовський князь Ягайло одружився на польській королеві Ядвізі (1384–1385 рр.) і став королем Польщі.

Кревська унія мала практичні наслідки для обох держав.

За підтримки литовців у 1387 р. поляки повернули собі Галичину, яка залишалася під їх владою до   1772  р.

Унія Польщі  і Литви посилила їх проти  спільного ворога – Тевтонського ордена, держави рицарів-хрестоносців у Прибалтиці, яка існувала з 20-х рр.      XII ст. і  здійснювала агресію на польські, литовські та руські землі.  У 1410 р.  у Грюнвальдській битві військо Тевтонського ордена було розбите, а його  експансія зупинена. У 1466 р.  Тевтонський орден  став васалом Польщі.

Також польські феодали самі здійснювали зовнішньополітичну  експансію, спрямовану переважно на українські землі, що теж було однією з причин Кревської унії.

У 30-х рр. XV ст.  остаточно були ліквідовані  залишки автономного устрою Галичини у складі Королівства Польського, тобто були втрачені будь-які ознаки власної державності, а Галичина перетворилася на звичайну провінцію.

 

2. Польські феодали намагалися оволодіти й іншими українськими землями, які були у складі Великого князівства Литовського. Під час міжусобної війни 1430–1435 рр. у Великому князівстві Литовському польські феодали, як союзники Сигізмунда, захопили  Західне Поділля.

Надалі польські феодали робили все, щоб зберегти унію Королівства Польського і Великого князівства Литовського, досягаючи цього через обрання єдиного правителя для обох держав. Але польські феодали прагнули утворити єдину державу, чому опиралися литовські магнати. Проте поразка  від Росії під час Ливонської війни (1558 – 1583 рр.), що створило серйозну загрозу для Литви, примусила литовських  феодалів піти на укладення нової унії.

У 1569 р.  Люблінська  унія завершила процес об’єднання  Польщі і Литви в єдину державу – Річ Посполиту, яка мала єдиного (виборного) короля, єдиний сейм, фінанси, зовнішню політику, але Велике князівство Литовське у складі Речі Посполитої зберігало автономію (свій суд,  військо, скарб,   адміністрація, офіційна мова діловодства – руська ). Проте    всі українські землі у складі Речі Посполитої перейшли під безпосереднє управління     польських феодалів,   а білоруські залишилися у складі Великого князівства Литовського. Тобто польські феодали досягли своєї головної мети, оволодівши за результатами Люблінської унії всіма українськими землями.

У складі Речі Посполитої українські землі поділялися на сім воєводств: Київське,  Брацлавське, Чернігівське, Подільське, Волинське, Руське, Белзьке.

10. Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі. Реєстрове козацтво

1. Причини виникнення українського козацтва, його становлення.

2. Утворення Запорозької Січі, її організація та устрій.

3. Утворення козацького реєстру, його еволюція.

1. Слово “козак” походить з тюркських мов і означає вільна, озброєна людина. У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у  “Польській хроніці” Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта, сина польського короля Казимира IV, проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки. У 1492 р. у  листі великого литовського князя Олександра до кримського хана Менглі-Гирея говориться про козаків, які під Тягинею (сучасні Бендери у Молдові) розбили турецький корабель. Тобто у 80 – 90-ті роки XV ст. українське козацтво вже існувало.

Виникнення українського козацтва –  це історично-об’єктивний процес. Спричинили до цього:

─ наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;

─ погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії, шукачі пригод та ін.;

─ умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу  появи у козацтва військової організації.

Початки козацтва простежуються у XV ст., коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких самі умови життя примушували до військової організації. Публіка була  різноманітна – від селянина-втікача до магната – шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхів’ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами. Козацький устрій був демократичним. Об’єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. Займалися козаки хто чим міг, по-різному здобували  засоби для життя, а саме, мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею або тільки військовою справою,  також наймалися, займалися здобичництвом та ін.

До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали з’являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою. Серед цих урядовців і старост найбільш відомими були: Євстафій Дашкевич, Прецлав Лянцкоронський, Бернард Претвич та ін.

 

2. З середини XVI ст., з появою Запорозької  Січі і формуванням козацтва як окремого стану феодального суспільства, організація козацтва перейшла на якісно новий  рівень розвитку.

До утворення Запорозької Січі спричинив комплекс причин. Одним з видів діяльності козацтва було уходництво – сезонні походи в місця постійних промислів (уходів) в Дикому Полі з метою здобуття  засобів до існування. Це об’єктивно сприяло господарському засвоєнню і вивченню більш глибоких районів Дикого Поля. Козаки  з місць постійного перебування  (Канів, Черкаси) навесні, об’єднавшись у загони на чолі з отаманом,  їхали в степи до осені, де й займались мисливством, рибальством, випасом худоби і коней, видобутком солі та ін. Уже з початку XVI ст. осередком уходів стало Запорожжя, особливо полюбляли козаки район Дніпрових порогів, від р. Самари до о. Хортиця і район Великого Лугу, береги Дніпра нижче порогів. Самі козаки говорили: “Січ – мати, Великий Луг – батько”. З часом уходництво переросло в постійну колонізацію Дикого Поля. В місцях уходів з’являються укріплені зимівники, городки – “січі” (засіка, сікти). Поступово в козаків сформувалося усвідомлення потреби в об’єднанні своїх сил і створенні  єдиного центру, щоб міцно взяти під контроль засвоєні землі.

За свідченням “Польської хроніки” Бєльських у 30 – 40-х рр. XVI ст. Січ існувала на о. Томаківка. Перша ж достовірно відома Січ існувала у 1553 – 1557 рр. на о. Мала Хортиця, засновником якої був Дмитро Вишневецький (Байда) із знатного магнатського роду, князь, був державним урядовцем, але покозачився. Всього відомо 8 запорозьких січей: Хортицька (1553 – 1557 рр.), Томаківська  (1560-ті – 1593 рр.),  Базавлуцька  (1593 – 1638 рр.),  Микитинська  (1638–1652 рр.),  Чортомлицька  (1652 – 1709 рр.),  Кам’янська  і  Олешківська (1709  – 1734 рр.), Нова (Підпільненська) (1734 – 1775 рр.).

Що собою представляв устрій Запорозької Січі? Січ була фортецею, всередині якої – майдан, площа для проведення ради, церква, стовп для покарань, а навколо – великі хати – курені, будинки для старшини, канцелярії, арсеналу, різні майстерні та ін. Всі козаки, що належали до Запорозької Січі, були приписані до куренів, очолюваних курінними отаманами. Традиційно на Січі було 38 куренів. В основу організації Запорозької Січі були покладені широкі демократичні засади. Всі посади на Січі були виборними на один рік, обирали на Різдво на козацькій військовій раді, якій належала вища влада на Січі. Вищу виконавчу владу на Січі мав кошовий отаман, разом з яким обирали військову старшину: суддю, писаря, осавула, які й становили уряд Січі, до них належали і курінні отамани. Вибирали також і  іншу старшину, яка при військовій старшині виконувала допоміжні функції: довбиша, піддовбиша (бив у військові литаври, був при виконанні судових вироків, забезпечував сплату податків, стягнення мита з торгівлі); пушкаря, підпушкаря, гармаша (відповідали за артилерію, здійснювали нагляд за військовою в’язницею); товмача (перекладач, військова розвідка); кантаржія (охоронець мір та ваг, єдиних для торговців на всій Січі); шафарів (збирачі мита (перевізного) з купців за переправу через Дніпро); булавничого, бунчукового, хорунжого (прапороносець), пірначного; чаушів (посли); підосавулія, підписарія, канцеляристів та ін.

Була ще й похідна і паланкова старшина. Похідну становив полковник (сердюк), осавул, писар. Полк складався з 500 козаків, полки об’єднувалися у військову команду, 10 козаків мали 1 віз. Паланкова старшина була представлена полковником, осавулом, писарем та їх помічниками: хорунжим, підосавулом, підписарем.

Січ – це була столиця. Під її контролем перебувала значна територія степу. Землі Війська Запорозького поділялися на адміністративно-територіальні одиниці – паланки. Спочатку їх було 5, потім стало 8. Щорічно місця промислів (уходи) поділялися між куренями. Чисельність козаків не була постійною, в різні часи коливалася від 3–5 до 15–20 тисяч. Основна маса козаків жила на “уходах” – хуторами, зимівниками, слободами. Серед козаків не було рівності, були заможні і голота. Вони всі разом збиралися на ради, вибирали старшину. Січ мала широко розвинену систему прикордонних форпостів (50 козаків) із системою попередження про наближення ворога за допомогою вогненно-димової сигналізації (фігури). Козацькі загони охороняли суходольні і водні шляхи, перевози через річки. Січ мала зовнішньополітичні зв’язки з Кримом, Росією, донськими козаками, Австрією, Молдовою, Польщею, Туреччиною, Венецією та ін. Січ мала й символи влади – клейноди: булаву, бунчук, печатку.

Тобто у Січі був свій уряд, адміністрація, свій адміністративний поділ території, кордони, прикордонна служба, податкова система, армія, військовий флот, закони, звичаєве козацьке право, зовнішньополітичні зв’язки, тобто важливі елементи, ознаки державності. Сама ж Запорозька Січ, як утворення військово-політичного характеру, виконувала і функції державного утворення. По суті Запорозька Січ була зародком нової української державності.

 

3. Велике значення в організаційному оформленні козацтва мало і утворення реєстру, і саме оформлення козацтва як окремого стану феодального суспільства. Ідея утворення реєстру з’явилась ще на початку XVI ст. У 20 – 30-х рр. XVI ст. робилися перші спроби створення козацького реєстру, тобто частину козаків хотіли взяти на державну службу для захисту кордонів. У 1524 р.  король Сигізмунд I (1506 – 1548 рр.) дав дозвіл на утримання 1–2 тисяч козаків, але не було грошей. Тільки у 1572 р. з’являється наказ польського короля Сигізмунда ІІ Августа взяти 300 козаків на державну службу. Записали їх до спеціального списку – реєстру, звідси з’явилась й назва. Реєстровцям надавалися достатньо вагомі привілеї: свій суд і самоврядування, виборність старшини, звільнення від податків і повинностей, права власності на землю, дозвіл вільного промислу і торгівлі. Виплачували їм за службу грошима, одягом і зброєю. Тобто це був близький до шляхти окремий служилий стан, офіційно визнаний законом.

Перший реєстр (1572 р.) швидко розпався. У 1578 р.  король Стефан Баторій відновив реєстр з 600 козаків. Монастир Трахтемировський став арсеналом, шпиталем для козаків. На старшину обирали шляхтичів. Без дозволу забороняли нападати на татар, доручали оборону кордонів. Також реєстровцям доручався контроль за нереєстровими козаками. До реєстру брали найбільш заможних козаків, більш законослухняних, схильних до компромісу з владою.

Подальші зміни в реєстрі показує динаміка його чисельності: у 1590 р. – 1000 чоловік; у 1596 р. – реєстр розпущено через участь у повстаннях; у 1599 р. – реєстр відновлено; у 1617 р. – 1000 чоловік (Вільшанська угода); у 1619 р. – 3000 чоловік (Роставицька угода); у 1629 р. – 6000 чоловік (Куруківська угода), поділ на полки і сотні  (Переяслав, Канів, Черкаси, Чигирин, Корсунь, Біла Церква); у 1630 р. –  8000 чоловік (Переяславська угода); у 1638 р. – 6000 чоловік за “Ординацією Війська Запорозького, що перебуває на службі Речі Посполитої”. За “Ординацією...” реєстровці втратили самоврядування та виборність старшини; гетьмана старшого призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана; осавулів і полковників – призначали з шляхтичів; без дозволу забороняли їздити на Січ, а ослушників карали на смерть; на Січі постійно перебувала залога з 1000 реєстровців. У 1637 – 1638 рр. писарем реєстровців був Богдан Хмельницький.

З другої половини XVI ст. козацтво поділялося на окремі групи: реєстрові та нереєстрові (міські, низові (запорозькі)). Запорозька Січ і реєстр, які в собі несли зародки української державності, спричинили також зміни і в психології козаків та в ставленні до них. Спочатку козаків мало чим відрізняли від розбійників та інших маргіналів суспільства, але з часом, особливо у простого люду, негативний образ козака змінився, перш за все завдяки боротьбі з татарами і турками. Козаки відбивали напади татар, захищаючи себе, і отримували з цього більше військової здобичі, ніж слави, що було практично. Але для українського народу козаки були  борцями з турками і татарами, оборонцями від національного та соціального гноблення польських панів. Це виходило об’єктивно, бо козаки перш за все захищали й забезпечували свої вузькостанові інтереси, але при цьому значною мірою й самі серйозно переймалися загальнонаціональними інтересами, ідеями оборони православ’я і власного народу.

Таким чином козацтво еволюціонувало від невеликих ватаг бездомних неосілих елементів до юридично оформленого стану феодального суспільства,  з чіткими організаційними формами. Поступово наприкінці XVI – у першій половині XVII ст. козацтво займає провідне місце в українському суспільстві, беручи активну участь в розв’язанні найболючіших проблем національного життя. Козаки стали політичним провідником українського народу,  становлячи його політичну еліту.

11. Боротьба українського народу проти соцiального, нацiонального та релiгiйного гноблення  наприкінцi  XVI ─ серединi  XVII ст.

1.  Посилення соцiального гнiту на українських землях. Змiни в становищi селянства. Затвердження фiльварково-панщинної системи.

2. Становище українського мiщанства та інших станiв в Речi Посполитій.

3.  Мiжконфесiйна боротьба в Українi у XVI – першій половинi  XVII ст.

 4.  Козацькi повстання.

1. З переходом українських земель під управління польських феодалів їх становище погіршилося. Перш за все різко посилився  соціальний гніт, тобто феодальна експлуатація. На це були свої причини. У XVI ст. вiдбувався бурхливий розвиток міст і промисловості у Західній Європі, що зумовило високий попит на сільськогосподарську продукцію, ціни на яку зросли також і внаслідок  ”революції цін” (напливу великої кількості золота та срібла з іспанських колоній в Америці).  Усе це  створило сприятливу економічну кон’юнктуру, в результаті якої феодалам Речі Посполитої стало вигідно заводити  власні господарства і активно займатися господарською діяльністю.  Особливо ж вигідно це було робити на українських землях . Усе це й відбувалося у другій половині XVI ст.

У 1557 р. була  прийнята ”Устава на волоки”, за  якою проводилася ”волочна поміра”. А саме, землі селянських громад переділялися на волоки (до 20 га),  як окремі наділи      для селянських господарств. Кращі ж землі відводилися під власні господарства  феодалів – фільварки. Тобто  ”волочна поміра” фактично ліквідувала селянське громадiвське землеволодіння, позбавила селян власницьких прав на землю,  одного з найважливіших їх громадянських прав.

Справа в тому, що у XIV – XVI ст.  правовий статус  українського селянства визначався на засадах так званого ”руського” права, за  яким за право користуватися землею, яка належала державі чи феодалу, селяни сплачували податки або виконували різні повинності, при цьому  зберігаючи досить широкі громадянські права, а саме, були особисто вільними, за певних обставин могли покинути феодала,  подати на феодала до суду,,свій наділ могли продати чи передати у спадщину.

Основним господарством у селян було дворище (з 5–10 хат–димiв), яке представляло велику патріархальну родину. Декілька дворищ становили громаду, на чолі якої був  старший (старець), отаман. Ліси, пасовиська, сіножаті, рибні озера були спільними для громади. Громади об’єднувалися у волость, на чолі якої був ”старець”, якого обирали ”мужі” з усієї волості на зібранні – віче, громада, копа. Був свій суд –”копний” суд, який діяв за нормами ”Руської правди”. Тобто українськi селяни мали своє самоврядування, суд, розпоряджалися землею.

Але поступово правовий статус українських селян змінювався. Це вiдбувалося  з поширенням ”польського права”, за яким селянство позбавлялося практично всіх прав і закріпачувалося. Поступово все селянство переводилося на панщину, яка у XV ст. становила 14 днів на рік, у другій половині XVI ст.  –  2–3 дні на тиждень, а у першій половині XVII ст. –  4–5–6 днів на тиждень. Поступово селяни втратили свої громадянські права. Цi зміни в правовому статусі селянства добре простежуються по Литовських статутах  (1529, 1566, 1588 рр.),  а також  по інших актах. У 1447 р.  привілей Казимира IV надавав феодалам право судити своїх селян, які втрачали свій суд. У 1557 р.  ”Устава на волоки” i ”волочна поміра”  спричинили  втрату  селянами  власницьких  прав на землю.  Обмежувалося й

право виходу селян від феодалів. У 1496 р.  польський сейм  обмежив вихід тільки одним селянським господарством на рік, а у 1505 р.  встановив вихід тільки з дозволу феодала, і нарешті у 1572 р.  постановою сейму Речі Посполитої  і у 1588 р.  III  Литовським статутом  запроваджувалося кріпосне право. Селяни остаточно були закріпаченi,  втратили особисту свободу, а з нею й інші належні їм раніше громадянські права.

І не випадково  усе це відбувалося в останній третині XVI ст. Фільварки потребували робочої сили, звідси й закріпачення, збільшення панщини, різке посилення соціального гніту селянства, його феодальної експлуатації. Одночасно  посилювався національний і релігійний гніт в Україні, що було взаємопов’язаним. Особливо різко погіршилося становище українського селянства, коли після Люблінської унії  польські магнати та шляхта почали отримувати у власність великі земельні володіння в Українi. Для освоєння цих земель селян закликали на  поселення – слободи, надаючи пільги на 15 – 30 років. Магнатська колонізація українських земель, особливо південних, прикордонних,  з економічного погляду була прогресивною, оскiльки сприяла їх економічному засвоєнню, зростанню продуктивних сил. Але одночасно зростала й експлуатація селянства, яка ставала нещадною. Правда, ступінь закріпачення і гноблення селянства на українських землях був  нерівномірним,  залежно від  наближення цих земель до Запорозької Січі. Тобто  сама наявність козацтва впливала на розвиток означених процесів в Україні.

 

2. Непростим було становище й інших станів українського населення, також і міщан. Найбільші українські міста мали магдебурзьке право, тобто самоврядування і інші широкі права. Але православне українське населення міст, особливо в Західній Україні,  було дискримінованим. Так, у Львові  в межах міста могли  проживати тільки біля 30 найзаможніших українських родин (“Руська вулиця”). Були обмеження і щодо цехового ремесла, що зачiпляло вже економiчнi права українських мiщан. Особливо негативно впливала на розвиток міст, як центрів торгівлі та ремесла, конкуренція з боку шляхти,  яка теж займалася цими видами господарської діяльності. Шляхта,  як панівний стан в державі, забезпечувала себе всiлякими привілеями в господарській сфері, а саме, заборонялося своїм купцям привозити товари з-за кордону, себе ж звільняла  від мита на ввіз та вивіз товарів та ін. Усе це пiдривало економічне підґрунтя існування міст. Ремісники і купці не витримували конкуренції з боку шляхти. До того ж багато міст знаходилося у володінні магнатів і піддавалося феодальній експлуатації.

У результаті цього розвиток міського життя в Речі Посполитій був невисоким, меншим, ніж міг бути. Недостатнiй розвиток мiського життя обумовив те, що королівська влада в Речi Посполитiй була слабкою, оскільки міста не могли стати сильним союзником у боротьбі проти магнатсько-шляхетської анархії.  Тим більше, що шляхта панувала в законодавчому сеймі. З 1573 р. шляхта отримала  право обирати короля і укладати з ним угоду. У 1505 р. сеймом було прийнято закон, за яким королю без згоди шляхти заборонялося видавати нові укази. Усе це робило центральну владу в Речi Посполитiй слабкою, підривало її як державу.

Окрім селянства і міщанства, дискримінованими були й українська православна шляхта та духовенство. Також різним утискам піддавалося й українське козацтво. Тобто в останній третині XVI – першій половині XVII ст. становище практично всіх станів, верств українського населення погіршувалося. Всі вони мали підстави для незадоволення, особливо в умовах різкого посилення з останньої третини XVI ст. національного та релігійного гніту на українських землях.

 

3. Останнє знайшло  свiй вияв у мiжконфесiйнiй боротьбi, яка й розгортається в Українi в означений перiод. З 1458 р. Українська православна церква стала незалежною від Московської митрополії. Але у XV–XVI ст.  православна церква в Українi перебувала  в стані занепаду, кризи. Православна церква залежала від держави, яка підтримувала  католицизм. Королiвський уряд призначав вищих ієрархів церкви  (митрополита, єпископів). Не завжди цi високi посади займали люди достойнi, а це пiдривало авторитет церкви. Також у цей час православна церква опинилася в стані інтелектуального застою. У XVI ст.  в Західній Європі вiдбувалася реформація, поширювався протестантизм  і в Речi Посполитiй також. Католицька церква перебувала в станi кризи.

Але з другої половини XVI ст. почалася  контрреформація. З 1564 р.  в Речi  Посполитiй почали діяти єзуїти, якi виступили передовим загоном католицизму в боротьбі з його противниками. Єзуїти заснували колегії у Львовi, Ярославi, Барi, Вінницi, Луцьку, Києвi, Кам’янцi, якi високою якiстю навчання приваблювали молодь. Саме завдяки єзуїтам  наприкінці XVI – на початку XVII ст. сталася полонізація та покатоличення майже всіх українських магнатів. Тобто український народ на початку  XVII ст. втратив еліту, свій політичний провід. Це ще більше підривало престижність української мови, культури, православної віри.

В останнiй третинi XVI ст.  в Україні посилилося протистояння мiж православ’ям i католицизмом. Причина цього не тільки в боротьбi між конфесіями. У добу середньовіччя релігія нерiдко використовувалася як ідеологiчне знаряддя для захисту або забезпечення соцiальних (класових) інтересів. Тому польські феодали прагнули до поширення католицизму, щоб повністю закріпити своє панування над українським народом, щоб позбавити його ідеологічного підґрунтя в боротьбі за свої права. Українці ж, захищаючи православ’я, захищали свої соцiальнi інтереси, а також нацiональну самобутність, виступаючи проти ополячення та покатоличення. Тобто мова йшла про самозбереження народу. Проте ситуація була складною. Протистояння загострювалося.

В останнiй чверті XVI ст.  розгорнулася  релігійна полеміка, яку у 1577 р. започаткував єзуїт Петро Скарга своїм твором “Про єдність церкви Божої”. Надалi з’явилися десятки  полемiчних творів. З українських православних полемістів кінця XVI – початку XVII ст. найбiльш непримиренним щодо католицизму та унії був Іван Вишенський (1550–1620 рр.).

Спроби польських феодалів ліквідувати православ’я і замінити його католицизмом наштовхнулися на шалений опір українського населення, яке, крім магнатів, залишилося вірним православ’ю. Загальновизнаним лідером православного населення України у другiй половинi XVI – на початку XVII ст. був князь Костянтин Острозький, один з найбагатших магнатів Речi Посполитої. Саме за його підтримки в Острозі з 1570 р. дiяла Острозька школа (академія). Тут же у мiсцевiй друкарнi у 1581 р.  Іван Федоров  надрукував Острозьку Біблію.

Виникають братства – громадcько-політичнi релігiйнi об’єднання міщан, шляхти і духовенства. Перше братство утворилося у 1585 р. у Львовi. У 1606 р. братство виникло у Кам’янцi-Подільському, у 1615 р. у Києвi, у 1617 р. у Луцьку та iнших мiстах. Братства розгорнули активну роботу на захист православ’я. Засновувалися  братські  школи ( у 1586 р. –  Львів,  у  1615 р. – Київ),  друкарні.  У

1574 р.  І.Федоров у Львові надрукував Апостола.

Наприкінці XVI ст.  ситуація стала дуже напруженою. Обговорювалася ідея унії. Польськi феодали хотiли об’єднати католицьку та православну церкви під зверхністю Римського  Папи. К. Острозький теж був за унію, але вiн виступав за об’єднання всіх християнських церков на рівних засадах. Ініціаторами унії стали вищі ієрархи  української православної церкви: київський митрополит Михайло Рогоза та єпископи ( львівський – Гедеон Балабан, луцький – Кирило Терлецький, холмський – Діонісій Збируйський, туровський – Леонтій Пелчицький). Однiєю з причин цього стало утворення московського патріархату у 1589 р. У 1590-му вiдбулася таємна зустріч православних єпископів у Белзі, а у 1595 р. Терлецький i Потій їздили до Риму, де з  папою Климентом VIII домовилися про офіційне визнання унії. Вiстка про це в Україні викликала обурення. К. Острозький  теж виступив проти цього. Єпископи Балабан і Копистянський,  злякавшись, теж виступили проти унії.

У 1596 р. у Бресті одночасно зiбралося два церковних собори. Один був проти унії (2 єпископи, закордоннi православнi ієрархи, десятки представників знаті, 200 священиків і мирян), а другий за унію (4 єпископи, кілька католицьких сановників і королівських урядовців). Не домовившись мiж собою, цi собори прокляли один одного. Один з них офіційно проголосив унію, що призвело до розколу в Українськiй православнiй церквi.

Королiвським урядом офіційно була визнана уніатська церква, а православна церква фактично офiцiйно не визнавалася. На початку XVII ст. Українська православна церква втрачає своїх ієрархiв, перетворившись на армію без генералів. Посилювалися  утиски  з  боку  магнатів,  гоніння  на  православне  духовенство.  У

1608 р. помер К. Острозький, що було великою втратою для православних. Для православної церкви ситуація склалася вкрай несприятлива. Але українське населення вперто і рішуче захищало православ’я. Активну участь в цьому взяло українське козацтво. Всі козацькі повстання виступали проти унії, за православ’я. Особливо видатною була роль П. Сагайдачного. У 1620 р.  П. Сагайдачний з усім Військом Запорозьким записався до Київського братства, що вагомо піднесло авторитет братства. У 1620 р. на запрошення П. Сагайдачного  єрусалимський патріарх Феофан, повертаючись з Москви додому, у Києві  висвятив вищих ієрархів Української православної церкви, київським митрополитом – Іова Борецького (1620–1632 рр.) та кількох єпископів, що сильно зміцнило позиції Української православної церкви.

Надалi боротьба між православними, уніатами та католиками все більше розпалювалася. Щоб пригасити пристрасті і враховуючи реалії, новий король Володислав IV (1632–1648 рр.) у 1633 р. видав “Статті для заспокоєння руського народу”, за якими офіційно визнавалося існування в Речi Посполитiй  православної церкви та визначалися її права та привілеї. Українська православна церква дістала право мати вищих ієрархів на чолі з митрополитом, православним можна було відбувати церковнi обряди, споруджувати церкви, відкривати школи, друкарні, братства, займати державнi посади. Це була велика перемога православного населення в Україні. У 1632–1647 рр.  київським митрополитом був Петро Могила. У 1632 р.  засновано Київський колегіум (майбутня Києво-Могилянська академія). П. Могила багато зробив для зміцнення та організації Української православної церкви. У цей період (1620–1687 рр.) православна церква в Українi фактично була самостійною, номінально залежною від константинопольського патріарха.

 

4. Опір різних станів українського народу соціальному та національно-релігійному гнобленню з боку польських феодалів за таких умов ставав неминучим. Крайньою формою цього опору  стали козацькі  повстання, які й розпочинаються вже наприкінці XVI ст. Вiдбувалися повстання: у 1591 – 1593 рр. пiд проводом  Криштофа Косинського; у 1594–1596 рр. – Северина Наливайка; (у 1619 р. укладена від імені козаків Петром Сагайдачним з польським урядом Роставицька угода фактично відвернула нове козацьке повстання); у 1625 р. пiд проводом  Марка Жмайла; у 1630 р. – Тараса Федоровича (Трясила); у 1635 р. – Івана Сулими, пiд час цього повстання була захоплена козаками фортеця Кодак; у 1637 р. пiд проводом Павла Бута (Павлюка); у 1638 р.– Якова Острянина, Дмитра Гунi. Після поразки останнього повстання козаки визнали ”Ординацію війська Запорозького, що перебуває на службі у Речi Посполитої”, за якою різко обмежувалися привілеї і права реєстрового козацтва, особливо щодо їхнього самоврядування, права обирати старшину та ін. У 1639 р. поляками було відбудовано Кодак.

1638 – 1647 роки називали ”золотим спокоєм”, але це було затишшям перед бурею.

12. Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького середини XVII ст. та її наслідки

1. Хід війни у 16481653 рр.

2. Договір з Росією та події 1654–1657 рр.

3. Наслідки війни.

1. З боку українського народу війна за характером була справедливою, загальнонародною, національно-визвольною. Рушійні сили її становили переважно козаки і селяни. Політичний провід належав козацтву. Спричинили війну політика королівського уряду та польсько-шляхетської адміністрації, спрямована на подальше посилення національно-релігійного та соціального гніту, що зачіпляла інтереси всіх верств українського народу.

 Наприкінці  1647 р. було заарештовано  Б. Хмельницького за підозрою у підготовці повстання. Його звільнили на поруки, допомогли побратими. У грудні 1647 р. Б. Хмельницький тікає на Запоріжжя, де закріплюється на острові Бузький. Наприкінці січня 1648 р. він нападає на Січ, козаки переходять на його бік. 30 січня 1648 р. Б. Хмельницького на Січі обирають гетьманом. Він проводить широку підготовку до повстання, встановлює зв’язки з Кримським ханством, яке у перші роки  війни було союзником  Б. Хмельницького. Поляки готуються до придушення повстання. Навесні 1648 р. починають бойові дії. У травні 1648 р. у битвах під Жовтими Водами (5–6 травня) та   Корсунем (26 травня)  були розгромлені польські     регулярні   війська в Україні.  20 травня помирає Володислав IV, король Речі Посполитої. Б.Хмельницький з військом прямує в Україну на „волость”, де влітку 1648 р. вибухнули повстання, почалася різанина. Б.Хмель-ницький готує військо, встановлює  дипломатичні стосунки з іншими державами. 13 вересня  1648 р. у битві під Пилявцями було розгромлене польське військо. У вересні – листопаді 1648 р. триває похід в Західну Україну, проводиться  облога Львова, Замостя. У жовтні 1648 р. новим королем стає Ян Казимир, а у листопаді 1648 р. Б. Хмельницький припиняє    бойові дії і повертається  назад до Києва.

Влітку 1649 р. бойові дії відновлюються. 5–6 серпня 1649 р. у битві під Зборовим  зрада кримського хана врятувала поляків.   8 серпня 1649 р. було укладено Зборівський договір, за яким під владу гетьмана переходили Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства, де встановлювалася  козацька автономія. На цій території не мали права перебувати королівські війська, всі посади займали лише православні, тобто була своя адміністрація, реєстр встановлювався у  40 тисяч, підтверджувалися козацькі вільності, питання про унію виносилося на найближчий сейм, київському  митрополитові надавалося місце в сенаті, єзуїтам і євреям не можна було проживати на козацькій території, всім повстанцям гарантувалася повна амністія, а на гетьманську булаву передавався Чигирин з округою. Зборівський договір був компромісом, який  обидві сторони не задовольняв.

У лютому – березні 1651 р. поляки відновили бойові дії. 18–30 червня 1651 р.  у  битві  під  Берестечком,  внаслідок  відступу  кримського  хана,  який  полонив

Б.Хмельницького, козаки зазнали тяжкої поразки,  але основна частина війська була врятована. У червні – липні 1651 р.  литовські війська  здійснили наступ на Київ, а польські  війська почали наступ в Україну. У відповідь спалахнули селянські повстання. Б. Хмельницький, викупивши себе з полону,  зібрав військо і зупинив наступ. Виникла патова ситуація. 18 вересня 1651 р. було укладено Білоцерківський договір, за яким під владу гетьмана  передавалося Київське воєводство, козакам   дозволили жити тільки в королівських володіннях, пани поверталися до своїх маєтків, реєстр встановлювався у 20 тисяч, заборонялося гетьману зноситися з іншими державами, питання про унію не обговорювалося, Чигирин з округою залишався при гетьмані.

Білоцерківський договір був  вимушеним компромісом, який ще менше влаштовував обидві сторони. В Україні ж почалася справжня селянська війна. Сейм Речі Посполитої не затвердив Білоцерківський договір, тому бойові дії відновилися. 22–23 травня 1652 р. у битві під Батогом було розгромлене двадцятитисячне польське військо. Козацькі війська знову займали Брацлавщину та Чернігівщину. Восени 1653 р. були відновлені бойові дії. У жовтні – листопаді 1653 р. у боях під Жванцем повторилася зборівська ситуація, кримський хан врятував польське військо від поразки. Б. Хмельницький  змушений був погодитися на припинення бойових дій, але новий договір не укладає, бо змінюється зовнішньополітична ситуація.

 

2. Усі ці роки Б. Хмельницький підтримує активні дипломатичні стосунки із іншими державами (Кримським ханством, Туреччиною, Молдовою, Литвою, Росією та ін.). Особливо він намагається укласти союз з Росією проти Речі Посполитої, погоджуючись визнати протекторат російського царя, але Росія зволікає. Пояснюється це тим, що внутрішнє становище Росії було нестабільним, її  також насторожував союз з Кримським ханством і антифеодальний  характер війни.   До того ж, можливо, вона вичікувала послаблення обох сторін. 1 жовтня 1653 р.  Земський собор у Москві ухвалює рішення взяти Україну під “високу руку государеву”. У грудні  в Україну було направлене  російське посольство. У грудні 1653 р. Б. Хмельницький, знаючи про це, з-під Жванця їде назустріч. 8 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада, яка схвалила союз з Росією і перехід під владу царя, але не всі   це рішення підтримали. Проти виступили вище духовенство Української православної церкви, старшина полтавського і  кропив’янського полків, Іван Богун, Іван Сірко та ін. Переяславська рада тільки формально схвалила це рішення, але його треба було закріпити документально. Тому до Москви було направлено українське посольство, яке 21 березня 1654 р. підписало “Березневі статті” – договір Б. Хмельницького з російським урядом. Цей договір підтверджував права, привілеї та вольності козацтва та української шляхти, реєстр встановлювався у 60 тисяч. Призначалася плата старшині та кошти на утримання козацького війська. Визнавалося право Запорозького війська обирати гетьмана, царю тільки повідомляли про це. Надавалося гетьману право зносин з іншими державами, обмеження встановлювалося лише для  Туреччини та Речі Посполитої. Зберігалася місцева адміністрація, яка сама збирала податки. Царські воєводи та інші російські  урядовці не могли втручатися у внутрішні  справи Гетьманщини. Зберігалися права київського митрополита, який не підпорядковувався московському патріархові. Гетьману в рангове володіння надавалося Чигиринське староство. Також російські війська  надавали допомогу Україні (військо під Смоленськ, військові залоги на кордоні з Польщею, оборона від нападів татар та ін.).

Статті цього договору були складені нечітко, припускали двозначні тлумачення, обидві сторони по-різному його розуміли. Б. Хмельницький і старшина розуміли його як військово-політичний союз двох рівноправних сторін із визнанням протекції сильнішої, але на договірній основі. Царський уряд це розумів, як ще один договір переходу  під владу царя ще одного народу. Фактично ж Україна до складу Росії увійшла на засадах широкої автономії. При Б. Хмельницькому  Гетьманщина фактично зберігала свою державну самостійність, до того ж була  визнаною як суб’єкт міжнародних відносин іншими державами.

У 1654 р.  Росія  починає війну з Річчю Посполитою, яка укладає союз з Кримським ханством. Навесні – влітку 1654 р. російсько-українські  війська ведуть успішні дії на Смоленщині та в Білорусії. Восени 1654 р.–взимку 1655 р.  російсько-українське військо здійснило успішний похід в Західну Україну, проводить воєнні дії в Білорусії. Але закріпити перемогу не змогло. Відволікали напади татар. Влітку 1655 р. війну з Річчю Посполитою почала Швеція, війська якої зайняли більшість польських та литовських земель. За цих умов Росія влітку 1656 р. починає війну зі Швецією. 24 жовтня 1656 р. Росія з Річчю Посполитою укладає Віленське перемир’я. Українську делегацію на переговори не допустили, що викликало обурення Б. Хмельницького, до того ж мали місце конфлікти в Білорусії, втручання російських воєвод в українські справи. За таких умов Б. Хмельницький проводить самостійну політику. Союз з Росією він не розриває, але війну з Річчю Посполитою  продовжує і укладає  союз зі Швецією. Україна приєднується до коаліції держав проти Речі Посполитої у складі Швеції, Бранденбурга, Литви, Семигородщини. Проте коаліція скоро розпалася. Зовнішньополітичні плани Б. Хмельницького зазнали невдачі, що стало тяжким ударом для гетьмана. 27 липня 1657 р. Б. Хмельницький помирає.

 

3. Війна, яка почалася у 1648 р., мала яскраво виражений національно-визвольний характер, але її особливістю було переплетіння національно-визвольної боротьби з соціальною боротьбою, тобто це була боротьба не тільки за національне, але й  за соціальне визволення. Починалося  все як велике козацьке повстання, але не як звичайне. Лідером була видатна особистість, до того ж слід враховувати міжнародний резонанс повстання, яке вийшло за межі внутрішніх справ Речі Посполитої (союз з Кримським ханством та відносини з іншими державами). Влітку 1648 р. розгортається широкомасштабна війна українського народу за національне і соціальне  визволення під політичним проводом козацтва.

Війна призвела до досить глибоких змін в розвитку українських земель:  утворилася Українська держава і встановлювалася нова модель соціально-економічних відносин. Це досить серйозні зміни,  тому  частина сучасних українських істориків, виходячи з того, що до корінних змін призводять  революції, вважають події середини XVII ст. в Україні національною революцією.

Проаналізуємо названі наслідки війни. До початку 1649 р. основу політичної програми керівників повстання становила ідея політичної автономії для козацького регіону,  тобто ідея козацького автономізму. Але вже взимку 1649 р. висловлюється ідея незалежної української соборної державності, тим більше, що держава вже утворюється. Утворення її починається вже влітку 1648 р. Юридично фактичне існування Української держави визначається Зборівським договором. Були визначені територія держави, її кордони, адміністративно-територіальний поділ  на полки і сотні. Формується апарат управління. За зразок було взято організаційний устрій Запорозької Січі та реєстрового козацтва. Вищим органом влади стала козацька військова  рада, яка вирішувала найважливіші питання (вибори гетьмана та ін.). Зростає значення  старшинської ради, до якої по суті переходять усі функції загальної ради. На чолі виконавчої влади був гетьман, в руках якого зосереджувалися найважливіші владні функції: він скликав ради, видавав закони (універсали та ін.), роздавав землі, затверджував старшину, очолював апарат управління, відав фінансами, мав право помилування, очолював збройні сили, керував зовнішньою політикою та ін. Апарат управління був кількох рівнів. Центральний апарат представляли гетьман та генеральна старшина, які становили гетьманський уряд (обозний, суддя, підскарбій, писар, осавули, хорунжий, бунчужний). При гетьмані знаходилися Генеральна військова канцелярія – центральна адміністративна установа. Вищим  судовим органом був Генеральний військовий суд. Полковий рівень становили полковник і полкова старшина (обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий). Сотенний рівень становили сотник і сотенна старшина (осавул, писар, хорунжий). Селяни та міщани мали свої органи управління, але зверхніми над ними були козацькі органи. Тобто була територія, кордони, адміністративно-територіальний поділ (на початку 1657 р. – 18 полків), правитель – гетьман та центральний уряд,  місцева адміністрація, своя судова система і закони, система оподаткування, військо, дипломатичні відносини з іншими державами,  своя символіка. За Б. Хмельницького держава виступала як суб’єкт міжнародних відносин.

Окрім цього, глибокі зміни відбулися в соціально-економічній сфері, де встановлювалася нова модель соціально-економічних відносин. Так, було ліквідоване магнатсько-шляхетське землеволодіння, особливо велике та середнє. Знищені фільварково-панщинна система господарювання і кріпацтво. Більшість земель перейшла у власність держави – Війська Запорозького. Затверджується козацька земельна власність, за природою –  фермерського типу. Селяни, становище яких різко покращилося, дістають (обмежені) права власності на землю. Разом з тим збереглася база для відродження феодальних відносин. Зростало землеволодіння православних монастирів та церкви, частково збереглося землеволодіння шляхти, починає складатися гетьманське та старшинське землеволодіння. Також відбулися зміни і в соціальній  структурі населення. Клас феодалів (світських землевласників – магнатів та шляхти) в Україні фактично було ліквідовано, дрібна шляхта залишилася, але її кількість різко зменшилася. Провідна роль у суспільстві перейшла до козацтва, особливо до козацької старшини, з якої формується нова політична еліта, новий панівний стан. Становище селян істотно поліпшилося, вони стали особисто вільними, дістали право вступу до козацького стану, а також право власності на землю. Зміцнився статус православного духовенства. У містах провідна роль перейшла до українського міщанства.

Тобто зміни були досить суттєві, але чи можна ці події вважати революцією? Соціальна революція призводить до зміни суспільного ладу або сприяє цьому. В Україні ж внаслідок подій середини XVII ст. зміни суспільного ладу не відбулося. Проте потенційно визначилися тенденції до появи та розвитку капіталістичних відносин. Але останнє переважно було гіпотетичним, хоча за певних обставин могло б реалізуватися, але за тих реальних обставин навряд чи. У цілому ж взимку-навесні 1648 р. все починалося як велике козацьке повстання, яке  швидко переростає  у широкомасштабну визвольну війну, в яку втягуються широкі верстви українського народу (особливо селяни) під політичним проводом козацтва. Але в цих подіях війни виявляються певні ознаки та риси  національно-визвольної революції, суть якої  в звільненні від національного та іншого гніту та створенні самостійної держави. 

13. Політичні події на українських землях у другій половині ХVІІ ст. “Руїна”.

  1. Політика гетьманів І. Виговського та Ю. Хмельницького. Розпад Української держави.
  2. Посилення руйнаційних процесів, боротьба за збереження української державності.
  3. Причини руйнації.

1. У серпні 1657 р. Богдан Хмельницький помер. Він прагнув зробити гетьманство в Україні спадкоємним, закріпити його за своїм родом і домігся на це згоди старшини. По смерті батька  гетьманом було обрано Ю. Хмельницького, але на той час йому було лише 16 років, він молодий, недосвідчений. Тому “гетьманом на той час” було обрано Івана Виговського  (1657–1659 рр.), який за Б. Хмельницького  був  генеральним  писарем,  походив  із  шляхти, здобув гарну освіту.

І. Виговський продовжив незалежну політику Б. Хмельницького. У жовтні 1657 р.  він уклав союз зі Швецією (Корсунський трактат). І. Виговський був відомий симпатіями до Польщі, його підтримувала частина старшини. Тому російський уряд ставиться до нього з підозрою і пересторогою, таємно підтримує його противників. Навесні–влітку 1658 р. відбувається  повстання проти І. Виговського,  очолене полтавським полковником Мартином Пушкарем та кошовим Запорозької Січі Яковом  Барабашем. У червні 1658 р.  за допомогою татар І. Виговський жорстоко придушив це повстання.

У вересні 1658 р. І. Виговський з Річчю Посполитою укладає Гадяцький трактат, за яким   Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства входили до складу Речі Посполитої як окреме державне утворення під назвою Велике князівство Руське нарівні з Королівством Польським і Великим князівством Литовським. Тобто Річ Посполита повинна була складатися з трьох рівноправних частин: Королівства Польського, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського. У Великому князівстві Руському повинні були бути свій гетьман, уряд, адміністрація, фінанси, військо. Реєстр встановлювався у 60 тисяч. На гетьмана  всі стани Великого князівства Руського обирали чотирьох кандидатів, з яких  одного затверджував король. Унія скасовувалася, православна церква зрівнювалася в правах з католицькою. Православні митрополит та єпископи брали участь у роботі  сейму.  Сейм був спільним для представників усіх трьох частин держави. Надавалися свобода слова і друку, право заснувати два університети (академії) у Києві і ще в якомусь місті, а  шкіл і друкарень  скільки потрібно.

Цей трактат був вигідний для Української  держави, але не реалізований. Він призвів до війни з Росією. 29 червня 1659 р.  у  битві під Конотопом російське військо зазнало нищівної  поразки  від українсько-польсько-татарського  війська. Але закріпити цю перемогу І. Виговський не зміг. Соціальні низи (селянство і рядове козацтво) та частина старшини, яка була проросійськи настроєна, Гадяцький трактат не прийняли, особливо на Лівобережжі.  Проти І. Виговського розгортається  велике повстання, по суті, це була громадянська війна.  Намагаючись зберегти владу, у вересні 1659 р. в селі Германівка І. Виговський скликає козацьку раду,  але козаки виступають проти нього.

Новим гетьманом обирають Юрія Хмельницького (1659 – 1663 рр.), людину нерішучу, із слабкою волею. У жовтні 1659 р.  Ю. Хмельницький укладає з царським урядом  “Переяславські статті”, за якими обмежувались автономні права України, а саме: козацьке військо на чолі з гетьманом підпорядковувалось верховній владі царя; нового гетьмана можна було обирати лише з дозволу царя; гетьману заборонялося самовладно призначати полковників та генеральну старшину; заборонялося  зноситися з іншими державами; Київський митрополит ставав підлеглим московського патріарха; московські воєводи з гарнізонами розташовувалися у Києві, Переяславі, Ніжині, Брацлаві, Умані, Чернігові; кожен міг звертатися до царського уряду, оминаючи гетьмана; російським поміщикам негайно повертали їх втікачів.

Тобто цей договір був значним обмеженням Березневих статей 1654 р., що викликало невдоволення  частини старшини.  У 1660 р.  Росія відновила війну з Річчю Посполитою. Восени цього року  російсько - українське військо здійснює  похід на Волинь. Під Чудновим  російське військо було оточене поляками і капітулювало,   а  українське  військо  обложене  під  Слободищами.   За  таких  умов

Ю. Хмельницький  укладає  союз з Річчю Посполитою і  7 жовтня 1660 р. підписує  Чуднівський ( Слободищенський ) трактат, складений  на основі Гадяцького трактату, але без Великого князівства Руського. Лівобережні козацькі  полки виступили проти цього договору. У 1661–1662 рр.  в Україні знову громадянська війна. Втративши владу, Ю. Хмельницький наприкінці 1662 р. зрікається булави  і йде  до монастиря.

У 1663 р.  Українська держава розпалася на дві частини по Дніпру.

 

2. На Правобережжі  гетьманом було обрано Павла Тетерю (1663 – 1665 рр.),  зятя Б. Хмельницького. Він проводить політику, спрямовану на зміцнення союзу з Польщею.  У 1663–1664 рр.  за підтримки П. Тетері король Речі Посполитої Ян Казимир здійснює великий похід на Лівобережжя,  під час якого І. Богун і І. Виговський були  розстріляні поляками, а  Ю. Хмельницького ув’язнено в Марієнбурзі (на півночі Польщі).  Цей наступ було відбито. Пропольська політика П. Тетері викликала масове невдоволення, проти нього почалися  повстання. Забравши клейноди та скарб, П. Тетеря  втік до Польщі.

На Правобережжі розгорнулася боротьба за булаву, з’явилося  декілька претендентів. Переміг Петро Дорошенко (1665 – 1676 рр.), який почав рішучу боротьбу за возз’єднання українських земель в єдину Українську державу. У 1666 – 1667  рр. він завдав поразки польським військам і  звільнив від них Правобережжя.

На Лівобережжі у 1663 р. також триває боротьба за булаву між кількома претендентами. У червні 1663 р.  у Ніжині відбулася  “Чорна рада”, на якій гетьманом було обрано Івана Брюховецького (1663–1668 рр.), людину  хитру, честолюбну, безпринципну, прихильника союзу з Росією. Новий гетьман підписав з царським урядом Батуринські  (1663 р.) та Московські статті (1665 р.), за останніми  нового гетьмана можна було обирати в присутності царських посланців, а за підтвердженням він повинен був їхати до Москви на поклін до царя; під безпосереднє управління царських воєвод, які розміщувалися з гарнізонами, переходили Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин, Полтава, Новгород-Сіверський, Кременчук, Кодак; також російські урядовці до царської скарбниці збирали всі українські податки, для оподаткування ж проводився перепис населення; київський митрополит призначався за згодою  Москви.

Тобто Україна фактично втрачала адміністративну та фінансову самостійність, від її суверенітету залишалася лише форма. У 1666–1667 рр. російські воєводи та урядовці проводять перепис населення і збирання податків,  що викликає масове невдоволення. Зростають антиросійські настрої. Особливе обурення викликало укладене  у 1667 р.  Андрусівське перемир’я між  Росією і  Річчю Посполитою, за яким закріплювався поділ України по Дніпру. У 1667–1668 рр. на Лівобережжі прокотилася хвиля антиросійських повстань. І. Брюховецький, щоб зберегти булаву, таємно закликає народ до повстання, встановлює зносини з П. Дорошенком, який  влітку 1668 р.   починає наступ на Лівобережжя. У червні 1668 р.  І. Брюховецького вбивають його прибічники.

Так влітку – восени 1668 р. П. Дорошенко об’єднує під своєю владою обидві частини Української  держави. Але восени 1668 р.  наступ польських військ на Правобережжя примусив П. Дорошенка повернутися для організації відсічі.

На Лівобережжі наказним гетьманом він залишив Дем’яна Многогрішного (1668–1672 рр.), який під тиском проросійської частини старшини і російських військ визнає владу царя. Українська держава знову розколюється по Дніпру.             У 1669 р. Д. Многогрішний укладає Глухівські статті, за якими російські воєводи з гарнізонами розміщувалися тільки у Києві, Ніжині, Чернігові, Переяславі, Остері, але без права втручатися в місцеве управління і суд, податки збиралися місцевою адміністрацією до гетьманської скарбниці, категорично заборонялося гетьману зноситися з іншими державами, реєстр встановлювався у 30 тисяч,  селянам обмежувався перехід до козацького стану, розширювалися права і привілеї козацької старшини.

Д. Многогрішний був людиною простою і неписьменною (за власним визначенням),  поганий  дипломат,  брутальний у  поводженні зі  старшиною,  прямий і

різкий з царським урядом. Допускав зловживання владою, не забезпечив собі підтримки з боку старшини, не налагодив добрих стосунків із царським урядом. У результаті  старшина організувала змову. У березні 1672 р. гетьмана таємно у Батурині схопили, закували в залізо і відвезли до Москви. Там його піддали тортурам, засудили  до страти, але помилували і заслали до  Сибіру.

 Гетьманом на Лівобережжі було обрано І.Самойловича (1672 – 1687 рр.), енергійну, честолюбну людину. Він укладає Конотопські (1672 р.) та Переяславські статті (1674 р.), за якими відбувається подальше розширення привілеїв козацької старшини та обмеження прав гетьмана, зокрема, не судити і не карати старшину,   також заборонено  приймати втікачів з Росії, а тих, що є  – повернути.

І. Самойлович налагодив добрі стосунки з старшиною. При ньому почалася консолідація суспільно-політичних та соціально-економічних відносин в Геть-манщині, зростає старшинське землеволодіння, формується нова панівна верхівка. Потроху починають відроджуватися феодальні відносини. У 1685 р.  Українська православна церква переходить під владу московського патріарха. У зовнішній політиці І. Самойлович прагнув об’єднати всі українські землі і вороже ставився до Польщі. У  1674 р.  І. Самойлович з російськими військами починає наступ на Правобережжя проти П.  Дорошенка.

 На цей час становище П. Дорошенка на Правобережжі дуже  складне. Проти нього виступають конкуренти на гетьманську булаву – Петро Суховій (1668 – 1669 рр.) та Михайло Ханенко (1669–1674 рр.), останнього  підтримує Польща. Щоб зміцнити свою владу, П. Дорошенко на початку 1669 р. укладає  угоду з Туреччиною, за якою  приймає протекторат турецького султана. У 1672 р.  за підтримки П. Дорошенка Туреччина починає війну з Річчю Посполитою, в якій остання зазнає поразки і за Бучацьким договором (жовтень 1672 р.) зрікається Правобережжя. Поділля відходило до Туреччини, а Південна Київщина і Брацлавщина дісталися П. Дорошенкові, як васалу Туреччини.

У 1674 р. на Правобережжя, сильно спустошене турками і татарами, починає наступ І. Самойлович з російськими військами. Його радо зустрічає місцеве населення. У березні 1674 р.  М. Ханенко віддає булаву І. Самойловичу.  П. Дорошенко чинить опір і  за підтримки турок кілька разів відбиває наступ І. Самойловича і російських військ, але, втративши підтримку населення,  змушений капітулювати і у вересні 1676 р.  складає свої повноваження і віддає гетьманську булаву І. Самойловичу.

Так  на осінь 1676 р.  під владу І. Самойловича перейшла  більша частина Правобережжя, але боротьбу за ці землі починає Туреччина. Під час російсько-турецької війни 1677–1681 рр. відбулися  Чигиринських походи (1677–1678 рр.). У результаті за Бахчисарайським перемир’ям 1681 р. обидві держави визнали статус-кво. Правобережжя залишилося за Туреччиною. Але Річ Посполита продовжила боротьбу за Правобережну Україну.

 На цей час руйнація Української держави фактично завершується. На Правобережжі вона  знищена, а на Лівобережжі збереглася у вигляді  Гетьманщини, автономного утворення в складі Росії, права якого поступово обмежувалися протягом наступного століття.

 

3. Серед причин руйнації  слід назвати:

1. Відсутність консолідації серед політичної еліти (козацької старшини) молодої Української держави, в якій групові інтереси  часто переважали над загальнодержавними.

2. Прорахунки у внутрішній політиці гетьманів, які призводили до загострення соціально-політичної боротьби,  що часом набирала форм громадянської війни.

3.Спадковий гетьманат, як цього прагнув Б.  Хмельницький, не було встановлено, затвердилася республікансько - олігархічна форма правління,  що провокувало міжусобну боротьбу за булаву і обумовлювало слабкість центральної влади і всевладдя старшини на місцях.

4.Агресія (в різних формах) з боку сусідніх держав, що прагнули захопити українські землі.

14. Внутрішня та зовнішня політика гетьмана І. Мазепи

  1. І.С. Мазепа на шляху до гетьманської булави: віхи біографії.

2.Внутрішня політика І. Мазепи, її соціальний зміст.

  1. Виступ І. Мазепи проти Петра І. Поразка.
  2. Мазепинська еміграція

1. Іван Степанович Мазепа був гетьманом у 1687–1709 рр., роки його  життя – 1639–1709. Народився він у знатній українській православній шляхетській родині, дістав добру освіту, навчався у Київському колегіумі, єзуїтському колегіумі у Варшаві. Між 1649–1652 рр. був узятий  до двору короля Яна Казимира, служив  пажем. Бував у країнах Західної Європи, знав кілька іноземних мов. Виконуючи королівські доручення, був посланцем до гетьманів І. Виговського (1659),                Ю. Хмельницького (1662), П. Тетері (1663). У 1663 р.  залишив королівську службу. У 1669  р. перейшов  на службу до П. Дорошенка, був ротмістром Надвірної  гвардії, потім генеральним  осавулом та генеральним писарем. У 1674–1675 рр.,  як посланець П. Дорошенка до Константинополя, потрапив у полон до запорозьких козаків І. Сірка. Сірко відправив його до І. Самойловича, до якого І. Мазепа увійшов в довіру. У 1685 р. він став  генеральним осавулом,  встановив дружні стосунки з царським  урядом. Тому  у 1687 р., коли  І. Самойловича   було заарештовано,  І. Мазепу обирають  гетьманом.

І. Мазепа є одним із найвидатніших та найбільш суперечливих політичних діячів України тієї доби.

 

2. Діяльність І. Мазепи  як гетьмана припадає на  складний період. У Росії в цей час, за правління Петра І, відбувається  зміцнення абсолютизму і посилюється наступ на автономні права України. І. Мазепа, як  талановитий дипломат і державний діяч, намагався запобігти цьому, тому проводив хитру, обережну, гнучку політику. Він завойовував довіру Петра І, використовуючи це для забезпечення інтересів Гетьманщини та своїх власних. Він ревно виконував накази царя, особливо надаючи активну допомогу у війні з Туреччиною під час  Азовських  походів (1695–1696 рр.).

Одночасно І. Мазепа проводив політику зміцнення влади козацької старшини,  роздаючи їй земельні володіння. Не забуває й про себе і стає  одним з найбагатших людей в Європі, володіючи 100 тисячами  кріпаків.

Також І. Мазепа виступає і як меценат. Він виділяє  багато грошей  на розвиток релігії та культурних установ, будує чудові церкви. У 1701 р. Києво - Могилянський колегіум дістає статус академії. За І. Мазепи відбувається  її розквіт, кількість  студентів досягає 2 тисяч. Також при І. Мазепі засновується чимало шкіл і друкарень.

Зміцнення старшинського землеволодіння вело до відродження феодальних відносин у  Гетьманщині, до посилення експлуатації селян і рядових козаків. Щоб запобігти соціальній напрузі, І. Мазепа намагався врегулювати повинності селян та забезпечити права рядових козаків. Але в цілому внутрішня політика І. Мазепи, яка за змістом була класовою, в інтересах козацької старшини, сприяла зміцненню в Гетьманщині феодальних порядків.

 

3. У зовнішній політиці І. Мазепа прагнув поширити свою владу й на Правобережну Україну. У 1704 р., в умовах війни Росії зі Швецією, Мазепа, за дозволом Петра І, окуповує  Правобережжя.

У 1700–1721 рр.  тривала Північна війна Росії зі Швецією, під час якої політика І. Мазепи починає змінюватись. В умовах війни Петро І посилює вимоги до Гетьманщини, практично ігноруючи її автономний  статус,  а саме:  вимагаючи участі козацьких полків у бойових діях за межами України, встановлюючи нові повинності, вимагаючи людей на будівництво каналів та фортець. Також царем виношувалися плани про перетворення козацьких полків на регулярні частини російського війська, про позбавлення Гетьманщини автономного статусу. Усе це викликало занепокоєння  козацької старшини та гетьмана, бо створювало загрозу втрати влади та й самої державності. За таких умов, спираючись на підтримку частини старшини, з 1705 р. І. Мазепа починає таємні переговори з противниками Петра І – шведами та королем Речі Посполитої, ставлеником шведів Станіславом Лещинським. Усе це в глибокій таємниці тривало кілька років.

Восени 1708 р. армія шведів прямує до Гетьманщини, що ставить  І. Мазепу  перед вибором. І він його робить. У жовтні 1708 р.  І. Мазепа відкрито переходить на бік Карла ХІІ. Реакція Петра І була адекватною. Відразу ж з’являється маніфест про зраду гетьмана, а сам він піддається церковній анафемі. У листопаді 1708 р.  російські війська, очолювані Меншиковим, захопили та знищили Батурин, столицю І.  Мазепи, де були приготовлені великі запаси для шведської армії. У Гетьманщині російські війська розгорнули жорстокий терор проти прихильників І. Мазепи. Народ же  насторожено поставився до шведів, які були іновірцями і до того ж скоро змушені були силою здобувати собі продовольство та ін. Єдиним  визначним успіхом І.  Мазепи став перехід у березні 1709 р.  на бік Карла ХІІ Запорозької Січі, коли до шведів прийшли кілька тисяч запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. У відповідь у травні 1709 р.  російські війська захопили та зруйнували Запорозьку Січ.

Нарешті, 27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва, яка закінчилася  поразкою шведів. Карл ХІІ із залишками армії та І. Мазепа з кількома тисячами козаків втекли на територію Туреччини. У цьому ж році  І. Мазепа помер у Бендерах.

 

4. Частина старшини та кілька тисяч запорожців склали мазепинську еміграцію. По смерті І. Мазепи постало питання про обрання нового гетьмана. 5 квітня 1709 р. на козацькій раді у Бендерах гетьманом було обрано Пилипа Орлика, який при І. Мазепі був генеральним писарем, його однодумцем.

На цій же раді були прийняті „Пакти та конституції законів та вільностей Війська Запорозького” або „Конституція” П. Орлика. 10 травня 1710 р.  Карл ХІІ схвалив цей документ як протектор. Сама “Конституція” складалася з преамбули та 16 статей. Україна проголошувалася практично незалежною державою під протекторатом шведського короля,  на чолі якої був гетьман. Влада гетьмана  була обмежена Генеральною Радою, яка складалася з генеральної, полкової, сотенної старшини, виборних делегатів (по одному) від полків і представників Запорозької Січі. Фактично це був  козацький парламент. Тричі на рік, на Різдво, Пасху, Покрову, Генеральна рада повинна була збиратися постійно. Під особливим  контролем перебувала влада гетьмана у сфері фінансів та судочинства. Також виявлялася турбота про непривілейовані верстви населення, чітко визначалися права та суспільний статус Запорозької Січі  як автономної формації. Православ’я проголошувалося   панівною релігією в державі. Власне в основу державного та суспільного устрою були покладені широкі демократичні засади, притаманні козакам. Проте практичного значення „Конституція” П. Орлика не мала, бо не була реалізована, оскільки незалежну Українську державу відродити не вдалося.

Але П. Орлик прагнув до цього. У 1711 р. під час російсько-турецької війни він зробив спробу закріпитися на Правобережжі, але спільний похід запорожців з татарами закінчився невдачею. Надалі П. Орлик до кінця життя продовжував справу І. Мазепи, боровся за незалежну Україну. Перебуваючи в Туреччині, Швеції, Франції та інших країнах, П. Орлик закликав європейські держави об’єднатися  проти Росії,  доводячи необхідність створення незалежної Української держави. Помер П. Орлик у 1742 р.

15. Ліквідація автономного устрою Гетьманщини, Слобожанщини та Запорозької Січі у ХVІІІ ст.

1. Наступ на автономні права Гетьманщини у першій половині  ХVІІІ ст.

2. К. Розумовський і остаточна ліквідація Гетьманщини.

3. Скасування автономного устрою Слобідської України.

4. Ліквідація Запорозької Січі

1. У складі Росії у ХVІІІ ст. українські землі становили три автономні утворення: Гетьманщину, Слобожанщину та Запорозьку Січ. Протягом ХVІІІ ст. політика царського уряду була спрямована на їх ліквідацію.

         Перехід Мазепи на бік Карла ХІІ Петро І використав для подальшого наступу на автономні права Гетьманщини, особливо за гетьмана  Івана Скоропадського ( 1708 – 1722 рр.), нерішучого, ненаполегливого, що  влаштовувало Петра І, який по суті взяв курс на ліквідацію автономних прав Гетьманщини. Нових договірних статей не було вироблено. Петро І своїм указом підтвердив права та вольності Гетьманщини. При гетьмані постійно перебував царський резидент для контролю за його діяльністю. Столицю було перенесено з Батурина до Глухова. На посади полковників почали призначати й не українців. Російським урядовцям в Гетьманщині надавалися великі земельні володіння. Проводилися постої російських військ, які утримувало місцеве населення, що було важким тягарем. Десятки тисяч селян та козаків відправлялося далеко за межі Гетьманщини на будівництво каналів, фортець та ін. У 1719 р. було заборонено українцям експорт зерна безпосередньо на Захід, а тільки через Ригу, Архангельськ, а потім Санкт-Петербург. Російським купцям надавалися пільги на торгівлю в Гетьманщині, а українським купцям встановлювалося велике мито за торгівлю в Росії. У 1720 р. була проведена реорганізація Генеральної військової канцелярії, яка втратила фінансові та судові права. У 1720 р. було заборонено діловодство українською мовою. Справи Гетьманщини з Колегії закордонних справ були передані до Сенату, що понижувало статус Гетьманщини. 16 травня 1722 р.  царським указом була створена Малоросійська колегія з 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром Вельяміновим, якій були надані права вищої судової апеляційної інстанції і деякі важливі контрольні права над адміністрацією та фінансами Гетьманщини. Фактично це ліквідувало автономію Гетьманщини, порушувало її судовий устрій. Скоропадський намагався протестувати, але безрезультатно. Занедужавши, 3 липня 1722 р. він помирає.

        Наказним гетьманом було призначено Павла Полуботка (1722–1724 рр.), людину принципову, тверду, рішучу. Він розпочав боротьбу за збереження автономії Гетьманщини, виступивши проти Малоросійської колегії. Між Полуботком і Вельяміновим почалася гостра боротьба. П. Полуботок звертається до Петра І з проханням повернути повністю права української адміністрації та суду. Петро І, роздратований цим, влітку 1723 р. викликав Полуботка і генеральну старшину до Санкт-Петербурга, але й тут вони не скорилися, їх ув′язнили у Петропавловській фортеці. У грудні 1724 р. П. Полуботок помер, а у січні 1725 р. помирає Петро І.

        У 1722 – 1727 рр. в Гетьманщині діє І Малоросійська колегія, якій було надано широкі функції. Під її контролем перебували всі питання військового, адміністративного, судового та фінансового характеру, а саме: контроль діяльності Генеральної військової канцелярії, розквартирування в Гетьманщині військ, постачання провіанту для армії, визначення та стягнення податків для царської казни, при цьому податки зросли в шість разів. Але Меншиков був проти стягнення податків з його маєтків, тому Малоросійську колегію було скасовано та відновлено гетьманство.

         Гетьманом став Данило Апостол (1727 – 1734 рр.). 22 серпня 1728 р. були видані „Решительные пункты”, якими обмежувалася влада гетьмана Генеральною військовою канцелярією, Радою генеральної старшини та царським резидентом, який наглядав за зовнішньополітичними контактами. Військові справи перебували під контролем російського фельдмаршала. Царю надавалось право дарувати землі в Гетьманщині. Генеральний суд складався з шести чоловік: трьох українців та трьох росіян. Гетьманщину з відання Сенату було передано до Колегії закордонних справ, тобто автономні права Гетьманщини були дещо розширені. Д.Апостол також розпочав реформу судочинства, заснував скарбницю, встановив річні бюджети, здійснив ретельну ревізію громадських та рангових земель. Гетьман відстоював інтереси української торгівлі, повернув права призначати генеральну старшину та полковників, під свою юрисдикцію перебрав Київ. У 1734 р. царським урядом було надано дозвіл на повернення Запорозької Січі на свої землі. Після смерті Д. Апостола було заборонено обирати нового гетьмана.

          У 1734 – 1750 рр. в Гетьманщині діяло Правління гетьманського уряду. Справи Гетьманщини були передані до Сенату. Подальший наступ на автономні права Гетьманщини продовжувався. У 1734 р. були конфісковано давні документи Києва, заохочувалися шлюби між українцями та росіянами. У 1744 р. кодифікаційна комісія прийняла кодекс законів „Права, за якими судиться малоросійський народ”, який готувався з 1728 р. У 1735–1739 р. під час російсько-турецької війни українські землі були знекровлені, зазнали великих людських та матеріальних втрат.

         

2. У 1744 р. імператриця Єлизавета Петрівна відвідала Київ та оголосила про наступне обрання гетьмана Кирила Розумовського, молодшого брата її фаворита О. Розумовського. 5 травня 1747 р. було видано царський указ „О бытии в Малороссии гетьману по прежним правам и обыкновениям”. 22 лютого 1750 р. в Глухові Кирило Розумовський став гетьманом (1750 – 1764 рр.). Справи Гетьманщини були передані з Сенату до Колегії закордонних справ, Київ і Запорозька Січ підпорядковувалися гетьману. Проводилася реформа козацького війська. У 1760–1763 рр. була здійснена судова реформа. Також К.  Розумовський хотів у Батурині заснувати університет, просив дозволу встановити дипломатичні стосунки з країнами Західної Європи, хотів звільнити козацьке військо від участі у війнах, прямо не пов’язаних з українськими інтересами, домагався права вільно розподіляти землі в Гетьманщині, але царський уряд йому відмовив. У 1754 р. бюджет Гетьманщини перейшов під російський контроль, митні кордони з Росією були скасовані.

         За гетьманування  К. Розумовського зміцнилися позиції старшини, яка поступово перетворюється на шляхетський стан. Роль старшини зростає. Це була доба її політичного панування в Гетьманщині. Часто проводилися старшинські з’їзди. К. Розумовський часто бував у Петербурзі, тому його заміняла генеральна старшина. У 1763 р. в Глухові старшинська рада розробила петицію про повернення колишніх вольностей і створення в Гетьманщині шляхетського парламенту. К. Розумовський звернувся до Катерини ІІ з пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його роді. Але 10 листопада 1764 р. гетьманство в Україні було скасоване.

         Управління Гетьманщиною перейшло до ІІ Малоросійської колегії, яку очолив Рум’янцев (генерал-губернатор, фельдмаршал), який від Колегії був незалежний, підпорядкований Сенату та імператриці. Управління Гетьманщиною здійснювала канцелярія Малоросійського генерал-губернатора, яка керувала ІІ Малоросійською колегією, полковими та сотенними канцеляріями та судами всіх типів і рівнів. Головним завданням була остаточна ліквідація автономії Гетьманщини, але поступово і обережно. В інструкції Катерини ІІ Сенату говорилося: „Малоросія, Ліфляндія та Фінляндія – це провінції, що правляться дарованими привілеями, порушити ці привілеї відразу було б незручно, але не можна вважати ці провінції за чужі і поводитись з ними як з чужими землями – це був би явний нерозум. Ці провінції треба легкими засобами привести до того, щоб вони зрусифікувались і перестали дивитися як вовки в ліс”. У 1781 р. було скасовано полковий адміністративний  устрій Гетьманщини. У 1783 р. ліквідовано козацьке військо, замість якого створювалися десять карабінерних  кавалерійських полків. Тим самим автономію Гетьманщини по суті було ліквідовано, а 3 травня 1783 р. запроваджувалося кріпосне право в Гетьманщині та Слобожанщині.

        

3. Слобідська Україна – Слобожанщина, як окраїна Росії і частина Дикого поля, довгий час була майже не заселена. У 30 – 70-ті роки ХVІІ ст. вона заселяється українцями. Політичний лад Слобожанщини визначається за козацьким устроєм, було створено п’ять козацьких полків: Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський та Ізюмський. Внутрішній устрій Слобожанщини був як у Гетьманщині, але без гетьмана. Підпорядковувалися царському воєводі у Білгороді і Посольському приказу. Царський уряд прагнув ліквідувати автономію Слобожанщини, про що свідчать спроби 1732 і 1748 рр. 17 лютого 1723 р. царським указом  було дозволено призначати полковників тільки з росіян. 23 грудня 1732 р. значно обмежувалися полковники і старшина у військовому керівництві полками. 11 березня 1763 р. указом Сенату проголошувалася цілковита ліквідація полкового устрою на Слобожанщині. У 1765 р. був ліквідований полковий устрій, а у 1767 р.  ліквідовувалися слобідські козацькі полки, замість яких створювалися п’ять гусарських полків. Автономія Слобожанщини була ліквідована.

       

4. Запорозька Січ у 1709 – 1734 рр. перебувала на території Кримського ханства (Кам’янська і Олешківська Січі). Загроза війни з Туреччиною (1735–1739 рр.) обумовила дозвіл царського уряду запорожцям повернутися на рідні землі. У 1734–1775 р. існувала Нова (Підпільненська) Січ, остання Запорозька Січ на українських землях. На цей час сталися зміни у внутрішньому житті Січі. Посилилося соціальне розшарування козаків. Зміцнювалося становище старшини, частішали соціальні конфлікти. Царський уряд особливо прагнув до ліквідації Запорозької Січі, бо її устрій був дисонансом з феодально-кріпосницькими порядками Росії. По закінченні російсько-турецької війни 1768–1774 рр. російські війська під командуванням  генерала Текелія  4–5 травня 1775 р. раптово оточили і зайняли Січ. 3 серпня 1775 р. було видано царський маніфест про ліквідацію Запорозької Січі.

          Таким чином, у 60-80–ті рр. ХVІІІ ст. всі українські землі в Росії (Гетьманщина, Слобожанщина і Запорозька Січ) втратили свою автономію, перетворилися на звичайні провінції Російської імперії. Втрата залишків власної державності мала тяжкі наслідки для подальшого розвитку українського народу в складі Росії.

16. Правобережна та Західна Україна наприкінці XVII – XVIII ст.Гайдамацький рух

1. Події кінця XVII – початку XVIII ст. Повстання 1702 – 1704 рр.

2. Відродження на Правобережжі феодально-кріпосницьких порядків.

Гайдамацький рух . Коліївщина.

3. Опришківський рух в Прикарпатті. Олекса Довбуш.

4. Становище Речі Посполитої у ХVIII ст., її розділи

1. Наприкінці 70-х – у першій половині 80-х рр. XVII ст. Правобережжя було страшно спустошене, розорене. За Вічним миром (1686 р.) Росія визнала Правобережну Україну за Річчю Посполитою, але на ці землі претендувала Туреччина, з якою до 1700 р. вели війну Австрія, Росія, Венеція і Річ Посполита. В останній, щоб закріпити Правобережну Україну і реалістично оцінюючи ситуацію, в 1684 р. видається указ короля, а у 1685 р. – постанова сейму, за якими на Правобережжі офіційно відновлювався козацький стан, тобто встановлювався козацький устрій. На Київщині та Брацлавщині було утворено 4 козацьких полки з центрами у Корсуні, Богуславі, Брацлаві, Білій Церкві (потім у Фастові). Полковниками були Андрій Абазин, Захар Іскра, Самуїл Самусь та Семен Палій. Під захистом козаків край швидко заселявся. Відновлювалися села, містечка, відроджувалася економіка. Козаки захищали ці землі від турок і татар, не пускали сюди й польських панів. Тобто  тут  існувала  козацька  автономія.  Але  наприкінці  XVII ст.  визначилося

завершення війни Речі Посполитої з Туреччиною, і Правобережна Україна закріплюється за Річчю Посполитою. Козаки стають непотрібними. У червні 1699 р. сейм Речі Посполитої приймає рішення про ліквідацію козацьких полків. Але спроби польських військ зайняти Правобережну Україну наштовхнулися на опір.

У 1702–1704 рр. на Правобережжі (Брацлавщина, Київщина, Поділля, Волинь) спалахнуло велике повстання – “мала Хмельниччина”. Найавторитетнішим з його ватажків став Семен Палій (Гурко). Велася жорстока боротьба з перемінним успіхом. Керівники повстання проводили переговори з царським урядом про встановлення протекторату Росії над Правобережною Україною. Але в умовах Північної війни, в якій Річ Посполита була її союзником, Росія не могла на це піти. Коли ж реальною стала загроза шведської окупації цих земель, то у травні 1704 р. наказом Петра І  Мазепа з лівобережними козацькими полками зайняв Правобережну Україну, виступивши проти магнатів – союзників шведів. Повстання розгорнулося з новою силою, але війська Мазепи і польської шляхти скоро придушили його. На деякий час правобережні українські землі опинилися під контролем І. Мазепи.

 

2. У 1711 р. під час російсько-турецької війни П. Орлик із запорожцями разом з татарами здійснив похід на Правобережжя, який спочатку проходив успішно, але скоро татари почали забирати людей у полон, і все закінчилося невдачею.

У 1714 р. за договором з Туреччиною Річ Посполита закріпила за собою Правобережну Україну. Почалося відновлення польсько-шляхетського ладу. Але край був спустошений, його треба було заселяти і відроджувати. Землі роздавалися польським магнатам. 80% всіх земель дісталися 40 магнатським родинам (Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Браницьких, Сангушків, Ревуцьких та ін.). Магнати закликали селян, надавали їм пільги – слободи, на 15–20 років звільнення від податків. За таких умов край швидко заселяється і освоюється. Але строк слобод минав. Від селян знову вимагалися панщина, натуральні та грошові податки. Різко посилився соціальний гніт. Посилився і національно-релігійний гніт. Зазнавало утисків православ’я, поширювалася унія, і досить ефективно. У 60-х рр. XVIII ст. у Київському та Подільському воєводствах православних церков зоставалося близько 20%. Оплотами віри залишилися монастирі.

Посилення соціального і національного гніту породжувало опір українського населення, але його основну масу становило селянство. Тому переважно опір носив пасивний характер або  відбувалися стихійні вибухи. Бракувало організації та досвідчених ватажків, оскільки козацтва на Правобережжі вже не існувало. Але з’явилися гайдамаки (від турецького – гайда – гнати, доганяти або волоцюга, грабіжник, неспокійні, бунтівні люди). Гайдамаків підтримувало місцеве населення. Вони дотримувалися партизанської тактики (невеличкі загони, раптовість, рухливість, притулок на Запоріжжі). Польсько - шляхетська адміністрація виявилася неспроможною ефективно боротися з гайдамаками. Гайдамацький рух активувався із закінченням строку слобод і пройшов кілька етапів, тричі переростаючи у великі повстання.

У 1734 – 1738 рр. це сталося вперше, коли помер король Август ІІ і в Речі Посполитій настало міжкоролів’я. У боротьбу втрутилися Росія та Франція, які висунули своїх претендентів – Августа ІІІ та Станіслава Лещинського. Наприкінці 1733 р. російські війська здійснили наступ на Правобережжя, щоб підтримати Августа ІІІ. Серед населення поширилися чутки, що прийшли визволяти, це й спричинило спалах гайдамацького руху. Діяли загони  Верлана,  І. Гриви,  Г. Медведя,

М. Моторного, Г. Голого, Писаренка, Жили, Рудя, Іваниці, Харка, Запорожця.

У 1750 р. вдруге сталося велике повстання, під час якого діяли загони О. Ляха, М. Мамая, Г. Лисого, М. Сухого, М. Теслі, О. Письменного, І. Подоляки.

У 1768 р. відбулося найбільше гайдамацьке повстання – Коліївщина. На початку 1768 р. сейм Речі Посполитої під тиском російського уряду прийняв постанову про зрівняння в правах з католиками православних та протестантів. Частина шляхти і магнатів виступили проти цього і утворила Барську конференцію (на Поділлі). Почалися репресії проти православних. Проти конфедератів виступили російські війська. Серед населення поширилися чутки, що прийшли визволяти. Навесні 1768 р. в урочищі Холодний Яр, біля Мотронинського монастиря формуються загони гайдамаків, які очолив запорозький козак Максим Залізняк. У другий половині травня 1768 р. вони почали похід. Повстання охопило Південну Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину. Повстанці захопили Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, а на початку червня 1768 р. Умань, де відбулася жорстока, нещадна різанина. Умань допоміг захопити сотник надвірних козаків Іван Гонта, який став одним із керівників повстання. Повстання поширювалося. Діяло близько 30 гайдамацьких загонів: М. Швачки, А. Журби, С. Неживого, П. Тарана, І. Бондаренка, С. Позіхайла, М. Максимова, М. Москаля, В. Шила. Під контролем повстанців опинилася значна територія. Але 27 червня 1768 р. ватажків гайдамаків було запрошено до генерала Кречетнікова, який командував російськими військами, і підступно, по-зрадницьки, захоплено. Табір гайдамаків під Уманню оточили і примусили  їх здатися. У липні – серпні 1768 р. була розгромлена більшість гайдамацьких загонів. Після 1768 р., Коліївщини, гайдамацький рух почав спадати.

 

3. Учасників антифеодального руху в Прикарпатті називали опришками (від латинського   "oppressor" –   винищувач).   Опришківський   рух   зароджується   у

XVI ст. Він був поширений в Карпатах і Прикарпатті. Опришки також застосовували партизанську тактику, діяли невеликими загонами, мали підтримку населення та ін. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 1738 – 1745 рр., коли діяв Олекса Довбуш, славетний ватажок опришків. Після його загибелі ватажками опришків стали його побратими Іван Бойчук, Василь Баюрак та ін. Наприкінці XVIII ст. опришківський рух винищила австрійська жандармерія, але й у ХІХ ст. він неодноразово відроджувався.

 

4. У XVIII ст. становище Речі Посполитої було складним. Слабка королівська влада, на місцях всевладдя магнатів, анархія шляхти. Відсутність міцної центральної влади по суті унеможливлювала нормальне функціонування державного апарату. Сильні сусіди, особливо Росія, втручалися у внутрішні справи Речі Посполитої. А агресивні наміри Австрії та Пруссії призвели до розділів Речі Посполитої у 1772, 1793, 1795 рр. між Росією, Австрією і Пруссією. Внаслідок цього Річ Посполита як держава перестала існувати.

17. Інкорпорація українських земель Російською та Австрійською імперіями у XVIII – на початку  XIX ст.

1. Боротьба Росії за Північне Причорномор’я.

2. Розділи Речі Посполитої та перехід правобережних і західних українських  земель під владу Австрії та Росії.

1. В  останній третині XVIII ст.  в геополітичному становищі українських земель сталися суттєві зміни. Перш за все в Північному Причорномор’ї,  яке належало Туреччині та Кримському ханству. Але ці землі прагнула захопити Росія, щоб вийти до  Чорного моря.  Російсько-турецька війна 1768 - 1774 рр. закінчилася перемогою Росії, до якої за  Кючук-Кайнарджийським мирним договором відійшли землі між річками Дніпро та Південний Буг, а Кримське ханство ставало вільним від Туреччини і від Росії.  Але у 1783 р.  Росія ліквідувала Кримське ханство і приєднала його до себе, тобто землі Приазов’я та Причорномор’я, від Кубані до Дніпра разом з Кримом. А у 1775 р. була ліквідована Запорозька Січ, і всі її землі теж безпосередньо перейшли під владу Росії.

На цих землях були створені Новоросійська і Азовська губернії, а після приєднання Кримського ханства – Катеринославське намісництво, яке існувало у 1783 – 1796 рр. Почалося засвоєння цього величезного простору степових земель.    У 70 – 90-х рр. XVIII ст. найбільше зусиль до цього доклав Г. Потьомкін, один з видатних  державних діячів Росії того часу. Територія заселялася, освоювалася, були засновані нові міста: Одеса, Херсон, Миколаїв, Катеринослав та ін. Розвивалася торгівля, економіка краю. У 1787 р. Катерина II на запрошення Потьомкіна здійснила  свою  знамениту  мандрівку  “до Тавриди”, під час якої 7–9 травня 1787 р. перебувала в Новому Кодаку, а 9 травня 1787 р. офіційно заклала Катеринослав,  поклавши   перший камінь  до   фундаменту   Преображенського   собору.

Поїздка Катерини II викликала невдоволення Туреччини,  яка не визнала ліквідацію Кримського ханства. У 1976 р. в  Дніпропетровську було урочисто від-святковано 200-літній ювілей заснування міста.

У 1787 – 1791 рр. нова російсько-турецька війна закінчилася перемогою Росії. За укладеним Ясським мирним договором  до Росії відійшли землі між річками Південний Буг і Дністер. У 1806 – 1812 рр., після чергової російсько-турецької війни до Росії відійшли землі між Дністром і Прутом та гирло Дунаю. Так під владу Росії перейшло все Північне Причорномор’я, тобто Південна Україна.

 

2. Правобережна Україна перебувала під владою Речі Посполитої, яка, як держава,  в другій половині XVIII ст. знаходилася в стані занепаду і послаблення. Тяжким становищем Речі Посполитої скористалися агресивні сусіди – Австрія, Росія і Пруссія, які домовилися про її розділи.

У 1772 р. відбувся перший розділ Речі Посполитої, за яким до Австрії відійшла Галичина. У 1774 р.,  після російсько-турецької війни, в якій Австрія була союзником Росії, до неї відійшла Північна Буковина. Так  у 70-х рр. XVIII ст. під владою Австрії опинилися західноукраїнські землі: Галичина, Північна Буковина, а Закарпаття ще з кінця XVII ст.  належало Австрії. 

У 1793 р. відбувся другий розділ, а у 1795 р. – третій розділ Речі Посполитої, за яким до Росії відійшла вся Правобережна Україна, включаючи Західну Волинь. У 70 – 90-х рр. XVIII ст. до Росії відійшли вся Південна і Правобережна Україна, а  Лівобережна  Україна  (Гетьманщина)  була  під  владою  Росії  вже  з  середини

XVII ст. Слобожанщина знаходилась у складі Московського царства ще з початку XVI ст.

Тим самим наприкінці  XVIII ст. всі українські землі опинилися під владою Росії та Австрії. Почався новий період їх історії.

18. Наддніпрянська Україна в умовах кризи феодально-кріпосницької  системи (перша половина XIX ст.)

1.Криза феодально-кріпосницької системи. Посилення антифеодальної боротьби.

  1. Політична опозиція царату першої чверті XIX ст. Декабристські організації в Україні

1. Розвиток міст та промисловості в Північному Причорномор’ї, а також зростання експорту через чорноморські порти, зумовили підвищення попиту на сільськогосподарську продукцію. Це спричинило зростання товарності поміщицьких господарств, які глибше втягувалися в ринкові, товарно-грошові відносини. Щоб отримати більше продукції, поміщики посилювали експлуатацію селян-кріпаків (праця яких малопродуктивна), перш за все збільшуючи панщину. Але це обмежувалося законом, проте його обходили, призначаючи селянам непосильні для виконання на один день панщини  завдання – уроки, тобто через урочну систему. Селяни були також змушені продавати частину свого врожаю з тим, щоб заплатити оброк грішми. Надмірна експлуатація розорювала власні господарства селян. Розорюючись, вони були неспроможні платити податки державі, виконувати повинності перед своїм паном. Повністю розорених селян поміщики переводили до свого двору на повне утримання, що дістало назву – місячина. Окремою катего-рією феодально-залежного населення були військові поселенці, яких змушували не лише відбувати повинності у повному обсязі, але й нести військову службу.

Розорення селянських господарств підривало основу феодально-кріпосни-цької системи. Зростало незадоволення селян, посилювалася антифеодальна боротьба. Тобто це була криза всієї феодально-кріпосницької системи. Царський уряд, намагаючись запобігти кризовим явищам, здійснював деякі реформи. У 1847–1848 рр. проводилася “інвентарна” реформа на Правобережжі. Але селян половинчасті міри не задовольняли, про що свідчило посилення антифеодальної боротьби.  У 1813–1835 рр.  на Поділлі  діяв   У. Кармалюк.  У 1800–1860 рр.  відбулося

2 400 селянських виступів, а у 1861–1862 рр. – 1 700  селянських  виступів, з яких у березні – травні 1861 р. – 640 виступів. Відбувалися й масові селянські виступи. Навесні – влітку 1855 р. “Київська козаччина” охопила на Київщині 422 села і 183 тисячі селян, а навесні 1856 р. “Похід в Таврію за волею” на Катеринославщині охопив 574 села і 76 тисяч селян.

Криза була системна, всеохоплююча. В надрах феодально-кріпосницької системи визрівали капіталістичні (ринкові, товарно - грошові) відносини і підривали її зсередини. Криза феодально – кріпосницьких порядків визначилася і у промисловості. Зростала кількість промислових підприємств: наприкінці    XVIII ст. –  200, у  1825 р. –  649, у 1861 р. –  2873 ( з  яких  15 %  фабрики ).  У  30 – 40-х рр. XIX ст. почався технічний переворот у промисловості (ручна праця витісняється працею машин, фабрика замінює мануфактуру). У промисловості капіталістичні відносини діставали перевагу над кріпосницькими, про це свідчить співвідношення підприємств,

 

 

 

1828 р.

1861 р.

Поміщицьких

53,8 %

5,8 %

Купецьких

46,2 %

94,2 %

 

а також частка вільнонайманої праці в промисловості, яка становила у 1825р. –25%, а у 1861 р. – 74 %. Про поширення ринкових, товарно - грошових відносин засвідчував і розвиток торгівлі. З 13 найбільших ярмарок Росії 10 діяли на території України. Окрім цього, діяли 12 тисяч місцевих ярмарків, базарів, торгів.

 

2. Проте відсталість Росії ставала все більш відчутною, що добре розуміли передові діячі країни. Вже на початку XIX ст. оформилася політична опозиція царату. Спочатку опозиційні царизму діячі брали активну участь в таємних організаціях – масонських ложах, які діяли у 1817 – 1822 рр. Масони кінцевою метою ставили об’єднання всіх народів світу в “розумне суспільство, кожний член якого робить свій внесок, щоб воно було корисним і приємним для усіх”. У цілому це був поміркований демократизм. Масонські ложі діяли у Києві – “З’єднаних  слов’ян”  (1818 – 1822 рр.),  в  Одесі –  “Понт Евксинський”  (1817 р.), “Трьох царств природи”, у Полтаві –“Любов до істини”  (1818 –  1819 рр.). У полтавській ложі виразно виявилася національно-визвольна  спрямованість.     Її      засновниками    були    І. Котляревський,    С. Кочубей,      Г. Тарновський та ін. Ця ложа була заборонена. У 1822 р. царський указ заборонив діяльність масонських лож.

У 1821 – 1825 рр. у Полтаві діяло таємне “Малоросійське товариство”, яке очолював Василь Лукашевич. Це була громадсько-політична організація, яка ставила за мету просвітництво в масах, піднесення рівня політичної свідомості, ідею ліквідації кріпацтва та обмеження самодержавства. Що ж до України, то прагнули будь-яким  чином  здобути  її  державну  незалежність.  Членами  товариства були

С. Кочубей, Г. Тарновський, С. Андрущенко та ін. Його осередки діяли у Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та ін.

З’являються в Україні і організації декабристів – дворянських революціонерів. У 1821 – 1825 рр. діяло “Південне товариство”, керівником якого був Павло Пестель. Воно налічувало  101 члена. Діяли три управи товариства: Тульчинська, Васильківська, Кам’янська. Програмним документом була “Руська правда” (автор Пестель). Програмні вимоги: повалення самодержавства, встановлення республіки, скасування кріпацтва, без викупу наділення селян поміщицькою землею, ліквідація станів, надання всім рівних прав та ін. Але Російська держава за устроєм вбачалася унітарною, а національні регіони ніякої автономії чи самостійності не отримували.

У 1823 – 1825 рр. діяло “Товариство об’єднаних слов’ян”, з центром у Новгороді-Волинському. Його організаторами стали брати Борисови, Горбачевський,  
 Ю.Люблінський. Усього товариство налічувало до 60 членів. Метою його було визволення слов’янських народів від монархічного деспотизму та іноземного панування і об’єднання їх у федеративну республіку, ліквідація самодержавства, скасування кріпацтва. Досягти цього планували шляхом військового повстання за участю народу.

Восени 1825 р. обидві організації об’єдналися в єдине „Південне товариство”. 14 грудня 1825 р. у Петербурзі відбулося повстання на Сенатській площі, а 29 грудня 1825 р. – 3 січня 1826 р. повстав Чернігівський полк в Україні. Обидва повстання були придушені, а їх учасники жорстоко покарані.

19. Західноукраїнські землі в першій половині XIX ст.

 1. Пробудження українського національного руху. Перші речники.

 2. Революційні події 1848 р.

 1. Наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст. під впливом ідей Французької буржуазної революції та інтенсивного розвитку капіталістичних відносин в Європі на українських землях відбувається пробудження національного життя. Інтелігенція починає вивчати мову, історію, фольклор, звичаї свого народу. Поступово зростає усвідомлення необхідності політичної боротьби за національні права народу на західноукраїнських землях в Австрійській імперії. Найбільш яскравим прикладом національного відродження стає „Руська трійця”, яка у 1833 – 1836 рр. діяла у Львові. До її складу входили: Маркіян Шашкевич (1811 – 1843 рр.), Іван Вагилевич (1811 – 1866 рр.), Яків Головацький (1814 – 1888 рр.). Усі вони були студентами Львівського університету і духовної семінарії. Вони поставили за мету – сприяти пробудженню української національної свідомості, вивчаючи і розвиваючи українську мову і культуру,  впроваджуючи їх в усі сфери громадського життя. Вони збирали фольклор по селах, проводили наукові дослідження, займалися публіцистичною та видавничою діяльністю. Їх діяльність була виключно культурницько-просвітницькою. Вони писали і намагались видавати різні книжки, журнали. Так, у 1834 р. готувався альманах „Зоря”. У 1836 р. вони видали літературно-публіцистичний альманах „Русалка Дністрова”, який вийшов у Пешті накладом 1 000 примірників, з яких 750  було конфісковано цензурою. Зміст альманаху складали народні пісні, думи, казки, поетичні, публіцистичні, науково-історичні твори, з яких багато на історичну тематику, також про єдність українських земель, про єднання з іншими слов’янськими народами, але головне те, що альманах був виданий українською мовою. В цьому влада вбачала злочин. Авторів притягли до відповідальності. Під час слідства вони з гідністю захищалися. Це був апогей діяльності „Руської трійці”. Внаслідок переслідування властей організація розпалася. У 1843 р. помер М. Шашкевич, але діяльність „Руської трійці” мала сильний вплив на подальший розвиток національного життя в Західній Україні. Вони були першими речниками, будителями. Особливо активно  цю роботу  продовжував Яків Головацький.

       У 1846 р. в Лейпцигу він видав німецькою мовою статтю, де  вперше була сформульована і відкрито проголошена соціально-економічна і політична програма українського національно-визвольного руху в Галичині. У 1846–1847 рр. у Відні у 2 томах , накладом 1 000 примірників, братами Головацькими було видано літературно-публіцистичний альманах „Вінок русинам на обжинок”.

У 1848 р. було видано твір „Слово перестороги”  Василя Подолинського (сільського священика), де вперше було заявлено про політичну незалежність, визволення з-під іноземної влади, з’єднання всіх українських земель в єдину демократичну республіку чи самостійну, чи у федерації  з  іншими  вільними  слов’янськими  державами.

       

  2. Особливо яскраво пробудження національного життя на західноукраїнських землях виявило себе під час революції 1848 р., коли в багатьох країнах Західної Європи (Франція, Німеччина, Австрія, Італія) відбулися буржуазні революції. У березні 1848 р.  повстанням у Відні і Будапешті почалася революція в Австрії, що знайшло відгук і на західноукраїнських землях. Щоб стримати революцію і особливо щоб  заспокоїти селян, австрійський уряд пішов на поступки. 17 квітня 1848 р.  в Галичині і Буковині була скасована панщина, а 2 березня 1853 р. панщина скасовується і на Закарпатті. Також проголошуються буржуазно-демократичні свободи.

У березні 1848 р.  у Львові проводяться демонстрації, утворюються громадсько-політичні організації. 2 травня 1848 р. українські діячі створюють „Головну Руську Раду”, яка виступала за проведення буржуазних  реформ і за надання автономії Східній Галичині. Крім українців, активізуються й інші політичні сили. 13 квітня 1848 р.  польські діячі  утворюють „Центральну Народну Раду”, а 23 травня 1848 р. полонізовані українські діячі  створюють „Руський Собор”. Редактором його друкованого органу – „Дневника руського” став І. Вагилевич, який тісно співпрацював з поляками. Між українцями та поляками в Галичині визначається протистояння, що використовує австрійська влада, яка діє за принципом – „розподіляй і володарюй”. На початку червня 1848 р. у Празі на Слов’янському конгресі була зроблена невдала спроба примирити українців та поляків.

15 травня 1848 р. у Львові починає видаватися перша українська газета – „Зоря Галицька”. У  липні 1848 р.  засновується  „Галицько-руська матиця”, культурно-освітнє товариство, по суті видавництво. У жовтні 1848 р.  у Львові проводиться з’їзд діячів української культури і науки. На початку 1849 р.  у Львівському університеті було засновано кафедру української мови і літератури, яку очолив Яків Головацький.  У 1849 р. у Львові почали будувати Народний дім.

У другій половині 1848 р. кілька місяців у Відні працював Рейхстаг ( нижня палата імперського парламенту), в якому представлені були 20 українських депутатів, переважно селяни та інтелігенція. Депутати-селяни виступали за скасування панщини без викупу. Інші депутати вимагали надання Східній Галичині автономії, але не домоглися цього. У грудні 1848 р. імператор розпустив парламент. Зволікання з проведенням реформ призводило до загострення ситуації, до радикалізації настроїв мас. 1 – 3 листопада 1848 р.  у Львові сталося збройне повстання за участю робітників і студентів, яке було придушене урядовими військами. У листопаді 1848 р.  в Північній Буковині почалося селянське повстання, яке очолив Лук′ян Кобилиця. Тривало воно майже 1,5 року. У Прикарпатті в цей час  відроджується рух опришків. Проте у 1849 р. революційна хвиля спадає. Революція була придушена. У грудні 1867 р. приймається нова конституція, за якою нова держава стає дуалістичною монархією – Австро-Угорщиною.

20. Реформи 60 – 70-х рр. ХІХ ст. та особливості розвитку Наддніпрянщини у пореформений період та на початку ХХ ст.

  1. Реформи 60 – 70-х рр. ХІХ ст. Скасування кріпацтва.
  2. Протиріччя розвитку сільського господарства. Столипінська аграрна реформа.
  3. Індустріальне зростання в останній третині ХІХ – на початку
     ХХ ст.

1. Поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи бачили і правлячі кола Росії. Поразка в Кримській війні (1853 – 1856 рр.) виявила економічну відсталість країни, а посилення антифеодальної боротьби селян загострювало ситуацію. Звідси виходило розуміння потреби реформ, перш за все – відміни кріпацтва, бо воно було стрижнем, на якому трималася вся тодішня будова політичної та економічної системи царської Росії. Кілька років велася підготовка, реформа розроблялася згори – поміщиками, звідси й її результати.

19 лютого 1861 р. було видано царський маніфест про скасування кріпацтва. Селян звільняли від кріпосницької залежності, але власником землі був поміщик. Свій наділ землі селянин повинен був викупити. Протягом двох років між поміщиком і селянами укладалися “уставні грамоти”, в яких визначалися розміри земельних наділів, що підлягали викупу. Але надання дозволу селянам на викуп наділів повністю залежало від бажання поміщиків. До переходу на викуп селяни вважалися “тимчасовозобов’язаними”, тобто під опікою поміщика, і повинні були відбувати панщину чи оброк. Практично селяни залишалися примусово прикріплені. Тимчасовозобов’язаний стан у багатьох місцях тривав до 9 і 20 років. Тільки у 1883 р. всіх селян перевели на обов’язковий викуп.

Значна частина земель залишалася у поміщиків, тобто поміщицьке землеволодіння зберігалося.

Як визначалися розміри наділів селян? За принципом – там, де земля родюча і поміщикам було вигідно вести власне господарство, більшість земель вони намагалися залишати собі, навіть за рахунок зменшення селянських наділів, що дістало  назву – відрізки.  В  Україні  ж  землі  родючі,  тому  селяни втратили більше

15 % землі, якою користувалися раніше. 94 % поміщицьких селян отримали наділи менше 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового рівня. Тим самим, щоб вижити, селяни змушені були орендувати землі у поміщика, йти до нього в економічну кабалу. Тобто поміщики зберігали більшість землі і отримували дешеву робочу силу.

Як визначався розмір викупної суми за селянські наділи? В основу викупної суми було покладено не ринкову вартість землі і доходи від господарства, а розміри загальних грошових податків, які сплачували селяни-кріпаки. Тобто розмір викупної суми визначався за таким розрахунком, щоб ці гроші, будучи покладеними до банку, давали б поміщикові у відсотках такий прибуток, який дорівнював би сумі оброчного податку селянина-кріпака. Для селян це були великі гроші, але щоб не постраждали інтереси поміщиків, держава виплачувала 80 %  викупної суми, селяни ж – 20 %. Тим самим селяни ставали боржниками держави і протягом 40 років повинні були щорічно погашати 6 % викупної суми, це називалося – викупні платежі. Виплачували їх селяни до 1906 р. За цей час виплатили 382 млн крб., а ринкова вартість цієї землі становила 128 млн крб. Всього ж по Росії: ринкова вартість становила 648 млн крб, викупна сума – 867 млн крб, сплатили ж до 1906 р. – 1 540,5 млн крб. І ще залишалися боржниками. По суті це був грабунок селянства.

Аграрна реформа 1861 р. була проведена в інтересах поміщиків. При цьому зберігалися пережитки кріпосництва: поміщицьке землеволодіння, відрізки, викупні платежі. Усе це гальмувало розвиток капіталістичних відносин на селі, так само, як і штучна консервація селянської общини.

Проте на Правобережній Україні виявилися особливості в проведенні селянської реформи. Причиною цього було польське повстання 1863 р. Українським селянам були зроблені деякі послаблення. Їх швидко перевели на обов’язковий викуп, збільшили на чверть земельні наділи та зменшили на 20 % викупні платежі.

Це була реформа поміщицьких селян, але в Росії були й інші категорії селянства, щодо кожної проводилася окрема реформа. У 1863 р. – реформа удільних селян, а у 1866 р. – реформа державних селян, які теж викупляли свої наділи.

У 60 – 70-х  рр. ХІХ ст. була проведена ціла низка реформ.

У 1864 р. – земська реформа. Земства були органами місцевого самоврядування, які діяли на селі (лікарні, школи, статистика, шляхи та ін., але не політична діяльність). Виборцями були землевласники (поміщики та селянські общини). На Правобережній Україні земства були запроваджені у 1911 р., причиною також було польське повстання 1863 р.

У 1864 р. була проведена судова реформа, за якою суд ставав незалежним від адміністрації, також вводився суд присяжних.

У 1870 р. міська реформа впровадила в містах органи самоврядування – міські думи. Їх функції були такі, що і в земств, але діяли вони в містах.

У 1862 – 1874 рр. проводилася військова, фінансова, освітня, цензурна та ін. реформи.

Усі ці реформи, незважаючи на половинчатість, були прогресивними, бо відкривали більший простір для розвитку капіталістичних  відносин в Росії і в Наддніпрянській Україні. І в  наступний,  пореформений  період  (60 – 90 рр. ХІХ ст.), це стало відчутним, особливо в економіці.

 

2. У сільському господарстві відбувалося подальше зростання продуктивних сил. Так,  частка України становила 90 % експортної пшениці Росії, а від світового врожаю – 43 % ячменю, 20 % пшениці та 10 % кукурудзи. Визначилася й спеціалізація окремих регіонів: Правобережжя – цукрові буряки, Лівобережжя – картопля, тютюн, Південь – зерно. Капіталістичні відносини на селі розвивалися нерівномірно. На Лівобережжі були найсильніші пережитки кріпосництва. На Півдні ж за рівнем капіталізації розвиток відбувався найбільш інтенсивно. Наслідком капіталізації ставало посилення соціального розшарування селянства. Так, біднота становила 1,5 млн. господарств, середняки – 550 тисяч господарств, а заможні селяни – 450 тисяч господарств.  Сільськогосподарських робітників налічувалося 1,8 млн  чоловік.

Залишки кріпосництва стримували розвиток продуктивних сил села, загострювали ситуацію на селі, зумовлювали невирішеність аграрного питання в Росії, одного з найболючіших протиріч в країні на початку ХХ ст., що вело до посилення боротьби селянства. Наслідком цього стала столипінська аграрна реформа,  яка була впроваджена 9 листопада 1906 р. царським указом  та законом від 14 червня 1910 р. За реформою зберігалося поміщицьке землеволодіння, а селянам дозволено було виходити з общини зі своїми наділами (у приватній власності) на хутори чи відруби. Селянський банк надавав кредити. Заохочувався переселенський рух до східних регіонів Росії. Метою реформи було створення міцного прошарку заможних селян – власників, які б становили опору царській владі на селі і противагу революції. Об’єктивно столипінська аграрна реформа була прогресивною, бо сприяла розвитку капіталістичних відносин на селі, але запізнілою в часі. Дуже загостреними були протиріччя. Селяни в масі страждали від малоземелля і безземелля. Уповільненим було соціальне розшарування селянства. Проте в Україні, особливо в Південній та Правобережній, столипінська реформа виявилася найбільш успішною. 50 і 33% всіх селянських господарств у цих регіонах вийшли на хутори та відруби. До Сибіру у 1906 – 1912 рр. переселилося  1 млн  чоловік, але  з них  повернулося 250 тисяч, що визначило невдачу переселенської політики царату. Протиріччя ж на селі залишалися і загострювалися. Загостреними були національне і робітниче питання. У Росії зберігалася загроза нових революційних потрясінь, що й відбулося у 1917 р. внаслідок кризи, загостреної Першою світовою війною.

 

3. У промисловості темпи розвитку були високі, хоча численні пережитки кріпосництва різко звужували місткість внутрішнього ринку, а це об’єктивно стримувало розвиток промисловості. Все ж розвиток був досить швидкий. Спричинювала до цього політика протекціонізму, яку проводив царський уряд. Це була політика підтримки вітчизняного капіталу, яка виявляла себе в охоронних тарифах, казенних замовленнях з гарантованими цінами, у пільгових кредитах з державного банку та в широкому залученні іноземних капіталів. Тобто мало місце пряме втручання держави в економіку, особливо в її провідні галузі – залізниці, металургію, машинобудування. У 1865 р.  в Україні  побудована перша залізниця – Одеса – Балта (219 верст). Робоча сила була дешева, що обумовлювалося її надлишком на селі. Надзвичайно сильна  її експлуатація  забезпечувала капіталістам високі прибутки.

У 70 – 80-ті рр. ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні завершився промисловий (технічний) переворот. Донецько-Криворізький регіон наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. перетворився в головну вугільно-металургійну базу Росії. Особливо після 1884 р., коли Донбас і Кривбас з’єднала Катерининська залізниця. За 1861 – 1900 рр.  видобуток кам’яного вугілля в Донбасі зріс у 115 разів (з 6 до 691,5 млн пудів), а видобуток залізної руди на Криворіжжі у 158 разів (з 1,4 до 210 млн  пудів). За останні 20 років ХІХ ст. в Україні (Катеринославська та Херсонська губернії) були побудовані 17 великих металургійних заводів-гігантів. За 60 – 90-ті рр. ХІХ ст. виробництво цукру зросло у 14 разів (з 1,6 до 23 млн пудів), що  становило 84 % загальноросійського. У 1887 р. у Києві було створено Цукровий синдикат – перше в Росії монополістичне об’єднання.

Наприкінці ХІХ ст.  в Україні налічувалося 32 % всіх машинобудівних заводів Росії, які виробляли 16 % загальноросійської продукції машинобудування, але при цьому 70 % загальноросійського виробництва сільськогосподарських машин. У 1900 р. довжина залізниць в Україні становила 8 417 км. На початку ХХ ст. в Україні (від загальноросійського) діяло 20,9 % промислових підприємств, вироблялося 20,7 % промислової продукції, що становило 14,5 % загальної вартості всієї продукції. У загальному обсязі продукції народного господарства в Україні частка промисловості становила 48 %, а по Росії – 40 %. У 1913 р. в Україні (від загальноросійського) видобувалося і вироблялося: залізної руди – 72,3 %, кам’яного вугілля – 78 %, чавуну – 69 %, сталі – 57 %, прокату – 58%. 450 машинобудівних і металообробних підприємств виробляли 20,2 % загальноросійської продукції, серед них сільськогосподарських  машин  більше 50 %, а паровозів – 40 %. Цукру вироблялося 81 %. Тобто українські землі в економіці Росії на початку ХХ ст. займали дуже вагоме місце.

21. Революційний та національний рух в Наддніпрянській Україні   у  60–90-х рр.  XIX ст.

1. Кирило-Мефодіївське товариство.

2. Громадівський рух. Революційні народники в Україні.

3. М. П. Драгоманов

1. Організаційне оформлення політичної опозиції царату в українському національному русі починається у 40-х рр. XIX ст., тоді ж простежуються початки його політизації.

У 1846–1847 рр. діяло Кирило-Мефодіївське товариство, в якому було 12 постійних членів, з яких 5 – студенти Київського університету, а інші – вчителі, письменники, поети, професор, чиновники, журналісти, тобто представники інтелігенції. Серед них найбільш відомі були: Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Серед кирило-мефодіївців виділилося 2 напрями: радикальний, який представляли Шевченко, Гулак і студенти, та поміркований, представлений Костомаровим, Кулішем.

Програмним документом кирило-мефодіївців була “Книга буття українського народу” (або “Закон Божий”) і “Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”. В основі їх програмних цілей були покладені ідеї панславізму (ідеї всеслов’янської єдності), тобто визволення українського народу пов’язувалося із визволенням усіх слов’янських народів Європи, а Україні в цьому відводилася месіанська роль – стати ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов’янських народів. Далі потрібно було об’єднати новостворені слов’янські республіки у федеративну державу, в якій всі слов’янські республіки були б рівноправними у федеративній спілці незалежних слов’янських держав, і Україна теж. Київ ставав центральним містом федеративної спілки. Раз на чотири роки обирали собор (сейм). Населення діставало широкі громадянські права. Проголошувалося повалення самодержавства, ліквідація кріпацтва і скасування станів. Основні положення програми кирило-мефодіївців перекликалися з програмними положеннями “Товариства об’єднаних слов’ян”.

Практична діяльність кирило-мефодіївців полягала в тому, що вони пропагували свої ідеї, твори Т. Шевченка, видали дві прокламації, займалися науковою працею, освітньою діяльністю.

За доносом студента Петрова у березні-квітні 1847 р. у Києві були проведені арешти. У Петербурзі відбулося слідство, в якому брав участь сам Микола І. Найсуворіше покарали Т. Шевченка, якого відправили солдатом до оренбурзьких степів із забороною писати і малювати.

 

2. У наступні десять років в українському національному русі спостерігалося затишшя, але наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. XIX ст. знову відбувається активізація українського національного руху в Росії. Все це проходить на фоні загальної активізації суспільно-політичного життя Росії напередодні відміни кріпацтва.

Наприкінці 50-х рр. XIX ст. у Київському університеті існував таємний студентський гурток “хлопоманів” у складі В. Антоновича, Б. Познанського, Т. Рильського та ін. У 1861 р. хлопомани разом з іншими українськими діячами створюють у Києві громаду. Скоро громади виникли і в інших містах України Харкові, Полтаві, Чернігові та ін. Громади були самодіяльними напівлегальними суспільно-політичними організаціями української ліберально-демократичної інтелігенції. Існувала громада і в Петербурзі, ядро її склали колишні кирило-мефодіївці - Костомаров, Куліш, Білозерський та ін. У 1861-1862 рр. в Петербурзі ними видавався журнал “Основа”. Громадівці активно займалися видавничою діяльністю (твори Шевченка, М. Вовчка, підручники та ін.). В Україні громадівці  працювали у недільних школах, які діяли у 1859–1862 рр. У ці роки діяльність громадівців носила переважно культурницький характер, вони прагнули піднести національну і громадянську свідомість українського народу.

Активізація українського національного руху викликала занепокоєння царського уряду. 18 липня 1863 р. було видано Валуєвський циркуляр, за яким заборонялося друкувати книжки українською мовою, особливо релігійного змісту і навчальні, перш за все для початкового читання народу. Дозволені були лише твори художньої літератури. Також у Валуєвському циркулярі зазначалося, що української мови “не було, немає і бути не може”.

На початку 70-х рр. знову спостерігається активізація українського національного руху в Росії. Центром громадівського руху в цей час стала Київська Стара Громада,  яка  налічувала  приблизно  70  чоловік  (В. Антонович, М. Драгоманов,

П. Чубинський, П. Житецький, М. Лисенко, М. Старицький, О. Русов,  Т. Рильський, О. Кониський,  М. Зібер,  Ф. Вовк,  С. Подолинський,  І.Нечуй-Левицький  та

 ін.). Громадівці розгорнули активну діяльність. Вони плідно працювали у Південно-Західному відділі Російського географічного товариства, який діяв у 1873-1875 рр. У 1874 р. у Києві відбувся ІІІ Всеросійський археологічний з’їзд, на якому виступали українські вчені. Їх виступи, за свідченням тодішньої преси, “здивували весь вчений європейський світ”. Газета “Киевский телеграф” у 1875 р. фактично стала органом Київської громади.

Активізація українського національного руху знову занепокоює  царський уряд. Починаються репресії. У 1875 р. М. Драгоманова звільняють з Київського університету, де він був професором історії. Посилюються напади на український рух у пресі.

18 травня 1876 р. було видано Емський указ, який заборонив ввозити книжки українською мовою з-за кордону, друкувати книжки українською мовою за винятком  історичних документів, але правописом оригінала, та творів художньої літератури, але російським правописом з дозволу цензури. Також були заборонені сценічні вистави, концерти українською мовою і друкування українських текстів до музичних нот.

Нові репресії знову перервали розвиток громадівського руху, який був дуже слабкий, бо його представляла лише купка інтелігенції. Тому достатньо було простої адміністративної заборони, щоб його придушити. Широкі ж народні маси національно не були пробуджені. Звідси й переважання в діяльності громад в Україні у 80-90-х рр. культурництва, аполітизму, свідомого уникання політики. Проте громадівський рух продовжувався. Громади діяли у Києві, Одесі, Харкові, Чернігові, Полтаві та в інших містах. Аполітизм старих громадівців не задовольняв молодих українських діячів, які прагнули більш радикальних дій, тому засновували “молоді громади”, встановлювали зв’язки з революційними народниками.

Слід зазначити, що у пореформеній Росії провідним напрямком суспільно-політичної думки й визвольного руху стало народництво. Воно базувалося на системі поглядів О. І. Герцена та М. Г. Чернишевського про особливий, самобутній шлях Росії до соціалізму.

В Україні народництво набуло значного розмаху. У першій половині  70-х рр. тут панували прихильники М. Бакуніна, які закликали до негайної селянської революції (гуртки “чайківців”, “Київська комуна”). Основним змістом революційної діяльності народників стало “ходіння в народ”, яке виникло наприкінці 1873 р. і охопило переважно Київську, Чернігівську, Полтавську й Харківську губернії. Щодо цього, то особливо резонансними стали події так званої “Чигиринської змови” 1877 р.

У другій половині 70-80-х рр. сталися зміни форм організації і тактики боротьби народників. Коли “ходіння в народ” як тактичний засіб себе вичерпало, виникла потреба в централізованій організації. У 1876 р. утворюється “Земля і воля”. Після її розколу в 1879 р. в українських губерніях виникли організації, які підтримували й “Народну волю” з її методами терористичної боротьби і “Чорний переділ”, що продовжував пропагандистську діяльність серед різних верств населення. Після розгрому “Народної волі” та організаційної кризи “Чорного переділу” на початку 80-х рр. період революційного народництва завершився. Починалася доба нової соціалістичної ідеології марксизму.

На початку 80-х рр. ХІХ ст. в Росії назріває революційна ситуація, за умов якої у 1881 р. були видані “роз’яснення” до Емського указу з деякими послабленнями щодо вживання української мови. Так, було дозволено друкувати словники, але російським правописом або давньоруським, дозволені також сценічні вистави українською мовою, але з дозволу цензури і губернатора чи генерал-губернатора. Дозволено друкувати український текст до музичних нот, але теж російським правописом і з дозволу цензури. І зовсім було заборонено засновувати спеціально український театр і трупи для постановки п’єс тільки українською мовою. Проте сам Емський указ не відмінили. Він діяв до 1906 р. і не раз підтверджувався. Тому умови діяльності громад продовжували залишатися складними. У 1882–1906 рр. у Києві видавався журнал “Киевская старина”, який фактично став органом Старої Громади.

3. М. П. Драгоманов (роки життя – 1841–1895 рр.) після звільнення з Київського університету у 1875 р. виїхав за кордон і за дорученням Старої Громади почав видавати у Женеві журнал “Громада” та інші українські книжки. В еміграції М. Драгоманов розробляє теорію “громадівського соціалізму”, досить радикальну, як для ліберального діяча. Погляди М. Драгоманова не відповідали вже поглядам старих громадівців, тому у 1886 р. Стара Громада порвала з М. Драгомановим. Але він і далі продовжував пропагувати свої ідеї. Помер у Болгарії, працюючи в столичному університеті.

22. Піднесення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

  1. Москвофіли.
  2. Народовці.
  3. Радикали. Створення Русько-української радикальної партії.
  4. Поява нових політичних партій. Кооперативний рух.
  5. Набуття українським національно-визвольним рухом  в Австро-Угорщині масовості. „Український П’ємонт”

1. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях продовжувався і після придушення революції 1848 р. У 60 – 90-х рр. ХІХ ст.  в українському національно-визвольному русі Австро-Угорщини визначалося три суспільно-політичні течії. Москвофільство характеризувалося орієнтацією на Росію, на царат. Це була реакційна течія, яка об’єднала консервативну верхівку українського суспільства. Вона виникла внаслідок розчарування частини українських діячів у результатах революції 1848 р., коли австрійський уряд не виконав того, що обіцяв українцям. Москвофіли орієнтувалися на реакційні сили царської Росії, але були лояльні  до  австрійського уряду.  Їх  підтримував  російський уряд.  У  пропаганді

москвофілів зазначалось, що „українського народу не існує, є лише єдиний „панруський” народ від Карпат до Камчатки”,  заперечувалося  існування української мови як літературної  („говірка темних селян”), була вигадана штучна мова – „язичіє” ( суміш російської, української, старослов’янської і польської), на якій видавали книжки і газети. Москвофільство виникло і як реакція частини українських діячів на колонізаторські заходи австрійської влади по асиміляції краю, але заперечуючи українську мову, не пробуджуючи української національної свідомості, вони об’єктивно сприяли асиміляції (онімечуванню, полонізації, мадяризації),  тому  це  була  реакційна  течія.  Лідерами  москвофілів були Д. Зубрицький,

В. Дідицький, А. Добрянський та ін. Москвофілам належали у Львові „Галицько- руська матиця”, „Народний дім”, „Ставропігійський інститут”, „Товариство ім. Качковського”, а також періодичні видання: газета „Слово”, журнали ”Галичанин”, „Лада”, „Дом и школа”, „Страхопуд” та ін. На Буковині під впливом москвофілів діяли товариство „Народна рада”, „Общество русских женщин в Буковине”, „Общество русских студентов Карпат”.

2. Народовці як  течія виникли на початку 60-х років ХІХ ст. Це була прогресивна течія,  діячі якої виступали за розвиток української мови, за піднесення національної свідомості українців, закликали до боротьби за національні права українського народу. Але національний рух ними спрямовувався переважно в русло культурницько-освітньої діяльності, до того ж  досить поміркованої. Але народовці проводили значну культурницьку діяльність ліберального характеру, чим сприяли піднесенню національної свідомості. Народовці видавали газети і журнали „Діло”, „Буковина”, „Правда”, „Мета”, „Нива” та ін., проводили роботу серед учнівської молоді, в гімназіях створювали учнівські громади.

У 1868 р. у Львові вони заснували культурно-освітнє товариство „Просвіта”, яка розгорнула велику роботу, видавала українські книжки,  підручники, газети, журнали, влаштовувала театральні вистави, вечори, лекції та ін., організовувала читальні по селах, при яких діяли хори, позичкові каси, крамниці , тобто осередки культури на селі. Наприкінці ХІХ ст. працювали 19 філій „Просвіти” та 816 читалень. Взагалі „Просвіта” багато зробила для культурного розвитку і пробудження українського народу, його національної свідомості.У Північній Буковині з 1869 р. діяла „Руська бесіда” –  культурно-освітнє товариство, аналогічне львівській „Просвіті”. У 1873 р.  у Львові було засноване „Літературне товариство ім. Шевченка” , яке мало сприяти розвитку української мови і літератури. З 1892 р.  на його основі було засноване  „Наукове товариство ім. Шевченка”, яке діяло до 1939 р., і по суті наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. виконувало функції Української Академії наук, об’єднуючи українських вчених і митців та сприяючи розвитку української науки та культури. При НТШ діяло три наукові секції: філософічна, історико-філологічна та математично-природничо-лікарська, а також різні наукові комісії: друкарняна, книгарняна, бібліотечна. За час існування НТШ було видано 155 томів різних записок, збірників та ін.

У 1890 р. лідери народовців ( Ю. Романчук та ін.) уклали угоду з австрійською адміністрацією Галичини, яка дістала назву „нова ера”. Народовці за незначні поступки в культурно-освітній сфері (у Львівському університеті була відкрита кафедра історії України, відкрито кілька українських гімназій та ін.) заявили про лояльність і відданість австрійській державі, а саме, що вони будуть діяти лише на основі конституції Австро-Угорщини, визнавали вічність приватної власності, фактично відмовлялися від боротьби за інтереси українських  народних мас та відмежовувалися від українців, які проживали за межами Австро-Угорщини. Фактично лідери народовців  відмовлялися від ідеї соборності українських земель і  увічнювали панування Австрії на західноукраїнських землях.

3. Проти „нової ери” рішуче виступили представники третьої течії в українському  національно-визвольному  русі  –   радикальної,  яка  виникла  з середини

70-х рр. ХІХ ст. Лідерами її були І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький. Радикали перебували під сильним впливом М.П. Драгоманова. Вони видавали газети і журнали „Громадський голос”, „Молот”, „Народ”, „Товариш”, „Громадський  друг”, „Дзвін”, „Хлібороб”, пропагували соціалістичні ідеї  серед українських робітників Львова і Бориславо-Дрогобицького  нафтового басейну, видавали соціалістичну літературу,  займалися  і культурно-освітньою роботою. У 1890 р. у Львові за ініціативою М. Драгоманова радикали заснували першу українську політичну партію – „Русько-Українську Радикальну Партію” (РУРП), в програмі якої як кінцева  мета декларувалося встановлення соціалістичного ладу і соціалістичних виробничих відносин, але у 1895 р.  в новій програмі РУРП  було заявлено, що соціалістичний ідеал можна здійснити лише при повній політичній  самостійності українського народу, при наявності чого поступово визріли б умови для переростання капіталізму в соціалізм, тобто до безпосередньої боротьби за соціалізм радикали вже не закликали. У 1896 р.  вийшла брошура Ю. Бачинського „Ukraina irredenta” („Україна поневолена”), де з  марксистських позицій автор намагався обґрунтувати право українського народу на самостійну державу. Але радикали  переважно були поміркованими реформістами. Вони  проводили велику роботу серед селянства. 4 лютого 1891 р.  у Коломиї відбулося перше передвиборне віче, яке зібрало 800 селян. 19 травня 1898 р. у Львові, під час  святкування 100-річчя виходу „Енеїди” І.П. Котляревського, остаточно затвердилося вживання термінів „Україна”, „український”.

4. Серед діячів українського національно-визвольного руху відбувається розмежування ідейно-політичних сил. У 1899 р. утворюється Українська соціал-демократична партія. Лідерами її були  С. Вітик, М. Ганкевич, В. Охримович.

У 1899 р. утворюється  Українська національно-демократична партія (УНДП), найбільш впливова наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. українська партія на західноукраїнських землях. ЇЇ лідерами були  Ю. Романчук, М. Грушевський. УНДП  закликала боротися за незалежну Україну, в якій би  об’єдналися всі українські землі, тобто проводилася ідея соборності українських земель. Як найближчі цілі визначалися поділ Галичини на дві частини – східну (українську) і західну (польську) з широкою автономією, що позбавило б українців національного і соціального гноблення, гарантувало б рівноправність української мови, створення українського університету у Львові, декількох українських гімназій, загальне виборче право.

На західноукраїнських землях утворюються й інші партії. У 1900 р.  москвофіли створили „Руську народну партію”. У 1896 р.  О. Барвиновським, А. Шептицьким було створено клерикальну партію „Русько-католицький союз”.

Широкого розмаху набуває кооперативний рух. За підтримки греко-католицької церкви та діяльності „Просвіти” створюються сотні крамниць, ощадно-позикових кас та інше. У 1904 р. створено „Крайовий союз ревізійний”,  центральний координаційний орган кооперативного руху в Східній Галичині. У 1903 р. в Буковині створюється „Селянська каса”.

5.  На початку ХХ ст. український національно-визвольний рух в Австро- Угорщині різко посилюється, стає масовим. Українські політичні партії зосереджували зусилля переважно в двох основних напрямах.

По-перше, боротьба за національну школу і вільний розвиток української мови. Головною тут стає вимога відкриття у Львові українського університету. Вперше її  у 1899 р. висунули на своїх зборах українські студенти австрійських університетів. Особливо активізувалася ця боротьба з 1907 р. 1 липня 1910 р. під час сутички  українських і польських студентів  було вбито Адама Коцка – лідера українських студентів.

По-друге, боротьба за реформу виборчої системи. Особливо активною вона стає з 1905 р., коли на підтримку вимоги загального виборчого права проводяться масові збори, мітинги, які продовжувалися у 1906 – 1907 рр. 30 січня 1907 р. було видано указ імператора про запровадження нового виборчого закону, але він був несправедливим щодо представництва українського населення. Під час нових виборів 1907 р. австрійська влада  вчиняла репресії щодо селян і допускали фальсифікацію результатів виборів. За це у 1908 р.  Мирослав Сичінський вбив намісника  Галичини  графа Потоцького. У наступні роки боротьба за виборчу реформу  посилюється і загострюється. У ці ж роки посилюються робітничий та селянський рухи, виступи студентів.

Напередодні Першої світової війни,  щоб заручитися підтримкою українців,  австрійський уряд йде на поступки. На початку 1914 р.  він обіцяє  відкрити у Львові український університет і реформувати виборчу систему з наданням україцям однієї третини місць у парламенті. За це українські діячі заявили, що у разі війни з Росією вони підтримають Австро-Угорщину. У 1912 р.  у Львові відбувся крайовий з’їзд  „Соколів” і „Січей”,  які заявили про готовність воювати з Росією за  державну  незалежність  України.  19 – 22 червня  1913 р.   у  Львові  відбувся

II Всеукраїнський  з’їзд  студентів,  який теж висунув гасло державної самостійності України і закликав до боротьби з Росією.

23. Суспільно-політичний розвиток Наддніпрянської України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

1. Політизація українського національного руху. Поява політичних партій.

2. Визрівання революційної ситуації на початку ХХ ст.

3. Події революції 1905-1907 рр. в Україні.

4. Український національний рух у роки революції.

5. Столипінська реакція в Україні

1. У 90-х рр. ХІХ ст. відбувається політизація українського національного руху в Росії, замість культурництва і аполітизму українські діячі висувають політичні гасла і засновують політичні партії та організації.

У 1892 р. групою радикально налаштованої української молоді було засноване “Братство тарасівців”, перша така організація, яка висунула суто політичні гасла в українському русі. У ці ж роки активізували діяльність студентські (молоді) громади у Києві, Харкові. Саме на їх базі у 1900 р. у Харкові була заснована Революційна українська партія (РУП). І її першим програмним документом стала брошура “Самостійна Україна”, автором якої був харківський адвокат Микола Міхновський. Підтримавши спочатку гасло самостійності України, РУП у 1903 р. перейшла на марксистські позиції і висунула гасло автономії України у складі федеративної Росії. Наприкінці 1905 р. РУП була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами якої були Д. Антонович, М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра та ін. РУП об¢єднала в собі всіх українських радикальних діячів.

 Помірковані  українські діячі-ліберали, старі громадівці у 1897 р. заснували Загальну  українську  безпартійну  демократичну  організацію,  на  основі   якої  у

1904 р. утворилися Українська демократична партія і Українська радикальна партія. Обидві ці партії наприкінці 1905 р. об’єдналися в Українську демократично-радикальну партію. У 1908 р. на її базі утворився міжпартійний блок “Товариство українських поступовців”. Українські ліберали виступали за автономію України.

У 1902 р. українські самостійники на чолі з Міхновським організували Українську народну партію – єдину, яка рішуче виступила із вимогою політичної самостійності України.

В Наддніпрянській Україні діяли й інші політичні партії, також і російські, єврейські, польські та ін.

2. Наприкінці ХIX – на початку XX ст., коли в Росії та Україні утворювалися політичні партії, суспільні рухи (робітничий, селянський, студентський та ін.) набували більш організованого та масового характеру. Опозицію царату все сильніше виявляли й ліберальні діячі, які теж виступали з вимогами реформування політичного та економічного ладу Росії.

На початку ХХ ст. в Росії визріває революційна ситуація, яка була прискорена світовою економічною кризою 1900-1903 рр. та поразкою в російсько-японській війні 1904–1905 рр. Також сприяли їй і глибокі протиріччя в невирішених аграрному, національному, робітничому та інших питаннях, які існували в Росії.

В українських землях, як і в Росії, відбувалися демонстрації та страйки робітників, студентів, виступи селян.

У січні 1901 р. за участь в антиурядових виступах було віддано в солдати 182 студенти Київського університету. У відповідь відбувся загальний студентський страйк за участю 30 тисяч студентів з 35 вищих навчальних закладів Росії.

Влітку 1903 р. пройшов загальний політичний страйк робітників Півдня Росії.

Навесні 1902 р. на Полтавщині та Харківщині селянські виступи охопили 337 сел із 160 тисячами чоловік.

Активізувалися й ліберальні діячі, які наприкінці 1904 р. у земствах провели “банкетну кампанію”, відзначаючи сорокову річницю судової реформи.

Виявили активність і українські діячі. Так, у 1903 р. у Полтаві відкрито пам¢ятник І. П. Котляревському, що перетворилося на політичну акцію. У 1903 р. українські діячі відзначили 35-річчя літературної діяльності І. Нечуя-Левицького і 35-річчя музичної творчості М. Лисенка.

3. Подіями 9 січня 1905 р. в Росії почалася демократична революція 1905–1907 рр. Спостерігалося різке зростання страйкового руху в Україні протягом   1905 р. У січні-березні 1905 р. страйкували 170 тисяч чоловік, у жовтні 1905 р. – 120 тисяч, а всього у 1905 р. – 500 тисяч. У наступні роки страйкова хвиля пішла на спад. Так у 1906 р. страйкувало 100 тисяч, а у 1907 р. – 60 тисяч. Різко активізувався й селянський рух, який набував крайніх радикальних форм (погроми поміщицьких маєтків, повстання та ін.). Загострювалася класова боротьба у самому селі. Почалися повстання в армії. 14–25 червня 1905 р. відбулося повстання на броненосці “Потьомкін”.

Вищого піднесення революція досягла восени–взимку 1905 р. Так, у жовтні 1905 р. загальнополітичний страйк охопив усю країну. Під таким тиском 17 жовтня 1905 р. цар Микола ІІ видав “Маніфест”, обіцяючи надати політичні свободи та скликати Державну думу.

Наприкінці 1905 р. революція досягла свого апогею. 15 листопада 1905 р. відбулося повстання у Севастополі на крейсері “Очаків” та інших кораблях, очолене лейтенантом Шмідтом. 18 листопада 1905 р. у Києві повстали тисяча саперів на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським. У грудні 1905 р. відбулося збройне повстання робітників у Харкові, Катеринославі, Олександрівську. Найбільшим було повстання робітників у Горлівці (в Донбасі) 16–17 грудня 1905 р. Після придушення повстань почався спад революції.

4. У роки революції активно працювали й українські діячі. В багатьох містах України вони заснували культурно-просвітницькі організації Просвіти, які розгорнули широку роботу – засновували бібліотеки й читальні, видавали українську літературу, організовували україномовні лекції, концерти, вистави та ін.

У роки революції практично перестав діяти Емський указ, почала з¢являтися україномовна преса. “Хлібороб” у 1905 р. став першою україномовною газетою в Росії. У 1906 р. видавалося 18 українських газет та журналів. Журнал “Киевская старина” у 1906–1907 рр. виходив під назвою “Україна”. Відомою стала газета “Громадська думка” (пізніше “Рада”).

У 1907 р. з ініціативи М. Грушевського в Києві було засноване Українське наукове товариство. У деяких навчальних закладах почалося викладання українською мовою.

Активно українські діячі працювали і в Державних думах Росії. Українська парламентська громада існувала у 1906 р. в І Державній думі (45 депутатів), у 1907 р. в ІІ Державній думі (47 депутатів). Українські парламентарі рішуче виступали з вимогами політичної автономії України і українізації освіти.

5. 3 червня 1907 р. царським маніфестом була розпущена ІІ Державна дума. Це був кінець революції, а по суті – державний переворот. У Росії почалася столипінська реакція, терор, репресії. Це зачепило український національний рух. Так, категорично було заборонено викладати українською мовою в навчальних закладах. Цензурою було заборонено вживати слова “Україна”, “український народ”. Закривалися “Просвіти”, українські газети і журнали. Було заборонено збирати кошти на пам¢ятник Шевченкові в Каневі. Антиукраїнську шовіністичну пропаганду проводили чорносотенці, представники “Клуба русских националистов”, який було засновано у Києві у 1908 р. Посилювався антисемітизм. У 1913 р. у Києві гучного резонансу набула справа Бейліса. У 1910 р. розпорядженням уряду було заборонено в Росії створення будь-яких товариств з “інородців”, що торкнулося також і українців. У 1914 р. царський уряд фактично заборонив святкування 100-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, що викликало загальне обурення навіть у консервативних діячів.

З 1911 р. почалося зростання робітничого руху. Якщо у 1907–1910 рр. було 100 тисяч страйкуючих, то у 1913 р. їх стало 77 тисяч, а у січні-липні 1914 р. вже 94 тисячі. Фактично напередодні Першої світової війни в Росії визрівала нова революційна ситуація.

24. Перша світова війна і Україна

1. Початок війни. Плани воюючих сторін щодо України.

2. Ставлення українських партійно-політичних сил до війни. Політика урядів Австро-Угорщини і Росії в українському питанні.

3. Хід бойових дій у 1914 – 1916 рр. Українські січові стрільці

1. Перша світова війна тривала з липня 1914 по листопад 1918 рр. між двома блоками держав: Антантою (Англія, Франція, Росія та ін.) та Четвертним союзом  (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина). Доля українських земель в умовах війни була трагічною. Вони перебували  у складі Росії та Австро-Угорщини,  через них проходила смуга фронту. Воюючі країни мали свої плани щодо українських земель. Росія  хотіла  захопити західноукраїнські землі, Австрія мала плани щодо  Волині і Поділля, а Німеччина претендувала на Донбас, Одесу, Крим, Приазов¢я. Трагедія полягала в тому, що війна розколола  українське суспільство і поставила його по різні боки фронту.

2. Українські  партійно-політичні  сили по-різному визначили своє ставлення до війни. Українські політичні партії Галичини та Буковини заявили про підтримку Австро-Угорщини у війні проти Росії і влітку 1914 р.  утворили Головну українську раду. Група українських політичних емігрантів з Наддніпрянщини (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук та ін.)  утворила  влітку   1914 р. у Львові “Спілку визволення України,  яка теж  виступила за поразку Росії. У 1915 р. українські діячі в Австро-Угорщині об¢єдналися в Загальну українську раду.

Галицькі москвофіли влітку 1914 р. створили в Києві “Карпато-русский освободительный комитет”, заявивши про підтримку Росії.

Товариство українських поступовців з початком війни заявило про свій нейтралітет. С. В. Петлюра (член УСДРП)  на початку війни в журналі “Украинская жизнь” у Москві видав статтю “Війна і українці”,  в якій закликав до підтримки Росії.

У 1915 – 1916 рр. група лівих українських соціал-демократів (Юркевич, Дятлов, Лола) у Швейцарії видавала журнал “Боротьба, займаючи щодо війни позицію дуже близьку до більшовицької.

Уряди Австро-Угорщини і Росії використали війну, щоб придушити опозиційний собі український національний рух. Особливо це виявилося в Росії, де були закриті та заборонені останні газети і журнали, “Просвіти” та інші українські організації, заарештовувалися і засилалися українські діячі. В Австро-Угорщині теж за найменшою підозрою у симпатіях до Росії заарештовували і навіть страчували.

3. Бойові дії почалися вже влітку – восени 1914 р. успішним наступом російських військ Південно-Західного фронту. У серпні – вересні 1914 р.  російські війська окупували Східну Галичину і Північну Буковину. Галицька битва тривала  до весни 1915 р.

 На окупованих землях відразу ж запроваджувалася російська адміністрація, було призначено генерал-губернаторами: у Східній Галичині – Бобринського, у Північній Буковині – Трепова, які були відомі своїми реакційними поглядами. Вони й розгорнули жорстоку антиукраїнську кампанію на західноукраїнських землях. Були закриті всі українські школи, книгарні, громадські організації, товариства, заборонені періодичні видання українською мовою. Заарештовувалися українські діячі, були вивезені сотні греко-католицьких священиків, а митрополита Андрія Шептицького ув’язнили  до монастирської  тюрми у Суздалі. Така політика царської адміністрації в Галичині та Буковині мала гучний міжнародний резонанс. Навіть лідер російської партії кадетів Мілюков з трибуни Державної  думи Росії  назвав її “європейським скандалом”.

Проте повністю винищити всі сліди українського національного руху в Галичині та Буковині царські власті не встигли. Навесні – влітку 1915 р. німецькі та австро-угорські війська проти російських військ Південно-Західного фронту провели успішну Горлицьку операцію і знову зайняли ці західноукраїнські землі.

Проте навесні – влітку 1916 р. російські війська Південно-Західного фронту здійснили успішну наступальну операцію, яка дістала назву Брусиловський прорив, внаслідок якого російські війська знову зайняли значну частину Галичини і Буковини. З цього часу до літа  1917 р. суттєвих змін смуга фронту не зазнавала.

Ще на початку війни українськими діячами Галичини у складі австро-угорської армії було створено з добровольців-українців військовий підрозділ, який дістав назву Українські січові стрільці (УСС). У роки війни його історія була непроста. Він уславився як одна з найбоєздатніших частин австро-угорської армії. Його високий бойовий дух ґрунтувався на засадах українського патріотизму, маючи на меті звільнити українські землі і відродити українську державу. Навесні 1915 р. УСС  вели  бої за гору Маківка, а влітку -  восени 1916 р. вели  бої за гору Лисоня. Нерідко ці бої носили братовбивчий характер, коли українці воювали проти українців.

Війна різко погіршила становище народних мас воюючих країн, особливо в Росії, загострила існуючі в ній протиріччя і наблизила до величезного соціального вибуху, який і стався у 1917 р.

25. Центральна рада та її діяльність. Боротьба Центральної ради з більшовиками за владу в Україні

  1. Відносини з Тимчасовим урядом, боротьба за автономію.
  2. Боротьба з більшовиками за владу в Україні. ІІІ і ІV Універсали.
  3. Брестський мирний договір. Падіння Центральної ради
  4. Наприкінці лютого – на початку березня 1917 р. в Росії відбулася Лютнева

буржуазно-демократична революція. 2 березня 1917 р. імператор Микола ІІ зрікся престолу. Влада перейшла до Тимчасового уряду. Одночасно виникають Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Фактично в країні встановлюється двовладдя. Ситуація вкрай складна і суперечлива. В Україні до того ж вона обтяжена дією національного фактора.

3 – 4 березня 1917 р. в Києві українськими організаціями утворюється Центральна рада. Її головою обирають М. Грушевського. Весною 1917 р. в Україні відбувається бурхливе, стрімке пробудження національного життя. Наприкінці березня у Петрограді, Києві та інших містах проводяться багатотисячні маніфестації під національними гаслами і прапорами. Національний рух набуває масового характеру. Центральна рада опирається на підтримку мас, її авторитет і впливи зростають.

6 – 7 квітня 1917 р. у Києві проводиться Український Національний конгрес, зібрання представників організованого українства, який уповноважує Центральну раду бути представником українського народу і обирає її новий склад – 150 чоловік. Щоб закріпити впливи на маси, Центральна рада проводить ряд всеукраїнських з’їздів: два військових (у травні і червні), селянський (у травні) і робітничий (у липні). Обрані на цих з’їздах Ради депутатів (військових, селянських, робітничих),  повністю (по 100 – 200 чоловік) включаються до складу Центральної ради.

У липні – серпні за досягнутою з Тимчасовим урядом угодою склад Центральної ради поповнився на 30% представниками національних  меншин і на кінець літа становив більше 800 чоловік. На цей час Центральна рада перетворилася на представницький орган усієї революційної демократії України. Навесні ж, відчуваючи реальну силу, Центральна рада починає у травні – червні 1917 р. переговори з Тимчасовим урядом про можливість надання Україні автономії, але уряд свідомо ігнорує її пропозиції, що примушує Центральну раду до рішучих дій. 10 червня 1917 р., в останній день роботи ІІ Всеукраїнського військового з’їзду, Центральна рада проголошує І Універсал, в якому заявляє, що український народ має повне право на автономію і вона від його імені готова це право здійснити (тобто це була заявка на готовність проголосити автономію України). Закріплюючи успіх, Центральна рада діє рішуче. 15 червня 1917 р. вона утворює свій уряд – Генеральний секретаріат, який очолив Винниченко. Дії Центральної ради призводять до різкого загострення стосунків її з Тимчасовим урядом. Але на червень 1917 р. становище уряду погіршується, тому він шукає компромісу з Центральною радою, яка готова до цього.

Наприкінці червня 1917 р. до Києва прибуває делегація Тимчасового уряду, яку очолює Керенський. Під час переговорів було досягнуто угоди. Тимчасовий уряд визнає Центральну раду крайовим органом влади в Україні, а Центральна рада до рішення Установчих зборів не проголошує автономії України. Обидві сторони домовилися досягнуту угоду закріпити відповідними документами. 3 липня 1917 р. Центральна рада зробила це, видавши ІІ Універсал. Тимчасовий уряд – із запізненням на місяць. Угода з Центральною радою стала приводом до найбільшої політичної кризи Тимчасового уряду, яка виникла на початку липня 1917 р., коли міністри-кадети заявили протест проти угоди і вийшли зі складу уряду. Уряд розпався, кілька тижнів формувався його новий склад, переважно із соціалістів на чолі з Керенським.

В Україні ж  на початку липня 1917 р. у Києві під керівництвом самостійників відбувся виступ полуботківців (солдат українізованого полку ім. П. Полуботка). Полуботківці зайняли всі важливі, найголовніші об’єкти Києва, по суті поставивши місто під свій контроль. Але більшість діячів Центральної ради засудила їх виступ і сприяла його придушенню. Це сталося тому, що українські самостійники були малочислені і не мали сильного впливу на маси, а виступ полуботківців був  проявом політичного авантюризму. Маси переважно підтримували українські політичні партії, які виступали за автономію України у складі федеративної демократичної Росії. Ці партії мали абсолютну більшість у Центральній раді і протистояли самостійникам. До цих партій належали: УСДРП, УПСР (утворена у квітні 1917 р.), УПСФ (утворена влітку 1917 р. на базі ТУП). У грудні 1917 р. в єдину партію (УПСС) об’єдналися українські самостійники. Власне до початку 1918 р. абсолютна більшість українських політиків не підтримувала гасло державної самостійності України, виступаючи тільки за її автономію.

На початку серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видає “Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні”, якою порушує досягнуту з Центральною радою угоду, а саме Генеральний секретаріат проголошувався органом не Центральної ради, а Тимчасового уряду, до того ж зі значно обмеженими правами, найважливіші його функції було скасовано, обмежена територія його дії (замість восьми – п’ять українських губерній), сама ж Центральна рада визнавалася як дорадчий орган. “Тимчасова інструкція...” викликала обурення більшості діячів Центральної ради, але вони вирішили взяти її до виконання і чекати.

Саме на осінь 1917 р. в Росії різко загострюється загальнополітична ситуація, різко падають авторитет і впливи Тимчасового уряду, посилюється протистояння сил революції (більшовики) і контрреволюції (кадети). Наприкінці серпня 1917 р. стався невдалий корніловський заколот, що було спробою контрреволюційних сил придушити революцію. Внаслідок цього у вересні-жовтні 1917 р. посилюється вплив більшовиків, радикалізація настроїв мас, що знайшло вираження у більшовизації Рад. Більшовики починають практичну підготовку до збройного повстання і взяття влади. Становище Тимчасового уряду різко ускладнюється. За таких умов Центральна рада вдається до рішучих дій. У вересні 1917 р. вона проголошує про намір скликати Українські Установчі збори. Це призводить до нового конфлікту з Тимчасовим урядом, але 24–25 жовтня   1917 р. у Петрограді перемагає збройне повстання більшовиків, Тимчасовий уряд було повалено. ІІ Всеросійський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів проголошує владу Рад і обирає перший радянський уряд –  Раду Народних Комісарів на чолі з В.І. Леніним.

2. В Україні ж наприкінці жовтня – на початку листопада 1917 р. у  Києві декілька днів тривають бої між більшовицькими військами і військами, вірними Тимчасовому урядові. У вирішальний момент виступили війська Центральної ради, які пересилили інших. Владу в Україні перебирає Центральна рада.

7 листопада 1917 р. вона видає ІІІ Універсал, яким проголошує Українську Народну Республіку (УНР), але як автономну частину майбутньої федеративної демократичної Росії. Також проголошуються широкі демократичні права, обіцяють селянам надати землю і почати переговори про закінчення війни.

Але в листопаді-грудні 1917 р. становище Центральної ради ускладнюється, вона діє нерішуче, непослідовно, особливо в розв’язанні соціальних питань. Це розчаровує маси. Вплив Центральної ради падає. Її противники – більшовики також претендують на владу в Україні, прагнучи передачі влади Радам, використовуючи для цього різні шляхи. Збройний шлях спочатку виявився невдалим, оскільки Центральна рада мала достатньо сил для протидії. Був інший шлях проголосити Радянську владу через скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, який було заплановано на початок грудня 1917 р. Одночасно 4 грудня 1917 р. Раднарком за підписами Леніна і Троцького надсилає “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної ради”, в якому визнавалося право українського народу на державне самовизначення, але не визнавалася Центральна рада як орган влади. Вимоги ж до неї представляли грубе втручання у внутрішні справи УНР. Також оголошувався ультиматум:  якщо вимоги не приймаються, то Раднарком вважає себе у стані війни з Центральною радою. Центральна рада ці вимоги відкинула. У другій половині грудня 1917 – у січні 1918 рр. проходять бойові дії між радянськими військами і військами Центральної ради, в яких остання зазнає поразки. Її військові формування нечисельні, а селянство вичікує. Радянські війська успішно наступають. Становище Центральної ради різко погіршується. За таких умов, щоб повністю відмежувати УНР від Радянської Росії і укласти мирний договір з Німеччиною та її союзниками, 9 (22) січня 1918 р. Центральна рада видає ІV Універсал, який проголошує державну незалежність УНР. Проте наступ радянських військ триває. 16 січня 1918 р. під Крутами відбувся бій, в якому загинув учнівський курінь (300–500 юнаків). Але ця спроба зупинити радянські війська не вдалася. Тим більше, що в ці ж дні у січні 1918 р. у Києві більшовики підняли повстання, центром якого став завод “Арсенал”. Війська Центральної ради з великими зусиллями змогли його придушити. 26 січня 1918 р. радянські війська під командуванням Муравйова зайняли Київ, де розв’язали жорстокий терор.

На цей час на більшості території України була встановлена радянська влада. Під контролем Центральної ради залишилася тільки невелика територія на Волині та Поділлі. Проте закріпитися більшовики не змогли, бо майже відразу почалася окупація України військами Німеччини та Австро-Угорщини.

3. У грудні 1917 – січні 1918 рр. у Брест-Литовську тривали переговори між делегаціями Радянської Росії та Німеччини з її союзниками. З кінця грудня 1917 р. до переговорів приєдналася делегація Центральної ради. Німеччина та її союзники були зацікавлені підписати мирний договір з Центральною радою, але перешкоджало цьому те, що УНР формально не була незалежною державою, тобто суб’єктом міжнародного права. ІV Універсал цю проблему  розв’язав. 27 січня (9 лютого) 1918 р. було підписано мирний договір між Центральною радою та Німеччиною з її союзниками, за яким взамін на військову допомогу УНР зобов’язувалася до літа 1918 р. поставити до Німеччини 60 млн пудів хліба, 2 750 тис. пудів м’яса, 400 млн штук яєць. 28 січня (10 лютого) 1918 р. радянській делегації у Брест-Литовську  було поставлено ультиматум. Троцький, глава радянської делегації, зірвав переговори, виявивши політичний авантюризм.

Через тиждень, як це й було визначено перемир’ям, 18 лютого 1918 р. німецькі та австро-угорські війська почали загальний наступ на Східному фронті. В Україні наступали 23 німецьких та 10 австро-угорських дивізій, всього 450 тисяч чоловік. Наступ був успішний, бо російська армія на той час фактично була розвалена. 3 березня 1918 р. у Брест-Литовську  підписано мирний договір між Радянською Росією та Німеччиною з її союзниками, за яким, окрім іншого, Раднарком визнавав УНР і Центральну раду, її договір від 27 січня 1918 р. та зобов’язувався підписати мирний договір з УНР. На підставі цих договорів австро-німецькі війська продовжували окупацію українських земель і на початку травня 1918 р. завершили її.

В умовах окупації Центральна рада повернула собі владу в Україні, але реальна сила належала окупаційним військам. Між ними у березні–квітні 1918 р. виникають конфлікти. Особливо коли виявилась неспроможність Центральної ради виконувати свої зобов’язання по продовольчих поставках до Німеччини. До того ж  на весну 1918 р.  авторитет Центральної ради різко знизився. Трудящі маси були розчаровані в її політиці, а заможні верстви настроєні вороже. Останніх підтримували окупанти. За таких умов стає можливим державний переворот. 29 квітня 1918 р. Центральна рада на своєму останньому засіданні схвалює Конституцію УНР. У цей же день гетьманом України стає П. Скоропадський.

26. Українська держава гетьмана П. Скоропадського

  1. Становлення гетьманату П. Скоропадського, основні напрямки діяльності.

          2. Політична криза восени 1918 р., падіння гетьманського режиму

1. 29 квітня 1918 р.  відбувається останнє засідання Центральної ради, по суті  її просто закривають німці. У цей же день у Києві на з`їзді хліборобів, приватних власників землі, вороже настроєних до Центральної ради, гетьманом України обирають П. Скоропадського, який відразу видає “Грамоту до всього українського народу”. У цій  “Грамоті...” говорилося про відновлення приватної власності і вільного підприємництва, що розкривало класову природу гетьманського режиму, який переважно представляв інтереси поміщиків, заможних селян і капіталістів, які  й  становили  його   соціальну   базу,  а  головною  опорою  влади  гетьманату

П. Скоропадського були окупаційні  війська.

Формується гетьманський уряд – Рада Міністрів, головою якого  стає Ф. Лизогуб, великий землевласник, а міністром закордонних справ – Д. Дорошенко, єдиний з українських діячів у цьому уряді.

Гетьманський уряд, який складається переважно з фахівців, розгорнув жваву діяльність.

У дипломатичній сфері він  встановлює стосунки з Німеччиною та її союзниками, нейтральними країнами, радянською Росією, Кримом. Прагне, щоб усі українські етнічні землі  об`єднати в єдиній державі.

У військовій сфері  починається будівництво національної армії, яка за короткий час досягає   60 тисяч чоловік у декількох дивізіях.

В економічній сфері уряд намагається розробити аграрну реформу, але досить  консервативну, що не сприймається основною масою селянства. У цілому ж в економічних програмах уряду про врахування інтересів селян та робітників найчастіше лише  декларативно заявлялося.

Найбільш плідною діяльність гетьманського уряду була в культурній сфері, оскільки саме вона становила найменший інтерес для командування окупаційних військ. Усього ж за час існування гетьманського режиму було відкрито понад 150 українських гімназій, державні українські університети у Києві та Кам`янці-Подільському. Засновано у Києві Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку та ін.  14 листопада 1918 р. було утворено Українську Академію наук.  Її першим Президентом обирають В. Вернадського.

У внутрішній політиці гетьманського уряду слабким місцем було те, що йому не вдалося налагодити співробітництво з українськими політичними партіями (УСДРП, УПСР, УПСФ, УПСС), до того представленими раніше у Центральній раді. Усі ці партії склали опозицію гетьманському режиму. У серпні 1918 р.  вони об`єдналися в Український національний союз, який з вересня  очолив В. Винниченко.

Власне, соціальна база гетьманського режиму була вузькою, а його політика зачіпала інтереси селян і робітників, особливо, коли на село почали повертатися поміщики з каральними загонами і у селян почали вилучати продовольство для окупантів. Тому  вже влітку 1918 р. починаються селянські повстання, відбуваються страйки робітників (у липні–серпні – всеукраїнський страйк залізничників).

2. Восени 1918 р.  гетьманський режим опинився в стані кризи, тим більше, що на початку листопада  1918 р.  Німеччина підписує акт про капітуляцію перед країнами Антанти. Гетьман, втрачаючи головну опору своєї влади,  намагається заручитися підтримкою країн Антанти і з цією метою  різко змінює свій зовнішньополітичний курс. 14 листопада 1918 р. гетьман  видає грамоту про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією, тобто  фактично  відмовляється від державної самостійності України. Цей крок гетьмана прискорює виступ проти нього Українського Національного Союзу, діячі якого створюють Директорію і закликають народ до повстання проти гетьмана, яке розгортається успішно, бо в цей час Україна вже охоплена селянськими повстаннями проти гетьмана і окупаційних військ. 18 листопада 1918 р. у бою під Мотовилівкою війська гетьмана зазнали поразки від військ Директорії. На її бік переходять майже всі гетьманські війська. Армія Директорії за короткий час досягає 100 тисяч.

За таких умов, втративши остаточно підтримку  окупаційних військ, 14 грудня 1918 р.  гетьман П. Скоропадський зрікається влади.

Верховна влада в Україні переходить до Директорії.

27. Західноукраїнські землі у 1918 – 1919 рр. ЗУНР

1. Проголошення ЗУНР. Українсько-польська  війна.

2. Події осені 1918 р. в Північній Буковині. Румунська окупація.

3. Суспільно-політичне становище Закарпаття наприкінці 1918–влітку 1919 рр.

1. У жовтні 1918 р. Австро-Угорщина капітулювала, вийшла з війни і розпалася як держава. На західноукраїнських землях розгорнулися процеси державотворення.

18 жовтня 1918 р. у Львові українські діячі ( парламентарі та представники від політичних партій ) утворили Українську Національну раду, яка прагнула виключно мирним шляхом об’єднати західноукраїнські землі в єдину державу. Але на Східну Галичину заявили претензії поляки, які в цей час відбудовували власну державу і теж хотіли перебрати владу. Але несподівано для поляків  1 листопада 1918 р. українські війська зайняли Львів. Владу перебрала Українська Національна рада. 9 листопада 1918 р. було сформовано уряд –  Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким.

13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку ( ЗУНР ), її президентом обрали Є. Петрушевича. За короткий час існування ЗУНР було створено ефективний апарат управління, розгорнулася активна державотворча робота, було заявлено про визнання прав національних меншин. 14 квітня 1919 р. було ухвалено земельний закон, який визначив основи аграрної реформи. Було заявлено про ліквідацію великого землеволодіння і розподіл землі серед безземельних, але після війни. Багато робилося для розвитку системи народної освіти. Особливого значення набули питання про об’єднання всіх українських земель в єдину державу.

1 грудня 1918 р. у Фастові уряд ЗУНР і Директорія уклали попередній договір про об’єднання УНР і ЗУНР. 3 січня 1919 р. у Станіславі УНРада урочисто це підтвердила. 22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР, за яким  вперше була реалізована ідея соборності українських земель. ЗУНР зберігала повну автономію.

Актуальним було питання про утворення армії ЗУНР, яка дістала назву Українська Галицька армія і на весну 1919 р. налічувала до 100 тисяч чоловік. Вже 1 листопада 1918 р. у Львові почалися бої між польськими і українськими військами. Через три тижні українці залишили Львів, поляки зайняли частину Галичини. Визначилася смуга фронту, впродовж якої велися запеклі бої. З листопада 1918 по липень 1919 рр. тривала українсько-польська війна, весь час існування ЗУНР. До весни 1919 р. перевага була на боці УГА, але помилки і відсутність досвідчених кадрів не дали скористатися цим. Бойові дії велися з перемінним успіхом. Перелом стався навесні 1919 р. У квітні 1919 р. до Галичини з Франції прибула армія генерала Галлера. Співвідношення сил різко змінилося. УГА змушена була відступати до Збруча, східного кордону ЗУНР.

На травень – червень 1919 р. становище ЗУНР стало майже катастрофічним. ЗУНР перебувала у міжнародній ізоляції, бо країни Антанти підтримували Польщу. 25 червня 1919 р. вони визнали її право на окупацію Східної Галичини, але доля її визначилася пізніше. За таких умов керівництво ЗУНР пішло на рішучі дії. Є. Петрушевича визнали диктатором, передавши йому виконавчу, законодавчу і контрольну владу. 7 – 28 червня 1919 р. УГА здійснила наступальну операцію проти поляків, яка дістала назву Чортківська офензива. 25 тисяч бійців УГА про-рвали фронт і примусили відступати 100 тисяч поляків. Патріотичне піднесення покликало  десятки тисяч добровольців, але не вистачало спорядження і боєприпасів. Не маючи надійної бази, тилів, резервів, наступ УГА захлинувся. Наприкінці  червня 1919 р. поляки перейшли в контрнаступ. 16 –18 липня 1919 р. УГА перейшла Збруч і польські війська повністю окупували територію ЗУНР. ЗУНР припинила існування, хоча її державні інститути продовжували діяти в еміграції до 1923 р.

2. Розпад Австро-Угорщини сприяв активізації державотворчих процесів і в Північній Буковині. Наприкінці жовтня 1918 р. у Чернівцях утворився Крайовий комітет на чолі О. Попович з орієнтацією на ЗУНР. Румуни створили Національну раду. Визначилося протистояння двох політичних сил. 3 листопада 1918 р. у Чернівцях Буковинське народне віче за участю 40 тисяч чоловік схвалило рішення про “прилучення австрійської частини українських земель до України”.
6 листопада 1918 р. влада в краї перейшла до Крайового комітету, але вже
11 листопада 1918 р. за згодою Антанти війська Румунії захопили Чернівці, а скоро і всю Північну Буковину, яку 18 грудня 1918 р. офіційно було включено до складу Румунії. Було встановлено жорстокий окупаційний режим. Політика національного і соціального гноблення викликала опір. Відбувалися страйки, мітинги, демонстрації. Найбільшим виступом 23 січня – 1 лютого 1919 р. стало Хотинське збройне повстання, яке було жорстоко придушене. Терором та репресіями Румунія закріпила свою владу в Північній Буковині.

3. З розпадом Австро-Угорщини  Закарпаття залишилося у складі Угорщини. Тут визначилася складна політична ситуація. У листопаді 1918 р. утворилося кілька організацій: Рада рутенів Мадярії, з орієнтацією на Угорщину; Карпато-руська центральна рада та Американська народна рада русинів, з орієнтацією на Чехо-словаччину; Мармароська народна рада з орієнтацією на УНР і ЗУНР. Але поширеними були настрої про  об’єднання українських земель. 21 січня 1919 р. у місті Хуст Народні збори з 420 представників від 175 міських і   сільських громад    та    1 500 чоловік без мандатів ухвалили рішення про об’єднання Закарпаття з іншими українськими землями в єдину державу

Проте на процеси в Закарпатті відчутно впливали зовнішні чинники. У січні 1919 р. з дозволу Антанти війська Чехословаччини і Румунії окупували частину краю. 21 березня 1919 р. в Угорщині було проголошено Радянську Республіку, яка проіснувала 133 дні. У наступні дні на неокупованій території Закарпаття теж було встановлено Радянську владу, яка існувала 40 днів, до початку травня 1919 р. У березні – травні 1919 р. в результаті наступу чехословацьких та румунських військ Радянська влада в Закарпатті була повалена. За  Сен-Жерменським    (10 вересня 1919 р.) і Тріанонським (4 червня 1920 р.) договорами Закарпаття відходило до Чехословаччини. Також Сен-Жерменський договір визнав приналежність Північної Буковини до Румунії.

28. Внутрішня та зовнішня політика Директорії

1. Затвердження Директорії при владі, суперечності ії внутрішньої та зовнішньої політики.

2. Директорія в політичних реаліях 1919 р., злети і падіння.

3. Варшавський договір 1920 р. та остаточна поразка Директорії

1. В ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. діячі УНС створили Директорію як орган керівництва повстанням проти гетьмана у складі 5 чоловік: Винниченко (голова), а також Петлюра, Андрієвський, Макаренко, Швець, які представляли основні партії УНС. Після повалення гетьманату 19 грудня 1918 р. Директорія урочисто в’їхала до Києва. Було відновлено УНР. Перший уряд Директорії очолив Чехівський (член УСДРП).

Діяльність Директорії та її уряду почалася у дуже складній ситуації. Вже в листопаді 1918 р. почалася окупація військами Антанти Півдня України. 60 тисяч французьких, англійських, польських, сербських, грецьких та інших військ і кілька десятків військових кораблів зайняли  майже всі чорноморські порти, надаючи при цьому всіляку підтримку білогвардійцям. Окупація Півдня України військами Антанти тривала до березня – квітня 1919 р., коли вони були вибиті Червоною Армією. У листопаді – грудні 1918 р. в Україну розпочався наступ радянських військ і друге затвердження радянської влади. На Волині активно діяли поляки, а в Донбасі – білогвардійці, армія Денікіна.

Тобто зовнішньополітичне становище Директорії виявилося вкрай несприятливим, що значно ускладнило її  діяльність, бо вже скоро визначилася внутрішня слабкість режиму Директорії. Сприяла цьому в значній мірі відсутність єдності в самій Директорії, серед членів якої визначалося два спрямування: одне представлене Винниченком, який виступав за радикальні соціальні перетворення, за встановлення в Україні радянської влади, але в національній формі, та досягнення угоди з більшовиками. Друге представляв Петлюра, який був за створення міцної армії і державного апарату, проти радикальних соціальних експериментів та за встановлення союзу з Антантою. Така ситуація визначила непослідовність, нерішучість і половинчатість Директорії в проведенні внутрішньої політики, особливо в соціальних перетвореннях, чого очікували трудящі маси. Спроби вирішення Директорією аграрного та інших соціальних питань не задовольняли селян і робітників, і вона не змогла забезпечити собі їх підтримки. Тим більше, що на місцях виявила себе „отаманщина”, стихійна діяльність отаманів – командирів військових частин Директорії, яка неспроможна була їх контролювати. „Отаманщина” по суті стала організаційною формою, в якій виявилася політична активність селянства.

У сфері державного будівництва Директорія закликала до створення трудових рад – представницьких  органів трудового селянства, інтелігенції та робітників, тобто тих, хто власною працею здобував собі засоби до існування. Наприкінці січня 1919 р. у Києві Директорією було скликано Трудовий конгрес як вищий представницький орган трудових мас українського народу. Закінчити роботу він не зміг з-за наступу на Київ радянських військ, але уповноважив Директорію бути вищим органом влади українського народу.

2. На початку 1919 р. становище Директорії різко погіршується із-за успішного наступу радянських військ, ефективно протидіяти якому війська УНР не могли. Армія Директорії після повалення гетьманату скоротилася з 100 тисяч до 20 тисяч, селянство вичікувало або пішло в „отаманщину”. Щоб зупинити більшовиків, Директорія, як і Центральна рада рік тому, шукає підтримки ззовні, від країн Антанти. У середині січня 1919 р. з командуванням окупаційних військ була досягнута угода, за якою Директорія фактично визнала над УНР протекторат Франції, під контроль якої повинні були перейти фінанси, залізниці та ін. На вимогу країн Антанти відбулися зміни в самій Директорії. Винниченко і Чехівський залишили свої посади. З лютого 1919 р. головою Директорії став Петлюра.

Ще в середині січня 1919 р. Директорія відкрито оголошує війну Радянській Росії, але терпить у ній поразку. На початку лютого 1919 р. радянські війська зайняли Київ, а на квітень 1919 р. майже всю Україну, вигнавши з Півдня війська Антанти. Директорія та її уряд за цей час переміщуються з Києва до Вінниці, Проскурова, Рівного, Станіслава. Уряди Директорії в наступні місяці 1919–1920 рр. після Чехівського очолюють: С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Пилипенко.

На травень – червень 1919 р. становище Директорії стає катастрофічним, вона на грані поразки від Червоної Армії, але антибільшовицькі селянські повстання та наступ Денікіна врятували її. У другій половині липня 1919 р.  війська Директорії об’єдналися з УГА, яка 16–17 липня 1919 р. перейшла Збруч після ліквідації поляками ЗУНР, а в серпні 1919 р. об’єднані українські війська починають успішний наступ проти радянських військ, які в цей час терплять поразку від військ Денікіна. 30 серпня 1919 р. українські війська, переважно галичани, зайняли Київ, але наступного дня змушені були його залишити під натиском денікінських військ.

На цей час радянська влада в Україні була ліквідована, а більшість українських земель окупована військами Денікіна. Білогвардійці негативно ставилися до Директорії  та  УНР,  бо  виступали  за  єдину  неподільну  Росію,  тому  у вересні

1919 р. війська Денікіна починають війну з військами Директорії, які терплять поразку. Становище українських військ було дуже важким.  Восени 1919 р. почалися ранні заморозки, епідемія тифу, до цього ж відсутність найнеобхіднішого, відсутність підтримки ззовні, бо Антанта підтримувала Денікіна. У жовтні – листопаді 1919 р. українські війська опинилися в так званому „трикутнику смерті”, затиснуті між трьома силами: денікінцями, Червоною Армією та поляками. 5 листопада 1919 р. УГА перейшла на бік Денікіна, але галичани оговорили не воювати проти військ Директорії. На цей час Директорія остаточно розпалася. В її складі залишився тільки Петлюра, який перебрав на себе всі повноваження і поїхав до Варшави. Залишки військ Директорії (кілька тисяч) у грудні 1919 – травні 1920 рр. здійснили „Зимовий похід” по тилах денікінців та Червоної Армії, по суті, партизанський рейд.

3. На цей час в Україні втретє була встановлена радянська влада. На початку 1920 р. були розбиті війська Денікіна, їх залишки закріпилися в Криму. Навесні 1920 р. визначилася загроза війни між Польщею та Радянською Росією. В такій ситуації Петлюра (Директорія) шукає союзу з Польщею. 21 і 24 квітня 1920 р. Петлюра і керівники Польщі укладають Варшавський договір, за яким Польща визнавала УНР і Директорію як найвищу владу в УНР, взамін до Польщі відходили Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся та інші українські землі із населенням 5,2 млн чоловік і гарантувалося землеволодіння польських поміщиків на Правобережжі. Тобто цей договір не рівноправний і викликав протести більшості українських політиків.

25 квітня 1920 р. почалася радянсько-польська війна. 6 травня 1920 р. польські і українські війська зайняли Київ, але через кілька днів наступ було зупинено. Наприкінці травня 1920 р. Червона Армія почала успішний контрнаступ, який тривав до середини серпня 1920 р. Радянські війська дійшли до Львова і Варшави. Польща опинилася на грані поразки, але величезна допомога країн Антанти, патріотичне піднесення в Польщі та помилки радянського командування врятували її. 17 серпня 1920 р. польські війська перейшли в контрнаступ. Радянські війська зазнали сильної поразки. Фронт стабілізувався в Західній Білорусі і Західній Україні, звідки й почалася війна. 12 жовтня 1920 р. Радянська Росія і Польща уклали перемир’я, а 18 березня 1921 р. підписали Ризький мирний договір, за яким до Польщі відійшли Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та інші землі.

Війська УНР (35 тисяч чоловік) намагалися самостійно продовжувати війну, але в листопаді 1920 р. вони остаточно були розгромлені Червоною Армією. Їх залишки відступили до Польщі, де були інтерновані. Подальша діяльність державних органів УНР (Президента, уряду) продовжувалася в еміграції до 1992 р.

29. Затвердження радянської влади в Україні у 1918–1920 рр. ”Воєнний комунізм”

1. Боротьба за владу з Центральною  радою. Радянська влада в Україні взимку – навесні 1918 р.

2. Встановлення радянської влади в Україні взимку – влітку 1919 р. Політика “воєнного комунізму”.

3. Боротьба з Денікіним. Закріплення радянської влади в Україні у 1920 р.

1. У 1917–1920 рр. більшовики в Україні були реальною політичною силою, яка претендувала на владу. У листопаді – грудні 1917 р. визначилося їх протистояння з Центральною радою. Більшовики прагнули до встановлення в Україні влади рад. Збройним шляхом їм це не вдалося. Наприкінці листопада 1917 р. війська Центральної ради в Києві роззброїли більшовицькі війська і вислали їх до Росії, а також придушили повстання в різних містах і зупинили наступ на Київ 2-го гвардійського корпуса. Більшовики також готували скликання Всеукраїнського з’їзду рад, щоб проголосити радянську владу в Україні. Свої дії вони координували з ЦК більшовицької партії і Раднаркомом (далі – РНК). 4 грудня 1917 р. РНК надсилає ультиматум Центральній раді, з вимогами не дезорганізовувати фронт, не пропускати козацькі війська на Дон, Урал, пропускати радянські війська на Дон (проти отамана Каледіна), припинити роззброєння радянських військ в Україні.

4 грудня 1917 р. в Києві почав роботу І Всеукраїнський з’їзд Рад, на який прибули 120 делегатів від більшовицьких Рад і 2 000 делегатів від Селянських спілок – масових селянських організацій, які перебували під контролем УПСР. Не маючи більшості, більшовицькі делегати заявили протест і залишили з’їзд. І Всеукраїнський з’їзд Рад в Києві у складі делегатів від Селянських спілок продовжив роботу і схвалив резолюції на підтримку Центральної ради та її політики.

Більшовицькі делегати з Києва поїхали до Харкова, де 9–10 грудня 1917 р. була встановлена радянська влада і працював обласний з’їзд рад. Київські і харківські  делегати  об’єдналися  і  11–12 грудня  1917 р.  у Харкові  було проведено      

І  Всеукраїнський з’їзд рад, на якому 200 делегатів представляли 82 ради з 300, що існували в Україні. 12 грудня 1917 р. на цьому з’їзді в Україні проголошується радянська влада, обирається Центральний Виконавчий Комітет рад на чолі з Ю. Медведєвим і радянський уряд – Народний Секретаріат.

26 січня 1918 р. радянські війська займають Київ, і на цей час радянська влада встановлюється майже на всій території України. Починається формування органів радянської влади в Україні, створюється новий апарат управління, органи правопорядку, суд, збройні сили. Власне на території України утворилося кілька радянських республік: радянська УНР, Донецько-Криворізька, Таврійська, Одеська. Під контроль органів радянської влади перейшли фінанси, здійснювалися контрибуції, конфіскації, реквізиції. Почалося одержавлення (націоналізація) промисловості, особливо великої. На селі проводилася ліквідація поміщицьких маєтків і розподіл землі між селянами. Активізувався вивіз хліба до Росії. Проти своїх противників більшовики застосовували терор.

Саме в цей час (кінець 1917 р. – весна 1918 р.) становище радянської влади в Україні складне, міцно затвердитися вона не встигла. 18 лютого 1918 р. почався загальний наступ австро-німецьких військ. 3 березня 1918 р. за Брестським мирним договором з Німеччиною та її союзниками Радянська Росія визнала УНР незалежною республікою, тим самим Раднарком і більшовики зобов’язалися не втручатися у внутрішні справи України і не надавати ніякої допомоги органам радянської влади в Україні, але робили це таємно.

17–19 березня 1918 р. у Катеринославі відбувся ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, який  з  тактичних  міркувань  визнав  незалежність  Радянської  України,  тоді як

І Всеукраїнський з’їзд Рад визнав державний союз Радянської України і Радянської Росії.

Зупинити наступ австро-німецьких військ (450 тисяч) нечисленні радянські війська (кілька десятків тисяч) не змогли. На початку березня 1918 р. було зайнято Київ, а на початку травня 1918 р. окупація України австро-німецькими військами була завершена. Радянська влада в Україні припинила існування, її державні органи – ЦВК Рад і Народний Секретаріат були розпущені.

2. Проте більшовики не відмовилися від боротьби за Україну. 5 липня 1918 р. у Москві була утворена Комуністична партія (більшовиків) України, яка провела свій І з’їзд. На початку серпня 1918 р. більшовики в Україні спробували підняти масові повстання, але вони були передчасні, погано підготовлені, тому легко придушені.

У листопаді 1918 р. Німеччина потерпіла поразку у війні. 13 листопада 1918 р. Радянська Росія (РСФРР) анулювала Брестський мирний договір. Наприкінці листопада 1918 р. було утворено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який 29 листопада 1918 р. у м. Суджі видав маніфест про відновлення влади рад в Україні. У цей час в Україні тривають антигетьманські повстання, при владі затверджується Директорія, проводиться окупація військами Антанти Півдня України. Також починають наступ в Україну й радянські війська, які діють успішно і у 1919 р. займають: 3 січня – Харків, 12 січня – Чернігів, 19 січня – Полтаву, 27 січня – Катеринослав, 5 лютого – Київ, 18 березня – Вінницю, 10 березня – Херсон, 15 березня – Миколаїв, 6 квітня – Одесу, а 4–29 квітня – Крим.

Тим самим на квітень 1919 р. на більшості території України було знову встановлено радянську владу. Знову почалося створення державного апарату радянської влади в Україні. Держава дістала нову назву – Українська Соціалістична Радянська Республіка, яка була закріплена у першій Радянській конституції УСРР, затвердженій у березні 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад. Вищим органом законодавчої влади став Всеукраїнський з’їзд Рад та його виконавчий орган – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), головою якого з 1919 р. став Г.І. Петровський, що був на цій посаді до кінця 30-х рр. Уряд у січні 1919 р. було перейменовано на Раду Народних комісарів, очолив його Раковський (до 1923 р.).

В основу політики більшовиків в Україні в цей час були покладені принципи воєнного комунізму, політичного курсу, який з 1918 р. активно проводився в Росії. Це особливо засвідчили рішення ІІІ з’їзду КП(б)У, який відбувся у березні 1919 р.

Сутність політики “воєнного комунізму” становила спроба прискореними темпами перейти до нового комуністичного суспільства. Досягнення цього пов’язувалося з революційним насильством, не зупиняючись перед найжорстокішим терором. Конкретно ж мова йшла про насильницький злам існуючої на той час економічної системи, яка ґрунтувалася на товарно-грошових, ринкових відносинах, і заміну її прямим (без грошей) продуктообміном, який здійснював апарат управління, тобто чиновники, а не ринкові механізми. Тим самим в економіці затверджувалася адміністративно-командна система. Розгорнулася націоналізація фінансів, транспорту, системи зв’язку і промисловості. У першу чергу націоналізовувалися підприємства цукрової, вугільної, металургійної і машинобудівної промисловості, почалася націоналізація і більш дрібних підприємств, але це не підвищувало ефективність виробництва. У промисловості затверджувалася система главкізму, саме главки (головні комітети) по вертикалі здійснювали управління підприємствами певної галузі, повністю розпоряджалися їх ресурсами і робочою силою. Тобто в управлінні промисловістю була встановлена жорстка централізація. Робітники за роботу отримували натуральний пайок.

Важливою складовою політики “воєнного комунізму” стала продовольча політика більшовиків. 12 квітня 1919 р. декретом ВУЦВК в Україні встановлювалася продовольча диктатура, а саме: була оголошена монополія держави на найважливіші продовольчі товари, якими розпоряджалися лише державні органи, розподіляючи їх у вигляді пайків та ін. Отримували ці продовольчі товари через продовольчу розкладку, за якою все зерно та ін., крім певного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за  встановленими  нею  цінами.  На практиці ж забирали скільки треба було, без будь-якого відшкодування. Приватна торгівля продуктами харчування заборонялася. Тобто продовольча диктатура безпосередньо зачіпляла інтереси селян як дрібних товаровиробників, підриваючи економічну основу їх існування. Незадоволені були селяни і аграрною політикою більшовиків, вирішенням  ними  земельного  питання.  У  1919 р.  було  проголошено  конфіскацію

14,5 млн десятин землі, але селяни з них отримали лише 5 млн дес., і не найкращих земель. 2,5 млн дес. залишилися під радгоспи та різні сільськогосподарські підприємства (цукрові заводи, винокурні та ін.). 7 млн десятин, надлишки землі у заможних селян, конфіскувати не встигли. Тобто більшість селян була вкрай невдоволена політикою більшовиків.

Віддавати хліб за продрозкладкою селяни не хотіли, як правило його забирали силою продзагони. Посилюються антибільшовицькі настрої, селянство чинить опір. План продрозкладки на 1919 р. було встановлено у 13,9 млн пуд., а заготували лише 10,5 млн і то з величезними зусиллями. Скоро починаються антибільшовицькі повстання селян. У травні 1919 р. відбулося повстання отамана Григор’єва, яке з великими зусиллями змогли придушити. Уже у квітні 1919 р. сталося 98 антибільшовицьких виступів, а у червні–липні 1919 р. – 328. Влітку 1919 р. антибільшовицькі повстання селян стають масовими. Це підірвало тили Червоної Армії і послабило позиції радянської влади в Україні.

3. У червні–липні 1919 р. почався успішний наступ в Україну військ Денікіна з Донбасу, а з заходу військ Директорії та УГА. На кінець серпня 1919 р. радянська влада в Україні була повалена. Влітку 1919 р., в один з найважчих періодів існування радянської влади, для її захисту і зміцнення вирішено було об’єднати всі сили та ресурси. З цією метою 1 червня 1919 р. радянськими республіками було укладено військово-політичний союз.

Більшість українських земель була окупована денікінцями, встановлений ними режим був досить жорстким в національному питанні (війна з Директорією, гоніння на українську культуру) та по відношенню до селянства. Повернення поміщиків, реквізиції хліба та ін. восени 1919 р. викликали в Україні масовий селянський партизансько-повстанський рух проти денікінців. Особливо розгорнув свою діяльність Махно. Повстанські загони мали різне ідейне забарвлення: більшовики, петлюрівці, анархісти та ін. Це підірвало тили денікінської армії.

У жовтні 1919 р. Червона Армія перейшла в контрнаступ і на січень–лютий 1920 р. в Україні вже втретє була встановлена радянська влада. Залишки армії Денікіна змогли закріпитися в Криму. Очолив їх генерал Врангель.

В Україні знову почалося оформлення державних органів радянської влади. З грудня 1919 р. по середину лютого 1920 р. верховна та законодавча влада в Україні належала Всеукрревкому, головою якого став Петровський. У  третій прихід в Україну більшовики в свою політику внесли певні корективи. 4 грудня 1919 р. VIII Всеросійська конференція РКП(б) прийняла написану В.І.Леніним резолюцію “Про радянську владу в Україні”, в якій було заявлено про визнання самостійності УСРР, а також про те, що члени РКП в Україні повинні проводити право трудящих вчитися і розмовляти рідною мовою в усіх радянських установах і протидіяти спробам штучно витіснити українську мову. Також були зроблені поступки селянам у земельному питанні, особливо щодо радгоспів.

Проте в цілому у 1920 р. більшовики послідовно впроваджували політику “воєнного комунізму”. Була проведена націоналізація майже всіх промислових підприємств і дрібних також. 5 лютого 1920 р. Всеукрревком видає закон про землю, за яким селяни отримали абсолютну більшість конфіскованих земель, що в певній мірі їх задовольнило. Але для посилення своїх позицій на селі законом ВУЦВК 9 травня 1920 р. створювалися комітети незаможних селян (далі – комнезами), яких у листопаді 1920 р. налічувалося 10 799. Комнезами фактично стали провідниками більшовицької політики на селі. Для більшовиків це було актуальним, бо  їх продовольча  політика  не  змінилася,  так  само  як  і  ставлення  селян  до неї.

Для зміцнення своєї влади в Україні, особливо під час боротьби з Денікіним, більшовики пішли на союз з українськими політичними партіями радянської орієнтації, щоб розширити соціальну базу радянської влади  в Україні. До партій радянської орієнтації належали: партія боротьбистів (газета “Боротьба”), яка у травні 1918 р. відкололась від УПСР; у січні 1919 р. від УСДРП відкололася група лівих – незалежники, які у травні 1919 р. розкололися на лівих і правих; у серпні 1919 р. боротьбисти і ліві незалежники об’єднались в УКП (боротьбистів), яка проіснувала до травня 1920 р. і після більшовиків була найбільш впливовою, особливо серед селян; у січні 1920 р. праві незалежники створили УКП, яка проіснувала до 1925 р.; у березні 1919 р. від УПЛСР (існувала з осені 1918 р.) відкололося ліве крило – борбисти, які проіснували до літа 1920 р. Саме з боротьбистами та борбистами уклали наприкінці 1919 р. більшовики союз проти Денікіна.

Власне становище радянської влади в Україні у 1920 р. було непростим, особливо в умовах триваючої громадянської війни. У квітні – жовтні 1920 р. тривала радянсько-польська війна. Тільки в листопаді 1920 р. було розгромлено армію Врангеля і війська УНР, і зовнішні фронти громадянської війни в Україні було ліквідовано. Але залишився внутрішній фронт – селянські повстанські загони. А навесні 1921 р. сталася сильна політична та економічна криза.

30.Соціально-економічний розвиток УСРР в умовах нової економічної політики

1. Політична криза 1921 р. та перехід до непу.

2. Неп на селі, суперечності впровадження. Голод 1921– 1923 рр.

3. Протиріччя відродження промисловості

1. На початку 1921 р. в економіці України величезна розруха. Усього 10% від довоєнного рівня становив обсяг промислової продукції України у 1920 р. З 11 тисяч підприємств працювали 2 552, з 57 доменних печей – лише одна. Було повністю знищено 4 тисячі кілометрів залізничного полотна, вціліло 40% паровозів. 12 млрд крб становила загальна сума збитків. З 20,9 млн дес. до 15,4 млн дес. (на 25%) зменшилися посівні площі. Ситуація в економіці на весну 1921 р. стала катастрофічною, що спричинило політичну кризу (повстання у Кронштадті, Тамбовській губернії, Сибіру, Україні). Реальною була загроза нової громадянської війни.

У березні 1921 р. Х з`їзд РКП(б) проголосив про перехід до нової економічної політики, суть якої була у відмові від політики воєнного комунізму та у поверненні до ринкових товарно-грошових відносин в управлінні та регулюванні економікою, а також у дозволі на відродження приватно-власницького сектора, але при збереженні політичної влади Комуністичної партії. На селі ж сутність непу становила перехід від продрозкладки до продподатку, відміна продовольчої диктатури та дозвіл вільної торгівлі.

2. Проте в українське село неп прийшов із запізненням. Продуктивні сили села були підірвані громадянською війною та політикою воєнного комунізму. У 1920 р. був неврожай, у 1921 р. – посуха і знову неврожай. Було зібрано 30% від рівня врожаю 1916 р. Також продовжували збирати продрозкладку. У результаті у 1921 – 1923 рр. Україну охопив голод, який сильно зачепив південні та східні губернії, де голодувало від 4 до 7 млн чоловік. До цього додалася епідемія холери та ін. Продовжувалися хлібозаготовки. Про голод замовчували, використавши його для придушення повстанського руху в Україні. Лише влітку 1922 р. почала надходити допомога голодуючим. Усього ж загинуло від голоду 1,5 – 2 млн чоловік. Голод було ліквідовано лише в 1923 р.

Відбудова ж сільського господарства України почалася по суті з 1922 р. У 1922 р. врожай становив 60,2% від рівня 1916 р. (637 млн пудів), а у 1923 р. – 72% (765 млн пудів). Тобто продуктивні сили села потроху почали відроджуватися, але восени 1923 р. виникла криза збуту  внаслідок невідповідності цін на сільськогосподарську і промислову продукцію. Цю кризу подолали економічними заходами.

У 1922 – 1924 рр. була проведена грошова реформа, яка встановила тверду валюту (червонець). Тим самим фінансова система була стабілізована, що створило міцну базу для відродження економіки. У 1924/25 господарському році на селі було здійснено перехід до грошового податку, зручного для селян. У 1927 р. в цілому обсяг валової продукції сільського господарства України перевищив довоєнний рівень. У 1926/27 господарському році відбудова сільського господарства України була завершена.

У 20-ті рр. на селі значного розвитку дістали різноманітні форми кооперування селян. Так, на 1925 р. 30% селянських господарств було об`єднано у 11 300 виробничих сільськогосподарських кооперативах та 6 700 споживчих товариствах. 1,2% селянських господарств було об`єднано в колективних господарствах.

3. У промисловості України елементи непу впроваджувались швидко. Вже у 1921 р. були дозволені приватне підприємництво та торгівля, оренда землі та використання вільнонайманої праці. Але великі підприємства, банки, транспорт, зовнішню торгівлю держава залишала у своєму віданні. Тобто відродження та розвиток капіталістичних елементів держава спроможна була тримати під контролем. Відбувалися зміни і в методах керівництва державною промисловістю, відмовилися від трудових мобілізацій, жорсткої централізації управління, широко впроваджувалися економічні методи господарювання, госпрозрахунок. Система главків була ліквідована, запроваджувалися трести, які працювали на засадах  госпрозрахунку. 5 200 дрібних та середніх промислових підприємств України у 1921 р. були передані в оренду. В Україні діяло 75 тисяч приватних торговельних закладів.

Але промисловість України відроджувалася нерівномірно. Швидко відроджувалася легка промисловість, де не потрібні були великі капіталовкладення, а важка промисловість – довше. У 1925/26 господарському році видобуток кам`яного вугілля в Донбасі становив 78% від рівня 1913 р. Лише у 1928 р. вугільна промисловість перевищила довоєнний рівень. У 1925/26 господарському році було виплавлено від рівня 1913 р. чавуну – 58%, сталі – 63%, хоча на відбудову чорної металургії України було виділено 60% усіх капіталовкладень у чорну металургію СРСР. Зате сільськогосподарське машинобудування України на середину 20-х рр. досягло 158% від довоєнного рівня. У цілому у 1925/26 господарському році обсяг  промислового  виробництва  України  становив  більше  90%,  а  на

1927/28 господарський рік промисловість України була відроджена. Неп своє завдання виконав.

31. Суспільно-політичне становище в УСРР в 20-х рр. Створення СРСР. Політика “українізації”

1.Суперечності суспільно-політичного становища УСРР на початку 20-х рр.

2.Утворення СРСР.

3. Політика українізації та її протиріччя

1. Суспільно-політичне життя УСРР у 20-ті рр. було вкрай суперечливим. В умовах непу лібералізація виявлялася в певній мірі лише в економічній сфері. У сфері політичній неухильно зберігалася монополія Комуністичної партії на владу. Деякий плюралізм думок в ідеологічній сфері перебував під жорстким контролем партійного апарату. При цьому основні тенденції часів громадянської війни, спрямовані на придушення інакомислення і усунення суперників Компартії за впливи на маси, зберігалися і продовжувалися. Особливо жорстоко переслідувалися політичні опоненти Комуністичної партії. У травні 1921 р. в Україні відбувся гучний судовий процес над керівниками УПСР, а у 1922 р. процес над меншовицьким “Південним центром”. Діяльність же єдиної легальної опозиційної партії в УСРР УКП всіляко обмежувалася, і більш того, під тиском КП(б)У у березні 1925 р. УКП заявила про саморозпуск.

Жорстоко придушувався в Україні і селянський повстанський рух, який набув нової сили  з кінця 1920 – весни 1921 рр., в умовах глибокої політичної кризи. Проте на кінець 1921 р. повстанський рух в Україні практично було придушено, в значній мірі завдяки голоду. У вересні 1921 р. було розгромлено махновський рух.

Жорстокими  репресивними заходами більшовикам вдалося утримати владу, а позитивні зрушення непу стабілізували ситуацію. У 20-ті рр. спостерігалося деяке послаблення тоталітарного характеру більшовицького режиму, окрім сили, застосовували і більш гнучкі методи. Так у боротьбі із впливом церкви і релігії на маси Компартія підтримала Українську автокефальну православну церкву, яка існувала у 1921 – 1930 рр., з метою внести розкол у православну церкву в Україні, але у середині 20-х рр. і проти УАПЦ почалися репресії.

2. На початку 20-х рр. особливої актуальності набуло питання про визначення державного статусу радянських республік, їх взаємовідносини, особливо із центром. Формально УСРР була юридично незалежною державою, а її відносини з іншими радянськими республіками були побудовані на основі різних договорів і угод, що характеризувалося як договірна федерація. Так, 1 червня 1919 р. було укладено військово-політичний союз радянських республік, а наприкінці 1920 р. між УСРР і РСФРР було підписано двосторонній договір, який закріпив уже оформлені відносини. Але державний суверенітет УСРР був дуже вузький, бо спільне політичне керівництво здійснювала РКП(б). Тому між центральними відомствами РСФРР і Україною нерідко виникали суперечності, існувала напруженість. Центр нерідко нехтував суверенними правами України, що викликало протести з боку частини керівництва України. Щоб подолати ці недоліки, з ініціативи України почалися переговори між партійно-державним керівництвом України і Росії.

Влітку 1922 р. працювала комісія ЦК РКП(б) на чолі із Сталіним (нарком у справах національностей). 23 – 24 вересня 1922 р. було затверджено розроблений нею проект, який дістав назву – план “автономізації”. За цим проектом всі радянські республіки входили до складу РСФРР на правах автономії, а центру надавалися великі повноваження. Керівництво УСРР сприйняло цей план неоднозначно. Х. Раковський (у 1919 – 1923 рр. голова РНК УСРР) рішуче виступив проти плану “автономізації”, а Д. Мануїльський (у 1921 – 1923 рр. перший секретар ЦК КП(б)У) підтримав цей план. В.І. Ленін виступив проти плану “автономізації”, запропонувавши, щоб усі радянські республіки на рівних увійшли до союзної держави, де б суверенітет було виважено розподілено між центром і республіками.

10 грудня 1922 р. у Харкові VII Всеукраїнський з`їзд Рад схвалив рішення про створення СРСР. 30 грудня 1922 р. у Москві I Всесоюзний з`їзд Рад проголосив утворення СРСР, формально за ленінським планом, а фактично був реалізований сталінський план “автономізації”.

3. На початку 20-х рр. особливої актуальності набули і питання національної політики, що конче потрібно було Комуністичній партії для зміцнення її влади в національних регіонах. У 1923 р. ХІІ з`їзд РКП(б) у сфері міжнаціональних відносин проголосив політику “коренізації”, яка в Україні дістала назву “українізації”. Політика українізації передбачала: виховання кадрів з представників корінної національності в дусі відданості комуністичній ідеології, впровадження в роботу апарату управління мови корінної національності, розширення мережі навчальних закладів із навчанням рідною мовою, а також розвиток національної культури. Але справжня сутність українізації була в тому, щоб закріпити владу Компартії в Україні і перебудувати ідеологічну сферу на засадах комуністичної ідеології.

Тому ставлення до українізації, особливо з боку членів КП(б)У, де українці становили 25%, було неоднозначним. Сильним виявився і опір українізації. У 1923 р. секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив із “теорією” про боротьбу двох культур в Україні. Двозначною була  позиція Л. Кагановича, який у 1925–1928 рр. був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Але частина українських комуністів з ентузіазмом підтримала курс на українізацію.

Керівництво і практичне проведення українізації в значній  мірі здійснював наркомат освіти УСРР, а його в 20-ті – на початку 30-х рр. очолювали переконані прихильники українізації, у 1924 – 1927 рр. – О. Шумський, у 1927 – 1933 рр. –   М. Скрипник. Особливо рішуче діяв Шумський, який у 1926 р. звернувся з листом до Сталіна, вимагаючи прибрати Кагановича з України і замінити його Чубарем. У відповідь Каганович звинуватив Шумського в націоналізмі. Кампанія критики Шумського скоро перейшла у відверте цькування. Шумського зняли з посади наркома і вислали за межі України. Так з'явився “шумськізм”.

Одне із звинувачень Шумському було в тому, що він підтримав “національний ухил” М. Хвильового. Саме Хвильовий започаткував літературну дискусію у 1925 – 1927 рр., в якій йшлося про шляхи розвитку української літератури, про необхідність широкого використання досягнень  європейського мистецтва, а не тільки однобічно орієнтуватися на російську культуру. Тому було висунуте гасло: “Геть від Москви! Дайош Європу!” У 1926 – 1927 рр.  М. Хвильового звинуватили в націоналізмі,  ворожості до офіційного курсу партії. Так з'явився  “хвильовізм”.

На початку 1928 р. в журналі “Більшовик України” з’явилася стаття М. Волобуєва, в якій була піддана критиці економічна політика ВКП(б) в Україні і доводилося, спираючись на факти, що Україна залишається, як і раніше, економічною колонією Росії, що українська економіка може розвиватися самостійно. Погляди Волобуєва також були засуджені. Так з'явилася “волобуєвщина”.

Проте, незважаючи на всі суперечності, українізація приносила вагомі здобутки. Відбувалася посилена українізація партії і державного апарату. Якщо в КП(б)У українців було у 1922 р. – 23%, то у 1933 р. вже близько 60%. У ЦК КП(б)У українців було у 1924 р. – 16% , у 1930 р. – 43% . У 1929 р. в УСРР діяло з українською мовою навчання: 80% шкіл, більше 60% технікумів, 30% інститутів. Періодичні україномовні видання у 1922 р. становили не більше 10, у 1933 р. з 426 видань україномовних було 373.

Складовою українізації став розвиток культури і мови представників інших народів, які проживали в Україні. У 1925 р. в УСРР з 28 млн населення українці становили 22 млн, а інші – 6 млн. Було відкрито сотні шкіл з національними мовами навчання, десятки національних театрів, періодичних видань. У місцях компактного проживання національних груп неукраїнського населення було створено 12 національних районів і 538 сільських рад (болгарських, грецьких, єврейських, німецьких, польських та ін.).

Взагалі здобутки українізації були дуже значні. Особливого розвитку дістала українська культура, література, мистецтво, які в 20-ті рр. пережили справжнє відродження і розквіт. Видавалися десятки альманахів, збірників, журналів. Існували десятки літературно-художніх об`єднань: “Гарт”, “Плуг”, “Ланка”, “Молодняк”, “Авангард”, ВАПЛІТЕ та ін. Діяли О. Досвітній,  М. Драй-Хмара, М. Зеров, Г. Косинка, М. Куліш, М. Рильський, В. Сосюра, Г. Тичина,  М. Хвильовий та ін. У ці ж роки діяв театр Леся Курбаса “Березіль”, уславився кінематограф О. Довженка (фільми “Арсенал”, “Звенигора” та ін.). Тобто українізація не піддається однозначному оцінюванню, проте вже на початку 30-х рр. починається процес її згортання, а на кінець 30-х рр. фактично вона ліквідовується.

32. Протиріччя соціально-економічного розвитку УРСР наприкінці 20-х – у 30-ті рр. “Великий перелом”

1. Суцільна масова колективізація та її наслідки. Голод 1932–1933 рр.

2. Суперечності індустріального зростання 30-х рр.

1. На 1927–1928 рр. економіка СРСР була відбудована. Актуальними стали питання подальшого розвитку економіки.

У сільському господарстві пріоритет віддавався поширенню форм колективного господарювання на селі. Тим більше, що на 1928–1929 рр. неп на селі фактично згортається. Причиною цього стала хлібозаготівельна криза 1927–1928 рр. (закупівельні державні ціни на зерно не задовольняли селян). Подібна криза була у 1925–1926  рр., але тоді її подолали економічними заходами. Взимку 1928 р. з ініціативи Сталіна до селян, що відмовлялися продавати державі хліб, застосовувалися репресії (арешти, конфіскації). Через рік усе повторилося.

У травні 1929 р. ХІ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив план економічного розвитку України в роки першої п’ятирічки, на кінець якої передбачалося об’єднати в колгоспах селянських господарств: по СРСР – 18–20%, а в Україні – 30%.   Це   були напружені, але достатньо реалістичні показники. Проте наприкінці 1929 р. Сталін висуває гасло про проведення суцільної масової колективізації у найближчі строки і ліквідацію куркульства як класу. 5 січня 1930 р. з`являється постанова ЦК ВКП(б) про “Темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву”, за якою в Україні планувалося завершити колективізацію восени 1931 р. або навесні 1932 р. Проте партійно-державне керівництво УРСР (С. Косіор та ін.) проголошує ще більш високі темпи, за якими колективізацію Степу планувалося завершити навесні 1930 р., а всієї України восени 1930 р. Селяни в масі своїй не хотіли йти до колгоспу, тому тільки грубе насильство сприяло дотриманню проголошених темпів колективізації.

Темпи колективізації: на кінець січня 1930 р. – 15,4% селянських господарств; на 1 березня 1930 р. – 62,8%; на осінь 1930 р. – 20%; на 1 січня 1931 р. – 34,4%; на 1 листопада 1931 р. – 69,3%; на 1937 р. – 96%.

Примусова колективізація у січні–лютому 1930 р. зустріла впертий опір селянства, доходило навіть до збройних повстань. Стався масовий забій худоби, поголів’я зменшилося майже наполовину. Опір був настільки сильним, що на початку березня 1930 р. Сталін в газеті “Правда” опублікував статтю “Запаморочення від успіхів”, в якій звинуватив місцеві кадри. Також було опубліковано Примірний статут сільськогосподарської артілі. Селянам дозволили мати корову, дрібну живність, присадибну ділянку. Це дещо заспокоїло селянство. Селянам дозволили виходити з колгоспів, тому до кінця 1930 р. спостерігався відтік, але у 1931 р. починається нове прискорення темпів колективізації, але тепер уже переважно економічними методами, через податки. Селянство знову “потягнулося” до колгоспів. Одночасно заможних селян та тих, хто чинив опір колективізації, розкуркулювали. Усього за роки колективізації розкуркулили в Україні приблизно 200 тисяч селянських господарств, що разом із членами родини становило 1,2–1,4 млн чоловік, з яких 860 тисяч виселили на Північ і до Сибіру (“спецпереселенці”).

Примусова колективізація не підвищила ефективність сільськогосподарського виробництва. Селяни не хотіли працювати в колгоспі. Державні хлібозаготівлі становили:  у  1930 р. –  400 млн  пудів  хліба;  у  1931 р. –  380 млн пудів хліба;  у

1932 р. – 195 млн  пудів хліба.

У 1932 р. ситуація склалася катастрофічна. Продуктивні сили села були підірвані. На весну 1932 р.  засіяли трохи більше половини посівних площ, до цього ж додалися безгосподарність, небажання селян працювати. Реальною ставала загроза голоду. Почалися крадіжки на колгоспних полях. Сталін власноручно написав Закон про охорону соціалістичної власності від 7 серпня 1932 р., який у народі дістав назву “Закон про п’ять колосків”. За цим законом за крадіжку присуджували розстріл або позбавлення волі не менш ніж на 10 років із конфіскацією майна. Окрім іншого, зрив державного плану хлібозаготівель у 1932 р. (останній рік п’ятирічки) примусив керівництво до надзвичайних заходів. У зернові райони СРСР були направлені надзвичайні комісії. Молотов очолив хлібозаготівельну комісію ЦК ВКП(б), направлену в Україну у 1932 р. Комісія діяла дуже жорстоко. Проводилися подвірні обшуки, конфіскація усього продовольства. Припинялося постачання товарів. Жорстоким репресіям піддавалися місцеві кадри. Сільські райони оточувалися кордонами військ. Тобто селян свідомо прирікали на голод, бо врожай 1932 р. (88% від середнього врожаю за 1926–1930 рр.) був достатнім для забезпечення України продовольством. Голод у значній мірі був штучний, по суті як виховний засіб проти антиколгоспних настроїв селянства. У результаті у 1932–1933 рр. в Україні голод набув жахливих розмірів (до 1988 р. в радянській літературі про нього не згадували). Кількість жертв голоду становила від 3 до 4,5 млн чоловік, у інших джерелах – до 7–8 млн  чоловік.

Воєнно-комуністичні методи управління сільським господарством, які переважали в політиці держави на селі на початку 30-х рр., виявили свою економічну та політичну недоцільність. У 1933–1934 рр. сталінське керівництво шукає шляхи вдосконалення управління селом. Визначаються фіксовані розміри хлібозаготівель, а надлишки колгоспам дозволено продавати на колгоспному ринку. Щоб пробудити зацікавленість селян в результатах своєї праці, а також покращити організацію сільськогосподарського виробництва, запроваджувалися виробничі бригади, елементи нормування і відрядна форма оплати праці. Підвищувалося оснащення колгоспів сільськогосподарською технікою. Наприкінці 30-х рр. на селі працювало 100 тисяч тракторів, 33 тисячі комбайнів, 550 тисяч вантажних машин (на майже 30 тисяч колгоспів і тисячу радгоспів). Уся техніка зосереджувалася в машинно-тракторних станціях (МТС), перша з яких в Україні була відкрита у 1928 р. 958 МТС вже діяло в Україні наприкінці другої п’ятирічки. Розгортається на селі стахановський рух. У 1935 р. Марія Демченко стала ініціатором руху за вирощування 500 ц цукрових буряків з гектара. Парасковія Ангеліна виступила ініціатором Всесоюзного змагання жіночих тракторних бригад. Це сприяло зростанню сільськогосподарського виробництва. Так було заготовлено у 1933 р. – 317 млн пудів хліба, у 1935 р. – 462 млн пудів хліба, у 1940 р. – 576 млн пудів хліба. Продуктивні сили українського села, підірвані примусовою колективізацією і голодомором, потроху відроджувалися, але натуроплата праці колгоспників становила лише 12–15% від заробленого.

2. У промисловості в другій половині 20-х рр. (1925–1927 рр.) курс було взято на індустріалізацію, щоб перетворити СРСР на могутню індустріально розвинену країну. За першим п’ятирічним планом середньорічні темпи приросту промислової продукції становили приблизно 20–22%. Це були напружені, але достатньо  реалістичні   показники.   Капіталовкладення   в   економіку   України  склали

13 млрд крб (по СРСР–64 млрд крб). Планувалося збільшити виробництво електроенергії в 2,5 раза, важкого машинобудування в 3 рази, хімічної промисловості в 3,5 раза.

1928–1929 рр., перший рік п’ятирічки, був успішним. Валова продукція промисловості УРСР збільшилася на 20% (проти 16,5% за п’ятирічним планом), тобто починалося все успішно, але наприкінці 1929 р. здійснюється перехід до форсованої індустріалізації. У листопаді 1929 р. пленум ЦК ВКП(б) схвалив рішення “за всяку ціну” прискорити розвиток машинобудування та інших галузей важкої промисловості. У статті “Рік великого перелому” Сталін визначив приріст великої промисловості на 1929–1930 рр. у 32%. У липні 1930 р. на ХVІ з’їзді ВКП(б) Сталін на 1930–1931 рр. визначив 45% приросту промислової продукції, а у 1932 р. на ХVІІ конференції ВКП(б) Орджонікідзе на 1931–1932 рр. визначив приріст промислової продукції на 36 %. Ці показники ніяких серйозних обґрунтувань не мали, вони не були підкріплені відповідними матеріальними ресурсами, тобто це були авантюристичні директиви, економічно не обґрунтовані. Але, незважаючи  ні на що, вимагалося виконати призначені темпи. Почалася штурмівщина, „лихоманка буднів”. Надзвичайним напруженням сил і ресурсів робилося все для здійснення намічених темпів, у значній мірі за рахунок зниження життєвого рівня народу. Виник товарний голод. У 1928 р. в містах була запроваджена карткова система на продовольство. Почалося знецінення грошей. Джерелами індустріалізації стали державні позики, торгівля алкогольними напоями, експорт хліба, лісу, нафти, культурних цінностей та ін. Тобто це була нещадна експлуатація трудового ентузіазму мас. З 1929 р.  розгортається соціалістичне змагання.

Проте, незважаючи на всі зусилля, досягти намічених рубежів не вдалося. Справжні підсумки першої п’ятирічки Сталіним були приховані. У 1933 р. він заявив, що перша п’ятирічка виконана за 4 роки і 3 місяці, а важка промисловість зросла на 108%. У дійсності темпи розвитку промисловості зменшилися з 23,7% у 1928–1929 рр. до 5% у 1932–1933 рр. (замість 36%), в середньому на рік становили 15,7%, що було навіть менше, ніж за п’ятирічним планом. Це був провал сталінського плану форсованої індустріалізації й надіндустріалізації. Конкретно ж, за п’ятирічним  планом  передбачалося  збільшити   виплавку   чавуну   з   2,4  млн  т

(1928 р.) до 6,6 млн т (у 1933 р.), за форсованими темпами обсяги виплавки чавуну потрібно було збільшити втроє, а фактично у 1933 р. виплавили 4,3 млн т. Видобуток кам’яного вугілля планували збільшити з 27 млн т до 53 млн т, підняли до 80 млн т, а фактично видобули 45 млн т.

Хоча й був провал форсованих темпів, але  досягнули великого приросту. В УРСР будувалося близько 400 нових підприємств. 1 травня 1932 р. почала працювати Дніпрогес. У Донбасі 53 нові шахти давали 21 млн т вугілля на рік, було збудовано 12 доменних печей, 24 мартенівські печі. У Харкові за 15 місяців було збудовано ХТЗ. 1 жовтня 1931 р. зійшов перший трактор ХТЗ. Прорахунки першої п’ятирічки в певній мірі були враховані. Щорічний приріст промислової продукції у другій п`ятирічці (1933–1937 рр.) було встановлено у 16,5%.

З метою підвищення ефективності виробництва, продуктивності праці посилювалася експлуатація трудового ентузіазму робітничого класу. У ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти “Центральна-Ірмине ” в Кадіївці Олексій Стаханов з двома підсобними робітниками за зміну видобув 102 т вугілля замість 7 т (в 14,5 раза більше). З 1935 р. розгортається стахановський рух. З’являються сотні, тисячі стахановців в різних галузях промисловості. Незважаючи на деяку штучність організації цього руху, він сприяв підвищенню ефективності виробництва.

Результати другої п’ятирічки були фальсифіковані, як і першої. Заявили, що виконана вона за 4 роки і 3 місяці, але реальне виконання становило 70–77%.

У третій п’ятирічці темпи розвитку промисловості не відставали від запланованих, але нерідко в результаті  застосування  надзвичайних заходів. У червні 1940 р. було видано указ Верховної Ради СРСР “Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств та установ”, за яким порушення дисципліни, запізнення вважалися кримінальним злочином.

Незважаючи на  протиріччя здобутого, досягнуте було вагомим. Україна по суті стала індустріальною державою. За роки перших трьох п’ятирічок побудовано було сотні підприємств. Серед них 7 промислових гігантів–новобудов: “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”, “Дніпрогес”, Дніпровський алюмінієвий (м. Запоріжжя), Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи. Також було 5 реконструйованих гігантів: Луганський паровозобудівний завод, Макіївський, Дніпродзержинський, Дніпропетровський, Комунарський металургійні заводи. Таких промислових гігантів в СРСР було близько 35. Наприкінці 30-х рр. частка України від загальносоюзного становила: у видобутку вугілля – 50,5%, залізної руди – 67,6%, виплавці чавуну – 49,7%, виробництві сталі – 48,9%. У цілому ж наприкінці 30-х рр. Україна посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за обсягом виплавки чавуну та четверте місце в світі за видобутком кам’яного вугілля.

33. Суспільно-політичне життя УРСР у 30-х рр. Сталінський режим

1. Перші судові процеси.

2. Посилення репресій проти української інтелігенції у першій половині 30-х рр.

3. Апогей репресій. Утвердження сталінського тоталітар­но­­­­­го режиму

1. З кінця 20-х рр. починає утверджуватися сталінський тоталітарний режим,  культ особи Сталіна, відновлюються репресії, дещо призабуті за роки непу. Сталінський курс на суцільну масову колективізацію і ліквідацію куркуля як класу, на форсовану індустріалізацію неминуче повинен був викликати опір з боку різних верств населення в Україні, в першу чергу селянства та інтелігенції.

Вже на початку 1928 р. відбувся процес над старими спеціалістами Донбасу, який дістав назву “Шахтинська справа”. Стара технічна інтелігенція була звинувачена у “шкідництві”. З 49 засуджених 7 розстріляли. Цей процес провели, щоб залякати старих спеціалістів–інженерів.

У березні 1930 р. в Харкові відбувся процес над Спілкою визволення України, за яким проходило 45 видатних діячів української національної інтелігенції: академіки С. Єфремов, М. Слабченко, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, Л. Старицька-Черняхівська та ін. Усього по Україні за справою СВУ було репресовано до 5 тисяч чоловік. Обидва ці процеси були сфабриковані ОДПУ.

У січні 1930 р. була ліквідована Українська автокефальна православна церква.

2. У першій половині 30-х рр. репресії проти української інтелігенції набувають більшого розмаху, особливо у 1932–1933 рр., що не випадково співпадає з голодомором. До українських діячів широко застосовується звинувачення в націоналізмі. Почалася критика М. Скрипника, не витримавши якої, 7 липня 1933 р. він покінчив життя самогубством. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством М. Хвильовий, протестуючи цим проти переслідувань діячів української культури.

У грудні 1933 р. заступник наркома освіти А. Хвиля оголосив кобзу та бандуру “класоворожими” інструментами. У грудні 1934 р. в Харкові, під час заключного етапу Республіканської олімпіади міста і села, були заарештовані і розстріляні майже триста українських кобзарів та лірників.

З 1933 р. починаються широкі репресії проти діячів української культури, жертвами  яких  стали  близько   500  письменників. У 1933 р.  були  заарештовані

Л. Курбас, художник М. Бойчук та вся його школа. Всі існуючі літературно-художні  об’єднання були ліквідовані. У 1934 р. була створена Спілка радянських письменників України, а потім інші спілки. Тобто весь процес творчості підпадав під контроль партійних чиновників. Гоніння зазнала й українська наука. У 1934 р. при загадкових обставинах помер М. Грушевський.

Провідниками сталінської політики в Україні були в першу чергу представники вищого державно-партійного керівництва. У 1928–1938 рр. генеральним (першим) секретарем ЦК КП(б)У був С. Косіор, а з 1938 р. його замінив М. Хрущов (1938–1947, 1947–1949 рр.). У 1933 р. в Україну з надзвичайними повноваженнями був присланий П. Постишев, який став другим секретарем ЦК КП(б)У. З 1933 р. ДПУ (потім НКВС) УРСР очолив Балицький.

Особливого  розмаху  сталінські  репресії  набувають  після  вбивства  Кірова

(1 грудня 1934 р.). В Україні органи держбезпеки “викривають” багато “контрреволюційних організацій”, серед яких найбільші були: у 1933 – “Український   національний центр”, “Українська військова організація”, “Польська організація військова”, у 1934 – “Білогвардійський  терористичний центр у Києві” та ін.

3. Пік репресій припадає на 1937–1938 рр., коли жертвами їх стають кілька мільйонів чоловік, з яких кілька сотень тисяч було розстріляно. Серед жертв були різні люди,  також  і  відомі  діячі  в  Україні: С. Косіор, Е. Квірінг, Х. Раковський,

Ю. Коцюбинський, Ю. Медведєв, В. Чубар, В. Затонський та багато інших. У 1937 р. застрелив себе і дружину П. Любченко, який у 1933–1937  рр. був головою РНК УРСР. З 62 членів ЦК(б)У, обраних на ХІІІ з'їзді КП(б)У, 55 було репресовано, з 11 членів Політбюро – 10  репресовано, з 5 кандидатів у члени Політбюро – 4. Кількісний склад КП(б)У зменшився з 1933 по 1938 рр. на 266 тисяч чоловік, майже наполовину. Широкими були репресії й проти військових кадрів. Були репресовані тисячі офіцерів, серед яких Якір – командуючий Київським військовим округом, Дубовий – командуючий  Харківським військовим округом.

Наприкінці 30-х рр. завершується згортання українізації, що особливо активізується після самогубства Скрипника. У 1938 р. були закриті навчальні заклади з національними мовами навчання, а у 1939 р. були ліквідовані національні райони, національні сільські та інші ради.

Наприкінці 30-х рр. сталінський тоталітарний режим остаточно затвердився в усіх сферах життя – економічній, політичній і духовній. 30 січня 1937 р. надзвичайний ХІV Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив нову конституцію УРСР, яка була дуже демократичною, але тодішня суспільна практика це заперечувала.

34. Західноукраїнські землі в 20 – 30-х рр. ХХ ст.

1. Політика польської влади щодо західноукраїнських земель у 20 –

30-ті рр.     

2. Посилення українського національно-визвольного руху у Польщі в  20 – 30-ті рр.     

3. Становище Північної Буковини у складі Румунії в 20 – 30-ті рр.

1. У березні 1921 р. було підписано Ризький мирний договір між Радянською Росією та Польщею, за яким Східна  Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся відійшли до Польщі. 14 березня 1923 р. Рада послів країн Антанти визнала Східну Галичину частиною Польщі. У 1919 р. країни Антанти надали Польщі тільки дозвіл на тимчасову її окупацію.

У складі Польщі українців було 6 мільйонів, а українські землі становили одну третину всієї території. За рішенням Ради послів країн Антанти українські землі в Польщі повинні були отримати автономію, але керівництво Польщі це ігнорувало. По відношенню до українського населення в Польщі проводилася дискримінаційна політика. Українці майже не мали можливості займати адміністративні пости в державних установах, офіцерські пости в армії, поліції. Польський уряд прагнув до асиміляції українців, до їх ополячення. При цьому особлива увага приділялася витісненню української мови з державних установ і системи освіти.

31 липня 1924 р. польським урядом було затверджено „кресовий” закон, за яким запроваджувалася двомовна утраквістична школа як основний тип. Фактично школа ставала польською. Вчителями переважно були поляки, а українських вчителів переводили до Польщі. Внаслідок цього, якщо у 1921 –  1922 рр. в Галичині було 2 420 українських  початкових шкіл, то у 1930 р. залишилося 350 шкіл. 70%  населення Польщі були неписьменними або малописьменними. Із 138 загальноосвітніх середніх шкіл Галичини в 1939 р. було лише 5 українських державних (2 050 учнів) і 18 приватних (3 571 учень). У вищих навчальних закладах Галичини  для українців встановлювалися обмеження – висока плата і п’ятивідсоткова норма (у Львівському університеті). Тому у 1921–1925 рр. у Львові нелегально діяв „таємний університет”, який надавав українській молоді можливість здобути вищу освіту.

Утиски українського населення в Польщі в національній сфері доповнювалися соціально-економічним гнобленням. Уряд Польщі свідомо проводив економічну політику, за якою українські землі були перетворені на аграрно-сировинний придаток, ринок збуту і джерело дешевої робочої сили  для індустріально розвинених польських земель. Тобто економічна політика польського уряду щодо українських земель носила колоніальний характер. Штучно стримувався і  розвиток української кооперації. Переважали дрібні промислові підприємства. 85% належало галузям видобувної промисловості (нафта, ліс, харчова та ін.). Було засилля іноземного капіталу (англійського, французького, німецького).

Українське селянство страждало від безземелля і малоземелля. В Галичині у 1924 р.  44% загальної площі становило поміщицьке землеволодіння. Поміщицькі маєтки в середньому налічували від 3 500 до 4 000 га. Була проведена аграрна реформа, за якою частина поміщицьких земель викуплялася, а потім продавалася селянам, але вона носила яскраво виражений шовіністичний характер. За таємним наказом українським селянам дозволено було продавати лише 5% всіх викуплених поміщицьких земель, а інші землі надавалися  „осадникам”, польським колоністам – колишнім військовослужбовцям. За 20–30-ті роки чисельність осадників зросла до 300 тисяч. За цей же час із західноукраїнських земель Польщі емігрували  за океан приблизно 240 тисяч українських селян. У результаті зростала частка польського населення, а українського зменшувалася, особливо в містах. Так, у 1939 р. у Львові було українців –  16,2%, поляків – 50,8%, євреїв – 31,9%.

2. У результаті просто неминучим ставало посилення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях,  особливо в Галичині. Зростала політична активність і національна свідомість українців, чому в значній мірі сприяла діяльність українських політичних партій та організацій.

У 1925 р. на базі УНДП було утворено міжпартійне Українське національно- демократичне об`єднання  на чолі з   Д. Левицьким, яке у 20-ті роки було однією з найвпливовіших політичних сил в Галичині. УНДО виступало за здобуття Україною самостійності, але без терористичних методів, за демократичний розвиток української держави. До УНДО входив цвіт української інтелігенції краю. На виборах до польського сейму УНДО отримало 600 тисяч голосів. Активно діяла Українська радикальна партія, яка в Галичині налічувала 20 тисяч чоловік, переважно селян. УРП виступала за самостійність України. На початку 30-х рр. галицькі радикали  об`єдналися з українськими есерами Волині в Українську соціалістичну радикальну партію.

У 1919 – 1938 рр. діяла Комуністична партія Західної України як складова частина Комуністичної партії Польщі.  КПЗУ діяла в підпіллі. Найбільший вплив на маси вона мала у 20-ті роки, але в 30-ті роки її вплив різко скоротився, до чого спричинили сталінські репресії, голод в УРСР та ін. Діячі КПЗУ самі ставали жертвами сталінських репресій.  У 1938 р. рішенням Комінтерну  за вказівкою Сталіна КПЗУ і КПП були розпущені.

У 1929 р. у Відні утворилася Організація українських націоналістів, яка об’єднала Українську військову організацію (УВО) і радикальні студентські націоналістичні групи. До кінця 1938 р. очолював ОУН Євген Коновалець, якого було вбито радянським агентом. Ідеологію ОУН становив „інтегральний” (вольовий, чинний, дієвий) націоналізм,   засади якого розробив  Д. Донцов. За цим вченням нація становила абсолютну цінність,  досягнення незалежності України проголошувалося найвищою метою, для її досягнення прийнятні були будь-які методи.

У 30-ті роки вплив ОУН в Галичині різко зростає, особливо серед молоді (на 1939 р. в ОУН налічувалося  20 тисяч  членів). Оунівці розгорнули широку діяльність, особливо застосовуючи активні форми боротьби: демонстрації, страйки, бойкоти, також і терористичні акти – експропріації, акти саботажу, десятки замахів. Так, було вбито комісара польської поліції у Львові Є.Чехівського,  радянського дипломата О. Майлова та ін. У відповідь на терор ОУН були застосовані репресії з боку польських властей. Восени 1930 р. на українських землях була проведена так звана „пацифікація” (втихомирення, умиротворення), коли спецзагони поліції і війська чинили фізичні розправи над активними українськими діячами, громилися українські товариства та кооперативи. У 1934 р. оунівці вбили міністра внутрішніх справ Польщі К. Перацького, якого вважали головним винуватцем кривавої пацифікації 1930 р. У відповідь почалися нові репресії, арешти і гучні судові процеси над оунівцями. У 1935 – 1936  рр.  відбувся Варшавський процес, який виніс смертний вирок С. Бандері, М. Лебедю, Я. Карпинцю,  але амністія замінила його на довічне ув`язнення. У 1934 р. на Поліссі у м. Березі Картузькій було створено концтабір для політв’язнів, переважно українців.

На відміну від ОУН  лідери УНДО виступали проти насильницьких, терористичних методів боротьби, намагаючись досягти порозуміння з польською владою. У 1935 р. між лідерами УНДО і польським урядом була укладена угода, яка  називалась „нормалізація”, і УНДО відмовилось від антиурядової боротьби, а польський уряд припинив переслідування українських демократичних організацій. Один із лідерів УНДО В. Мудрий був обраний віце-маршалом польського сейму. У цілому наприкінці 30-х років ситуація на українських землях в Польщі залишалася напруженою.

3. Інша частина  західноукраїнських земель – Північна Буковина і Південна Бессарабія з 1918 р. опинилася під владою Румунії. Становище українців на цих землях було найбільш важким. Особливо у 1918 – 1928 рр., коли на окупованих Румунією територіях діяв стан облоги  (воєнний стан),  тобто була заборонена будь-яка легальна політична діяльність. Українське населення в Румунії піддавалося жорстокому національному і соціально-економічному гнобленню.

Політика румунського уряду щодо українців була класично колоніальною. Українці визнавалися не українцями, а „слов’янізованими румунами”.  Активною була асиміляція краю,  румунська мова була державною, використання і вживання української мови заборонялося. У Північній Буковині було українських початкових шкіл: у 1914 р. – 218,  у 1920 р. – 157,  а у 1926 – 1927 рр. – 0. З 1919 р. на роботу в державні установи брали лише тих, хто знав румунську мову, українська мова була заборонена. Українські міста і села перейменовувалися на румунські. Закриті були всі гімназії та профшколи з українською мовою навчання. Також були закриті культурно-освітні товариства, заборонено ввозити українські книжки і музичні твори. У Чернівецькому університеті закрили українські кафедри.

Економічне становище українських земель у складі Румунії було надзвичайно важким. У промисловості  переважало дрібне кустарне виробництво, найбільш розвинутими були харчова і лісова промисловість. Високим було безробіття. Рівень життя – один із найнижчих у Європі. На селі панувало малоземелля і безземелля серед селян. Населення окупованих Румунією земель чинило опір. 16 – 25 вересня 1924 р. в Бессарабії сталося Татарбунарське повстання, в якому брало участь і українське населення.

З 1928 р. почалися деякі послаблення. У школах впроваджувалося викладання української мови, але у 1934 р. це було скасовано. Легалізоване було політичне життя. З 1927 р. в Північній Буковині діяла Українська національна партія,   ліберальна організація, яка захищала національні інтереси українців, але виключно  легальними методами діяльності. З 1929 р. почала діяти легальна організація „Визволення”, а  у 30-ті роки формуються націоналістичні організації. Але у 1938 р.  в Румунії до влади прийшли військові, і легальна політична діяльність знову була заборонена.

35. Початок Другої світової війни. Зміни в становищі західноукраїнських земель

1. Події у Закарпатті у 1938 –1939 рр. Карпатська Україна.

2. Радянсько-німецькі договори 1939 р. і доля західноукраїнських земель.

3. Радянізація західноукраїнських земель

1. Закарпаття з 1919 р. перебувало у складі Чехословаччини. Становище українців тут було значно кращим, ніж у Польщі чи Румунії. Чехословацький уряд дбав про економічний розвиток краю, до того ж асиміляційні процеси тут були більш слабкі. Проте обіцяної автономії Закарпаттю надано не було. Ситуація змінилася у 1938 р., коли Німеччина висунула територіальні претензії до Чехословаччини. У вересні 1938 р. Англія, Франція, Італія і Німеччина уклали Мюнхенський пакт, за яким відбулося розчленування Чехословаччини. 23 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало автономію. Уряд краю очолили українські патріотично налаштовані діячі, які виступали за побудову автономної української держави. У січні 1939 р. саме ці діячі створили Українське Національне об`єднання, яке 13 лютого 1939 р. на виборах до сейму (парламенту) здобуло 86% всіх голосів. 15 березня 1939 р. на засіданні Сейму за ініціативою УНО було проголошено незалежну українську державу в Закарпатті, яка дістала назву Карпатська Україна. Її президентом було обрано лідера УНО Августина Волошина. Проте  вже 14 березня 1939 р. війська Угорщини почали окупацію Закарпаття і за кілька днів успішно її завершили. Карпатська Україна, ледве народившись, відразу перестала існувати. Сталін, виступаючи на XVIII з`їзді ВКП(б), так охарактеризував Карпатську Україну: „Комашка, що хоче прилучити до себе слона”.

2. Цікава геополітична ситуація наприкінці 30-х рр. склалася й навколо інших західноукраїнських земель. Готуючись до широкомасштабної війни на заході, нацистська Німеччина прагнула забезпечити собі тил і домовитися з СРСР. Сталін виявився готовим до діалогу. 23 серпня 1939 р. у Москві було укладено радянсько-німецький пакт про ненапад – пакт Молотова – Рибентропа, таємний протокол якого розмежував сфери впливу обох держав у Східній Європі. До сфери впливу СРСР відійшли Західна Україна, Західна Білорусь, Бессарабія, Прибалтика. Цей договір розв’язав Німеччині руки.

1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася Друга світова війна. 17 вересня 1939 р. Червона Армія перейшла польсько-радянський кордон і здійснила окупацію західних земель України і Білорусії. 28 вересня 1939 р. СРСР і Німеччина підписали „Договір про дружбу та державний кордон”, який чітко поділив захоплені землі Польщі між ними. Так Східна Галичина, Західна Волинь і Західне Полісся увійшли до складу СРСР у вересні–жовтні 1939 р.

У червні 1940 р. уряд СРСР поставив ультиматум Румунії з вимогою повернути Бессарабію і Північну Буковину, окуповані у 1918 р. Німеччина це підтримала  і  Румунія  повернула  землі  СРСР.  Так,  за  винятком  Закарпаття,  на  літо

1940 р. всі українські землі об`єдналися в єдиних державних кордонах.

3. На приєднаних західноукраїнських землях сталінське керівництво почало їх радянізацію, тобто проведення за сталінським сценарієм перетворень у політичній, економічній та культурній сферах. Ці дії оцінюються досить суперечливо. Був позитив: розширена мережа навчальних закладів і проведена українізація системи освіти всіх рівнів. Збільшилася кількість україномовних періодичних видань, театрів та ін. Частина бідноти з підвалів переїхала до добре влаштованих квартир. Було введено безкоштовне медичне обслуговування. Усе це схвально зустріли, особливо незаможне населення. В економіці відмінили приватну власність на засоби виробництва, провели націоналізацію промисловості, конфіскацію поміщицьких земель. Але скоро розгорнулася примусова колективізація за сталінським зразком. Були закриті всі політичні партії і громадські об`єднання. Почалися репресії, особливо проти “соціально чужих” (капіталісти, поміщики, урядовці, офіцери та ін). Репресії набули великих масштабів. 10% населення краю в ці роки стало жертвами сталінських репресій.

Єдиною політичною силою, спроможною протистояти сталінському режимові на західноукраїнських землях, залишалася ОУН, яка зберегла свою підпільну мережу і чинила опір. У січні 1941 р. у Львові відбувся гучний процес над 59 членами ОУН, переважно молоддю (студенти і учні), з яких 42 (11 дівчат) були засуджені до розстрілу. Проте остаточне завершення радянізації західноукраїнських земель було перервано нападом на СРСР нацистської Німеччини.

36. Початок Великої Вітчизняної війни. Окупація німецько-фашистськими військами території України. Окупаційний режим

1. Бойові дії на території України влітку 1941–1942 рр.

2. Окупаційний режим в Україні

1. 22 червня 1941 р. раптовим нападом військ нацистської Німеччини та її союзників на СРСР почалася Велика Вітчизняна війна. В Україні наступала група армій „Південь”, яка діяла проти радянських військ Південно-Західного і Південного фронтів. Початок війни для радянських військ виявився вкрай несприятливим, вони зазнали величезних втрат, але чинили опір, який дедалі зростав. 23–29 червня 1941 в районі Луцьк–Броди–Рівне–Дубно тривала найбільша танкова битва початкового періоду війни. 7 липня – 19 вересня 1941 р. тривала оборона Києва, 5 серпня – 16 жовтня 1941 р. тривала оборона Одеси, а у жовтні 1941 р. – липні 1942 р. – оборона Севастополя. 25 серпня 1941 р. німецько-фашистські війська захопили Дніпропетровськ. У другій половині вересня 1941 р. сталася трагедія Південно-Західного фронту, одна з найбільших поразок Червоної Армії на початку війни. В оточенні німецьких танкових колон опинилося 4 армії, в полон потрапило 665 тисяч чоловік, загинуло й командування фронту разом з командуючим генерал-полковником Кирпоносом. На кінець 1941 р. не окупованими залишилися лише східні райони Харківщини, Донбасу та Севастополь.

У травні 1942 р. радянські війська спробували провести наступальні операції в районі Харкова і Керчі, але зазнали поразки. В полон потрапило 440 тисяч чоловік. 28 серпня 1942 р., захопивши місто Свердловськ Ворошиловградської області, німецько-фашистські війська завершили окупацію українських земель. На їх території було встановлено жорстокий окупаційний режим.

2. Уся територія України була поділена на кілька частин. Під назвою „Трансністрія” до складу Румунії включили Одещину, частини Миколаївської, Вінницької областей та Лівобережжя Молдови. Під назвою дистрикт (округ) “Галичина” до складу генерал-губернаторства (польські землі) були включені західноукраїнські області (Львів, Тернопіль, Станіслав, Дрогобич). Прифронтові області безпосередньо підпорядковувалися військовому командуванню. Інші українські землі утворили рейхскомісаріат „Україна”, очолений Еріхом Кохом, який виділявся своєю жорстокістю до слов’ян.

На окупованих землях було встановлено „новий порядок”, за яким місцеве населення перетворювалося у дискриміноване і нерівноправне. Були встановлені різні заборони, діяли закони військового часу. Проводилися репресії, особливо щодо єврейського населення. Всього було знищено 3,9 млн цивільного населення і 1,3 млн  військовополонених.

Проводилася широкомасштабна програма економічного пограбування України. Вивозили продовольство, сировину, устаткування, пам’ятники культури, плодові  дерева,  навіть  чорнозем.  На  каторжні  роботи до Німеччини було вивезено

2,2 млн людей, переважно молоді. Усі ці заходи здійснювалися  відповідно до плану „Ост”, розробленому ще напередодні війни, за яким вирішувалася доля окупованих східних земель і України також. За цим планом передбачалося  перетворення  України в колоніальну країну, аграрно-сировинний придаток рейху, „життєвий простір” для колонізації представниками „вищої раси”. Місцеве населення підлягало витісненню і фізичному знищенню.

37. Рух Опору в Україні

1. ОУН і нацисти. Утворення УПА і її діяльність.

2. Радянський партизанський рух і підпілля

1. Жорстокий окупаційний режим в Україні спричинив до появи Руху Опору, в якому виділилося дві складові: оунівське підпілля і УПА, радянський партизанський рух і комуністичне підпілля. Причина такого стану – наявність ОУН, яка відігравала роль третьої сили в Україні, прагнучи до створення незалежної Української держави.

У цілому діяльність ОУН в роки війни однозначно оцінити непросто, бо вона була досить суперечливою. У 1938 р. в Роттердамі було вбито лідера ОУН Євгена Коновальця. У 1939 – 1940 рр. в ОУН стався розкол, утворилося дві фракції, з двома лідерами Мельником і Бандерою – ОУН (м) і ОУН (б). Між ними не було принципових розбіжностей, але існували розходження в питаннях тактики. Бандерівці, не відкидаючи можливості співпраці з Німеччиною, одночасно прагнули встановити контакти з іншими державами, виступали за утворення власної армії та розгортання активної боротьби за незалежність України, спираючись в основному на сили і можливості українського народу. Мельниківці ж доводили необхідність пріоритетної орієнтації на Німеччину, оскільки західні держави не цікавилися українським питанням. Між обома фракціями була гостра ворожнеча.

Обидві фракції – ОУН (м) і ОУН (б) на початку війни співпрацювали з нацистами. Обидві сторони намагалися використати одна одну у власних цілях. Тобто ворог був спільний, але цілі різні. ОУН прагнула, використовуючи підтримку Німеччини, досягти головної політичної мети – проголосити  незалежну Українську державу, в чому особливо рішуче діяли бандерівці. Для нацистів же ОУН представляла інтерес як диверсійна шпигунська сила, маріонетки. Хоча серед вищого нацистського керівництва не було щодо цього єдності. Плодом співпраці на початку війни з СРСР стало створення німцями „Легіону українських націоналістів” із двох батальйонів – „Нахтігаль” і „Роланд”.

У перші ж дні війни виник конфлікт. 30 червня 1941 р. у Львові бандерівці несподівано для німців оприлюднили „Акт проголошення відновлення Української держави” і обрали уряд на чолі з Я.Стецьком. Вимогу німців скасувати цю акцію Бандера категорично відкинув.  У вересні  1941 р.  Бандера і Стецько були за-

арештовані і відправлені до концтабору. Восени 1941 р. напруження між нацистами і ОУН зростає. Німців непокоїть посилення оунівського підпілля, яке поширюється в західних і східних областях України. Оунівці намагалися поставити своїх людей в апарат місцевого управління і посилити вплив на маси, збираючи і організовуючи сили. Бандерівці діяли особливо рішуче – радикально, а мельниківці більше використовували легальні можливості співпраці з німцями. Плани ОУН полягали в тому, що в ході війни СРСР і Німеччина ослабнуть і не зможуть перешкоджати відродженню Української держави, тобто ОУН прагнула бути „третьою силою”. Але це створювало загрозу окупаційному режимові. Тому у листопаді 1941 р. нацистами було видано наказ про арешти і репресії проти діячів оунівського підпілля. Багато організацій ОУН (м) і ОУН (б) було розгромлено, сотні розстріляні, чимало вміщені до концтаборів.

Власне, наприкінці 1941 – на початку 1942 рр. між ОУН і нацистами виникло протистояння. Починається формування збройних загонів ОУН. Уже влітку – восени 1941 р. на Поліссі і Волині діяли загони Т. Боровця (Бульби) – „Поліська січ”. У 1942 р. виникають збройні  загони ОУН (б) і ОУН (м). Протягом 1942 – першої половини 1943 рр. бандерівці підкорили собі всі інші загони і створили Українську Повстанську Армію. 14 жовтня 1942 р. вважається офіційною датою створення УПА. Головнокомандуючим УПА був Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

У червні 1943 р. було проведено 3-й Надзвичайний великий збір ОУН (б), який вніс доповнення та зміни до доктрини інтегрального націоналізму, яка не дуже виправдовувала себе на східноукраїнських землях. Цим обумовлювалась необхідність поєднати національні вимоги із загальнодемократичними, тобто розробити соціально-економічну платформу і наповнити національну ідею демократичним змістом, з метою розширення політичної бази.

У липні 1944 р. біля Самбора (Галичина) представниками від різних українських організацій (крім ОУН (м)) була створена Українська Головна Визвольна Рада, яка закликала до боротьби проти нацизму і більшовизму, а всім неросійським народам СРСР – об`єднатись у боротьбі за своє визволення.

УПА швидко розгорнула свою діяльність. Поширилася її територія з Волині, Полісся на Галичину, Черкащину. Зростала її чисельність – від 30 – 40 тисяч до 100 тисяч чоловік. Всього вважають, що через УПА до початку 50-х рр. пройшло близько 400 тисяч чоловік. Вдосконалювалася її структура, встановлені були військові звання, військові нагороди, діяли школи командирів, видавалися газети і журнали. Існували чотири ударні групи УПА: Захід, Схід, Південь, Північ. УПА виникла без зовнішньої підтримки, за масової підтримки місцевого населення. Під контролем УПА були цілі райони. У 1942 – 1943 рр. почалися бойові дії проти  німців, але УПА переважно уникала зіткнень, вичікувала, зберігала сили. Вела УПА боротьбу і проти радянських партизанів, не пускаючи їх на свою територію. Боролася УПА і проти польських партизан. У 1943 – 1944 рр. сталася жорстока польсько-українська різанина, коли кілька десятків тисяч українців і поляків було знищено.

Влітку – восени 1944 р. райони дислокування загонів УПА зайняли радянські війська. На розгром УПА були кинуті великі сили. Боротьба велася жорстоко. За лютий 1944 – липень 1945 р. загинуло 92,8 тисячі бійців УПА. У квітні 1944 р. у сутичці з загоном УПА було смертельно поранено командуючого І Українським фронтом, генерала армії Ватутіна. Боротьба УПА, оунівців на західноукраїнських землях продовжувалася до середини 50-х рр.

2. Радянський партизанський рух і підпілля почали розгортатися з початком війни. Партизанська мережа, підготовлена ще в 30-х рр. на випадок війни, під час сталінських репресій була винищена. Заново все робилося на швидку руку, поспішно і погано було підготовлено. У результаті в перші місяці війни в Україні було  залишено   3 500  диверсійних  та  партизанських  груп,   з  яких  на  червень

1942 р. залишилося  22.

Але окупаційний режим нацистів сприяв посиленню і активізації радянського партизанського руху в Україні, який став більш активним і набирав більш організованих форм. У червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Т. Строкач. Починають утворюватися і великі партизанські з’єднання. У лютому 1942 р. на Сумщині утворено партизанське з’єднання С. Ковпака і С. Руднєва. Навесні 1942 р. утворено партизанське з’єднання О. Сабурова, також створюються з’єднання О. Федорова, М. Наумова, М. Мельника. Наприкінці 1942 р. в Україні діяло 5 партизанських з’єднань і 900 дрібних загонів та сотні диверсійних та розвідувальних груп. Чисельність партизан в Україні на квітень 1943 р. становила 29,5 тисячі, на січень 1944 р. – 58,5 тисячі. Усього загальну кількість партизан та підпільників радянські історики налічують понад 500 тисяч.

Свої дії українські партизани координували з вищим командуванням, отримуючи з центру усіляку підтримку. Влітку 1943 р., під час Курської битви, партизани здійснили „Рейкову війну”. У червні – жовтні 1943 р. партизанське з’єднання С.Ковпака провело Карпатський рейд. Подібні рейди проводили й інші партизанські з’єднання.

На початку 1944 р. в радянському партизанському рухові в Україні визначилися нові риси. УШПР розформував 33 великі партизанські загони та інші, які були реорганізовані в 101 партизанський загін. У 1944 р. здійснювали партизанські рейди 19 з‘єднань і 25 окремих загонів. У січні – квітні 1944 р. І Українська партизанська дивізія ім. С. Ковпака під командуванням П. Вершигори провела Львівсько-Закарпатський рейд. А всього за січень–серпень 1944 р. було вчинено 1 037 диверсій.

Активно під час окупації діяло і радянське підпілля – комуністичне і комсомольське. У Краснодоні діяла „Молода гвардія”, у с. Кримки (Миколаївської області) – „Партизанська іскра” та ін. У Дніпропетровську секретарем підпільного обкому КП(б)У був М.Сташков, а підпільний міськком КП(б)У очолював Г.Савченко.

38. Визволення території України у 1943 –1944 рр.

1. Звільнення України від нацистської окупації.

2. Ціна Перемоги

1. Наприкінці  грудня 1942 р. радянські війська  почали  звільнення українсь-ких   земель   від  нацистської  окупації.  Першим   було  звільнено  село   Півнівка Міловського  району  Луганської  області.  На  середину  лютого 1943 р. радянські війська  вийшли  до  Новомосковська,  Синельникового,  Красноармійська.   Було  звіль-нено Харків, але в  середині березня 1943 р.  німці знову захопили його. Остаточно  радянські  війська  звільнили  Харків  23 серпня  1943 р.,  після  успішної  Курської битви. Успішним наступом  радянські  війська вийшли до Дніпра,  який німці  перетворили  на  „Східний вал”.   У серпні – грудні  1943 р.  тривала  битва за Дніпро,  за  яку 2 438  воїнів   стали   Героями  Радянського Союзу.  25 жовтня 1943 р. радянські війська звільнили  Дніпропетровськ,   8 вересня – Сталіне,  2 вересня – Суми, 21 вересня – Чернігів, 23 вересня –Полтаву, 14 жовтня –Запоріжжя. 6 листопада 1943 р. було звільнено Київ. 20 жовтня 1943 р.  Воронезький,  Степовий,  Південно-Західний  і  Південний  фронти  були перейменовані  відповідно  у  1, 2, 3, 4  Українські фронти.

Наприкінці 1943 р. – на початку 1944 р. наступ продовжився. У січні – лютому 1944 р. радянські війська провели Корсунь - Шевченківську операцію, під час якої розгромили 80 тисяч німецько-фашистських військ, які потрапили в оточення (Канів – Корсунь-Шевченківський). Наступ продовжувався далі. Були звільнені 8 січня 1944 р. Кіровоград, 22 січня – Кривий Ріг, 13 березня – Херсон, 20 березня – Вінниця. Наприкінці березня – на початку квітня 1944 р. радянські війська вийшли на кордон з Румунією та Чехословаччиною.

У квітні – травні 1944 р. радянські війська успішно провели Кримську наступальну операцію. 8 квітня 1944 р. вони прорвали перекопські укріплення, а 12 травня 1944 р. повністю звільнили Крим. У травні 1944 р. з Криму  депортовані кримські татари 238,5 тисячі чоловік, з яких 80% жінки та діти, а пізніше греки, вірмени, болгари. У червні 1944 р. в бою під Бродами радянськими військами була розгромлена дивізія СС „Галичина”. 7 липня 1944 р. було звільнено Львів, Станіслав. У серпні 1944 р.  проведена Яссько-Кишинівська операція і звільнені Молдавія і Ізмаїльщина. У жовтні 1944 р. визволення українських земель від нацистської окупації було завершене, 28 жовтня 1944 р.  звільнене Закарпаття. 8 травня 1945 р. нацистська Німеччина підписала акт про безумовну капітуляцію, а 2 вересня 1945 р. це зробила Японія. Друга світова війна скінчилася.

2. Український народ заплатив велику ціну за Перемогу. За роки війни Україна втратила 8 млн чоловік, або п’яту частину всього  населення, з яких 2,5 млн загинули в боях , а 5,5 млн становили цивільні і військовополонені. Це становило 40–44% загальних людських втрат СРСР. Понад 10 млн чоловік залишилися без житла, міста і села були знищені, економіка зруйнована. Було знищено 16 150 підприємств, 27 910 колгоспів, 872 радгоспи, 1 300 МТС. Лише за 1943–1944 рр. німці вивезли 9 200 тисяч т зерна, 6 220 тисяч т м’яса, 950 тисяч т олії, 208 тисяч т вершкового масла, 400 тисяч т цукру, 2 500 тисяч т фуражу, 3 500 тисяч т картоплі. Для транспортування всього цього знадобилося 1 418 тисяч вагонів.

У цілому матеріальні збитки України в роки війни становили 42% загальних збитків СРСР.

39. Протиріччя соціально-економічного розвитку УРСР у другій половині 40-х – середині 80-х рр.

1. Відродження промисловості.

2. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у повоєнне десятиліття.

3. Труднощі відродження села. Голод 1946 – 1947 рр.

4. Індустріальне зростання 50-х – першої половини 60-х рр.

5. Суперечності розвитку сільського господарства у 1953 – 1964 рр.

6. Промисловість УРСР у 1965 – 1985 рр.: від піднесення до спаду.

7. Колізії розвитку українського села у застійну добу                                                                                                      

1. За роки війни економіка України зазнала величезних втрат, лише прямі збитки становили 285 млрд крб, що було в п’ять разів більше, ніж витрати на промислове будівництво за довоєнні п’ятирічки. У цілому промислове виробництво УРСР від довоєнного рівня становило у 1945 р. 26%. Конкретно ж у 1945 р. від рівня 1940 р. видобувалося та вироблялося: 36% вугілля, 20% електроенергії, 17% чавуну, 15,4% сталі.

У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР, а у серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР затвердили п’ятирічний план, за яким передбачалось довести виробництво валової продукції промисловості у 1950 р.  до 113% від рівня 1940 р. Головна увага приділялася галузям важкої промисловості, куди переважно спрямовувалися кошти та ресурси. Значними організаторськими зусиллями та героїчною працею народу було досягнуто вагомих успіхів у відбудові промисловості,  а саме:  на 1950 р. від рівня 1940 р. становило 93% видобутку вугілля, більше 100% видобутку руди, виробництва прокату чорних металів та електроенергії, 93–95 % виплавки чавуну і сталі, 150% продукції машинобудування. У цілому на 1950 р. обсяг виробництва галузей важкої промисловості України від довоєнного рівня досяг 115%. Але легка промисловість на 1950 р. досягла лише 80% від рівня 1940 р., що обумовлювало нестачу найнеобхіднішого: взуття, одягу, продовольства та ін. Рівень життя та побуту населення в ці роки був низький.

2. Успішно розвивалась промисловість і на західноукраїнських землях. Валова продукція  промисловості за 1945–1950 рр.  зросла  тут у 10 разів.  Усього діяло

2 500 великих і середніх промислових підприємств, а кількість робітників за 1945–1950 рр. зросла у 7 разів. За сталінським сценарієм на західноукраїнських землях у повоєнні роки була проведена колективізація. 93% (1,5 млн) селянських господарств на 1950 р. було об’єднано в колгоспи (7 200), а у 1945 р. було 145 колгоспів, які об’єднували 5,5 тис. селянських господарств.

3. На відміну від промисловості сільське господарство відроджувалося повільніше, стан його був важким. Особливо ускладнилася ситуація у 1946 –1947 рр. Зима цього року видалася малосніжна, а весною та влітку – посуха. Несприятливі кліматичні умови обумовили неврожай. 3 26 400 колгоспів 5 500 не зібрали посіяного, валовий збір зерна був у 3–3,5 раза менший, ніж у 1940 р. Державний план хлібозаготівель було виконано на 60%, що призвело до  повного виснаження продовольчих ресурсів села, а за умов підриву його продуктивних сил (43% селянських господарств не мали корів, а 20% будь-якої живності) це викликало голод. На трудодні селяни або нічого не отримували, або отримували 50–100 г зерна. Померло від  голоду у  1946 р. – 282 тис. чол., а у 1947 р. – 520 тис. чол., всього близько

1 млн чол.  У ці ж  роки  експорт  зерна  до країн Центральної та Західної Європи (Болгарія, Чехословаччина, Румунія, Польща, Франція) становив 1,7 млн т.

По суті відбудова села розпочалася після  врожаю 1947 р. Продуктивні сили села відроджувалися повільно, одна із причин цього в тому, що держава виділяла недостатньо коштів. Капіталовкладення в сільське господарство складали не більше 7 % від загального обсягу асигнувань. Недостатньо було й техніки. У 1945 р. на 28 тисяч колгоспів та радгоспів було 50 тисяч тракторів і 150 тисяч комбайнів. На 1950 р. їх стало вдвічі більше. У результаті від довоєнного рівня виробництво сільськогосподарської продукції України на 1950 р. досягло 91%.

4. 50-ті – перша половина 60-х рр. цікавий і суперечливий період розвитку економіки УРСР. Обсяг промислового виробництва, особливо галузей важкої промисловості продовжував невпинно зростати і не дивно, бо, як і раніше, сюди спрямовували найбільше зусиль і коштів. Особливо у 50-ті роки розгорталося в УРСР будівництво великих електростанцій (Каховська ГЕС). Усього за 1951 –1958 рр. загальна потужність ГЕС  зросла в 1,9 раза, видобуток вугілля на 61,4%, виплавка сталі у 2 рази, алюмінію в 3,7 раза, чавуну на 81%, а виробництво прокату на 96%. Досягнуто було також високих темпів росту продукції машинобудування і металообробки. Але за темпом приросту легка і харчова промисловість  істотно відставали від важкої.

У 50-ті роки у світі розгорнулася науково-технічна революція, яка почала здійснювати вирішальний вплив на подальший розвиток економіки, перш за все, промисловості. Тому для промисловості України актуальним стало питання модернізації, структурної перебудови, бо найрозвинутіші в УРСР галузі промисловості (металургія,  видобуток вугілля, важке машинобудування) вже не визначали рівень економічної могутності. Саме при Хрущові, у другій половині 50-х років, починається ціла низка реформ, які не зачепили основ адміністративно-командної системи, не впроваджували ринкових відносин, тому по суті були приречені на невдачу. Переважно реформи Хрущова були спрямовані на реорганізацію управління промисловості, на його вдосконалення.

У 1957 р. в УРСР  були створені раднаргоспи – органи управління промисловістю на певній території, тобто замість галузевих міністерств (по вертикалі) управління промисловістю здійснювалось територіально (по горизонталі). Тим самим республікам надавалася певна економічна самостійність. Спочатку це дало відчутний ефект, оскільки прибутки накопичувались на рахунки підприємств і раднаргоспів, у результаті було більше можливостей впроваджувати найновіше устаткування та більш раціонально  використовувати місцеві ресурси і науково-технічні кадри. Але скоро виявилися й недоліки, негативні тенденції, а саме: послабилися господарчі зв’язки між підприємствами різних регіонів, а це звужувало можливості здійснення єдиної технічної політики в масштабах СРСР (місництво), проте на початку економічне життя пожвавилося,  індустріальний потенціал УРСР помітно зріс.

У 1959–1965 рр. в СРСР виконувався семирічний план. За цей час на 1965 р. було вироблено чавуну 38,5 млн т, сталі 37 млн т, прокату 30,5 млн т, або на 70% більше від рівня 1959 р., кам’яного вугілля видобуто з 164,5 млн т до 194 млн т, нафти у 4,6 раза більше, газу з 9,5 до 39 млрд кубометрів, а електроенергії з 44 до 94 млрд кВт/год. Були створені штучні моря: Каховське, Кременчуцьке, Дніпродзержинське, Київське.

У цілому за 1959 –1965 рр. загальний обсяг промислової продукції УРСР зріс на 84%, але показники ці були суперечливі, оскільки досягнення НТР у виробництво впроваджувались повільно.

5. Сільське господарство у 50-х – першій половині 60-х рр. також розвивалося нерівномірно. На початку 50-х років становище в сільському господарстві було дуже складним. У березні 1953 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який розглянув питання про становище у сільському господарстві СРСР. Було вироблено новий підхід, більш реалістичний, спрямований на удосконалення існуючої колгоспної системи, а саме, більше виділялося коштів, техніки, спеціалістів, тобто інтенсивніше зміцнювалася матеріально-технічна база колгоспів. Були підвищені закупівельні ціни майже в 3 рази, в тому числі на зернові майже в 7 разів, а на продукцію тваринництва у 5,5 раза. Колгоспникам щомісячно або щоквартально почали авансувати їхню працю (з 1956 р.). У 2,5 раза була зменшена сума податків з господарств колгоспників, також скасована попередня заборгованість.

Незважаючи на обмеженість цих заходів, наслідки були відчутні. За 1954 –1959 рр. щорічний приріст сільськогосподарської продукції становив понад 7%. Врожайність зернових за 1950 –1961 рр. зросла з 10,2 до 19,9 ц з га.

Але наприкінці 50-х років становище сільського господарства знову погіршилося. У травні 1957 р. Хрущов висунув гасло у найближчі роки наздогнати та перегнати США з виробництва м’яса, молока і масла на душу населення, а керівництво УРСР таке завдання визначило собі вже на 1958 р.

У 1958 р. були ліквідовані МТС, а вся належна їм техніка перейшла до колгоспів, які зобов’язані були її викупити. Це було суперечливе рішення. З одного боку це зміцнило матеріально-технічну базу колгоспів, зробило їх економічно більш самостійними, але одночасно підірвало фінансову базу колгоспів. На 1964 р. 90% колгоспів опинилися у фінансовій скруті, а 30% стали банкрутами.

На початку 50-х років було проведене чергове укрупнення колгоспів, яких у 1945 р. було 26 400,  у 1950 р. –13 000, а у 1965 р. – 9 600. З 1959 р. почалося широке впровадження кукурудзи – “королеви ланів”, а також численні реорганізації сільськогосподарського виробництва. У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель, куди спрямовувалися техніка, кадри, кошти, а традиційні зернові райони усього цього в достатній мірі не отримували. У результаті  у 1959–1965 рр. приріст продукції сільського господарства планувався 70%, а реально складав 3%. На 1965 р. від рівня 1958 р. продукція землеробства становила 86%, а тваринництва –93%. У 1963 р. був сильний неврожай, щоб уникнути голоду, почали робити масові закупки хліба за кордоном (20 – 40 млн т зерна). У 70 – 80-х рр. десятки млн т зерна вже закуповували щорічно. У ці ж роки погіршився і рівень життя населення, який помітно покращився з другої половини 50-х років.

6. На середину 50-х років у розвитку радянської економіки знову виявили себе труднощі, кризові явища, знову відчутною стала потреба глибоких економічних перетворень. Ці реформи почав готувати  Хрущов на кінець 1964 р., але провело вже нове керівництво. Реформи започаткували два пленуми ЦК КПРС.

Вересневий пленум 1965 р. прийняв постанову “Про покращання управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва”. За рішеннями цього пленуму підвищувався науковий рівень планування економіки, розширювалась сфера госпрозрахункових відносин на підприємствах і в галузях, застосовувались заходи по створенню ефективних систем стимулювання, а саме, основним критерієм господарської діяльності підприємства зробили не загальний вал виробленої продукції, а обсяг її реалізації. Також створювалися спеціальні фонди для матеріального заохочення робітників і службовців, поліпшення їх добробуту, але разом з цим у 1965 р. були ліквідовані раднаргоспи і відновлено галузеву систему планування і управління промисловістю, тобто республіканські органи влади  практично втратили контроль над більшістю підприємств. Тому реформа 1965 р. в промисловості була суперечлива і не послідовна, але у роки восьмої п’ятирічки (1965 – 1970 рр.) вона забезпечила досить високі  темпи промислового розвитку. Цю п’ятирічку економісти називають ”золотою”, результати якої були кращими за останні 35 років. Усього на 50% за 1966 – 1970 рр. зросло виробництво промислової продукції в УРСР.

Проте на початку 70-х років ситуація в економіці УРСР змінилася. Прискорення темпів промислового розвитку, внаслідок економічної реформи 1965 р., почало спадати і відчутнішими стали ознаки спаду виробництва, визначилася стійка тенденція до погіршення всіх виробничих показників. Так, тільки на 19% зросло виробництво промислової продукції УРСР за 1981–1985 рр. (11 п’ятирічка), при цьому темпи зростання продуктивності праці зменшилося у 2,2 раза, національний доход у 2,5 раза, реальні доходи населення у 2,6 раза. За 1961 – 1985 рр. вдвічі зменшилась рентабельність підприємств, а застарілість основних виробничих фондів зросла з 28 до 43%.

7. Подібні тенденції економічного розвитку у 60 – 80-ті рр. визначилися і в сільському господарстві. У березні 1965 р. пленум ЦК КПРС розглянув питання “Про невідкладні заходи по дальшому розвитку сільського господарства СРСР”. За цією реформою підвищувалися закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, зміцнювалась матеріально-технічна база села, кадри, збільшувалися капіталовкладення. 101 млрд крб склали капіталовкладення в аграрний сектор УРСР за 1966–1985 рр., їх питома вага у складі інвестицій у народне господарство зросла до 27%. У 10 разів зросли поставки  мінеральних добрив, збільшилася кількість техніки, але ручною працею в колгоспах і радгоспах  на 1985 р. було зайнято 71–75 % працівників. 16 млрд крб було виділено на меліорацію земель, але 11% осушених земель у сільському господарстві не використовувалося.

За 1966 – 1985 рр. середньорічний приріст сільськогосподарської продукції знизився з 3,2% до 0,5%, фактично  на початок 80-х років сталася стагнація. У травні 1982 р. пленум ЦК КПРС проголосив Продовольчу програму, але всі ці зусилля не дали очікуваної віддачі. Колгоспи і радгоспи  за умов адміністративно-командної системи виявили свою неефективність. На 1,1 млн га за 1966 – 1985 рр. скоротилися в УРСР посівні площі, близько 2% найкращих ґрунтів було змито штучними морями та водосховищами,  6% сільськогосподарської території піддані ерозії, землезабезпеченість на душу населення скоротилася за 1955 – 1988 рр. з 0,91 га до 0,67 га.

Умови  життя  на селі були складні, соціальна сфера слабо розвинута. До 1985 р. природним газом користувалися 5% селян, водогоном – 4,4%, каналізацією – 0,7%. 4,6 млн чол. за 1966 – 1985 рр. в УРСР виїхало із села до міста. За 1972 – 1986 рр. як “неперспективні” зникли 1 502 села в УРСР. 41% колгоспів та радгоспів УРСР на початку 80-х років було низькорентабельними та збитковими. Недосконалість, неефективність колгоспно-радгоспної системи зумовлена була орієнтацією на екстенсивний розвиток аграрного сектора. Так, за 1960 – 1985 рр. енергоозброєність праці колгоспника зросла майже у 7 разів, електроозброєність його праці у 20 разів, використання мінеральних добрив у 10,5 раза, а валовий обсяг продукції рослинництва тільки у 1,5 раза, зернових у 1,3 раза. За 1970 – 1985 рр. продуктивність праці в сільському господарстві УРСР зросла на 38%, але це було у 5 разів нижче, ніж у США, в 4 рази нижче, ніж у Франції, Бельгії, Голландії. Особисті ж підсобні господарства колгоспників, які становили 5–6% сільськогосподарських угідь, давали одну третину всього обсягу виробленого м’яса, чверть молока, 40% картоплі.

Тобто економічні реформи  радянської економіки 50–80-х років виявили свою малу результативність, подолати негативні кризові явища в економіці вони не змогли. Радянська економіка, особливо в умовах НТР, виявила свою низьку ефективність, відсталість, що й заклало основи тяжкої економічної кризи кінця 80-х – початку 90-х років у СРСР.

40. Суспільно-політичне життя УРСР у другій половині 40-х – на початку 60-х рр. ”Шістдесятники”

1. Західноукраїнські землі у повоєнне десятиліття, радянізація краю. Операція „Вісла”.

2. „Ждановщина” в Україні. Діяльність Л. Кагановича.

3. Процеси десталінізації українського суспільства. „Відлига”

1. У другій половині 40-х – на початку 50-х рр. в суспільно-політичному житті УРСР продовжувалися тенденції попереднього періоду. У Західній Україні  завершувалися процеси радянізації краю. У березні 1946 р. у Львові відбувся цер-ковний собор, на якому була ліквідована УГКЦ. На соборі було винесено вердикт  про ліквідацію Брестської церковної унії 1596 р. і повний розрив з Ватиканом, також заявлено про приєднання до Руської православної церкви. 500 тисяч населення Західної України  у 1946–1948 рр. було депортовано у східні райони СРСР.У ці роки   продовжувалася боротьба ОУН–УПА, яка набувала ужорсточення. Апогей припадає на 1945–1946 рр., а з 1947 р. гострота збройної боротьби почала спадати. 5 березня 1950 р. загинув Головнокомандуючий УПА  Роман Шухевич (Тарас Чупринка), а до 1952 р. УПА як масова організована сила перестала існувати. Окремі невеличкі групи УПА продовжували опір до 1956 р.

З діяльністю ОУН–УПА пов’язані події, що відбувалися у Польщі у 1947 р. У вересні 1944 р. між УРСР і Польщею укладена угода про взаємну депортацію українського і польського населення. З 1944 – 1946 рр. до Польщі переселилося близько 800 тисяч поляків, а до України – 520 тисяч українців. Це переселення було переважно примусове. На 1947 р. у Польщі залишалося 150 тисяч українців, а це була база для УПА. 12 березня 1947 р. УПА було вбито заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчевського, що стало приводом. У квітні – травні 1947 р. у Польщі була проведена операція “Вісла”, в ході якої 140 тисяч українців були насильно виселені з Надсяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя до польських районів, а загони УПА розгромлені.

2.На інших українських землях у другій половині 40-х – на початку 50-х рр. теж відбувалося ужорсточення сталінського режиму в суспільно-політичному житті, особливо в сфері ідеології. У 1946–1947 рр. під час голоду, Хрущов не раз звертався до Сталіна з проханням про допомогу, але це викликало роздратування. Сталін обізвав його „сумнівним типом” і зняв з посади першого секретаря ЦК КП(б)У. У березні–грудні 1947 р. першим секретарем ЦК КП(б)У був Л. М. Каганович і саме при ньому сталінський режим найбільш ужорсточився. Почалося розгортання кампанії критики і гонінь на інтелігенцію. У вересні 1947 р. відбувся пленум Спілки радянських письменників України, на якому у виступах Л. Кагановича і О. Корнійчука були піддані жорсткій критиці М. Рильський, Ю. Яновський, А. Малишко та інші із звинуваченням у націоналізмі. Також почалися гоніння на українських істориків. На осінь 1947 р. з ініціативи Кагановича готувався пленум ЦК КП(б)У з питанням „Боротьба проти націоналізму, як головної небезпеки в КП(б)У”. По суті Каганович готував великомасштабну акцію – новий тур фізичних репресій проти інтелігенції в Україні, але у грудні 1947 р. Сталін відкликав Кагановича з України і знову повернув Хрущова, який залишався тут до 1949 р., але й після Кагановича загальний курс у сфері ідеології не змінився.   

Цей курс дістав назву “ждановщина” (до 1948 р. Жданов був секретарем ЦК ВКП(б) з питань ідеології). У 1946–1948 рр.  ЦК ВКП(б) схвалив ряд постанов з питань ідеології, які ЦК КП(б)У продублював. Усього за 1946–1951 рр. було видано 12 найбільш значимих постанов, серед яких: “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в “Нарисі історії української літератури”,  “Про журнал сатири і гумору “Перець”, “Про журнал “Вітчизна”,  ”Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи його поліпшення” та ін.  26 серпня 1946 р. у газеті “Правда” з`явилася стаття із звинуваченням проти О. Вишні. 2 липня 1951 р. газета “Правда” надрукувала статтю “Проти ідеологічних перекручень у літературі”, в якій був підданий критиці вірш В. Сосюри ”Любіть Україну”.  Критиці   і   гонінням  були  піддані  й  композитори  Б. Лятошинський,

М. Колесса, М. Вериківський та ін. Постраждала й наука, особливо генетика. Жертвами лисенківщини в Україні стали академік М. Гришко, професори С. Гершензон, І. Поляков, Л. Делоне та ін. Це тільки окремі факти. Сталінські репресії продовжувалися і в повоєнні роки, особливо в сфері ідеології.

3. Зміни почалися після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.). У вищому керівництві СРСР розгорнулася боротьба за владу, до якої виявилася причетною і Україна. Мельников у 1949–1953 рр. був першим секретарем ЦК КП(б)У. У червні 1953 р. Л. Берія, який очолював органи держбезпеки, домігся звільнення Мельникова з посади, звинувативши його у порушенні принципів проведення національної політики партії. Раніше через генерала Строкача (начальника Львівського управління МВС) Мельникову стало відомо про наміри Берії поставити під таємний нагляд роботу партійних органів. Строкачу вдалося повідомити про це Хрущова. У липні 1953 р. Берію було заарештовано. Строкач став міністром внутрішніх справ України.

Після Мельникова першими секретарями ЦК КПУ були: Кириченко у 1953–1957 рр. (перший українець на цій посаді) та Підгорний у 1957–1963 рр.

З 1953–1954 рр. розпочинаються в СРСР і в УРСР процеси десталінізації – „відлига”, яка торкнулася і національно-державної сфери. Були розширені права УРСР в економічному і суспільному житті. У відання республіканських органів перейшла низка підприємств союзного підпорядкування, у республіці було створено ряд нових міністерств. Розширені були дещо й права УРСР у плануванні та бюджеті. Тобто суверенний статус УРСР дещо покращився. 10 лютого 1954 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення передати Крим до складу УРСР.

З 1953 р. почалася деяка демократизація суспільно-політичної системи СРСР із метою подолання крайніх проявів сталінського тоталітарного режиму, а саме припинення репресій та відновлення законності. У першу чергу почалася реабілітація репресованих, але справжнього розмаху процеси десталінізації радянського суспільства набувають після ХХ з’їзду КПРС (лютий 1956 р.) та доповіді Хрущова на ньому. У липні 1956 р. у пресі з’явилося перше повідомлення про реабілітацію українських письменників В. Еллана (Блакитного), В. Чумака, І. Микитенка, які стали жертвами сталінських репресій. У Київському педагогічному інституті у 1956 р. відбувся перший в УРСР мітинг на підтримку політики десталінізації. На XXII з’їзді КПРС (у 1961 р.) вперше прозвучала правда про діяльність Л. Кагановича в Україні, а час його секретарювання названо “чорними днями для України”.

Проте політика десталінізації проводилася суперечливо, особливо з боку партійного апарату, бо об’єктивне доведення її до кінця означало б ліквідацію існуючої в СРСР політичної системи. Тому десталінізація тільки в певних межах дозволялася, а з кінця 50-х років почалося потроху її згортання і за підтримки Хрущова також. В Україні це виявилося в посиленні процесів русифікації. У 1958–1959 рр. була проведена реформа школи, за якою батькам учнів надавалося право вирішувати про мову викладання у школі. Проти цього рішуче виступили діячі української культури М. Рильський, М. Бажан, у грудні 1958 р. у газеті “Правда” опублікувавши статтю “В ім’я людини”. У лютому 1963 р. у Києві відбулася наукова конференція з питань культури української мови, в якій взяли участь близько 800 вчених і науковців. Вони схвалили резолюції із закликами до українізації громадського, освітнього і культурного життя України.

Проте у першій половині 60-х рр. посилюються консервативні тенденції в суспільно-політичному житті, а у відповідь зароджується дисидентський рух.

41. Суспільно-політичне становище УРСР в середині 60-х – 80-х рр. Дисидентський рух

  1. Розгортання дисидентського руху в Україні у 60-х – першій половині

70-х рр.

2. Українська Гельсінська спілка

1. Зародження дисидентського руху в СРСР і УРСР в 60-х рр. ставало неминучим в умовах згортання процесів десталінізації і особливо в умовах певної ре-сталінізації. Проти цього рішуче виступила частина національно свідомої української інтелігенції, переважно шестидесятників. Саме вони й створили політичну опозицію  існуючій  в  СРСР  політичній  системі, домагаючись послідовної демо-

кратизації та ліквідації її тоталітарної природи, тобто вони висували і політичні вимоги, а не тільки культурницькі.

Власне дисидентський рух в Україні, неминуче набуваючи національно-демократичного забарвлення, з’являється вже наприкінці 50-х–на початку 60-х рр. У 1959–1961 рр. в західних областях України діяла Українська робітничо-селянська спілка, створена Л. Лук’яненком (І. Кандиба, С. Вірун та ін.). ЇЇ члени домагалися реалізації права українського народу на самовизначення і вихід зі складу СРСР мирними засобами на підставі конституції. У січні 1961 р. члени УРСС  були  заарештовані,  а  у  травні  1961 р.  у Львові відбувся судовий процес.

Л. Лук’яненка було засуджено до страти, а потім вирок замінено на 15 років позбавлення волі.

У  першій  половині  60-х років пройшла ціла серія судових процесів над  іна-

комислячими – у Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві.

Саме в першій половині 60-х рр. визначається відкрите протистояння влади та дисидентів. У серпні – вересні 1965 р. в Україні пройшла перша велика хвиля арештів дисидентів. Заарештовано та засуджено було декілька десятків чоловік: брати М. і Б. Горині, М. Осадчий, В. Мороз, Д. Іващенко, П. Заливаха, О. Мартиненко, І. Русин, С. Караванський, І. Світличний та ін. Ці дії влади викликали протести дисидентів. 4 вересня 1965 р. у Києві, в кінотеатрі “Україна”, після прем’єри фільму С. Параджанова “Тіні забутих предків”, І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та інші влаштували демонстрацію протесту проти арештів дисидентів. І. Дзюба у 1965 р. підготував наукову працю “Інтернаціоналізм чи русифікація”, яку адресував вищому керівництву УРСР. У своїй книзі з позицій націонал-комунізму він піддав гострій критиці національну політику Комуністичної партії в Україні. У квітні 1967 р. В. Чорноволом була видана збірка матеріалів про арешти в Україні “Лихо з розуму”. 22 травня 1967 р. відбулася акція протесту в Києві біля пам’ятника Т. Шевченку, де зібрався тисячний натовп. Міліція її розігнала, чотирьох арештували. Обурений натовп попрямував до будинку ЦК КПУ. О 3 годині ночі заарештованих звільнили.

У 1967 р. КДБ була розкрита підпільна політична організація “Український національний фронт” (З. Красівський, Д. Квецько та ін.), яка діяла на ідейних засадах ОУН, але ненасильницькими, мирними методами. У квітні 1968 р. на ім’я вищого керівництва СРСР (Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного) надійшов лист за підписом 139 чоловік (члени-кореспонденти АН УРСР, доктори і кандидати наук, відомі митці, літератори) з протестом проти арештів в Україні. У квітні 1968 р. з’явився “Лист творчої молоді Дніпропетровська” на ім’я вищого керівництва УРСР за підписом майже 300 чоловік, в якому містився протест проти русифікації, проти шельмування роману О. Гончара “Собор”. В авторстві звинуватили І. Сокульського, якого засудили на 4,5 роки позбавлення волі.

Набирає сили самвидав. У 1970 – 1974 рр. вийшло 8 номерів журналу “Український вісник” під редакцією В. Чорновола, С. Хмари.

У другій половині 60-х – на початку 70-х рр. продовжувалися арешти, судові процеси. Окрім таборів, використовували і вміщення до психіатричних лікарень (П. Григоренко, Л. Плющ, М. Плахотнюк, З. Красівський, В. Рубан, Й. Тереля та ін.).

У січні – травні 1972 р. в Україні пройшла друга велика хвиля арештів дисидентів. Заарештовано і засуджено було більше 100 чоловік (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Гель, М. Плющ, Н. Світлична та ін.).

Нова хвиля репресій припадає на 1972 р. не випадково, оскільки відбулася зміна вищого керівництва УРСР. П. Шелест у 1963 – 1972 рр. був першим секретарем ЦК КПУ. Шелеста перевели до Москви, звинувачуючи в економічному місництві та потуранні націоналізмові. В. Щербицький (у 1972 –   1989 рр.) став першим секретарем ЦК КПУ. З 1972 р. секретарем ЦК КПУ з питань ідеології став В. Маланчук, при якому гоніння на дисидентів та процеси русифікації особливо посилилися.

2. На середину 70-х рр. дисидентський рух в Україні виходить на новий організаційний рівень. У листопаді 1976 р. була створена Українська Гельсінська спілка (далі – УГС) – Українська група сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, яку очолив М. Руденко. Чисельність УГС зросла до 36 – 37 чоловік (П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, Надія Світлична, В. Чорновіл, В. Стус, С. Караванський, Оксана Мешко, Олесь Бердник та ін.). УГС була першою легальною правозахисною організацією в українському дисидентському русі. Свої погляди УГС виклала в програмних документах – “Меморандумі” і “Декларації української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод”. Головними завданнями було визначено: сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини; активно сприяти виконанню статей Прикінцевого акту з питань безпеки та співпраці в Європі; домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах з обговорення підсумків Гельсінської наради Україна була представлена окремою делегацією; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, а також ознайомлення світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні. Вже в лютому 1977 р. почалися арешти членів УГС – М. Руденко, О. Тихий. До 1985 р. були заарештовані та засуджені 23 члени УГС. В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в таборах. У 1989 р. їх останки перевезли до Києва.

На початку 80-х рр. дисидентський рух в Україні практично було придушено. Причини цього полягали у відсутності чіткої політичної програми, яка б забезпечила підтримку широких верств населення, бракувало й належної організації. Також позначилися небачений адміністративний тиск, репресії з боку влади. Дисидентський рух в Україні був нечисленний за кількістю учасників і погано організований, мав слабкий вплив на маси, але він відродив політичну опозицію існуючій в СРСР політичній системі.

42. УРСР у другій половині 80-х – на початку 90-х рр. Набуття незалежності

1. Розгортання в Україні перебудовчих процесів.

2. Зародження багатопартійної системи.

3. “Декларація про державний суверенітет України”. Політична криза осені 1990 р.

4. Поглиблення політичного протистояння. Події 19–21 серпня 1991 р.

1. З березня 1985 р. в СРСР нове керівництво –  М.С. Горбачов. Починаються перебудовчі процеси. На 1987–1988 рр. визначилася офіційна концепція перебудови, за якою проголошувався курс на розвиток економічної реформи та демократизацію суспільного життя, розширення гласності. Кінцевою метою перебудови визначалася побудова гуманного, демократичного соціалізму. Але практика показала, що система, яка опинилася в стані глибокої всеохоплюючої кризи, не піддавалася реформуванню. Перебудова, як революція згори, поставленої мети не досягла, але стимулювала революційні зрушення знизу.

Проте у 1985 – 1987 рр. перебудовчі процеси розгорталися потроху, особливо в УРСР, яка вважалася заповідником застою. До вересня 1989 р. першим секретарем ЦК КПУ був Щербицький. Скоро з’являються прояви незадоволення повільними темпами перебудови. Формується розуміння, що, окрім радикальних перетворень в економічній системі, таких же змін потребує і політична система радянського  суспільства. У січні 1987 р. про необхідність реформування політичної системи говорить і Горбачов на пленумі ЦК КПРС.

26 квітня 1986 р.  сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Ця подія  в наступні роки сприяла пробудженню громадської активності.

З кінця 1987 – 1988 рр. в УРСР спостерігається активізація суспільно-політичного життя, з’являються перші неформальні організації. Восени 1987 р. у Києві створено Український культурологічний клуб, у Львові засновано товариство Лева. Утворюються історико-просвітницька організація «Меморіал», товариство української мови ім. Шевченка, студентське братство та ін. Легалізується УГКЦ, відроджується УАПЦ. Українські письменники ( О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч ) виступають на захист української мови. У червні–липні 1988 р. у Львові проходять перші несанкціоновані мітинги, активно діють колишні дисиденти – Чорновіл, брати Горині та ін. 26 березня 1989 р. у Львові на мітингу вперше було піднято синьо-жовтий прапор. У червні–липні 1989 р. починаються шахтарські страйки. Широко розгортається гласність, поширюється свобода слова, з’являються численні публікації про “білі плями” історії. У 1988 р. вперше відкрито заговорили про голод 1932–1933 рр. в Україні. Поширюється  відкрита критика Леніна. 1 серпня 1990 р. у Червонограді, а 14 вересня 1990 р. у Львові були демонтовані пам’ятники  Леніну. 22 січня 1990 р., у  річницю “Акта Злуки”, від Івано-Франківська та Львова до Києва було організовано “живий ланцюг” (приблизно 3 млн чоловік), що стало свідченням пробудження національної свідомості. 15 березня 1990 р. у місті Стрий (на Львівщині) над міськвиконкомом, 3 квітня 1990 р. у Львові над ратушею, а 27 липня 1990 р. у Києві над будинком Київської міськради було піднято синьо-жовтий прапор.

2. Зароджується багатопартійна система в Україні. У вересні 1989 р. відбувся установчий з’їзд Народного руху України. У квітні 1990 р. у Києві на базі УГС було утворено Українську республіканську партію, головою якої обрано Левка Лук’яненка. Утворюються національно радикальні партії.  У 1989–1990 рр. з’являються Українська  національна партія, Українська християнсько-демократична партія, Українська національно-демократична партія, Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України”. У липні 1990 р. усі ці партії (всього 17 різних організацій) об’єдналися в Українську міжпартійну асамблею (УМА), лідером якої став Ю. Шухевич. Навесні 1991 р. УМА об’єднувала 10 невеличких партій та громадсько-політичних організацій.

У грудні 1990 р. була утворена Демократична партія України, утворюються й інші політичні партії: Партія зелених України, Соціально-демократична партія України, Партія демократичного відродження України, Ліберально-демократична партія України, Ліберальна партія України, Народна партія України та ін.

Усього за 1989–1991 рр. в Україні створено майже 20 партій, але майже всі вони були малочисленні та не впливові, проте ці партії складали політичну опозицію правлячій КПУ, піддавали її критиці. КПУ в ці роки переживає кризу, стрімко падає її авторитет, особливо в умовах гласності. У 1990 р. з КПУ вийшло 220 тис. членів (всього приблизно в КПУ було 3 млн). У відставку пішли деякі перші секретарі обкомів КПУ. В цілому КПУ виявилася неспроможною  керувати перебудовчими процесами, які з 1989 – 1990 рр. пішли поза і всупереч бажанням керівництва  КПУ.  С. Гуренко  був  останнім  першим  секретарем  ЦК КПУ  з  липня

1990-го по серпень 1991 рр. З вересня 1989-го по липень 1990 рр. на цій посаді був В. Івашко.

3. У березні–травні 1990 р. були проведені вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад. До Верховної Ради УРСР з обраних 444 депутатів 111 депутатів склали Демократичний блок, який став в опозицію до КПУ. У Львівській, Тернопільській,  Івано-Франківській областях перемогли національно-демократичні сили.

З травня 1990 р. почала роботу новообрана Верховна Рада УРСР, в якій розгорнулася боротьба між Демократичним блоком та комуністичною більшістю. Опозиція створила Народну Раду. Перший секретар ЦК КПУ В. Івашко з 4 червня по 9 липня 1990 р. був головою Верховної Ради УРСР. На початку липня 1990 р. кілька десятків депутатів-комуністів Верховної Ради УРСР поїхали до Москви на ХХVІІІ з’їзд КПРС. Опозиція заявила протест проти їх відсутності, вимагаючи прийняття Декларації про державний суверенітет України. В. Івашко пішов у відставку. Л. Кравчук з серпня 1990 р. по грудень 1991 р. був головою Верховної Ради України. Відставка В. Івашка посилила опозицію, Народна Рада переходить в наступ і домагається 16 липня 1990 р. прийняття Верховною Радою України “Декларації про державний суверенітет України“, за яку проголосували 355 депутатів проти 4, але комуністична більшість Верховної Ради, “група “239”, відхилила пропозицію Народної  Ради надати “Декларації...” силу конституційного закону. У серпні 1990 р. Верховна Рада пішла на канікули, але восени 1990 р., коли Верховна Рада знову зібралася для роботи, вибухнула політична криза, неминуча на фоні економічної кризи.

На початку жовтня 1990 р. опозиція в Верховній Раді висунула вимоги: відставка Кравчука, Масола (глава уряду), непідписання Союзного договору, надання “Декларації...” конституційного статусу, розпуск КПРС і націоналізація її майна. У Києві пройшли мітинги, маніфестації, але комуністична більшість Верховної Ради відмовилася розглядати це, тоді 2 – 17 жовтня 1990 р. у Києві відбулось голодування студентів на підтримку вимог опозиції. 17 жовтня 1990 р. Верховна Рада задовольнила основні вимоги студентів. Масол, який очолював уряд УРСР з 1987 по осінь 1990 рр., пішов у відставку. Але скоро комуністичні сили перейшли в контрнаступ. С. Хмару, народного депутата, в листопаді 1990 р. позбавили депутатської недоторканості і притягли до кримінальної відповідальності за інцидент – насильство над полковником міліції Григор’євим. Хмара був заарештований  і до квітня 1991 р. перебував під вартою. Потім його звільнили, але через тиждень знову заарештували. У середині травня 1991 р. знову звільнили, а судовий розгляд тягнувся до серпня 1991 р.

4. Наприкінці 1990 – на початку 1991 рр. протистояння посилюється між національно-демократичними і консервативними силами. Консервативні сили неодноразово вдаються до рішучих дій проти своїх опонентів, але відбувається консолідація національно-демократичних сил. Взагалі суспільно-політичне життя різко активізується, ситуація ускладнюється. У першій половині 1991 р. вже визначилися ознаки розпаду СРСР. Тому Горбачов у березні 1990 р. на ІІІ з’їзді народних депутатів СРСР обирається президентом СРСР. Проводиться активна робота по збереженню СРСР. З цією метою 17 березня 1991 р. проводиться Всесоюзний референдум, в якому в Україні взяли участь 83,5% виборців. 70,5% проголосували за “збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік”, 80,2% – за те, що Україна має бути в складі СРСР на засадах ”Декларації...”, а 90%  (у західних областях) – за повну незалежність України.

Активно в першій половині 1991 р. проходив процес розробки проекту Союзного договору (переговори в Ново-Огарьово). Текст Союзного договору був в основному погоджений, і підписання його призначили на 20 серпня 1991 р. Але 19–21 серпня 1991 р. в СРСР була зроблена спроба державного перевороту консервативними силами з метою зберегти існуючу систему. У Москві було створено ДКНС з представників вищого керівництва СРСР (Г. Янаєв, В. Павлов, В. Крючков, Б. Пуго, Д. Язов, О. Бакланов, В. Стародубцев).

В Україні керівництво КПУ підтримало ДКНС і наказало партійному апаратові підтримувати всі його дії. Кравчук і керівництво Верховної Ради зайняло вичікувальну позицію, закликаючи зберігати спокій і витримку. Національно-демократичні сили виступили рішуче проти, закликаючи до опору. Проте в ніч з 20 на 21 серпня 1991 р. після невдалої спроби штурму Білого дому в Москві все закінчилося. Ці події поклали початок розпаду СРСР, що й відбулося у серпні–грудні 1991 р.

43. Основні тенденції соціально-економічного розвитку України наприкінці ХХ—на початку ХХІ ст.

  1. Загальний соціально-економічний стан на середину 80-х рр.
  2. Спроби реформ та поглиблення деструктивних процесів у другій половині 80-х рр.
  3. Причини труднощів ринкового старту.
  4. Труднощі перших років незалежності. Поглиблення економічної кризи.
  5. Новий виток ринкових реформ у середині – другій половині 90-х рр. Перші позитивні зрушення.
  6. Соціально-економічне становище України на сучасному етапі

З кінця 80-х рр. ХХ ст. соціально-економічний розвиток України відбувався складно і суперечливо. На межі 80 – 90-х рр. ХХ ст. економіка СРСР перебувала в стані глибокої кризи. У 1988 р. в УРСР видобувалося і вироблялося від загальносоюзного: 46,4% залізної руди, 41,4% чавуну, 35% сталі та прокату, 25% машин і устаткування, 35,6% телевізорів, більше 50% цукру і олії, 33% овочів, 25% картоплі, м’яса, молока. Тобто ця частка була досить вагомою, але економічна структура УРСР була деформованою. Так, на 1990 р. 95% підприємств були підпорядковані Москві, а близько 80% усього виробництва не мали завершеного технологічного циклу. Окрім того, 28% становила частка галузі групи ”Б” (виробництво товарів народного споживання), а 72% частка галузі групи ”А” (виробництво засобів виробництва). Майже 50% становила застарілість основних фондів у промисловості, особливо в базових галузях УРСР – вугледобувній, металургійній. Низький був рівень  механізації та автоматизації, а частка ручної праці становила у промисловості 34,5%, у сільському господарстві 70%, у будівництві 55%.

Сільське господарство перебувало у тяжкому стані. В УРСР був найбільший у світі рівень розораності сільськогосподарських угідь – 82%,  в той час як в США – 16%; Європі – 30%; Росії – 37%. У 1985 р. – рілля становила 57% всієї території УРСР, а у степу – 73%, у цілому по СРСР – 10%. У результаті щороку в УРСР від ерозії втрачалося 600 млн т родючого грунту, а внаслідок виснаження землі вміст гумусу в чорноземах зменшився з 18% до 3%. За 60 років існування колгоспів було зіпсовано 60% чорноземів та 10 млн га пасовиськ, 1 млн га чорноземів було затоплено “штучними морями” Дніпра. Щороку від промислового будівництва втрачалося 100 тис. га чорноземів. 90% території УРСР було отруєно нітратами, відходами атомної та хімічної промисловості. У результаті проблеми з екологією та ін. Особливо цьому сприяв Чорнобиль (26 квітня 1986 р.) Визначилася й складна демографічна ситуація. У 1991 р. смертність в Україні перевищила народжуваність.

  1. У результаті вже в середині 80-х рр. XX ст. відчувалася гостра потреба реформ, особливо в соціально-економічній сфері. Реформи й починаються за М. Горбачова. У квітні 1985 р. пленум ЦК КПРС проголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку, а у лютому 1986 р. XXVII з’їзд КПРС затвердив концепцію прискорення. Але скоро стало зрозумілим, що цього недостатньо. Старими директивними методами економіку не оздоровити. Тому у червні 1987 р. пленум ЦК КПРС проголошує курс на радикальну економічну реформу, заявляє про необхідність переходу на економічні методи управління економікою. З початку 1988 р. почали діяти закони про державне підприємство та кооперацію, але старі командно-адміністративні структури не були зламані, а ринкові відносини фактично не запроваджувалися, форма власності не була змінена. У результаті кризові явища поглиблюються. У 1988 – 1989 рр. починається руйнація господарства, спад виробництва. Старий механізм управління економікою руйнується, а нового, на ринкових засадах, ще немає. У результаті у 1990 р. стагнація економіки переходить у тяжку кризу, виникає товарний голод та тотальний дефіцит. У листопаді 1990 р. в Україні були запроваджені картки споживача – одноразові купони, але триває різке погіршення життєвого рівня населення та зростання соціальної напруги в суспільстві. У 1990 – 1991 рр. в СРСР глибока політична криза, що й призводить до розпаду СРСР влітку – восени 1991 р.
  2. З другої половини 1991 – на початку 1992 рр. в розвитку економіки України починається новий етап. Стартові умови для відродження економіки України виявились надзвичайно важкими, до чого спричинив ряд обставин, а саме:
  • значний відсоток промисловості України працював на ВПК, а для її структурної перебудови потрібні були величезні кошти;
  • провідні  галузі української економіки (вугільна, металургійна) були низько продуктивні і потребували великих інвестицій;
  • промисловість України була сильно інтегрована в загальносоюзну і зав’язана на господарських зв’язках з іншими республіками і регіонами (в Україні вироблялося тільки близько 20% кінцевої продукції), але керівництво України в перші роки незалежності було ініціатором виходу з налагодженої системи господарських зв’язків і переорієнтації економіки на Захід. Така стратегія дорого обійшлася, оскільки українська продукція була низької якості, і на Заході нікому не потрібна. За приблизними підрахунками, падіння виробництва в Україні не менше як на третину було зумовлено скороченням господарських зв’язків з колишніми республіками СРСР;
  • сильна залежність економіки України  від російської та туркменської  нафти та газу. Недостача  енергоносіїв є найважчим місцем української економіки;
  • уповільненість  економічних реформ в Україні.

Названі причини є переважно об’єктивними, але були й суб’єктивні причини, до яких належали серйозні прорахунки керівництва в економічній політиці та відсутність у керівництва  політичної  волі  в  проведенні реформ. У Росії стартові  умови  для  перетворення економіки на ринкових засадах виявилися значно кращими, оскільки її економіка менше постраждала від розриву господарських зв’язків, були кошти (валюта, нафта, газ, золото, алмази), було успадковано значний інституціонаційний потенціал (банки, посольства та ін.), також у керівництва Росії була політична воля для проведення реформ, бо загальна ситуація в Росії (особливо продовольча) була надзвичайно гострою. В Україні ж більше проводили дебати – що і як будувати, затягнулося формування твердої виконавчої влади, державні органи неспроможні були активно впливати на економічну ситуацію.

  1. Власне ринкові реформи в Україні почалися за найгіршим з усіх можливих варіантів, тобто справжніх реформ у перші роки в Україні не здійснювали, а пристосовувалися до ринкового господарства інших держав, перш за все Росії. Власне ринкові реформи в Україні почалися не з волі її керівництва, а за “законом сполучених посудин”. Ринкові перетворення в російській економіці примушували українську економіку пристосовуватися до них, звідси й відповідні наслідки.

Росія на початку 1992 р. почала ринкові реформи з лібералізації цін, особливо зросли ціни на енергоносії, а саме: на нафту в 300 разів, на газ в 100 разів. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Падіння виробництва викликало стрімке зростання собівартості продукції, що обумовило різке зниження бюджетних надходжень від промисловості, до того ж невпинно підвищувалися бюджетні витрати. Звідси дефіцит бюджету, грошова емісія, а інфляція перейшла в гіперінфляцію. З січня 1992 р. в Україні почалося стрімке зростання цін на всі  товари. Щоб захистити свій внутрішній ринок, з січня 1992 р. в Україні запроваджені купони багаторазового використання. В умовах гіперінфляції гроші знецінилися: у 1992 р. – в 21 раз, а у 1993 р. – в 103 рази. З листопада 1990-го по   жовтень 1992 рр. уряд очолював  В.П . Фокін; саме йому й довелося починати ринкові реформи. У березні 1992 р. Верховна Рада схвалила “Основи національної економічної політики України”, серед головних засад яких проголошувалися: розвиток ринкових відносин, запровадження власної грошової системи і вихід з рубльового простору, приватизація і демонополізація, а також лібералізація зовнішньоекономічної діяльності. Але необхідних законодавчих та нормативних актів для реалізації обраного курсу не було прийнято. Більш того, в умовах поглиблення кризи, розвалу економіки  уряд Фокіна, щоб якось контролювати ситуацію в економіці, восени 1992 р. по суті почав відхід від ринкових реформ і повернення до командно-адміністративної системи управління економікою. Це й призвело до падіння уряду В.П. Фокіна.

З жовтня 1992 по вересень 1993 рр. уряд очолював Л.Д. Кучма. Цьому урядові теж довелося діяти в надзвичайно важких умовах, особливо за прорахунків, допущених урядом Фокіна. За 1991 – 1992 рр. валова продукція промисловості скоротилася на 13,4%; а сільського господарства – на 18%. Виробництво товарів народного споживання становило 84,3%; продовольчих – 73%; роздрібний товарообіг – 69,9% (від рівня 1990 р.). За 1992 р.  ціни промисловості зросли у 42 рази, а паливної галузі – у 237 разів. Середньодушовий доход 87% жителів України був нижчим від мінімального споживчого бюджету, тобто – за межею бідності. Наприкінці 1992 р. економіка із стану глибокої кризи вступила в етап некерованої руйнації. З листопада 1992 р. місячна інфляція становила 50%, тобто досягла рівня гіперінфляції. У 1993 р. економіка продовжувала розвалюватися. За січень – вересень 1993 р. промислове  виробництво скоротилося на 20,9%. Уряд Л. Кучми намагався виправити ситуацію. У першому півріччі 1993 р. Верховна Рада надала урядові надзвичайні повноваження – права видавати декрети на рівні законів, але зупинити руйнацію не вдалося. Щоб стабілізувати становище, уряд знову почав відновлювати командно-адміністративну систему управління державними підприємствами, вводити директивні ціни, обмежувати доходи, але це не виправило становища.

З вересня 1993 по червень 1994 рр. уряд очолював Ю. Звягільський, виконуючий обов’язки, та Л. Кравчук. Цей уряд змушений був продовжити політику попереднього. У грудні 1993 р. інфляція перевищила 90%, але у січні 1994 р. становила – 19,2%, у лютому 1994 р. – 12,6%, у березні 1994 р. – 5,7%, а в липні 1994 р. – 2,1%. Це був найнижчий рівень інфляції за попередні три роки. Але зниження інфляції досягли монетарними обмеженнями (затримка виплати зарплати, пенсій та ін.). Ці заходи тільки тимчасово (до того ж штучно) призупинили гіперінфляцію. Більш того, продовжувався навіть спровокований подальший різкий спад виробництва. За січень – березень 1994 р. обсяг промислового виробництва проти січня – березня 1993 р. скоротився на 38,4%, а національний доход – на 36%.

Наприкінці 1994 р. економіка України опинилася перед новим витком гіперінфляції. Процеси нагромадження коштів у галузях народного господарства практично припинилися. Фактично почався фізичний розпад продуктивних сил. Щоб зупинити інфляцію, восени 1994 р. уряд В. Масола (з червня 1994 по березень 1995 рр.)  знову повернувся до методів директивного господарювання, було запроваджено фіксований курс купонів по відношенню до долара. По суті це було згортанням ринкових реформ і  призвело до різкого зростання “тіньової“ економіки, до посилення корупції в державному апараті, до втечі капіталів (валюти) за кордон (наприкінці 1994 р. в Україні було 2 – 4 млрд  дол., а за кордоном – 10 – 20 млрд дол.). Уряд почав збільшувати з підприємств податки з прибутку, які сягнули 90%. Наприкінці 1994 р. економіка України фактично опинилася в стані прогресуючого колапсу.

Верховна Рада 12-го скликання (1990 – 1994 рр.) змінила чотири уряди (В. Масол, В. Фокін, Л. Кучма, Л. Кравчук – Ю. Звягільський), розглянула сім програм  виходу  із  кризи,  але  жодна  з  них  реально  не  була  втілена  в  життя,

оскільки ці програми були нерішучі й половинчаті, затяглося формування твердої виконавчої влади, рішення уряду блокувалися консервативною більшістю парламенту, також непродуманими були програми соціального захисту людей.

За 1990 – 1994 рр. валовий національний продукт скоротився на 44%, обсяг промислової продукції – на 41%, національний доход – на 54%. У 1994 р. спад промислового виробництва України досяг 27,7% – максимуму. По суті це не мало аналогів в історії. Так, у США в роки “великої депресії” (1929 – 1933 рр.) – спад виробництва не перевищував 25%, а у СРСР в роки війни (1941 – 1945 рр.) – падіння промислового виробництва становило 30%. За даними Світового банку, у другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищим у світі і перевищував показники світових війн.  За оцінками експертів Міжнародного валютного фонду у 1994 р. економічна ситуація в Україні була гіршою, ніж в будь-якій іншій країні, окрім воюючих. За таких умов скоротився життєвий рівень населення, близько 64% якого опинилося за межею бідності. Україна на 1994 р. опинилася на 83 місці у світі за рівнем споживання. Знецінення грошей призвело до різкого скорочення доходів населення, за 1991 – 1994 рр. – у 5 разів. Зменшилася й купівельна спроможність населення. Власне за 1992 – 1994 рр. життєвий рівень населення знизився наполовину. Так, у 1993 р. витрати на їжу в сімейних бюджетах становили майже 70%,  в той час як у США, Франції, Італії – 18–20%, Японії – 23–25%.

5.Тобто становище в економіці України на 1994 р. було надзвичайно важким, тому наприкінці 1994 р. нове керівництво більш рішуче приступає до ринкових реформ. У жовтні 1994 р. президент Л.Д. Кучма виклав у Верховній Раді свою програму економічних перетворень “Шляхом радикальних економічних реформ”, яка й визначила економічну стратегію уряду. Було заявлено про рішуче проведення ринкових реформ, визначена програма дій, на реалізацію якої була спрямована головна увага урядів: В. Масола (жовтень 1994 – березень 1995 рр.), Є. Марчука (березень 1995–травень 1996 рр.), П. Лазаренка (травень 1996 – травень 1997 рр.), В. Пустовойтенка (липень 1997 – грудень 1999 рр.). Ці уряди намагалися зупинити зростання негативних процесів розвалу економіки, що на літо 1996 р. в цілому вдалося. У вересні 1996 р. в Україні була проведена грошова реформа, впроваджена нова грошова одиниця – гривня. Але все це було ще непевним, ненадійним. У першій половині 1998 р. спостерігалося вже деяке прирощення в окремих галузях, але у серпні – жовтні 1998 р. фінансова криза у країнах Південно-Східної Азії знову загострила ситуацію. Падіння валового внутрішнього продукту досягло 1,5%, удвічі знизилася купівельна спроможність гривні. Але керівництво України виявило тверду політичну волю у здійсненні реформ.

У 1999 р., вперше за останні 10 років, чітко виявили себе ознаки економічної стабілізації. В основному було подолано падіння валового внутрішнього продукту. Якщо у 1996 р. спад ВВП становив 10%, то у 1997 р. – 3,3%, а у жовтні 1999 р. у порівнянні з жовтнем 1998 р. ВВП зріс на 2,8%. У 1999 р. обсяг промислового виробництва зріс на 4,3%. На 1 січня 2000 р. понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах, а форму власності (приватизація) змінили 66,7 тисячі об’єктів. Зростали й прямі іноземні інвестиції – з 484 млн дол. у 1994 р. до 3 248 млн дол. у 1999 р. Тобто на 1999 р. Україна зробила реальний крок виходу із затяжної кризи. Але в цілому соціально-економічна ситуація залишалася складною і неоднозначною.

6.Названі уряди (В. Масола, Є. Марчука, П. Лазаренка, В. Пустовойтенка) не змогли радикально поліпшити загальноекономічну ситуацію. З грудня 1999 р. по квітень 2001 р. уряд очолював В. Ющенко. В основу його діяльності, як і наступних урядів А. Кінаха (квітень 2001 р. – листопад  2002 р.), В. Януковича (з листопада 2002 р.), покладена була стратегія перетворень, відображена у Посланні Президента до Верховної Ради у лютому 2000 р. “Україна: поступ у XXI столітті. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 – 2004 роки”. Стрижнева позиція цієї програми – виведення економіки України на траєкторію сталого розвитку, тісного поєднання політики структурних змін та  економічного зростання з активною  і  сильною  соціальною  політикою.  Відповідно  до цієї  програми уряд

В. Ющенка розробив програму діяльності “Реформи заради добробуту”, схвалені Верховною Радою у квітні 2000 р. 2000 р. приніс реальні здобутки. ВВП зріс на 5,8%, обсяг промислової продукції – на 12,9%, товарів народного вжитку – на 24,5%, обсяг сільськогосподарського виробництва зріс на 9,2%, реальний наявний грошовий дохід населення перевищував минулорічний на 6,3%, експорт та імпорт відповідно збільшився на 18,8% і 18,2%. У 2000 р. указом Президента почалася приватизація землі.

Але це зростання не супроводжувалося відчутними якісними перетвореннями економіки, позитивними структурними змінами, подоланням нагромаджених за останні роки деформацій і в соціальній сфері також, які негативно визначилися на ті роки. Ще не було накопичено необхідного потенціалу економічного зростання, не зміцнена достатньо фінансова система держави, аграрний сектор перебував у критичному стані. На 2000 р. 87% КСП були збитковими. Низькою була рентабельність промисловості. На 42% знизилась продуктивність праці, а саме: у промисловості – на 21%, у сільському господарстві більше як у 2 рази. Ще більше ускладнилися структурні деформації економіки України, оскільки майже у 8 разів скоротилася питома вага легкої промисловості. Скорочувалася питома вага галузей, що виробляють продукцію інвестиційного призначення (машинобудування, будівельні матеріали). Зростала частка паливно-енергетичної, металургійної, хімічної галузей, найбільш енергоємних та шкідливих екологічно. Тривалий спад виробництва унеможливлював досягнення відчутних зрушень у соціальній політиці.

17 квітня 2001 р. Верховна Рада вперше заслухала звіт Кабінету Міністрів про хід виконання програми діяльності уряду і визнала її незадовільною, а згодом

26 квітня 2001 р. вона винесла резолюцію недовіри уряду В. Ющенка, що призвело до його відставки.

З травня 2001 по листопад 2002 рр. уряд очолював А. Кінах.

У листопаді 2002 р. у зв’язку зі створенням парламентської більшості новим прем’єр-міністром коаліційного уряду було обрано В. Януковича. В цілому соціально-економічна ситуація в Україні  залишалася непростою, хоча позитивні зрушення ставали більш виразними.

У січні 2005 р. було сформовано новий уряд, який очолила Ю. Тимошенко. В Кабінет Міністрів  увійшли представники блоків “Наша Україна”, БЮТ та Соціалістичної партії України. Уряд розпочав свою діяльність з боротьби з корупцією у всіх ешелонах влади. Були замінені всі голови обласних державних адміністрацій, комітетів та відомств. Внесено зміни до державного бюджету на 2005 р., в якому значно посилено соціальну спрямованість. У зовнішній політиці було проголошено курс на інтеграцію в Європейський союз при визнанні Росії важливим стратегічним партнером.

44.Особливості суспільно-політичного розвитку України у 1991 – 2004 роках.  Розбудова держави

1.Набуття і затвердження незалежності.

2.Влада і партійно-політичні сили України у  1992 – 1993 рр. 

3.Оформлення багатопартійності.

4.Політична криза 1993 р. та дострокові вибори Верховної Ради й Президента.

5.Суперечності конституційного процесу.

6.Чергові вибори 1998 і 1999 рр.

7.Колізії суспільно-політичного розвитку України у перші роки XXI ст.             

1. Суспільно-політичний розвиток вже незалежної України відбувався непросто й суперечливо. 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України приймає “Акт проголошення незалежності України”. Восени 1991 р. розпочинається розбудова незалежної Української держави. Уже у вересні – грудні 1991 р. приймаються  закони: про громадянство України, про державний   кордон  України, про прикордонні війська України, про прокуратуру, про Збройні сили України, про Національну гвардію України та ін.

1 грудня 1991 р. проводиться Всеукраїнський референдум, в якому участь взяли 84,18% всіх виборців, з них 90,32% підтвердили “Акт проголошення незалежності України”. Л.М. Кравчука було обрано Президентом України, за нього подано 61,6% голосів. І.С. Плющ став Головою Верховної Ради України (був на цій посаді до травня 1994 р.).

У грудні 1991 р. припинив існування СРСР. 25 грудня 1991 р. Президент СРСР М.С. Горбачов склав повноваження. Було утворено СНД. Україна стала остаточно незалежною. У країні продовжується затвердження багатопартійної системи, складається новий розклад партійно-політичних сил, швидко зростає кількість  політичних  партій.  Зареєстрованих  партій  на  початку  1993 р.  було 18, у

1994 р. – 30, на початку 1995 р. – 38, на початку березня 1997 р. – 41, а у 2002 р. – більше 140.

2. Навколо Президента Л.М. Кравчука формується своєрідна “партія влади”. Наприкінці січня 1992 р. Л. Кравчук на сесії Верховної Ради закликав до консолідації всіх політичних сил заради розбудови державності, при цьому центральне місце відводилося НРУ. Частина партій (УРП, ДПУ), що були у складі Руху (НРУ), схвалила й підтримала цей заклик. У серпні 1992 р. вони утворили Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), але не всі партії погодилися з цим, тому сталися розколи. У травні 1992 р. на  III  з’їзді УРП стався розкол, частина на чолі із С. Хмарою утворила Українську консервативно-республіканську партію (УКРП). Більшість членів НРУ, на чолі з В. Чорноволом, заявила про опозицію Президенту, тому після 2 березня 1992 р.(III Всеукраїнські збори НРУ) УРП і ДПУ вийшли з НРУ. У грудні 1992 р. IV Всеукраїнські збори НРУ проголосили про його перетворення  на політичну партію, яку очолив В. Чорновіл. Вже влітку 1993 р. у НРУ стався розкол, частина на чолі з Л. Скорик утворили Всенародний Рух України (ВНРУ), який виступив за підтримку Президента й  влади. У січні 1992 р. партії соціал-демократичного й ліберального спрямування (ПДВУ, ПЗУ, ОСДПУ, СДПУ, ЛДПУ, ДПУ) утворили об’єднання “Нова Україна”, яке стало в опозицію до уряду Фокіна, бо виступало за прискорення  переходу до ринкової економіки. Але скоро виникли суперечності й у 1993 р. почався розпад цього об’єднання. У 1994 р. як згуртована сила воно вже не виступало.

3. Виникають і нові партії. У жовтні 1991 р. було засновано Соціалістичну партію України (голова О. Мороз). 30 серпня 1991 р. рішенням Президії Верховної Ради діяльність КПУ була заборонена, але у червні 1993 р. у Донецьку відбувся відновний з’їзд КПУ, лідером якої став П. Симоненко. КПУ була зареєстрована 5 жовтня 1993 р. У січні 1992 р. у Херсоні відбувся установчий з’їзд Селянської партії України (лідер С. Довгань). У квітні 1992 р. СПУ, СелПУ та інші регіональні організації створили коаліцію “Трудова Україна”. У вересні 1991 р. у Донецьку установчий з’їзд проголосив  утворення  Ліберальної  партії України    (лідер І. Маркулов). У квітні 1993 р. відбувся установчий з’їзд Трудового конгресу України (лідер А. Матвієнко). 17–18 жовтня 1992 р. було утворено Конгрес українських націоналістів (лідер С. Стецько). У 1991 р. УМА було перейменовано в Українську національну Асамблею (лідер Ю. Шухевич), яка створила загони української народної самооборони (УНСО). У лютому 1996 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Народно-демократичної партії України, в яку об’єдналися ТКУ,  ПДВУ і “Нова Україна”. У грудні 1993 р. було  створено Всеукраїнське об’єднання “Громада”. Виникають й інші політичні партії та організації.

У цілому партійно-політичний спектр України виявився повністю заповненим, від ультраправих до ультралівих. На сьогодні Україна, відійшовши від однопартійності, впала в іншу крайність – гіпертрофовану багатопартійність, що призвело до створення мультипартійної політичної системи. Існуючі на сьогодні (більше 140) партії за характером їх політичної орієнтації традиційно поділяють на праві, ліві, центристські: праві – національно-радикальні партії (націоналісти, УКРП, УНА – УНСО); ліві – партії соціалістичного й комуністичного спрямування (СелПУ, СПУ, ПСПУ, КПУ та ін.); центристські становлять широкий спектр – національно-демократичного, національно-державницького і ліберально-демократичного спрямування, тут виділяють: правий центр, центр, лівий центр (НРУ, ДПУ, ПЗУ , ЛПУ, СДПУ (о) , ТКУ, НДП та ін.). Більшість з наявних партій нечисленні, зі слабкими організаційними структурами, без чітких позитивних програм, чітко сформульованих ідеологічних концепцій. Тому сильною є тенденція до консолідації, особливо під час виборчих кампаній. Проте остаточно формування багатопартійної системи в Україні ще не завершено, але на сьогодні політичні партії становлять важливий чинник суспільно-політичного життя в Україні.

4. У цілому суспільно-політичне становище України у 1992 – 2004 роках складне, перш за все, з-за тяжкого стану економіки, що не раз призводило до глибоких політичних криз. Дуже сильна політична криза виникла влітку 1993 р., в умовах катастрофічного занепаду економіки, гіперінфляції, різкого погіршення життєвого рівня населення. Усе це сприяло зростанню невдоволення діяльністю Верховної Ради й Президента. Почалися страйки шахтарів та ін. із  вимогами їх переобрання. Під таким тиском Верховна Рада 17 червня 1993 р. ухвалює рішення 26 вересня 1993 р. провести Всеукраїнський референдум про довіру Президентові й Верховній Раді, але  восени 1993  р., щоб не розпалювати пристрасті, приймається нове рішення – навесні 1994 р. провести дострокові вибори Верховної Ради й Президента.

27 березня 1994 р. проводяться вибори до Верховної Ради у декілька етапів. На травень 1994 р. було обрано 338 з 450 депутатів, при цьому перевагу дістали ліві сили  – 35% (КПУ – 25%, СПУ – 4,1%, СелПУ – 5,3%, а НРУ – 5,9%). Тому Головою Верховної Ради було обрано О. Мороза – лідера СПУ, який був на цій посаді з травня 1994 р. по весну 1998 р.

26 червня та 10 липня 1994 р. у два тури проводяться вибори Президента з 7 кандидатів (Кравчук, Кучма, Мороз, Плющ, Лановий, Бабич, Таланчук). У липні 1994 р. Президентом було обрано Л.Д. Кучму, який переміг Л.М. Кравчука, набравши 52% голосів. 19 липня 1994 р. відбулася інаугурація Л.Д. Кучми, який приніс присягу на вірність українському народові.

5. Між новою Верховною Радою й Президентом наприкінці  1994 – у першій половині 1995 рр. виникло  протистояння, спричинене необхідністю розмежування компетенцій, на чому наполягав Президент. У грудні 1994 р. Л. Кучма вніс на розгляд Верховної Ради проект “Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”, суть якого була у розмежуванні владних функцій між законодавчою  та виконавчою гілками влади, щоб віддати Президенту належні йому владні повноваження. У Верховній Раді цей проект проходив болісно й уповільнено, бо була протидія лівих сил. 18 травня 1995 р. Верховна Рада прийняла цей Закон, але простою більшістю голосів, а для його схвалення потрібна була конституційна більшість, що за існуючого розкладу сил у Верховній Раді було нереально. Тоді Президент запропонував Верховній Раді укласти конституційну угоду на період до прийняття нової Конституції. Верховна Рада затягла розгляд цієї пропозиції,  Президент 31 травня 1995 р. видає Указ про проведення опитування громадської думки з питань довіри Президентові і Верховній Раді. 8 червня 1995 р. між Президентом і Верховною Радою підписується Конституційний договір, по суті мала Конституція, укладений на рік до прийняття  нової Конституції. Це була важлива віха конституційного процесу в Україні, який проходив досить суперечливо.

Розробка нової  Конституції почалася восени 1990 р. У жовтні 1990 р. Верховною Радою була  створена Конституційна комісія (голова Л. Кравчук). У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. У 1992 – 1993 рр. було розглянуто та обговорено два варіанти проекту Конституції, але політична криза 1993 р. перервала цей процес. Восени 1994 р. була створена нова Конституційна комісія  (співголови Л. Кучма й О. Мороз). 8 червня 1995 р. було підписано Конституційний договір. Власне конституційний процес пройшов декілька етапів:1) осінь 1990 – осінь 1993 (весна 1994); 2) осінь 1994 – літо 1995; 3) літо 1995 – літо 1996. На лютий 1996 р. було підготовлено новий варіант проекту Конституції, який три місяці розглядали. Знову виникли гострі протиріччя й розбіжності. У травні 1996 р. у Верховній Раді обговорення проекту Конституції знову зайшло у глухий кут. Наприкінці червня 1996 р. Президент видає указ про проведення референдуму  про затвердження Конституції. Між Президентом і Верховною Радою знову виникає гостре протистояння. Нарешті 28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла нову Конституцію України, що створило належну правову  основу для подальшої розбудови Української держави, її правової системи, для становлення міцної виконавчої влади, що було важливо для успішного проведення  економічних реформ. Прийняття Конституції стало важливим етапом у розбудові Української держави.

6. 29 березня 1998 р. були проведені чергові вибори  до Верховної Ради, в яких узяли участь 71% виборців. Ці вибори вперше проводилися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Участь у виборах взяло 30 політичних партій та виборчих блоків, із яких 4%-ний бар’єр подолали 8 (КПУ, НРУ, НДП, “Громада”, ПЗУ, СДПУ (о), Аграрна партія України, СПУ). У результаті отримали мандати: КПУ– 84, НРУ – 32, СПУ й СелПУ – 29, ПЗУ – 19, НДП – 17, “Громада” – 16, ПСПУ – 14, а з одномандатників – 120 відійшли до центристів, 14 – до лівих. У підсумку ліві отримали 171 мандат, центристи – 218, тому Голову Верховної Ради змогли обрати лише 7 липня 1998 р., після 63 пленарних засідань. Ним став О. Ткаченко, лідер СПУ (був на цій посаді до січня 2000 р.).

У жовтні – листопаді 1999 р. відбулися чергові вибори Президента. Було 13 кандидатів (Л. Кучма, П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко, Г. Удовенко, Ю. Костенко, В. Кононов, В. Онопенко, О. Базилюк, М. Габер, Ю. Кармазін, Є. Марчук, О. Ржавський). У першому турі перемогли Л. Кучма (36,49% голосів) і П. Симоненко (22,24% голосів),  а  у  другому  турі  переміг  Л.Кучма  (56,25% голосів).  П. Симоненко отримав 37,8% голосів.

7. Наприкінці 1999 – на початку 2000 рр. протистояння між Президентом, виконавчою та законодавчою гілками влади набувало деструктивного характеру, бо керівництво у Верховній Раді належало лівим (О. Ткаченко, А. Мартинюк), які не підтримували курс, що його проводили їх опоненти. Тому 13 січня 2000 р. у Верховній Раді була створена парламентська більшість, в яку об’єдналися 11 фракцій, груп  та позафракційні депутати. Очолив координаційну раду більшості Л. Кравчук. Так стався розкол парламентського корпусу. Ліві, які становили меншість, засідали у сесійній залі Верховної Ради. Праві та центристи, яких була більшість, засідали у приміщенні “Українського дому”. 25 січня 2000 р. більшість 242 голосами проголосували за зміни регламенту та відкликали О. Ткаченка і А. Мартинюка з посад Голови та першого заступника Голови Верховної Ради. 1 лютого 2000 р. 255 депутатів обрали Головою Верховної Ради І.С. Плюща (був на цій посаді до травня 2002 р.),  його  першим заступником  В. Медведчука,  заступником   С. Гавриша. З 8 лютого 2000 р. реорганізована Верховна Рада продовжила роботу у сесійній залі.

Для закріплення правового забезпечення змін у політичній системі України 16 квітня 2000 р. було проведено Всеукраїнський референдум за народною ініціативою, на  затвердження якого винесені були питання конституційного рівня. З’явилися на голосування 81,5 % виборців, більшість яких проголосували за введення двопалатного парламенту, за розширення повноважень Президента щодо розпуску Верховної Ради, за скасування депутатської недоторканності, за зменшення кількості народних депутатів з 450 до 300.

На початку квітня 2001 р. при спробі законодавчо закріпити статус парламентської більшості та укласти політичну угоду між Верховною Радою та урядом   В. Ющенка практично стався  розвал парламентської більшості, утвореної у лютому 2000 р. Після президентських виборів 1999 р. сталося розмежування партійно-політичних сил, одні з них підтримали Президента та його курс, а інші фактично перейшли в опозицію. Протистояння між цими силами триває й по сьогодні. Загибель журналіста Г. Гонгадзе (касетний скандал) об’єднала в стані опозиції у 2000 – 2001 рр.  різні політичні сили від лівих до правих. 9 березня 2001 р. у Києві під час Шевченківських свят відбулися масові сутички представників опозиції з правоохоронними  органами. 11 квітня 2001 р. уперше  в історії  новітньої України була проведена зустріч  Президента  з  представниками  76  партій.

У березні 2002 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради, за якими КПУ отримала близько 20% голосів; “Наша Україна” – близько 20%; блок “За єдину Україну” – майже 13%; СПУ– біля 7% ;БЮТ– біля 8%; СДПУ(о) – біля 6%, але в  одномандатних  округах більшість  дістали  прихильники  блоку “За єдину Україну”. Тому у травні 2002 р. Головою Верховної Ради було обрано В. Литвина.

26 серпня 2002 р. Президент  у  зверненні  виклав  свою  програму  реформи  політичної системи  України, яка передбачала прозорість  влади, парламентсько-президентську республіку, реформу  місцевого самоврядування та пропорційну  виборчу  систему.

У вересні – жовтні 2002 р. сили опозиції провели акцію  “Повстань, Україно!”

Восени 2002 р. у Верховній Раді була сформована парламентська  більшість і сталася зміна  уряду. Новим Прем’єр-міністром було обрано В. Януковича. 17 грудня 2002 р. голосуванням іменними бюлетенями парламентською більшістю було відправлено у відставку В. Стельмаха і призначено  С. Тигипка головою Нацбанку України. Також було проведено перерозподіл комітетів Верховної Ради, які від лівих перейшли до їх опонентів. Протистояння у Верховній Раді на грудень 2002 р. між опозицією (КПУ, СПУ, БЮТ, “Наша Україна”) і парламентською   більшістю було тривалим і гострим, але наприкінці року визначилася тенденція до досягнення взаємопорозуміння між ними.

6 березня 2003 р. з’явилося звернення Президента України про винесення на всенародне обговорення проекту Закону “Про внесення змін до Конституції України”, що ініціювало процес здійснення в Україні політичної реформи. Протягом  2003 – восени 2004 рр. проходило активне обговорення політичної реформи у Верховній Раді і суспільстві.

Навесні 2004 р. фактично започатковується президентська виборча кампанія. Від парламентської більшості єдиним кандидатом на посаду Президента висунуто В. Януковича. З 26 заявлених кандидатів до участі у виборах дісталися 24. Після проведення першого туру голосування 31 жовтня 2004 р. кандидатами в Президенти залишилися тільки В.Ющенко, який набрав 39,87% голосів виборців, та В.Янукович – 39,32%.

Другий тур виборів Президента України, який відбувся 21 листопада  2004 р., переможцем визначив В.Януковича. Проте опозиція не визнала такі результати виборів  і вже 22 листопада закликала своїх прихильників до акцій протесту. На вулиці і площі Києва та інших міст вийшли десятки і сотні тисяч людей з пома-ранчевою символікою. Так, у Києві на Майдані незалежності ця акція тривала 17 днів. Подібні ж заходи у Донецьку, Луганську та інших містах, переважно східних та південних областей, почали проводити прихильники В.Януковича з синьо-білою символікою.

У ці ж дні політичне протистояння перемістилося і до стін Верховної Ради, яка висловила недовіру урядові, вимагаючи  відставки його та Генерального прокурора, а також переобрання Центральної  виборчої комісії та внесення змін до за-кону про вибори Президента України. Одночасно активізували свої дії прихильники проведення конституційної реформи в Україні. Ситуація склалася вкрай напружена. Компромісу вдалося досягти шляхом пакетного голосування, коли більш ніж 400 голосами було схвалено зміни до виборчого законодавства та впровадження конституційної реформи з 1 вересня 2005 р. або з 1 січня 2006 р. Це створило умови для виходу з політичної кризи.

Події, які відбувалися в Україні, викликали широкий міжнародний резонанс. Прямий інтерес до них виявило керівництво Росії, США та провідних західноєвропейських країн. В Україну в ці дня декілька разів приїздили міжнародні посередники з метою допомоги у пошуках виходу з кризи.

26 грудня 2004 р. відбулося повторне голосування другого туру виборів, за результатами якого переміг В.Ющенко, набравши 51,49% голосів виборців проти 44,19%  у В.Януковича.

Новим Президентом України став В.Ющенко.


законы диалектики

Основные законы диалектики.

1)Закон единства и борьбы противоположностей.

Этот закон является «ядром» диалектики, т.к. определяет источник развития, отвечает на вопрос, почему оно происходит.

Содержание закона: источник движения и развития мира находится в нем самом, в порождаемых им противоречиях.

Противоречие – это взаимодействие противоположных сторон, свойств и тенденций в составе той или иной системы или между системами. Диалектическое противоречие есть только там, где...

Русский язык и культура речи

перейти к оглавлению

1. ЭЛЕМЕНТЫ И УРОВНИ ЯЗЫКА

Характеризуя язык как систему, необходимо определить, из каких элементов он состоит. В большинстве языков мира выделяются следующие единицы: фонема (звук), морфема, слово, словосочетание и предложение. Единицы языка неоднородны по своему строению: простые (фонемы) и сложные (словосочетания, предложения). При этом более сложные единицы всегда состоят из более простых.

Самая простая единица языка – это фонема, неделимая и сама по себе...

Идеология

1.Идеология как социальный феномен, её сущность. Содержание идеологииСоциально-исторической системой представлений о мире стала идеология как система рационально- логического обоснования поведения людей, их ценностей, норм взаимоотношений, целей и т.д. Идеология как явление во многом сходна с религией и с наукой. От науки она восприняла доказательность и логичность своих постулатов, но, в отличие от науки, идеология призвана давать оценку явлениям действительности (что хорошо, что...

Математические формулы. Шпаргалка для ЕГЭ с математики

Формулы сокращенного умножения

(а+b)2 = a2 + 2ab + b2

(а-b)2 = a2 – 2ab + b2

a2 – b2 = (a-b)(a+b)

a3 – b3 = (a-b)( a2 + ab + b2)

a3 + b3 = (a+b)( a2 – ab + b2)

(a + b)3 = a3 + 3a2b+ 3ab2+ b3

(a – b)3 = a3 – 3a2b+ 3ab2- b3

Свойства степеней

a0 = 1 (a≠0)

am/n = (a≥0, n ε N, m ε N)

a- r = 1/ a r (a>0, r ε Q)

m...